6.1 Світила науки: провідні українські та російські вчені
Чимало вітчизняних та російських вчених займаються вивченням та прогнозуванням природних катастроф. Академік Б.Б. Голіцин винайшов метод, як по сейсмограмі навіть однієї станції дізнатися, де відбувається землетрус. Він порівняв кожний землетрус із ліхтарем, що загорається на короткий час і освітлює всередині Землю. Сейсмічні хвилі проходять всередині земного шару в тих місцях, які недоступні для спостережень. Все, що вони зустрічають по дорозі, так чи інакше їх змінює.
У 1942 році Пітірім Сорокін, російський учений, що переїхав в США, опублікував класичну роботу «Людина і суспільство в умовах лиха: вплив війни, революції, голоду, епідемії на людську свідомість».
Стародуб Юрій Петрович — український математик, геофізик, дійсний член Української нафтогазової Академії. Займається математичним моделюванням хвильових полів (розробив і апробував матрично-скінченоелементний метод) для розв’язання задач у галузях: сейсмологія, сейсморозвідка, сейсмічна інженерія. Провів дослідження напружено-деформованого стану, поширення сейсмічних хвиль через перетини земної кори в напрямку Карпатських геотраверсів, під Чорнобильською атомною станцією, на нафтових родовищах[11].
Кендзера Олександр Володимирович - фахівець з теоретичних основ і програмних засобів моніторингу сейсмічної небезпеки території України, методики і технології визначення кількісних параметрів прогнозованих сейсмічних впливів для проектування і перевірки сейсмостійкості будинків і споруд.
Валерій Абрамов – нині завідуючий лабораторією регіональної геології і тектонофізики Тихоокеанського океанологічного інституту ДВО РАН. Він заздалегідь передбачав нинішню ситуацію в Японії (катастрофічні землетруси). Займається вивченням і прогнозуванням геологічних процесів. У пресс-інтерв'ю академік стверджує, що у найближчі роки подібна ситуація спонукає Кавказ та США.
6.2 Світові вчені, які досліджували проблематику природних катастроф
Дослідженням теорії катастроф одним з перших займався у 1849 р. англієць А. д'Орбіньї. У наш час теорія природних катастроф відома як сальтаціонізм.
Відомий Біолог Ж. Кюв'є (1769 -1832) працював у цьому напрямі з метою доведення істинності креаціонізму. На його думку, ідоспокійний розвиток життя на Землі багато разів переривався революційними швидкими змінами катастрофічного характеру, внаслідок яких кардинально змінювався склад тварин і рослин, що населяли Землю. Кюв'є зазначав, що такими катастрофами були всесвітні потопи. Про причини потопів вчений у своїх творах не пише, але з його книг випливає, що він мав на увазі затоплення континентів внаслідок їх опускання нижче рівня океану.
Взагалі, лише сто років тому світила науки знали про надра Землі не більше, ніж звичайні шахтарі. Лише у 1906 році ірландський геолог Р. Олдхем, вивчаючи сейсмограми землетрусів на Гватемалах, помітив, що окремі ударні хвилі проникали глибоко в Землю до певної точки, а потім відбивалися під кутом, неначе наштовхувалися на якусь перепону. З цього Олдхем зробив висновок, що Земля має ядро.
Початок ХХІ ст. ознаменувався появою гіпотези, якій надалі було призначено зіграти ключову роль серед наук про Землю. Ф. Тейлор (1910), а слідом за ним А. Вегнер (1912) висловили ідею про горизонтальні переміщення материків на великі відстані (дрейф материків), що підтвердилася в 1960-х рр. після відкриття в океанах глобальної системи серединно-океанічних хребтів. Були закартовані аномалії магнітного поля океанічного ложа.
Значний об’єм нової інформації, особливо про будову атмосфери та явища в ній, був отриманий у результаті досліджень глобальних геофізичних процесів під час максимальної сонячної активності (1957-58).
У 1910р. хорватський сейсмолог А. Мохорович, вивчаючи сейсмограм землетрусу в Загребі, помітив таку ж особливість, але на значно меншій глибині. Так він виявив межу між земною корою і мантією («поверхня Мохоровича»). Ттак зародилося туманне уявлення про пошарову структуру Землі.
Лише у 1936 році датчанка І. Леман, вивчаючи сейсмограми землетрусу у Новій Зеландії, виявила, що ядро Землі складається з двох частин. Зовнішнє ядро, якщо припустити, що в'язкий стан, може бути джерелом магнетизму.
Приблизно в той же час, коли Леман вивчала сейсмічні хвилі і розширювала уявлення про внутрішню будову Землі, два геолога з Каліфорнійського технологічного інституту винайшли, як порівняти два один землетрус з іншим. Їх звали Ч. Ріхтер і Б. Гутенберг. Вони розробили шкалу, яка дозволяла вимірювати магнітуду підземних поштовхів. Сама шкала дозволяє вимірювати силу землетрусів, але не дає змоги прогнозувати їх руйнівні наслідки.
Перше соціологічне дослідження, присвячене темі впливу катастроф на суспільства, було опубліковане в 1920 році (його автором став американський учений Семюель Принс, книга називалася "Катастрофа і Соціальні Зміни". З кінця 1940-х років подібні дослідження стали великомасштабними. У 1963 році в США був створений особливий соціологічний Центр Досліджень Катастроф. У 1970 т-і роки аналогічні центри з'явилися в багатьох країнах Європи і Азії.
Основи теорії катастроф були закладені насамперед у працях американського тополога Гасслера Вітні в 1955 році, в 1960-х цією теорією зайнявся французький математик і лауреат премії Філдса 1958 року Рене Том. Однак популярність ідеї Вітні та Тома придбали тільки завдяки декільком публікаціям Крістофера Зімана в 1970-х [5].
ВИСНОВОК
Стихійні лиха — це природні явища, які мають надзвичайний характер та призводять до порушення нормальної діяльності населення, загибелі людей, руйнування і нищення матеріальних цінностей.
Глобальні катастрофи охоплюють цілі континенти, і їх розвиток ставить під загрозу існування усієї біосфери.
В наш цивілізований, технічно розвинений час людство залишається залежним від природних явищ, які досить часто мають катастрофічний характер. Виверження вулканів, землетруси, посухи, селеві потоки, снігові лавини, повені спричиняють загибель багатьох тисяч людей, завдають величезних матеріальних збитків.
Природні катаклізми та катастрофи трапляються не лише внаслідок атмосферних, тектонічних процесів, активності Сонця тощо. Однією із причин їх виникнення є сама людина. Сягнувши надзвичайно високого рівня пізнання і розвитку, суспільство тим самим створило реальну загрозу своєму існуванню. Сьогодні йдеться про інтенсивне якісне і кількісне знищення природних умов та ресурсів, необхідних і достатніх для існування живого. За прогнозом учених Римського клубу, при збереженні наявних тенденцій у взаємодії суспільства і навколишнього середовища, вже через 35—40 років може розпочатися масове вимирання землян.
Список використаних джерел
1.Ананьев Г.С. Катастрофические процессы в рельефообразовании: Учебное пособие. М.: Изд-во МГУ, 1998. – 102 стр.
2. Арнольд В.И. Теория катастроф. М.: Наука, 1990;
3. Бурдіян Б. Навколишнє середовище. – К., 1993.
4. Вестник Московского университета 4/2009, серия 5
5. Гилмор Р. Прикладная теория катастроф (кн. 1-2). М.: Мир, 1984.
6. Джигерей В.С., Жидецький В. Ц. Безпека життєдіяльності. – Львів: Афіша, 1999.
7. GEO. Неопознанный мир – Земля 11/2009. М: «Грунер + Яр Магазинз»
8. Мягков С.М. География природного риска. М.: Изд-во МГУ, 1995. – 224 стр.
9. Обеспечение жизнедеятельности людей в чрезвычайных ситуациях. Выпуск 1: «Чрезвычайные ситуации и их поражающие факторы». СПб. изд. «Образование», 1992.
10.Пушкарь В.С. , Черепанова М.В. Природные катастрофы и их экологические последствия М: ЛА «АЛЕКС», 2010.
11. Стародуб Ю.П. Обернена динамічна задача сейсміки для вивчення будови земної кори. - Львів: Світ, 1998. - 112 c.
12. Трибус Е.В. Законы живой природы М: Риполл Классик, 2002. – 437 стр.
0 комментариев