Права на чужие вещи

Уведення...…………………………………………………………….. I. Історія виникнення речевих прав і розвиток речевих прав у закордонних країнах і в Україні. II. Поняття прав на чужі речі.………………………………...... III. Види прав на чужі речі...………………………………......

3.1. Сервітут...……………………………………………......………......

3.2. Узуфрукт...………………………………………………………......

3.3. Квазиузуфрукт...…………………………………………………

3.4. Право користування………………………………………………

3.5. Суперфиций і эмфитевсис……………………………………....

3.6. Заставне право...………………………………………………

IV......Захист прав на чужі речі...……………………………………

Висновок...………………………………………………………......

Список використовуваної літератури...……………………………… Уведення

«Значна частина нашої культурної спадщини іде своїми коренями у творчий дух древніх греків. Римляни у свою чергу зіграли важливу роль у поширенні давньогрецької культури. Схиляючи перед давньогрецьким мистецтвом, філософією і науками, вони сприйняли їх і передали європейському середньовіччю. Однак, Рим вніс істотний вклад у європейську цивілізацію, створивши римське право».[1] [1] Римське право займає особливе місце в історії права. «Тисячолітня історія римського права являє собою унікальну історико-методологічну модель».[2] [2] Характерною рисою римського права є те, що воно існувало після розпаду тієї держави і переродження того народу, що дав йому перше життя. Інтерес до вивчення римського приватного права обумовлений, насамперед, тим, що це право виступило прабатьком сучасного цивільного права. Це цивільне право в його історичному розвитку.

Тема моєї роботи – «Права на чужі речі». Хотілося б відзначити, що план дослідження побудований на основі дедуктивного методу: у першому розділі розглядається історичне становлення інституту речового права, у другому розділі дається поняття права на чужі речі, тобто, абстраговано від конкретних деталей. Другий розділ розділений на шість пунктів, кожний з який присвячений розгляду окремого права на чужу річ.

І. Історія виникнення речевих прав і розвиток речевих прав у закордонних країнах і в Україні.

Поява речевого права бере свій початок у глибині сторіч, у натуральному господарстві. Однак свій розвиток воно одержало з розвитком торгівлі в Римі, різного роду зобов'язальних відносин на підставі проголошення права індивідуальної власності.

Давньоримські юристи не розрізняли речевих і зобов'язальних прав, а лише захист прав засобами речевих позовів — actiones in rem і особистих позовів — actiones in personam. Якщо суперечка виникала з приводу права на річ, для захисту цього права застосовувався речевий позов, якщо ж приводом для тяжби були правові дії іншої особи — особистий позов. Наявність того чи іншого права виводили із наявності позову. Претор, вивчивши обставини, приходив до висновку, що певні правові відносини підлягають захисту і давав відповід­ний позов (речевий чи особистий). Якщо позову не було, то не було й відповідного права. Пізніше позов почали виводити з наявності права. Спочатку з'ясовували, чи є право, а потім вже надавали позов. Таким чином, на підставі відповідних позовів (речевих і зобов'язальних) розрізняють права речеві й особисті. Речеве право — якщо об'єктом права були речі, особисте право — якщо об'єктом права були дії, що мали правове значення. Римське приватне право своїми об'єктами визнавало речі або дії, хоча розподіл майнових прав на речеві і зобов'язальні зроблений не римськими юристами. Римські юристи широко користувалися категорією “річ”, ретельно регламентували правовий статус речей, їх види. Проблема речей займала одне з центральних місць і в самому римському приватному праві, і в давньоримській юриспруденції. З точки зору римського приватного права речами визнавалося все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речевого права і містило в собі певну вартість. Розвинуте римське приватне право знало безтілесні речі, тобто речі, що не мали матеріального субстрату. Речами приватне право визнавало як те, що створене самою природою, так і те, що створене людською працею Деякі види речей залишилися сугубо римськими, інші — надовго пережили римське право.

Сугубо римським розмежуванням речей на окремі види був їх поділ на манципні та неманципні (res mancipi et res nec mancipi). До манципних римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітути — найважливіші і найцінніші речі в господарстві. Для них встановлено спеціальний, більш ускладнений порядок відчуження - для здійснення купівлі-продажу запрошувалися не менш як 5—7 свідків і вагар з терезами. Передача права власності проходила в урочистій обстановці в присутності свідків з виконанням певних ритуальних дій. Виконання цих ритуальних дій дістало назву манципації (mancipatio). Речі, при відчуженні яких вимагалося виконати манципацію, називали манципними. Неманципні складали групу речей, для відчуження яких виконання манципації не вимагалося.

Суть манципації полягала у засвідченні запрошеними свідками факту переходу права власності на особливо важливі речі від відчужувача до набувача. У випадку виникнення сумніву в цьому факті присутні свідки могли підтвердити його дійсність. В класичний період манципацію не застосовували.

Чисто римським поділом речей було розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальну субстанцію, називалися тілесними (res corporales), а ті, що не мали такої субстанції, безтілесними (res incorporales). До першого виду відносилися речі, до яких можна було доторкнутися (guo tangere potest), наприклад земля, раби, худоба, будинок тощо, до другого — ті, які не можна було відчувати дотиком (guo tengere non potest), наприклад право спадкування чи право, що виникає з договору, сервітути, право вимоги тощо. До безтілесних речей римляни відносили не речі в значенні предметів матеріального світу, а саме права.

Первісний поділ речей на рухомі та нерухомі (res mobiles,res immobiles) майже не мав правового значення. Проте з часом правовий режим рухомих речей почав відрізнятися від правового режиму нерухомих. До рухомих відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад, тварини, раби, домашній скарб тощо), а до нерухомих — ті, що не можна було пересувати в просторі (земля, будинки, дороги, міські стіни тощо). До нерухомих речей також відносили все, що було пов'язано з ними (наприклад, незібраний врожай, робочу худобу, призначену для обробітку землю, сільськогосподарський інвентар). Вони вважалися складовими частинами землі і підлягали поло­женню superficies solo cedit— зроблене над поверхнею слідує за поверхнею. Згідно з цим положенням, будинок, незалежно від того, хто будував його і за чий рахунок, — завжди власність володільця земельного наділу, на якому будинок збудовано.

Правовий режим рухомих і нерухомих речей чітко визначився в період імперії, хоча відмінності між ними помітні вже в епоху Законів XII таблиць. Цицерон, посилаючись на Закони XII таблиць, зазначає, що вже тоді були встановлені різні строки набувальної давності для земельних наділів та інших речей: “Давність володіння щодо земельного наділу (встановлювалася) в два роки, а щодо всіх інших речей — один рік”. За часів домінату прийняті різні положення з пе­редачі прав на нерухомість і рухомість. Земля і земельні сер­вітути відносилися, наприклад, до манципних речей і вима­гали при передачі прав на них дотримання манципації.

Речі, що знаходяться в обігу, і речі, вилучені з обігу, — res in commercio, et res extra commercium. Якщо певна річ могла бути об'єктом права приватної власності і предметом правочинів між окремими особами, вона знаходилася в обігу. Вилученими з обігу речами вважалися повітря, проточна вода, моря з усім вмістимим, також публічні речі (речі, що належали римському народу: громадські будинки, укріплення, театри, стадіони, бані, державна земля і раби). Вилученими з обігу вважалися й речі божественного права, що призначалися для релігійних цілей, і тому вони не могли бути об'єктами власності окремих осіб: храми, їх оздоблення, місця поховання померлих. Всі інші речі були в обігу.

Важливим був поділ речей на родові (genus) та індивідуально-визначені (et species), зроблений римськими юристами ще за часів республіки, який полягав у виявленні господарської суті речі. Якщо для власника мали значення тільки вага, міра або кількість речей, тобто загальні родові ознаки, це — річ родова. Якщо ж для нього цінними були не родові ознаки, а індивідуальні властивості, відмінності, ознаки речі, це — річ індивідуально-визначена. Наприклад, володар цінує свого раба не як одиницю робочої сили, а за його хист писати вірші чи малювати картини.

Деякі речі в одному випадку визнавалися родовими, а в іншому — індивідуально-визначеними. Наприклад, раби, захоплені в полон, — речі родові. Серед них може виявитися раб, здатний добре співати, тобто такий, що має індивідуально-визначені здібності, які перетворюють його в річ індивідуально-визначену.

Є речі, які ніколи не були індивідуально-визначеними - мука одного сорту, цукор тощо.

Поділ речей на родові та індивідуально-визначені необхідний при розподілі ризику випадкової загибелі. Щодо родових речей застосовувався принцип genus non perit — рід не гине, тобто володілець родової речі зобов'язаний повернути її (іншу, подібну) власнику навіть у випадку, коли вона втрачена ним випадково.

Щодо індивідуально-визначених речей застосовувався принцип — dominus sentit periculum — власник несе ризик (випадкової втрати речі), тобто збитки від випадкової втрати речі в усіх випадках, незалежно від того, у кого втрачена річ (у власника чи в третьої особи), завжди несе власник.

Римські юристи вважали речі ділимими — diuisae, якщо їх можна поділити в будь-який спосіб і вони при цьому не втрачають своєї господарської вартості і призначення (на скільки б частин не розрізана хлібина, вона залишається хлібом), і неділимими — indiuisae, якщо при поділі вони втрачали господарське призначення, цілісність (зарізаний і поділений на частини баран).

Ділимими вважалися земельні ділянки. Побудовані на них будинки поділялися тільки по вертикалі, поділялася нерухомість, рухомі речі. Такий поділ мав значення при розділі спільної власності. Спір, що виникав щодо спільної власності на подільну річ, легко розв'язувався: річ в натурі розділяли між власниками. Складніше було розпорядитися річчю неділимою. При спільній власності на неї кожний співвласник мав право на ідеальну частку речі, зберігаючи при цьому частку в праві на річ в цілому.

Речі, що в процесі їх використання фізично зникали називалися споживчими (res guae usu consumuntur) — продукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал тощо. До споживчих речей відносили гроші, оскільки скористатися ними можна тільки при витрачанні їх.

Речі, які служили людям триваліший час, вважалися неспоживчими (res guae usu non consumuntur). В процесі одноразового використання вони не зникали, а при тривалому використанні зношувалися поступово (земля, будівлі, одяг тощо).

Римські юристи звернули увагу, що за фізичним складом речі поділяються на три види: 1) такі, що складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, пісок, раб, тварина тощо); 2) штучні утворення, створені при поєднанні різнорідних речей (будинок, корабель, віз тощо); 3) сукупність однорідних речей, матеріально не пов'язаних, однак об'єднаних загальним призначенням чи назвою (бібліотека, колекція, стадо корів, табун коней).

Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, є простими — simplices, а поєднання речей (різнорідних чи однорідних) — складними — summae.

З прав на речі раніш усіх сформувалося володіння. Воно виникло вперше щодо землі.Римські юристи-класики етимологічно виводили слово володіння – possessio від sedere – сидіти, осідати, а саме, володіння тлумачили як поселення (на землі). У Дігестах Юстиніана володіння зображується відношенням, що передувало власності і створило її. Теоретичне вивчення джерел римського права, що почалося тільки в 19 сторіччі, показало існування двох видів фактичного володіння речами в Римі. Перше називають юридичним володінням (possessio, іноді – possessio civilis), друге – триманням (possessio naturalis, пізніше – detentio).

Що лежить в основі зазначеного поділу, який його принцип? Дати відповідь на це питання намагалися ще глосатори і коментатори. Їхні думки зводяться до того, що власник володіє річчю від свого імені, детентор – від чужого. Але джерела римського права суперечать зазначеному погляду, оскільки визнають власниками деяких oci6, що володіють речами від чужого імені: залогоприймачів, прекарістов, секвісторів, повірників. Така неспроможна теорія існувала в середні століття. Потім французькі юристи помітили різницю між володінням i триманням, виходячи з характеру волі власника. Цей погляд розвив у своїй теоретичній монографії “Право володіння” засновник історичної школи права Савіньї. Суть його міркувань, що одержали чимало прихильників, зводилася до таких важливих моментів: 1) володіння передбачає можливість фізичного впливу на річ (corpus possessio); 2) головна ознака володіння в порівнянні з дотриманням - намір володіти річчю як своєю, по типу власності (animus domini), при тім, що детентор володіє річчю як чужий, на чуже ім'я; 3) володіння - право, i тому можливо його відділення, а виходить, крім первинного володіння існує похідне, тобто власник може переносити своє володіння річчю на будь-яку особу, але тільки у випадках, прямо встановлених законом.

Зазначену теорію покритикував відомий німецький учений Ієpiнг. У своїй роботі “Про підставу захисту володіння” він цілком спростував перше положення теорії Савіньї про “corpus possessio”, пояснюючи своє судження тим, що фізичне панування над річчю може бути тіьки щодо спонукуваних речей, що стосується нерухомості, то навряд чи можна мати фізичну владу над віддаленою земельною ділянкою. У зв'язку з цим він вважав, що володіння є фактичним здійсненням права власності, при якому річ повинна відповідати економічному призначенню — служити людині.

Другий удар по теорії Савіньї був зроблений Ієрінгом пізніше, в монографії “Власницька воля”, де він не залишає каменя на камені від внутрішнього змісту володіння (animus possessio). Вважаючи, що попередня теорія стала результатом помилкових узагальнень окремих випадків, що icнують у джерелах римського права, він звертає увагу на неправильність висновків Савіньї відносно animus domini як характерної ознаки володіння, оскільки римське право надавало захист володіння також i тим, хто не міг мати animus domini (залогоприймач, прекаріст, секвістарій i т.п.). Крім того, теорія Савіньї не може бути застосована на практиці через те, що ніякий суддя не може бути переконаний у тім, чи має власник cпipнoї речі намір володіти цією річчю як своєю чи він має намір приховувати те, що річ належить іншій oco6i. Судова практика знайшла вихід: стали визначати наміри особи, виходячи з його вчинків, i створили так званий каталог “Власницьких дій”, але по зовнішніх фактах неможливо з повною вірогідністю судити про наміри i волю людини. Зазначена теорія не може бути послідовно проведена в законодавстві, оскільки законодавець залишив би без захисту oci6, що не мають “animus domini”,тобто залогоприймачів, орендарів, хоронителів i т.д. Видмовивши в такий cnoci6 від пануючого тоді вчення, Ієрінг запропонував нове, у якому володінням вважалося будь-яке фактичне володіння i захищалося власницьким позовом незалежно від волі. Незважаючи на численнихприхильників теорії Ієpiнгa, теорія Савіньї своїх не втратила. Обидві теорії мали вплив на європейське законодавство — теорія Ієpінгa була відбита в нормах Німецького Цивільного Укладення, теорія Савіньї — у нормах Французького Цивільного Кодексу.

Проблема володіння розглядалася також в аспекті “володіння — факт, володіння — право”. Домінуюча в європейській юриспруденції тенденція вважати володіння фактичним пануванням людини над річчю (на відміну від власності в розумінні панування юридичного) одержала поширення в російській цивілістиці. Прихильниками концепції “володіння — факт” були Д.І.Мейер, К.П.Победоносцев, Є.В.Васьковский i ін. Протилежні думки висловлювали К.Д.Кавелін, С.А.Муромцев, Ю.С.Гамбаров та ін. Так, вони вважали будь-які відношення, що мають юридичний захист, є правом. Найбільше чітко зазначену проблему визначив І.А.Покровський. Biн звернув увагу на існування принципу захисту володіння як такого, вiд будь-яких зазіхань з боку приватних oci6. Фактичний власник може жадати від суду i влади захисту свого володіння не на підставі того, що він має право на це володіння, а просто у зв'язку з тим, що він володіє чи володів. Навіть i неправомірний власник може вимагати свого захисту.1⁽³⁾ Безумовно, усе це робиться для того, щоб уникнути самоправності, щоб yci суперечливі питання зважувалися судом.

Радянське законодавство розглядало інститут володіння як складову частину права власності, інших майнових прав, що виникають у силу закону чи угоди i передбачають перехід володіння. Зазначена норма охороняла титульне володіння. Воно захищалося від порушень з боку третіх oci6, у тому числі i власника за допомогою віндикаційного i негаторного позовів. Але невідомо з яких причин зараз зазначена норма виключена з діючого Цивільного кодексу України. Навпаки, у Проекті Цивільного кодексу створена окрема глава, присвячена володінню. Увага законодавця акцентована на захисті володіння. І це є правильним, оскільки сучасний розвиток цивільного, торгового обороту в нашій державі, установлення нових форм господарювання передує іноді законодавчому процесу.

Введення в наше законодавство розвитого інституту володіння буде сприяти поширенню захисту суб'єктивних прав особи.

Нашим законодавством передбачається установити інститут приобрітательної давнини. Але він стосується поки що тільки права власності. Необхідність установлення його для прав на чужі речі, можливо, також має сенс, оскільки такі права, як право проходу, проїзду через сусідню ділянку, користування колодязем i інші сервітути, поки існують у виді звичаїв i можуть бути в будь-який час припинені власником ділянки. Отже, розвиток економіки в напрямку децентралізації, роздержавлення i приватизації державного майна сприяло відродженню багатьох цивільно-правових інститутів, у тому числі іституту речевих прав. Першими кроками в цьому напрямку стали законодавчі зміни відносно права власності, а саме: збільшення об'єктів індивідуальної власності громадян (надання можливості громадянам мати у власності засоби виробництва, квартири, житлові будинки без кількісних обмежень, інше майно споживчого і виробничого призначення, цінні папери і т.п.), Закон України “Про власність”, Закон “Про зміни і доповнення до Цивільного кодексу України” від 16 грудня 1993 року, визнання за юридичними особами недержавного сектора економіки права власності на своє майно, приватизація майна державних підприємств і квартир державного житлового фонду.1(4) На реформування відносин власності були спрямовані численні нормативні акти. Найбільш важливим досягненням стало законодавче закріплення права приватної власності (Закон “Про зміни і доповнення до ЦК України”) і, що саме головне, включення в коло об'єктів приватної власності громадян такого важливого засобу виробництва, як земля (Закон України “Про форми права власності на землю”. Земельний кодекс України)2(5). У Проекті Цивільного кодексу України не існує вже поняття колективної власності, навколо якого були розбіжності, тому що воно не в змозі відбити суть відносин, що повинні були регулюватися за допомогою його норм.3(6) Замість зазначеного поняття використовується приватна власність юридичних осіб, об'єднань громадян, професійних, релігійних і інших громадських організацій, що є юридичними особами.

Однак використання в законодавстві терміна приватна власність викликало багато суперечок серед вчених-правознавців і виявило деякі негативні точки зору. Так, Є.Суханов вважає, що зазначене поняття є не юридичним, а цілком політекономічним, внаслідок чого вносить у правове регулювання тільки плутанину і протиріччя. “У нормальному розумінні, -пише він, - “приватна власність” визначає тільки протилежність державної (публічної) власності, тобто підкреслює приналежність майна фізичним і юридичним особам, і не несе якого-небудь ідеологічного навантаження. У політекономії під “приватною власністю” розуміється не тільки приналежність майна одній особі (громадянину), а приналежність йому “засобів виробництва”, причому тих, котрі він не в змозі використовувати без залучення найманої праці (що автоматично визначається як експлуатація). Це є не юридичний, а чисто ідеологічний підхід, і він непридатний для правового аналізу, оскільки не має юридичного змісту.”1(7)Потрібно відзначити, що сучасна концепція права власності в США й інших західних країнах не робить розходжень між механізмом регулювання приватної, державної, колективної й іншої форм власності. Діє єдиний механізм здійснення права власності, що забезпечує рівність усіх форм власності.

Необхідність прискорення процесу економічних перетворень у нашій державі, ліквідація застарілих стереотипів мислення, необхідність у встановленні меж втручання держави в приватну сферу власників пояснює і виправдовує існування в законодавстві приватної власності.Це можна вважати перемогою нового суспільного ладу над старим. Напевно, більш удосконалене цивільне законодавство і відповідні економічні відносини в найближчому часі не будуть мати необхідності в ідеологізації категорії власності.

Право власності в демократичній, правовій державі є не тільки однією з форм вираження волі і права людини, вона також створює цивілізовану основу для розвитку волі і права. Такому розвитку буде сприяти не тільки право власності, але і весь інститут речевих прав взагалі.

Натуральному господарству феодальної Європи римський інститут речевих прав був не потрібний. Глосатори створили вчення про розщеплене право власності (dominium diuisum) для регулювання ленних феодальних відносин, зв'язаних із землею. Вони намагалися застосовувати деякі норми римського права, але римському праву такі відносини були невідомі. Після перемоги французької буржуазної революції, основні досягнення якої були закріплені в Декларації прав громадянина і Кодексі Наполеона, одним з найбільш великих перетворень знову стало проголошення права, що захищається державою, індивідуальної власності особи. Інститут речевих прав став поступово заповнюватися іншими речевими правами. Поступово тому, що повне право власності не хотіли обмежувати якими-небудь правами інших осіб. Але життя диктувало свої умови. Багато суспільних відносин, що існують в умовах розвитого обміну і торгово-грошових відносин, вимагали регулювання за допомогою норм, що встановлюють права абсолютного характеру.

Таким чином, речеві права продовжують існувати в цивільному праві багатьох країн світу і терплять зміни з метою удосконалення регулювання відповідних суспільних відносин.

Що стосується нашого цивільного права, то його підпорядкованість навчанню К.Маркса звела нанівець необхідність існування інституту речевих прав.

Безумовно при дослідженні розвитку і змін суспільно-економічної формацій протягом сторіч відношення людей до речей можна розглядати тільки в їх сукупності, тобто як виробничі відносини з метою визначення характерних для тієї чи іншої формації ознак.

Така думка була цілком економічною і не залишала місця для суб'єктивних речевих прав, а виходить, і приватного права, оскільки такі “виробничі відносини” влада політична може врегулювати тільки за допомогою норм публічного права. Власність на основні засоби виробництва для удосконалення такого регулювання повинна бути суспільною, соціалістичною.

Потрібно, подякувати богатьом нашим цивілістам, що у складних умовах панування марксистського вчення намагалися мати іншу думку про сутність таких відносин. Зокрема, А.В.Венедіктов, розглядаючи у своїй роботі “Державна соціалістична власність” відносини власності, оголошує власністю “право суб'єкта користатися приналежним йому майном своєю владою й у своїх інтересах”.1⁽⁸⁾ Зазначену думку підхопили й доповнили інші наші вчені (С.Н.Братусь, В.А.Рахмилович, Ю.К.Толстой ін.).1⁽⁹⁾ Так, С.Н.Братусь пише: “Право власності передбачає існування різниці між “моїм” і “твоїм”, “своїм” і “чужим”. І далі: “Власність як вольове відношення - це стан присвоенности (приналежності) речі (засобів виробництва, його результатів)”, - а не процес присвоєння (як вважав К.Маркс й ін.).2⁽¹⁰⁾

Але усе-таки відмовитися від підпорядкованості економічним поглядам марксистсько-ленінської теорії радянська цивілістика була не в змозі. “Якщо при визначенні суб'єктивного права власності акцентувати увагу на діях, що суб'єкт права власності може здійснювати у відношенні приналежних йому речей, то це буде дослідженням відносин людини до речей, а не відносин власності”, — вважає сучасний правознавець Є.І.Гена.3⁽¹¹⁾ Деякі автори (Д.Ш.Генкін, А.А.Рубанов, Є.А.Суханов) прямо визнають “тріаду” повноважень власника фактичним відношенням власника до приналежного йому майна. Виправдується така думка тим, що “тріада” повноважень власника може належати і не власнику, при збереженні права власності на передане майно. У такому випадку за власником залишається деякий правий згусток, так званий nudum jus власності. Зазначений згусток права є нічим іншим, як суб'єктивним правом власника вимагати повернення своєї речі в належному стані після припинення іншого права на цю річ. Речеве право власника чи іншого владника не можна вважати фактичним відношенням до приналежного йому майна, оскільки воно захищено від порушення силою державної влади. Право (як юридичні відносини) - це природні відносини, що захищаються авторитетом державної влади. Фактичне користування власника чи іншого владника приналежним йому майном є реалізацією суб'єктивного речевого права на це майно.

Більшість теоретиків радянського і пострадянського цивільного права вважають суб'єктивні права, поряд з кореспондуючими їм обов'язками, змістом цивільних правовідносин. Тобто суб¢єктивне цивільне право може існувати тільки в правовідносинах як міра можливого поводження суб'єкта в його відносинах з іншими (зобов'язаними) особами у відношенні до тих чи інших матеріальних чи нематеріальних благ. Зазначене відображення сутності суб'єктивного права підходить тільки до відносних прав, тобто до зобов'язальних, у яких праву вимоги одного конкретного суб'єкта відповідає обов'язок іншого конкретного суб'єкта. Що стосується речевих прав, то навряд чи можна вважати їх елементом правовідносин, хоча б і абсолютних. Виходячи з того, що суб'єктивне право - це завжди право на будь-який об'єкт, що має визначену цінність у матеріальному, моральному, політичному чи інших відношеннях, вірніше буде приєднатися до думок, висловлюваних Строговичем, Генкіним, Братусем.1⁽¹²⁾ Ці вчені вважають абсолютні правовідносини штучною конструкцією, що стає непотрібною за умови визначення абсолютних прав як існуючих поза конкретними правовідносинами. Абсолютні права здобуваються особою в конкретному правовідношенні (наприклад, при купівлі-продажу), але по закінченні правовідносини суб'єктивне право належить даній особі поза зазначеними правовідносинами і будь яких інших правовідносин, отже, воно не є більше елементом правовідносин, хоча і належить даній особі. Зазначене право може знову увійти до складу правовідносини і стати її елементом, коли в силу юридичного факту виникає нове правовідношення (наприклад, при продажі, даруванні), але при його припиненні суб'єктивне право знову буде належати особі поза правовідносини і знову не буде елементом правовідносини. У “абсолютних правовідносинах” суб'єкт права не знає і не може знати зв'язаних з ним правоотношенням суб'єктів, що несе обов'язки стосовно нього, і не знають, не зобов'язані і не можуть знати про його існування. Поняття правовідносина є тут недоцільним.

Речеві права абсолютні. Вони мають захист проти всіх і кожного, їм належать деякі властивості, що впливають на інтереси третіх осіб, той чи інший характер речевих прав відображається на всьому цивільному обороті. У зв'язку з зазначеним необмежена різноманітність речевих прав є неприпустимою. До цього висновку вже давно прийшли всі законодавчі системи континентального права. Найбільш конструктивні норми Цивільного кодексу Японії, що прямо визначають недійсними угоди, спрямовані на встановлення інших, не передбачених законом речевих прав, і угоди, що допускають інший в порівнянні з оголошеним у законі зміст речевих прав.

В українському законодавстві ще тільки планується введення деяких інших, відмінних від права власності речевих прав у комплексний нормативний акт — новий Цивільний кодекс Украини. У його проекті передбачений окремий розділ з назвою “Речеве право”, де виділені загальні положення зазначених вище особливостей речевого права.

Такі окремі розділи існують у деяких цивільних кодексах інших країн, що прийняли німецьку пандектну систему.

Види речевих прав установлюються законом. Найменша їх кількість існувала в римському праві. Але всі категорії речевих прав визнаються законодательством систем континентального права і зараз загальні положення зазначених вище особливостей речевого права.

Такі окремі розділи існують у деяких цивільних кодексах інших країн, що прийняли німецьку пандектну систему.

Види речових прав установлюються законом. Найменша їх кількість існувала в римському праві. Але всі його категорії речових прав визнаються законодавством системи континентального права і зараз.

Права на чужі речі були відомі в давньому римському праві, але остаточне визначення їх і поділ на окремі види було здійснено пізніше в період класичної римської юриспруденції (І — Ш століття н.е.). Усі права на чужі речі стали іменуватися “iura in re aliena”, що буквально перекладається як “права в чужій речі”. Право на чужу річ можна розуміти як юридичне панування, що належить одній особі щодо деяких сторін речі, що знаходиться у власності іншої особи. Таку думку протягом XIX — XX століть висловлювали майже всі цивілісти — дослідники римського права. Яке-небудь іurа іn rе аlіеnа установлювалося на невизначений час (було безстроковим) і захищалося за допомогою речових позовів.

У римському праві класичного періоду існувало чотири види іurа in re аliеnа: servitutes, еmphyteuses, superficies, hyposhеса.

Усі зазначені категорії, хоча і з більш насиченим змістом, існують зараз у законодавствах континентальної системи. Так, стаття 543 Французького Цивільного кодексу встановлює, що на майно можна мати чи право власності, чи просте право користування, чи тільки право вимоги.

IІ. Поняття прав на чужі речі

«Поряд із правом власності і володінням, у римському праві визнані спеціальні речові права, суб'єкти яких знаходяться в безпосередньому зв'язку з річчю і здатні у визначеному відношенні усунути будь-як третє обличчя. На відміну від власності спеціальне речове право має свої предметом не річ, як таку, а її окрему функцію».1⁽⁹⁾ Ця функція може полягати в тім, що сам власник не здатний нею скористатися (наприклад, об'єкт сервитутного права), або подібна функція може бути елементом повноважень власника (право чи користування право витягу плодів), у зв'язку з чим сам власник робить правомірно обмежений у своїх правах доти, поки спеціальне речове право, що обтяжує річ не буде знято, а право власності цілком не відновитися. Як відзначав юрист Гай: «але саме право спадкування, право пользовладения, зобов'язальне право вважаються res incorporales, тобто безтілесними речами».1(13) Таким чином, якщо об'єктом права власності можуть виступати фізичні речі, то об'єктом спеціального права безтілесна річ як право на окрему господарську функцію речі.

«Зіставлення з модельним речовим правом – із правом власності – уплинуло на поширення в цивілістиці трактування спеціальних речових прав як обмежених чи парциарных (часткових), але ці права самокоштовні. Їхня специфіка полягає в тім, що вони не конкурують c правом власності (хоча і можуть обмежувати повноваження власника) і навіть припускають наявність права обличчя на тугіше річ, чому і називаються правами на чужі речі».2(14)

Слід зазначити, що в римській класичній юриспруденції термін «права на чужі речі» застосовувався винятково до земельних сервітутів. І тільки в постклассическую епоху коло «прав на чужі речі» розширився.

Спеціальні речові правий містять у собі не тільки різні права користування, але і заставне право, установлюване на річ боржника як гарантію виконання зобов'язання, таким чином, розглядаючи заставу як такого роду гарантію в зобов'язальній частині. Але традиційно серед прав на чужі речі виділяють сервітути, узуфрукт, квазиузуфрукт, право користування, суперфиций і эмфитевсис.

Отже, право власності в Римі не було єдиним речовим абсолютним правом, тобто правом своїм предметом, що має, безпосередньо річ і против проти будь-якого порушника. Крім права власності до речових і абсолютних прав відносять також права на чужі речі. Тому що це були права на речі, що належать якимсь обличчям, що не є власниками цих речей, то обличчя, що має право на чужу річ, не могло мати таких великих правомочий, як власник, що міг по римському праву робити зі своєю річчю усе, що йому завгодно, за винятком лише того, що прямо заборонено законом. «Найважливішою категорією прав на чужу річ були, так називані сервитутные права, що складалися в праві одного обличчя користатися (у якому-небудь визначеному чи відношенні декількох отношениях) річчю, що належить іншому обличчю».1(15) До прав на чужі речі відносилися також суперфиций і эмфитевсис (права речового спадкоємного користування чужою землею і будівлею на чужій землі), і, нарешті, вищезгадане право застави.

IIІ. Види прав на чужі речі