Кредити-розрахунки

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

 

МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РЕГІ ім. СТЕПАНА ДЕМ’ЯНЧУКА

 

 

 

 

shura19@yandex.ru

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Контрольна робота

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

 

 

 

 

 

 

Перевірив:

 

 

 

 

 

 
РІВНЕ – 2004 1. Визначити види банківських кредитів та охарактеризувати їх.

Нині найпоширенішим видом кредиту є банківський. За такого кредитування підприємство виступає тільки в ролі позичальника. Банківський кредит класифікують за такими ознаками:

1. Цільова направленість.

2. Термін кредиту.

3. Вид відсоткової ставки.

4. Валюта кредиту.

5. Види обслуговування.

Залежно від мети кредит може надаватися на:

• фінансування оборотного капіталу;

• фінансування основного капіталу;

• викуп приватизованого підприємства.

Види кредиту можна класифікувати за різними критеріями.

Залежно від суб'єктів кредитних відносин прийнято виділяти банківський кредит, державний кредит, міжгосподарський (комерційний) кредит, міжнародний, особистий (приватний) кредит. У банківському кредиті суб'єктами кредитних відносин (одним чи обома) є банк, у державному кредиті — держава, що виступає переважно позичальником. У міжгосподарському (комерційному) кредиті обома суб'єктами є господарюючі структури , у міжнародному кредиті — резиденти різних країн. В особистому (приватному) кредиті одним із суб'єктів є фізична особа.

За такого критерію класифікації одна і та сама позичка може бути віднесена до кількох видів кредиту. Наприклад, банківська позичка сімейному господарству може належати до банківського кредиту і до особистого (приватного).

Тому неправомірно протиставляти товарну форму кредиту грошовій як менш розвинену, менш прогресивну. Відмінності між ними зводяться переважно до сфер і обсягів застосування — грошова форма застосовується значно ширше, ніж товарна, оскільки перерозподіл вартості, що забезпечується кредитом, здійснюється переважно в грошовій формі.

Залежно від сфери економіки, у яку спрямується позичена вартість, можна виділити:

—виробничий кредит, що використовується на формування основного й оборотного капіталу у сфері виробництва та торгівлі, тобто на виробничі цілі;

— споживчий кредит, що спрямовується на задоволення особистих потреб людей, тобто обслуговує сферу особистого споживання.

На перший погляд, складається враження, що тільки виробничий кредит відповідає всім закономірностям руху кредиту, оскільки в результаті його використання створюється нова вартість і передумови для повного повернення позиченої вартості кредитору. У сфері ж особистого споживання позичена вартість знищується, «проїдається» і тому тут не створюються передумови для її зворотного руху як ключової ознаки кредиту. Отож, споживчий кредит, здається, можна вважати аномалією. Проте це не так. Особисте споживання, «знищуючи» вартість предметів споживання, забезпечує підтримку та зростання вартості робочої сили, продаж якої на ринку створює джерело повернення позиченої вартості кредитору. Тому і споживчий кредит цілком відповідає усім закономірностям руху кредиту.

За терміном, на який кредитор передає вільну вартість у користування позичальнику, виділяються короткострокові (до одного року), середньострокові (до п'яти років) та довгострокові (понад п'ять років) кредити. Як зазначалося вище, в основі такого поділу кредиту на види лежить тривалість кругообороту капіталу, у формуванні якого бере участь позичена вартість.

За галузевою спрямованістю кредиту виділяються такі його види:

— кредити в промисловість;

— кредити в сільське господарство;

— кредити в торгівлю;

— кредити в будівництво, особливо в житлове будівництво;

— кредити в інші галузі.

Класифікація кредиту за галузевою спрямованістю має практичне значення. Воно проявляється в тому, що в кожній галузі є істотна специфіка кругообороту капіталу, яка обумовлює адекватну організацію самого кредитного процесу.

Залежно від цільового призначення кредиту можна виділяти такі його види:

— кредит на формування виробничих запасів (сировини, матеріалів, паливно-мастильних матеріалів, тари тощо);

— кредит у витрати виробництва (сезонні витрати у рослинництві та тваринництві в сільському господарстві; сезонні витрати на виготовлення торфу, на лісозаготівлі, на ремонтні роботи;

на виготовлення продукції з тривалим циклом виробництва — житлових будинків, літаків, кораблів тощо);

— кредит на створення запасів готової продукції (залишки на складах виробничих підприємств, запаси на складах торговельних організацій тощо);

— кредити, пов'язані з виникненням тимчасових розривів у платежах, коли економічні суб'єкти повинні здійснювати платежі, а призначені для цього кошти не надійшли чи надійшло їх мало (виплата заробітної плати, розрахунки з постачальниками, з бюджетом тощо).

За організаційно-правовими ознаками та умовами надання позичок можна виділяти такі види кредиту:

— забезпечений і незабезпечений;

— прямий і опосередкований;

— строковий і прострочений, пролонгований;

— реальний, сумнівний, безнадійний;

— платний, безплатний.

Кожний із видів кредиту характеризує певну грань його внутрішньої сутності, а в сукупності вони дають чітке уявлення про складну структуру кредиту і процес його руху в межах товарної і грошової форм.

Чинне українське законодавство забороняє надавати підприємст­вам кредити на покриття збитків від господарської діяльності, на формування і збільшення статутних фондів банків, для внесення платежів у бюджет і позабюджетні фонди.

Не можуть отримати кредити підприємства:

• проти яких порушено справу про банкрутство (крім кредиту­вання заходів фінансової санації);

• під укладені ними контракти, які не передбачають захисту по­зичальника від можливих втрат, пов'язаних із затримками в постав­ках товарів;

• коли вони мають прострочену заборгованість за раніше нада­ними кредитами.

Залежно від терміну розрізняють: короткостроковий, середньостроковий, довгостроковий кредити.

Залежно від відсоткової ставки підприємства можуть одержува­ти кредити з плаваючою і фіксованою відсотковою ставкою.

Позики з фіксованою відсотковою ставкою підприємствам надаються переважно за умов стабільної економіки. Іноді такі позики підприємство може отримати й за умов інфляції, але тільки на дуже короткий термін. За економічної нестабільності підприємствам, як правило, надаються позики з плаваючою від­сотковою ставкою. Ставки по таких позиках залежать від рівня відсоткової ставки на міжбанківські кредити й офіційної облікової ставки Національного банку України. Підприємства перева­жно намагаються отримати в банках позики із фіксованою від­сотковою ставкою.

Підприємства можуть одержувати в банках кредити як у наці­ональній, так і в іноземній валюті. Для одержання кредитів у інозе­мній валюті від іноземних кредиторів підприємство повинно мати відповідний дозвіл Національного банку України.

Кредитування в іноземній валюті має особливість, яка полягає в тім, що прогнозовані надходження в національній валюті, яких до­статньо для купівлі іноземної валюти сьогодні, не можуть вважатися надійним джерелом погашення кредиту, бо можливі різкі зміни ва­лютного курсу. Тому прогноз грошових потоків підприємства здійс­нюється в іноземній валюті.

Видача підприємству позики в іноземній валюті, як і в націо­нальній, здійснюється банком тільки за відсутності простроченої за­боргованості за раніше виданими позиками, незалежно від того, в якій валюті їх було надано.

Кредит в іноземній валюті може бути використаний підприємст­вом на фінансування капітальних вкладень, придбання обладнання, сировини, матеріалів. Зокрема, підприємство може передбачати час­ткове використання виданого кредиту на такі цілі:

• оплата комісійних за виконання банком платежів або інших операцій з валютою, які здійснюються відповідно до кредитного до­говору підприємства з іноземною фірмою;

• оплата витрат на відрядження працівників підприємства за кор­дон у межах встановлених нормативів, коли необхідність відряджень підтверджується контрактом;

• сплата мита, страхових та митних внесків, які встановлені краї­ною-експортером і віднесені за умовами контракту на імпортера;

• оплата транспортних витрат у межах чинних тарифів або до­кументально підтверджених витрат на транспортування експортної продукції.

Часом банки відмовляють підприємству у видачі кредитів у іно­земній валюті. Так, банк може відмовити підприємству в позиці для спекулятивних операцій, оскільки такі операції мають зависокий ступінь ризику.

Підприємства можуть отримати різноманітні види кредитів та послуги кредитного характеру (рис. 1).

Рис. 1 Банківське обслуговування підприємства
.

Строковий кредит — це кредит, який надається повністю не­гайно після укладення кредитної угоди. Погашається він або періо­дичними внесками, або одноразовим платежем у кінці терміну.

Кредитна лінія — це згода банку надати кредит протягом пев­ного періоду часу в розмірах, які не перевищують заздалегідь обумо­вленої суми.

Кредитна лінія відкривається, як правило, на рік, але її можна відкрити й на коротший період. Відкрита кредитна лінія дає змогу оплатити за рахунок кредиту будь-які розрахункові документи, передбачені у кредитній угоді, що укладається між підприємством та банком. Протягом строку дії кредитної лінії підприємство може будь-коли одержати позику без додаткових переговорів з банком та інших формальностей. Проте за банком зберігається право відмови­ти підприємству у позиці в межах затвердженого ліміту, якщо банк виявить погіршання фінансового стану позичальника. Через це кре­дитну лінію відкривають підприємствам зі стійким фінансовим ста­новищем та доброю репутацією. На прохання підприємства ліміт кредитування можна переглядати.

Розрізняють два види кредитних ліній: сезонну й постійно відновлювальну. Сезонну кредитну лінію відкривають за періодичного браку оборотних коштів, пов'язаних із сезонністю виробництва або з необ­хідністю створення запасів товарів на складі. Таку лінію може бути відкрито, наприклад, цукровому заводу для формування запасів цукро­вих буряків, або овочевій базі для створення запасів овочів на зиму. Кредити овочевій базі і цукровому заводу погашаються за рахунок ви­ручки від реалізації продукції. Погашення боргу й відсотків здійснює­ться одноразовим платежем. У разі відкриття сезонної кредитної лінії банк в обов'язковому порядку вимагає від підприємства забезпечення.

Відновлювальну кредитну лінію може бути відкрито підприємст­ву тоді, коли воно відчуває постійний брак оборотних коштів для відновлення процесу виробництва в заданому обсязі.

Відновлювальна кредитна лінія надається на термін, який не перевищує одного року. Особливість відновлювальної кредитної лінії полягає в тім, що підприємство, погасивши частину кредиту, може одержати нову суму, але в межах відповідного ліміту і пері­оду дії кредитної угоди. У зв'язку з цим підприємство повинно заставити банку основні фонди або надати якусь іншу гарантію.

Нині комерційні банки України відкривають кредитні лінії, як правило, сільськогосподарським підприємствам і підприємствам пе­реробних галузей народного господарства.

Овердрафт — короткостроковий кредит, що надається банком надійному підприємству понад залишок його коштів на поточному рахунку в межах заздалегідь обумовленої суми шляхом дебетування його рахунку.

Для підприємства у комерційному банку може відкриватись спеціальний позичковий рахунок — контокорент (італ. conto corrente — поточний рахунок) — єдиний рахунок, на якому врахову­ються всі операції підприємства. На контокорентному рахунку ві­дображуються, з одного боку, погашення кредиту банку та інші платежі з доручення підприємства, з іншого — кошти, які надхо­дять на користь підприємства (виручка від реалізації продукції, на­даний кредит та інші надходження). Контокорент — це поєднання позикового рахунка з поточним, і він може мати дебетове та кре­дитове сальдо.

Підприємству-позичальнику банк відкриває контокорентний ра­хунок за схемою рис.2.

Підприємство може підтримувати комерційні стосунки з багатьма партнерами, і в нього постійно виникають грошові зобов'язання та ви­моги. Банк бере на себе здійснення розрахунків за поточними вимо­гами і зобов'язаннями підприємства і з цією метою відкриває йому кон­токорентний рахунок. Грошові зо­бов'язання, які має підприємство, можуть у певний час перевищувати його фінансові можливості. У зв'яз­ку з цим виникає потреба в отри­манні контокорентного кредиту.

Якщо підприємство викорис­товує контокорентний кредит без згоди з банком або виходить за встановлені межі кредиту, то цю частину кредиту називають тер­міном «овердрафт».

За дебетового сальдо контоко­рентного рахунка банк за використані ним кошти сплачує підприємству відсотки, як правило, у роз­мірі ставки на вклади до запитання. За кредитового сальдо — навпа­ки, підприємство сплачує банку відсотки в розмірі, передбаченому кредитною угодою (рис. 3).

Відкриваючи контокорентний рахунок підприємству, банк ви­значає ліміт кредиту, який може бути протягом року переглянутий за згодою сторін. Ліміт кредитування може бути збільшений, якщо підприємство переконає банк у доцільності такого рішення (пла­новане збільшення обсягів виробництва тощо).

Ліміт кредиту за контокорентним рахунком залежить від розміру необхідного кредиту, можливості підприємства погашати його, щоден­ного обсягу реалізації продукції, міри довіри банку до свого клієнта.

Коли підприємство робить перевитрати за контокорентним ра­хунком, то банк може:

• переглянути ліміт кредиту (за наявності об'єктивних причин);

• стягнути штраф;

• відмовити у контокорентному кредиті.

Рис. 3 Механізм контокорентного кредитування

Використання контокорентного кредиту пов'язане з більшими витратами для підприємства. Відсотки за користування позикою за контокорентним рахунком є найвищими у банківській практиці.

Контокорентний кредит може використовуватись для:

• фінансування придбання засобів виробництва, готової проду­кції, виробничих запасів;

• подолання тимчасових фінансових труднощів. Характерні особливості контокорентного кредиту:

• встановлення ліміту кредитування;

• можливість скасування кредитної угоди будь-коли. З іншого боку, контокорентний кредит має певні переваги для підприємства-позичальника:

• відсотки за кредит нараховуються лише за фактичні дні кори­стування;

• кредитними коштами підприємство може скористатись будь-коли без укладення додаткової кредитної угоди.

Кредит під облік векселів (обліковий кредит) — це коротко­строковий кредит, який банківська установа надає пред'явнику век­селів, обліковуючи (скуповуючи) їх до настання строку виконання зобов'язань за ними і сплачуючи пред'явнику номінальну вартість векселів за мінусом дисконту.

Переваги такого кредиту для підприємства:

• гарантія того, що кредити, які надає підприємство своїм контр­агентам, можуть бути рефінансовані в банку за вигідною відсотковою ставкою;

• у зв'язку з наявністю солідарної відповідальності за векселем, банки не вимагають додаткових гарантій від підприємств;

• такий кредит поліпшує умови ліквідності суб'єкта господарювання.

Надання облікового кредиту здійснюється на підставі поданої підприємством заяви на дисконтування векселів. Банк ретельно пе­ревіряє репутацію підприємства-векселедавця, а також підприємст­ва—пред'явника векселя. Коли їх фінансовий стан є позитивним, банк дисконтує векселі. При цьому він залишає за собою право по­вернути ті векселі, які викликають підозру.

Розмір та термін дії вексельного кредиту залежать від строку пред'явленого векселя. Термін, на який видається вексель, не може перевищувати 90 днів.

Погашення вексельного кредиту здійснюється в день оплати век­селя платником (трасантом). Коли трасант неплатоспроможний, від­повідальність за зобов'язаннями несе пред'явник векселя та інші особи, що мають солідарну відповідальність за цим векселем.

Усі операції з обліку векселів здійснюються банком на підставі договору, укладеного з підприємством—власником векселя.

Для укладення договору про облік векселів підприємство подає в банк такі документи:

·     заяву;

·     оригінали векселів, що пропонуються до дисконтування;

·     дві ксерокопії кожного векселя (лицьовий та зворотний бік);

·     реєстр векселів;

·     копії засновницьких документів фірми—власника векселя;

·     баланс і звіт про фінансові результати за останній звітний період;

·     довідку про операції за основним поточним рахунком пред'яв­ника векселя;

·     документ, що підтверджує товарний характер векселя.

За позитивного рішення банк та власник векселя укладають дого­вір. Предметом договору є порядок і умови придбання банком прав за векселем через його оплату до настання строку платежу.

До кредитно-гарантійних послуг, що надаються підприємствам банками, належать:

• акцептний кредит;

• звальний кредит.

Акцептний кредит — це позика, яка передбачає акцептування банком інкасованої підприємством-позичальником тратти за умо­ви, що підприємство надає у розпорядження банку вексель до стро­ку його оплати.

Особливість акцептного кредиту полягає в тім, що банк дає підприємству не гроші, а гарантію оплатити вексель у визначений термін. При цьому банк стає першим боржником і з економічного погляду виконує умовне зобов'язання, тобто здійснює оплату ве­кселя лише тоді, коли підприємство не виконує своїх зобов'язань.

Акцептний кредит має короткостроковий характер і використо­вується для фінансування оборотних засобів підприємства і перева­жно у сфері зовнішньої торгівлі. Цей кредит дешевший для підпри­ємств як порівняти з дисконтним, оскільки вони сплачують банку лише комісійні за акцепт векселя.

Порядок акцептного кредитування показано на рис. 4.

Рис. 4. Структурно-логічна схема акцептного кредитування підприємства.

На відміну від дисконтування векселів акцептний кредит надає­ться векселедавцю (платнику за векселем) — звідси і його інша на­зва — векселедавчий — і виступає як гарантійна послуга. У світо­вій банківській практиці ця операція здійснюється за класичною схемою: кредитна угода оформлюється з використанням переказного векселя, де одержувач коштів указує платника, який повинен акцептувати вексель, тобто дати згоду здійснити платіж. Підпри­ємство виставляє вексель на банк, тобто банк стає трасатом. Банк акцептує вексель з умовою, що до настання строку платежу за век­селем підприємство внесе в банк суму, необхідну для його пога­шення. Позичальник (векселедавець) може використовувати акце­птований банком вексель як платіжний засіб для придбання това­рів, оплати своїх зобов'язань перед іншими кредиторами, розра­хунків з іншим банком.

Дисконтування векселя може бути здійснене в банку, який його акцептував. У цьому разі банк стає не тільки гарантом, а й безпосе­редньо кредитором підприємства. Оскільки умовою акцептованого кредиту є грошове покриття суми векселя позичальником до на­стання строку погашення векселя, банки ставлять високі вимоги до надійності підприємств. Якщо підприємство не виконало своїх зо­бов'язань перед банком-гарантом, банк згідно з вексельним правом виставляє зворотну вимогу до векселедавця з наступним примусо­вим стягненням боргу з підприємства-позичальника. За надання ак­цептного кредиту банк стягує акцептну комісію.

У зв'язку з ненадійним фінансовим станом більшості підпри­ємств в Україні акцептний кредит не набув широкого застосу­вання.

Може існувати інша схема надання кредиту. Наприклад, у Росії поширено практику, відповідно до якої підприємство укладає угоду з банком. Згідно з угодою підприємство отримує прості векселі, ви­писані банком на нього. Ця схема відрізняється від класичної. Банк фактично є боржником, а не трасатом, як у класичному варіанті, і за відмови клієнта перерахувати необхідну суму має право не регресної вимоги, а вимоги згідно з укладеною угодою. Ця схема є прос­тішою й ефективнішою для суб'єктів господарювання.

Авальний кредит — це позика, коли банк бере на себе відповідаль­ність за зобов'язаннями підприємства у формі поручительства або гарантії. Підприємство—одержувач платежу, як і за акцептного кре­диту, отримує від банку-гаранта (аваліста) умовне платіжне зо­бов'язання. Якщо власник векселя вносить протест у зв'язку з несп­латою векселя, банк-аваліст погашає всю суму векселя за платника.

За авальний кредит банк одержує комісійні, розмір яких зале­жить від виду вимог, що випливають з гарантії, а також терміну дії гарантії. Крім того, за наданий кредит стягується відсоток за діючи­ми ставками.

Принципова різниця між анальним та акцептним кредитами полягає у характері відповідальності банку. За надання авального кредиту, без огляду на його суть як вексельного поручительства, банк несе тільки субсидіарну (додаткову) відповідальність, тобто вимога може бути зве­рнена на нього тільки за невиконання її підприємством. За акцептного кредиту банк несе солідарну відповідальність і вимогу, на вибір креди­тора, може бути звернено як на підприємство, так і на банк.

Для підприємств, які інтенсивно використовують векселі, більш еластичною формою вексельного кредиту є позики, що видаються під заставу векселів. Банки можуть відкривати підприємствам спеці­альні позикові рахунки і відображати на них суму наданої позики, забезпечену прийнятими векселями. Позики оформляються без за­значення строку або до настання строку погашення векселів, що приймаються в заставу.

Векселі приймаються (депонуються) як забезпечення не за їх­ньою повною вартістю, а за 60 — 90% їхнього номіналу залежно від кредитоспроможності підприємства, що заставляє векселі, і надій­ності самих векселів.

Погашення позики під векселі робить саме той, хто користується кредитом, після чого банк повертає йому векселі на суму погашеного боргу. Якщо від самого підприємства гроші не надходять, то на пога­шення позики обертаються суми, які надходять в оплату векселів.

До послуг кредитного характеру, що надаються банками підпри­ємствам, належить факторинг — система фінансування, за умовами якої підприємство—постачальник товарів переуступає коротко­строкові вимоги за торговельними операціями комерційному банку. Факторингові операції включають: кредитування у формі попере­дньої оплати боргових вимог; ведення бухгалтерського обліку клієн­та, зокрема обліку реалізації продукції; інкасацію заборгованості клієнту; страхування його від кредитного ризику.

В основу факторингової операції покладено принцип придбання банком рахунків-фактур підприємства-постачальника за відванта­жену продукцію, тобто передачу банку постачальником права вима­гати платежі з покупця продукції.

Підприємству відкривається факторинговий рахунок, де здійс­нюється облік усіх операцій з факторингу. Факторингом більше ко­ристуються малі та середні підприємства, оскільки їм частіше бра­кує оборотних коштів.

Внутрішній факторинг передбачає, що постачальник, його конт­рагент та банк перебувають у тій самій країні.

Зовнішній факторинг передбачає, що одна зі сторін факторинго­вої угоди перебуває за кордоном.

Конвенційний (відкритий) факторинг — це тип факторингу, коли підприємство-постачальник повідомляє підприємство-покупця (де­бітора) про те, що права на одержання оплати переуступлено банку або факторинговій компанії.

Конфіденційний (закритий) факторинг передбачає, що ніхто з контрагентів постачальника не знає про переуступку ним прав на одержання оплати банку чи факторинговій компанії.

Факторинг з правом регресу дозволяє банку (факторинговій компанії) повернути підприємству-постачальнику розрахункові до­кументи, від оплати яких відмовився покупець, і вимагати повер­нення підприємством-постачальником коштів.

Факторинг без права регресу означає, що банк (факторингова компанія) бере на себе весь ризик щодо платежу.

Повне факторингове обслуговування включає, крім суто факто­рингових послуг, і надання ряду інших: аудиторських, обліку дебіторської заборгованості, повного управління борговими зобов'яза­ннями тощо. Частковий факторинг — це оплата банком (факто­ринговою компанією) лише рахунків-фактур постачальника.

Факторинг з попередньою оплатою передбачає негайну оплату розрахункових документів постачальника, як тільки їх буде надано банку (факторинговій компанії).

Факторинг без попередньої оплати — це такий вид факторингу, коли банк (факторингова компанія) зобов'язується оплатити пере­дані йому постачальником розрахункові документи лише в день оплати документів боржником.

Практично суть факторингу зводиться до такого. Банк купує в підприємства-постачальника право на стягнення дебіторської забор­гованості покупця продукції (робіт, послуг) і перераховує постачаль­нику 70-90% суми коштів за відвантажену продукцію в момент по­дання всіх необхідних документів. Після отримання платежу від покупця банк перераховує продавцю залишок коштів (30-10%) за мі­нусом відсотків за факторинговий кредит та комісійної винагороди.

Плата за факторингове обслуговування залежить від виду факто­рингу, фінансового стану підприємства-позичальника, масштабів і структури його виробничої діяльності та надійності покупців. Ви­значаючи плату за факторинг, ураховують відсоток за кредит і сере­дній термін обороту коштів банку в розрахунках із покупцем.

Факторингові послуги банку (факторингової компанії) мають для підприємств такі переваги:

1) більша гарантія стягнення (інкасування) дебіторської заборго­ваності покупця;

2) надання продавцю короткострокового кредиту;

3) зменшення кредитних ризиків продавця;

4) продавець має можливість оперативно поліпшити своє фінан­сове становище, оскільки оплата за продукцію (роботи, послуги) здійснюється банком (факторинговою компанією) протягом 2-3 днів з моменту укладення факторингової угоди.

Недоліком факторингу для підприємства є вища вартість цієї послуги порівняно зі звичайним кредитом.

В Україні факторингове обслуговування підприємств не набуло поширення у зв'язку з низьким рівнем платіжної дисципліни в на­родному господарстві.

2. Розрахунки платіжними вимогами-дорученнями.

Платіжні вимоги-доручення ­- не комбінований розрахунко­вий документ, який складається з двох частин. Верхня частина — вимога підприємства-постачальника до підприємства-покупця спла­тити вартість товару, виконаних робіт, послуг. Нижня частина — доручення покупця (платника грошових коштів) банку, який його обслуговує, переказати належну суму коштів з його рахунку на ра­хунок постачальника. Цей розрахунковий документ заповнює поста­чальник (отримувач грошових коштів) і направляє покупцеві (плат­нику коштів). Покупець (платник коштів), коли він згоден оплатити товар (роботи, послуги), заповнює нижню частину цього документа і направляє його у свій банк (банк, який його обслуговує) для пере­казу акцептованої суми на розрахунковий рахунок постачальника.

Розрахунки платіжними вимогами-дорученнями застосовуються переважно в міжміських розрахунках за відвантажені товарно-матері­альні цінності, виконані роботи, надані послуги. Їх не застосовують сто­совно розрахунків претензійного характеру навіть тоді. коли вони випли­вають із реальних відносин щодо поставки товарів і надання послуг.

Розрахунки платіжними вимогами-дорученнями можуть бути з акцептом або без акцепту. Платники мають право повністю відмо­витися від акцепту платіжної вимоги-доручення, коли товари (по­слуги) не було замовлено; коли товари відвантажено не на погодже­ну адресу; коли їх доставлено достроково; коли вони недоброякісні, некомплектні; коли не погоджено ціну товару. Часткова відмова від акцепту платіжної вимоги-доручення може бути, коли поряд із за­мовленими відвантажено і якісь додаткові товари; коли докумен­тально встановлено наявність недоброякісної або неуком­плектованої частини товарів; у разі завищення цін, арифметичних помилок у товарно-транспортних документах тощо.

Основою відмови від акцепту може бути також порушення умов контрактів (угод). Про відмову від акцепту платник зобов'язаний у встановлений строк повідомити банк і постачальника, зазначивши причини відмови. Відмова від акцепту не приймається банком, якщо її недостатньо мотивовано або мотиви суперечать законодавству чи інструкціям банку. Розрахунок за допомогою платіжної вимоги-доручення здійснюється за схемою рис. 5.

Рис. 5. Розрахунок платіжною вимогою-дорученням

1 - постачальник відвантажує продукцію покупцеві; 2 - разом з документами на відвантажену продукцію постачальник передає платіжну вимогу-доручення на оплату; 3 - покупець передає платіжну вимогу-доручення в банк, який його обслуговує, для переказу коштів; 4 - банк покупця (платника коштів) списує з рахунка покупця кошти; 5 - банк покупця сповіщає випискою покупця - власника рахунка про списання коштів з його розрахункового рахунка; 6 - банк покупця направляє в банк постачальника платіжну вимогу-доручення; 7 - банк постачальника зараховує кошти на рахунок постачальника (отримувача коштів); 8 - банк постачальника сповіщає постачальника (власника рахунка) про надходження коштів на рахунок (випискою з розрахункового рахунка).

Розглянута форма розрахунків сполучає розрахунки платіжними дорученнями і платіжними вимогами-дорученнями.

Позитивні її якості полягають у такому: вона більше відповіді» фінансовим та господарським інтересам постачальників і покупців; зміцнює договірні відносини в господарстві; прискорює оформлен­ня розрахункових документів; платіж здійснюється за згодою плат­ника після попередньої перевірки розрахункових і товарно-транс­портних документів постачальника.

Література:

 

1. Колодязів О. Становлення банківської системи України.// Банківська справа-2000- №2.

2. Остапець А.І., Остапець А.В. Банківська система України: стан і проблема розвитку.// Фінанси України-2000-№8.

3. Білянчук П.Д. та інші. Банківська система України.// Білянцюк П.Д. Банківське право-К., 1999р.

4. Кредитна система// Вступ до кредитної справи. Від. ряд. Савчук М.І._К,1998р.

5. Банківська система України.// Остапишин Т.П. Основи кредитної справи-К., 1999р.

6. Крюковський О. Взаємовідносини кредитної системи// Економіст 2001р.