Вивчення політичної та військової діяльності Ганнібала

Вступ

Актуальність теми: Історія людства – це історія багатьох війн. Так було на самому початку виникнення держав. Та й сьогодні на землі нема спокою. В останній час ми всі слідкуємо за подіями, які розгорнулися на території України. Війни несуть з собою руйнування, біль, смерті, але саме на полях бойових дій з’являються полководці, імена яких живуть довго. Чому таким великим полководцям як Олександр Македонський, Дарій III, Наполеон, Ганнібал Барка вдавалося здобувати блискучі перемоги, перемагати не так числом, скільки умінням і яка б була роль великих полководців в наші дні? Рамки мого дослідження обмежуються вивченням життєвого шляху великого полководця Ганнібала Барки. Дослідження повинно відкрити деякі деталі з життя цієї історичної персони як стратега, політика і загалом діяча задля розвитку історичної науки та її збагачення.

Метою роботи стало вивчення політичної та військової діяльності Ганнібала. Із цього випливають наступні завдання:

1. Розкрити становлення Ганнібала як воєнного та політичного діяча

2. Проаналізувати політичну діяльність Ганнібала.

3. Розкрити сутність Ганнібала як полководця та воєнного діяча.

Об’єкт дослідження: воєнна та політична діяльність карфагенського полководця Ганнібала за часи його життя.

Предмет дослідження: зміни воєнної та політичної діяльності Ганнібала.

Хронологічні межі дослідження. Робота охоплює період життя карфагенського полководця Ганнібала Барки. (238-182 рр до н.е.)

Методи дослідження:

1. Історичний метод

2. Структурно-аналітичний метод

3. Порівняльно-історичний метод

4. Статистичний метод

5. Принцип багатофакторності

6. Принцип історизму

7. Системний підхід

Структура роботи включає в себе: вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел та літератури.

Джерела та література з теми дослідження:

Основані джерела, використані у курсовій роботі опубліковані у хрестоматіях із історії Стародавнього Сходу та історії Стародавнього Риму.[1]

Джерел, які б щось говорили про життя та діяльність Ганнібала залишилося не так вже й багато, тому основна інформація була використана з монографії радянського вченого Корабльова, де є майже вся основна інформація.[2]

Крім того, не менш важливим джерелом стала книга французького історика Сержа Ланселя, який доволі цікаво веде свою розповідь. Книга є однією з кращих робіт про карфагенського полководця, хоча й була переведена на російську мову людиною, яка підтримувала про римську позицію.[3]

Звернення до біографії полководця, до матеріалів енциклопедій, присвячених Пунічним війнам, спогадам античних авторів, перегляд та аналіз художнього фільму – все це також було використано.

Розділ І. Становлення Ганнібала як військового та політичного діяча

Рубіж III-II століття до н. е. був одним з переломних моментів в історії Європи. На стежці, по якій рухається людство, зустрічаються обриви, різкі повороти і розвилки. Ці поворотні точки і визначають подальшу історію на багато століть вперед. Таким поворотним моментом були греко-перські війни V століття до н. е. - велике зіткнення Сходу і Заходу, коли гігантська персидська деспотія ледь не задавила юну Елладу, де народжувався абсолютно новий, небачений лад, абсолютно нова блискуча культура і абсолютно новий погляд на людину. Такою поворотною точкою був той момент, коли Костянтин вирішив прийняти нову віру - християнство. Такою поворотною точкою був час Пунічних війн, тобто страшною, не на життя, а на смерть, боротьбою між Римом і Карфагеном, що тривала більше ста років. Боротьба ця, за на думку сучасників, мала вирішити, Рим чи Карфаген буде диктувати закони всесвіту. Тим часом погляди римлян і карфагенян на закони, державу, людське життя, божества, на добро і зло були не просто різними, а часто прямо протилежними. Ось чому перемога тієї чи іншої сторони повинна була визначити долі європейського людства на багато століть вперед.[4]

Карфаген, за переказами, був заснований в Північній Африці (сучасний Туніс) вихідцями з Тіри в кінці ІХ ст. до н. е. В VII – V ст. до н. е. Карфаген виріс як багате торгівельне місто, яке підпорядковувало собі торгівельні поселення Північної Африки, Сицилії, Сардинії і Корсики та який встановив своє володарювання в морській торгівлі Західного Середземномор’я.[5]

Карфаген був одним з найбільших міст Середземномор’я. Його центральна укріплена частина розташовувалась на декількох пагорбах. Біля морського побережжя знаходилися гавані та доки для ремонту кораблів. Збереглися залишки набережних й оборонних споруджень – частини стін, оточуючих місто. З ціллю постачання місто водою було побудовано спеціальне спорудження. Місто було густо населено. За словами Страбона в ньому мешкало близько 700 000 чоловік. Як і в інших країнах древнього Середземномор’я, головною формою експлуатації в Карфагені було рабовласництво. В склад рабовласницької аристократії входили багаті жерці, торгівці, власники майстернь, де використовувалася праця рабів. Противоріччя між багатими та рабами не раз призводили до повстання рабів.

Основною перевагою Карфагена в морській торгівлі була наявність великого сильного морського флоту, а також можливість широко використовувати економічні ресурси підлеглих Карфагену областей Північної Африки і захоплених в Середземномор'ї районів.

Розвиток торгівлі, головним чином зовнішньої і особливо морської, став однією з причин загострення соціальних противоріч в Карфагені.

Верховна влада в Карфагені здійснювалася двома магістратами, яких Арістотель називає царями. Вони мали титул суфетів. Ці магістрати повинні були обиратися з середовища найбільш знатних і багатих родів, але були позбавлені військової влади, яка в разі війни передавалася полководцям. Вся реальна влада перебувала в руках ради, що складався з 30 старійшин, які вибиралися з найбільш знатних і багатих сімей. Крім того, існувала і особлива рада з 104 членів, свого роду вищий контрольний орган аристократії, перед яким повинні були звітувати полководці. [6]

Серед самої карфагенської аристократії не було єдності. Розкол в цьому середовищі був породжений відмінностями в економічному становищі окремих її груп; їх політична лінія визначалася тим, що служило джерелом їхнього добробуту. Представники пунійської знаті, котрі мали відносно великі земельні володіннями на території Африки, зовсім не бажали проведення активної зовнішньої політики. Основу їх багатства становила земля, тому вони домагалися зміцнення влади Карфагена над лівійцями; їх набагато менше турбувало становище Карфагена як великої держави: від проведення завойовницької політики. У Середземноморському басейні вони не тільки не очікували для себе якихось вигод, але навіть передбачали тяжкість необхідності нових витрат державних і своїх власних коштів.[7]

Дуже цікавою і незвичною була армія в Карфагені. Громадяни не воювали у війську, як було в Греції і Римі. Солдати купувалися. У Карфагені билися одні тільки найманці. Життя на Сході цінувалася дешево - і ось в короткий термін, витративши буквально копійки, пунійці споряджали величезні армії з негрів, лівійців, галлів. Часто бувало, що противник їх буквально стікав кров'ю. А карфагеняни не несли ніяких втрат. Вони вважали, що в цьому велика сила їхньої держави. Але в цьому ж була і його велика слабкість. За словами Полібія, римляни всі свої надії покладали завжди на самих себе, карфагеняни ж - на найманців. Але, захищаючи свою батьківщину, честь і сім'ю, римляни ніколи не можуть охолонути до боротьби, найманці ж будуть битися тільки поки це вигідно. Військові кампанії карфагенян часом нагадували торгівельні операції: вони воювали, поки члени Ради не знаходили, що коштів на війну витрачено занадто багато. Тоді вони тимчасово припиняли військові дії.

Внутрішнє життя цього великого міста оповито непроникною темрявою. Пунійці не займалися науками і мистецтвами, греків же, які описали життя всього Середземномор'я, вони не любили і намагалися не допускати в своє місто. Недовіра їх до еллінів дійшла до того, що в IV столітті офіційно було заборонено вчити грецьку мову. Але нам, на щастя, відома одна, мабуть, найяскравіша частина їхньої культури - їхня релігія. Вона вразила сусідні народи і вони залишили її більш докладний опис. Боги фінікійців відрізнялися великою лютістю і вимагали людських жертв. Щорічно в жертву Баал-Хаммону спалювали людей, йому віддавали найкрасивіших полонених. Але всього цього було мало - божество вимагало найстрашнішої жертви. Кожна сім'я (реально кожна знатна родина) повинна була віддати богу первістка, немовля чоловічої статі. Дітей спалювали живцем в мідній статуї Баала.

Цей кровожерний звичай уже зник в Тірі, карфагенської метрополії.[8]

Перший вступ Ганнібала у велику гру, яка тривала близько 20 років і в якій він найчастіше змушував суперників грати за його правилами, відбувся навесні 219 року, в Іспанії, під стінами Сагунта. Саме тут і саме в цей момент розігралася подія, що визначила особисту долю нашого героя і ознаменувало початок Другої Пунічної війни, яку римляни частенько називали просто «Ганнібаловою війною». Як ми не раз і не два постараємося показати в нашоій подальшій розповіді, якщо Ганнібал справді волів тримати ініціативу в своїх руках, якщо він проводив свою політику і розробив свою оригінальну стратегію, то робив все це виключно заради ім'я рідного міста, навіть якщо істинні його цілі часом вислизали від розуміння сучасників. І щоб побачити за захоплюючою історією його походів щось більше, ніж звичайну військову авантюру, потрібно повернутися ще далі назад і згадати, з чого пішло непримиренне протистояння римлян і карфагенян. Перший і дуже тривалий акт цієї драми почався в 264 році, коли римляни висадилися в Сицилії, поспішаючи на виручку найманцям Мамертіна, а завершився в 241 році підписанням договору, згідно з яким Карфаген був позбавлений всіх своїх сицилійських володінь. Потім настав перепочинок, щось на кшталт перемир'я без роззброєння, що продовжився 20 років. Сьогодні, дивлячись з перспективи, ми відмінно бачимо, що цей «мир» насправді був усього лише інтермедією між двома війнами. Серед сучасних істориків широкою популярністю користується точка зору Арнольда Тойнбі, який запропонував називати протиборство Карфагена і Риму, що почалося в 264-му, а закінчилося в 201 році після поразки карфагенян при Замі підписанням невигідного для них миру, «єдиною Пунічною війною, розділеною на два періоди ». У Карфагені після 247 року основний, а незабаром і весь тягар відповідальності за ведення цієї війни поклали на себе представники одного з родів - роду Баркідів.[9]

Гамількар Барка і Ганнібал поставили перед собою нездійсненне за самою своєю природою завдання - зміцнити й розширити кордони Карфагенської держави, створеної для того, щоб забезпечити карфагенським землевласникам і купцям можливість пригнічувати і експлуатувати все інше людство, збагачуватися за його рахунок. На цьому шляху карфагеняни зіткнулися з Римом.[10]

У 247 році до н. е. карфагенський сенат поклав командування на Сицилії на Гамількара, з чого можна зробити висновок, що члени сім'ї Ганнібала були впливовими аристократами. На вищі військові командні посади призначалися тільки члени найвпливовіших аристократичних родин. У Карфагені існувала невелика каста аристократичних сімей потомствених воїнів; їх військові таланти і досвід визначали їх соціальний статус. Принаймні, протягом століття на вищі командні посади призначалися члени цих сімей. Те, що Гамількар командував військами на Сицилії, у війні проти найманців і в Іспанії, дає право припустити, що він був вихідцем з родини потомствених воїнів.

Це також пояснює, чому Гамількар запропонував дев'ятирічному синові відправитися разом з ним в Іспанію, і це незважаючи на те, що Ганнібал був занадто молодий для військової підготовки, а Іспанія була небезпечним місцем. Якщо Гамількар був вихідцем з військової аристократії, то, ймовірно, він очікував, що сини підуть по його стопах. А для придбання військового досвіду їм було потрібно взяти участь у бойових діях. Без цього у них не було реальної можливості згодом зайняти вищі командні пости. Виходить, що після смерті батька командування військами мав прийняти Ганнібал. Проте командування перейшло до заступника Гамількара, його зятю, Газдрубалу, більш досвідченому воїну. Римські автори розцінили бажання Гамількара взяти з собою в Іспанію дев'ятирічного Ганнібала як свідчення того, що Гамількар був налаштований вести боротьбу з Римом і, якщо це не вдасться йому, щоб боротьбу продовжили сини. Однак Гамількар, швидше за все, взяв із собою Ганнібала тільки для того, щоб хлопчик міг набути досвіду, такий необхідний для успішної військової кар'єри.[11]

Відома клятва, яку дав дев'ятирічний хлопчик, скоріш за все, завершила певний етап у його вихованні; батько не випадково і не тільки підкоряючись раптовому душевному руху, змусив дитину прийти в храм і взяти участь в жертвопринесенні: його син мав успадкувати і його ненависть.[12]

З від'їздом батька і сина пов'язано зародження першою з численних легенд, яким відтепер належить супроводжувати всіх представників роду Баркідів, тісно переплітаючись з їх реальною історією. Епізод під умовною назвою «клятва Ганнібала». Напередодні від'їзду з Карфагена Гамількар, як годиться, приніс жертви богам, чекаючи благих ознак. Здійснивши обряд, він покликав до себе маленького Ганнібала і запитав, чи хоче хлопчик разом з ним відправитися в похід. Зрозуміло, дитина із захопленням погодилася, і тоді Гамількар підвів сина до жертовника і велів заприсягтися, що ніколи той не буде другом римлян. За словами Полібія, Ганнібал на схилі своїх днів, в 193 році, сам розповів про цю дитячу клятву Антіоху III, прагнучи розсіяти підозрілість по відношенню до себе недовірливого царя з династії Селевкідів. І хоча ця історія з невеликими варіаціями фігурує і в інших римських хроніках, сучасні дослідники не раз піддавали сумніву її достовірність. Деякі вчені відмовляються в неї вірити під тим приводом, що, мовляв, вона виникла лише у другій половині II століття, коли перед Римом постало завдання пошуку моральних виправдань своєї агресії проти Карфагена. Але як, скажіть на милість, могла ця історія бути розкритою раніше, якщо Ганнібал тільки в 193 році повідав її Антіоху?!

Суперечка про справжність описаного епізоду, зрозуміло, виходить за рамки історичного анекдоту. Образ юного Ганнібала, що приносить на очах батька клятву про вічну ненависть до Риму, має, звичайно, насамперед символічне значення. Як символ використовував його і Полібій, який прагнув добути «моральний доказ» справедливості власної тези про причини Другої Пунічної війни, яка, на його думку, полягала в непримиренній ненависті Гамількара до Риму. Немов розуміючи, що всього його життя не вистачить на втамування цього всепоглинаючого почуття, Гамількар поспішав заповідати виконання своєї місії нащадкам.[13]

Раптово дитинство скінчилося. У військових таборах, в походах проти ворогів мав отримати загартування син Гамількара Барки - сподвижник батька і спадкоємець його задумів.[14]

Його видатні здібності, незвичайні умови його виховання підготовляли в ньому гідного наступника свого батька, гідного спадкоємця його задумів та генія.[15]

Коли в 237 році до н. е. Ганнібал прибув до Іспанії, Карфаген протягом двадцяти семи років час від часу перебував у стані війни; з них п'ятнадцять років батько Ганнібала брав найактивнішу участь у військових справах. Тепер Гамількара направили на чолі армії в Іспанію з метою встановлення військової присутності та використання природних ресурсів для відновлення національного багатства і могутності, втрачених Карфагеном після поразки у Першій Пунічної війні. Арена бойових дій Гамількара простягалася від андалузського узбережжя до долини річки Бетіс. Цей район був густо заселений іберійськими племенами, підплеменамі і кланами, які жили в укріплених поселеннях і чинили запеклий опір карфагенянам. За наступне десятиліття Ганнібал здобув військову освіту, яке до нього не отримував жоден командувач. І його вчителем став його батько.

Ганнібал жив у таборі, ріс і виховувався серед загартованих у боях воїнів, в типовій атмосфері військового табору того часу. Хлопчику, ймовірно, було цікаво перебувати в цій чоловічій компанії. Він навчався їзди на коні, мулі і слоні, досліджував навколишню місцевість, полював. Він дорослішав, і в його житті з'явилися повії і вино. Ганнібал слухав розповіді бувалих воїнів про війну, розглядав їх бойові шрами, які вони з гордістю демонстрували один одному. Гамількар влаштував серйозне випробування синові. Ганнібал повинен був довести, що коли-небудь він зможе повести за собою цих загартованих у боях ветеранів.[16]

Отже, на становлення Ганнібала як воєнного та політичного діяча перш за все вплинуло оточення, а зокрема – батько, який не тільки почув від Ганнібала клятву, що зобов’язувала того боротися все своє життя з Римом, а ще й брав на себе освіту та подальший розвиток Ганнібала як воїна та полководця загалом. Важко не погодитися з тим, що йому це вдалося. Гамількару потрібен був той, хто продовжив би його справу. Не просто продовжив, а зробив це так як належить. В результаті ж ми побачили геніального полководця, що перейняв від батька весь воєнний потенціал та навіть більше.

Розділ ІІ. Політична діяльність Ганнібала

Ганнібал був не лише геніальним полководцем, але й гарним політиком. Він розгорнув війну з Римом на всіх фронтах, в різних країнах знаходячи союзників.[17]

Справжній син свого народу, Ганнібал відрізнявся винахідливою лукавістю; для досягнення своїх цілей він вдавався до оригінальних і несподіваних засобів, до різних пасток та хитрощів і вивчав характер своїх супротивників з безприкладною ретельністю. За допомогою систематичного шпигунства Ганнібал завжди дізнавався своєчасно про задуми ворога і навіть у самому Римі містив постійних шпигунів. Його сучасники намагалися очорнити характер Ганнібала, йому дорікали в брехливості, віроломстві і підступності. Військовий геній Ганнібала виконувався великими даруваннями політичними, які він виявив у розпочатої ним, після закінчення війни, реформи карфагенських державних установ і які доставили йому і у вигнанні безприкладний вплив на правителів східних держав.

Ганнібал володів даром панувати над людьми, що виражалося в безмежній покорі, в якій він умів тримати свої різноплеменні і різномовні війська. Вони ніколи не бунтували проти Ганнібала навіть у найважчі часи. Таким був цей чоловік, якого, за смерті Газдрубала, полеглого в 221 р від руки вбивці, іспанська армія обрала своїм вождем і який зважився здійснити накреслення свого не менш геніального батька. Кошти для цього були підготовлені цілком.[18]

Молодий Ганнібал досить рано довів, що він здатний самостійно воювати проти римлян. У 22 роки він командував карфагенської кіннотою в Іспанії, і вже тоді в Стародавньому Римі побачили в його особі небезпечного супротивника. Незабаром Ганнібал прийняв командування над усіма військами Карфагена на Піренейському півострові.

Його талант як політика і полководця розкрився під час підготовки та ведення Другої Пунічної війни 218-201 років до н.е. Тоді Ганнібал в порушення римсько-карфагенських угод опанував майже всім Піренейським півостровом з його багатими срібними рудниками і родючими землями, витіснивши звідти римські війська.[19]

Якщо, як вважає Полібій, Гамількар був найбільшим карфагенським полководцем Першої Пунічної війни, то, поза всяким сумнівом, Ганнібал був найбільшим полководцем Другої Пунічної війни. Він воював з кращими римськими полководцями, і в армії під його командуванням, що воювала довгих шістнадцять років, не було заколотів і дезертирства. Ганнібал був чудовим тактиком, хорошим стратегом і найсильнішим ворогом, з яким стикався Рим.[20]

Вороже для Баркідів політичне угруповання в Карфагені - аристократична партія на чолі з Ганноном - спробувала використати загибель Газдрубала для того, щоб звести рахунки зі своїми політичними противниками і позбавити їх влади. Однак ці спроби не вдалися. Відразу ж після смерті Газдрубала воїни пунійської армії, що знаходилася в Іспанії, проголосили головнокомандувачем Ганнібала; через деякий час карфагенське народні збори і рада затвердили цей вибір.

Чим пояснити подібне рішення? Насамперед, звичайно, походженням Ганнібала. Син Гамількара Барки міг, звичайно, розраховувати на підтримку армії, створеної його батьком і зятем. Найманці, що складали її основу, відчували себе пов'язаними не стільки з Карфагеном, скільки з династією воєначальників, які сплачували платню, що водили в походи, щедро ділилися здобиччю. Крім цього, політичною позицією Ганнібала. Він був уже, мабуть, відомий як непримиренний ворог Риму. За словами Аппіа, ледве вступивши на посаду, він вже знайшов випадок нагадати своїм друзям в Карфагені - і його слова призначалися, звичайно, для загального відома - про свою клятву бути ворогом римлян, коли отримає владу. Продовження тепер уже традиційної лінії Баркідів обіцяло солдатам пограбування Італії, а карфагенському купецтву і ремісникам - рясні доходи завдяки захопленню найважливіших ринків і торгівельних шляхів, а також перспективу побачити свою державу володарем населеного світу. І нарешті, особистими якостями Ганнібала. Тит Лівій пише, що, коли Ганнібал в 224 р повернувся до Іспанії під командування Газдрубала, він зумів завоювати авторитет у воїнів: «Посланий до Іспанії, Ганнібал, ледь з'явившись, привернув до себе все військо; старі воїни думали, що до них повернувся молодий Гамількар - та ж міць в особі, сила в очах, той же вигляд і риси». І дійсно, судячи по портрету Ганнібала на одній з монет, що походять з Нового Карфагена, він разюче нагадував батька; характеристика Лівія дуже точно відповідає якостям, які хотів виявити у своїй моделі портретист.

Перші ж кроки Ганнібала показали, що його прихильники не помилилися в своїх очікуваннях.[21]

Коли Ганнібал прийшов до влади, йому було двадцять п'ять - двадцять шість років. Панування карфагенян в Іспанії було вже в загальному міцно встановлено завдяки наполегливій і послідовній політиці Гамількара Барки і Газдрубала, і південна частина Піренейського півострова здавалася більш-менш надійним плацдармом для наступу на Рим. Сам Ганнібал обзавівся вже традиційними для Баркідів міцними зв'язками з іберійським світом. З властивим юності максималізмом новий пунійський головнокомандувач повів себе так, ніби війна з Римом вже вирішена і доручена йому, а сферою його діяльності призначений Італія. Він, мабуть, і не приховував свого наміру напасти на союзний римлянам Сагунт і тим самим виявляючи Рим в прямий конфлікт, проте прагнув при цьому зробити вигляд, ніби атака на Сагунт відбудеться сама собою, в результаті природного розвитку подій. Саме тому, підсумовує Тит Лівій, він насамперед направив свій удар проти олкідів, що жили на південь від Ібера, між річками Таг і Анас, на території, яка, як вважалося, належала карфагенянам.[22]

Сприятливий для Ганнібала політичний клімат створювала «партійна» боротьба в Сагунті. Джерело не говорить, через що, власне, відбувалися зіткнення, проте і вся ситуація, особливо енергійні дії Рима показують, що мова могла йти тільки про одне: чи зберігати вірність союзу з Римом або ж добровільно перейти на бік і під владу Карфагена. Ліквідувавши смути і стративши кількох людей із середовища сагунтинської знаті, римляни знищили надії Ганнібала, якщо припустити, що вони у нього були, на прихильників союзу з Карфагеном в Сагунті. Більше того, вони показали, що Рим ніколи не примириться з втратою Сагунта. Він приведе римський уряд до необхідності оголосити Карфагену війну, - саме цього Ганнібал і домагався. Потрібно було тільки поспішити, щоб на допомогу Сагунту не з'явилися римські легіони, щоб вони не нав'язали Ганнібалу війну в Іспанії, не завадили йому округлити пунійські володіння на Піренейському півострові і відправитися на завоювання Італії.

Цих своїх політичних цілей Ганнібал намагався досягти, діючи формально в рамках карфагено-римських угод. Не вступаючи в прямий конфлікт з орієнтуванням на Рим урядом Сагунта, він, за словами Тита Лівія, провокував зіткнення між Сагунтом та сусідніми іберійськими племенами, що перебували в сфері карфагенського панування; пропонуючи сторонам свої послуги в якості «арбітра», Ганнібал розраховував нав'язати Сагунту рішення, яке поставило б це місто в залежність від Карфагена, не даючи Риму формального приводу оголосити війну.[23]

Значення цього вчинку, який показав, що Ганнібал - не тільки талановитий полководець, але й неабиякий політичний діяч, важко переоцінити. Ганнібал продемонстрував карфагенській громадській думі, що він сповнений глибокого пієтету перед вищими органами державної влади і, як і личить вірному і скромному слузі вітчизни, з покладеним смиренням чекає їх наказів. Отримавши позитивну відповідь на свої домагання, Ганнібал пов'язав карфагенську раду його ж власними рішеннями: тепер він виступав не в ролі полководця, який на свій страх і ризик вів складну авантюрну гру, щоб втягнути Карфаген в повну небезпек війну, а в ролі людини, що виконує постанови ради, тобто чинного строго в руслі офіційної політики. Тепер карфагенська рада, навіть якби він і хотів (а він зовсім цього не хотів), не могла зректися Ганнібала. Даючи йому свободу дій проти Сагунта, рада - і це все добре розуміла – вирішувала питання війни з Римом.[24]

Засоби для війни Ганнібала з Римом були добре підготовані. Без підтримки карфагенського уряду Гамількар створив в Іспанії нову провінцію, багаті рудники, які й дали йому багату казну, а залежні племена поставляли допоміжні війська і найманців. Гамількар залишив Ганнібалу багато грошей і сильну, що звикла до перемог армію, віддану своєму вождеві. Ганнібал гаряче бажав війни з Римом. Але боягузливий, меркантильний карфагенський уряд вважав плани 26-річного юнака-полководця фантазією. Щоб явно не починати війну наперекір законним властям, Ганнібал всіляко провокував порушення миру з боку дружньої Риму іспанської колонії Сагунта. Сагунтяни поскаржилися в Рим, і сенат послав до Іспанії уповноважених для розбору справи. Рим почав озброюватися. Тоді Ганнібал повідомив в Карфаген, що сагунтяни утискають карфагенських підданих, і, не чекаючи відповіді, відкрив військові дії. Карфагенський уряд це вразило, як грім серед ясного неба. Він, уряд, спочатку навіть збирався видати зухвалого головнокомандувача Риму. Після 8-місячної облоги Ганнібалом Сагунт упав. Римські посли зажадали в Карфагені видачі Ганнібала і, не отримавши ні задовільного, ні негативної відповіді, оголосили війну, яка названа Другою Пунічною – або Ганнібаловой війною.[25]

У Ганнібала не були ні сім'ї, ні дітей, ні коханої. Він взагалі не любив жінок. Чи можна такій людині довіряти країну, армію, місто чи сім'ї? Адже хороший правитель зобов'язаний насамперед любити народ, дбати про громадян, сім'ї та дітей. Але те, що в оповіданнях про Ганнібала «немає жодної людської риси», мабуть, більше скаже про характер, ніж моторошні картини, якими малюють його правління. Нехай у інших Ганнібал і не викликає симпатії, але наше завдання все ж звільнити його від рис «лякала». С. Лансель подає його образ, немов це канібал, що харчувався сирим людським м'ясом. Він не «їв людське м'ясо», як радив йому друг, але жорстокість, жадібність, підступність були притаманні йому, як і іншим.

Римляни називали Ганнібала «божевільним». Однак він був розумний і талановитий. Він вміло скористався тим, що багато в Італії ненавиділи римлян: адже саме Рим забрав у них свободу.[26]

За результатами дій у воєнний час Ганнібал був звинувачений в жорстокості і схильності до звірств. Список злочинів, складений римськими істориками, довгий і здебільшого викликає сумніви. Ганнібал звинувачується в наступних злиднях: 1) взятих в полон в Каннах, за яких не був отриманий викуп, втопили, і їхні тіла використовували як міст для переходу армії Ганнібала; 2) військовополонених - друзів і родичів - змушували битися один з одним до смерті; 3) воїнів Ганнібала привчили їсти людське м'ясо; 4) п'ять тисяч військовополонених були віддані смерті, щоб втекти з пастки, розставленої Фабієм; 5) старійшини міста Нуцерії були кинуті в лазню і задушені; 6) жителі Казиліна були продані в рабство після того, як заплатили викуп за свободу; 7) перед відплиттям з Італії в Карфаген Ганнібал зарізав двадцять тисяч своїх воїнів-італіків в святині Юнони Лаціна в Кротоні, щоб «вони не могли служити ворогові»; 8) Ганнібал зруйнував багато південних італійських міст, жорстоко поводився з місцевим населенням і часто вбивав; 9) Ганнібал, у відповідь на спробу одного аристократа з міста Арпі зрадити його, наказав спалити живцем його і його сім'ю; 10) Ганнібал наказав убити всіх чоловіків призовного віку міста Сагунта.

Більшу частину цих звинувачень, хоча і не всі, можна легко відкинути, оскільки, як зауважує Момзен, ці «жалюгідні вигадки, самі себе спростовують». [27]

У 196 році до н. е. Ганнібал був обраний суффетом - вищою посадовою особою Карфагена.[28]

Реформи ж Ганнібала зменшили вплив аристократії на державні справи і доходи її від урядових посад; вона обурювалася на те, що переможений противник ставить межі її жадібності і властолюбству. Вони збагатили державу, але його боротьба з казнокрадством привела до конфлікту з багатьма впливовими особами, які й стали повідомляти в Рим про задуми Ганнібала відновити війну з Римською республікою. Аристократія звинуватила Ганнібала в тому, що він вживав у свою особисту користь владу головнокомандувача; це звинувачення було визнано помилковим; тоді аристократи стали звинувачувати Ганнібала перед римським сенатом в таємних зносинах з ворогами Риму, в задумі скористатися підготовлюваною у римлян війною з Антіохом. Чиновники, які займалися казнокрадством, взялися нацьковувати на Ганнібала римлян, які й самі шукали приводу дати волю своїй ненависті. Лише Публій Сципіон Африканський виступав проти втручання у внутрішні чвари карфагенян. Цими звинуваченнями, в основі яких могла лежати деяка частка правди, олігархи, які бажали тільки матеріального добробуту та збереження за Карфагеном незалежності у внутрішніх справах під заступництвом Риму, досягли своєї мети. [29]

Отже, як політичний діяч Ганнібал був людиною, яка пристосовувалася до різних обставин. Він був не тільки стратегом на полі битви, а ще й біля керма влади, вміло використовуючи всі свої знання для того, щоб втримати її. Йому, після поразки Карфагену вдалося якимось чином налагодити економіку в країні. Корнелій Сципіон забажав, щоб він виплатив йому контрибуцію, говорячи, що той був людиною слова. Декілька вдалих реформ в кріслі політика та в якості суфета Ганнібал встиг провести, та влада Карфагена не злюбила колишнього полководця, змусивши того завершити «політичну кар’єру».

Розділ ІІІ. Ганнібал як визначний полководець

Історія пам'ятає Ганнібала як найбільшого карфагенського полководця. Він по праву вважається одним з найталановитіших полководців та державних діячів давнини.[30]

Якщо говорити про цілі карфагенського воєначальника і методи їх здійснення, то не можна не визнати, що Ганнібал стоїть, безсумнівно, в одному ряду з Аттілою, Чингісханом та іншими завойовниками, які вогнем і мечем стверджували своє панування на кістках переможених народів. Проте він привертав до себе симпатії людей; в античній літературі можна знайти чимало апологетичних сторінок, присвячених вихвалянню чеснот Ганнібала, всього того, що врешті-решт склало свого роду легенду про цього полководця.[31]

Ганнібал прожив шістдесят чотири роки, приблизно за сто років до Цезаря і через сторіччя після Олександра, царя Македонії. Це був час великих змін в Середземномор'ї. До того часу люди тут жили племінними спільнотами в містах-державах, які керувалися старійшинами або радами. Початок змін було покладено греками. Ганнібал був не менш причетний до цих змін, ніж більш відомі Олександр або Цезар, але зовсім іншим шляхом.

«У тому, що випало на долю і римлян, і карфагенян, - говорить нам Полібій, - були провина і воля однієї людини - Ганнібала».[32]

Все, що відомо пересічній людині про Ганнібала, пов'язане з війною. Чи знайдеться хтось, хто не чув хоч краєм вуха про знаменитий перехід через Альпи зі слонами? Череда його блискучих перемог входить в підручники історії як приклад стратегічного тріумфу. Череда перемог, які були досягнені завдяки його хитрості та стратегічних навичок.[33]

Вирісши у військовому таборі, Ганнібал отримав ідеальну освіту і завжди дбав про її поповнення. Так, уже будучи головнокомандувачем, Ганнібал навчився у спартанця Зосіла грецької мови і до того оволодів нею, що писав на ній державні папери. Гнучкий і міцний статурою, Ганнібал відрізнявся в бігу, був вправним бійцем і відважним наїздником. Своєю помірністю в їжі і сні, невтомністю в походах, безмежної відвагою і самовідданої хоробрістю Ганнібал завжди подавав приклад своїм солдатам, а своєю самовідданою дбайливістю про них придбав їх гарячу любов.

Свої стратегічні навички він виявив, ще будучи на 22-му році від народження начальником кінноти у свого зятя Гасдрубала, який, за смерті Гамількара в 229 р, прийняв головне начальство в Іспанії. Навряд чи хто інший зумів такою мірою поєднувати в собі обдуманість із запалом, передбачливість з енергією і наполегливістю в переслідуванні поставленої мети.[34]

Ганнібал був не просто великим полководцем, він був новатором у військовому мистецтві, могутній розум і талант якого були націлені тільки на одне - на перемоги в битвах.[35]

...Між іншим, з від'їздом Гамилькара в Іспанію пов'язана одна дуже популярна і красива легенда, більш відома в історії та літературі як «клятва Ганнібала». Перед від'їздом з Карфагена Гамількар, як годиться, приніс жертви богам і, привівши малолітнього Ганнібала в храм, змусив поклястися на вівтарі, що він до кінця свого життя буде боротися з римлянами і ніколи не помириться з ними. (Потім таку ж клятву дадуть своєму батькові і молодші брати Ганнібала!) Цій клятві Ганнібал був вірний до гробу і вперше повідав про неї сторонній людині тільки на схилі своїх днів в 193 р. до н.е. Антіоху III, який й укрив того від пошуків римлян...[36]

Вірний своїй клятві, успадкувавши батькову відвагу, Ганнібал замислив відновити боротьбу з Римом, від якої дбайливо ухилявся обережний Газдрубал. Ганнібалу давно було ясно, що хиткий мир з Римом не може протриматися довго; його проникливий розум збагнув, що за досконалим підкоренням галлів Північній Італії скоро піде втручання римлян в іспанські справи. Не можна було чекати без жодних дій, поки найхоробріші гальські воїни загинуть у битвах і одноплемінники їх підкоряться ярму Риму. Ганнібалу треба було зупинити римлян тепер, або назавжди відмовитися від надії зупинити їх прагнення до панування над усіма народами. Карфагенське військо в Іспанії було численне, майстерне і хоробре, було віддане полководцю Ганнібалу і його роду. Рим купував свої перемоги і завоювання кров'ю своїх громадян; іспанська війна коштувала мало крові Карфагену; у Ганнібала було багато грошей в військовий касі, багато військових запасів, тому він міг легко поповнювати новими найманцями спад, який будуть виробляти битви в рядах його воїнів, міг завжди зберігати військо численним. Людей, готових боротися для отримання платні, було достатньо в Іспанії. У багатьох держав, які були змушені вступити в союз з Римом, ще були живі спогади про колишню незалежності; гірке почуття національного приниження ще залишалося в багатьох італійців. У своїх полководських задумах Ганнібал міг розраховувати, що якщо йому вдасться підняти проти Риму всі незадоволені міста, всі підкорені народи, з'єднати на війну з римлянами всіх їх ворогів від Альп до Сицилійського протоки і в Сицилії, якщо всі ці ворожі Риму сили приєднаються до численного карфагенському війську під його відважним управлінням, то Рим, при всій своїй енергії, не встоїть проти стількох ворогів.[37]

Геній Ганнібала підказав йому, що з Римом можна боротися лише в Італії. Залишивши в Іспанії свого брата, Газдрубала з військом, він в 218 р виступив з Нового Карфагена.[38]

Думка, що Карфаген займе тоді місце Риму, не могла налякати італійські племена. Віддалене торгове місто, в якому немає одностайності між громадянами, сільські піддані якого незадоволені його управлінням, не міг бути страшний пастухам і поселенцям, що живуть далеко від моря. Ці міркування привели Ганнібала до рішучості негайно почати з Римом війну, яка у всякому разі неминуче повинна була раніше чи пізніше розпочатися. Ганнібал не хотів чекати, поки панування Риму над усією Італією зміцниться, і всі племена її примиряться з підпорядкуванням своїм Риму. Cам Ганнібал прийшов до цього задуму, чи він був отриманий у спадок від батька, але він точно діяв у дусі батьківської відваги.[39]

Розпалюючи суперечку з заклятим ворогом, Ганнібал збирався захопити союзний Риму Сагунт - справжню «скалку» в тілі пунійської Іспанії, тим більше що формально він мав на це повне право: місто знаходилося на території, підвладній Карфагену! Тільки оволодівши Сагунтом, він міг рушити на північ через Піренеї до Італії. Ганнібал довгий час не чіпав Сагунт, щоб не спровокувати зіткнення з Римом завчасно.

Восени 219 р. до н.е. після нового штурму Сагунт, який уже вісім місяців боровся, все-таки упав.[40]

Ганнібал добився свого декількома бойовими операціями на Піренейському півострові. Він змусив Рим оголосити Карфагену війну, а карфагенський уряд поставив в таке становище, що воно вже не могло, навіть якби й хотіло, знешкодити Ганнібала та віддати його ворогам. Тепер Ганнібал міг готуватися, щоб виступити на Італію, використовуючи для цього перебування в Новому Карфагені.[41]

Для походу в Італію Ганнібал мав приблизно 90000 піхотинців і 12 тисяч вершників. Крім власне карфагенян, що складали в цій армії, загалом, малопомітний прошарок, переважно командний склад, її основні контингенти складалися з частиною насильно мобілізованих, частиною завербованих лівійців і іберійців, а також з найманців різного походження та положення. На солдатських зборах Ганнібал говорив про те, з якою нахабністю римляни вимагали видати його і всіх воєначальників, він розповів, наскільки родюча і багата та країна, куди вони йдуть, як дружньо ставляться до нього галли - споконвічні вороги Риму. Легка прогулянка за багатою здобиччю - такою він малював своїм солдатам майбутню війну.

Втім, у нього були підстави розраховувати на підтримку галлів. Використовуючи зимовий час, Ганнібал розвивав енергійну розвідувальну і дипломатичну діяльність. Агенти Ганнібала перебували в Південній Галлії. Вони розвідували дороги, прощупували настрій племен галлів і, що особливо важливо, їх вождів, вели з ними переговори і від імені свого господаря обіцяли все, що тільки можна було побажати, за підтримку, за можливість пройти через Галлію, не наражаючись нападам з боку місцевого населення. Результати цих контактів ніби обнадіювали: антиримські настрої галлів дозволяли сподіватися якщо і не на пряму допомогу, чого Ганнібал домагався, то щонайменше на дружній нейтралітет.[42]

Тим часом Публій Корнелій Сципіон зважився нарешті взяти ініціативу у свої руки, дати бій і приблизно через три дні після того, як Ганнібал вирушив на північ, він рушив зі своїми легіонами в бойовому строю до карфагенському табору, однак... на превеликий свій подив, виявив, що ворог вже давно пішов. Наздоганяти Ганнібала здалося йому справою безнадійною, і він вирішив відправитися до Італії, щоб там, біля підніжжя Альп, зустріти грізного супротивника. В Іспанії для ведення війни з Газдрубалом Баркідів він послав в якості легата свого брата Гнея Корнелія Сципіона, давши йому майже всі свої контингенти. З'явившись на Апеннінському півострові, Публій очолив римські війська, що знаходилися в долині Пада.[43]

До того часу, коли Ганнібал досяг Піренеїв, Публій Сципіон поповнив легіон і союзні війська, які відправляв у допомогу для придушення гальського повстання в долині По; в результаті йому довелося відкласти на кілька місяців запланований від'їзд до Іспанії. Тепер він був готовий виконати своє завдання знайти Ганнібала і не дати йому вторгнутися в Італію. Двадцятитисячна армія Сципіона пройшла 165 миль з Риму до Пізи, де пересіла на кораблі, щоб здійснити п'ятиденне плавання до Массалії. Ми можемо спокійно відвести заяву Полібія, що Сципіон «вирушив у плавання на початку літа», як необґрунтовану. Якби це було так, то Сципіон легко знайшов Ганнібала ще в Іспанії і заблокував його шлях до Піренеїв або зловив його в Південній Галлії і вступив з ним у бій. Як би там не було, але Ганнібал вже підійшов до Рони, коли Сципіон відплив з Пізи. Згідно Лівію, Сципіон думав, що Ганнібал ще в Іспанії, і дізнався про те, що Ганнібал вийшов до Рони, тільки коли висадився «у самого східного гирла Рони» в Массалії. Отже, Сципіон прибув в Массалію в середині вересня. Закінчивши розвантаження, Сципіон відправив вгору за течією Рони триста вершників у супроводі місцевих галлів, щоб знайти Ганнібала і з'ясувати, що він збирається робити.[44]

Заслуговує уваги перехід Ганнібала через Альпи. Він обрав прямий шлях з Іспанії до Італії. Перейшовши Піренеї, він швидко рушив через південну Галлію, дістався до річки Рони, переправився через неї, разом з його слонами. Потім, пройшовши долинами, армія пунів дев'ять днів піднімалася на Альпи, а потім стала спускатися. Дорогу перепиняли сніг і обвал. Довелося відновлювати дорогу. Але врешті-решт змучене і поріділе військо Ганнібала, пройшовши «шляхом Геракла», все ж спустилося в долину річки По. Таким чином, перехід через Альпи зайняв у Ганнібала 15 днів. При цьому він втратив майже половину армії і велику частину обозу. Від Рони він рушив на чолі 38 000 піших і 8000 кінних воїнів (за іншими даними 40 тисяч піших і 6000 кінних). Крім загиблих спад дали ще й дезертири. Звичайно ж, армія була виснажена і змучена надміру. Лівій зазначав, що коли брат Ганнібала, Газдрубал, через 12 років після самого Ганнібала здійснював перехід через Альпи, зробивши це легше і швидше, місцеві галльські та альпійські племена «не тільки дружньо прийняли його, а й пішли разом з ним на війну».[45]

Приблизно на початку листопада Ганнібал вийшов на рівнину в Північній Італії. Він спустився з гір на землю Таврін (територія навколо сучасного Турина). Перш ніж звернутися до місцевих племен за допомогою, Ганнібал дав можливість армії відпочити кілька днів. Він відчайдушно потребував в воїнах та продовольстві. Успіх у війні найчастіше залежить від правильного розуміння середовища, в якому ведеться війна. У разі Ганнібала все залежало від того, чи вдасться йому переконати галлів приєднатися до нього, щоб поповнити неабияк поріділі ряди його армії, перш ніж він зустрінеться з римлянами. Крім того, успіх залежав від здатності Ганнібала умовити галлів надавати допомогу протягом всієї війни. Якби Ганнібал помилився, і галли не вступили б у війну, то всі його витрачені зусилля на це були б марними.

Ганнібал з'ясував, що Таврін воює з деякими гальськими племенами. Коли на його пропозицію дружби Таврін відповів відмовою, Ганнібал оточив головне місто Таврін і після триденної облоги захопив його. Він нещадно розправився з населенням і вселив сусіднім племенам такий жах, що вони незабаром погодилися надати допомогу Ганнібалу і його армії. Цей епізод поклав початок дбайливому обходженню гальських племен, щоб переманити їх на свою сторону.

Публій Сципіон упустив можливість змусити Ганнібала вступити в бій, коли він спустився з гір з виснаженою армією. Згідно Полібію, Сципіон пройшов через Етрурію, прийняв командування армією Манлия, продовжив рух до долини По і, «розбивши табір, став чекати ворога, маючи велике бажання вступити з ним у бій». Чому Сципіон не підійшов ближче до Турину? Сципіон був обережним, можливо навіть через край. Якби він прийшов на землю Таврін, він відрізав би себе від областей, якими володіли римляни, і опинився на ворожій території. Можливо, він не міг забути про те, як галли здобули перемогу над армією Манлия. У будь-якому випадку упущена Сципіоном можливість вступити в бій з виснаженою карфагенської армією дозволила Ганнібалу дати відпочинок воїнам, здобути перемогу над кількома місцевими племенами і поповнити ряди своєї армії до вступу в бій з римлянами.[46]

Вторгнення карфагенських військ до Північної Італії істотно змінило політичну обстановку – зрозуміло не на руку Риму. Ганнібал надовго перетворив Італію в основний театр військових дій, зробивши іспанський фронт другорядним і змусивши римлян відмовитися від активних бойових операцій в Сицилії і тим більше від думки вторгнутися в Африку.[47]

Зайнявши і зруйнувавши Турин, Ганнібал здобув перемогу над римлянами поблизу річки Тичино (Тицин), а потім зовсім розбив їх на річці Требії, незважаючи на те, що ворог був посилений значними підкріпленнями, поспішно викликаними з Сицилії і Массилії.

Після нанесення перших ударів ворогам Ганнібал розташувався на зимових квартирах в Цизальпінській Галлії та перейнявся посиленням своєї армії союзними військами з гальських та інших племен. При відкритті кампанії 217 р. дві ворожі армії - Фламінія і Сервілія - були виставлені на шляхах наступу Ганнібала до Риму. Зі стратегічних міркувань карфагенянин зважився не атакувати ні ту, ні іншу, а, обійшовши з лівого крила армію Фламінія, погрожувати їй повідомленнями з Риму. Для цього Ганнібал обрав вкрай скрутний, але зате найкоротший шлях - на Парму і через Клузиумські болота, затоплені в цей час розлиттям річки Арно. Чотири дні армія полководця йшла у воді, втратила всіх слонів, більшу частину коней і в'ючної худоби, і сам Ганнібал від запалення позбувся одного ока. Коли, при виході з боліт, карфагенянин зробив демонстрацію руху до Риму, то Фламіній, залишивши свою позицію, пішов за армією Ганнібала, але при цьому не дотримувався жодних військових пересторог. Користуючись помилкою свого супротивника, Ганнібал влаштував безприкладну засідку цілою армією у Тразімено.

Коли основні сили римлян втягнулися в долину, утворену озером і навколишніми пагорбами, з усіх пагорбів по умовному знаку Ганнібала почали спускатися карфагенські загони.

Розгорнувся бій, який швидше був схожий на масове побиття римлян, ніж на звичайну сутичку. У вузькій долині римляни не змогли розгорнути свої бойові порядки і, оточені ворогом, металися в розгубленості. Більшість кинулося в озеро і потонули. Майже вся армія Фламінія і сам він загинули в цій битві.[48]

У 216 р. до н.е. в Апулії, в битві при Каннах, Ганнібал вщент розбив армію римлян, яка значно перевищувала пунійську (50000 пунійців проти 79 тисяч римлян). Ганнібал взяв римлян в кільце і знищив. Володіючи меншою чисельністю Ганнібал діяв саме «концентрично», і не тільки обходив обидва фланги, але одночасно заходив і з тилу. Перемогу Ганнібал здобув наперекір усім теоріям (меншими силами). За даними Полібія, в битві при Каннах загинуло близько 70 тисяч римлян. Ось як описують цю класичну битву давнини:

...З серцем, повним ненависті, роз'їжджав Ганнібал по полю кривавої роботи, заохочуючи тих, що плакали і соромлячи бездіяльних. Лише кілька годин по тому солдати припиняють побиття... Втомившись від бойні, пунійці беруть у полон 3000 чоловік. На малому просторі лежали купою 48000 трупів. Римські воєначальники Сервілій та Емілій були вбиті, а Варрон втік з групою вершників і невеликою кількістю легкоозброєних воїнів. У Каннах, в обох таборах римлян в руки Ганнібала потрапили тисячі полонених. Карфагеняни втратили лише близько 6000 чоловік (це були переважно іберійці і галли).[49]

...До речі, оскільки воювали в той час холодною зброєю, то поранені вмирали довго і болісно. Особливо важко довелося сотням (тисячам?) римлян, хто залишився лежати на полі бою, убитий рукою нумідійців, якому підрубали бойовою сокирою колінні суглоби. Ці бідолахи ще й на ранок після битви продовжували лежати і спливати кров'ю. Їх добивали карфагенські воїни, які збирали на ранок трофейну римське зброю і обладунки...[50]

Блискуча перемога при Каннах приголомшила сучасників. Римська армія була повністю знищена. Італія, здавалося, цілком була у владі Ганнібала. Проте Рим ще не був підкорений, і перед Ганнібалом знову постало питання: що ж далі?

Лівій розповідає, що пунійські офіцери, вітали Ганнібала з перемогою при Каннах, радили йому дати відпочинок собі і втомленим воїнам. Тільки начальник кінноти Махарбал пропонував, не втрачаючи ні хвилини, рушити на Рим. «На п'ятий день, - передає Лівій його слова, - ти будеш переможцем бенкетувати на Капітолії. Слідуй за мною; я піду з вершниками попереду, щоб прийти раніше, ніж вони дізнаються, що я збираюся йти». Однак Ганнібалу, за словами Лівія, це думка здалася дуже вже грандіозною, для того щоб він відразу міг прийняти рішення. «На обдумування поради Махарбала потрібен час» - такими словами обмежився пунійським полководець. «Не все, звичайно, дають боги одній людині, - відповів Махарбал. - Ти вмієш перемагати, Ганнібал; користуватися перемогою ти не вмієш ». Ми не знаємо, як реагував Ганнібал на таку нечувану зухвалість; найімовірніше, він вважав за краще промовчати. Однак присутні при цьому пунійці і греки добре запам'ятали і раду, і рішення Ганнібала, і заключну фразу Махарбала; весь епізод міцно увійшов в античну історичну традицію яку дуже цікавило, чому Ганнібал не пішов на Рим. Катон, також розповів про діалог Ганнібала і Махарбала. Очевидно, Махарбал розраховував на ефект повної раптовості; і дійсно, операція, яку він пропонував, могла стати успішною тільки в одному випадку - якщо не давати ворогу опам'ятатися від понесеного страшної поразки.[51]

Скоріш за все, Махарбал мав рацію, коли умовляв Ганнібала йти на Рим. Звістка про поразку в Каннах потрясла Рим. Незважаючи на наявність значних людських ресурсів, Риму було потрібно багато часу, щоб зібрати, оснастити і навчити нові армії. Якби Ганнібал відразу після битви при Каннах рушив на Рим, сенат, можливо, відмовився б від продовження війни. Ганнібал знову вирішив не ризикувати, і в результаті ця «затримка на один день врятувала місто і імперію».

Для Рима настали чорні дні, але попереду були ще чорніші. Ганнібал продовжував наносити поразки римлянам, незважаючи на те що вони повернулися до стратегії Фабія. У 212 році до н. е. римляни втратили 16 тисяч чоловік в битві при Гердоні (сучасне місто Ордона). Через два роки при Гердоні був убитий римський командувач, одинадцять з дванадцяти військових трибунів і 13 тисяч воїнів. У тому ж 210 році до н. е. Ганнібал здобув перемогу в битві при Нумістроні і в 209 році до н. е. здобув перемогу над Марцелом в Канузії. У 208 році до н. е. Ганнібал заманив у засідку римський розвідувальний загін і вбив двох консулів. Римські історики схильні зменшувати число італійських союзників, які перейшли на бік Ганнібала. У 216 році Капуя перейшла на бік Ганнібала. У тому ж році римський консул і його армія потрапили в засідку в Цизальпінської Галлії і були знищені. Тривало повстання галлів. У 212 році до н. е. більше 40 відсотків італійських союзників, включаючи кампанців, перестали постачати війська Риму. У тому ж році Ганнібал заволодів Тарентом. Доказом успішної стратегії Ганнібала служить той факт, що в 209 році до н. е. дванадцять з тринадцяти латинських колоній відмовилися постачати загони на тій підставі, що римські командувачі погано поводяться зі своїми солдатами. У 211 році до н. е. римська армія в Іспанії потрапила в засідку і була знищена, а її командувачі вбиті. У 210 році до н. е. Рим був на межі поразки у війні.[52]

Всі розуміли, що в сутичці гігантів, Риму та Карфагену, вирішувалося питання про «світове панування». Якщо на початку конфлікту пунійців з римлянами багато хто не знав заради чого весь сир-бор, то після десятиліття війни сенс сутички став зрозумілим всім народам. Призом в сутичці Ганнібала і Сципіона була влада над світом Середземномор'я. Поступово римляни стали тіснити карфагенську державу. Причин тому чимало. По-перше, Рим захищав свої землі проти чужоземного агресора. По відношенню до багатьох племен вони й самі були агресорами, але все ж це був «свій» противник, ближчий до них по мові і культурі, по вірі і божествам. У ряді випадків це була суперечка, якщо завгодно, двох сусідських поміщиків. По-друге, римський державний устрій виявився в ряді випадків надійніше карфагенської системи. Перевага повинна була бути віддана римському державному устрою перед карфагенським, бо держава карфагенян кожен раз покладала надії збереження свободи на чужі руки, на мужність найманців, а римська - на доблесть власних громадян і на допомогу союзників. Полібій писав, що якщо римляни іноді зазнають поразки спочатку, то в подальших битвах вони відновлюють свої сили цілком, а карфагеняни навпаки... По-третє, не добившись вирішальної переваги, Ганнібал встав перед необхідністю вести війну в умовах нестачі ресурсів і слабкості тилів. У тривалій і запеклій військової кампанії це загрожувало великими неприємностями. Причому неприємності могли прийти з будь-якого боку. Коли він, бажаючи дати відпочинок військам, розмістив їх на зимівлю в процвітаючій, ситій і багатій Капуї, армія почала розпадатись... Тит Лівій пише: «Більшу частину зими військо провело під покрівлею. Солдати давно притерпілися до всіх тягот; гарне життя було для них чимось новим. І ось, тих, кого не могла подужати ніяка біда, погубили зручності і непомірні насолоди. Спати, пити, гуляти з дівками, ходити в лазню і байдикувати увійшло в звичку, і це з кожним днем BBнепомітно підточувало душевне і тілесне здоров'я. Якось ще трималися в пам'яті минулі перемоги. Знавці військової справи вважали, що Ганнібал зробив велику помилку не після Канн, коли він не пішов на Рим, а саме зараз: тоді можна було думати, що остаточна перемога тільки відкладена, зараз же сили перемогти були майже втрачені. Ганнібал вийшов з Капуї немов з іншим військом; від колишнього порядку нічого не залишилося ».[53]

Незважаючи на те що Ганнібалу доведеться ще майже десять років битися на території Італії, результати війн там, по суті справи, вже визначилися. Він нічого більше не міг зробити для того, щоб якось серйозно підірвати фундамент римського панування на Апеннінському півострові. У нього не вистачало і людських ресурсів: за підрахунками У. Карштедта, в 211 р. до н.е. (приблизно через п'ять років після Канн) у Ганнібала були ще близько 26000 солдатів, а можливо, і того менше.[54]

Отже, перше, що можна сказати про тактику Ганнібала, то це те, що вона виправдовувала себе. Захоплений Сагунт, цікаве оголошення війни з боку римлян, прекрасні перемоги на річках Требія та Тицина, після чого до Ганнібала приєднується не одне місто, яке й підтримує його в війні та нарешті вирішуюча битва при Каннах. Вона й вирішила майже все. Все, якби Ганнібал після неї продовжив наступ на Рим. Влада, яка в Карфагені часто виступала проти рішень полководця, готова була його підтримати. Та Ганнібал зробив зовсім не те, що від нього очікували.. але стратега краще, ніж Барка в той час не було. Його тактика перешкоджала спокійному сну політикам та полководцям Риму не одне десятиліття.

Висновки

Ганнібал як військовий діяч формувався під впливом Пунічних війн. Кожного разу він мав, що показати римлянам в польових битвах, його стратегія та тактика формувалася разом з ним.

Ще ніколи такий ворог з таким сильним військом не заставав своїм нападом Рим до такої неготовності до боротьби. У римлян було багато майстерних полководців, але жоден з них не міг зрівнятися з характером Ганнібала, його військовими талантами, винахідливістю розуму, швидкістю і вірністю погляду; він виріс в таборі, був вихованцем свого великого батька, був біля нього, коли він отримав смертельну рану; в цій школі Ганнібал придбав все, що потрібно для хороброго воїна, всю досвідченість вправного полководця.

Складові його успіху були такими: організована розвідка, ретельне вивчення місцевості, про яке йому ще говорив батько та вивчення тактики суперника, тверезий розрахунок і ніколи – ніколи! – невиправданий ризик. Сюди ж можна віднести й постійну турботу про ресурси війська.

З початком Пунічних війн Карфаген отримав нові обличчя, які були готовими підставити свою щоку за країну. Ганнібал, син свого батька, хотів і міг продовжити загарбницьку політику, яку до нього й розвинув саме Гамількар.

Всі 17 років Другої Пунічної війни римляни тремтіли від його імені. Вони й без того тремтіли, коли армія Ганнібала всі ці роки ходив по Італії та знімав скальпелі з непереможних римських легіонів. Навіть коли війна завершилася перемогою римлян, він, в пристарілому віці являв собою загрозу. Тицин, Требія, Тразименське озеро, Канни.. Низка блискучих тріумфів, які багато в чому були досягнуті завдяки далекоглядності Ганнібала.

Ганнібал вважається одним з найбільших військових стратегів в історії Європи, а також одним з найбільших полководців давнини, поряд з Олександром Македонським, Юлієм Цезарем, Сципіоном і Пірром Епірським. Військовий історик Теодор Айро Додж навіть назвав Ганнібала «батьком стратегії», так як його вороги, римляни, запозичили у нього деякі елементи його стратегії. Така оцінка створила йому високу репутацію в сучасному світі, він вважається великим стратегом, поряд з Наполеоном Бонапартом.

Список використанихджерел та літератури

1. Беккер К. История древнего мира.—М., Олма-Пресс, 2001, С—158

2. Бокщанин А. История Древнего Мира.—М: Высшая школа, 1970, С 88-90

3. Габриэль Р. Ганнибал. Военная биография величайшего врага Рима.—К, 2010, С—5-29

4. Кораблев И. Ганнибал.—М: Наука, 1981, С 15—213

5. Куманецкий К. История Древней Греции и Рима.— М.: Высшая школа, 1990, С—168

6. Лансель С. Ганнибал. –М: Молодая гвардия, 2002, С— 1 – 147

7. Лэмб Г. Ганнибал: Один против Рима.—М: Центрполиграф, 2006, С—7

8. Мавлютов Р. Ганнибал.—М: РИПОЛ Класик, 2014, С—1

9. Миронов В. Древний Рим/Миронов В.—М.: Вече, 2007, С—179-240

10. Нерсесов Я. Великий Ганнибал.—М.:ЭКСМО, 2014, С—112-152

11. Утченко С.Л. Цицерон и его время.–М.: Мысль, 1996, С—77

12. Хаафс Г. Ганнибал. Биографическая справка.—М: Изд. Брокгауза и Ефрона, 2009, С—4-29

13. Шишов А. Сто великих военачальников.—М., 2000, С—79

14. [Електронний ресурс]_ http://bibliofond.ru/view.aspx?id=54290

15. [Електронний ресурс]_ http://cyclowiki.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%B9%D0%BD%D0%B0_%D0%93%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%B1%D0%B0%D0%BB%D0%B0_%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%B8_%D1%81_%D0%A0%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%BC

16. [Електронний ресурс]_ http://rushist.com/index.php/greece-rome/460-hannibal

[1] В. Миронов. Древний Рим/Миронов В.—М.: Вече, 2007

[2] И. Кораблев. Ганнибал/Кораблев И.—М: Наука, 1981

[3] С. Лансель. Ганнибал/Лансель С. –М: Молодая гвардия, 2002

[4] С. Лансель. Ганнибал/Лансель С. –М: Молодая гвардия, 2002, С.—1

[5] А. Бокщанин. История Древнего Мира/Бокщанин А.—М: Высшая школа, 1970, -- С. 88

[6]Там само, -- С. 89-90

[7] И. Кораблев. Ганнибал/Кораблев И.—М: Наука, 1981, С.—15

[8] С. Лансель. Вказана праця, С.—6

[9] С. Лансель. Вказана праця, С.—20

[10] И. Кораблев. Вказана праця, С.—17

[11] Р. Габриэль. Ганнибал. Военная биография величайшего врага Рима/Габриэль Р.—К, 2010, С.—5

[12] И. Кораблев. Вказана праця, С.—35

[13] С. Лансель, Вказана праця, С.—25

[14] И. Кораблев. Вказана праця, С.—44

[15][Електронний ресурс]_ http://bibliofond.ru/view.aspx?id=54290

[16] Р. Габриэль. Вказана праця, С.—22

[17] А. Шишов. Сто великих военачальников/Шишов А.—М., 2000, С.—79

[18] Г. Хаафс. Ганнибал. Биографическая справка/Хаафс Г.—М: Изд. Брокгауза и Ефрона, 2009, С.—4

[19] К. Беккер.История древнего мира/Беккер К.—М., Олма-Пресс, 2001, С.—158

[20] Р. Габриэль. Вказана праця, С.—44

[21] И. Кораблев. Вказана праця, С.—53

[22] Р. Габриэль. Вказана праця, С.—49

[23] И. Кораблев. Вказана праця, С.—57

[24] С. Лансель. Вказана праця, С.—49

[25] Г. Хаафс. Вказана праця, С.—29

[26] В. Миронов. Древний Рим/Миронов В.—М.: Вече, 2007, С.—179

[27] Р. Габриэль. Вказана праця, С.—18

[28] С. Лансель. Вказана праця, С.—52

[29][Електронний ресурс]_ http://cyclowiki.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%B9%D0%BD%D0%B0_%D0%93%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%B1%D0%B0%D0%BB%D0%B0_%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%B8_%D1%81_%D0%A0%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%BC

[30] Р. Мавлютов. Ганнибал/ Мавлютов Р.—М: РИПОЛ Класик, 2014, С.—1

[31] И. Кораблев. Вказана праця, С.—316

[32] Г. Лэмб. Ганнибал: Один против Рима. Лэмб Г.—М: Центрполиграф, 2006, С.—7

[33] Утченко С.Л. Цицерон и его время/С.Л. Утченко.–М.: Мысль, 1996, С.—77

[34] Куманецкий К. История Древней Греции и Рима/ К. Куманецкий.— М.: Высшая школа, 1990, С.—168

[35] Р. Габриэль. Вказана праця, С.—290

[36] Я. Нерсесов. Великий Ганнибал/Нерсесов Я.—М.:ЭКСМО, 2014, С.—112

[37] [Електронний ресурс]_ http://rushist.com/index.php/greece-rome/460-hannibal

[38] В. Миронов. Вказана праця, С.—183

[39][Електронний ресурс]_ http://rushist.com/index.php/greece-rome/460-hannibal

[40] Я. Нерсесов. Вказана праця, С.—122

[41] И. Кораблев. Вказана праця, С.—65

[42] Там само, С.—67

[43] И. Кораблев. Вказана праця, С.—76

[44] Р. Габриэль. Вказана праця, С.—126

[45] В. Миронов. Вказана праця, С.—189

[46] Р. Габриэль. Вказана праця, С.—137

[47] И. Кораблев. Вказана праця, С.—78

[48] С. Лансель. Вказана праця, С.—147

[49] В. Миронов. Вказана праця, С.—214

[50] Я. Нерсесов. Вказана праця, С.—152

[51] И. Кораблев. Вказана праця, С.—125

[52] Р. Габриэль. Вказана праця, С.—213

[53] В. Миронов. Вказана праця, С.—240

[54] И. Кораблев. Вказана праця, С.—213