Єдність економічної і соціальної ефективності виробничої організації

ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Харківський національний економічний університет

ДОПУСКАЮ ДО ЗАХИСТУ:

Координатор програми підготовки магістрів державної

служби, професор

_______________М. В. АФАНАСЬЄВ

Магістерська робота

на тему:

"Єдність економічної і соціальної ефективності виробничої організації"

Зав. кафедри менеджменту

та маркетингу,

канд. екон. наук, доцент К. Г. Наумік

Керівник:

канд. екон. наук, доцент,

доцент кафедри підприємства та менеджменту

І. В. Гонтарева

Виконала:

слухачка групи №1

Спеціальність 8.150101 "Державна служба",

спеціалізація

"Економіка" Ю. О. Болгова

Харків, 2010

ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Харківський національний економічний університет

Кафедра ________Менеджменту та маркетингу____________________

Спеціальність ______8.150101_«Державна служба» _________________

напрям підготовки___1501 «Державне управління»________________

Завдання магістерської роботи

Болгової Юлії Олександрівні____ (прізвище, ім’я, по батькові слухача)

Тема роботи "Єдність економічної і соціальної ефективності виробничої організації"_______

Предмет дослідження є розробка заходів щодо підвищення економічно та соціальної ефективності підприємств.

Мета роботи є визначення оптимального поєднання економічної та соціальної ефективності підприємства з точки зору його місії.

Магістерська робота виконана на матеріалах ______________________

План роботи та терміни подання розділів науковому керівникові:

Назва етапів магістерської роботи	Термін виконання	Граничний термін подання
Єдність економічної соціальної ефективності на підприємстві	25.11.2009р.	01.12.2009р.
Регулюючий вплив з боку держави на рівень економічної та соціальної ефективності на підприємстві	20.02.2010р.	01.03.2010р.
Підвищення соціальної та економічної ефективності на підприємстві	01.05.2010р.	07.05.2010р.

Термін повного завершення, оформлення і подання на кафедру магістерської роботи _____________17.05.2010р._______________________

Завдання видав науковий керівник:І. В. Гонтарева

Завдання одержала слухачка: Ю. О. Болгова

Завдання затвердив зав. кафедри: .К. Г. Наумік

ЗМІСТ

Вступ

РОЗДІЛ 1. Єдність економічної соціальної ефективності на підприємстві

1.1 Взаємозв'язок між економічною соціальною ефективністю

1.2 Державна політика як фактор забезпечення єдності економічної соціальної ефективності

1.3 Роль підприємства в досягненні єдності економічної і соціальної ефективності його функціонування

РОЗДІЛ 2. Регулюючий вплив з боку держави на рівень економічної та соціальної ефективності на підприємстві

2.1 Державна політика сприяння підприємництву

2.2 Соціальний ефект підприємства в умовах розвитку території

2.3 Економічна ефективність підприємства як передумова розвитку території

РОЗДІЛ 3. Підвищення соціальної та економічної ефективності на підприємстві

3.1 Усунення суперечок між соціальною та економічною ефективністю

3.2 Державний вплив на вдосконалення процесу формування соціальної та економічної ефективності

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Актуальність теми. Один з найважливіших напрямків програми реформ у нашій країні – перебудова систем управління підприємством. Особливе значення ця проблема набуває на рівні тих підприємств, місце яких у ринковій економіці повністю змінюється. Коли підприємство стає економічно самостійним об’єктом товарно-грошових відносин, що повністю відповідає за результати своєї господарської діяльності, воно повинно сформувати систему на управління (менеджменту), яка б забезпечила йому високу ефективність роботи, конкурентноздатність та стійкість положення на ринку.

В нових умовах з’являються нові функції, яки раніше були не потрібні. В ринковій економіці підприємство самостійно приймає рішення, розробляє стратегію свого розвитку, знаходить потрібні для їх реалізації засоби, наймає працівників, придбає обладнання та матеріали, вирішує багато структурних питань, в тому числі таких, як створення, злиття, ліквідація, розподіл, реорганізація виробничої та перебудова організаційної структури управління. Підприємства набувають рис самостійності, які характерні для умов ринкової економіки. Це вимагає значного розширення сфери управління, збільшення обсягу та ускладнення характеру робіт, що виконуються менеджерами. Також зростає відповідальність за якість та своєчасність прийняття тих чи інших рішень.

Науково-технічний прогрес перетворюється на потужний засіб управлінських нововведень, направлених на створення умов для ефективної роботи. У зв’язку з цим, менеджмент на підприємстві, що працює у ринковому середовищі, ставить високі вимоги щодо професіоналізму управлінського персоналу, від якого залежить ефективність процесу управління, а отже й ефективність діяльності всього підприємства. Оцінка управлінського персоналу - це невід’ємна та одна з найважливіших частин в структурі управління роботою управлінського персоналу.

В умовах ринкової економіки забезпечення ефективності управління є метою будь-якого підприємства, оскільки саме ефективність управління забезпечує успішне функціонування та розвиток кожної організаційно – господарчої ланки.

Ефективність управління не визначається лише факторами зовнішнього середовища підприємства, в першу чергу ефективність залежить від дій персоналу в процесі діяльності організації, в процесі реалізації розроблених планів і програм розвитку підприємства, в процесі досягнення певних цілей. Тобто, ефективність управління залежить від якості цілеполагання, адекватності обраних стратегій цілям підприємства, оптимальності процесів реалізації стратегій, мотивації персоналу на досягнення цілей, кваліфікації персоналу, технології та стилю управління.

Проблему поєднання економічної та соціальної ефективності на підприємстві досліджували такі вітчизняні та зарубіжні вчені як: Дафт Р.Л., Покропивний С.Ф., Чумаченько М.Г., Немцов В.Д., Довгань Л.Є., Осовська Г.В., Москалюк В.Є., Тарасюк Г.М., Шваб Л.І. та ін.

Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є визначення оптимального поєднання економічної та соціальної ефективності підприємства з точки зору його місії.

Виходячи з поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

1)   визначити сутність ефективності управління на підприємстві;

2)   проаналізувати соціальну ефективність в умовах підприємства;

3)   проаналізувати економічну ефективність підприємства;

4)   визначити оптимальне поєднання в умовах підприємства соціальної та економічної ефективності.

Об'єктом дослідження є управління економічною та соціальною ефективністю на підприємствах.

Предметом дослідження є розробка заходів щодо підвищення економічно та соціальної ефективності підприємств.

Методами дослідження, які використані у роботі є: порівняння, аналіз, синтез, аналогія, узагальнення (Додаток А).

Теоретична доцільність та практична значущість результатів магістерської роботи підтверджується довідками про практичне використання рекомендацій, запропонованих в роботі. Інформаційну базу дослідження результати якого відображені в магістерській роботі складали: статистичні дані, наукові розробки вітчизняних та економічних вчених, які знайшли соє відображення в підручниках, навчальнихпоссібниках, статтях присвячених проблемі дослідження, матеріали науково-практичних конференцій.

Апробація результатів магістерської роботи відбулася шляхом підготовки проекту статті, однак вона ще не опублікована (Додаток В). Крім того була отримана Довідка про впровадження результатів науково-практичного дослідження (Додаток Б)

Структура магістерської роботи. Магістерська робта складається зі вступа, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальна кількість сторінок основного тексту магістерської роботи 109; кількість рисунків: 3 рисунки; кількість таблиць: 9 таблиці; кількість використаних джерел: 71 джерело на 6 сторінках.

РОЗДІЛ 1. Єдність економічної соціальної ефективності на підприємстві 1.1 Взаємозв'язок між економічною соціальною ефективністю

Ринкове господарство об'єктивно пристосовано тільки до рішення наступних питань: що виробляти, як виробляти і для кого виробляти. Таким чином, ринкова система з усіма своїми відносинами й інститутами ставить підприємство в такі умови, що воно займається в основному проблемами економічної ефективності. Причиною цього служить те, що сучасна ринкова система базується насамперед на великій приватній власності на засоби виробництва, на великому капіталі. І діє ця система як система приватних економічних інтересів. Купівля-продаж товарів стає загальною економічною формою виробництва, пануючим механізмом взаємин між членами суспільства. Приватний економічний інтерес за своєю природою не має іншої форми дії, крім конкуренції. Люди, що живуть у суспільстві, усі суб'єкти господарювання об'єктивно включені у жорстку конкурентну боротьбу. Конкуренція йде між підприємствами, між працівниками, між власниками і працівниками. При цьому гроші стають не тільки мірою всіх речей і економічної діяльності людей, але і мірилом соціального успіху, досягнень індивіда, підприємства, суспільства в цілому. Унаслідок цього економічна вигідність, а отже, і економічна ефективність, що виражається у грошах, є для підприємства пріоритетною.

З проблем економічної ефективності проведено ряд досліджень, у яких порушуються питання економічної ефективності суспільного виробництва, капітальних вкладень, використання основного капіталу (основних фондів) і т.п. Багато робіт присвячено виявленню резервів підвищення економічної ефективності. Незважаючи на велику кількість літератури з даної проблеми, сутність економічної ефективності діяльності підприємства вивчено недостатньо, дослідження у даній області були в основному спрямовані на вивчення сутності економічної ефективності в межах усього суспільного виробництва [5].

Зростання економіки базується на підвищенні ефективності функціонування окремих підприємств, тому дослідження сутності економічної ефективності на мікрорівні і на основі цього пошук шляхів її поліпшення – одна з основних задач економічної науки.

Для виробництва тих чи інших благ необхідні ресурси. Використовуючи наявні чи позикові засоби, підприємець здобуває чи орендує виробничі споруди, на товарному ринку купує машини, устаткування, сировину, матеріали. Але ці засоби і предмети праці самі по собі без людини нічого зробити не можуть, тому власник речовинних факторів наймає робітників – основну продуктивну силу суспільства. Приводячи у рух засоби і предмети праці, робоча сила перетворює їх у діючі фактори виробництва. Ці фактори повинні відповідати один одному, а також характеру виробу, що збирається виробляти підприємець. Працівники повинні бути досить кваліфікованими, машини й устаткування – відповідати технічним стандартам, сировина і матеріали – мати необхідну якість. Тільки при дотриманні цих умов відбувається «перетворення грошового капіталу в продуктивний капітал.

На сучасному етапі розвитку економіки існує ряд понять економічної ефективності, які відрізняються між собою й таким чином, це закладає деякі відмінності в підході до формування результативних показників суб'єктів економічних відносин. Необхідно відзначити, що сучасна тенденція розвитку такої галузі науки як управління якістю прямо пов'язане із проблемами ефективності, що свідчить про цілий напрямок у науці, що розглядає проблему підвищення ефективності як основу успішного розвитку підприємства.

Найбільше широко використовуваним є визначення економічної ефективності як результативності виробництва, співвідношення між результатами господарської діяльності й витратами праці. Економічну ефективність можуть характеризувати: продуктивність праці, фондовіддача, і матеріалоємність продукції. У масштабах суспільства економічна ефективність - це частка національного доходу у виробленому національному продукті.

Сучасний вітчизняний економіст Відяпин В.А. уважає, що необхідно розрізняти рівні визначення ефективності. Так економічна ефективність на макроекономічному рівні - це відношення виробленого продукту (ВВП) до витрат (праця, капітал, земля) мінус одиниця. Причому, можна окремо оцінювати ефективність капіталу, ефективність праці, і ефективність землі (надр) як засобів виробництва [16, c. 97].

Економічна ефективність на мікроекономічному рівні це також відношення виробленого продукту одним суб'єктом господарської діяльності до витрат на виробництво продукції мінус одиниця. Розходження в даному випадку полягає в тім, що до макрорівня відноситься крім виробленої продукції ще й надані послуги. [10]

Також економісти виділяють економічний ефект як самостійну оцінну категорію. Так Ю.І. Ребрин визначає економічну ефективність як відносний показник, що порівнює отриманий ефект із витратами, що обумовили цей ефект, або з ресурсами, використаними для досягнення цього ефекту. А економічний ефект як абсолютний показник, що характеризує результат діяльності підприємства. Основний показник, що характеризує економічний ефект від діяльності виробничого підприємства, - це прибуток.

Зауважимо, що більшість сучасних економістів вітчизняної й закордонних економічних шкіл сходяться на думці, що при розгляді сутності й змісту поняття "ефективність", необхідно виходити із загального й часткового розуміння ефективності людської діяльності в різних сферах. Ефектом володіє будь-які взаємодію, що має якийсь результат, і в цьому ефект ефект можна розглядати як абсолютну властивість будь-якої взаємодії або процесу, що характеризує результат [7, c. 77].

Так Журавльова Л.І. вважає, що ефективність характерна не для будь-якої взаємодії, а лише для цілеспрямованої; тому дана категорія носить управлінський характер і відбиває, насамперед, ступінь досягнення переслідуваних цілей. На відміну від ефекту ефективність - це завжди певне співвідношення, наприклад, отриманого фактичного результату з тими результатами, які планувалося досягти, отриманої вигоди з витратами, які довелося понести в процесі її оримання. Серед безлічі визначень сутності економічної ефективності виділимо найбільш часто використовувані в практиці поняття, наприклад, "ефективність виробництва як певна економічна категорія розглядається як співвідношення результату й витрат" або "економічна ефективність - це властивість капітальних вкладень збільшувати обсяг прибутку для певного корисного результату". На думку Б. М. Литвина, ефективність порівнюється через співвідношення результатів (ефекту) і витрат (річного споживання) або загального обсягу застосовуваних ресурсів, а по оцінці С. А. Валуева, ефективність - це зіставлення мети із засобами її досягнення.

У визначенні поняття "ефективність" думки наших економістів не у всьому збігаються з позиціями економістів країн з розвиненими ринковими відносинами. Так, на думку К.Р. Макконелла і С.Л. Брю економічна ефективність характеризує зв'язок між кількістю рідких ресурсів, які застосовуються в процесі виробництва, і одержуваним у результаті кількістю якого-небудь конкретного продукту. Велика кількість продукту, отримана від даного обсягу витрат, означає підвищення ефективності. Менший обсяг продукту від даної кількості витрат вказує на зниження ефективності. Тут також ефективність розглядається з погляду суспільства в цілому, виходячи з теорії "витрати - випуск". [16, c. 112]

И. Ворст і П. Ревентлоу обрали досить оригінальний підхід до проблеми ефективності. Вони не використовують поняття "економічна ефективність" зовсім, підмінюючи його рентабельністю й прибутковістю. При цьому під рентабельністю вони розуміють її здатність до збільшення вкладеного капіталу. Активи підприємства, на думку авторів, фінансуються в більшості випадків за рахунок власного й позикового капіталу. Тому значення прибутку, що оцінюється стосовно величини активів, повинне включати як приріст позикового капіталу (процентні нарахування), так і приріст власного капіталу (прибуток після платежів по відсотках).

На думку вижатного російського вченого Відяпина В.А., розрізняють кілька видів економічної ефективності:

1)   народно-господарську (макроекономічну) ефективність, що за звичай розраховують як частка від розподілу національного доходу країни на кількість населення;

2)   ефективність виробництва продукції, що визначається як обсяг валового доходу розраховуючи на одного середньорічного працівника, зайнятого в процесі виробництва. Аналогічним образом розраховується економічна ефективність будь-якого виду або галузі виробництва на рівні республіки, області, району;

3)   ефективність виробництва підприємств (ВАТ, ЗАТ, ТОВ, і інші) найчастіше розраховується як приватні відносини чистого доходу (прибутку) господарства до комерційної собівартість його продукції.

4)   ефективність внутрішньогосподарських підрозділів (цехів, відділів, ділянок, доків) розраховується по показниках рентабельності виробництва, якщо вся продукція даного підрозділу підраховується у вартісній формі. Але в ряді випадків продукція підрозділів не розраховується в грошовій формі, тоді для визначення ефективності виробництва в цих підрозділах застосовуються натуральні або нормативні показники;

5)   ефективність виробництва окремих видів продукції або ефективність окремих процедур і операцій. Ефективність товарної продукції звичайно підраховується у вартісній формі й визначається по формулі рентабельності виробництва. Валова продукція окремої операції або продукту може розраховуватися як у вартісній формі, так і в натуральних показниках (кілограмах, літрах, центнерах і так далі) [16, c. 144].

Всі дані види ефективності тісно зв'язані між собою, тому що кінцевий результат ефективності й містить у собі ефект залежить від раціонального використання всіх наявних у галузі ресурсів.

Нерідко економічну ефективність діяльності підприємства ототожнюють з результативністю його роботи. Економічна ефективність – це не будь-яка результативність виробничої діяльності, а дохідність, прибутковість роботи підприємства. Особливо важливе таке розуміння цієї економічної категорії в умовах ринкової конкуренції, тому що не всякий результат виробництва є позитивним.

Виготовленням і реалізацією продукції підприємство займається з однією єдиною метою – одержання прибутку і якомога більш високого. Ті фірми, що приходять на ринок, ставлячи перед собою ціль тільки вижити звичайно стають банкрутами. Хоча, як свідчить світовий досвід, нерідкі випадки, коли знов створене підприємство починає приносити прибуток лише з другого чи третього року свого існування – усе залежить від характеру самого підприємства та обсягу первісних витрат. Наприклад, підприємство, що займається випуском складної техніки, окупається повільніше, тому що вимагає великих капітальних витрат. Але саме бажання і прагнення якомога швидше одержати прибуток є найчастіше запорукою успішної діяльності підприємства. Безпосередньою метою, бажаним ефектом (результатом) функціонування підприємства є прибуток, а не певний обсяг продукції в грошовому вираженні. Якщо у якості ефекту при визначенні економічної ефективності приймати випуск продукції, то це не дасть повної характеристики роботи підприємства, адже відомо, що в умовах ринкової конкуренції не вся вироблена продукція може бути реалізована. Загальна вартість реалізованої продукції також не може характеризувати ефект діяльності підприємства, оскільки не вся її величина залишається в розпорядженні власника підприємства після відшкодування витрат виробництва.

Для досягнення поставленої мети (результату) підприємство витрачає капітал як основний, так і оборотний. Тому як засіб досягнення даного ефекту, прибутку, виступають сукупні витрати трудових, технічних, матеріальних та паливно-енергетичних, інформаційних і фінансових ресурсів.

Зміст економічної ефективності діяльності підприємства визначається інтересом власника, вона представляє собою конкретне вираження ефективності виробництва.

Економічна ефективність функціонування підприємства – складна категорія, основою зростання якої є технічна, соціальна (працівники) і економічна база підприємства (одним із проявів останньої є форма відносин власності). Ринкова система діє таким чином, що технічний і соціальний аспекти виробництва залежать від його економічної складової. Але оскільки економічні відносини не автономні, а знаходяться в єдності з іншими складовими виробництва, то економічна ефективність неминуче синтезує всі аспекти виробництва в дві складні складові - техніко-економічну і соціально-економічну. Аналіз структури економічної ефективності підприємства в умовах ринкового господарювання свідчить, що приорітетне положення у складі економічної ефективності займає техніко-економічна ефективність, саме вона відіграє першорядну роль.

Що стосується іншого виду ефективності – соціальної, то необхідно зазначити, що розвиток продуктивних сил суспільства та посилення процесу соціалізації виробничих відносин сприяли тому, що соціальна складова ефективності виробничо-господарської діяльності підприємства стала самостійним предметом дослідження, ця категорія була виокремлена із загальної категорії ефективність та відокремлен від поняття «економічної ефективності» [11].

Соціальна ефективність ще не досить досліджена категорія економіки. В економічній літературі немає єдиної думки про сутність соціальної ефективності виробництва, не визначена система показників, не виведені чіткі критерії її оцінки. Дослідження соціальної ефективності проводилося в основному на рівні суспільного виробництва. Явно недостатньо уваги приділялося соціальній ефективності на рівні підприємства, незважаючи на те, що соціальна ефективність виробництва на мікро рівні має першорядне значення стосовно аналогічного показника на макрорівні. Ефективність роботи підприємства є базою для досягнення соціальних цілей суспільства, тому що тут виготовляються матеріальні блага і послуги, створюються умови для задоволення духовних потреб.

Сутність ефективності, як було з'ясовано в першому розділі даної роботи, передбачає наявність об'єктивної мети і засобів її досягнення. Поняття ефективності, обумовлене таким прикметником як соціальна, говорить само за себе. «Соціальний» - суспільний, що стосується життя людей і їх відносин у суспільстві [27, с. 160]. Отже, соціальна ефективність виражає відносини, що носять корисний суспільний характер. Соціальна ефективність це корисність не тільки для окремого індивіда чи для якоїсь окремої групи, а для основної маси людей, що складають трудящі, наймані робітники, без яких неможлива робота підприємств, одержання прибутку підприємцем.

Отже, соціальний ефект передбачає реалізацію загальних інтересів людей, суспільства.

Дослідження людини, її економічної поведінки почалося ще у кінці 18 століття. Систематизований опис економіки на основі абстракції «економічної людини», яку спонукає власний інтерес, уперше було здійснено Адамом Смітом. Але у нього були попередники. Наприклад, англійський філософ Т.Гоббс, що назвав «власний інтерес людей наймогутнішою і найруйнівнішою людською пристрастю». Ф. Кене, що дав визначення економічного принципу поведінки людини: найбільше задоволення («радість»), досягнуте з найменшими витратами або тяготами праці.

А.Сміт наділяє людину властивостями, що накладають відбиток на всі види її господарської діяльності: 1) «схильність обміну одного товару на інший», 2) «власний інтерес, егоїзм, однакове у всіх людей постійне і незникаюче прагнення поліпшити своє становище». Сміт не зводить власний інтерес до одержання грошових доходів: на вибір занять, крім заробітку, впливають також приємність чи неприємність заняття, легкість чи труднощі у навчанні, сталість чи мінливість занять, більший чи менший престиж у суспільстві і, нарешті, яка вірогідність успіху.

У Давіда Рікардо, також як і в А.Сміта, власний інтерес не зводиться до чисто грошового: «капіталіст може поступитися частиною свого грошового прибутку заради вірності приміщення, охайності, легкості або якої іншої дійсної чи уявлюваної вигоди, якими одне заняття відрізняється від іншого» [28, с. 82 ].

У працях англійських класиків використовувалася модель індивіда, «економічної людини». «Вона характеризується:

1)   визначальною роллю власного інтересу у мотивації економічної поведінки;

2)   компетентністю (інформованістю і кмітливістю) економічного суб'єкта у власних справах;

3)   конкретністю аналізу: враховуються класова різниця у поведінці і негрошові чинники добробуту» [45].

Поняття економічної людини в Англії з'явилося неспроста, цьому сприяла досить розвинута на той час економіка. Тобто економіка створила умови для постановки питання про людину, її економічну поведінку. Але потрібно зазначити, що при аналізі економічної поведінки класики приділяли основну увагу підприємцю, власнику капіталу.

Зараз деякі країни досягли такого рівня розвитку, що і наймані робітники не зводять свій власний інтерес тільки до грошового, і при виборі виду господарської діяльності враховують інші дійсні чи уявні вигоди.

Одним з економістів, що займалися дослідженням моделі людини, є англійський учений Дж. Бентам. Він вважав, що метою всякої людської діяльності є досягнення «добробуту в тій чи іншій формі» [47]. Добробут Бентам вимірює у такий спосіб: «береться сума інтенсивностей усіх задоволень за даний період часу, помножених на їх тривалість, і з неї віднімається загальна кількість страждань (розрахована по аналогічній формулі), пережитих за цей же період». Бентам, як і Сміт, вважає, що інтереси суспільства – сума інтересів громадян. Тому якщо виникає конфлікт інтересів суспільних груп необхідно вирішувати справу на користь тих, у кого потенційна кількість добробуту. У випадку задоволення їхніх інтересів загальний добробут зросте.

Іншими словами, стверджується, що треба підвищувати добробут більш багатих членів суспільства, можливо, за рахунок зниження рівня добробуту і без того бідних. З таким визначенням добробуту не можна погодитися, тому що це суперечить поняттю соціальної ефективності. Є і така думка, відповідно до якої, якщо виникають конфліктні ситуації між інтересами окремих груп людей, то вони повинні розв’язуватися не на користь якоїсь однієї групи. Необхідно знаходити оптимальні рішення, щоб нікого не ущемляти. Однак досягти такого в реальній дійсності неможливо без подолання протиріч, що загострилися, без зміни розподільних відносин або без зміни політики перерозподілу національного доходу на користь уражених шарів населення.

На практиці цей підхід ще цілком не реалізований. Так в Україні в основному керуються рекомендаціями Дж. Бентама: росте добробут більш забезпечених, а ті, що знаходяться за межею бідності, усе більш убожіють. Від цього загальний рівень добробуту в країні ніяк не може підвищитися, адже тут не прийнятний «закон середньої величини». Тому що по середній величині неможливо судити про рівень добробуту всіх людей. Необхідно розглядати рівень і динаміку добробуту кожної соціальної групи суспільства. Так, наприклад, припустимо, що добробут 10 % населення різко збільшився, а 90 % населення – знизився, але при цьому в середньому добробут суспільства в цілому може зрости. Така ситуація зовсім не свідчить про підвищення добробуту всіх прошарків населення.

Один з видних німецьких економістів А.Вагнер, намагаючись з'єднати погляди класиків і представників історичної школи, вважав, що головною властивістю природи людини є наявність потреб, тобто «відчуття недостачі благ і прагнення її усунути» [16, с 190]. Блага він поділяє на дві групи: потреби першого порядку, задоволення яких вимагає інстинкт самозбереження, та інші потреби, задоволення, яких обумовлено мотивом власного інтересу. Вагнер вважав, що економічною діяльністю людей керують наступні мотиви: «егоїстичні», до яких він зараховував «бажання вигоди й острах нестатку; надія на схвалення й острах покарання (особливо в невільників); почуття честі і страх ганьби (особливо у цехових ремісників); прагнення до діяльності як такої і побоювання наслідків ледарства»; і неегоїстичні – «почуття боргу і страх перед каяттям совісті.

Відповідно до висловлень найвідомішого німецького економіста Карла Маркса, сутністю людини є сукупність суспільних відносин. Тому потреби і смаки людей формуються суспільством, у якому вони живуть. «Якщо людина, що живе в якій би то не було формі суспільства...,то у якості вихідного пункту варто прийняти певний характер суспільної людини, тобто певний характер суспільства, у якому він живе, тому що виробництво, а значить процес добування життєвих засобів, уже має той чи інший суспільний характер» [55]. Маркс негативно ставився до тлумачення природи людини як незмінної сукупності потреб.

Маркс бачив сутність людини в саморозвитку особистості у рамках суспільства й в інтересах суспільства. Особистість за Марксом володіє не тільки безмежністю своїх потреб, але і здатністю до їх розширення і задоволення. Праця повинна мати вільний і творчий характер.

Однак у реальному житті праця в більшості випадків перетворюється у діяльність для задоволення тільки фізіологічних потреб і економічний інтерес у цій ситуації часто заважає досягненню людиною своєї соціальної сутності. У своїй концепції К.Маркс нібито характеризує людину майбутнього, коли продуктивні сили і виробничі відносини досягнуть необхідного рівня розвитку.

Аналізуючи сьогоднішній економічний і соціальний стан нашого суспільства, можна сказати, що у даний момент в Україні інтерес до праці в основному викликаний не прагненням до саморозвитку, а необхідністю задоволення життєвих потреб. Причиною цього є негативні процеси, що відбуваються в економіці нашої країни.

У теорії маржиналізму економічна людина була представлена як «раціональний максимізатор». Метою людської діяльності передбачається одержання максимальних насолод або найбільше задоволення потреб. Але маржиналісти вважали, що всі потреби мають тенденцію до насичення (за першим законом Госсена).

Усі ці концепції економічної поведінки (крім моделі К.Маркса) можна об'єднати в одну загальну економічну модель людини. Основними характеристиками якої є: прагнення індивіда досягти задоволення своїх економічних інтересів, потреб. Причому під потребами розумілися, насамперед, потреби матеріального характеру. Передбачалося, що потреби і смаки задовольняються тільки за рахунок зовнішніх об'єктів (благ), а не внутрішніх джерел (наприклад, самостійної творчої роботи). Головними рисами економічної людини даної моделі можна вважати любов до себе, егоїзм, прагнення одержати максимальний результат з мінімальними витратами, раціональність у своїй поведінці. Визнаючи й інші (психологічні) аспекти людини, прихильники цієї моделі не розкривали їх концептуально.

Прихильником вище викладеної концепції економічної людини є також видний англійський економіст Дж. Кейнс. Описуючи економічну поведінку людей, Дж. Кейнс обмежувався «психологічними особливостями людського характеру». Характеризуючи економічну поведінку споживачів, якими є всі члени суспільства, стимулами до споживання він оголошує «бажання користатися життям, недалекоглядність, щедрість, неощадливість, марнославство, марнотратство». Серед чинників, що знижують «схильність до споживання», Кейнс визначає «підсвідоме бажання мати в майбутньому підвищення життєвого рівня», «насолоду почуттям незалежності і можливістю прийняття самостійних рішень», що дає людям володіння грошима і «почуття скупості як таке» [16, с. 175].

Кейнс обґрунтував основний психологічний закон, відповідно до якого люди схильні, як правило, збільшувати споживання якщо зростають доходи, але не в тій мірі, у якій росте дохід.

Отже, метою соціальної ефективності на відміну від економічної є одержання соціального ефекту. Соціальним ефектом є задоволення як матеріальних, так і духовних потреб людей. На макрорівні соціальним ефектом є задоволення потреб більшості членів суспільства. На мікрорівні – задоволення потреб працівників підприємства.

Соціальний ефект, що є метою соціальної ефективності, характеризується різноманітністю та кількістю споживаних благ і послуг. Варто розрізняти бажаний і реальний соціальний ефект. Повне задоволення всіх потреб є бажаним соціальним ефектом. Але не всі потреби можуть бути задоволені, тому реальний соціальний ефект нижче бажаного.

На реальний соціальний ефект вирішальний вплив справляє стан економіки, рівень розвитку виробництва. Чим економічно більш розвинута країна, тим більше можливостей для досягнення реального соціального ефекту. Але в існуючій системі ринкових відносин це не відбувається автоматично, тому що засобом досягнення соціального ефекту служать не тільки економічні результати виробничо-господарської діяльності (національний доход, прибуток і т.п.), а й система виробничих відносин, і в першу чергу характер власності на засоби виробництва, а також вплив держави на розвиток економіки. Більш того, соціальний ефект залежить головним чином від соціально-економічних відносин.

Економічний і соціальний ефекти залежать один від одного. Можливі два типи зв'язків між соціальними й економічними результатами: перший тип – соціальні результати є метою, а економічні – засобом їх досягнення, другий тип – економічні результати є метою, а соціальні – засобом їх досягнення. Для сучасних ринкових відносин характерним є другий тип взаємозв'язку, але кращим є перший тип.

Таким чином, критерієм соціальної ефективності є всебічний вільний розвиток переважної більшості населення. Специфіка соціальної ефективності, особливі форми її прояву не дозволяють однозначно застосовувати принцип “максимум результату при мінімумі витрат”. Проте соціальна ефективність сама по собі не реалізується, а вимагає витрат. Чим більше коштів виділяється на соціальні потреби (підготовка і перепідготовка кадрів, поліпшення здоров'я, підвищення культурного і загальноосвітнього рівня людей і т.п.) і чим раціональніше вони використовуються, тим вища соціальна ефективність.

Дослідження економічної літератури свідчить про те, що високу соціальну ефективність має те виробництво, у якому не порушуються соціальні стандарти. Під соціальними стандартами розуміються вимоги, дотримання яких забезпечує найбільш сприятливі умови для життєдіяльності. Одні соціальні стандарти визначають величину заробітної плати, інші – умови, у яких знаходяться працівники підприємства (безпека, освітленість, температура і т.п.), треті характеризують умови життя за межами підприємства (забезпеченість житлом, медичними послугами й таке інше). Вони повинні бути орієнтирами, до яких необхідно прагнути при проведенні заходів щодо підвищення економічної ефективності виробництва, щоб вони були соціально обґрунтовані і прийнятні.

Соціальна ефективність залежить від здатності суспільства здійснювати основні напрямки соціального прогресу. Вона виявляється у стосунках між основними класами, суспільними групами, націями, між містом і селом та ін.

Напрямками зростання соціальної ефективності є : поліпшення матеріально-технічного розвитку, вдосконалювання соціальних відносин, організація та управління суспільною працею, задоволення матеріальних і духовних потреб трудящих та ін.

Оскільки соціальна ефективність виробництва в основному формується на мікрорівні, необхідно більш детально розглянути сутність соціальної ефективності підприємства

1.2 Державна політика як фактор забезпечення єдності економічної соціальної ефективності

Для подолання протиріччя між економічною і соціальною ефективністю роботи підприємств в Україні необхідно використовувати досвід розвинутих країн. В економічній літературі наведені дані, що свідчать про досягнуті успіхи у зближенні економічної і соціальної ефективності підприємства. У цьому процесі основну роль відіграє держава.

Протягом тривалого періоду в усьому світі складалася економічна орієнтація регулюючої ролі держави. У «першій третині 20 століття на перший план виходить соціальна орієнтація, що стала переважати в рамках загальної соціально-економічної детермінації» [11].

На сучасному етапі економічна політика розвинутих країн заохочує підприємців підвищувати прибутковість діяльності («підтримка тих, хто прагне до прибутковості»), але при цьому не на шкоду і не за рахунок соціальної ефективності виробництва. Тобто держава намагається гармонізувати економічну і соціальну політику, що призводить до соціального розвитку суспільства.

Основною складовою соціальної політики держави в розвинутих країнах є перерозподіл суспільного продукту. Держава, збираючи податки і розподіляючи доходи через бюджет забезпечує суспільні блага на додаток до приватних, що сприяє більш повному задоволенню соціальних потреб (охорона здоров'я, охорона праці, освіта, професійне навчання і т.п.) і забезпечує ті групи населення, що потребують підтримки держави (пенсіонери, непрацездатні й особт з обмеженою працездатністю, безробітні, багатодітні родини і т.п.).

Таке становище характерне для розвинутих країн. Україна ж до таких не відноситься. Для нашої країни характерне скорочення державного бюджету. Так, за період 2000-2009 років він, хоча й зростав номінально, купівельна спроможність його залишалася майже на тому ж самому рівні, а в 2008-2009 роках взагалі була менше від рівня 2000 року. А якщо зробити міжнародні порівняння, то виходить така картина: бюджет України за своїм обсягом менший, ніж бюджети таких малих країн Європи як Бельгія, Данія, Голландія, Фінляндія. Характерною негативною особливісю нашої держави є заборгованість із виплат соціальної допомоги, передбаченої Законом України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми”, протягом грудня 2009 року зменшилася на 31,2 %, або на 26,9 млн. грн. І на 1 січня 2010 р. складала 25,2 млн. грн., що менше суми заборгованості на початок 2009 р. у 4 рази або на 46,3 млн. грн. Тобто про якийсь позитивний вплив держави на подолання протиріччя між економічною і соціальною ефективністю діяльності підприємства в нашій країні спостерігати не доводиться. У даних умовах розподільна функція держави дуже обмежена.

До інструментів соціальної політики також відноситься субсидування не тільки соціальних проектів, але й економічних проектів, що опосередковано впливають на соціальний розвиток і не можуть бути цілком віднесені до соціальних витрат.

Одним з інструментів державної політики з подолання протиріччя між економічною і соціальною ефективністю виробництва є також регулювання продовольчого ринку, яке спрямоване на забезпечення всього населення країни високоякісною продукцією за прийнятними споживчими цінами.

Серед найважливіших напрямків державного впливу на досягнення єдності економічної і соціальної ефективності є регулювання ринку праці: законодавче встановлення мінімальної заробітної плати, звичайно порівняної з рівнем прожиткового мінімуму (а при відсутності законів – державна підтримка мінімальної зарплатизабезпечується встановленням колективного договору); визначення максимальної тривалості робочого часу; закріплення за підприємцями обов'язків формувати певну систему податкових соціальних виплат, переданих державі для цільового формування низки фондів соціального забезпечення.

У розвинутих країнах держава здійснює непрямий вплив на динаміку заробітної плати і реальних доходів населення за допомогою податкової політики, а також сприяючи розвитку системи колективних договорів і діалогу між соціальними партнерами, у якому воно найчастіше бере участь як медіатор і арбітр. Діюча система колективних договорів є «основним інструментом регулювання зростання заробітної плати» [13].

Про який-небудь непрямий вплив нашої держави на сучасному етапі розвитку говорити не доводиться. Вона навіть є одним з порушників колективних договорів і трудового законодавства. Так «заборгованість державного бюджету України по заробітній платі вперше була виявлена за підсумками 1995 року. Протягом 1996-2006 років її обсяги зросли більш, ніж на 0,8 млрд. грн. А станом на 1 січня 2009 року складала майже 1,1 млрд. грн. Але на думку багатьох економістів, обсяги реальної заборгованості, пов'язаної з несвоєчасною виплатою зарплати значно вищі зазначеної цифри.

Одним з напрямків досягнення єдності економічної і соціальної ефективності виробництва є проведення державою екологічної політики. Вона в основному полягає у встановленні законодавчих норм в галузі охорони природного середовища. Але, слід зазначити, що в останні роки центр ваги перемістився з директивного регулювання на економічне. Через те, що перше не повною мірою виконує свою функцію, екологічна криза постійно поглиблюється. Основними економічними інструментами в подоланні протиріччя між економічною і соціальною ефективністю в галузіі навколишнього середовища є екологічні податки та субсидії, квоти на викиди забруднюючих речовин, визначення прав власності на деякі природні ресурси (земля, вода, ліс), вимоги у відношенні змісту рециклірованих матеріалів в тій чи іншій продукції та ряд інших.

Показовим в цій сфері є досвід США. Держава переходить від конкретних задач зниження рівня забруднення атмосфери і водоймищ до вирішення проблем ресурсозбереження, комплексного використання первинної та вторинної сировини і далі (що дуже важливо) до ідеї консервації природних ресурсів [30].

Поряд з екологічною політикою, що проваджується державою, у розвинутих країнах бізнес розробляє й ефективно застосовує цілу систему своїх власних інструментів екологічної політики. Такі дії з боку підприємців обумовлені в першу чергу тим, що вони сприяють досягненню конкурентних переваг. Екологічні вимоги стають невід'ємною частиною корпоративної стратегії найбільш передових підприємств і сприяють як просуванню нової продукції на світові ринки, так і збереженню вже завойованих позицій у світовій економіці. Екологічний інструментарій на рівні компаній включає цілий арсенал засобів, найбільш важливими з яких є екологічна оцінка та її нове більш широке поняття – «оцінка життєвого циклу товару», екологічний аудит, екологічна звітність, екологічний менеджмент, екоупаковка, екомаркіровка.

Чимало керівників промислових підприємств у розвинутих країнах розуміють, що відходи являють собою просто невикористаний ресурс підвищення їх прибутковості. Так, наприклад, фірма АТ & Т вже скоротила токсичні викиди в повітря на 95 % і викиди хлорфторуглеродів на 98 %. У 2008 році в США на 75 конкретних прикладах у різних галузях промисловості проведене дослідження заходів щодо попередження забруднення навколишнього середовища. Виявилося, що середній період окупності капіталовкладень на скорочення відходів складає тільки 1,58 року: річний прибуток на інвестований капітал знаходиться на рівні 63 %.

У нашій країні питанням екологічної політики не приділяється достатньої уваги. Прийняте в галузі охорони навколишнього середовища законодавство, незважаючи на досить тверді природоохоронні нормативи, не підкріплене важелями його ефективної практичної реалізації, впроваджується зі значним відставанням від рівня найбільш просунутих у цій галузі країн Заходу. Однак найглибша проблема полягає в тому, що більшість українських підприємств дотепер не змінили свого ставлення до екології як до витратного заходу. Вони далекі від розуміння тих конкурентних переваг, що можуть бути отримані в результаті підключення до цього нового і перспективного напрямку розвитку світової економіки. На сучасному етапі розвитку помилковість такого сприйняття ще більш збільшує і соціальну й економічну кризу в нашій країні.

Україна може і повинна використовувати міжнародний досвід подолання протиріччя між економічною і соціальною ефективністю виробництва для розробки нової економічної стратегії розвитку. Необхідно підсилити пріоритетність соціальних чинників.

Ґрунтуючись на вищенаведеному досвіді розвитих країн у проблемі досягнення єдності економічної і соціальної ефективності, слід зазначити, що втручання держави в подолання протиріччя явно недостатньо. Необхідно, щоб деякі заходи здійснювалися безпосередньо самими підприємствами і з їх ініціативи. Адже, незважаючи на зростання ролі державного регулювання, підсилюється соціальна нерівність, поширюється безробіття, руйнується навколишнє середовище і відбуваються інші негативні явища.

економічний соціальний ефективність

1.3 Роль підприємства в досягненні єдності економічної і соціальної ефективності його функціонування

Що стосується ролі суб’єкта господарювання в процесі досягнення єдності соціальної то економічної ефективності, то необхідно зауважити, що на будь-якім підприємстві застосовується не тільки техніка, але й робоча сила. Високий технічний рівень машин і устаткування, відмінна якість сировини, матеріалів, достатня кількість фінансових і інформаційних ресурсів на підприємстві являють собою тільки потенцію для зростання економічної ефективності виробництва на мікрорівні. Як уже відзначалося, тільки людина, а точніше сказати, колектив працівників може привести всі ці фактори виробництва до руху, перетворити їх у продуктивний капітал, який буде приносити прибуток.

Вдосконалення техніки і технології виробництва передбачає розвиток працівників. Адже низький рівень освіти безпосередніх виробників, наприклад, не може забезпечити високе продуктивне використання знарядь праці. А це неминуче веде до зниження техніко-економічної ефективності функціонування підприємства, а значить і до зниження його економічної ефективності.

Як показали дослідження грамотність взагалі підвищує продуктивність праці на 24%, а середня освіта – на 67%, вища ж освіта – на 83%. Важливо відзначити, що нерідко кваліфікація робочої сили і якість фізичного капіталу в економічній літературі (наприклад, нові моделі зростання) розглядаються як субститути. Тобто низька якість капіталу може компенсуватися високою кваліфікацією робочої сили, а висока якість капіталу значною мірою знецінюється низькою кваліфікацією робочої сили.

Останні роки характеризуються стрімким зростанням інвестицій у так званий людський капітал. Під людським капіталом розуміється сукупність усіх продуктивних якостей працівника, тобто це поняття включає придбані знання, навички, а також мотивацію й енергію, що використовуються для виробництва економічних благ. До основних форм інвестицій у людину звичайно відносять : витрати на освіту, виховання, охорону здоров'я, а також весь комплекс витрат, пов'язаних з підготовкою людини до виробництва (включаючи пошук необхідної інформації, міграцію в пошуках зайнятості і т.п.).

Подібно фізичному капіталу його формування вимагає як від самої людини, так і від суспільства в цілому значних витрат. Вони були б неможливі, якби не забезпечували його власнику одержання високого доходу. Таким чином, людський капітал розглядається як запас, що може накопичуватися і бути джерелом більш високого доходу в майбутньому. Тому стрімке зростання вкладень у людину не в останню чергу пов'язане з високим очікуваним доходом. Цей дохід очікується і власниками фізичного капіталу, і власниками людського капіталу.

Вкладення в людський капітал є результатом взаємодії економічної і соціальної складових виробництва. Доцільність такої взаємодії аспектів виробництва відбиває соціально-економічна ефективність.

Варто відмітити, що саме поняття соціально-економічної ефективності передбачає глибоке взаємопроникнення соціального й економічного. Суб'єктом соціального на підприємстві виступає трудовий колектив, а економічного – власник засобів виробництва.

Соціально-економічну ефективність підприємства можна представити у вигляді наступної системи (табл. 1.1).

Критеріями соціально-економічної ефективності є максимізація прибутку та зростання реальної заробітної плати.

Таблиця 1.1

Зміст системи соціально-економічної ефективності підприємства

Соціально-економічна ефективність підприємства
Критерії	Чинники	Показники
Максимізація прибутку.	Система оплати праці.	Темпи зростання реальної заробітної плати.
Зростання реальної заробітної плати.	Економія витрат на виробництво.	Співвідношення темпів зростання заробітної плати і темпів зростання прибутку.
Співвідношення заробітної плати	Професійний рівень робітників.	Темпи зниження собівартості продукції.
	Система і методи управління.	Співвідношення між величиною інноваційних інвестицій і вартістю основного капіталу.
	Оновлення і розвиток основного капіталу з урахуванням досягнень науки і техніки.	Втрати робочого часу через хвороби і травми.
	Безпека, ергономічні і естетичні умови праці.	Рівень заборгованості по заробітній платі.
	Система стимулювання підвищення продуктивності праці і якості продукції

Соціальна та економічна ефективність підприємства відображує ступінь задоволення інтересів працівників, тобто власників людського капіталу в міру того, наскільки ці інтереси співпадають з інтересами власників засобів виробництва, підприємців, які відбивають поточну мету діяльності підприємств (максимізацію прибутку). Тобто соціальна та економічна ефективність підприємства на відміну від техніко-економічної ефективності відбиває інтереси не тільки власника, підприємця, але і частково інтереси колективу працівників.

На думку багатьох економістів (Гэлбрейт Д., Емерсон Р. та ін.), отримання найбільшої кількості матеріальних благ, підвищення рівня життя людей - першорядна мета їх діяльності. До основних матеріальних благ відносяться, насамперед, товари, що задовольняють фізіологічні потреби: їжа, одяг, взуття, житло й таке інше.

Основним джерелом задоволення фізіологічних та інших потреб працівників підприємства є їх заробітна плата. Об'єктивною основою заробітної плати є вартість робочої сили. Заробітна плата залежить від складності праці та її умов. Тобто, чим складніша виконувана робота, тим більше часу необхідно для відповідного навчання. Тому, як правило, заробітна плата підвищується в міру зростання кваліфікації робітників. Рівень заробітної плати істотно залежить і від умов праці: чим вони важчі, тим більше витрат робочої сили і відповідно витрат на її відновлення.

На рівень заробітної плати істотно впливає також кон'юнктура ринку праці: чим більше попит на роботу визначеного виду, тим за інших рівних умов вище ставки оплати праці.

Рівень заробітної плати в чималій мірі залежить від зацікавленості підприємства у цих працівниках. Чим вища на фірмі заробітна плата, тим більше в неї можливостей залучати більш висококваліфікованих, високоосвічених працівників.

В економічній літературі відзначається, що ставки оплати праці залежать також і від характеру взаємин основних соціальних груп: роботодавців і робітників. «Практично величина заробітної плати при соціальній ринковій економіці формується в результаті тарифних угод між представниками роботодавців, робітників, а іноді і держави». Але необхідно відзначити, що основним чинником, від якого залежить величина заробітної плати, повинна бути продуктивність праці. Для підвищення соціально-економічної ефективності зріст заробітної плати повинен відповідати збільшенню продуктивності праці [15].

Теоретично в Україні в умовах підприємства критерієм соціальної та економічної ефективності функціонування підприємства (для колективу працівників) можуть бути високі темпи зростання реальної зарплати при відповідному підвищення продуктивності праці, сукупній економії уречевленої та живої праці. Але затративши свою фізичну і розумову енергію, людина повинна одержати гроші, достатні для відтворення робочої сили і задоволення інших потреб. Заробітна плата не повинна бути нижчою прожиткового мінімуму. У країнах з різним рівнем розвитку цієї умови не дотримуються. Більшість людей живе на межі бідності, що характеризується низьким рівнем реального споживання.

Величина прожиткового мінімуму залежить від споживчого кошика і середніх цін на товари і послуги. Звичайно використовуються середні споживчі ціни (тарифи) у країні, регіоні.

Споживчий кошик існує у вигляді набору продуктів харчування достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я, одержання мінімальної кількості непродовольчих товарів і послуг, що необхідні для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. За калорійністю набір продуктів споживчого кошика для працюючих не повинен бути нижчим ніж 2822 калорії на день.

Люди прагнуть до підвищення рівня реального споживання, задоволення якомога більшого числа потреб і не тільки тих, котрими обмежено споживчий кошик. Засобом же досягнення даної мети служить заробітна плата. Таким чином, характеристикою соціально-економічної ефективності підприємства в практиці може служити співвідношення середньої заробітної плати і прожиткового мінімуму.

Необхідно відзначити, що в прожитковий мінімум були включені тільки вартість необхідних продуктів харчування, комунальних послуг, медикаментів і транспорту. Задоволення таких необхідних потреб, як потреби в одязі та взутті, прожитковий мінімум узагалі не враховує. Необхідно також враховувати, що на піклуванні одного працюючого знаходиться у середньому одна непрацююча людина. Тому заробітна плата повинна бути у два рази більшою, щоб змогла зрівнятися з прожитковим мінімумом у розрахунку на одну людину.

Для колективу працівників підприємства заробітна плата служить джерелом задоволення потреб, а для підприємства - статтею витрат . І зростання цієї статті витрат призводить до зниження прибутковості підприємства, а це неприпустимо в умовах ринкової економіки.

Отже, для характеристики соціально-економічної ефективності підприємства необхідно використовувати показник співвідношення між темпами зростання заробітної плати і темпами зростання прибутку.

Особливістю української економіки є високий рівень заборгованості по заробітній платі. У країнах з розвинутою ринковою економікою затримки заробітної плати зустрічаються в трьох випадках: на невеликих фірмах, що недавно створені, у початковий період їх існування; на фірмах, що потрапили в ситуацію банкрутства; на фірмах, менеджери яких йдуть на відкрите шахрайство. Економічній історії відомо чимало випадків, коли в окремих країнах виникали масові затримки заробітної плати. Однак найчастіше вони були результатом кризи державних фінансів і торкалися в основному державних службовців. Українська ситуація унікальна масштабами заборгованості по заробітній платі не тільки працівникам державного сектора.

Соціальна та економічна ефективність підприємства значно нижча для працівників, ніж для керівників. І не правильно було б оцінювати соціально-економічну ефективність підприємства, використовуючи при цьому рівень середньої заробітної плати. Особливо великий розрив може мати місце, якщо керівники є і власниками капіталу.

Велика різниця між доходами різних категорій працівників веде до розшарування суспільства, а потім і до конфліктних ситуацій у державі на ґрунті соціальної нерівності. Таким чином, система оплати праці повинна бути справедливою і сприяти не тільки підвищенню прибутку, але й зростанню матеріального добробуту працівників.

У зв'язку з тим, що, крім зростання заробітної плати, критерієм соціально-економічної ефективності є максимізація прибутку, необхідною умовою якої є зниження витрат на виробництво. Економія витрат на виробництво сприяє зниженню собівартості продукції, а отже, зростанню прибутку [71].

Під впливом НТП в умовах ринкових відносин відбувається зростання техніко-економічного рівня виробництва, відповідно до якого повинен підвищуватися і рівень професіоналізму працівників. Таким чином, професійний рівень працівників є не менш значимим чинником зростання соціально-економічної ефективності.

У ході здійснення виробничої діяльності підприємства значну роль відіграють система і методи управління, що застосовуються. Як було раніше зауважено, виробництво відрізняється високою динамічністю, що обумовлена технічним прогресом, розвитком науки, загостренням конкуренції, політичними і соціальними процесами. Зараз кожне підприємство, щоб ефективно працювати, повинно постійно вдосконалювати систему і методи управління. На сучасному етапі при розробці концепцій управління українським підприємствам особливу увагу варто приділяти дисципліні, порядку.

В Україні з багатьох причин проблеми дисципліни і порядку на підприємствах залишаються невирішеними. Однією з таких причин довгий час був дефіцит робочих кадрів, при якому робітник міг порушити дисципліну, не побоюючись серйозних наслідків. Зараз відношення працівників до праці змінюється, у тому числі і внаслідок поширення безробіття.

Для більшості підприємств розвинутих країн проблеми дисципліни і порядку в результаті цілеспрямованих зусиль вирішені. Як приклад можна вказати на відомі «п'ять С» японського досвіду організації праці: «Сейрі (організованість), Сейтон (охайність), Сейсо (чистота), Сейкецу (чистоплотність), Ситсуке (дисципліна)» [13].

На думку фахівців, раціональніше використовувати потенціал робітників підприємства і підвищити оперативність керівництва дозволить об'єднання робіт з управління персоналом в одному відділі. Єдина служба управління персоналом забезпечує більш ефективну координацію усіх функцій, пов'язаних з людськими ресурсами.

В Україні даний досвід використовується дуже рідко. Основна причина в тім, що керівники підприємств не бажають створювати конфліктні ситуації серед своїх заступників, деякі з них одержать нижчий ранг в ієрархії підприємства з усіма відповідними економічними наслідками в результаті зміни структури системи управління.

Таким чином, основою змін в області управління на підприємствах України повинно бути створення єдиної служби управління персоналом, що об'єднає функції відділів: кадрів, праці і заробітної плати, підготовки кадрів, техніки безпеки і соціально-психологічних проблем.

Не менш важливим чинником, що впливає на соціально-економічну ефективність є оновлення капіталу і розвиток виробництва на базі досягнень науки і техніки. Відображенням стану цього фактора є відносна величина інноваційних інвестицій, що показує частку вкладених коштів на дані цілі в загальній вартості основного капіталу. Своєчасне оновлення капіталу і розвиток виробництва на базі досягнень науки і техніки є базою для створення ергономічних і естетичних умов праці, підвищення його техніки безпеки.

Для того, щоб плідно працювати, робітникам необхідно забезпечити нормальні умови праці (освітленість, вологість, рівень температури, інтенсивність шуму і тому подібне не повинні перевищувати встановлені норми), відсутність фізичної небезпеки, що може підстерігати людину у зв'язку з несправністю устаткування, механізмів, будинків, споруджень. На безпеку життя людини на робочому місці також впливає встановлений темп роботи. Адже існують випадки, коли менеджер, намагаючись збільшити обсяг виробництва, самовільно прискорював роботу конвеєра, тим самим змушуючи працівників витрачати все більше фізичних і моральних сил. Але якщо людина витрачає більше своєї енергії, отже, їй потрібно більше часу і засобів для її відновлення, а якщо в неї немає такої можливості, то відбувається прискорене зношування організму і скорочення тривалості життя.

Як відомо, економія на умовах, необхідних для життя людини під час праці зараховується до економії постійного капіталу, що є одним з напрямків підвищення прибутковості підприємства. Така «економія» вивела Україну на одне з перших місць за рівнем смертності серед шахтарів.

Бажана, необхідна якість трудового життя визначається основними директивними документами, що регламентують умови праці, є санітарні норми функціонування підприємств, будівельні норми і правила (СНіП), ДОСТи, вимоги до техніки безпеки й охорони праці. У санітарних нормах для промислових підприємств встановлено гранично припустиму концентрацію (ГПК) змісту шкідливих речовин у робочій зоні.

Необхідними умовами зросту соціально-економічної ефективності підприємства є стимулювання зростання продуктивності праці і підвищення якості продукції. Особливістю України є те, що більш діючими методами стимулювання будуть економічні методи, а не моральні чи психологічні. Основною причиною такої ситуації є пріоритетність матеріальних цінностей на сучасному етапі розвитку нашої країни, які можна придбати тільки за гроші.

Аналізуючи соціально-економічну ефективність, варто сказати, що вона служить вираженням інтересів колективу працівників, але не є пріоритетною, тому що в умовах ринкових відносин основною є економічна вигода власників фізичного капіталу. Підприємці підвищують заробітну плату, поліпшують умови праці лише в тому випадку, якщо це призводить до зростання прибутку підприємства, а якщо такого не спостерігається, то вони прагнуть знизити витрати на робочу силу. Тобто економічний інтерес власників засобів виробництва є обмежувачем задоволення інтересів працівників, тому що економічна складова виробництва домінує над соціальною. Соціально-економічна ефективність відображає інтереси працівників у міру економічної зацікавленості в цьому власників підприємства. В цьому полягає соціальна несправедливість ринкових відносин. Намагається розв'язати цю проблему держава, законодавчо встановлюючи розмір мінімальної оплати праці. Але цього не досить. Держава повинна брати участь у рішенні всіх соціальних проблем, які не може вирішити підприємство.

Існує необхідність у виділенні, крім соціально-економічної ефективності, категорії соціальної ефективності функціонування підприємства. Оскільки соціально-економічна ефективність відбиває не всі потреби працівників фірми.

Аналіз роботи підприємств України показав, що рівень їх техніко-економічної і соціально-економічної ефективності, а значить і економічної, досить низький. Щоб знайти оптимальні умови функціонування фірм, необхідно мати досить чітке уявлення про показники, що кількісно виражають економічну ефективність виробництва на мікрорівні.

РОЗДІЛ 2. Регулюючий вплив з боку держави на рівень економічної та соціальної ефективності на підприємстві 2.1 Державна політика сприяння підприємництву

Реформи, що здійснюються у країні, покликані змінити характер участі держави в господарській діяльності, зменшити частку державної власності, створити економічні умови для забезпечення високої ділової активності. Мета державного регулювання економіки — створити таку господарську систему, яка б орієнтувалася на вибір найефективніших варіантів використаним наявних факторів виробництва та забезпечення сприятливих соціально-економічних умов життєдіяльності.

Орієнтирами, яких дотримується держава у процесі регулювання економіки, є показники, що характеризують рівень економічного розвитку та якість життя: тривалість життя людини, дохід (валовий внутрішній продукт) на душу населення, рівень зайнятості, ступінь реалізації прав людини, стан навколишнього середовища.

Державне регулювання — це майже всі функції держави, пов'язані з економічною та економіко-соціальною діяльністю і покликані забезпечити умови функціонування ринкової економічної системи.

Державне регулювання охоплює всі напрямки суспільного виробництва. Однак першочергова увага приділяється регулюванню відносин власності та підприємництва, інвестицій і структурної перебудови галузей матеріального виробництва, соціального розвитку й ринку праці, фінансового ринку та грошового обігу, територіальних пропорцій і регіональних ринків, природокористування, зовнішньоекономічної діяльності. Ці питання становлять основний зміст державного регулювання економіки. Водночас з огляду на наявні особливі умови реформування вирішуються гострі економічні та соціальні проблеми, зокрема структурні перетворення, технологічні оновлення, подолання кризових явищ [22].

Процес опосередкування державою економічного життя всіх галузей виробництва, в тому числі видавничої справи — це процес державного регулювання економіки. Необхідність державного регулювання ринкової економіки випливає з об'єктивно властивих державі економічних функцій. В умовах існування різних форм власності роль державного регулювання полягає, з одного боку, в забезпеченні юридичного механізму їх реалізації, а з іншого — в спрямованому впливі на ринкові параметри, що забезпечують організацію функціонування економічної системи як цілого.

В економічній науці є два протилежні підходи до участі держави в регулюванні процесів: класична й кейнсіанська теорії. На думку класиків, ринковий механізм автоматично забезпечує рівність попиту й пропозиції, а відтак унеможливлює тривалі порушення в економіці, зокрема спад виробництва, інфляцію, безробіття.

На відміну від традиційної класичної теорії англійський економіст Джон Мейнард Кейнс обґрунтував об'єктивну необхідність і практичне значення державного регулювання ринкової економіки. Його теорія — це аналіз взаємодії та взаємозв'язків різних агрегованих економічних категорій і величин, дослідження того, як невідповідність між ними впливає на стан економіки, а також в яких межах і якими методами державного втручання можна досягти узгодження між цими категоріями та величинами з метою постійного економічного розвитку.

Загострення соціально-економічної кризи у країнах з ринковою економікою змусило їх переглянути методи й підходи до макроекономічного регулювання, а тому великого поширення дістали неокласичні теорії. В їх основу покладено концепцію саморегулювання економіки та обмеженого державного втручання.

На відміну від кейнсіанського стимулювання попиту вони, допускаючи безробіття, значну увагу приділяють обмеженню інфляції. Водночас перехід до консервативної моделі регулювання не означає повної відмови від кейнсіанських методів, а є лише зміною стратегії щодо збереження в певних межах традиційних інструментів у разі їх модернізації. Держава, незважаючи на майже повсюдне проведення політики приватизації, приділяє увагу важелям регулювання, продовжує виконувати властиві їй функції, насамперед політико-стратегічні, економічні, соціальні та екологічні.

Державне регулювання потрібне за таких обставин:

1. У разі природної монополії, коли вихідною є теза про обмеженість ресурсів у галузі. Найчастіше цю обмеженість, покликану сформувати особливі умови ринкової діяльності, штучно створюють підприємства, які функціонують у цих галузях.

2. За ринкової монополії, коли йдеться про неконкурентне ринкове витіснення, тобто продавці через дискримінацію цін або їх агресивне зниження намагаються витіснити з ринку конкурентів з метою встановлення панівного ринкового середовища.

3. Коли спостерігається побічна дія, тобто коли у процесі виробництва або споживання товарів з'являються недоліки у ціновій системі. Ціна втрачає властивість показника обмеженості, бо до уваги беруться лише ті вигоди та невигоди, їх визначне економічний суб’єкт. Побічний ефект може бути і негативним, і позитив ним. у першому випадку соціальні витрати перевищують особисті, (і особисті вигода перевищує суспільну) [21].

Найважливіші завдання економічної політики України потрібно конкретизувати в політиці таких державних пріоритетів: прискорення структурної перебудови економіки з метою розвитку конкуренції; збільшення обсягу випуску продукції, що користується попитом, експорто-спроможна та імпортозамінна; модернізація і технічне переозброєння підприємств, виробничих потужностей яких не вистачає для створення замкнених циклів із виробництва особливо важливих виробів виробничо-технічного призначення, товарів народного споживання тощо.

Економічну політику слід реалізовувати лише через державне регулювання економічних процесів в умовах ринкової економіки. Для цього Україна має великий арсенал випробуваних світовою та вітчизняною практикою економічних, правових та адміністративних важелів — ціни, податки, державний контракт, субсидії, субвенції та ін. Ефективність державного регулювання залежить від того, наскільки розумно й виважено використовуються ці важелі у процесі реалізації економічної політики.

Особливо актуальним є питання цінового регулювання тиску промисловості на сільське господарство через державне регулювання.

Для цього держава за допомогою цін має впливати насамперед на споживання продукції базових галузей (вугілля, нафти, газу, електро- і теплоенергії, послуг транспорту і зв'язку), підтримувати сільськогосподарське виробництво (забезпечувати паритет обміну з промисловістю), декларувати зміни цін на основні види продукції виробничо-технічного призначення, обмежувати торговельно-постачальницькі надбавки при визначенні роздрібних цін і тарифів, а в подальшому взагалі відмінити їх. На сучасному етапі особливу увагу держава повинна звернути на фактори, які б сприяли посиленню інвестиційної діяльності.

Внутрішніми джерелами фінансування технічного переозброєння підприємств мають бути прибуток і амортизаційні відрахування, зовнішніми — емісія цінних паперів і кредит. Причому частка зовнішніх джерел фінансування технічного розвитку галузей господарства повинна збільшуватись.

Правильне поєднання зазначених чинників сприяє забезпеченню структурної переорієнтації економіки, створенню передумови для ефективної роботи всіх її складових (промисловості, сільського господарства, діяльності поліграфічних підприємств та ін.) як на етапі переходу до ринку, так і в умовах його функціонування. Для її здійснення потрібні передусім політична воля та науково обґрунтований план практичних дій [24].

Важливе значення у здійсненні державного регулювання господарської діяльності, у тому числі підприємництва, має Закон України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" від 11.09.2003 р.

Цей Закон визначає правові та організаційні засади реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності.

Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності — напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Принципами державної регуляторної політики є:

1)   доцільність — обґрунтована необхідність державного регулювання господарських відносин з метою вирішення існуючої проблеми;

2)   адекватність — відповідність форм та рівня державного регулювання господарських відносин потребі у вирішенні існуючої проблеми та ринковим вимогам з урахуванням усіх прийнятих альтернатив;

3)   ефективність — забезпечення досягнення внаслідок дії регуляторного акта максимально можливих позитивних результатів за рахунок мінімально необхідних витрат ресурсів суб'єктів господарювання, громадян і держави;

4)   збалансованість — забезпечення у регуляторній діяльності балансу інтересів суб'єктів господарювання, громадян і держави;

5)   передбачуваність — послідовність регуляторної діяльності, відповідність її цілям державної політики, а також планам з підготовки проектів регуляторних актів, що дозволяє суб'єктам господарювання здійснювати планування їхньої діяльності;

6)   прозорість та врахування громадської думки — відкритість для фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань, дій регуляторних органів на всіх етапах їх регуляторної діяльності, обов'язковий розгляд регуляторними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих у встановленому законом порядку фізичними та юридичними особами, їх об'єднаннями, обов'язковість і своєчасність доведення прийнятих регуляторних актів до відома фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань, інформування громадськості про здійснення регуляторної діяльності.

Регуляторним актом є прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання; прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права; застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом [21].

Регуляторними органами визнаються Верховна Рада України, (Президент України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, інший державний орган, центральний орган виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевий орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, а також посадова особа будь-якого із зазначених органів, якщо відповідно до законодавства ця особа має повноваження одноособове приймати регуляторні акти. До регуляторних органів також належать територіальні органи центральних органів виконавчої влади, державні спеціалізовані установи та організації, некомерційні самоврядні організації, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, якщо ці органи, установи та організації відповідно до своїх повноважень приймають регуляторні акти.

Указ Президента України "Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва" від 22.01.2000 р. № 89/2000 (далі — Указ) виданий з метою недопущення звуження змісту та обсягу права громадян на підприємницьку діяльність, запровадження ефективного державного регулювання у сфері підприємництва.

В Указі встановлено, що забезпечення проведення єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва є одним із головних пріоритетів у діяльності органів виконавчої влади щодо здійснення економічних реформ.

Для цілей цього Указу єдиною державною регуляторною політикою у сфері підприємництва визнається діяльність, спрямована на досягнення оптимального регулювання державою підприємницької діяльності, усунення правових, економічних та адміністративних перешкод у реалізації права на підприємницьку діяльність.

Єдина державна регуляторна політика у сфері підприємництва здійснюється шляхом впорядкування нормативного регулювання підприємницької діяльності.

Для цілей цього Указу нормативним регулюванням підприємницької діяльності визнається видання нормативно-правових актів, а також директивних листів (далі — регуляторні акти).

Згідно з Указом основними принципами впорядкування нормативного регулювання підприємницької діяльності є:

1)   доцільність, достатність та відповідність нормативного регулювання вимогам ринкових відносин;

2)   ефективність та забезпечення досягнення позитивних економічних і соціальних результатів впровадження регуляторних актів;

3)   системність, послідовність та координованість дій щодо розроблення, видання та виконання регуляторних актів;

4)   гласність у процесі підготовки проектів найважливіших регуляторних актів, які суттєво впливають на ринкове середовище, права та інтереси підприємців, та публічне обговорення цих проектів;

5)   обов'язковість та своєчасність доведення виданих регуляторних актів до суб'єктів підприємницької діяльності.

На Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва покладено координацію діяльності органів виконавчої влади з підготовки проектів, видання та виконання регуляторних актів.

Установлено, що проекти регуляторних актів підлягають обов'язковому погодженню з Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва. Також зазначено, що проекти регуляторних актів, які суттєво впливають на ринкове середовище, права та інтереси підприємців, підлягають опублікуванню для публічного обговорення. Рішення про опублікування таких проектів для публічного обговорення приймає та опублікування проекту забезпечує Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва.

Заборонено внесення Президентові України та Кабінету Міністрів України проектів регуляторних актів, видання Кабінетом Міністрів України, іншими органами виконавчої влади регуляторних актів без обґрунтування доцільності втручання держави у відповідну сферу підприємницької діяльності, адекватності та ефективності пропонованих шляхів та способів розв'язання порушених у проекті питань, характеристики очікуваних соціально-економічних наслідків запровадження заходів, що передбачаються у проекті, а також без попереднього погодження відповідного проекту регуляторного акта в порядку, передбаченому статтею 4 цього Указу,

Органам місцевого самоврядування під час розроблення проектів та прийняття власних регуляторних актів рекомендовано додержуватися принципів впорядкування нормативного регулювання підприємницької діяльності, передбачених цим Указом.

Проаналізуємо мету, напрями та заходи державного регулювання підприємницької діяльності в Україні на прикладі однієї із сфер, що більшою мірою підлягає регулюванню — діяльності на ринку цінних паперів. Відповідно до Концепції функціонування та розвитку фондового ринку України, схваленої постановою Верховної Ради України від 22.09.95 р., з метою впорядкування фондового ринку та підвищення дисциплінованості його учасників, підтримання довіри до фондового ринку та його динамічного розвитку держава здійснює регулювання ринку цінних паперів. Головним принципом регулювання фондового ринку є першочергова реалізація загальнонаціональних інтересів і забезпечення гарантій та безпеки інвестиційної діяльності в економіці України. З метою забезпечення єдиної державної політики в цій сфері створений спеціальний державний орган — Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. У межах своїх повноважень державне регулювання фондового ринку здійснюють також Міністерство фінансів України, Національний банк України, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України та інші державні органи.

У Законі України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в України» державне регулювання ринку цінних паперів визначене як здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних і запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері (ст. 1).

Згідно зі ст. 3 зазначеного закону, державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється в таких формах:

1)   прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку цінних паперів;

2)   регулювання випуску і обігу цінних паперів, прав та обов'язків учасників ринку цінних паперів;

3)   видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за такою діяльністю;

4)   заборона та зупинення на певний термін (до одного року) професійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності спеціального дозволу (ліцензії) на цю діяльність та притягнення до відповідальності за здійснення такої діяльності згідно з чинним законодавством;

5)   реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісії) цінних паперів;

6)   контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів, умов продажу (розміщення) цінних паперів, передбачених такою інформацією;

7)   створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;

8)   контроль за достовірністю інформації, що надається емітентами, та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, контролюючими органами;

9)   встановлення правил і стандартів здійснення операцій на ринку цінних паперів та контролю за їх дотриманням;

10)   контроль за дотриманням антимонопольного законодавства на ринку цінних паперів;

11)   контроль за системами ціноутворення на ринку цінних паперів;

12)   контроль за діяльністю осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів;

13)   проведення інших заходів щодо державного регулювання і контролю за випуском та обігом цінних паперів.

За змістом Закону можна назвати такі основні правові засоби впливу держави на діяльність у сфері ринку цінних паперів:

1)   створення єдиного органу, що регулює діяльність у сфері цінних паперів;

2)   передача певних повноважень регулювання само регулятивним організаціям;

3)   ліцензування діяльності на ринку цінних паперів;

4)   введення правила розкриття інформації при емісії цінних паперів;

5)   встановлення у законодавстві спеціальних санкцій за порушення законодавства суб'єктами діяльності у сфері цінних паперів.

Право на здійснення підприємницької діяльності підприємство набуває лише після акту його державної реєстрації; інакше така діяльність визнається незаконною. Існують певний порядок і умови реєстрації нового підприємства.

В Україні діє протягом останніх років типова схема реєстрації новоствореного підприємства.

Ринок не передбачає необмеженої свободи дій підприємницьких структур. Відповідно до чинного законодавства України деякі види підприємницької діяльності потребують спеціального ліцензування. Надання ліцензій здійснюється на підставі ліцензійної угоди, яка передбачає сплату суб'єктом підприємницької діяльності, якому надається ліцензія, певної ліцензійної винагороди. Остання може мати вигляд процентних відрахувань (роялті) або пашуальних платежів (разова плата за користування ліцензією).

Сертифікація та стандартизація є стратегічними напрямками адміністративного регулювання в рамках підприємницької політики і, на жаль, створюють найбільше перешкод для підприємців [53].

Вся робота з стандартизації в Україні регламентується Декретом Кабінету Міністрів та комлексом стандартів державної системи стандартизації, перші стандарти якого введені в дію 01.10.93 p. наказом Держстандарту України №116 від 29.07.1993 p.

Державна система стандартизації в Україні визначає мету і принципи управління, форми та загальні організаційно-технічні правила виконання всіх видів робіт зі стандартизації.

Під стандартизацією розуміють встановлення й застосування єдиних правил з метою впорядкування діяльності в певній галузі. Стосовно продукції стандартизація охоплює:

1)   установлення вимог до якості готової продукції, а також сировини, матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих виробів;

2)   розвиток уніфікації та агрегатування продукції як важливої умови спеціалізації й автоматизації виробництва;

3)   визначення норм, вимог і методів у галузі проектування та виготовлення продукції для забезпечення належної якості й запобігання невиправданій різноманітності видів і типорозмірів виробів однакового функціонального призначення;

4)   формування єдиної системи показників якості продукції, методів її випробування та контролю; уніфікація вимірювань і позначень;

5)   створення єдиних систем класифікації та кодування продукції, носіїв інформації, форм і методів організації виробництва.

Коли підприємство веде активну зовнішньоекономічну діяльність, найважливішим елементом виробничого менеджменту взагалі та системи управління якістю зокрема стає сертифікація продукції. Кожний вид товарів, який те чи те підприємство хоче вигідно продати на світовому ринку, мусить бути сертифікованим, тобто мати документ, що засвідчує високий рівень його якості, відповідність вимогам міжнародних стандартів ІСО серії 9000. Набутий нашими підприємствами досвід зовнішньої комерційної діяльності показує, що так звана безсертифікатна продукція оцінюється на світовому ринку у 3-4 рази дешевше, отже, фактично реалізується за безцінь [22].

Суб'єкти господарювання (виробники, постачальники, виконавці та продавці продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації) повинні:

1)   у належному порядку та у визначений термін проводити сертифікацію відповідних об'єктів;

2)   забезпечувати виготовлення продукції відповідно до вимог того нормативного документа, за яким її сертифіковано;

3)   реалізовувати продукцію тільки за наявності сертифіката;

4)   припиняти реалізацію сертифікованої продукції, якщо виявлено її невідповідність вимогам певного нормативного документа або закінчився термін дії сертифіката.

Організаційною основою сертифікації продукованих підприємствами виробів є мережа державних випробувальних центрів (ДВЦ) для найважливіших видів продукції виробничо-технічного та культурно-побутового призначення, які широко створюються нині.

Протягом останніх років почали формуватися й міжнародні системи сертифікації. Координує заходи зі створення таких систем спеціальний комітет із сертифікації – СЕРТИКО, що діє у складі ІСО. Цим комітетом розроблено:

1)   правила та порядок здійснення сертифікації продукції;

2)   критерії акредитації випробувальних центрів (лабораторій);

3)   умови вступу до міжнародної системи сертифікації (наявність нормативно-технічної документації, що містить вимоги до сертифікованої продукції; високий рівень метрологічного забезпечення виробництва; функціонування спеціальної системи нагляду за діяльністю випробувальних центрів і якістю продукції). В Україні створено Державний комітет стандартизації та сертифікації, основним завданням якого є формування ефективно діючої національної системи сертифікації та стандартизації, яка була б спрямована на захист національного споживача й товаровиробника від неякісної продукції та пристосована до сучасних ринкових вимог світового співтовариства, зокрема ЄС. Нинішня система поки що є малоефективною та недосконалою. Так, в одній державній установі зосереджено майже всі монопольні функції щодо стандартизації, сертифікації, акредитації та відповідності технічним вимогам, при цьому Держстандарт самостійно розробляє нормативи для всіх названих процедур. Але світова практика доводить, що не може бути єдиного органу, котрий би визначав процедури із сертифікації, наприклад, літаків та ліків. У багатьох країнах є до 20 різноманітних обов'язкових процедур сертифікації, які здійснюються різними організаціями чи лабораторіями.

Розвиток підприємництва потребує створення розвинутої системи інформаційно-консультаційного забезпечення та інфраструктури, що підтримує її діяльність. Основним елементом такої системи стане мережа регіональних інформаційно-аналітичних центрів, які в майбутньому інтегруються в єдину інформаційну систему.

Головними завданнями регіональних інформаційно-аналітичних центрів мають бути:

1)   забезпечення доступу підприємців до інформації (правової, нормативно-довідкової, маркетингової, науково-технологічної, комерційної тощо) у процесі як створення, так і функціонування підприємств;

2)   надання консультаційних послуг з питань стану ринку, кон'юнктурного аналізу, управління підприємством, участі у виставках, підготовки кадрів;

3)   інформування органів державної влади про стан справ у сфері підприємництва та тенденції його розвитку.

Зазначена система передбачає диференційоване інформаційне обслуговування суб'єктів малого підприємництва залежно від його технічного забезпечення та платоспроможності.

З метою створення ефективної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для підприємницької діяльності в межах системи державної підтримки бізнесу здійснюється цілий комплекс заходів: навчання основ теорії і практики підприємництва у сфері державної освіти, включаючи загальноосвітню, професійну, середню спеціальну та вищу освіту; забезпечення перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів через розвинуту мережу центрів перепідготовки; сприяння залученню окремих категорій населення до підприємницької діяльності.

Держава сприяє розробленню навчальних планів, програм і методичних посібників для підготовки підприємців залежно від рівня їхньої базової підготовки, термінів навчання, для підвищення кваліфікації вчителів та викладачів, використання державних телерадіоканалів для навчання широких верств населення основ підприємницької діяльності.

Система підготовки та перепідготовки кадрів здійснюється з використанням можливостей міжнародних організацій і фондів, а також з урахуванням досвіду іноземних держав.

Сприяння розвитку підприємництва в Україні неможливе без його науково-методичного забезпечення, що передбачає: проведення комплексу наукових досліджень, пов'язаних із проблемами розвитку підприємництва, зокрема малого та середнього, визначення найбільш ефективних форм та методів підтримки такого бізнесу; розробку та впровадження нових підходів і методів щодо проведення аналізу та прогнозування розвитку цього сектору економіки; вивчення світового досвіду з питань формування державної політики сприяння розвитку підприємництва

Зміцнення фінансової бази державної підтримки підприємництва може здійснюватися за рахунок чотирьох головних джерел:

1)   цільових коштів із бюджетів відповідного рівня (не менше 5% дохідної частини відповідного бюджету);

2)   фінансової діяльності регіональних фондів підтримки підприємництва, зокрема малого (доходи від надання кредитів, а також доходи від випуску та розміщення цінних паперів, у тому числі регіональних позик);

3)   пайової участі державних органів фінансової підтримки підприємництва у фінансуванні регіональних програм та інвестиційних проектів;

4)   іноземної допомоги, яка може здійснюватися у різних формах.

Основними формами та методами державної фінансово-інвестиційної підтримки прямого впливу на розвиток підприємництва є:

1)   застосування дотацій, субсидій, субвенцій;

2)   державні й місцеві замовлення;

3)   надання позик і гарантій державними та регіональними органами;

4)   сприяння розвитку фінансово-промислових груп;

5)   фінансова підтримка загальнодержавних фондів та регіональних фінансових інститутів.

Фінансова підтримка підприємництва в Україні з боку держави здійснюється здебільшого через такі фонди: Український фонд підтримки підприємництва, Державний інноваційний фонд. Фонд підтримки фермерських (сільських) господарств.

Фінансова підтримка в різних її формах має надаватися на засаді селективної структурної і фінансової політики. Перевагу матимуть суб'єкти господарювання, які працюють у пріоритетних напрямках економіки, зайняті випуском експортної або імпортозамінної продукції; агропромислові утворення нового типу; інноваційні підприємства та підприємства, які створюють нові робочі місця. Особливе місце серед фінансових важелів належить державному кредитуванню підприємництва, що має цільовий та пільговий характер. Насамперед державний кредит надається на конкретні цілі, визначені в державних економічних програмах, і є значно вигіднішим проти приватних кредитів для підприємницьких структур і за величиною процентної ставки, і за вимогами щодо забезпечення кредитів, і за термінами та порядком їх повернення.

У світовій практиці державного кредитування підприємництва використовуються такі основні форми позик:

1)   позики, що повертаються у разі успіху і надаються як допомога на впровадження інновацій;

2)   пільгові позики, коли держава як активний посередник між підприємством та фінансовою установою бере на себе значну частину виплати процентів, полегшуючи тим самим для підприємств умови одержання банківських кредитів;

3)   позики, що видаються на створення підприємства або на започаткування бізнесу, фізичним та юридичним особам, котрі вперше розпочинають підприємницьку діяльність;

4)   позики цільового спрямування на виконання підприємницьких проектів;

5)   позики на закупівлю необхідного обладнання та устаткування;

6)   позики лізингового характеру тощо.

Поряд із державним кредитуванням підприємництва існує ще одна форма його підтримки державою – надання гарантій [21].

Деякі державні органи стають гарантами приватних фірм, тобто ручаються за них на певну суму коштів. На цю суму фірми й можуть отримати кредит у комерційних банків. Для стимулювання підприємництва в Україні необхідно внести суттєві зміни в порядок надання державних кредитів та гарантій, розширити форми кредитування, забезпечити їх доступність, використати зарубіжний досвід. Відтак основними заходами держави у сфері фінансово-кредитної підтримки мають стати:

1)   надання допомоги підприємцям у формі стартового капіталу;

2)   лібералізація процедур надання позик;

3)   стимулювання комерційних банків, інших кредитних установ і організацій щодо фінансування підприємництва;

4)   запровадження системи гарантованих цільових позик під підприємницькі проекти. Позики можуть видавати місцеві комерційні банки під гарантію існуючих і створюваних фондів підтримки бізнесу.

Отже, податки і механізм фінансового регулювання підприємництва відіграють свою певну роль у державному регулюванні підприємницької діяльності.

2.2 Соціальний ефект підприємства в умовах розвитку території

Кожна економічна категорія має свої показники. Це може бути один єдиний критерій, або система показників, або критерій, доповнений системою показників. Обчислення показників дає можливість для аналізу і визначення шляхів її підвищення цієї економічної категорії.

У сучасних умовах на макрорівні для характеристики соціальної ефективності можна виділити такий показник як індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП), у якому враховується не тільки споживання матеріальних благ, але і можливості для розвитку людини, забезпечення системи охорони здоров'я й освіти.

З 1990 року публікуються дані про величину ІРЛП країн, що входять в ООН. У цих розрахунках величина ІРЛП визначається як середня арифметична з трьох показників: очікувана тривалість життя, рівень освіти, реальний ВВП на душу населення. Але тут варто відзначити, що середній ВВП на душу населення визначає в кінцевому рахунку кількість природних ресурсів, що спожиті у середньому одним мешканцем країни. Зараз, коли багато які природні ресурси близькі до вичерпання, політика, спрямована на збільшення середнього подушного доходу, у всіх країнах може призвести не до поліпшення, а до погіршення якості життя. Це обумовлено економічними та соціальними наслідками економічного зростання. Темпи забруднення природи, збільшення соціальної напруженості та злочинності в кілька разів перевищують темпи зростання ВВП. Поглиблюється безодня між бідними і багатими країнами. За останні 30 років, за даними ООН, частка загальносвітового доходу 20 % найбіднішого населення земної кулі скоротилася з 2,3 до 1,4 %, тоді як частка 20 % самих багатих націй зросла з 70 до 85 %. Необхідно також відзначити, що динаміка ВВП (у його абсолютному і відносному вираженні) далеко не завжди цілком відповідає змінам іншого важливого індикатора – рівня особистого споживання, що точніше відбиває реальний рівень життя населення. Отже, можна зробити висновок, що ІРЛП не повною мірою відображає всі потреби суспільства (поглиблення екологічної кризи, зростання злочинності і таке інше залишаються за межами даного показника), а значить не може бути достатньою характеристикою соціальної ефективності. Цей показник є неповноцінним для характеристики людського розвитку ще і тому, що не бере до уваги рівень активності і творчості населення країни, творчу роль у реалізації суспільних інтересів. При такому підході до визначення економічного розвитку винятково його економічним зростанням, примноженням багатства поступається своїм лідируючим місцем соціальним відносинам. Економічне зростання виступає не як мета, а як засіб забезпечення всебічного розвитку людини, людського суспільства.

Що стосується України, то відповідно до індексу людського розвитку, згідно з даними ООН, у 2009 році вона посіла 78-і місце серед 164 країн світу, що на 4 сходинки нижче, ніж 2008 року. Але це пов'язано не з реальним погіршенням ситуації, а із наслідками світової економічної кризи, яка в Україна була вітчутніша ніж в деяких країнах, що розвиваються. Зокрема, за тривалістю життя показник України лише на 2,1 % перевищує загальносвітовий, а за реальною часткою ВВП, що визначає життєвий рівень населення, – у 2 рази відстає від загальносвітового показника.

Таким чином можемо відзначити, що соціальна ефективність – це багатогранна, багатопланова категорія економічної науки, тому що вона включає різні, іноді не порівняні між собою, потреби людей, що з розвитком цивілізації розширюються й ускладнюються, і які повинні реалізовуватися, якщо суспільство бажає плідно розвиватися, тобто соціальні результати мають полівалентний характер. Але, незважаючи на різнобічну спрямованість потреб людей, кінцевою метою життєдіяльності людини є всебічний її розвиток як особистості. Всебічний вільний розвиток здібностей людини є критерієм соціальної ефективності. Саме виходячи з цього критерію визначаються чинники, що складають зміст даної характеристики діяльності підприємства і показники, що характеризують її рівень на тому чи іншому етапі розвитку виробництва.

Різниця між показниками і критеріями у тім, що критерій визначає сам принцип, підхід до оцінки ефективності, мету, а показник визначає метод, тобто інструмент оцінки ефективності.

Виходячи з полівалентного характеру чинників, кількісне визначення соціальної ефективності єдиним показником утруднено. Необхідно зважати і на той факт, що індивідуальна соціальна оцінка конкретного соціального результату може варіювати в дуже широкому діапазоні.

Здійснення практичних розрахунків соціальної ефективності особливо важливе для працівників підприємств. Розробці даної проблеми приділялося недостатньо уваги. Разом з тим цей показник з розвитком суспільства стає все більш важливою характеристикою роботи підприємства. Варто відзначити, що від соціальної ефективності у певній мірі залежить економічна ефективність функціонування фірми.

Соціальна ефективність є різновидом ефективності, тому її показники теоретично повинні будуватися за схемою ефект – витрати. Але принцип “максимум результату при мінімумі витрат”, як уже було раніше відзначено, неможливо застосовувати до категорії соціальної ефективності виробництва, отже, таке співвідношення не буде нести ніякої корисної інформації. На практиці для пошуку найбільш прийнятних шляхів зростання соціальної ефективності виробництва на підприємстві необхідно використовувати показники, що відбивають ступінь реалізації складових цієї його характеристики.

Визначення ступеня гарантованості повної зайнятості на підприємстві кількісно утруднено. У деякій мірі відображенням стану даного чинника є ступінь участі колективу в управлінні виробництвом. Якщо працівник бере участь в управлінні підприємством, то це дає йому деяку гарантію, що він буде забезпечений роботою.

Реалізація такого чинника соціальної ефективності діяльності підприємства як інтелектуалізація праці і ступінь її творчого змісту відбиває частка працівників, зайнятих творчою роботою. До таких можна віднести працюючих, що управляють машинами, механізмами. На ступінь задоволення потреби у творчому змісті праці впливає розвиток науково-технічного прогресу в країні. Засоби виробництва, що використовуються на підприємстві, визначають, який характер буде мати праця: творчий чи рутинний [12].

Для більш повної характеристики рівня доходів працівників необхідно розраховувати темпи їх зростання. Тільки даний показник може оцінити дійсний стан даної складової соціальної ефективності.

Теоретично задоволення потреби в участі в управлінні виробництвом характеризує такий показник: кількість акцій, придбаних працівниками цього підприємства. Але слід зазначити, що даний показник не повною мірою відбиває ступінь реалізації даного елемента соціальної ефективності, тому що придбані акції не завжди надають право голосу в прийнятті рішень, тобто він є недостатнім. Тому на практиці необхідно розраховувати частку акцій у загальній кількості, що дають таке право голосу працівникам.

Кількісний вимір ступеня задоволення потреби в сприятливому морально-психологічному кліматі утруднено. Для цього може бути використаний метод соціологічного опитування колективу підприємства у вигляді анкетування і на основі цього визначити кільксть конфліктів за визначений період часу і кількість людей, що були втягнуті у конфліктні ситуації.

Чинник вільного часу реалізується через зменшення тривалості робочого дня, і визначається як співвідношення вільного часу до робочого часу. При зменшенні тривалості робочого дня заробітна плата працівників не повинна бути знижена. Інакше це може призвести до того, що задоволення потреби у вільному часі буде здійснюватися на шкоду реалізації інших потреб. Необхідним показником соціальної ефективності є також темпи зростання соціальних витрат підприємства на проведення різних культурних, оздоровчих, спортивних і інших подібних заходів.

Ступінь задоволення колективу підприємства в чистому екологічному середовищі характеризує рівень шкідливих речовин у повітрі, воді, землі, кількість яких залежить від наявності очисних споруд, якості їх роботи. Ступінь задоволення колективу підприємства в чистому екологічному середовищі відбивається не тільки на його здоров'ї, але і на існуванні самого підприємства, а значить і робочих місцях.

В умовах конкретного регіону – Харківської області – система показників дає можливість аналізувати соціальну ефективність виробництва, визначати напрямки збільшення ступеня задоволення потреб працівників підприємства. Аналіз соціальної ефективності доцільно проводити у декількох аспектах, а саме: аналіз рівня доходів населення, аналіз ситуації на ринку праці та демографічної ситуація. Поєднавши зазначені характеристики конкретного регіону – Харківської області – можемо визначити соціальну складову рівня ефективності діяльності підприємницького сектору.

Отже аналіз рівня доходів населення показав, що середньомісячна номінальна заробітна плата штатного працівника області за січень-листопад 2009р. становила 1864 грн. та на 8,4% перевищила дані відповідного періоду 2008р., тоді як за одинадцять місяців 2008р., відносно даних за аналогичний період 2007р., темп росту заробітної плати був значно вищим – 35,2%.

Середній розмір номінальної заробітної плати одного штатного працівника у листопаді п.р. складав 1962 грн. і перевищував законодавчо встановлені державні соціальні стандарти: рівень мінімальної заробітної плати та прожитковий мінімум для працездатної особи (744 грн.) – у 2,6 раза. За місяць заробітна плата працівників міста зросла на 1,1%, порівняно з листопадом попереднього року – на 8,4%. Нарахування за оплачену годину, відносно жовтня 2009р., збільшились на 6,8% і у листопаді п.р. становили 12,94 грн.

За даними статистичної звітності серед районів міста найвища заробітна плата у листопаді була нарахована працівникам Червонозаводського (2564грн., що на 30,7 більше середньої заробітної плати по місту), Київського (2170грн., що на 10,6% більше середньої заробітної плати по місту), Ленінського (2085 грн., що на 6,3% більше середньої заробітної плати по місту). Водночас на 30,2% менше середнього показника були заробітки працюючих Московського району, на 18,5% менше заробітки працюючих Фрунзенського району, на 15,2% менше заробітки працюючих Жовтневого району. Сума заборгованості з виплати заробітної плати працівникам окремих підприємств, установ та організацій міста за місяць зменшилась на 19,8% (або на 23,4 млн.грн.), а порівняно з початком поточного року збільшилась на 12,0% (або на 12,0 млн. грн.) і на 1 грудня п.р. становила 94,7 млн. грн. (75,1% від загальної суми боргу по області). Обсяг боргу працівникам міста дорівнював 11,0% від фонду оплати праці, нарахованого за листопад п.р. Більше половини обсягу боргу по місту належали працівникам підприємств Жовтневого (27,2%), Ленінського (16,1%), Київського (15,1%) та Московського (12,3%) районів м. Харкова.

Розподіл загальної суми заборгованості з виплати заробітної плати за типами підприємств наведено в таблиці 2.1.

Таблиця 2.1

Розподіл загальної суми заборгованості з виплати заробітної плати за типами підприємств

	Всього на  1 грудня 2009р., млн.грн..	У % до
		1 листопада 2009р.	1 січня  2009р.	підсумки
Загальна сума заборгованості	94,7	80,2	112,0	100,0
у т.ч. утворена на підприємствах
економічно активних	89,5	79,2	108,4	94,5
банкрутах	3,1	100,3	у 3,3р.	3,3
економічно неактивних	2,1	99,2	у 2р.	2,2

Із загальної суми заборгованості економічно активним підприємствам належить 94,5% боргу, суб’єктам господарювання, щодо яких реалізовуються процедури відновлення платоспроможності боржника, або визнання його банкрутом – 3,3%, економічно неактивним підприємствам – 2,2%. Порівняно з 1 листопада 2009р. борг працівникам економічно активних підприємств, установ та організацій, що розташовані у м.Харкові, зменшився на 20,8% і на 1 грудня 2009р. становив 89,5 млн.грн. На 1 грудня 2009р. сума невиплаченої заробітної плати працівникам підприємств-банкрутів склала 3,1 тис.грн. Відносно 1 листопада 2009р. заборгованість збільшилась на 0,3%.

Економічно неактивними підприємствами, тобто призупинившими виробничо-господарську діяльність у 2008 і попередніх роках, на 1 грудня 2009р. було не виплачено 2,1 млн.грн. У листопаді 2009р. населенням міста сплачено за ЖКП (включаючи погашення боргів попередніх періодів) 126,3 млн. грн., що склало 63,0% від нарахованих за місяць сум. Заборгованість протягом місяця збільшилась на 9,0% і на кінець листопада склала 892,2 млн.грн. (або 77,0% від суми боргу по області). Аналіз ринку праці свідчить, що на обліку в державній службі зайнятості на 1 січня 2010р. по м.Харкову перебувало 8,6 тис. незайнятих громадян, з яких 8,4 тис., або 97,7 % – особи зі статусом безробітних. За місяць чисельність зареєстрованих безробітних по місту зменшилась на 1,0%, а відносно 1січня 2009р. – на 8,7%. Великою проблемою є безробіття серед жінок, які складають 62,0% усіх безробітних. Кожен третій безробітний – це молода людина у віці до 35 років (табл. 2.2).

Таблиця 2.2

Тенденції щодо зареєстрованого безробіття в м. Харкові у 2008-2009 рр.

	Кількість зареєстрованих безробітних на 1 січня
	2010р.			2009р.
	осіб	у % до		осіб	у % до
		1 січня 2009р.	1 грудня 2009р.		1 січня 2008р.	1 грудня 2008р.
Безробітні, всього з них:	8414	91,3	99,0	9220	143,7	136,6
жінки	5218	89,8	98,5	5808	127,6	129,5
молодь у віці до 35 років	3281	95,5	100,4	3434	168,7	146,0
особи, які потребують особли-вого соціального захисту	1730	101,3	99,5	1707	130,6	119,2
вивільнені працівники	1663	180,2	99,2	923	81,5	111,7
особи, які проживають у сільській місцевості	0	0	0	0	0	0

Більше двох третин (67,1%) від усіх зареєстрованих безробітних – колишні службовці, майже одна третина (26,8%) – робітники, решта – особи без професії, або такі, які займали місця, що не потребують спеціальної підготовки. Рівень зареєстрованого безробіття, розрахований по відношенню до средньорічної чисельності населення працездатного віку на 1 січня 2010р. становив 0,9%. Порівняно з минулим місяцем 2009р. цей показник не змінився. У грудні поточного року мало місце зменшення попиту на робочу силу. За повідомленням підприємств, установ та організацій кількість вільних робочих місць і вакантних посад упродовж грудня 2009р. зменшилась на 14,0% та на 1 січня п.р. становила 1,7 тис. Навантаження незайнятого населення, яке у грудні 2009р. перебувало на обліку державної служби зайнятості міста, на кінець місяця становило 5 осіб на одну вакансію.

Тенденції співвідношення попиту на робочу силу та її пропозиції у 2008-2009рр. характеризують дані, наведені в таблиці 2.3.

Таблиця 2.3

Співвідношення попиту на робочу силу та її пропозиції у м. Харкові за 2008-2009рр. (на кінець місяця, осіб)

	Кількість громадян, не зайнятих трудовою діяльністю, які перебували на обліку в державній службі зайнятості		Потреба підприємств у працівниках на заміщення вільних робочих місць		Навантаження незайнятих на одне вільне робоче місце та вакансію
	2009р.	2008р.	2009р.	2008р.	2009р.	2008р.
Січень	11388	6694	2423	7392	5	1
Лютий	12048	6515	1458	6807	8	1
Березень	11657	6310	1512	6212	8	1
Квітень	10795	6075	1415	5744	8	1
Травень	10248	6075	1704	6192	6	1
Червень	9696	5910	1492	6145	6	1
Липень	9630	5721	1702	6358	6	1
Серпень	9094	5748	1647	6113	6	1
Вересень	9209	5920	1753	5482	5	1
Жовтень	8983	6196	2125	5636	4	1
Листопад	8848	7513	1992	3939	4	2
Грудень	8568	9784	1714	2892	5	3

У грудні 2009р. за допомогою центрів зайнятості знайшли роботу 1208 громадян, що на 21.6% менше , ніж у листопаді 2009р. і на 28.2%, ніж у грудні 2008р. З причини самостійного працевлаштування впродовж грудня 2009р. було знято з обліку 1073 громадян. Важливим напрямком роботи щодо підвищення конкурентоспроможності безробітних на ринку праці є професійна підготовка та перепідготовка населення. З метою отримання нової професії або спеціальності державною службою зайнятості було направлено на навчання у грудні 2009 року 1112 безробітних, що у 1,2 раза більше, ніж у листопаді 2009р.

Середній розмір допомоги у грудні 2009р. складав 820,64 грн., що на 0,4% менше, ніж у листопаді 2009р., але на 1,1% (або на 9 грн.) перевищує дані грудня 2008р. Цей показник був на 10,3% більший, ніж законодавчо встановлений у цьому місяці мінімальний рівень заробітної плати та розмір законодавчо встановленого прожиткового мінімуму для працездатної особи (744 грн.).

Як свідчить аналіз демографічної ситуації в регіоні, чисельність наявного населення м.Харкова за оцінкою на 01.12.2009 р. становила 1452,4 тис. осіб. Упродовж січня-листопада 2009р. чисельність населення зменшилась на 3558 осіб, що в розрахунку на 1000 населення складала 2,4 особи. Зміна чисельності населення відбулась за рахунок природного скорочення (–3875 осіб, або 2,9‰) та міграційного приросту (317 осіб, або 0,2‰). Порівняно з січнем-листопадом 2008р. обсяг природного скорочення зменшився на 1065 осіб, або з 3,7 до 2,9 осіб на 1000 жителів. Скорочення спостерігалось по всім районам м.Харкова (табл. 2.4).

Таблиця 2.4

Демографічна ситуація в м. Харкові у 2008-2009 рр.

	Усього		Січень-листо-пад 2009р. у % до січня-листо-пада 2008р.	На 1000 осіб
	січень-листо пад 2009р.	січень-листопад 2008р		січень-листопад 2009р.	січень-листопад 2008р
Кількість народжених живими, осіб	12291	12313	99,8	9,2	9,2
крім того мертвороджених	98	100	98,0	7,9³	8,1³
Кількість померлих, осіб	16166	17253	93,7	12,1	12,9
у т.ч. дітей віком до 1 року	86	94	91,5
Природне скорочення населення, осіб	−3875	–4940	78,4	−2,9	–3,7
Кількість шлюбів, одиниць	10083	10684	94,4	7,6	8,0
Кількість розлучень, одиниць	4286	5219	82,1	3,2	3,9

Природний рух населення у січні-листопаді 2009р. характеризувався зменшенням народжуваності та смертності, а також суттєвим перевищенням числа померлих над живонародженими: на 100 померлих припало 76 дітей, яка народилися живими. У січні-листопаді 2009р. відмічалось з кількості народжених: в цілому по місту зареєстрована 12291 особа, що на 0,2% менше, ніж за відповідний період минулого року. В цілому по місту коефіцієнт народжуваності склав 9,2‰. Інтенсивність народжень в районах міста коливалась від 7,8 ‰ у Дзержинському районі до 10,7‰ у Жовтневому районі. Смертність населення коливалась від 10,3 осіб на 1000 жителів у Дзержинському районі до 14,6 – у Ленінському районі. Одним із факторів, який впливає на зміни чисельності населення, є міграція. За січень-листопад 2009р. з-за меж міста прибуло 13263 особи, а вибуло – 11862 особи, тобто сальдо зовнішньої міграції було позитивним (1401 особа).

Таким чином, бачимо що ситуація відносно впливу підприємницького сектору на соціальну складову розвитку території характеризується достатньо позитивними тенденціями, звісно з урахуванням наслідків економічної кризи. Однак, саме за рахунок підприємницького сектору та його активної діяльності ці наслідки для конкретної території можуть бути поолані в найкоротші терміни. В данному випадку багато чого буде залежати від економічного розвитку території та економічної ефективності підприємств, що є її передумовою.

2.3 Економічна ефективність підприємства як передумова розвитку території

Економічна ефективність підприємницького сектору достатньо сильно впливає на розвиток території, особливо якщо говорити про економічну складову розвитку. Так аналіз промислового комплексу (табл. 2.5) показав, щра минулий рік видобуто природного газу 1793,5 млн.м³ та газового конденсату 75,5 тис.т, що, відповідно, більше на 0,5% та 3,6%, ніж торік.

У машинобудуванні скорочення обсягів продукції за цей період спостерігалось по виробництву проводу ізольованого обмотувального (на 19,3%), апаратури електричної низковольтної (на 41,3%), апаратури електричної високовольтної (на 37,0%), автомобільних кузовів (на 43,0%), причепів та напівпричепів (на 50,9%), верстатів для оброблення деревини (на 87,0%), телевізорів (на 86,4%), світильників офісних електричних (на 38,6%), велосипедів (на 22,8%). Електроенергії вироблено порівняно з 2008р. на 6.5% менше. За 2009р. підприємствами міста реалізовано промислової продукції на 22080 млн.грн., у тому числі: на 4774.9 млн.грн. (21,6%) – у виробництві харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів, на 5983.5 млн.грн. (27,1%) – у машинобудуванні, на 5128.6 млн.грн. (23,2%) – у виробництві та розподіленні електроенергії, газу, води.

Таблиця 2.5

Обсяг реалізованої промислової продукції (робіт, послуг) за основними видами промислової діяльності1 за 2009 рік по м.Харкову

Категорія	2009 р.
	тис.грн.	у % до загального обсягу
Промисловість	22080004.4	100.0
Добувна промисловість	545048.7	2.5
Добування паливно-енергетичних корисних копалин	497163.3	2.3
Добування корисних копалин, крім паливно- енергетичних	47885.4	0.2
Переробна промисловість: з неї	16406390.1	74.3
виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів	4774931.4	21.6
Легка промисловість	227793.3	1.0
текстильне виробництво; виробництво одягу, хутра та виробів з хутра	214393.7	1.0
виробництво шкіри, виробів зі шкіри та інших матеріалів	13399.6	0.1
Оброблення деревини та виробництво виробів з деревини, крім меблів	39086.8	0.2
Целюлозно-паперове виробництво; виробнича діяльність	1207389.5	5.5
Виробництво коксу, продуктів нафтоперероблення	228806.9	1.0
Хімічна та нафтохімічна промисловість	1784911.4	8.1
хімічне виробництво	1275282.2	5.8
виробництво гумових та пластмасових виробів	509629.2	2.3
Виробництво іншої неметалевої мінеральної продукції	722591.9	3.3
Металургійне виробництво та виробництво готових металевих виробів	775576.9	3.5
Машинобудування	5983460.5	27.1
виробництво машин та устатковання	2857598.1	12.9
виробництво електричного, електронного та оптичного устатковання	2170234.7	9.8
виробництво транспортних засобів та устатковання	955627.7	4.3
Виробництво та розподілення електроенергії, газу та води	5128565.6	23.2

У загальному обсязі реалізації 7,8% припадає на продукцію добувної і переробної промисловості, що складає 16951.4 млн.грн. Обсяг реалізованої продукції підприємств цього угруповання розподіляється таким чином: 39,5% – це товари широкого та тривалого використання, 31,4% – сировинна продукція, 31,1% – інвестиційна. Переважно сировинна продукція реалізовувалася підприємствами Дзержинського і Червонозаводського районів. Станом на 01.01.2010р. на складах підприємств міста перебувають значні обсяги нереалізованих окремих видів продукції легкої промисловості та машинобудування. Приміром, частка нереалізованого одягу верхнього трикотажного складає 86,7% від їх річного випуску, трикотажу спіднього – 50,0%, трикотажу верхнього – 68,8%. Повільно реалізується така продукція машинобудування, як талі з електричним приводом, розпушувачі і культиватори, телевізори, лічильники для рідин, апаратура електрична низьковольтна.

Загальні обсяги вантажних перевезень автомобільним транспортом по місту (з урахуванням обсягів підприємців – фізичних осіб) за 2009р. склали 6,5 млн.т вантажів, вантажна робота – 1602,8 млн.ткм. Порівняно з 2008р. обсяги перевезених вантажів зменшились на 22,3%, вантажної роботи – на 8,2%. Загальні обсяги пасажирських перевезень автобусами (з урахуванням обсягів підприємців – фізичних осіб) за 2009р. склали 109,8 млн.пасажирів, обсяг пасажирської роботи – 987,8 млн.пас.км. Порівняно з 2008р. перевезення пасажирів скоротилися на 4,9%, пасажирооборот – на 12,2%.

Аналіз зовнішнього торгового обороту (табл. 2.6) показує на скільки потужний експортний потенціал м. Харкова, а це досить вагома складова економічного потенціалу розвитку території в цілому.

За даними, які підготовлені на основі оперативної інформації Держмитслужби України, протягом січня-листопада 2009р. підприємства та організації м.Харкова експортували продукцію до 112 країн світу, імпортні товари надійшли до підприємств також із 102 країн. Експортні поставки складали 908,0 млн.дол.США, що на 21,2% менше, ніж у січні-листопаді 2008р., імпортні надходження зменшились на 46,4% і становили 713,8 млн.дол.США.

Таблиця 2.6

Географічна структура зовнішньої торгівлі м.Харкова за січень-листопад 2009 року, тис. дол.США

	Експорт			Імпорт
	січень-листопад 2008р.	січень-листопад 2009р.	у% до січня-листо-пада 2008р.	січень-листопад 2008р.	січень-листопад 2009р.	у% до січня- листо-пада 2008р.
Всього	1151566,8	907957,3	78,8	1330872,8	713833,6	53,6
Країни СНД, у т.ч.	893030,3	576683,1	64,6	553174,8	290140,9	52,5
Російська Федерація	679248,9	398629,7	58,7	460183,8	243818,6	53,0
Європа, у т.ч.	126238,0	79332,4	62,8	403516,3	222495,3	55,1
Німеччина	12808,0	5623,6	43,9	110780,3	56587,65	51,1
Франція	1588,5	1745,1	109,7	17444,5	8167,8	46,8
Чеська Республіка	1688,1	949,6	56,3	15291,4	11921,6	78,0
Азія, у т.ч.	108289,2	170770,5	157,7	317672,7	161409,0	50,8
В`єтнам	1557,2	2108,6	135,4	4095,6	3052,3	74,5
Індія	10170,8	12417,3	122,1	27129,2	28751,0	106,0
Китай	7278,3	29910,2	411,0	127672,8	60675,1	47,5
Туреччина	13920,5	10250,3	73,6	25120,2	10663,1	42,4
Африка	9608,9	51155,2	532,4	6388,9	4922,8	77,1
Америка, у т.ч.	13623,9	29218,2	214,5	48671,5	34168,0	70,2
Віргінські Острови, Британські	1824,1	–	–	–	–	–
Мексика	4496,4	–	–	85,2	128,7	151,1
Сполучені Штати Америки	6130,6	12166,1	198,4	31446,8	17090,3	54,3
Австралія і Океанія	776,3	797,9	102,8	1448,7	696,7	48,1

Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами склало 194,2 млн.дол. (за відповідний період 2008р. сальдо було від’ємним – 179,3 млн.дол.США).

 В основному позитивне сальдо склалося за рахунок зовнішньої торгівлі товарами з країнами СНД (286,5 млн.дол.США). Серед них найбільше позитивне сальдо було з Російською Федерацією – 154,8 млн.дол.

У значних обсягах від’ємне сальдо склалося з такими країнами, як Німеччина – 51,0 млн.дол., Китай – 30,7 млн.дол., Індія – 16,3 млн.дол., Чеська Республіка – 11,0 млн.дол., Франція – 6,4 млн.дол.

Експорт товарів до країн СНД у січні-листопаді 2009р. складав 576,7 млн.дол., до інших країн світу – 331,3 млн.дол. Імпортні надходження становили 290,1 млн.дол. та 423,7 млн.дол. відповідно. Обсяги експорту товарів до країн СНД, порівняно з січнем-листопадом 2008р., зменшились на 35,4%, імпорту – на 47,5%. Обсяги експорту до інших країн світу зросли на 28,1%, імпортні надходження зменшились на 45,5%. У січні-листопаді 2009р. до країн СНД експортовано 63,5% усіх товарів, до інших країн – 36,5% (у січні-листопаді 2008р. – 77,5% і 22,5% відповідно).

З країн СНД імпортовано 40,6% усіх товарів, з інших країн світу – 59,4% (за січень-листопад 2008р. – 41,6% і 58,4% відповідно).

Відбулося збільшення експортних поставок, у порівнянні з січнем-листопадом 2008р., до країн Африки – у 5,3 раза, Азії – у 1,6 раза, Америки – у 2 рази. Основними ринками збуту товарів міста були країни СНД (63,5%), Азії (18,8%) та Європи (8,7%). Потреби в імпортних товарах на 40,6% задовольнялися за рахунок поставок з країн СНД, на 31,2% – з країн Європи та на 22,6% – з країн Азії. Найбільші обсяги експортних поставок здійснювались до Російської Федерації – 43,9%, Казахстану – 7,9%, Білорусі – 4,5%, Китаю – 3,3%, Молдови – 2,3%, Індії – 1,4%, Ірану, Ісламської Республіки – 1,3%, Туреччини – 1,1%. Імпортні надходження – з Російської Федерації – 34,2%, Китаю –8,5%, Німеччини – 7,9%, Польщі – 4,3%, Білорусі – 4,01%, Індії – 4,0%, Італії – 3,9%, Шрі – Ланки – 1,9%, США – 2,4%.

Основними товарами, які експортувалися за межі України, були котли, машини, апарати, механічні пристрої та електричні машини і устаткування (37,0%). Основу імпорту становили котли, машини, апарати та механічні пристрої (21,0%). Провідне місце в зовнішньоторговельних операціях області займали підприємства та організації м.Харкова (77,5% від загального обсягу експорту області та 55,3% від загального обсягу імпорту області).

Необхідно також проаналізувати показники величини прибутку, що отримували підприємства України за останні роки. Отримання прибутку від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) залежить від здійснення основної діяльності суб'єктів господарювання. Прибуток є складовою частиною виручки від реалізації. Однак на відміну від виручки, надходження якої на поточний рахунок підприємства фіксується регулярно, обсяг отриманого прибутку визначається тільки за певний період (квартал, рік) на підставі даних бухгалтерського обліку.

Таблиця 2.7

Обсяг прибутків підприємств за основними видами промислової діяльності за 2009 рік по м.Харкову

Категорія	Прибутки підприємств галузі, тис. грн.		Фінансування соціальних проектів підприємствами галузі, тис. грн..
	2008	2009	2008	2009
Добувна промисловість	121600,4	125361	19819,6	21311,4
Добування паливно-енергетичних корисних копалин	106343,2	114348	11697,75	12578,2
Добування корисних копалин, крім паливно- енергетичних	10242,69	11013,6	7169,881	7709,55
Переробна промисловість	3185141	3424882	1268858	1364363
з неї
Легка промисловість	48724,99	52392,5	8283,248	8906,72
Оброблення деревини та виробництво виробів з деревини, крім меблів	8720,261	8989,96	1421,313	1528,29
Виробництво коксу, продуктів нафтоперероблення	51046,82	52625,6	8320,106	8946,35
Хімічна та нафтохімічна промисловість	398213,7	410530	41997,18	45158,3
Виробництво іншої неметалевої мінеральної продукції	161210,3	166196	108193,7	116337
Металургійне виробництво та виробництво готових	173031,2	178383	18248,55	19622,1
Машинобудування	1334910	1376196	895903,5	963337
Виробництво та розподілення електроенергії, газу та води	1144183	1179570	186490	200527

Таким чином, бачимо, що в середньому від 7% до 12% з загальної величини прибутку підприємства різних галузей направляли в 2008 та 2009 роках на соціальні заходи. Через наслідки економічної кризи, що мала місце в 2008-2009 роках, велика кількість грошей направлени підприємствами на соціальні заходи бли спрямовані головним чином на виплату вихідних допомог та компенсацій.

Реально формування прибутку на підприємстві відбувається) міру реалізації продукції. Згідно із законодавчими актами України момент реалізації визначається за датою відвантаження продукції (товарів), а для робіт (послуг) - за датою фактичного виконання (надання) таких, або за датою зарахування коштів покупця на банківський рахунок постачальника. Однак незалежно від визначення моменту реалізації в законодавчих актах реальне формування на підприємстві прибутку від реалізації продукції має місце тільки за умови, коли така відбувається насправді, тобто коли кошти від покупця надходять на банківський рахунок постачальника. Визначення моменту реалізації за датою відвантаження товарів і встановлення податкових зобов'язань підприємств згідно з цією датою може призводити до використання оборотних коштів підприємств на сплату податків, погіршання їхнього фінансового стану.

РОЗДІЛ 3. Підвищення соціальної та економічної ефективності на підприємстві 3.1 Усунення суперечок між соціальною та економічною ефективністю

Співвідношення економічної та соціальної ефективності породжує низку проблем щодо поєднання цих двох понять, особливо з точки зору вимірювання ефекту кожної з них. Необхідно зауажити, що досі не має єдиної думки фахівців з питання їх оптимального поєдання.

Усі явища мають свої причини, і протиріччя між економічною і соціальною ефективністю роботи підприємства в цьому розумінні не є виключенням. Виявлення причин протиріччя між економічною і соціальною ефективністю виробництва є важливим аспектом дослідження проблеми єдності та протиріччя економічної і соціальної ефективності. Встановлення тієї чи іншої причини протиріччя між даними категоріями необхідно для пізнання причин цих причин та подолання наявних невідповідностей.

Як уже неодноразово зазначалося, для економічної і соціальної ефективності характерна різна спрямованість інтересів (економічна виражає приватні, а соціальна – суспільні), що у сучасних умовах в основному суперечать один одному. Відомо, що інтереси кожного індивіда формуються під впливом економічних відносин, тому що саме вони є вирішальними у розвитку не тільки економіки, але і суспільства в цілому. Нинішні об'єктивні умови життя людей склалися таким чином, що вирішальними є відносини власності.

Ці економічні відносини формують інтереси кожного індивіда. Доти, доки у виробництві переважала дрібна приватна власність, ринкова система націлювала підприємство на збільшення обсягу виробництва, зниження витрат, поліпшення якості продукції. Все це сприяло більш повному задоволенню потреб населення. Реалізація інтересів суспільства відбувалася через індивідуальні, приватні інтереси, що були рушійною силою суспільного прогресу.

Сучасне ринкове господарство характеризується великою акціонерною та приватною власністю, внаслідок чого першорядною метою ринкової економіки стало збагачення окремих великих власників засобів виробництва, капіталу. Засобом досягнення цієї мети стало не стільки вдосконалення виробництва, скільки цінова політика підприємств, монополій. Прагнення до максимізації прибутку привело до зміни характеру ринкової конкуренції між суб'єктами господарювання, основним напрямком якої є не зниження, а підвищення цін, скорочення витрат на соціальні цілі і таке інше, тобто на шкоду соціальним інтересам.

Таким чином, приватні інтереси великих власників перестали бути такою формою реалізації суспільних інтересів, як у попередній період. Велика приватна власність за своєю природою породжує інтереси, що не співпадають із задоволенням суспільних потреб, розвитком окремих країн, народів, усієї людської цивілізації.

Великі фірми з метою економії витрат на очисні споруди забруднюють навколишнє середовище, що призводить до виникнення парникового ефекту. Парниковий ефект займає уяву людей всього світу. Всі у певній мірі залежать від погоди та клімату. Сама думка, що людина втручається в погоду, викликає занепокоєння. Почуття занепокоєння підсилюється від свідомості того, що заможна меншість вносить найбільший внесок у парниковий ефект.

Узагальнюючи сказане, можна прийти до висновку, що сучасний характер економічних відносин (відносини великої приватної власності) є основною причиною суперечливості приватних інтересів і суспільних. В свою чергу суперечливість інтересів приватних осіб і суспільства призвела до виникнення протиріччя між економічною і соціальною ефективністю функціонування підприємства й економіки в цілому. Таким чином, первісною ланкою причинного ряду виникнення протиріччя є існуючі економічні відносини (наявність великого приватного капіталу), з якої відбувається розгортання цілого ланцюга причин.

Відповідно до того, що в сучасних умовах відносини приватної власності є не тільки необхідними, але і вирішальними у ринковій системі, пріоритетним є задоволення інтересів приватних власників, що прагнуть до максимального збагачення, тобто виникає невідповідність кінцевої мети виробництва (задоволення потреб і розвиток людей) і безпосередньої мети підприємства (зростання прибутку).

Прагнення до отримання прибутку на даному етапі розвитку всієї цивілізації з колишньої, прогресивної мети виробництва переросло в мету, що, з одного боку, породжує і загострює великі економічні і соціальні проблеми та протиріччя, а з іншого боку, відводить економіку і суспільство від їх розв'язання.

Підприємство у гонитві за прибутком недооцінює роль одних і переоцінює роль інших чинників виробництва. В силу сформованих об'єктивних умов, монополізації ринків власники фірм не зацікавлені в тім, щоб використовувати у виробництві прогресивні, але дорогі машини і технології з метою задоволення соціальних потреб працівників, населення, тому що їм доведеться витрачати прибуток на їхнє придбання. Весь капітал вони прагнуть витратити на розширення виробництва з метою одержання ще більшого прибутку.

Аналогічна ситуація виникає, коли постає дилема використовувати дешеву природну сировину, що у даний момент знаходиться у достатній кількості, чи використовувати синтетичні матеріали, які дорожчі за вартістю. Відомо, що «викачування» природних ресурсів в остаточному підсумку призведе до погіршення стану навколишнього середовища.

Для підвищення реального соціального ефекту необхідно, щоб підприємство застосовувало технології, устаткування, матеріали відповідно до екологічни стандартів. Адже від цього залежить здоров'я, тривалість і рівень життя як працівників підприємства, так і людей, що не беруть участь у даному виробництві, але при цьому населяють прилеглі до нього райони. Відомо, що в країнах, де більш сприятливе екологічне середовище, вищий рівень життя, населенню не доводиться витрачати свої доходи на лікування захворювань, пов'язаних із забрудненням навколишнього середовища, а отже, у них з'являється можливість задовольняти будь-які інші потреби, а значить структура їх реального соціального ефекту розширюється, тобто зростає соціальна ефективністьвиробництва. Таким чином, економічна ефективність діяльності підприємства може вступати в протиріччя не тільки із соціальною ефективністю підприємства, але і всього суспільства в цілому.

Бажання максимізувати прибуток впливає на прагнення власників економити на постійному капіталі, знижувати витрати на нього шляхом обладнання робочих місць, що не відповідають стандартам безпеки і естетичним умовам.

Використання соціально шкідливих методів та засобів для вирішення задач з метою поліпшення діяльності підприємства також може служити причиною протиріччя між економічною і соціальною ефективністю.

В результаті того, що метою підприємства є одержання максимального прибутку і, по можливості, у найкоротший термін, з'являється така причина як протиставлення поточних інтересів підприємства перспективним. Так відбувається, якщо в результаті бажання власників не обґрунтовано значно завищуються дивіденди, які виплачуються з прибутку, що перешкоджає розширенню виробництва і підвищенню економічної ефективності діяльності підприємства.

Одним з «каменів спотикання» є організація за рахунок засобів підприємства будь-яких масових культурних заходів щодо поліпшення морально-психологічного клімату в колективі. Такі витрати суперечать економічним інтересам власника. Тому що подібного роду заходи вважаються непродуктивними, оскільки не можуть напряму сприяти збільшенню прибутковості виробництва, а навпаки, призводять до її зниження.

На сучасному етапі об'єктивні умови складаються таким чином, що пріоритетним є задоволення приватних інтересів нечисленних великих власників. Більшість же людей є не власниками, а найманими робітниками і також бажають задовольнити свої інтереси. Так, наприклад, прагнення працівників підприємства зменшити тривалість робочого дня для збільшення вільного часу, але при цьому, щоб заробітна плата зберігалася на тому ж рівні. Таке прагнення прямо протилежне інтересам власників підприємств. Адже вони зацікавлені у тому, щоб тривалість робочого дня була якнайбільшою, щоб якнайбільшим був додатковий час, що використовується на виробництво додаткового продукту, що є джерелом прибутку. На основі несумісності інтересів та прагнень працівників і власників засобів виробництва і з'являється протиріччя між економічною і соціальною ефективністю роботи підприємства.

Аналізуючи все вищесказане, можна прийти до висновку, що протиріччя між економічною і соціальною ефективністю діяльності підприємства випливає з існуючих економічних відносин, що не тільки породжують, але і сприяють посиленню різноспрямованості інтересів власників та працівників підприємств. У результаті приватні інтереси власників засобів виробництва все більше перестають бути формою реалізації інтересів найманих робітників.

Отже, найбільш істотною причиною протиріччя між економічною і соціальною ефективністю функціонування підприємства є економічні відносини суспільства, відсутність єдності інтересів у різних соціальних групах населення, основними з яких є великі приватні власники і наймані працівники.

Незважаючи на те, що соціальна й економічна ефективності протилежні категорії, між ними постійно виникають якісь відносини, що в умовах сучасної ринкової системи господарювання характеризуються великою приватною власністю, виявляють себе як протиріччя.

З вищевикладеного випливає: щоб підприємство й економіка в цілому функціонували без істотних протиріч із суспільством, суспільними інтересами необхідно вивчати й аналізувати дані протиріччя, що виникають в умовах ринкових відносин, з метою добирання найбільш оптимальних шляхів їх подолання.

Протиріччя, як відомо, бувають внутрішніми і зовнішніми. Внутрішні протиріччя – це протиріччя у самій сутності предмета. Зовнішні ж протиріччя є протиріччя між різними предметами, різними процесами.

Протиріччя між економічною і соціальною ефективністю в основному внутрішні, тому що є сутнісним протиріччям.

Одним з основних проявів внутрішнього протиріччя між економічною і соціальною ефективністю діяльності підприємства є протиріччя між прибутковістю виробництва та витратами на соціальні потреби його колективу. Прибуток підприємства є єдиним джерелом витрат на економічні і соціальні заходи. Тому постає дилема: використати засоби на розширення виробництва чи на соціальні заходи. При цьому варто відзначити, що низька економічна ефективність не може привести до підвищення соціальної ефективності.

Іншим проявом внутрішнього протиріччя є протиріччя між економічною й однієї зі складових соціальної ефективності – наявністю творчого змісту праці, що можливо тільки при автоматизованому виробництві. Як правило, для автоматизації виробництва необхідне високо надійне і продуктивне устаткування, яке не всі підприємства можуть дозволити собі придбати, оскільки це веде до великих витрат, а отже, не створює можливості для швидкого одержання прибутку. Але якщо підприємство навіть має можливість придбати таке устаткування, воно не буде купувати його, орієнтуючись тільки на одержання соціального ефекту, а для початку прорахує наскільки економічно ефективно йому це зробити. Тобто, в ухваленні рішення в основному орієнтуються на економічну ефективність, а соціальна береться до уваги в міру того, наскільки вона може сприяти економічній ефективності виробництва.

Важливим проявом внутрішнього протиріччя між економічною і соціальною ефективністю роботи підприємства є також те, що низька соціальна ефективність може бути гальмом підвищення економічної ефективності. Ілюстрацією цього можуть служити такі приклади. Низька заробітна плата працівників не може сприяти підвищенню економічної ефективності, навіть якщо випускається продукція високої якості, і ціни на неї тримаються на рівні з іншими підприємствами.

Низький рівень доходів працівників підприємства є гальмуючим чинником: удосконалення організації виробництва (так, якщо менеджери одержують низьку заробітну плату, у них знижується стимул до використання нових методів організації і керівництва виробництвом, які б сприяли зростанню економічної ефективності роботи підприємства); раціонального використання трудових ресурсів, що виражається в збільшенні продуктивності праці; кращого використання основних виробничих фондів (низькі доходи не стимулюють дбайливого відношення працівників до устаткування, що веде до збільшення ремонтів, а отже, до простоїв машин і механізмів, що негативно позначаються на підвищенні економічної ефективності), більш повного використання матеріалів і паливно-енергетичних, інформаційних і фінансових ресурсів.

В свою чергу низька ефективність організації виробництва, використання трудових ресурсів, основних виробничих фондів, матеріальних і паливно-енергетичних, інформаційних і фінансових ресурсів визначає рівень доходів працівників підприємства. Варто ясно усвідомлювати, що умови для підвищення заробітної плати працівників створюються безпосередньо на самому підприємстві.

Розглядаючи це питання під іншим кутом зору, зауважимо, що економія на засобах безпеки веде до підвищення травматизму на виробництві, що сприяє збільшенню непродуктивних виплат по лікарняних листках, а також відтоку працівників високої кваліфікації. Можна зробити висновок, що не тільки низька економічна ефективність сприяє зниженню соціальної ефективності, але і низька соціальна ефективність може служити причиною зменшення економічної ефективності.

Низький рівень безпеки та естетичних умов сприяє зниженню ефективності організації виробництва, раціонального використання трудових ресурсів, основних виробничих фондів, матеріальних і паливно-енергетичних, інформаційних і фінансових ресурсів. Небезпечні умови праці можуть вплинути на якість виробленої продукції, тому що робітники будуть намагатися зробити свою роботу швидше, а підвищення інтенсивності не завжди супроводжується поліпшенням якості. Якщо підприємство не піклується про здоров'я працівника, це не спонукає його підвищувати рівень економічної ефективності виробництва. З іншого боку, низький рівень економічної ефективності аж ніяк не сприяє поліпшенню безпеки життєдіяльності працівників підприємства і створенню сприятливих естетичних умов.

Одним з важливих протиріч між економічною і соціальною ефективністю є протиріччя між доходами працівників і цінами, що встановлюються підприємствами на свою продукцію.

Господарюючі суб'єкти намагаються максимізувати ціни на свої товари, тому що для них це вигідно. Дуже зручно це здійснювати особливо в умовах монополії. Для цього не потрібно витрачати сили на зниження витрат на одну гривню товарної продукції, їх можна залишити на тому ж рівні, варто тільки зменшити обсяг виробництва, створюючи при цьому дефіцитне положення товару, що випускається. Ціна також може бути підвищена за рахунок сприятливої для виробника кон'юнктури ринку. Ці способи одержання більш високого прибутку набагато вигідніші для підприємства, ніж вишукування резервів зниження витрат.

Ріст цін на вироблену продукцію, з одного боку, вигідний для працівників підприємства, якщо при цьому йде підвищення їх заробітної плати. Зростання доходу сприяє розкриттю потенціалу працівників, адже в них укоріняється почуття залежності від свого підприємства, тобто фірма одержує ніби подвійний зиск. Але збільшення цін на продукцію суперечить інтересам працівників як покупців, тому що знижує їх платоспроможний попит. Це стосується не тільки товарів народного споживання, але і всієї продукції, що випускають підприємства даної держави. Тому якщо навіть машинобудівне підприємство буде підвищувати ціни на свій товар, то це дасть ланцюгову реакцію, і підвищення цін на машини, устаткування автоматично буде сприяти зростанню цін на товари народного споживання, що випускаються за допомогою цих засобів виробництва.

Зацікавленість підприємств у більш високих цінах веде до зниження реальних доходів населення, а це сприяє падінню соціальної ефективності виробництва. Така політика підвищення цін призводить до зубожіння людей, а, отже, до того, що потреби громадян не можуть задовольнятися повною мірою, що гальмує розвиток суспільства, як в матеріальному, так і в духовному плані.

Дешева робоча сила, ціною якої є заробітна плата, вигідна для підприємців. В принципі протиріччя між цінами та заробітною платою можна назвати протиріччям між цінами на товар – робоча сила й інші товари.

Наступним важливим проявом протиріччя між економічною і соціальною ефективністю діяльності підприємства є протиріччя між науково-технічним прогресом і екологічним середовищем. На перший погляд здається, що НТП – самостійна категорія, що ніяк не пов'язана ні з економічною, ні тим більше із соціальною ефективністю, але насправді це не зовсім правильне, поверхневе враження. Якщо розглянути науково-технічний прогрес більш глибоко, можна побачити, що саме прагнення підприємства працювати економічно більш ефективно, прибутково є рушійною силою НТП. Науково-технічний прогрес сприяє збільшенню продуктивності праці робітників, як одного з напрямків зростання економічної ефективності діяльності підприємства. Відомо, що високі технології створюють високооплачувані робочі місця в сфері виробництва і звичайно ж більш високий прибуток у розрахунку на одного працівника. Іншими словами, це вигідно і для підприємства, і для робіників. Тим самим встановлюється елемент стабільності в суспільстві.

Поряд зі сприятливим впливом на діяльність підприємства застосування більш продуктивної техніки погіршує стан екології, що є однією зі складових соціальної ефективності. Адже завдяки НТП добуваються у все більших обсягах і використовуються у виробництві різні види сировини та матеріалів, а це не сприяє поліпшенню навколишнього середовища. За розрахунками російських економістів, якщо всю сировину промисловості прийняти за 100 %, то лише 2 % використовується для виготовлення потрібної людині продукції, а 98 % у вигляді відходів викидається на смітник, забруднюючи навколишнє середовище, і вже не беруть участь у природному кругообігу речовин.

Високий рівень забруднення навколишнього середовища впливає негативно на ефективність організації виробництва й ефективність використання трудових ресурсів, тому що безпосередньо впливає на стан здоров'я працівників, на їх здатність трудитися. Варто помітити, що незадовільний екологічний стан непрямо впливає також на ефективність використання основних виробничих фондів (унаслідок несприятливої екології зростає рівень захворюваності трудящих, а отже, час простоїв устаткування), на ефективність використання матеріальних і паливно-енергетичних ресурсів, ефективність використання інформаційних ресурсів (внаслідок згубного впливу на здоров'я працівників інформаційні ресурси використовуються не повною мірою), на ефективність використання фінансових засобів. У свою чергу низький рівень економічної ефективності функціонування підприємства може сприяти погіршенню стану навколишнього середовища. Особливий вплив забруднене навколишнє середовище робить на здоров'я людей, а отже, на рівень народжуваності і смертності, тобто демографічну ситуацію в країні.

Протиріччя між сучасним однобоким науково-технічним прогресом і екологічним становищем можна також інтерпретувати як прояв протиріччя між рівнем НТП і станом фізичної безпеки, здатністю відтворення нації в повному обсязі.

Серед деяких економістів існує думка, що науково-технічний прогрес і економічне зростання веде до колосального підвищення споживання, стирання розходжень у доходах і способі життя. Але високі технології також вимагають і відповідного рівня науково-технічної підготовки кадрів, що може дати тільки вища освіта. Нині не всі можуть собі дозволити одержати її, тому що для цього вимагаються значні кошти. Таке становище може призвести до того, що працівники не відповідного рівня професіоналізму можуть бути не затребувані.

Одним з основних проявів протиріччя між економічною і соціальною ефективністю діяльності підприємства можна вважати протиріччя між науково-технічним прогресом і соціальним прогресом [17].

У процесі забезпечення соціального прогресу постає задача здійснення розробки проблеми взаємозв'язку і співвідношення таких понять, як цивільне суспільство, суспільний побут і процес соціалізації і розвитку особистості.

Цивільне суспільство припускає використання громадянами прав, записаних у Конституції, головними з який є право на працю, на одержання медичної допомоги, освіти і т.п. Досвід розвинутих країн свідчить про те, що, незважаючи на високий рівень науково-технічного прогресу, у них існує і зростає безробіття, не всім доступні освіта та медична допомога.

Наступний прояв протиріччя між економічною і соціальною ефективністю – це протиріччя між рівнями доходів власників і найманих робітників.

У принципі, економічна ефективність функціонування підприємства для його власника служить індивідуальною економічною ефективністю, яка також побічно є джерелом задоволення його різних соціальних потреб. Адже власник, у першу чергу, є людиною і ніщо людське йому не чуже, отже, він так само має потребу в задоволенні фізіологічних і духовних потреб. Але різниця між власниками і невласниками, тобто найманими робітниками, полягає в тому, що в перших більше можливості задовольняти більш широкий спектр потреб, тому що в них є право розпоряджатися прибутком підприємства, оскільки саме прибуток є джерелом їх доходів. Особливо це реально в тому випадку, якщо вони є власниками економічно ефективних підприємств.

Аналізуючи досвід як розвинутих, так і країн, що розвиваються, можна зробити висновок, що доходи власників і найманих робітників значно відрізняються між собою. Власники зацікавлені, щоб заробітна плата по можливості була якнайменшою, тому що витрати на одну гривню випущеної продукції будуть меншими, а отже, прибуток буде більший. Таке протиріччя призводить до розшарування суспільства, а отже, до соціальних конфліктів у ньому.

В економічній літературі існує думка, що ринковий механізм створює постійно діючі стимули для підвищення ефективності виробництва. Він виявив величезну здатність швидко адаптуватися до змін у соціально-політичному, економічному житті, до бурхливого розвитку продуктивних сил. Разом з тим досвід останнього сторіччя переконливо свідчить, що ринковий механізм виявився нездатним або малоефективним для вирішення цілої низки соціальних, екологічних та інших проблем подібного роду. «Невидима рука ринку» не сприяє задоволенню суспільних потреб. Тут можна говорити про наявність такого прояву протиріччя між економічною і соціальною ефективністю, як протиріччя між соціальною безпекою громадян і економічною системою держави, що охоплює процеси виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних благ. Про наявність такого протиріччя говорить і той факт, що багато країн намагаються будувати соціально орієнтовану економіку, намагаючись перебороти це протиріччя шляхом посилення втручання держави в економічні процеси. Соціальна безпека включає не тільки безпеку трудової діяльності, але і можливість безпечного відпочинку. Жодна країна світу, на якому б рівні розвитку вона не була, не може з твердістю заявити, що на її території злочинність викоренена. Варто зазначити, що в розвинутих країнах темпи зростання злочинності істотно вищі, ніж у тих, що розвиваються. З поширенням злочинності зростає кількість адміністративних порушень, аморальних явищ, пияцтва, наркоманії, токсикоманії, самогубств, бродяжництва, жебрацтва, розпаду родин, дитячої безпритульності, психічних розладів та інших негативних явищ. Має місце також такий прояв протиріччя як протиріччя між економічною ефективністю діяльності підприємства та соціальною політикою, що провадиться державою. Для проведення заходів соціальної політики державі необхідні кошти, які вона одержує шляхом збору податків як з фізичних, так і юридичних осіб. У розвинутих країнах в обсязі податкових надходжень велику частину займають кошти, що надійшли від підприємств. Держава зацікавлена, щоб до бюджету кошти від податків надходили в повній мірі і вчасно, тому що тоді шляхом перерозподілу буде можливість допомогти тим членам суспільства, що не можуть забезпечити самі себе в силу визначених обставин. Інтереси підприємців у цьому плані зовсім протилежні. Вони зацікавлені в мінімізації ставок оподатковування, що збільшує їх прибуток, і внаслідок цього використовувати більше коштів для розширення, відновлення виробництва, що сприяє одержанню більшого прибутку. Але варто відзначити, що зменшення податків веде до скорочення витрат на соціальні потреби. Проявом протиріччя між економічною і соціальною ефективністю виробництва є також протиріччя між економічною системою та духовними цінностями. На сучасному етапі розвитку ці духовні цінності такими не є для більшої частини населення світової цивілізації, особливо України. Економічна система, як стан продуктивних сил і виробничих відносин стверджує первинність матеріальних цінностей (засоби виробництва). У свідомості людей матеріальні цінності найчастіше ототожнюються з грошима, незважаючи на те, що гроші служать тільки засобом оцінки матеріальних благ. Інтерес людей зводиться до нагромадження саме грошей чи справжніх матеріальних цінностей на шкоду духовним. Таке розміщення пріоритетів веде до духовного збіднення суспільства, а потім до духовного вимирання [30].

Для нашої країни характерне пріоритетне положення економічної ефективності в порівнянні із соціальною ефективністю, хоча варто зазначити, що економічна ефективність також, як і соціальна, знаходяться на низькому рівні. В Україні йде процес створення олігархічних структур, для яких у погоні за прибутком усі засоби гарні. При цьому, як правило, у приватних і корпоративних структурах застосовується класична форма найму й оплати праці, при якій величина заробітної плати в основному не залежить від розміру прибутку. В силу того, що економічна ефективність ставиться на перше місце, держава намагається нібито підняти економіку, не звертаючи уваги на соціальні аспекти своїх дій, тобто за рахунок зниження соціальної ефективності прагне підняти економічну. Але при цьому виходить так, що соціальна ефективність усе більше знижується, а передкризовий рівень економічної ефективності не досягнуто. В Україні розвивається корпоративний капіталізм, що відрізняється надзвичайною консервативністю і неконкурентоспроможністю у порівнянні з функціонуючим сьогодні на Заході. Внаслідок чого рівень соціальної ефективності підприємств низький. Таке положення справ не дозволяє процесам перетворень здобувати демократичний характер і веде до загострення відносин у суспільстві.

Протиріччя між економічною і соціальною ефективністю породжують дві тенденції розвитку підприємства. Висока економічна ефективність виробництва породжує тенденцію до стабільної його роботи. Низька соціальна ефективність приводить до необхідності змін у процесі виробництва: техніки, технології, організації й інших виробничих умов. Вирішення цього протиріччя є джерелом розвитку підприємства, що дозволяє перейти їм на більш високий ступінь розвитку і не тільки господарським суб’єктам, але і суспільству в цілому. Таким чином, на перший план повинен виходити не приватний економічний інтерес, а бажання і потреби всього населення. Проведемо систематизацію напрямків подолання протиріч між соціальною та економічною ефективністю (табл. 3.1)

Таблиця 3.1

Напрямки усунення протиріч між соціальною и економічною ефективністю

Внутрішні протиріччя	Напрямки усунення	Зовнішні протиріччя	Напрямки усунення
протиріччя між прибутковістю виробництва та витратами на соціальні потреби його колективу	збільшення видатків на соціальну інфраструктур підприємства	протиріччя між науково-технічним прогресом і екологічним середовищем	впровадження норм Кіотського протоколу та нагляд за цим процесом з боку державних органів
протиріччя між економічною й однієї зі складових соціальної ефективності – наявністю творчого змісту праці, що можливо тільки при автоматизованому виробництві	збільшення видатків та уваги керівництва на НДДКР на підприємства	протиріччя між економічною ефективністю діяльності підприємства та соціальною політикою, що провадиться державою.	збільшення соціальної відповідальності підприємницького сектору
протиріччя між доходами працівників і цінами, що встановлюються підприємствами на свою продукцію	регулювання рівня заробітної плати на законодавчому рівні шляхом гарантії пристойного рівня заробітку, та контроль за встановленням цін	протиріччя між економічною системою та духовними цінностями	збільшення видатків на утримання культурної сфери
протиріччя між рівнями доходів власників і найманих робітників	встановлення верхньої межі заробітної плати вищої ланки управління, збільшення середньої заробітної плати на підприємстві

Таким чином, бачимо, що напрямки усунення протиріч між соціальною и економічною ефективністю залежать від сфери прояву таких протиріч. Що стосується зовнішніх протиріч, то тут має проявлятися прямий вплив держави на їх усунення. Так, наприклад впровадження норм Кіотського протоколу та нагляд за цим процесом з боку державних органів стимулюватиме впровадження більш екологічно чистих технологій, або використання спеціальних фільтрів на промислових виробництвах. Тим самим буде досягатися соціальна складова діяльності підприємств, оскільки вони будуть більш дбайливо ставитися до екологічної ситуації регіон де вони функціонують. Збільшення соціальної відповідальності підприємницького сектору має проявлятися наприклад у встановлені певних податкових пільг тим підприємствам, які спрямовують частину свого прибутку на соціальні заходи, при чому ці заходи мають бути поза соціальною інфраструктурою підприємств. Збільшення видатків на утримання культурної сфери з боку держави за рахунок податкових надходжень від підприємств має відбуватися паралельно із впровадженням регресивної моделі оподаткування.

Розглянемо напрямки подолання внутрішніх протиріч між соціальною та економічною ефективністю. Так, збільшення видатків на соціальну інфраструктур підприємства вбачається важливим механізмом підвищення рівня соціальної відповідальності бізнесу, а крім того сприятиме підвищенню продуктивності праці, оскільки буде впливати на мотивацію робітників. Збільшення видатків та уваги керівництва на НДДКР на підприємства є важливим заходом стимулювання наукової діяльності працівників, а також сприятиме збільшенню раціоналізаторських пропозицій, що вже саме по собі буде мати ефективний вплив на підвищення продуктивності праці та зростання економічного ефекту виробництва. Що стосується регулювання рівня заробітної плати на законодавчому рівні шляхом гарантії пристойного рівня заробітку, та контролю за встановленням цін, необхідно зауважити, що певний напрямок державного управління в даній сфері існує досить давно, оскільки є спеціальний орган по догляду за цінами. Однак, на наш думку, необхідно дещо змінити парадигму цього напрямку регулювання протиріччя між економічної та соціальною ефективністю з боку держави, в площині впровадження регресивної ставки оподаткування та політики вирівнювання доходів населення.

На нашу думку, найважливішим протиріччям є протиріччя між рівнями доходів власників і найманих робітників. Це протиріччя має таке велике значення бо саме через різницю в доходах найманої робочої сили та власників засобів виробництва проявляється проблема формування середнього класу в державі. Економістами доведено, що рівень розвитку країни та добробуту її населення залежить від наявності або швидкості формування такої соціальної прошарку як середній клас. Саме середній клас формує більшу частину ВВП, а крім того покликаний найбільше впливати на політичну ситуацію в країні, оскільки формує більшість електорату. Через це будь-яка країна зацікавлена в наявності так званого «середнього класу» населення. В усьому світі йде постійний пошук взаємоприпустимого балансу між економічною і соціальною ефективністю, між зростанням виробництва і якістю життєдіяльності людей, що не завжди успішно досягається за допомогою приватнопідприємницького господарювання, орієнтованого на прибутковість. Такий баланс намагаються забезпечити за допомогою державного регулювання [40].

Слід зазначити, що всі вище перераховані форми прояву протиріччя між економічною і соціальною ефективністю є характерними для всієї економіки України і майже для кожного підприємства окремо. Особливістю сучасної української економіки є низький рівень економічної і соціальної ефективності. В результаті виходить замкнуте коло, коли для підвищення соціальної ефективності немає необхідної матеріальної бази, а для збільшення економічної ефективності немає соціальних стимулів. Тому виникає необхідність використовувати позитивні приклади розвинутих країн, але не сліпо наслідувати їх, а застосовувати, виходячи з реальних умов, що склалися в Україні. Пізнання протиріччя між економічною і соціальною ефективністю необхідне для того, щоб його вирішити.

3.2 Державний вплив на вдосконалення процесу формування соціальної та економічної ефективності

У сучасній економіці вироблено відносно велику кількість схем, що дозволяють виробляти баланс інтересів між найнятими працівниками і підприємцями. Важливу регулюючу роль у ряді високорозвинених економічних систем грає участь працівників безпосередньо в структурі управління виробництвом. Слід згадати ті форми організації виробництва (як правило, невеликого), де працівники контролюють не наглядові ради, а взагалі - весь процес виробництва (наприклад кооперативи). Багато дослідників досить жорстко критикують подібні форми організації виробництва. Якщо керовані працівниками фірми дійсно ефективніші, ніж капіталістичні фірми то чому вони не витісняють останні з ринку в результаті конкуренції. Відповідь на це полягає в тому, що керованій працівниками фірмі нелегко вижити в капіталістичному господарському середовищі незалежно від своєї потенційної ефективності. Цьому є три пояснення:

1). Труднощі з боку виробничого кооперативу в здобутті банківського і торгівельного кредитів;

2). Нездатність кооперативів утримувати висококласних менеджерів, які вимушені покидати їх через пропозицій кращої оплати, що поступають від капіталістичних фірм;

3). Занепад процвітаючих кооперативів, пов'язане з небажанням їх засновників ділитися плодами своєї діяльності з новими членами.

Таким чином, серед багатьох форм безпосередньої участі працівників в управлінні виробництвом, найменш ефективними можна визнати ті з них, де працівники управляють всім підприємством [16].

Проблеми тут виникають точно ті ж, що і у випадках повної відсутності впливу працівників на процес ухвалення управлінських рішень. Можливості вирішення ряду протиріч між економічним і соціальним чинниками через посилення участі працівників в управлінні підприємством реалізується в найбільш розвинених економічних системах. Проте в сучасній Україні подібна система не працює, трудові колективи не мають реальної можливості впливати на ситуацію на підприємствах навіть через свої акціонерні права. У ряді випадків вплив трудового колективу фактично зведений до нуля.

Розглянемо такий елемент регулювання протиріч між соціальною і економічною ефективністю як профспілки. Профспілки є простою формою впливу працівників на процес ухвалення управлінських рішень. В зв'язку з цим профспілкова форма дії істотно відрізняється від форми наглядових рад на підприємствах своєю відносною обмеженістю і великим масштабом зовнішньої дії. Діяльність профспілок, як і діяльність будь-якої іншої структури, що діє в рамках підприємства, необхідно оцінювати як з точки зору економічної, так і з точки зору соціальної ефективності. У цьому сенсі профспілки є досить показовим прикладом. Почнемо з того, що зазвичай в цих випадках виділяється т.з. «монополістична сутність» профспілок. Олівер І. Уільямсон і ряд інших дослідників виділяє три типи профспілок за способом їх організації; класова, коли профспілка розглядає своїх членів як об'єднання одного класу, покликаного боротися зі свавіллям іншого (власницького); галузева і цехова. Саме останній тип профспілок, що діє в умовах дефіцитності (високій мірі спеціалізації) створюючої його професії, є найбільш ефективним. З іншого боку, профспілки, наполягаючи на зростанні соціальної ефективності (що знаходить своє відображення в вимогах зростання величини заробітної плати і соціальних благ), по своїх функціях неминуче вимушені були враховувати і міру економічної ефективності. По специфіці своєї діяльності профспілки можуть сприяти розвитку економічної ефективності завдяки наявності двох їх функцій: представницької і управлінської. Представницька функція профспілок менш масштабна, ніж управлінська. Проте, профспілки можуть служити як джерело інформації про потреби працівників і їх перевагах, так і як помічник робітників при оцінці складних пропозицій наймачів по заробітній платі і пільгам. Управлінська функція масштабніше представницької. Наявність профспілок вигідна не лише для самих найманих робітників, але і для підприємств, оскільки вони знижують трансакційні витрати.

Підводячи підсумки, виділимо деякі позитивні риси, застосування профспілок як інструмент регулювання протиріч між соціальною та економічною ефективністю підприємтсва:

1)   правильна організація соціального простору;

2)   перерозподіл завдань, делегування повноважень, розвиток горизонтальних зв'язків відособлення "вільних" (від прямого втручання управлінців) зон;

3)   формування єдиного культурного поля організації;

4)   розвиток суб'єктного потенціалу (готовність і бажання співробітників).

Відзначимо також дуже важливий момент, що з часів Великої депресії 1929-1933 років суспільство і уряди різних країн світу стали усвідомлювати необхідність створення національних соціальних систем. Проте, як і слід було чекати, в різних країнах такі системи носили різний характер. У багатьох країнах соціальні системи перетворилися на потужну структуру, оформлену законодавчо і що корінним чином впливає на доходи і можливості значної частини населення. У ряді інших країн дія держави на рішення соціальних проблем зведена до мінімуму, покликаного не допускати убогість і вирівнювати можливості. Досить яскравими прикладами обох типів соціальної політики держави виступають приклади соціальних систем таких держав як, наприклад, Швеція і США. У Швеції з часів Великої депресії склалася ідеологічна система, що формує поряд з демократією і ринковою економікою державну систему соціального захисту. Ця система покликана забезпечувати певний рівень доходів і надання ряду безвідплатних пільгових послуг. Умовно її називають «держава добробуту» («Welfare state»). У різних країнах, відповідно до їх історичних, економічних і геополітичних особливостей сформовані різні типии «держави добробут», який можна, ігноруючи частковості, звести до декількох моделей. В центрі першої моделі «положення про переважаюче значення двох «природних» каналів, через які задовольняються потреби індивіда; до них відносяться приватний ринок і сім'я. Лише в тому випадку, якщо ці інститути перестають виконувати свої соціальні функції адекватним чином, в дію вступають державні інститути, і те лише на тимчасовій основі - доки «природні» канали не стануть діяти ефективно. У такій моделі основний акцент соціальної політики - на добродійності, суспільному вспомоществованії. Соціальні заходи держави адресуються т.з. що «істинно має потребу». Як видно з цього опису, даний тип соціальної політики досить простий. Він є наявністю системи компенсаційних заходів, направлених що має потребу. Яке-небудь радикальне втручання держави в економіку відсутнє. Таку модель можна умовно позначити як свого роду простий компенсаторний тип соціальної політики держави. Так само наголошується і наявність другої моделі, де гарантії соціального захисту надаються головним чином через страхування працівників. Втрата заробітку спричиняє за собою виплату компенсації, яка частково відшкодовує втрачений дохід. Величина соціальних виплат прямо пропорційна кількості і розмірам соціальних внесків, що виплачуються до державних (бюджетні і позабюджетні) фондів. Це модель набагато ширшої соціальної політики чим перша, але так само переважно пасивною, прямо не націленою на профілактику соціальних хвороб. Цю модель можна позначити як складний компенсаторний тип соціальної політики. (Слід зазначити, що розділення на «складний» і «простий» типи вельми умовно, на ділі в більшості випадків обидві описані моделі працюють разом, переплітаючись в різних конфігураціях, тому їх швидше слід розуміти невідривно одну від іншої, позначаючи як компенсаторний тип соціальної політики держави) [34].

Іншим типом соціальної політики є масштабніша система (характерна для Швеції і інших). Дана модель розглядає систему соціального добробуту як інтегрований інститут в суспільстві, що забезпечує універсальні послуги за межами ринку. Об'єктом цілеспрямованої політики виступає все населення. У ній немає прямої залежності між правом на соціальний захист і спеціальними виплатами. Соціальний захист передбачає надання матеріальній допомозі на рівні нормального життєвого стандарту. У цій моделі присутній перерозподіл економічних ресурсів від найбільш забезпечених груп до менш забезпеченим як цільовий принцип. Інша особливість моделі полягає в тому, що в главу її функціонування поставлена запобігання, профілактики випадків втрати індивідом соціальної стабільності. Це активний тип соціальної політики держави. Як видно з опису, дана модель найбільш складна і масштабна. Вона передбачає не лише прийняття ряду заходів компенсаційного характеру, але вимагає цілої об'ємної системи, що включає законодавчу базу, наявність особливих відомств як експертно-оцінних, так і податкових і інш. Цю модель можна позначити як розподільний тип. Таким чином, представлена класифікація виводить три моделі соціальної політики, які були зведені нами в двох типів, позначених як компенсаторний і розподільний. Питання про взаємодію цих два типом між собою вимагає розгляду ряду конкретних соціально-економічних моделей, властивих тій або іншій країні, проте вже на стадії попереднього розгляду ясно, що розподільний тип соціальної політики включатиме всі сторони компенсаторного типа. В той же час, компенсаторний тип може включати деякі елементи розподільного типа, оскільки навіть виплати малоімущим обов'язково проходіть через систему хоч би якого-небудь, хай і незначного, перерозподіли ресурсів від одних груп населення до інших. Безумовно, представлена тут класифікація не може претендувати на звання єдиної. Наприклад, ця класифікація не враховує тих реальних об'ємів грошових коштів, які de facto перераховуються на соціальні потреби, а саме від об'ємів цих засобів кінець кінцем залежить успішність і значущість будь-якого типа соціальної політики держави. Проте інформація про конкретний об'ємі грошових коштів, швидше є доповнюючою, як величина змінна. Більш того, певний тип соціальної політики, прийнятий в тій або іншій державі стимулює величину сум, що виділяються на соціальну політику. Тому система, що відповідає за розподіл соціальних засобів грає вирішальну роль в класифікації типів соціальної політики. Окрім об'ємів грошових сум, на додаток до типа соціальної політики, необхідно враховувати ще деякі моменти. Важливу роль грає інформація про місці, яке займає соціальна політика в економічній діяльності держави; характер її взаємин з економічною політикою, пріоритетності одній над іншою; доля витрат на соціальну політику у ВНП або ВВП; структура державної системи витрат, питання про переважання або соціальних послуг - освіти, житла, охорони здоров'я, або соціального забезпечення і так далі Розглянемо декілька прикладів, що ілюструють розподільного і компенсаторного типа пристрою соціального господарства. Одним з найяскравіших прикладів розподільного типа соціальної економіки - т.з. шведська модель. Цей варіант соціального пристрою суспільства почав формуватися в Швеції. Гарантії соціального захисту стали поширюватися на все населення. Шведська модель діяла незалежно від яких-небудь виплат і страховок, надаючи соціальний захист всім верствам населення. Допомога, що надається, забезпечувала соціальний захист населення на рівні нормального життєвого стандарту, надаючи громадянам можливість не втрачати свій рівень життя в разі яких-небудь обставин. Громадянам було надано майже безкоштовне медичне обслуговування, значні пільги надавалися хронічно хворим, безробітним і так далі Метою соціальної політики було забезпечення стабільно-високого рівня життя для всіх громадян незалежно від їх класової приналежності. Система соціальних гарантій дозволяла громадянам здобути безкоштовну середню і спеціальну освіту, проходження курсів професійної орієнтації, підготовки і перепідготовки кадрів. У подальший період були досягнуті крупні успіхи в подоланні проблеми безробіття - в роки розквіту шведської моделі безробітних було всього 1,5%. Додатковою особливістю цієї моделі було те, що в главу її функціонування було поставлено завдання профілактики випадків втрати індивідом соціальної стабільності. Шведська модель, в цьому сенсі діяла активно і наступально. Зокрема були спроби прямої соціалізації частини прибутків приватного сектора через різні фонди трудящих і додання профспілкам менеджерських функцій в цих фондах, які до речі не виправдали себе. Крен профспілок у бік синдикалізму, що виявився в створенні цих фондів, був вже по суті справи виходом за рамки класичної шведської моделі і став одним з чинників її підривання. Поряд з цим різко розширилася ініційована бізнесом практика участі працівників в акціях підприємств, що підриває профспілкову політику солідарності. Із-за зміни соціальної стратегії бізнесу (відмова від загальнонаціональних інститутів узгодження інтересів з профспілками) модель багато в чому втратила свій макроконсенсусний характер. Соціал-демократична стратегія соціальних реформ, орієнтована на нарощування бюджетного перерозподілу доходів, розширення суспільного сектора соціальних послуг і зниження ролі ринку в соціальних стосунках (шляхом розширення соціальних гарантій особи за рахунок цих чинників), досягнувши визначених, порівняно високих рубежів реалізації, виявила в 80-і роки об'єктивну вичерпаність своїх можливостей. Социдарственних витрат у ВНП і визнати необхідність припинення зростання суспільного сектора, але і піти на комерціалізацію і приватизацію ряду соціальних служб. Посилилася орієнтація на ринкове рішення (замість політичного) цілого ряду соціально-економічних проблем. Зі всіх виводів, які можна зробити з розгляду шведської моделі, можна зробити один важливий вивід. Не втрачає свого значення такий важливий елемент соціальної політики шведської моделі в цілому, як активна політика зайнятості. І вона, напевно, найцікавіша для Росії з врахуванням майбутньої структурної перебудови російської економіки. Річ у тому, що в цілях структурної модернізації економіки і підтримки високого рівня зайнятості робочої сили величезна роль в Швеції відводиться прогнозуванню потреб економіки в кваліфікованих кадрах, планеруванню і підготовці цих кадрів. У шведській практиці підготовці підготовка цих кадрів не слідує за структурною перебудовою, а передує їй. Прикладом компенсаторного типа може служити соціальна політика в США. США пізніші, ніж європейські країни, ввели головні соціальні програми. Вже після війни там прийняли концепцію Welfare State, засновану на визнанні факту, що ринкова економіка не в змозі усунути нерівність. У такому вигляді соціальна політика проіснувала в Сполучених Штатах до середини 70-х років. Проте в кінці 70-х років сталося руйнування цієї системи стосунків. Багато соціальних програм було згорнуто унаслідок ускладнення фінансового стану країни. До середини 90-х років державний бюджет США мав істотний дефіцит при зростаючому об'ємі витрат на різні потреби (наприклад, військові). Як наслідок послідувало скорочення витрат на соціальні потреби. Останнім часом в рамках цієї системи відбуваються глобальні зміни. 2008-й рік США закінчили з 50-мільярдним дефіцитом. На сьогоднішній день залишається відкритим питання про те, якого типа соціальної політики повинна проводити Україна. По суті в сучасній українській дійсності жоден певний тип соціальної політики держави не сформований. У розумінні соціальної політики до цих пір діють стереотипи, що сформувалися ще в радянські часи. Сучасна соціальна політика України зводиться фактично до пенсійного забезпечення і мінімальних виплат найбільш незабезпеченої частини населення. Що проте склалася за багато десятиліття традиція вимагає введення в Росії масштабнішої - розподільної системи. Звичайно, в сучасних умовах подібні зміни в соціальній політиці навряд чи можливі. Більш того, для досягнення тактичних цілей держава сьогодні вимушена навіть підсилювати міру свого невтручання в проблему - введення єдиної ставки прибуткового податку тому свідоцтво. Проте сучасні проблеми Росії -все-таки тимчасове явище. Рано чи пізно економічне зростання стане достатнє для того, щоб приділяти даному питанню увагу, якої він дейтвітельно заслуговує. І держава повинна вже сьогодні уявляти собі, які саме заходи і кроки воно повинне робити тут. Для такої вистави ж необхідно визначитися, яку саме соціальну політику держава повинна проводити. Абсолютно ясно, що воно не може усунутися від вирішення соціальних проблем, надавши все на волю «ринкової стихії». Сучасні економічні системи за значний історичний час виробили значну кількість різних форм, в рамках яких відбувається регулювання тих або інших складнощів, що виникають в процесі взаємин власника і працівників. Слід визнати, що в сучасній західній економіці, за допомогою цих форм соціальні проблеми вирішуються більш-менш успішно.

Рис. 3.1. Модель взаємодії держави з підприємницьким сектором щодо подолання протиріч між соціальною та економічною ефективністю

У сучасній Україні жодна з цих форм не працює повною мірою. Із-за цього протиріччя між економічним і соціальним зростають до абсолютно неприродних розмірів, порушуючи баланс економічної і соціальної ефективності. В умовах тотального незадоволення населення умовами життя, простою майже половини всіх виробничих потужностей і широких можливостей істотного збільшення капіталу шляхом фінансових спекуляцій, представлена проблема залишається непомітною не лише в цілому, але і навіть в окремих своїх проявах. Економічний спад, що проте намітився в 2008-2009 роках, здатний загострити дану проблему вже в найближчому майбутньому. Саме тому необхідно виробити ефективну модель взаємодії органів державної влади та підприємницького сектору, щодо подолання протиріч між соціальною та економічною ефективністю.

Таким чином, зображена модель подолання протиріч між соціальною та економічною ефективністю сприятиме стимулюванню розвитку соціальної сфери країни. Так модель дістала назву трипартизм. У країнах з розвиненою ринковою економікою ідеологія соціального партнерства глибоко проникла в соціально-трудові відносини, хоча його моделі в різних країнах відрізняються організаційно-правовим механізмом. Світовий досвід переконливо засвідчує, що проблеми економіки і суспільного життя, в тому числі у сфері застосування найманої праці, вирішуються оптимально, якщо реалізується орієнтація не на конфронтацію, а на досягнення соціальної злагоди, узгодження інтересів різних суспільних груп. Стрижнем соціального партнерства є принцип співробітництва між роботодавцями і найманими працівниками, який реалізується у формах проведення переговорів, укладення колективних договорів та колективних угод, узгодження проектів нормативно-правових актів, консультацій при прийнятті рішень соціальними партнерами на всіх рівнях. Таким чином, за рахунок досягнення ефективної взаємодії в рамках соціального партнерства й буде вирішуватися проблема подолання протиріч між соціальною та економічною ефективністю.

Предметом соціального партнерства виступають колективні відносини між соціальними партнерами із участі трудових колективів у встановленні умов праці; з участі трудових колективів в управлінні організаціями, на яких вони працюють; щодо укладення і виконання колективних договорів та колективних угод на галузевому, регіональному, національному рівнях; щодо діяльності професійних спілок та інших представницьких органів трудового колективу в соціально-трудових відносинах; щодо утворення та діяльності об'єднань роботодавців; з вирішення індивідуальних та колективних трудових спорів. До сфери соціального партнерства входять: досягнення консенсусу з питань забезпечення зайнятості, створення додаткових робочих місць, організації оплачуваних громадських робіт, захисту населення від безробіття; застосування найманої праці з дотриманням техніки безпеки, вимог з охорони здоров'я працівників у процесі праці, оплати праці й забезпечення відтворюючої і стимулюючої функцій заробітної плати, прав працівників на своєчасне отримання заробітної плати; забезпечення нормального режиму праці й відпочинку; забезпечення права працівників на участь в управлінні працею на підприємстві, в розподілі прибутку для забезпечення соціальної діяльності підприємства, у визначенні соціальних стандартів і встановленні їх мінімальних меж, у встановленні порядку проведення колективних переговорів, вирішенні колективних трудових спорів тощо.

Велику роль в процесі подолання протиріч між соціальною та економічною ефективністю та в регулюванні цього процесу з боку держави відіграють регіональні програми розвитку. Такі програми розробляються та приймаються виходячи із загальнодержавних стратегій розвитку промисловості, соціальної сфери тощо, а таож з урахуванням встановлених державою стандартів. Так, зокрема, обласні цільові програми слід розглядати як інструмент розвитку економіки Харківської області. Такі програми повинні бути двох видів: спрямовані на вирішення завдання стимулювання соціально-економічного розвитку (наприклад, забезпечення прискореного економічного росту в геостратегічно важливих регіонах країни) і спрямовані на вирішення завдання забезпечення відтворення ресурсів розвитку (у тому числі, на вирішення проблем кризових територій). У відношенні двох видів програм повинні бути вироблені вимоги ефективності відповідно до типології регіонів і специфікою розв'язуваних завдань. При цьому необхідно забезпечити перехід від підтримки конкретних регіонів до вирішення системних проблем. Обласна цільова програма регіонального розвитку повинна бути побудована за наступними принципами:

1)   принцип взаємозв'язку та наступності програм. Програми та проекти на кожному етапі реалізації повинні бути взаємозалежні за завданнями;

2)   принцип нарощування зусиль. Необхідно забезпечити відтворення ресурсів у процесі реалізації стратегії, тобто можливість використати на наступних етапах ресурси, що були створені на попередніх етапах;

3)   принцип економії ресурсів. При розробці програми важливо, щоб ефект від її реалізації був ширше, ніж безпосереднє вирішення програмних завдань. Мова йде про створення загальних сприятливих соціальних, технологічних, інституціональних та організаційних умов, що підвищують загальну ефективність економіки, соціальної сфери;

4)   принцип «середовищного впливу». Програми повинні бути спрямовані на формування умов для вирішення певного роду проблем (наприклад, міграції за рахунок створення найбільш сприятливих умов життєдіяльності та формування нових робочих місць), а не на пряме усунення проблеми;

5)   принцип інфраструктурного забезпечення. Ефективність програм визначається змінами в організаційній та інституціональній сферах.

Враховуючи вищезазначене, основою реалізації цільових програм розвитку Харківської області покликана стати Стратегія економічного і соціального розвитку Харківської області на період до 2015 року. Головною метою стратегії є поліпшення якості життя населення за рахунок структурних змін економіки та підвищення конкурентоспроможності регіональної економічної системи.

Основними цілями реалізації стратегії нами передбачено: