Навигация
Зародження і розвиток багатопартійної системи в Україні
52617
знаков
0
таблиц
0
изображений
2.3 Зародження і розвиток багатопартійної системи в Україні
Багатопартійна система перебуває в нашій країні на стадії становлення. Її створення - найважливіший елемент побудови громадянського суспільства і правової держави, сучасної політичної системи. Сучасному політичного плюралізму на території Україні півтора десятка років. Перші політичні угруповання виникають в середині 1988р. На першому етапі створення багатопартійної системи в України цілком закономірно виникає двоколірна типологія з поділом політичних сил на "правих-партократів" і "лівих-демократів". У середині 1988 р. У західних регіонах України були створені перші політичні організації: Демократичний союз (ДС) та Українська Гельсінська спілка (УГС). Це були угруповання відверто антикомуністичного спрямування, лідери яких провели чимало років у концтаборах за політичні погляди. УГС була першою організацією в країні, яка заявила про необхідність побудови самостійної української держави. Першою формально зареєстрованою політичною партією стала Українська національна партія (УНП) (жовтень 1989 р., Львів). Процес виникнення політичних об'єднань в Україні, як і в Росії та інших пострадянських республіках, не був пов'язаний зі структуризацією суспільства на певні соціальні групи. Закономірний наслідок - формування на першому етапі широких демократичних коаліцій. В Україні таким об'єднанням став Народний Рух України за перебудову - перше масове політичне об'єднання, яке зібрало під свої знамена людей з різними політичними поглядами - від комуністів до членів УГС. Це був час консолідації цивільно-політичних об'єднань та угруповань на основі боротьби за національне, духовне, економічне і політичне відродження України. Навесні 1990 р. під час виборів до Верховної Ради УРСР і до місцевих органів влади почався активний процес розмежування політичних сил. Виникає необхідність створення партій з чіткими політичними орієнтирами і статутною дисципліною. У республіці в цей час функціонувало понад 20 партій і об'єднань. Невдала спроба державного перевороту в серпні 1991 р. привела до кардинальної зміни політичної ситуації. Розпад державності СРСР, проголошенням Верховною Радою України Акта про незалежність, заборона в вересні 1991 р. Комуністичної партії України створили якісно нові умови для розвитку політичних об'єднань в країні. За минулі роки в Україні сформувалася багатопартійна система. Але при цьому процес створення нових партій не припиняється. Так, якщо під час виборів до Верховної Ради в березні 1998 р. у України було 52 політичні партії, на початку 2001 р - 110, а за рік до парламентських виборів 2006 (тобто в березні 2005 р.) їх було зареєстровано 126. Відбуваються типові для багатопартійності міжпартійна і внутрішньопартійна боротьба, розколи в партіях, об'єднання партій, створення міжпартійних блоків. Особливо ці процеси активізувалися в 2005 р. У зв'язку з підготовкою виборів до Верховної Ради у березні 2006 р. Багатопартійність в Україні відображає весь ідейно-політичний спектр партій, який існує в світі. Так, відповідно до ідеологічними напрямками в Україні діють комуністичні (КПУ, КПРС та ін), соціал-демократичні (СДПУ (о), СДПУ та ін), ліберально-демократичні (ЛДПУ, ПРП та ін), консервативні (УКРП , УНКП і ін), християнські (ХДПУ, РХП та ін), націоналістичні (КУН, УНА та ін) партії. Залежно від обставин та інтересів політичної боротьби діяльність деяких партій не повною мірою відповідає ідейно-політичної суті, зафіксованої в їхніх назвах і програмних документах. Трапляються розбіжності між проголошеними суспільно-політичними цілями партії та конкретними поточними інтересами її лідерів. Багатопартійність в Україні стала реальністю і виводить її на шлях сучасного демократичного цивілізованого розвитку. Сучасна українська багатопартійність є передумовою створення партійної системи, яка сприятиме становленню сильної, стабільної, демократичної системи влади в країні. Очевидно, партії як невід'ємний елемент сучасного цивілізованого суспільства мають майбутнє.
Розділ 3. Основні політичні партійні рухи
3.1 Основні політичні партії
На початку XIX століття в США, як і сьогодні, існували дві основні політичні партії. Одна з них, відома як Демократична республіканська партія, або партія Джефферсона, була прямою попередницею сучасної Демократичний партії. Другий партією, засновником якої був Олександр Гамільтон, була Федералістська партія. Саме між цими двома партіями йшла основна політична боротьба аж до війни 1812 року (Війни за незалежність). У 1814 році британські війська взяли Вашингтон, але зазнали поразки під Новим Орлеаном, що призвело до краху федералістів, які в той же час виступили за угоду з Британією. Останній кандидат від федералістів брав участь у президентських виборах 1816 року. Це підвело риску під першою партійною системою США. Друга партійна система виникла в 1824 році, вона відзначена суперництвом Демократичної партії і американської партії вігів. Сучасна Республіканська партія США з'явилася в 1854 році, саме в цей час складається третя партійна система, яка існує до цих пір.
Консервативні партії.
Походження консервативних партій у Німеччині відноситься до середньовічного феодального стану, але їх дія почалася тільки з народним рухом 1848. Коли віднятий був у власників лицарських маєтків привілей, яким вони користувалися, щоб не платити земельних податків, то земельне дворянство утворило «союз для захисту власності», з якого вийшла консервативна партія. Маса її прихильників складається з кіл дворянських спадкових і правовірних земельних власників. До них примикають групи ремесел і великої індустрії, які також в цих областях промислового життя домагаються більш-менш різко вираженою феодально-патріархальної організації. Крім того, офіцерський корпус і вищі чиновники сильно схиляються до їх програмі. Основне погляд консервативної програми полягає у зверненні до історичних результатами вже існуючих і встановлених раніше умов, які, на їхню думку, мають тому права. Вони протиставляють більшості голосів і цензу - силу переданого авторитету. Словом, вони-прихильники збереження існуючого і успадкованого. Загальний відмітний ознака всіх консервативних прагнень представляє вимога станового і корпоративного поділу народу. Згідно консервативному погляду, народ складається з природних груп, які повинні бути збережені у своїй самостійності і своєрідності. На противагу безмежної свободи ліберальної теорії консерватори вимагають у промисловій житті і в житті суспільства «впорядкованої господарської свободи» і міцних порядків для сільського населення та дрібного промислу, оскільки вони переконані, що просте зняття кайданів з індивідуальних сил не може вести до здорового господарському розвитку, і що державі не слід відхиляти від себе завдання захисту приватної промислової роботи проти переважання спекуляції та акціонерної аморальності шляхом дійсного акціонерного законодавства, що забезпечує і сприяє моральному та економічному становищу найманих робітників, так само як і мирному взаємодії роботодавців і робітників. Біржові справи повинні бути поставлені під державний нагляд. Для ремесел потрібні введення надання доказів вміння виробляти їх, посилення цехів і цехових спілок, підстава та сприяння товариським асоціаціям.
Ліберальні партії.
Розвиток ліберальних партій виникло з боротьби третього стану проти дворянства, цехового ладу і абсолютистського держави. Їх прагнення вже рано отримали програмне та наукове вираження у зв'язку з ідеями духовного та економічного індивідуалізму, які стають помітними з кінця середніх століть. Девіз «дайте робити», який означав індивідуалістичну свободу в економічному житті, в торгівлі і промислах, був вжитий вперше маркізом Д'аржансом, попередником фізіократичної школи. Він виставив тезу, що власна користь і приватна діяльність піклуються найкраще і про загальне благо всіх. Вирази «дайте робити», «дайте йти» стали девізом фізіократичної школи, главами якої були Гурне і Лене. Тим часом як Кене вчив, що джерело національного багатства полягає тільки в грунті та землеробстві, Гурне висунув іншу доктрину, що і фабрикація, і ремесло також продуктивні. Гурне вимагав загальної свободи торгівлі і вільної, які не соромляться конкуренції, тому що, на його думку, у вільній торгівлі окремі інтереси пов'язані зі спільними інтересами. Крім того, він вимагав від держави, щоб воно полегшило кожному окремому індивідууму придбання засобів до існування, щоб, таким чином, воно відмінило всі перепони до стосунків і перешкоди до придбання, усунуло і намагався б зменшити всякі монополії, привілеї, довільний розподіл податків, такс і тому подібне.
Ліберальний принцип своє наукове обгрунтування знайшов у першому значному національно-економічному творі, який було створено буржуазією, - у книзі А. Сміта: «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776), в якій автор доводив, що принцип егоїзму та особистого інтересу, поділу праці та господарської свободи - найвигідніший в національно-економічному відношенні. Державі не слід втручатися у вільну конкуренцію економічних сил, але воно має усунути всі перешкоди і перепони. Сміт бачив в буржуазному суспільстві мінове суспільство, де кожен є «до певної міри купцем», з чого логічно випливало, що пізніші захисники вільної торгівлі просто повинні були заперечувати існування особливого робочого стану і вважали неможливим, щоб інтереси останніх могли відрізнятися від інтересів інших класів. Згідно Сміту, наш обід залежить не від прихильності м'ясника, кухаря або булочника, але від їх дбайливості про власні інтереси, і ми не звертаємося до їх гуманності, але до їх егоїзму; ми ніколи не говоримо їм про наші потреби, але про їх вигоди. Кожна людина стурбований завжди тим, щоб знайти можливо більш прибуткове застосування будь-якого капіталу, яким він може розпоряджатися. Він має в дійсності на увазі тільки свою власну вигоду, але природним чином, або, скоріше, необхідним чином, дбайливість про свою власну вигоду приводить його до того, що він вважає за краще то вживання капіталу, яке є в той же час і найкориснішим для суспільства . Д. Рікардо назвав у своїх «Основних законах народного господарства і обкладення податей» (1817) основні положення А. Сміта освіченої і добродійною системою. Також і він вимагає, щоб, подібно до всіх інших договорів, робоча плата була надана багатому і вільному змаганню ринку і ніколи б не піддавалася втручанню законодавства. Він вимагає скасування турбот про бідних і, навпаки, намагається відобразити слово «незалежність» у серці бідних; треба вчити їх покладатися не на організовану і випадкову благодійність, а на власні зусилля, і з розумом і передбачливістю піклуватися про своє прогодування. При існуванні системи досконалої свободи торгівлі кожна країна присвячує природно свій капітал і свою працю тим занять, які для неї найбільш прибуткові. Це переслідування власної вигоди знаходиться в дивовижній взаємної зв'язку з загальним благом цілого. За допомогою пожвавлення промислів і працьовитості, винагороди талантів і дійсного використання природних сил свобода торгівлі розподіляє працю найбільш успішним і господарським чином, між тим як за допомогою множення маси благ вона розширює в той же час і загальне споживання, а за допомогою загальних уз вигоди і зносин підтримує загальне товариство народів по всій землі. Це той основний закон, який вимагає, щоб у Франції і Португалії виготовлялося вино, в Америці і Польщі - хліб, а в Англії - залізні, сталеві та інші вироби. Рікардо встановив цим принцип необмеженого поділу праці і конкуренції між індивідуумами і народами як природний закон розвитку держав. Політична теорія лібералізму має своїм джерелом вчення про природні права і політичну філософію XVIII століття. Конституція становить, згідно з цією доктриною, договір, подібно всім іншим договорами, який може бути змінений, якщо обставини того зажадають. Публічна влада виходить з суверенітету народу, який може розпоряджатися нею на свій розсуд і інтересам. Ліберальна теорія бачить у державі тільки необхідне зло. Держава не має ніякої іншої задачі, як захищати особистість, власність і договори окремих осіб. Всі економічні та духовні форми розвитку повинні бути надані вільної діяльності індивідуальних сил. Під ім'ям «теорії нічного сторожа» Лассаль висміював це вчення, що приписують державі тільки функцію захисту від грабежу і нападу. Фізичне відмінність між сильними і слабкими, економічне відмінність між бідними і багатими, духовне відмінність між розумними і дурними, моральне відмінність між енергійними і безвольними - словом, природна протилежність між панами і слугами постійно перетворює в ілюзію громадянську рівність і забезпеченість перед законом.
Соціалістичні партії.
Соціалістичну теорію економічного і політичного життя не можна так легко викласти і дослідити, як теорію консервативної та ліберальної партій, бо, по-перше, погляди цієї партії знаходяться більш, ніж погляди інших партій, в стані внутрішнього розвитку, а по-друге, ці погляди до такої міри спрямовані в сторону ідеалу майбутнього, що критичне мірило доводиться докладати не стільки до фактів і дій, скільки до простих абстрактним, часто суперечливим гіпотезам. Вихідний пункт новітніх соціалістичних теорій полягає в критиці капіталістичного, економічного ладу і його теоретичних захисників. На першому плані соціалістичні письменники аналізують поняття конкуренції та додаткової вартості. Лассаль, як і Маркс, заперечує, що економічна конкуренція є змагання особистих здібностей. Національне багатство, про який говорить ліберальна теорія, є багатством буржуазії і зубожінням мас; хвалена буржуазна свобода є свобода капіталу, а рівність існує тільки між рівноправними власниками товарів. Називати економічну конкуренцію «природною умовою» - неправильно. «Природа, - пише Маркс, - не робить на одній стороні грошових і товарних власників, а на іншій - власників тільки своїх власних робочих сил. Це ставлення не є природно-історичне, і також мало його можна назвати таким суспільним відношенням, яке було б загальним всім історичним періодам. Воно, очевидно, саме є результат попереднього історичного розвитку, продукт багатьох економічних перетворень, загибелі цілого ряду більш старих формацій суспільного виробництва ». Теорія Сміта і Бастіа вчить, що суспільне становище є наслідок індивідуальної конкуренції та відбору особистих здібностей. І той, і інший забули, що накопичення і успадкування власності і що випливають звідси переваги, якщо не зовсім перешкоджають, то у всякому разі значно вже заздалегідь обмежують індивідуальну конкуренцію. Вони забули, що тільки всередині груп і класів має місце відбір за індивідуальним здібностям, що капіталістичне виробництво в своєму історичному розвитку також з іманентною необхідністю веде до соціальних обмежень і привілеїв. Політичну перевагу панівних класів соціалістична теорія зводить до присвоєння додаткової цінності. Плата, що сплачується робітнику, покриває, відповідно до цього погляду, як витрати виробництва самого робітника і відповідає тій сумі життєвих засобів, або їх грошової вартості, яка необхідна в середньому, щоб підтримувати працездатних і при вибутті їх внаслідок старості, хвороби або смерті замінювати новими робочими, щоб таким чином розмножувати робітничий клас в необхідній мірі. Ця додаткова цінність полягає в земельній ренті, підприємницькому баришем та відсотках з капіталу. В епоху поміщицької залежності вона полягала в десятині і в панщинних роботах, в епоху рабства - в особистому володінні робочою силою людини.
Рівність, якого вимагає соціалістична теорія, полягає в рівності соціальних умов розвитку, - вимога, поставлене самим Дарвіном та іншими дарвіністськими соціологами, як, наприклад, Кідд. Самодіяльність і відповідальність для соціалістичного переконання складають логічно випливає вимога, про який, як каже Лассаль, вже не сперечаються більше, але сюди має приєднатися ще солідарність інтересів, спільність і взаємність у розвитку, і таким чином в його теорії соціалізм є як би душоприказником лібералізму. Всебічний розвиток індивідуумів, яке Маркс ставить за мету суспільного розвитку, і невичерпного, і розмаїття талантів, про що мріє Бебель, пов'язані з двома гіпотезами, про які соціалісти по теперішній час ще не досить серйозно роздумували і в обговоренні яких вони виявляють себе досконалими утопістами. Боротьба проти шкідливих впливів капіталізму не становить вже нині відмітної ознаки соціал-демократії. Накопичення великих станів відкрило нове велике поле діяльності техніці та економічної організації, які посилюють економічний виробництво до вищого ступеня, але при цьому злочинну недбалість і безсовісно експлуатуються кращі сили раси, і соціальна сила зосереджується в руках небагатьох сімей, які не можуть або не бажають усвідомити свою велику соціальну відповідальність. На вершині свого розвитку капіталістичний спосіб виробництва стає перешкодою для соціального відбору природних обдарувань; він стає анті селекційним. Ми тому переконані, що майбутнє принесе з собою великі економічні перевороти, які будуть носити конституційний і колективістський характер. Але така організація буде означати тільки технічне-економічне перетворення і аж ніяк не включати необхідним чином незалежні інституції. Свобода не є справа установ, але вона є результатом боротьби і випробування сил. Наскільки робочий клас спроможний буде, шляхом самостійних економічних організацій, прийняти участь у технічному процесі перетворення суспільства, настільки він і придбає політичну владу і законодавче вплив. З цієї точки зору ми і вважаємо сучасну класову боротьбу необхідною і доброчинної спонукальною силою в культурному розвитку народів.
3.2 Типологія політичних партій
Тип партії - це поняття, яке включає в себе найбільш суттєві ознаки групи політичних партій. Типологія партій може будуватися за різними критеріями: За організаційною структурою:
1. Кадрові
2. Масові
За методам і способам діяльності:
1. Авангардні
2. Парламентські
За місцем у системі влади :
1. Правлячі
2. Опозиційні
За місцем у політичному спектрі:
1. Праві
2. Ліві
3. Центристські
Загальновизнаною та найбільш поширеною є типологія партій, представлена французьким політологом М. Дюверже у праці «Політичні партії» (1951 р.). Відповідно до характеру внутрішньої організації партій він класифікував їх як кадрові та масові. Кадрові партії зазвичай невеликі за своїм чисельним складом, але в них існує жорстка дисципліна і чітко виражена організаційна структура. Типові риси кадрової партії: невелика чисельність членів партії; олігархічний характер партії, тобто до неї входять, в основному, депутати, міністри, сенатори, керівники різного рангу - люди, що професійно займаються політикою; наявність апарату, що обслуговує вищі керівні органи партії; відсутність сильних організацій на місцях; відсутність механізму офіційного прийому в партію та інституту обов'язкових членських внесків; електоральний характер, тобто партія оживляє свою діяльність головним чином під час виборів. Типовий приклад кадрових партій - партії демократів і республіканців у США. До цього типу належать більшість європейських партій консервативної орієнтації.
Масові партії - це великі організації, які мають складну внутрішню структуру. Свою соціальну базу вони формують, в основному, з нижчих верств населення. Як правило, це партії комуністичної, соціалістичної та соціал-демократичної орієнтації. Типові риси масової партії: висока чисельність; формалізована партійна структура, побудована на основі виборів знизу доверху; упорядкована діяльність широкої мережі низових організацій; тісний і постійний взаємозв'язок між членами партії; чітка дисципліна, члени партії не тільки платять внески, а й активно беруть участь у справах партії; крім електоральної діяльності велике значення надається масово-політичної й ідейно-виховної роботи; упор робиться на рекрутуванні нових членів, організацію кампаній у зв'язку з різними політичними подіями, проведення дискусій по різних теоретичним і практичним проблемам і т.д.
Похожие работы
... : однопартійні системи, гегемоністські системи, системи з домінуючою партією, двопартійні системи, системи обмеженого плюралізму, екстремальне поляризовані системи, атомізовані системи. 2. Розвиток загальної теорії політичних партій та партійних систем сучасною партологічною наукою Y розробці сучасної теорії політичних партій провідну роль відіграє європейська політична наука. Звичайно, ...
... рабство і багатство. Марк Аврелій розглядав державу як конформістичне утворення з рівним для всіх законом, вважав найважливішою цінністю свободу підданих. Неабиякий вплив на подальший розвиток світової політичної думки справили римські юристи І—III ст. н. е.: Сабін, Гай, Папініан, Ульпіан, Модестин, Павло та ін. Вони підняли розуміння права і закону на емпірико-теоретичний, логіко-понятійний, ...
... створено централізовану систему, багато в чому подібну до радянської, але із значно вищим технічним рівнем і мілітаризацією виробництва. Економічна концепція німецького фашизму знайшла відображення також у теорії "третього шляху" -- головний шлях світового економічного й політичного розвитку лежить між соціалізмом і капіталізмом, а рух "третій шлях" визначається метою всієї нації, що має нееконом ...
... позиції, схилити її на свій бік, спрямувати перебіг подій на свою користь, досягти мети, визначеної виключно їхніми міркуваннями про політичну доцільність. Наслідком політико-ідеологічного впливу, зміст якого складають виправдання й теоретичне обґрунтування курсу якоїсь партії, формування у слухачів підтримки та готовності включитися в його здійснення, є політизація суспільства, розшарування нац ...
0 комментариев