Пропозиції щодо вдосконалення процесу формування і виконання місцевих бюджетів

3. Пропозиції щодо вдосконалення процесу формування і виконання місцевих бюджетів

3.1 Проблеми на напрямки зміцнення фінансової бази органів місцевого самоврядування

Одна із основних особливостей унітарної держави – концентрація дій регіональних і місцевих органів управління на виконанні базових напрямів економічної політики центру. Але для досягнення єдності цілей переконання і бажання недостатньо; для цього потрібні і відповідні економічні можливості, які залежать від обсягів доходів регіональних бюджетів.

Разом з тим слід зазначити, що розширення прав і обов’язків органів місцевої влади в умовах, що склалися, не завжди відповідає їх економічним можливостям, і питання поповнення доходів місцевих бюджетів, як і раніше, залишаються актуальними.

Прийняті Верховною Радою України Закони “Про місцеве самоврядування в Україні” і “Про бюджетну систему України” визначають, що “місцеві ради народних депутатів у межах свої компетенції самостійно розробляють, затверджують і виконують бюджети відповідних територій” [35, с. 14]. Здавалося б, що все логічно, але “межі своєї компетенції” так замикаються на рівні Кабінету Міністрів і Верховної Ради України, що ось уже протягом ряду років і держава в цілому, і регіони “звично” затверджують бюджети зі значними запізненнями, а в деяких випадках – і наступного року. Немає необхідності говорити про те, як негативно це впливає на розвиток економіки.

Але такого стану на регіональному і місцевому рівнях могло б і не бути, якби кожна ланка бюджетної системи мала чітку, визначену законом доходну базу.

Аналіз проблем місцевих бюджетів України, а також теорії та практики побудови багаторівневих бюджетних систем у країнах з ринковою економікою дозволяє зробити висновок, що існуюча система формування місцевих бюджетів має ряд серйозних недоліків:

висока ступінь концентрації фінансових ресурсів у державному бюджеті країни, що знижує значення регіональних і місцевих бюджетів у вирішенні життєво важливих для населення завдань;

регулюючі доходи відіграють домінуючу роль у структурі надходжень до регіональних і місцевих бюджетів, в той час як частка закріплених за територіями податкових платежів низька;

практично щорічна зміна видів податків, що зараховуються до місцевих бюджетів;

відсутність єдиних та досить стабільних нормативів (наприклад, на кілька років) відрахувань від загально державних податків до місцевих бюджетів;

відсутність єдиних правил ув’язки доходів місцевих бюджетів і регіональних податкових надходжень, а також науково обгрунтованої методики міжрегіонального перерозподілу доходів.

Сьогодні найбільш проблемним є питання взаємовідносин між бюджетами різних рівнів з приводу розподілу між ними доходів і видатків. Як показали результати досліджень, нині діючий бюджетний механізм, при якому місцеві ради вищого рівня встановлюють нормативи відрахувань від регулюючих податків і зборів та суми дотацій, призводить до погіршення функціонування місцевих бюджетів нижчого рівня. Це, в свою чергу, не дає змоги профінансувати всі необхідні видатки, що тягне за собою погіршення стану соціально-економічного розвитку.

Розглянемо в цьому зв’язку три найбільших джерела доходів – ПДВ, податок на прибуток підприємств і прибутковий податок з громадян.

Частка ПДВ у доходах бюджету Новгородківського району становила у 1996 році 26,09 відс. Таким чином, закріплення ПДВ за державним бюджетом не могло негативно не позначатися на формуванні доходної частини місцевих бюджетів. Очевидно, що ПДВ (як і акцизний збір) не можна “прив’язувати” до конкретної території за принципом: де стягується більше податку в розрахунку на 1 жителя, там населення має право і на більші бюджетні витрати. Відомо, що ПДВ виплачується підприємствами, хоча його тягар, врешті-решт, несуть громадяни, які є “замикаючими” споживачами продукції та послуг. В тому і полягає специфіка діяння ПДВ, обчислюваного за прийнятим у Європі кредитним методом (шляхом вирахування з податку на продажі податку на купівлі), що , мобілізуючи до бюджету відповідні суми коштів, він розподіляється по ланцюгу платників пропорційно вартості, доданій ними до кінцевого продукту. Тому, щоб визначити величину податкового тиску даного обов’язкового платежу на доходи жителів даної території, необхідно провести спеціальні розрахунки, вірогідність яких забезпечити досить складно. Так, наприклад, у Німеччині надходження від ПДВ розподіляється не за принципом джерела (тобто не за місцем виплати податку), а в основному (на 75 відс.) залежно від чисельності жителів (тобто в розрахунку на душу населення).

Дещо інша ситуація спостерігається з прибутковим податком з громадян. З прийняттям Закону “Про державний бюджет України на 1997 рік” прибутковий податок з громадян стовідсотково зараховується до бюджетів АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя. Проте для бюджету Новгородківского району він залишився регулюючим з нормативом відрахувань до вищестоящого бюджету – 30 відс. Але слід зазначити, що зв’язок між сумами, сплачуваними платниками прибуткового податку, і доходами, закріплюваними за відповідними територіальними бюджетами, можна визнати досить очевидним. Дійсно: чим більше сплачують громадяни, що проживають на даній території, з власних доходів на користь держави, тим більш суми благ у вигляді державного фінансування систем соціального захисту населення, освіти, охорони здоров’я, культури і спорту, інфраструктуру тощо вони як жителі мають право одержати. Тут також діє позитивний психологічний ефект, який полягає в тому, що населення знає, що внесений ним податок спрямовується на задоволення його ж потреб. Тому, на погляд автора, прибутковий податок має все ж таки стовідсотково зараховуватись до всіх місцевих бюджетів.

Нарешті, проміжне положення займає податок на прибуток підприємств. Його зв’язок з доходами відповідних територіальних бюджетів не можна визнати, з одного боку, таким самим тісним, як у випадку з прибутковим податком громадян, і з другого - таким віддаленим, як у випадку з ПДВ. Справа в тому, що розподіл підприємств – платників податку то території держави визначається особливими факторами (наприклад, політикою розміщення продуктивних сил, близькістю джерел сировини та енергії, наявністю комунікацій тощо). Тому, якщо на даній території одержують більше прибутку і податку на прибуток у розрахунку на душу населення, то це ще не означає, що такі високі доходи є виключно його заслугою, яка повинна винагороджуватися відповідною підтримкою у вигляді державного фінансування. Проте, оскільки при міжтериторіальному розподілі податку на прибуток неможливо врахувати вплив факторів, які визначають особливості регіонального розподілу бізнесу, то на практиці можна застосовувати підхід, який грунтується на принципі територіальної структури новоствореної вартості (що ще простіше) структури заробітної плати.

Окремої уваги заслуговують місцеві податки і збори. Як показали результати досліджень, місцеві платежі не відіграють будь-якого суттєвого значення у формуванні дохідної частини місцевих бюджетів. Так, питома вага цих податків у загальній структурі доходів бюджету Новгородського району незначна, і складає тільки 1,86 відс. П’ятирічна практика стягнення місцевих податків засвідчує, що найбільш перспективними видами з точку зору можливостей впровадження і за обсягами є комунальний податок, ринковий збір, збір за парковку автомобілів, збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі. Можливості, закладені в інших платежах (зокрема, наявність потенційних платників і об’єктів оподаткування), на жаль, при даних економічних умовах, досить невеликі. Це стосується таких податків і зборів, як збір з власників собак, збір за виграш на бігах, збір за участь у бігах на іподромі та деяких інших. Але звернімо увагу на такі особливості. Приміром, плата за землю – загальнодержавний податок, але ж він повністю зараховується до бюджетів АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя (норматив відрахувань від цього податку до бюджету Новгородківського району складає 70 відс., а його частка у загальній структурі доходів – 14,8 відс.). Тому доречнішим було б віднести цей податок до переліку місцевих. А оскільки Новгородківський район є здебільшого агропромисловим, зарахування плати за землю у повному обсязі (100 відс.) до бюджету району дало б можливість підвищувати родючість грунту, більш раціонально використовувати земельні ресурси, займатися веденням кадастру, землевпорядкуванням, розвитком інфраструктури населених пунктів. Цей перелік могли поповнити і деякі ресурсні платежі (плата за спецвикористовування надр, лісових і водних ресурсів), які лише частково находять до місцевих бюджетів, хоча вони мали б повністю справлятися за територіальною ознакою під контролем відповідних державних органів.

Слід зазначити, що сьогодні триває активна робота із удосконалення чинного законодавства щодо місцевих податків і зборів. За умови впровадження нових і ліквідації існуючих малоефективних платежів у розрахунку на рік ( за підрахунками Державної Податкової Адміністрації) можна було б досягти подвійного приросту їх надходжень. Йдеться про скасування зборів за право кіно- і телезйомок, за участь у бігах на іподромі, за виграш на бігах осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі, , збору за утримання собак і впровадження нових зборів, зокрема, за здійснення міжнародного туризму; за надання у користування земельних ділянок для будівництва об’єктів виробничого і невиробничого призначення, індивідуального житла та гаражів у населених пунктів; за право розміщення офісів суб’єктів підприємницької діяльності у центральній частині населеного пункту та у будівлях, що мають історико-архитектурну цінність, тощо.

Звичайно, це не просте питання. Кілька разів його розглядав парламент, узгоджував із зацікавленими міністерствами, аналізувалися альтернативні варіанти і обговорювалися з представниками асоціації міст. Паралельно законопроект кілька разів розглядався в Кабінеті Міністрів і на засіданнях відповідних комітетів Верховної Ради. Як відомо, в Україні налічується понад 11 тисяч органів місцевого самоврядування та їх виконавчих відділів, які теж відстоюють проблеми щодо зміцнення доходної бази бюджетів, і це зумовлює складність прийняття оптимального, зваженого і взаємоузгодженого законопроекту. Проте є надія – виходячи із загальнодержавних інтересів, рано чи пізно він буде прийнятий.

Незважаючи на велике різноманіття місцевих податків у розвинутих країнах вирішальне фіскальне значення (насамперед, на муніципальному рівні) мають тільки деякі з них, і в першу чергу – помайнові. У це не дивно, оскільки оподаткування майна гарантує стабільне надходження доходів до бюджету. Крім того, податок на майно, використовуючись для фінансування державних послуг у конкретному регіоні, врешті-решт сприяє підвищенню ринкової вартості цього майна. Тим самим він забезпечує взаємозв’язок між сплаченими податками і одержаними благами, що є важливим принципом організації ефективної системи оподаткування. Нарешті, до позитивних рис даного податку слід віднести те, що нерухомість не може бути переміщена, а тому, як правило, можливі міжрегіональні відмінності в його ставках не викликають небажаних наслідків. Разом з тим організувати ефективне помайнове оподаткування непросто. При цьому неминуче виникають технічно складні проблеми повного охоплення об’єктів оподаткування, точної оцінки їх вартості та дійового механізму стягнення податків. Крім того, слід враховувати, що за свідченням американських вчених, податок майно не користується популярністю, оскільки ним оподатковується така форма матеріальних цінностей, яку можна приховати.

В Україні ситуація ускладнюється слабкою розвиненістю ринку нерухомості, відсутністю, необхідних інформаційно-довідкових систем, які б характеризували оподатковуване майно, відсутністю досвіду оцінки і переоцінки вартості об’єктів, високими темпами інфляції та іншими факторами. Все ж таки майно є найперспективнішим об’єктом для розвитку місцевого оподаткування.

Помайнове оподаткування в нашій державі ще не введене, хоча Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про систему оподаткування “ №77/97 від 19 лютого 1997 року передбачає серед загальнодержавних податок на нерухоме майно (нерухомість). Податок на нерухоме майно в новій редакції Закону об’єднав два податки із старої статті – податок на майно підприємств і податок на нерухоме майно громадян. Відповідний проект Закону підготовлений та перебуває на розгляді у Верховній Раді України.

Згідно вищезазначеного проекту оподаткуванню підлягають будівлі (житлові будинки або їх частини, садові будиночки, дачі, гаражі, квартири, тобто нерухомість, яка використовується в інших, ніж підприємницькі, цілях) та споруди (об’єкти першої групи основних фондів (Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств”)). Ставки оподаткування встановлюються органом місцевого самоврядування при затвердженні бюджету на наступний рік – складають не менше 1 відс. і не вище 3 відс. до бази оподаткування.

Податок на майно стягується, виходячи з економічного стану власності, а не з величини одержуваного доходу. Податок на майно сплачується у грошовій формі, тому можуть виникнути ускладнення у тих платників, які володіють значним майном, але не мають достатніх поточних доходів. До цих платників належать пенсіонери та інші особи з фіксованими доходами. Тому повинні бути передбачені податкові привілеї для окремих соціальних груп із метою їх захисту від податкового перевантаження. Система податкових привілеїв звичайно називається системою запобіжників. Суть одного з них полягає в “пороговому підході”, при якому податковий тягар визначається у вигляді фіксованого відсотка від доходу сім’ї. При цьому будь-який податок, що перевищує вказану частку доходу, вважається “надлишковим” і служить основою для надання пільг. Та частка доходу, яка вважається прийнятним податковим тягарем, і є пороговим рівнем.

Викладені вище принципи вирахування і стягнення податку на нерухоме майно необхідно враховувати при впроваджені цього податку в Україні. Перші кроки в цьому напрямку вже робляться. Так, проектом закону про податок на нерухоме майно громадян передбачається, що в містах оподаткуванню не підлягає 21 кв. метр загальної площі на кожного члена сім’ї плюс 10 кв. метрів на сім’ю.Не оподатковується до 80 кв. метрів загальної площі житла, що перебуває у власності одного чи двох непрацюючих пенсіонерів.

Для сіл і селищ з кількістю населення до 50 тис. норми неоподатковуваної площі збільшені для кожного члена сім’ї до 40 кв. метрів плюс 10 кв. метрів на сім’ю. Для одиноких непрацездатних пенсіонерів у таких населених пунктах неоподатковувана база становить до 120 кв. метрів загальної площі будівлі.

Крім того, за прикладом розвинутих країн, податку на нерухоме майно доцільно надати статусу місцевого, який би надходив тільки до регіональних і місцевих бюджетів.

Одним із додаткових джерел доходів органів місцевого самоврядування міг би стати випуск облігацій. Світова практика доводить, що доцільно використовувати подібне джерело у випадках, коли існують потенційні можливості використання такого виду доходів для фінансування видатків на капітальні вкладення.

З метою вивільнення коштів із місцевого бюджету на дотації житлово-комунальному господарству, можливим було б застосування місцевими органами влади концесій – контрактів про надання суспільних послуг з умовами про інвестування капіталу. При цьому місцевим органам влади можна передати право встановлювати і збирати плату за користування або мито, оплачені за послуги. Оскільки договори про концесію охоплюють дуже тривалі періоди (що найбільше 35 років), потрібне чітке регулювання щодо якості надання послуг і договір про закінчення двох контрактів.

Найкращі приклади концесій – це підприємства інфраструтури (зокрема готелі) та комунікаційні споруди. Коли уряд має право і повноваження забезпечити послугами, але йому часто бракує фінансових ресурсів для капіталовкладень та надання послуг, як-от у секторі водопостачання або утилізації відходів, тоді підписують договори про концесію. Таким способом переваги ефективних прибуткових організацій вдається поєднати з державною відповідальністю за надання послуг.

Для стимулювання місцевих органів влади стосовно поновлення частин своїх бюджетів та проведення активної інвестиційної діяльності на місцях вже сьогодні повинні бути переглянуті відповідні статті законів, що регламентують правила формування та виконання місцевих бюджетів, деякі з них не відповідають принципам самостійності та фінансової незалежності органів місцевого самоврядування.

Торкаючись теми недосконалого законодавства, слід зазначити, що, наприклад, статтею 62 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” передбачено, що держава гарантує органам місцевого самоврядування доходну базу, достатнью для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб. Це зрозуміло, забезпечення вище мінімального рівня – справа самих органів місцевого самоврядування. Проте далі читаємо: “У випадках, коли доходи від закріплених за місцевими бюджетами загальнодержавних податків та зборів перевищують мінімальний розмір місцевого бюджету, держава вилучає з місцевого бюджету до державного бюджету частину надлишку в порядку, встановленому законом про державний бюджет “.[35, с. 96] Справедливо, якщо сказане стосувалося б дотацій, до отримання яких регіони не докладають надмірних зусиль. А в даному разі будь-яка ініціатива регіонів щодо збільшення податкових надходжень, а значить, і забезпечення населення суспільними благами вище мінімального рівня каратиметься відповідними вилученням фінансових коштів. Тоді постає запитання: за рахунок чого здійснювати розвиток? Звичайно ж не за рахунок місцевих податків і зборів, що забезпечують лише мізерну частину потреби.

Також необхідно звернути увагу на інфляційні процеси. Доходи бюджету надходять з урахуванням інфляційного фактору, а видатки здійснюються згідно із запланованими обсягами. Зважаючи на це, необхідно коригувати обсяги видатків з поправкою на інфляцію. Через те, що це не завжди робиться, у розпорядників бюджетних коштів можуть утворюватись так звані надлишки коштів, які можуть ними використовуватись не за призначенням. А це створює можливості для зловживань з боку апарату управління на місцевому рівні.

Важливо зазначити, що реформування системи формування місцевих бюджетів повинно грунтуватись лише на тих заходах, які б заохотили місцеві органи влади до пропорційного виконання як державного, так і місцевих бюджетів. Тільки такі заходи дадуть ефект. Одним із таких методів могло б бути запровадження порядку здійснення видатків державного бюджету шляхом використання поточних надходжень у регіонах для здійснення поточних видатків державного бюджету. Інакше кажучи, для виконання функцій органів влади України слід залишати у регіонах певну частку коштів державного бюджету без їх спрямування до центру та у зворотному напрямі. Реалізація запропонованого методу дасть змогу вдосконалити діючу систему здійснення видатків державного бюджету, підвищити оперативність і ефективність управління наявними фінансовими ресурсами держави та зацікавити місцевих керівників у збільшенні надходжень до державного бюджету. Особливе значення цей підхід матиме для фінансування соціальних потреб, оскільки буде усунуто різницю у відповідальності місцевого керівництва за виконання фінансового плану органів управління держави та місцевих органів. Стосовно відповідальності органів влади перед громадянами акцент буде зміщено у регіони, що відповідає елементарній логіці.

Формування регіонального бюджету на основі зазначеного принципу тісніше пов’яже його з результатами економічного розвитку регіону, дозволить вже на етапі бюджетного планування співставляти розмір територіальних доходів із доходами регіонального бюджету, планувати видатки бюджету, визначати напрямки виявлення резервів в регіональній економіці. Підвищаться зацікавленість і відповідальність місцевих органів влади за кінцеві результати економічного розвитку території.

У ході перебудови механізму формування бюджетів повинна бути вирішена низка питань, в тому числі і такі: яка частка бюджетних доходів повинна спрямовуватись до державного бюджету, яка залишатись на місцях; у зв’язку з цим – яким повинен бути норматив відрахувань від територіальних бюджетних доходів (що знайде своє відображення у нормах відрахувань від загальнодержавних податків і зборів). З цього приводу можливі слідуючі варіанти.

Норматив відрахувань у відсотках від загальної суми територіальних бюджетних доходів встановлюється для регіонального бюджету, а частина коштів, що залишилась, спрямовується до вищестоящих бюджетів.

За встановленими нормативами у відсотках від загальної суми територіальних бюджетних доходів кошти спрямовуються до вищестоящих бюджетів, а частина коштів, що залишилась – до місцевих бюджетів.

Для вищестоящих бюджетів встановлюється фіксований норматив (у грошових одиницях) коштів, що перераховується до цих бюджетів, всі інші кошти спрямовуються до місцевих бюджетів.

Взагалі, для підвищення відповідальності і зацікавленості нижчестоящих регіонів у кінцевих результатах їхньої діяльності більш прийнятні другий та третій варіанти, коли регіональні бюджети будуть формуватись на основі залишкового принципу територіальних бюджетних доходів після внесення у вищестоящі бюджети сум у вигляді своєрідного податку з території.

Третій варіант цікавий не тільки для нижчестоящих регіонів, яким він дає максимальні можливості для виявлення внутрішньорегіональних резервів, але й для вищестоящих, так як фіксований норматив забезпечує гарантованими обсягами коштів їх бюджети. Можливі і модифікації цих варіантів.

Необхідно також визначити, єдиний чи диференційовані нормативи слід застосовувати. Якщо встановити єдиний для всіх регіонів норматив формування бюджетів, то в зв’язку з річними рівнями економічного і соціального розвитку в деяких регіонах бюджет, сформованих по зазначеному нормативу, буде менше досягнутого, а в деяких – більше. Для усунення цих протиріч є декілька шляхів.

Можливе виділення із вищестоящих бюджетів дотацій і субвенцій тим регіонам, в бюджеті яких буде недостатньо коштів для фінансового забезпечення нормативів забезпеченості.

Для регулювання місцевих бюджетів повинен бути створений фонд міжтериторіального фінансового вирівнювання.

При реформуванні бюджетного механізму доцільно було б місцевий бюджет поділити на поточний і бюджет розвитку. При побудові поточного бюджету необхідно в його основу покласти наступні принципи: забезпечення достатнього рівня розвитку регіону, міста, селища, села; стабільність надходження коштів; пріоритетний розвиток соціально-культурної сфери; наукову обгрунтованість розмірів видатків; обов’язковий характер виконання поточного бюджету.

Виходячи з цього, поточний бюджет може мати таку структуру (рис 3.1)

Поточний бюджет

Доходи

Витрати

Рис. 3.1 Структура поточного бюджету

Цей розподіл обумовлений тим, що поточні видатки потребують негайного та своєчасного фінансування. Таке фінансування може забезпечити лише наявність відносно стабільних джерел доходів. До таких джерел можна віднести ресурсні платежі, податок на доходи фізичних осіб, податки на власність, неподаткові надходження, субсидії, субвенції, дотації.

Бюджет розвитку повинен фінансувати розширене відтворення усіх сфер діяльності на місцевому рівні. Його бюджетні пріоритети можуть змінюватись в залежності від того, як виконується поточний бюджет.

Основними принципами бюджету розвитку є: тісний зв’язок з поточним бюджетом; зміна бюджетних пріоритетів; виконання в міру надходження коштів.

Співвідношення між поточним бюджетом і бюджетом розвитку нестабільне і залежатиме від досягнутого рівня економічного і соціального розвитку регіону і перспектив на майбутнє.

Для фінансування капітальних витрат, тобто бюджету розвитку, можна в свою чергу, використовувати менш стабільні джерела доходів (рис. 3.2) .

Важливо, щоб за рахунок власних податкових джерел поточного бюджету місцеві органи влади могли фінансувати 60-80 відс. своїх потреб. В цьому разі їхня залежність від рішень вищестоящих органів влади стосовно дохідної частини місцевих бюджетів буде мінімальною.

Бюджет розвитку.

Доходи

Видатки

Рис. 3.2 Структура бюджету розвитку

Що ж стосується бюджету розвитку, то, на думку автора, наповнення його дохідної частини має відбуватись в значній мірі за рахунок активної державної підтримки у вигляді дотацій на інвестиційні цілі. У цьому випадку природньо постає запитання: де держава візьме кошти на відповідні цілі?

Вихід із даної ситуації можливий лише при активному втручанні держави в економіку, що базується на активній бюджетній політиці.

Оскільки основні чинники кризи США у 1929-1933 рр. та основні чинники кризи України у 1991-1998 рр. майже однакові, то нам мають бути цікавими ті рекомендації економічної науки, за допомогою яких США ( і не тільки вони ) виходили з кризи. А запровадили вони економічну теорію Кейнса, яка передбачала активну стабілізаційну політику – втручання держави в економіку:

Створення корпорації по страхуванню заощаджень населення.

Державне регулювання ринку цінних паперів. Зупинення спекулятивних процесів (доходність цінних паперів становила 0,6–0,8 відс.).

Встановлення процентних ставок під кредити у виробництво: у 1934р. – 0 відс., 1935–1940 рр. – 0,8 відс. У 1941-1942 рр. – 0,6 відс.

Зростання заробітної плати і фіксацію цін у бізнесі.

Протекціонізм (політику високих тарифів з метою недопущення іноземних товарів на ринок США, дотацію фермерів, квоти).

Збільшення дефіциту бюджету з метою інвестування виробництва за тезою Кейнса: дефіцит бюджету має зростати, коли не буде досягнута повна зайнятість (дефіцит бюджету США у 1939 р. – 4,8 млрд. дол., у 1943 р. – 55 млрд. дол.)

Скорочення податків і збільшення державних витрат з метою зменшення безробіття.

Збільшення маси грошей (М₁) у 1939р. в 1,73 рази по відношенню до 1933 року.

Слід відзначити, що кожному етапу розвитку в США було своє відношення до бюджетного дефіциту та державного боргу.

У кризові та повоєнні періоди зростання дефіциту бюджету вважається нормальним і навіть необхідним кроком. В усталеному, врівноваженому економічному стані зусилля уряду спрямовуються на зменшення дефіциту бюджету.

Зрештою, як писав М. Портер: “багатьом країнам вдалося швидкими темпами підняти рівень життя, не дивлячись на бюджетний дефіцит (Японія, Південна Корея, Італія), падіння курсу валюти (Німеччина, Швейцарія), високі процентні ставки (Італія, Південна Корея) [32, с.212] В економічній науці добре відоме неприємне для прибічників монетаризму висловлювання відомих економістів – лауреатів Нобелівської премії Т. Сарджента та Н. Уоллеса про те, що покриття бюджетного дефіциту за допомогою збільшення боргу може мати в довгостроковій перспективі більші інфляційні наслідки, ніж покриття бюджетного дефіциту за рахунок випуску грошей.

На жаль, у нашому суспільстві, відстоюються лише монетаристські цінності і нехтуються рекомендації інших економічних теорій та майже зовсім не враховується особливості перехідної економіки, усвідомити цей очевидний висновок Сарджента-Уоллеса не так вже й просто.

Внаслідок цього Уряду для погашення дефіциту бюджету вдалося створити фінансову піраміду через продаж цінних паперів з надзвичайно високою прибутковістю (в 100 разів більшою за прибутковість цінних паперів США при виході з кризи), яка себе не виправдала і створила загрозу додаткового фінансового краху в Україні.

Викладене вище дає підстави зробити висновок, що активна державна підтримка інвестиційної діяльності місцевих органів влади, здійснювана шляхом надання відповідних дотацій місцевим бюджетам (зокрема, бюджетам розвитку), фінансованих за рахунок створення державного дефіциту є одним із головних засобів радикального зростання виробництва в Україні. А це в свою чергу створить передумови для вирішення проблеми наповнення дохідної частини місцевих бюджетів, що потягне за собою вирішення багатьох соціальних проблем нашого суспільства в цілому.

Проблеми місцевих фінансів накопичувались десятиріччями; на сьогоднішній день вони перетворились у великий клубок протиріч і невирішених питань при досить значному нестатку фінансових ресурсів як у центрі, так і на місцях. Тому зі всією гостротою постало питання про необхідність проведення реформи місцевих фінансів, яка повинна супроводжуватись законодавчим закріпленням прав, повноважень і обов’язків місцевих адміністрацій.

Звичайно, бюджетна реформа не вирішить всіх питань, але проблема ефективного витрачання коштів та зміцнення дохідної частини місцевих бюджетів – за нею.

Ступінь самостійності регіонів щодо формування і використання бюджету визначається співвідношенням задач, котрі входять до їх компетенції (тобто вирішуються органами регіонального і місцевого самоврядування під власну відповідальність), і задач, котрі виконуються вищестоящими органами влади або за їх дорученням. При розподілі задач і функцій повинні вирішуватися і питання розподілу доходів і видатків між центральним і місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами одного рівня.

Вирішення багатьох проблем по формуванню і використанню місцевих бюджетів в значній мірі визначило б розширення економічної самостійності регіонів країни. Однак головним питанням у формуванні фінансів адміністративно-територіальних одиниць залишається об’єктивність у визначенні розмірів їхніх бюджетів з урахуванням науково обгрунтованих нормативів бюджетної забезпеченості на 1 жителя. Але на жаль, в Україні ще немає розроблених нормативів, тому на даний момент фінансове вирівнювання можливо здійснювати з урахуванням середніх по місцевих бюджетах доходів і видатків, а також з урахуванням відносної податкоздатності кожної адміністративно-територіальної одиниці.

В
результаті проведених досліджень формування місцевих бюджетів Новгородківського району виявлені досить серйозні розбіжності у співвідношеннях доходів і витрат на душу населення різних адміністративно-територіальних одиниць (рис. 3.3)

Рис. 3.3 Співвідношення доходів і витрат на душу населення

місцевих Рад Новгородківського району у 1998 році (грн.)

Використання щодо місцевих бюджетів району індивідуальних нормативів відрахувань до загальнодержавних податків призводить до того, що в кожному з них залишається різна частина зібраних податків, динаміка доходів у розрахунку на одиницю податкових надходжень є досить суперечливою і важкопередбачуваною. Як правило, збільшення (або зменшення) питомої ваги місцевої Ради в загальній сумі доходів району не спричиняє відповідного збільшення (або зменшення) доходів її місцевих бюджетів (таблиця 3.1)

Відсутність чіткого взаємозв’язку між обсягом податків, які збираються, і доходами місцевих бюджетів позбавляє місцеві органи влади стимулів до збільшення державних доходів, що, в свою чергу, загострює проблему нестачі не тільки на місцевому, але й на загальнодержавному рівні.

Міжтериторіальний перерозподіл державних доходів досі не має ні чітко сформульованого змістовного обгрунтування, ні чітких правил і формул. Необ’єктивність такого перерозподілу призводить до того, що місцеві Ради, де рівень податкових надходжень у розрахунку на душу

Таблиця 3.1

Частка місцевих Рад в податкових надходженнях і доходах

місцевих бюджетів у 1998 р. (відсотки)

населення є вищим, ніж у середньому по місцевих Радах, опиняються в гіршому становищі з точки зору доходів місцевих бюджетів порівняно з місцевими Радами, де він, відповідно, є нижчим. Наприклад, у 1998 р. доходи місцевих бюджетів Верблюзької, Вершино-Кам’янської та Митрофанівської сільских Рад у розрахунку на душу населення навіть не досягли середнього рівня по місцевих Радах (склавши відповідно 69,2 відс. 74,1 відс. та 83,1 відс. від нього), тоді як податкові надходження в розрахунку на душу населення були тут найвищими (відповідно 112,9 відс., 105,1 відс. та 120,3 відс.) (таблиця 3.2 ).

Усі зроблені в останні роки спроби змінити підходи до формування місцевих бюджетів України не торкнулися суті системи бюджетного планування, що склалася в мовах командно-адміністративної економіки. Суть цієї системи полягає в тому, що витрати місцевих бюджетів визначаються, насамперед, наявністю об’єктів місцевого господарства, а також закладів і організацій освіти, культури, охорони здоров’я, що перебувають у підпорядкуванні місцевих органів влади. Потім доходи місцевих бюджетів приводяться у відповідність з плановим рівнем їх витрат, причому з великим впливом суб’єктивного фактору.

Однією із спроб виходу з ситуації, що склалася у фінансовому вирівнюванні місцевих бюджетів, є застосування математичної формули,

що дозволяє об’єктивно підійти до визначення обсягів місцевих бюджетів. Зазначена формула, запропонована комісією Верховної Ради України по бюджетній політиці, має слідуючий вигляд:

Gi = (E / P – R / Px * Fci) * Pi, де

Gi – дотація місцевому бюджету (+), кошти передані (-);

E/P – середні по місцевим бюджетам району видатки на душу населення

R/Px - середні по місцевим бюджетам району доходи на душу населення;

Pi – населення відповідної місцевої Ради;

Fci – відносна податкоздатність кожної місцевої Ради у вигляді коефіцієнту, який показує, як доходи населення кожної місцевої Ради відносяться до показника середніх доходів на душу населення в цілому по місцевим Радам.

Проведені за допомогою цієї формули розрахунки дозволяють, як свідчать дані табл. 3.2, привести видатки відповідних місцевих Рад до рівня середніх по місцевих Радах, а також визначити обсяги коштів, що передаються до районного бюджету (оскільки жодна з місцевих Рад Новгородківського району не є дотаційною) з урахуванням середніх по місцевих Радах доходів на душу населення та коефіцієнту податкоздатності відповідної Ради.

Результати дослідження показують, що 5 з 11 місцевих Рад мають перераховувати до бюджету суми, які значно перевищують ті, що передбачені планом, розрахованим райфінвідділом, в той же час для 6 із 11 місцевих Рад сума коштів, що передається ними до районного бюджету повинна бути зменшена для досягнення ними принаймні середнього рівня видатків на душу населення.

Звісно, запропонована методика фінансового вирівнювання території має і недоліки. Головний із них полягає в тому, що розрахунок планових видатків, а відтак, і дотації (або коштів переданих), проводиться на основі середніх по місцевих Радах видатків на душу населення. А тому в деяких випадках середні видатки можуть і не відповідати мінімально необхідному рівню для місцевих Рад. Інший недолік – в тому, що зазначена методика не має стимулюючих факторів для місцевих Рад щодо поповнення ними дохідної частини своїх бюджетів, оскільки їхні видатки будуть профінансовані на рівні середніх по місцевих Радах.

Для усунення зазначених недоліків при розрахунках видаткової частини місцевих бюджетів за відповідною методикою до уваги слід брати не середні по місцевих Радах видатки на душу населення, а науково обгрунтований норматив бюджетної забезпеченості.

Передусім треба чітко визначити, що собою має являти бюджетна забезпеченість на одного жителя. Напевне, це величина витрат місцевих бюджетів на одного жителя даного регіону із місцевих бюджетів усіх рівнів, яка справді могла б значно наблизити до вирішення питань, пов’язаних із формуванням місцевих бюджетів.

Розрахунок величини бюджетної забезпеченості –складне завдання. По-перше, її можна визначити тільки на основі матеріальних витрат, тобто враховуючи витрати електроенергії, тепла, води, обладнання, інвентаря, медикаментів, продуктів харчування та ін. По-друге розрахунки досить складні й потребують серйозних наукових досліджень. По-третє, значна частина витрат місцевих бюджетів, таких, як комунальні послуги, капітальні вкладення, витрати на управління, підтримка окремих груп виробників, мало залежать від кількості жителів і є умовно постійною. По-четверте, бюджетна забезпеченість буде різною в залежності від сільського та міського населення.

Тобто система збалансування повинна базуватись на групі об’єктивних нормативів, які визначають рівень забезпечення окремих регіонів закладами суспільної і технічної інфрастуктури, що має істотне значення для задоволення потреб населення. Існування показників забезпечення закладами інфрастуктури дає змогу визначити розмір потреб у фінансових ресурсах, необхідних для здійснення поточних видатків і видатків розвитку. З цією метою необхідно використовувати показники, що стосуються потреб суспільства, які є у кожному регіоні.

Серед них можна назвати такі показники, як кількість місць у дитячих садках і яслах на 100 дітей дошкільного віку; кількість учнів у 1-4 класах; кількість класів на 100 учнів; кількість лікарів на тисячу жителів; кількість лікарняних ліжок на тисячу жителів; довжина місцевих доріг; довжина мережі каналізації та водогону на 1 кв. км і на тисячу жителів).

Необхідно визначити рівень забезпечення кожної області, району, міста, села закладами такого роду та рівень бюджетної забезпеченості з урахуванням усіх зазначених показників. Місце кожного регіону в забезпеченні зазначеними установами дасть змогу визначати рівень бюджетних видатків на реалізацію завдань стандартного характеру.

Поряд з показником бюджетної забезпеченості на душу населення доцільно було б розрахувати і норматив фінансової забезпеченості на душу населення з урахуванням утримання і розвитку об’єктів соціальної інфраструктури, до якого увійшли б асигнування з бюджетів усіх рівнів, включаючи державний, джерела позабюджетних фондів і витрати на ці цілі господарюючих суб’єктів.

Розрахунок нормативу фінансової забезпеченості на одного жителя необхідно здійснювати в тісному взаємозв’язку з розміром фінансових ресурсів і витрат регіону. В подальшому цей норматив слід поділяти на дві частини: одна має забезпечуватись бюджетними коштами, а друга – коштами з позабюджетних джерел. Бюджетний норматив необхідно поділяти на норматив бюджетної забезпеченості із бюджетів базового рівня (сільських, селищних і міських) та норматив, який фінансується з регіональних бюджетів (обласних, районних). Відповідно до цього мають розмежовуватися і витрати бюджетів.

Що ж стосується взаємовідносин місцевих бюджетів із державним бюджетом, а також бюджетів базового рівня із регіональними у тій частині, яка не забезпечує покриття нормативу коштами місцевих бюджетів, то їх слід будувати на основі прямих бюджетних дотацій безпосередньо кожному бюджету. Для вирішення цього питання доцільно було б створити фонд фінансового вирівнювання. Такий фонд може створюватись з частини запланованих перевищень доходів над видатками, а також за рахунок відрахувань від податкового пулу.

На даному етапі одним з державних податків, який можна внести до пулу, міг би слугувати податок на додану вартість, як найстабільніше джерело бюджетних надходжень. Величина ставки відрахувань від пулу могла б визначатися відповідно до принципу рівномірності: темпи зростання дохідної частини місцевих бюджетів за врахуванням дотацій мали б відповідати динаміці зростання доходної частини держбюджету за вирахуванням суми дотацій.

При формуванні трансферного фонду аж ніяк не можна виходити з мети досягнення повного фінансового вирівнювання, оскільки це знижує стимули місцевих колективів поліпшувати свій фінансовий стан. З огляду на цю обставину, частина планових перевищень доходів над видатками повинна залишатись у розпорядженні органів місцевого самоврядування і використовуватись на додаткові власні потреби, такі як інвестиції, капітальні ремонти тощо. Ці ресурси можна використовувати й на зростання стандарту послуг, що надаються. Крім того, певна диференціація величини бюджетних видатків бажана з огляду на необхідність зацікавлення органів місцевого самоврядування максимізацією власних доходів, бо повна рівність сприяє пасивності й очікуванню на допомогу ззовні.

Розбудова прозорого механізму розподілу трансфертного фонду може включати в себе кілька важливих моментів.

По-перше, заслуговує на особливу увагу принцип розподілу фонду транфертів на окремі контингенти відповідно до видів територіальних об’єднань із метою врахування відмінностей у їх фінансових потребах і фінансовому потенціалі. Важко сказати, скільки таких контингентів має бути в Україні, але логічно припустити, що доцільно було б мати окремі фонди принаймні для найбільших міст, інших територіальних громад, районів та областей. Пропорції розподілу трансфертного фонду між контингентами могли б уточнюватися щорічно.

Застосування такого підходу дасть змогу відмовитися від багатоступеневого ( а відтак непрозорого) розподілу державних дотацій, коли їх отримують області, які потім розподіляють їх між районами, а вже ті – між територіальними громадами. Якщо територіальна громада визначається в Україні за первинну ланку місцевого самоврядування, то саме вона має безпосередньо отримувати дотаційні кошти з держбюджету згідно з певними критеріями. Що ж стосується колективів більш високого рівня (район, область), то вони, окрім отримання державних дотацій, могли б отримувати відрахування від частини доходів територіальних колективів на фінансування суспільних послуг, що мають спільний інтерес для включених до адміністративно-територіальної одиниці територіальних громад.

По-друге, досвід зарубіжних країн переконує, що на перші 3-5 років достатніми виявляються спрощені схеми розподілу дотацій. Тобто послідовність ускладнення механізму розподілу має такий вигляд: національний розподіл дотацій (тобто без корекції, просто відповідно до чисельності жителів) – запровадження базових коефіцієнтів корекції фінансової потреби, щоб надати містам можливість покривати свої витрати, поєднання вирівнювання за витратами з вирівнюванням за доходами – подальше ускладнення механізму за рахунок упровадження додаткових критеріїв корекції нормованих видатків. Інакше кажучи, найпродуктивнішим підходом був би послідовний рух від найпростішої моделі до більш ускладненої. Крім усього іншого, максимальне спрощення розрахунків суттєво знизить роль особистого фактору у внутрішньодержавних фінансових відносинах.

По-третє, досвід розбудови місцевих фінансів у розвинутих країнах підтверджує також значущість розподілу дотацій на загальні та цільові. У перші роки реформування повинні домінувати цільові дотації, а з набуттям необхідного досвіду управління місцевими бюджетами та поліпшенням фінансового стану адміністративно-територіальних одиниць їх частка повинна поступово знижуватись.

Таке обмеження свободи використання коштів вбачається досить умотивованим. Зрештою, ситуація з інфраструктурою міст та сіл в Україні досить невтішна. При цьому очевидною стала тенденція до різкого скорочення видатків, які можна віднести до інвестиційних: якщо у 1994р. їх питома вага у загальних видатках місцевих бюджетів становила 19,3 відс., то у 1995 році – 17,6 відс., у 1996р. – 14,0 відс., у 1997 р. – 10,0 відс. (частка інвестиційних видатків у бюджеті Новгородського району становила у 1996р. – 1,18 відс. від усіх видатків, у 1997 р. – 1,96 відс., а в 1997р. – 0,29відс.З цих міркувань випливає: навряд чи в процесі розбудови системи фінансового вирівнювання можна обмежуватися тільки загальними дотаціями, які практично стовідсотково надходять до поточного бюджету. Тому необхідно розробити механізм надання цільових (інвестиційних) дотацій, який стимулюватиме інвестиційну діяльність місцевих колективів. При цьому дуже цікавим є паушальний підхід до їх розподілу, що, поза іншим, стимулюватиме кооперацію територіальних громад із метою об’єднання їх коштів.

Нарешті, треба створювати нормативну базу з метою правового оформлення системи фінансового вирівнювання. Вона має чіткіше визначити компетенцію місцевих органів влади та держави, розмежовувати джерела їх доходів. Доцільно було б прийняти спеціальний закон про місцевий бюджет, де були б чітко визначені основні доходи й видатки місцевих бюджетів, порядок їх виконання тощо, рамковий закон про основи надання бюджетних трансфертів. Можливо, необхідні й спеціальні закони де б визначалося , в яких випадках і які види бюджетних трансфертів можуть отримувати місцеві колективи, яка процедура надання їх, контролю за використанням тощо.

Створення мобільної системи фінансового вирівнювання місцевих бюджетів має сприяти збільшенню рівня зростання бюджетних видатків на функціонування й розвиток сфери матеріальних послуг для населення, а також господарської активності районів.

В результаті проведеного дипломного дослідження виявлено, що місцеві бюджети – це не просто балансові розрахунки доходів і витрат, які мобілізуються і витрачаються на відповідній території, а й важлива фінансова категорія, основу якої становить система фінансових відносин, що складається між місцевими та державним бюджетоми, а також усередині сукупності місцевих бюджетів. Місцеві бюджети є головним каналом доведення до населення кінцевих результатів суспільного виробництва, спрямованих на суспільне споживання. Саме через них суспільні фонди споживання розподіляються в територіальному розрізах, тобто між окремими адміністративно-територіальними одиницями і соціальними групами населення. Крім того, саме з місцевих бюджетів фінансується розвиток галузей виробничої сфери, в першу чергу місцевої промисловості і комунального господарства.

Водночас, саме в цій, найчисельнішій ланці бюджетної системи, існує чи не найбільше проблем, пов’язаних із їх формуванням та виконанням, що потребують свого негайного вирішення.

Практичне дослідження процесу формування місцевих бюджетів довело, що на сьогоднішній день місцеві органи влади не володіють достатніми фінансовими ресурсами для організації управління економікою і соціальною сферою на своєму рівні. Це обумовлено цілою низкою обставин:

високими рівнем концентрації фінансових ресурсів у державному бюджеті країни, що знижує значення регіональних і місцевих бюджетів у вирішенні життєво важливих для населення задач (власні доходи бюджету Новгородківського району становлять лише 26 відс. від усіх доходів бюджету);

домінуючою роллю регулюючих доходів у структурі надходжень коштів до місцевого бюджету і низькою часткою закріплених за територіями податкових платежів (частка дотації та сум загальнодержавних регулюючих податків і зборів становить 74 відс. у загальній структурі доходів бюджету Новгородківського району);

нині діючою практикою формування місцевих бюджетів, при якій збережений поки що в своїй основі механізм централізованого встановлення нормативів відрахувань від регулюючих доходів, хоча вони й знаходяться у протиріччі з принципами бюджетної децентралізації;

тенденцією встановлення видатків униз по бюджетній системі без відповідного підкріплення дохідними джерелами, що призводить до дотаційності багатьох, раніше збалансованих місцевих бюджетів.

Принципи ж побудови і механізм функціонування нинішньої бюджетної системи склались ще в 30-ті роки і повністю відповідали характеру і методам адміністративно-командної системи управління народним господарством країни. Принципи єдності і так званого “демократичного”, а в дійсності жорстокого централізму обумовили слідуючі характерні риси бюджетної системи України:

стягування значної частки фінансових ресурсів до державного бюджету;

поділ усіх доходних джерел на власні та закріплені, що передаються у відання середнього та низового рівнів державної влади, і регулюючі, обсягом яких розпоряджався вищестоящий орган влади;

широкі масштаби перерозподілу фінансових ресурсів між ланками бюджетної системи, що призвело до постійного зростання частки регулюючих доходів у місцевих бюджетах – в середньому 70-75 відс.;

суб’єктивізм при вирішенні питання про обсяг коштів, що передаються до конкретного нижчестоящого бюджету;

орієнтована на видатки методологія формування місцевих бюджетів, що виховала у нижчестоящих управлінських структур утриманство і тверду впевненість в тому, що за все в кінцевому рахунку відповідає держава, центральні органи влади;

щорічний перегляд нормативів відрахувань від регулюючих доходів, що давало необмежені можливості тримати в залежності нижчестоящі органи влади, впливаючи таким чином на формування дохідної частини відповідних бюджетів;

численність форм міжбюджетного перерозподілу фінансових ресурсів, що дозволяла у всіх випадках застосовувати суб’єктивний “індивідуальний” підхід при вирішенні питання про надання фінансової допомоги нижчестоящого бюджету.

Результати дослідження підтвердили, що використання в регіонах України індивідуальних нормативів відрахувань від загальнодержавних податків призводить до того, що в кожному з них залишається різна частина зібраних податків, а динаміка доходів у розрахунку на одиницю податкових надходжень по місцевих бюджетах у цілому є досить суперечливою і важко передбачуваною. Так, зокрема досліджено, що збільшення (або зменшення) питомої ваги доходів відповідних сільських Рад у загальній сумі доходів району не спричиняє відповідного збільшення (або зменшення) доходів їх місцевих бюджетів. Відсутність чіткого взаємозв’язку між обсягами податків, які збираються, і доходами місцевих бюджетів позбавляє місцеві органи влади стимулів до збільшення державних доходів, що, в свою чергу загострює проблему нестачі коштів не тільки на місцевому, але й на загальнодержавному рівні.

Міжрегіональний перерозподіл державних доходів досі не має ні чітко сформульованого змістовного обгрунтування, ні чітких правил і формул. Необ’єктивність такого перерозподілу призвели до того, що сільські Ради, де рівень податкових надходжень у розрахунку на душу населення є вищим, ніж у середньому по району, опиняються у гіршому становищі з точки зору доходів місцевих бюджетів порівняно з сільськими Радами, де він, відповідно, є нижчим.

Таким чином, аналіз проблем функціонування місцевих бюджетів базового рівня бюджетної системи, а також теорії та практики існування бюджетних систем в країнах з ринковою економікою дає змогу зробити висновки щодо здійснення заходів, спрямованих на покращання умов формування місцевих бюджетів.

По-перше, необхідно чітко розподілити компетенції щодо розв’язання конкретних завдань між центральними органами влади і органами регіонального та місцевого самоврядування, і поступово здійснювати перехід до децентралізації державних фінансів. Так, на державному рівні (за рахунок коштів державного бюджету) повинні фінансуватися лише ті видатки, котрі пов’язані з забезпеченням загальнодержавних потреб: оборона країни, утримання законодавчої і виконавчої влади, розвиток фундаментальної науки, структурна перебудова економіки. Фінансові ж проблеми місцевого рівня раціонально вирішувати за рахунок коштів відповідних бюджетів.

У зв’язку з цим необхідно розподілити джерела податкових надходжень між центральними і місцевими владами в жорсткій ув’язці з виконуваними ними функціями, що повинно знайти своє відображення у законодавстві про місцеве самоврядування. До місцевих, зокрема, можна було б віднести помайнові податки, податок на землю, податок на промисел, збір за забруднення навколишнього середовища, а можливо – і прибутковий податок з громадян. У всякому випадку за рахунок власних податкових джерел місцеві органи влади повинні фінансувати до 60-80 відс. своїх потреб.

По-друге, необхідно вдосконалити механізм міжтериторіального фінансового вирівнювання. Практика показала, що такий метод регулювання місцевих бюджетів як вилучення надлишків бюджетних коштів до бюджету вищого рівня та застосування індивідуальних підходів до встановлення нормативів відрахувань від загальнодержавних податків і зборів має багато недоліків: він не тільки негативно виливає на дохідну базу місцевих бюджетів, а й позбавляє місцеві органи влади стимулів до збільшення своїх доходів. Спираючись на зарубіжний досвід, необхідно створити спеціальні бюджетні фонди фінансового вирівнювання територій. А перерозподіл доходів між бюджетами одного рівня доцільно було б здійснювати з урахуванням податкової сили територій та мінімального рівня, до якого повинні вирівнюватись фінансові можливості цих територій. Тому вже сьогодні назріла необхідність визначення обгрунтованого нормативу бюджетної забезпеченості кожної області, району, міста з урахуванням економічного, соціального, природного й екологічного стану відповідних територій. Існування таких показників дасть змогу визначити реальний розмір фінансових ресурсів для задоволення необхідних потреб регіонів, а також значно вдосконалити процедуру бюджетного планування.

Таким чином, вирішення цих та інших проблем стосовно формування і використання місцевих бюджетів в значній мірі визначило б розширення економічної самостійності регіонів країни. Адже те, наскільки вони політично незалежні і фінансово забезпечені, справляє істотний вплив на формування демократичних, ринково орієнтованих систем і підвищує шанси на успіх реформ.

Місцева влада часто постає перед необхідністю робити непростий вибір місцевих податків, цілей, на які будуть спрямовані її видатки, та методів управління і стимулювання процесів економічного розвитку. З цієї причини фінансування і формування бюджету місцевої влади є однією з найважливіших сфер державних фінансів, і тому потребує свого подальшого дослідження та пошуку нових підходів до реформування.

Аксенова Е. Бюджет и экономическая самостоятельность регионов // Мировая экономика и международные отношения. – 1992.- №5- С. 118-124

Альвианськая Н.В. Местные бюджеты : понятие, механизм функционирования //Финансы.-1995.-№9.-С.9-11

Аптекар С., Краснова В. Про формування місцевих бюджетів. //Економіка України.– 1994.–№4.– с. 42–47.

Бескид Й.М. Теоретичні підвалини дослідження суті державного бюджету Улраїни.// Фінанси України.-1998.-№1.-С.19-21.

Буковинський С.А. Шляхи розвитку бюджетної системи України.// Фінанси України.-1998.-№9-С.3-8.

Бутко М.П., Білокур К.О. Фінансові ресурси регіону в умовах ринкової трансформації.// Фінанси України.-1998.-№10.-С.23-32.

Василик О.Д. Державні фінанси України: Навч. посібник.– К.: Вища школа, 1997.– 383с.

Василик О.Д., Павлюк К.В. Удосконалення податкової системи України. //Фінанси України.– 1997.– №10.– С. 34–43.

Василенко Л.І.,Бабич П.С. Місцеві фінанси та фінансова незалежність.// Фінанси України.-1998.-№8.-С.112-117.

Васильева М.В. Местніе бюджеті в современніх условиях – М.: Финансы и статистика , 1987.-128с.

Деркач М.І., Гордєєва Л.П. Бюджет і бюджетний процес в Україні.– Дніпропетровськ: Пороги, 1995.– 257с.

Державні фінанси: Теорія і практика перехідного періоду в Центральній Європі / За редакцією Юрая Немеца – К.: Основи, 1998.-542с.

.Єпіфанов А.О., Сало І.В., Д’яконова І.І. Бюджет і фінансова політика України.– К.: Наукова думка, 1997.– 301с.

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.96р.// Україна–Центр.-№31.-с.9-14.

Кириленко О.П. Зміцнення дохідної бази місцевих бюджетів. //Фінанси України.– 1996.–№ 9.– С. 35.

Криниця С.О. Зміцнення фінансової бази місцевого та регіонального самоврядування// Фінанси України.-1998.-№2.-С.38-47.

Кузьменко Н.А. Аналіз міжбюджетних відносин в Україні. //Фінанси України.– 1996.– №9.– С. 40–42

Лісовська А.П., Ганевич Д.М. Формування місцевих бюджетів. // Фінанси України.– 1996.–№ 7.– С. 11–15..

Ломинога В.К. Складові бюджету держави. “Сини і пасинки” //Вісник НБУ.-1998.-№11.-С.57

Луніна І.І. Місцеві бюджети України: пошук нових підходів до проиедення реформ // Економіка України.-1998.-№3.-С.31-40.

Ляшенко Ю.І. Місцеве оподаткування в системі фінансової діяльності держави // Фінанси України-1998.-№6.-С.104-107.

Мельник П.В. Проблема формування місцевих бюджетів і податкова політика держави //Фінанси України.-1998.-№6.-С.101-103.

Мельниченко В., Присяжна Л. Співвідношення загальнодержавних і місцевих податків: зарубіжний досвід в контексті українських реалій. //Фінанси України.– 1996.– №51.– С.10.

25. Моісеєнков В.В. Формування місцевих бюджетів в умовах ринкових відносин. //Фінанси України.– 1996.– №11.– С. 16–19

Налоговые системы зарубежных стран / Под ред. Проф. Черника Д.Г.- М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1997. – 191с.

Пабат М.Г. Про окремі аспекти формування доходної частини бюджетів місцевого та регіонального самоврядування //Фінанси України.-1996.-№10.-С11-14.

Павлюк К.В. Фінансові ресурси держави.- К.: НІОС, 1998. – 173с.

Павлюк К.В. Концептуальні основи фінансової незалежності місцевого самоврядування //Фінанси України.-1996.-№8.-С.24-29.

Павлюк К.В. Місцеві бюджети та міжбюджетні відносини //Фінанси України.– 1996.– 6.– с. 25–32.

Павлюк К.В. Організація виконання державного бюджету //Фінанси України.-1998.-№3.-С.37-45.

Пансков В.Г. Налоговые проблемы местных финансов //Финансы.-1995.-№10.-С.15-18.

Поляк Г.Б. Финансы местных Советов.– М.: Финансы и статистика, 1991.– 152с.

Поплавський М.І. Макроекономіка перехідного періоду. – К.: Техніка, 1999. – 475с.

Потапов В.И. О некоторых вопросах налоговой политики //Финансы.-1995.-№10.-С.3-8.

Про бюджетну систему України. Закон України від 29.06.95р. із змінами від 2.02.97р. //Відомості Верховної Ради України..–1995.–26.–с.589– 611.

Про місцеве самоврядування в Україні. Закон України від 27.05.97р. //Урядовий кур’єр.– 1997.– №107–108.– с. 11–20.

Про систему оподаткування. Закон України від 18.02.97р. //Вісник податкової служби.– 1997.– №4.–с.2–6.

Про Державний бюджет України на 1997 рік. Закон України від 27.06.97р. //Урядовий кур’єр.– 1997– №138– 139.–с.7– 9.

Про Державний бюджет України на 1998 рік. Закон України від 30.12.97р. //Галицькі контракти.-1998.-№2-с.80-101.

Про оподаткування прибутку підприємств. Закон України від 22.05.97р. //Доходи і податки.– 1997.– №11– 12.– с. 3– 24.

Про місцеві податки і збори. Декрет Кабінету Міністрів від 20.05.93. //Відомості Верховної Ради.– 1993.– №32.

Про основні напрями бюджетної політики на 1998 рік Постанова Верховної Ради України від 3.07.97р. //Урядовий кур’єр.– 1997.– №128–129.–с.15–16.

Про порядок формування місцевих бюджетів на 1997 рік. Постанова Кабінету Міністрів від 18.10.96р.

Рибак В.В. Проблеми формування доходних джерел місцевих бюджетів //Економіка України.-1995.№10.-С.29-38.

Родионова В.М. Бюджетная реформа : Содержание и проблемы //Финансы._1994.-№8.-С.3-15.

Седов К.В. Распределение налогов между звеньями бюджетной системы //Финансы.-1995.-№9-С.28-30.

Слухай С.В. Становлення системи фінансового вирівнювання //Фінанси України.-1998-№11.-С.15-25.

Слухай С.В. Прямі бюджетні трансферти в системі міжбюджетних відносин //Фінанси України.-1998.-№12.-С22-32.

Фільштейн Л.М. Фінанси України : Навчальний посібник. – Кіровоград: Державне Центрально-Українське видавництво, 1994.-164с.

Финансы. Денежное обращение. Кредит / Под ред Дробоздиной Л.А. – М.: Финансы , ЮНИТИ , 1997. –479с.

Ширкевич Н.А. Местные бюджеты. – М.:Финансы и статистика, -1991- 112с.

Чирка Д.М. Напрямки збалансування місцевих бюджетів. //Фінанси України.– 1998.– №1.– С. 22–25.

Чуприна О.В.місцеві податки – справа державна //Фінанси України.-1998.-№10.-С.24-25.

Додатки

1 З 1997 року податок на додану вартість в повній сумі зараховується до Державного бюджету України.

Похожие работы

Бюджетна ситема України

Скачать

29819

0

0

... фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються органами державної влади України, органами влади Автономної Республіки Крим та місцевими Радами народних депутатів. 1)ЗАКОН УКРАЇНИ Про бюджетну систему України (ст.1) м. Київ, 5 грудня 1990 року N 512-XII ( 512-12 ) Бюджет місцевого самоврядування (місцевий бюджет) - план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для ...

Державний бюджет і державний борг

Скачать

63245

0

0

... іальні можливості національної економіки розрахуватися з кредиторами. В Україні державний борг відносно ВВП скоротився з 45,3% у 2000 р. до 12,5% у 2007 р. На погашення і обслуговування державного боргу у 2002–2005 рр. витрачалося 14,1–15,4% доходів зведеного бюджету та 3,7–4,2% ВВП країни. У 2006 р. вказані співвідношення знизилися до 8,5% доходів бюджету і 2,5% ВВП, а у 2007 р. – відповідно, до ...

Державний соціальний стандарт, прожитковий мінімум

Скачать

17975

1

0

... , яке передбачає збільшення прожиткового мінімуму на суми обов'язкових платежів та ставку податку з доходів фізичних осіб для осіб, які підлягають обов'язковому державному соціальному страхуванню; Інакше кажучи, в структурі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім вартості споживчого кошику та послуг, повинні враховуватися податкові та соціальні витрати працівника. Призупинення дії стосує ...

Управління ресурсами банку (на прикладі ЗАТ "Акціонерний Комерційний Промислово-інвестиційний банк")

Скачать

172922

24

14

... ї бази АТЗТ «Акціонерний Комерційний Промінвестбанк» за 2004–2007 роки 2.1 Економічна характеристика діяльності АТЗТ «АК Промінвестбанк» за 2004–2007 роки Український акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк (Промінвестбанк України) створено 26 серпня 1992 року в результаті роздержавлення та приватизації республіканської інфраструктури Промстройбанку СРСР в Україні. У процесі акці ...