Історичний розвиток українського національного відродження

Зміст

Вступ

1. Політика царського уряду в українському питанні другої половини 19 ст.

2. Наслідки революції та громадянської війни

3. М. Драгоманов і Українське національне відродження

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Метою наукового дослідження є висвітлити особливості українського питання другої половини 19 ст.

Предметом наукового дослідження є особливості українського питання другої половини 19 ст.

Об’єктом наукового дослідження є українське питання другої половини 19 ст.

Актуальність теми Аналіз цього питання дозволить акцентувати увагу на певних визначальних сторінках українського державотворення. Слід зазначити, що після поразки Наполеона в Росії 1812 р. в Європі відновилися жорстка реакція абсолютизму, а в Росії — гноблення царизму. Як наслідок, в Україні виникають таємні товариства і формуються на західноєвропейський взірець масонські ложі (нелегальні угруповання, які ставили перед собою передовсім гуманістичні й соціальні завдання, а пізніше в них почали проникати ліберальні ідеї). Найбільшу масонську ложу було засновано під назвою "Любов до істини" в Полтаві. Членами її були відомий український письменник І. Котляревський та історик В. Лукашевич. Лукашевич намагався утворити Малоросійське товариство з метою боротьби за політичну незалежність України. Водночас у Києві виникла ложа "Об'єднаних слов'ян", членами якої були здебільшого польські поміщики та російські інтелігенти. Менші ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці на Волині. Багато членів масонських лож в Україні ввійшли до складу декабристських товариств. У 1821 р. в Тульчині, на Поділлі, утворилося Південне товариство декабристів, керівництво яким здійснював полковник П. Пестель. Воно мало свої філії у Кам'янці й Василькові на Київщині.

У 1823 р. в Новгороді-Волинському виникло Товариство об'єднаних слов'ян, засновниками якого були брати Борисови та І. Горбачовський, українці за походженням.

1.Політика царського уряду в українському питанні другої половини 19 ст.

Політика царського уряду в українському питанні другої половини 19 ст. була вкрай жорстокою та нищівною. Царський уряд жорстоко розправився з декабристами. Але їхня діяльність, їхні волелюбні ідеї, відкритий виступ проти самодержавства й кріпацтва, мужність і героїзм стали взірцем для майбутніх поколінь борців за соціальне й національне відродження. Під впливом повстання декабристів на початку 1826 р. у Харківському університеті виник таємний політичний гурток, членами якого було 20 студентів, службовців, офіцерів. Вони читали і поширювали революційні твори, що закликали до повалення самодержавства. Таємний гурток протягом 1827—1830 pp. діяв також у Ніжинській гімназії вищих наук, членами якого були викладачі та гімназисти, зокрема майбутні письменники М. Гоголь, Є. Гребінка. Але врешті й ці осередки вільнодумства було розгромлено, а їхні учасники потрапили під суворий нагляд поліції і втратили можливість працювати та навчатися. На боротьбу проти самодержавства в 40-х роках XIX ст. стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інтелігенції, Незадоволені тільки культурно-просвітницькими заходами, вони в ході боротьби проти національного гноблення висували загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосницького режиму, встановлення демократично-республіканської форми правління, державної незалежності України.Зазначені організації вимагали повалення самодержавства, створення республіканського ладу, скасування кріпосного права, запровадження освіти для всіх станів, надання політичних свобод і соціальної рівності всім громадянам. Офіційна влада царського уряду робила все для того, щоб знищити будь-які прояви українського національного духу. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуэв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій Малоросійською «говіркою» дозволялося друкувати лише художні твори. Громади були розлущені. Припинив роботу часопис «Основа»[2,c.512]. Валуєвський циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові українського національного руху. Лише на початку 70-х років внаслідок послаблення цензури В. Антонович зі своїми однодумцями відновлює роботу громад, створивши «Стару громаду». Придбавши російськомовну газету «Киевский телеграф», члени громади перетворюють її на свій друкований орган. Через своїх прихильників у Галичині громадівці почали використовувати й україномовну пресу, зокрема часопис «Правда». З їхньої ініціативи у Львові було створено Літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка. Важливою подією стало заснування 1873 р. у Києві відділу Російського географічного товариства. Невдовзі, однак, переслідування з боку уряду посилилися. Олександр II за висновками спеціальної комісії заборонив публікацію українських книжок, використання української мови, викладання її у початковій школі, заборонив діяльність громад. Усі ці поліцейські заходи були зведені у спеціальному указі, який цар підписав у травні 1876 р. в м. Емс (Німеччина)[5,c. 261]. Емський указ поклав край надіям українофілів на можливість культурницької діяльності в умовах самодержавства. Особливо негативно це вплинуло на М. Костомарова. В. Антонич і П. Митецький продовжували шукати компромісні варіанти підтримання українського руху. Б. Грінченко і О. Кониський стояли на позиціях радикальних реформ та боротьби з царатом, проте в них не було конкретної програми дій. Таким чином, національна політика царського уряду в другій половині XIX ст. продовжувала в цілому залишатися реакційною, зокрема антиукраїнською за своєю спрямованістю. Однак вона була неспроможна знищити в українського народу прагнення до самовизначення, до вільного соціального та національного розвитку. Попри політичні переслідування, заборони й заслання в українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі передової інтелігенції, яка мріяла про визволення української нації.

2.Наслідки революції та громадянської війни

Тривала революція та громадянська війна негативно вплинула на стан промисловості, сільського господарства, транспорту. Промислові підприємства закривались, обсяг промислового виробництва скоротився на 50 відсотків, а в деяких галузях виробництва навіть більше ніж на 75 відсотків. Значно скоротились обсяги зовнішньої торгівлі. Перестали працювати великі чорноморські порти — Одеса, Херсон, Миколаїв. Залізниці ледь справлялись з військовими перевозками. Заводи та фабрики випускали переважно військову продукцію, предмети широкого вжитку практично не вироблялись. Ринкові ціни на сільськогосподарську продукцію і товари першої необхідності швидко зростали при різкому зниженні купівельної спроможності населення. Ринок стрімко руйнувався. За роки війни національне багатство Росії та України скоротилось на 60 відсотків, в порівнянні з довоєнним 1913 роком[4,c.329].

Стало очевидним, що до затяжної війни ні царський уряд, ні російська армія не були готові. На фронті відчувалась нестача гармат, гвинтівок, боєприпасів. Промисловість не могла задовольнити потреби фронту. В країні не вистачало вугілля, металу. Царська армія змушена була відступити з Галичини, Польщі, Прибалтики. Кінець 1916 — початок 1917 років характеризувався різким спадом видобутку вугілля на Донбасі, дезорганізацією роботи транспорту, поглибленням кризи в усіх галузях виробництва. До цього ще додалась гостра продовольча криза, що була викликана скороченням сільськогосподарського виробництва. Село гостро відчувало нестачу робочої сили, результатом якої було різке скорочення посівних площ. Підірвали виробничі сили селянського господарства й військові реквізиції, перш за все худоби. Економічна криза тяжким ярмом лягла на плечі робітників, селян, інших верств населення. Знижувався життєвий рівень, погіршилось становище простого народу.