Червня 1919 р. найвища Рада Антанти офіційно уповноважила Польщу зайняти Східну Галичину до р. Збруч і використати для цього армію Галлєра

25 червня 1919 р. найвища Рада Антанти офіційно уповноважила Польщу зайняти Східну Галичину до р. Збруч і використати для цього армію Галлєра.

Весною 1919 р. для уряду ЗУНР з’явилася реальна можливість радикально змінити міжнародне і внутрішньо-політичне становище Східної Галичини та всіх західноукраїнських земель шляхом встановлення союзу з Радянською Україною. Офіційні пропозиції щодо союзу Державний секретаріат ЗУНР отримав двічі: 7 березня та 9 травня. Умови другої пропозиції, зокрема, були таками: уряд ЗУНР пориває відносини з Директорією УНР та відкликає всіх галичан з її військ; прлюдно оголошує про це і про свій союз Радянською Україною; укладає з радянським урядом угоду про Польщі та Румунії.

Прийняття цих пропозицій означало на практиці ліквідацію ЗУНР та вклюючення краю до складу Радянської України.

Державний суверенітет ЗУНР офіційно на радянські пропозиції не відповів.

Відсутність у ЗУНР стабільного міжнародного становища розв’язувала руки польським інтервентам, давала змогу їм практично без перешкод нарощувати зусилля на фронті.

У липні 1919 р. уряд ЗУНР відступив за р. Збруч, а невздовзі емігрував до Відня, звідки продовжував вести активну зовнішньополітичну діяльність щодо захисту прав на самовизначення східногалицького населення.

Невздовзі 30 квітня 1921 р. Українська національна Рада запропонувала Антанті проект основ державного устрою незалежної Української Галицької Республіки з трьома основними народностями – українською, польською та єврейською, які мали користуватись рівними правами у громадсько-політичному житті краю. Але зацікавленої реакції ні з боку Парижа, на збоку Варшави не було.

14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії всупереч волі українців ухвалила рішення про анексію Східної Галичини Польщею, уряд ЗУНР опублікував протестанційну заяву і самоліквідувався. Свавілля Антанти викликало гнів у краї. Львів 18 березня сколихнула 40-тисячна демонстрація, яка засудила паризький зговір, закликавши до рішучої боротьби за волю.

ЗУНР проголосила свою владу на всіх західноукраїнських етнографічних землях, але забезпечити виконання цього свого законного права не мала сили. “Довговічна розчленованвсть між чужими державами – одна з найбільших історичних кривд українського народу – і тут відіграла свою фатальну роль”.[27]

XI. Україна у складі СРСР.

Процес утвердження тоталітарного комуністичного режиму найінтенсивніше проходив у 1920 – 1930 рр., коли сформувалася сталінська тоталітарна система і була відновлена, фактично, Російська імперія у вигляді СРСР, оформленого 1922 р.

Після придушення національно-визвольних змагань Україна опинилась у надзвичайно складному становищі. Промисловість була майже повністю разрушена, обсяг її продукції зменшився приблизно в 9 разів. Валовий збір пшениці становив ¼ довоєнного. Україна особливл постраждала від політики “воєнного комунізму”: її багаті природні та продовольчі ресурси нещадно єксплуатувались більшовицьким урядом. Це викликало масове незадоволення, зокрема у селян, які піднімались на збройні повстання. Найвідомішим серед повстанських ватажків був “батько” Махно, в армії якого перебувало понад 40 тис. осіб.

У цій ситуації Ленін на X з’їзді РКП(б) у березні 1921 р. переконав делегатів прийняти рішення про заміну на селі продрозкладки натуральним податком, що поклало початок так званій новій економічній політиці.

Нова економічна політика принесла полегшення народу України. Вона дала змогу здійсніти те, чого раніше більшовицькі Ради не могли досягти силою зброї – ліквідувати повстанський рух. Селяни припинили боротьбу з Радами. У 1925 – 1926 р. виробництво зерна в Україні досягло довоєнного рівня. Тоді ж було майже відновлено обсяг промислового виробництва.

НЕП викликав певні зрушення і в політичній сфері. Припинилися масові розстріли. Була оголошена амністія колишнім повстанцям, а також членам некомуністичних партій. Українській політичній еміграції гарантувалося вільне повернення на Батьківщину.

Але диктатура більшовицької партії не тільки зберігалася, а й зміцнювалася. Останньою легальною опозицією в республіці залишалася Українська комуністична партія. Укапісти стояли на комуністичній платформі, але вважали, що Україна повинна бути самостійною державою. У 1925 р. УКП змусили до саморозпуску, більшість її членів вступили до КП(б)У. В Україні сотаточно встановилася монопартійна система.

Отже, лібералізація економіки не супроводжувалася демократизацією суспільного життя, а навпаки – наростанням тенденцій. Це згодом дало змогу Сталіну скористатися ними: ліківідувати НЕП і відродити “воєнний комунізм” у новій формі.

У ці ж роки була скасована формальна самостійність УРСР, яка за Конституцією 1919 р. проголошувалася незалежною державою. Щоправда, її суверенітет з самого початку існував тільки на папері. Уже 28 грудня 1920 р. було укладено союзний робітничо-селянський договір між РСФРР та УРСР,[28] за яким ці дві республіки входили в єдиний військовий та господарський союз.

На V Всеукраїнському з’їзді Рад (лютий-березень 1921 р.) проти названого договору виступили укапісти та уукраїнські ліві есери. Один з керівників УКП Михайло Авдієнко висунув вимогу повного відокремлення України від РСФРР. Але цього не трапилося. З’їзд переважною більшістю голосів ритифікував договір.

VII Всеукраїнський з’їзд Рад у грудні 1922 р. схвалив ідею створення Союзу і входження до нього УРСР, щоправда, делегатів-українців на ньому було менше половини. У І Всесоюзному з’їзді Рад 30 грудня 1922 р. взяли участь чотири республіки: РСФРР, ЗСРФР, УСРР, БСРР. З’їзд затвердив “Декларацію про утворення СРСР” і “Союзний договір”.

Відразу після утворення Радянського Союзу більшовицька партія проголосила політику “Коренізації”, яка передбачала залучення представників коріних національностей до компартії та державного апарату, застосування національних мов у партійній роботі, адміністрації, освіті, книжковому видавництві, пресі. Український варіант цієї політики увійшов до історії під назвою “українізація”.

Як і НЕП, це був вимушений компроміс. Формальним початком українізації можна вважати декрет раднаркому УРСР 27 липня 1923 р. “Про заходи у справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ” і декрет Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету та Раднаркому “Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови” 1 серпня того ж року.

Центром українізації став наркомат освіти, який очолював Олександр Шумський, а після його усунення 1927 р. – Микола Скрипник. Завдяки їхнім зусиллям швидкими темпами відбувалась українізація освіти. У 1929 році в УРСР діяло 80% шкіл, понад 2/3 технікумів і 30% інститутів з українською мовою навчпння.

Наприкінці 20-х років у внутрішіній політиці СРСР відбувся різкий поворот. Правляча верхівка ВКП(б) на чолі з Й.Сталіним зміцнила позиції і вже не потребувала компромісів для збереження власного панування.

Індустриалізація мала неодназначні наслідки для України. Позитивним було те, що вона:

- з аграрної республіки перетворилася в індустріальну;

- пройшов процес урбенізації;

- сформувався національний український робітничий клас і технічна інтелігенція.

Але все це досягнуто для народу України надто дорогою ціною:

-     були одержані кошти на індустріалізацію (для чого було поневолено село);

-     була створена атмосфера напруження, яка породила масові репресії;

-     ліквідовано НЕП і запроводжено командно-адміністративну систему в економіці, що сприяло остаточному утвердженню тоталітаризму;

-     знищено рештки економічної самостійності України.

Колективізація супроводжувалася кампанією “ліквідації куркульства як класу”. Куркулями оголошували найбільш працьовитих і підприємливих сільських господарів. Усього за роки колективізації в Україні експропрійовано до 200 тис. селянських господарств.

Колективізація здійснювалася ударними темпами. У 1927 р. різні форми колгоспів об’єднували трохи більше 1% селянських господарств. У 1933 р. в Україні було колективізовано 70% господарств, а в липні 1935 р. – вже 93% господарств входили до колгоспів, яким належало 98% посівних площ.

У 1932 –1933 рр. Український народ пережив найстрашнішу трагедію у своїй історії – штучний голодомор. Організовуючи штучний голодомор, сталінське керівництво переслідувало подвійну мету: покарати селянство як клас за опір колективізації; ослабити саме українське селянство як соціальну базу національно-визвольного руху. Надумку С.Кульчицького, прямі втрати від голодомору 1933 р. становлять від 3 до 3,5 млн осіб. Повні втрати (з урахуванням зниження народжуваності) від 4,3 до 5 млн.

Ця трагедія залишила глибокий слід у психології людей. У їхніх душах надовго поселився страх, а страх перед владою – невід’ємна ознака тоталітарного режиму. На створення атмосфери страху та абсолютної покори був спрямований і масовий терор 30-х років. Починаючи з 1929 р., репресії трьома хвилями прокотилися по Україні:

1.  1929 – 1931 рр. – примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація Української автокефальної православної церкви, сфабрикований процес “Спілки визволення України”;

2.  1932 – 1934 рр. – голодомор, постишевський терор, так звана “кіровська” хвиля;

3.  1936 – 1938 рр. – “єжовщина”, або “Великий терор”.

Тоталітарная централізація держави супроводжувалася знищенням будь-якої національної самобутності, та фактичним відродженням русифікаторської політики в Україні. Усунення М.Скрипника з посади наркома освіти ознаменувало кінець політики українізації. Пошуки “націоналістів”, “ворогів народу” призвели до загибелі багатьох діячів культури.

У 30-ті рр. По суті були ліквідовані всі паростки національної незалежності України як національної держави. В новому варіанті російської імперії під назвою СРСР Українська РСР стала фактично безправною провінцією, позбавленою навіть тієї крихти самостійності, яку мала в перші роки радянської влади.

Друга світова війна поставила українців у безпросвітне становище. Німецькі війська окупували всю українську землю, на західних і на східних її територіях розпочався терор. Шеф СС Генріх Гіммлер проголосив політику знищення “біологічної сили українців”, перетворення України в аграрну провінцію для постачання Німеччині продовольства.

Проводились масові розстріли мирного населення, зокрема єврейської національності, учасників українського руху опору, полонених. На території України було знищено близько 3 млн 200 тис. мирних жителів. Тут виявлено майже 200 місць масових страт населення. 180 концтаборів смерті, 50 гетто. До Німеччини вивезено близько 2 млн 250 тис. осіб. В україні готувався “життєвий простір” для 25 млн німецьких колоністів.

Ще на початку війни у тил Радянського Союзу було евакуйовано до тисячі підприємств важкої та машинобудівної промисловості разом з мільйонами робітників, інженерів та інших спеціалістів, велику кількість землеробської техніки. 43% радгоспної та колгоспної худоби. В гдебинні райони Росії перебазувалися академія наук, 16 науково-дослідних інститутів, понад 70 вищих навчальних закладів, близько 12 тис. унікальних експонатів музеїв, картинних галерей тощо.

Усі ці втрати для України стали невідшкодованими. Не маючи власної жержавності, українці опинилися беззахисними перед двома репресивними режимами. Але вони підняли партизанську боротьбу проти фашистської окупації. Москва розпочала боротьбу з масовим партизанським рухом, що розгорнувся на Волині й Поліссі під керівництвом ОУН, зокрема проти УПА.

На думку провідників ОУН, якою керував тоді Степан Бандера, збройні українські формування у складі німецьких військ “Нахтігаль” і “Роланд”, мали стати ядром формування української кадрової армії, що допомогла б створити незалежну Українську державу. 30 червня 1941 р. оунівці без згоди німецької сторони проголосили у Львові створення Української держави. Але нацисти розгромили новостворений уряд, на чолі якого став сподвижник Степана Бандери – Ярослав Стецько. Наприкінці 1942 р. партизанські загони Західнлї України вважалися основою Української Повстанської Армії (УПА). Її головокомандувачем був Роман Шухевич.

УПА і радянські партизани створювали підконтрольні райони, здійснювали рейди у тилу ворога. Але радянські партизани одним із завдань мали таке: ліквідувати провід УПА і підірвати підтримку її українським населенням. З цією метою і було відправлено у Карпатський рейд добре озброєне об’єднання Сидора Ковпака.

У сутичці з радянськими загонами 1950 р. під Львовом загинув Роман Шухевич. Окремі загони УПА та оунівські групи продовжували боротьбу, влаштовували диверсії, перешкоджали колективізації та депортації. але ці останні зусилля вже не могли змінити ситуації.

Україна після війни дістала міжнародне визнання як засновник ООН. Вона стала членом 20 міжнародних організацій. Найважливішим для українців територіальним питанням, що його розв’язала війна, було включення Західної України з територією 110 тис. кв. км. І населенням понад 7 млн осіб до складу СРСР. Проте Україна була вкрай виснаженою і відроджувалась повільно. Продовжувалися депортація українців з території Закарпаття, виселення уркаїнців і поляків з Західної України, а також репресії проти греко-католицької церкви.

Після смерті Сталіна 5 березня 1953 р. закріпив своє становище Микита Хрущов. В Україні в той час дещо втихла кампанія проти українського націоналізму.

Пленум ЦК КПУ усунув 13 червня 1953 р. першого секретаря КПУ Леоніда Мельникова, а на його місце обрав Олексія Кириченка.

У 1954 р. були проведені святкування 300-річчя Переясловської угоди. Єдиним здобутком цього свята було рішення Президії Верховної Ради СРСР 12 лютого 1954 р. про перехід Криму від РСФРР до УРСР.

Після XX з’їзду партії та проголошеної Хрущовим однієї з найдраматичніших у радянській історії промов, розпочався процес десталінізації, реабілітації незаконно осуджених. Економічні реформи Хрущова хоч і суперечливі, сприяли піднесенню життєвого рівня людей.

У 60-70 роках у Радянському Союзі політику уряду стала відкрито критикувати дедалі більша кількість людей, яких називали дисидентами і які вимагали ширших громадських, релігій них прав.

Спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, зокрема серед інтелегенції. В Україні національно-культурна діяльність 50-х років сприяла молодій генерації, так званим шістдесятникам. Їх репрезентували письменники Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, микола Вінграновський, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий.

Згодом на зміну цій генерації прийшди Ігор Калинець, Василь Стус, Василь Лісовий, Ірина Стасив-Калинець, яким у нових умовах, ще складніших, довелося боротися проти офіційної дискримінаційної політики щодо української культури у національного питання. Створюється нова форма боротьби за національні, політичні права, яку з 60-х років визначають як рух опору. Поряд з цим поширюється самвидавна література, організація страйків, нелегальних політичних організацій. У серпні-вересні 1965 р. пройшла перша велика хвиля арештів українських діячів.

Окремою формою спротиву режимові були підпільні групи, які домагалися не тільки демократичних прав, а й самостійності України. Наприкінці 50-х років у західних областях України виникло кілька нелегальних організацій: Об’єднана Партія Визволення України, Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС), створена 1958 р. на Львівщині групою юристів на чолі з Левко Лук’яненком. Ця організація вперше у післявоєнній історії склала грунтовну програму українського руху. У ній чітко задекларовано, що Спілка є спадкоємницею ідеї боротьби за самостійність України. Йшлося про легальну боротьбу мирними, конституційними методами за вихід України з СРСР.

У січні-травні 1972 р. проведено другу хвилю арештів в Україні, жертвами яких стали В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Василь Стус.

У травні 1972 р. усунено від партійного керівництва Петра Шелеста, якому приписали “недостатню боротьбу з українськими національними проявами”. Першим секрктарем ЦК КПУ став В.Щербицький. Серед керівних кадрів проведено чистку, усунено близьких співробітників Шелеста.

У цей час активізовується боротьба за права людини і національні права України. 9 листопада 1976 року створено Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод, яка мала назву Українська Гельсінська Група (УГГ). До неї вступили Микола Руденко, Олесь бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко. Проти УГГ комуністична влада застосувала суворі репресії 1977-1978 рр.

В цей час команда Брежнєв-Щербицький здійснювала в Україні масштабну й багатопланову політику русифікації.

Епоха характеризувалася застоєм у сфері економіці, політики, ідеології. Вся величезна імперія втягувалася у всеохоплюючу кризу.

Смерть Л.Брежнєва поклала початок перехідному періодові в радянському керівництві. Для проведення в СРСР нового курсу керівником партії у 1985 р. обрали М.Горбачова.

Активне формування української політичної еліти розпочалася в 1987-1989 рр. і в наступний період. Створюються передумови для проголошення і розбудови української державності.

З приходом до влади М.Горбачова почались еволюційні зміни в політичній системі й ідеології в СРСР, названі демократизіцією. Найбільшого удару тоталітаризму й антидемократичним режимам загалом завдав 1989 р., названий роком “осені східноєвропейських держав”. Одна за одною держави Східної Європи відійшли від тоталітарного режиму і стали на шлях демократії. Була зруйнована берлінська стіна, що стало символом нової ситуації в Східній і Центральній Європі. Вінцем всього цього процесу був крах у 1991 р. одоного з найбільших колоніальних утворень – створеної більшовиками імперії – СРСР.

XII. Становлення незалежної держави.

Наростання кризових явищ в економіці та соціальній сфері переконало керівництво СРСР в необхідності заміни гасла “більше соціалізму” лейтмотивом “більше демократії”. В оточенні М.Горбачова відбуваються серйозні перестановки.

Створення широкого об’єднання на зразок народного фронту стає 1988 р. першочерговим завданням для демократичних сил в Україні. Значну роль в активізації опозиційного руху виконали Українська Гельсінська Спілка (УГС), заснована 1988 р. на основі Української Гельсінської групи.

Першим серед основних принципів УГС стало проголошення “відновлення української державності”. Важливе значення мала пропозиція внести до Конституції статтю громадянство України УГС вимагала негайного конституційного визнання статусу українського мови як державної, гідного суверенної держави, представництва України на міжнародній арені, опіки українського уряду над національними громадами українців в союзних республіках та країнах Східної Європи. УГС виступала за негайне відновлення в складі УРСР Кримської АРСР, а також організоване повернення репресованого за часів сталінського режиму населення автономної республіки.

Важливою була вимога передачі фактичної влади в республіці обраним демократичним шляхом Радам народних депутатів. Безальтернативнативні вибори пропонувалося вважати недійсними.

Для України на той час не були дуже радикальні вимоги. Однак вплив УГС на суспільно-політичне життя республіки не був значним.

Впродовж 1987-1989 рр. в Україні виникає низка неформальних громадсько-політичних об’єднань. Серед них активно стає Українська Демократична Спілка, пізніше перейменована в українську Народно-Демократичну Лігу на чолі з Є.Чернишовим. УДС не проіснувала довго як єдине ціле. Переважна частина її членів взяла курс на створення Української народно-демократичної ліги менша частина ввійшла до складу Демократичного Союзу.

Чимале зачення для українського відродження мав національкий Церковний рух. Так, на прикінці 1988 р. і початку 1989 р. на західноукраїнських землях посилюється боротьба за легалізацію Української Греко-Католицької Церкви. Активну діяльність в цьому напрямі проволив комітет захисту УГКЦ на чолі з І.Гелем.

Одночасно відроджувалась і Українська Автокефальна Православна Церква. У лютому 1989 р. в Києві вже працював комітет по відновленню УАПЦ. Його лідери неодноразово підкреслювали відданість справі за незалежну Українську державу.

Ініціатором у створенні першого масового політичного об’єднання України стала українська інтелігенція, заснувавши Народний Рух України за перебудову. Ініціативна група, до складу якої ввійшли представники Київського відділення Спілки письменників України та інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР, розробила проект програми Руху.

Впродовж 1989 р. у республіці масово виникають ініціативні групи та первинні осередки НРУ. Громадськість вбачала в майбутній організації гарант подальших демократичних перетворень, перспективу національного відродження України.

8-10 вересня відбувся установчий з’їзд у Києві. На з’їзд прибуло 1009 делегатів. Головою Руху було обрано Івана Драча. З’їзд затвердив програму і статут НРУ. Головною метою Руху стала побудова в Україні демократичного й гуманного суспільства, відродження української нації, національних традицій народу.

Всезрозтаючий авторитет Руху перетворює його наприкінці 1989 р. у серйозну політичну силу. Користуючись підтримкою всезростаючого національного руху, альянс демократичних сил НРУ здобув на виборах до парламенту в березні 1990 р. 27% місць. Це була вражаюча перемога. Успіх Руху в цих виборах дав йому поштовх до прийняття 6 березня 1990 р. ухвали про те, що тепер його головною метою є створення незалежної демократичної України.

Швидке зростання національних організацій змусило компартію України в умовах втрати авторитету зайняти більш національну позицію. Дійшло до того, що 3 квітня 1990р. ЦК КПУ закликав до встановлення державного суверенітету УРСР, але в складі Радянського Союзу.

Тоді ж під тиском широких кіл громадськості з Конституції СРСР було вилучено статтю 6-ту про керівну роль КПРС. Це дало формальні підстави для запровадження в країні політичного плюралізму. В Україні 1990р. заявили про себе 16 партій. Щоб протистояти комуністичній більшості представники демократичних партій і організацій утворили у республіканському парламенті опозиційну структуру – народну Раду на чолі з академіком І. Юхновським , до складу якої ввійшло 125 депутатів.

Народна Рада розгорнула активну діяльність, спрямовану на підготовку проекту “Декларації про державний суверенітет України.” Цей надзвичайної ваги документ був прийнятий Верховною Радою 16 липня 1990р.

Декларація проголошувала верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки у межах її території, недоторканість і незмінність кордонів, право народу України на володіння , користування і розпорядження національним багатством , самостійного створення банкової , цінової, фінансової, митної і податкової систем.

Як показав подальший розвиток подій, принципи Декларації були несумісні з “новим” союзним договором.

В Україні наростала хвиля протестів проти союзного договору. Верховна Рада УРСР 27 червня 1991р. відклала розгляд договору на вересень. Таким чином, Україна не мала наміру брати участь у призначеній на 20 серпня церемонії підписання Союзного договору.

Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991р. розглянула надзвичайно важливе питання про політичну ситуацію в республіці. Сесія прийняла історичний “Акт про незалежність України”.

В наступні дні Президія Верховної Ради України прийняла постанову про департизацію державних органів, установ та організацій про власність компартії України та КПРС на території України, а також Указ про припинення діяльності КПУ.

2 вересня 1991р. був прийнятий Закон України “Про правонаступництво України”. Наголошувалось, що з моменту проголошення незалежності України найвищим органом влади є Верховна Рада України в існуючому депутатському складі. Україна підтвердила зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними до 24 серпня 1991р.

На всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991р. рішення Верховної Ради дісттало схвалення – понад 90% голосуючих дали стверджувальну відповідь на питання “Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?”.Це була рішуча перемога демократичних сил.

Одночасно з референдумом відбулися і вибори Президента України. На найвищий пост Української держави претендувало 6 кандитатів: В. Гриньов, Л. Кравчук, Л. Лук’яненко, Л. Табурянський, В. Чорновіл, І. Юхновський. За більшістю голосів – 61.59 % перемогу отримав Л. Кравчук.

У грудні 1991р. на зустрічі керівників Білорусії, Росії та України в Біловежській Пущі було прийнято рішення про створення СНД та денонсацію договору 1922 р. 10 грудня 1991р. верховна Рада України ратифікувала Угоду про співдружність незалежних держав (СНД).

Незалежність України почала швидко наповнюватися реальним змістом. На договірній основі з сусідніми державами були усталені її кордони. Верховна Рада ратифікувала основні міжнародні пакти про права людини. Вони стали невід’ємною частиною внутрішнього законодавства України. Закон “Про громадянство України” 8 жовтня 1991 р. в Україні встановив єдине громадянство.

Першочерговим завданням вищої влади в Україні постало творення власної армії, дійового інструмента захисту державної незалежності, територіальній цілісності та суверенітету України.

Постановою Верховної Ради України 24 серпня 1991 р. всі військові формування, дислоковані на території республіки були підпорядковані вищому органу влади – у січні 1992 р. створено Міністерство оборони України, сформована республіканська гвардія.

Як самостійна держава, Україна з перших днів незалежності нама­галася створити свою грошову одиницю. Постановою від 9 вересня 1991 року запроваджувався обіг купонів багаторазового використання.

В середині 1992 року Україна вийшла з рубльовоїзони. Зростання цін на енергоносії привело до інфляції, яка в 1993 році переросла в гіперінфляцію. За 1993 рік купоно-карбованці знецінилися в 103 рази. Такого рівня інфляції на той час не знала жодна країна світу. Жорст­ка дефляційна політика Національного банку України дала змогу на деякий час приборкати інфляцію. Але непослідовність в проведенні ринкових перетворень тільки посилила економічну кризу.. У грудні 1993 року інфляція перевищувала 90%.

Економічна криза призвела до гострої політичної кризи. 24 верес­ня 1993 року Верховна Рада прийняла рішення про призначення на 24 березня 1994 року дострокових виборів парламенту. Одночасно, на 26 червня 1994 року були призначені вибори Президента.

На виборах, що проходили у два тури з 27 березня по 10 квітня 1994 року було обрано 338 народних депутатів. Половину всіх місць було віддано політичним партіям. Найбільше місць отримали кому­ністи — 101, СПУ і СелПУ — здобули відповідно 14 і 18 мандатів, Рух — 20. Інші партії мали від 1 до 9 представників у Верховній Раді.

Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори. На посаду Президента було зареєстровано 7 кандидатів. Го­ловна боротьба розгорнулася між Л. Кравчуком, який набрав у пер­шому турі 37,68% голосів, і Л. Кучмою — 31,25%. У другому турі, який відбувся 10 липня 1994 року, Л. Кучма набрав 52,14% голосів, Л. Кравчук — 45,06%. Таким чином, Леонід Кучма став другим все-народно обраним Президентом України.

З обранням нового парламенту і Президента боротьба між зако­нодавчою і виконавчою владою посилюється.

За чотири роки після проголошення Л. Кучмою курсу на ради­кальні реформи в українській економіці намітилися певні позитивні зрушення. В основному вдалося досягти грошової стабілізації. Здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, малу приватизацію, роздержавлення земель. Запроваджено систему неемісійного, ринкового обслуговування бюджетного дефіциту. Зріс експорт українських товарів.

Однак економічну кризу подолати не вдалося. Заборгованість по заробітній платі становить від одного до шести місяців. Загострила­ся проблема безробіття. Продовжується спад промислового вироб­ництва.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД.

Після проголошення незалежності Україна сформувалася як парламентсько-президентська республіка. Президент України був як главою держави, так і главою виконавчої влади. За Конституцією України 1996 року Україна за формою правління стає президентсько- парламентською республікою.

 За державним ладом Україна е унітарною державою. Адміністра­тивно-територіальними одиницями України є: область, район, місто, селище і сільрада. Особливий статус має Автономна Республіка Крим, яка є невід’ємною складовою частиною України і в межах повнова­жень, визначених Конституцією У країни, вирішує питання, віднесені до її відання.

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінниць­ка, Волинська, Дніпропетровська, Донецька. Житомирська, Закар­патська, Запорізька. Івано-Франківська, Київська. Кіровоградська, Луганська. Львівська. Миколаївська, Одеська. Полтавська. Рівненсь­ка, Сумська, Тернопільська. Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севасто­поль.

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається відповідними законами України.

За державним режимом Україна є демократичною, соціальною, правовою державою. Конституційний лад України будується за принципом приорітету прав ісвобод людини і громадянина.

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

За Конституцією України 1996 року єдиним органом законодав­чої влади в Україні є Верховна Рада.

Конституційний склад Верховної Ради становить 450 народних де­путатів України, які обираються на основі загального, рівного і пря­мого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чо­тири роки. Вибори до Верховної Ради здійснюються на підставі Закону "Про вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 року. Верховна Рада правомочна розглядати і вирішувати будь-які питан­ня, не віднесені до компетенції органів виконавчої або судової влади.

Порядок роботи Верховної Ради України визначається її регла­ментом, прийнятим 27 липня 1994 року. Верховна Рада України пра­цює сесійно.

Верховна Рада обирає зі свого складу Голову Верховної Ради Ук­раїни, який: веде засідання парламенту; організує підготовку питань для розгляду на засіданнях Верховної Ради України; підписує акти, прийняті Верховною Радою; представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; організує роботу апарату Верховної Ради Ук­раїни.

Верховна Рада України затверджує перелік комітетів, які здійсню­ють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають пи­тання, що виносяться на розгляд Верховної Ради.

Повноваження Верховної Ради визначені Конституцією України (ст. 85).

Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу.

Президент Українт є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності Украї­ни, додержання Конституції України, прав і свобод людини і грома­дянина.

Президент України є ланкою, що зв'язує законодавчу і виконавчу владу. Президентом України може бути громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє дер­жавною мовою.

Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два терміни підряд.

Повноваження Президента визначені Конституцією України (ст. 106). Президент України може бути усунутий з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Президент України на основі та на виконання Конституції і за­конів України видає укази і розпорядження.

Вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Очолює Кабінет Міністрів — прем'єр-міністр України.

Повноваження Кабінету Міністрів передбачені Конституцією Ук­раїни (ст. 116). Кабінет міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими для виконан­ня. За Конституцією Кабінет Міністрів України об’єднує і направляє роботу міністерств і інших центральних органів виконавчої влади. Управління окремими областями і сферами житія республіки здійсню­ють міністерства та інші центральні органи виконавчої влади —дер­жавні комітети, відомства і служби. Вони діють на підставі "Загаль­ного положення про міністерство, інший центральний орган держав­ної виконавчої влади України", затвердженого Указом Президента України від 12 березня 1996 року. Центральний орган державної ви­конавчої влади здійснює свою діяльність через підпорядковані йому обласні і районні відділи і управління.

7 липня 1997 року Президент України підписав указ "Про держав­ну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи". Комі­сія мала виробити концепцію реформи, визначити організаційно-пра­вові засади, стратегію і тактику її проведення, розробити конкретні механізми і терміни впровадження адміністративної реформи. На комісію лягала також підгоювка пропозицій щодо: сіртктури органів виконавчої влади з поступовим переходом від галузевого до функці­онального принципу побудови міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, що має призвести до спрощення і підвищення ефективності управління, скорочення непотрібних ланок уп­равління; запровадження дійової системи державного контролю; пе­ребудови державної фінансової системи, структури, функцій і методів діяльності місцевих органів виконавчої влади; дерегуляції та спро­щення системи управлінських послуг, які надаються на різних рівнях виконавчої влади фізичним та юридичним особам; удосконалення законодавчої бази адміністративних правовідносин, економічних за­сад діяльності органів державної влади, впровадження дійових адмі­ністративних процедур; запровадження в Україні раціонального ад­міністративно-територіального поділу; реформування системи підго­товки та перепідготовки управлінських кадрів; експертна оцінка кон­цепцій і проектів нормативно-нравових актів, спрямованих на ство­рення правової бази адміністративної реформи; аналіз діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для здійснення адміністративної реформи та надання допомоги в її про­веденні; розгляд пропозицій і програм наукового, матеріально-тех­нічного, кадрового та фінансового забезпечення адміністративної ре­форми.

Місцева влада. За роки незалежності декілька раз змінювалася концепція органів місцевої влади. У березні 1992 року був прийнятий Закон "Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування", за яким діяльність Рад обмежувалася здійсненням функцій місцевого та регіонального самоврядування, а виконавчі функції передавалися представникам Президента України в облас­тях і районах, а також у містах Києві та Севастополі. Реформування місцевої влади було припинено 3 лютої о 1994 року, коли Верховна Рада прийняла Закон "Про формування місцевих органів влади і са­моврядування" і повернула владу на місцях Радам та їх виконкомам.

Після прийняття Конституції України виконавчу владу в облас­тях і районах, містах Києві та Севастополі було передано місцевим державним адміністраціям, які є підзвітними і підконтрольними орга­нам виконавчої влади вищого рівня.

Повноваження місцевих державних адміністрацій визначені Кон­ституцією України (ст. 119).

Конституція України окремий розділ присвятила місцевому само­врядуванню. Положення Конституції про місцеве самоврядування отримали розвиток у Законі "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та об­ласні ради. Питання організації управління районами в містах нале­жить до компетенції міських рад. Сільські, селищні, міські ради мо­жуть дозволити за ініціативою жителів створювати будинкові, ву­личні, квартальні та інші органи самоорганізації населення.

Вибори депутатів і голів місцевих рад здійснюються на підставі Закону України "Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних в містах, обласних Рад" від 24 лютого 1994 року.

Компетенція органів місцевого самоврядування визначена Кон­ституцією України (ст. 143) і Законом "Про місцеве самоврядування в Україні".

Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визна­чених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконан­ня на відповідній території.

СУДОВА СИСТЕМА І ІНШІ ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ.

Невід'ємною складовою частиною побудови демократичної пра­вової держави є проведення судової реформи.

У квітні 1992 року Верховна Рада схвалила Концепцію судово-правової реформи. Судочинство в Україні мало здійснюватися Кон­ституційним Судом і судами загальної юрисдикції.

Організація, порядок діяльності і компетенція судів загальної юрис­дикції визначалися Конституцією України, Законами України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 року, "Про арбітражний суд" від 4 червня 1991 року, "Про організацію судового самоврядування" від 2 лютого 1994 року та ін.

Вищим судом цієї системи є Верховний Суд України, який здійснює нагляд за судовою діяльністю судів республіки.

Другу ланку судової системи складають Верховний Суд АРК, об­ласні, Київський і Севастопольський міські суди.

Основною ланкою судової системи є районні (міські), міжрайонні (окружні) с\ди. Вони розглядують 6ільшу частину кримінальних і цивільних справ.

До системи судів загальної юрисдикції входять також спеціалізо­вані суди —воєнні і арбітражні.

Воєнні суди здійснюють правосуддя в Збройних силах України і інших військових формуваннях. В Україні створені воєнні суди гарні­зонів, регіонів і Військово-Морських сил.

В 1991 році в Україні були скасовані арбітражні органи в системі центрального управління, а натомість створенні єдині арбітражні су­ди, які здійснюють правосуддя в господарських відносинах. Вони роз­глядають всі господарські справи, які виникають між юридичними особами, державними і іншими організаціями.

Систему арбітражних судів в Україні складають Вищий арбітраж­ний суд України, Арбітражний суд АРК, обласні, Київський і Севас­топольський міські арбітражні суди.

З прийняттям Основного Закону утворено якісно нову інституцію у системі державних органів — Конституційний Суд. Його діяльність спрямована на посилення конституційного контролю в усіх без ви­нятку сферах, стабілізацію і зміцнення конституційного ладу, утвер­дження принципу верховенства права та найвищої юридичної сили Конституції, прямої дії її норм, забезпечення конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Конституційний Суд України діє на основі положень про нього, закріплених у розділі XII Конституції, Закону України від 16 жовтня 1996 року "Про Конституційний Суд України" та затвердженого ним регламенту.

Конституційний Суд є окремим, незалежним від судів загальної юрисдикції, єдиним в Україні органом конституційної юрисдикції. Його функція полягає у вирішенні питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, а також офіційному тлумаченні Конституції та законів.

Суб’єктами звернень до Конституційного Суду можуть бути Пре­зидент України, не менш як 45 народних депутатів України, Верхов­ний Суд України, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Окремі громадяни можуть звертатися до Конституційного Суду не безпосередньо, а через уповноваженого Верховної Ради з прав лю­дини, на якого покладено здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів, які призна­чаються у рівній кількості (по шість) відповідно Президентом України. Верховною Радою та заїздом суддів України терміном на 9 років без права бути призначеними на повторний термін. Голова Консти­туційного Суду обирається самими суддями із свого складу шляхом таємного голосування на трирічний термін без права бути переобра­ним.

Основні положення організації і функціонування прокурорської системи регламентовані в Конституції і Законі України "Про проку­ратуру" від 5 листопада 1991 року. Прокурорська система України складається з Генеральної прокуратури України, прокуратури АРК, обласних, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міських, районних, міжрайонних, спеціалізованих прокуратур.

До спеціалізованих прокуратур відносяться воєнні, транспортні, природоохоронні, прокуратури за наглядом за дотриманням кримі­нально-виконавчого законодавства.

Очолює систему Генеральний прокурор України.

Одним з головних підрозділів органів внутрішніх справ, які здійснюють охорону громадського порядку і боротьбу зі злочинні­стю в Україні е міліція. Правову основу їїдіяльності становить Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 року. В цьому Законі впер­ше комплексно регламентований правовий статус міліції, яка визна­чається як державний озброєний орган виконавчої влади, який захи­щає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне довкілля, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Міліція виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-роз-шукову, кримінально-процесуальну, виконавчу і охоронну функції.

Вона складається з наступних підрозділів: кримінальна міліція, міліція громадської безпеки, транспортна міліція, державтоінспекція, міліція охорони, спеціальна міліція.

В своїй діяльності міліція підпорядкована Міністерству внутрішніх справ України. На покращення роботи органів міліції спрямований Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 люто­го 1992 року.

Державним правоохоронним органом спеціального призначення є Служба безпеки У країни, її головне завдання — забезпечити дер­жавну безпеку України. СБУ підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України. Організація і діяльність Служ-би безпеки України регламентовані Законом України "Про Службу безпеки України" віл 25 березня 1992 року.

Адвокатура не є державним органом, не входить до системи органів держави і її відношення до системи правоохоронних органів пояс­нюється тільки логікою її функціональної діяльності, спрямованої на сприяння захисту прав, свобод і представлення законних інтересів фізичних і юридичних осіб, надання їм іншої юридичної допомоги. Адвокатура — це добровільне професійне громадське об’єднання, незалежне від органів держави.

Діяльність адвокатури регламентується Законом України "Про адвокатуру" від 19 грудня 1992 року.

Закон виокремлює різні організаційні форми і види діяльності ад­вокатури. Зокрема, адвокат має право займатися адвокатською діяль­ністю індивідуально, відкривати своє адвокатське бюро, об'єднува­тися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори і інші адвокатські об’єднання.

Висновок.

Півторатисячолітній шлях державно-правової традиції українсь­кого народу позаду. Шлях злетів і падінь, перемог і поразок, досяг­нень і прикрих помилок. Головне в тому, що навіть періоди розривів в єдиному діалектичному ланцюзі державно-правового розвитку не знищили тяглості українського народу до національної державності. Особливості національного характеру державотворчого процесу прослідковуються в історичних формах правління, виборності органів влади і управління, судочинстві. Ми можемо говорити про на­явність таких рис державотворення як пріоритетність колективних засад над індивідуальними, сплетіння запозичених і національних традицій, правовий нігілізм і широку ініціативу судів.

Позаду залишилася півторатисячолітня історія української державності і вісім років незалежної України.

Розбудова самостійної держави — тривалий і складний процес. Україна настирливо веде пошуки власного історичного шляху. В держапному будівництві є і здобуїки, і прорахунки. Найбільшим досягненням молодої демократії республіки є прийняття Конституції України. Чималими є здобутки у сфері зовнішніх відносин. Україна стала рівноправним членом світової спільноти. Майже завершено процес реформування державного механізму, але не ліквідовані про­тиріччя між законодавчою і виконавчою гілками влади. Значні зміни відбулися в судовій системі, в інших правоохоронних органах. Не припиняється кропітка робота з формування законодавства. За роки незалежності Верховна Рада України прийняла близько 600 законів. В умовах відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися відірваними від життя. Створення нових законодавчих актів, внесення змін і до­повнень до чинного законодавства часто здійснювалося на недостат­ньому науковому і юридично-технічному рівні…

… життя триває, пудується наша держава, і якою вона буде залежить тількі від нас.

Список використаної літератури.

1.  Я.Малик, Б.Вол, В.Чуприна “Історія української державності” – Львів 1995 р. – стр. 3-15, 28, 38-49.

2.  С.Кульчицький, М.Настюк, Б.Тищик “Історія держави і права України” – Львів 1996 р. – стр. 7-10, 17-31, 145-172.

3.  А.Панюк, М.Рожик “Історія становлення української державності” – Львів 1995 р. – стр. 32-34, 41-45, 98-140.

4.  О.Шевченко “Історія держави і права України” – Київ 1996 р. – стр. 68-78.

5.  Хрестоматія “Історія держави і права України” за ред. О.Шевченка – Київ 1996 р. – стр. 78-80, 81-83, 110-115.

6.  С.Грабовський, Л.Шкляр “Нариси з історії українського державотворення” – Київ 1995 р. – стр. 96-115, 168-179.

7.  “Хрестоматія з історії держави і права України” том 1, за ред. В.Гончаренка – Киів 1997 р. – стр. 29-39, 145-145, 155-157, 163-167, 171-173, 216-217.

8.  “Хрестоматія з історії держави і права України” том 2, за ред. В.Гончаренка – Киів 1997 р. – стр. 10-13, 21-24, 28-32, 36-40, 44-47, 52-61, 74-75, 98-99, 100-102, 176-178, 685-689, 704-707.

9.  П.Музиченко “Історія держави і права України” – Одеса 1998 р., чистина 2 – стр. 237-256.

 

[1] Я. Малик, Б. Вол, В. Чуприна «Історія української державності» стр. 12

[2] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред. В. Гончаренка, стр. 29-39

[3] А.Панюк, М.Рожик «Історія становлення української державності» стр. 43

[4] Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка, стр. 78-80

[5] Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка, стр. 81-83

[6] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред. В.Гончаренка, стр. 145-146

[7] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред. В.Гончаренка, стр. 155-157

[8] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред. В.Гончаренка, стр. 157-159

[9] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред. В.Гончаренка, стр. 163-167

[10] Я.Малик, Б.Вол, В.Чуприна «Історія української державності» стр. 41

[11]«Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред. В.Гончаренка, стр. 171-173

[12] Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка, стр. 110-113

[13] Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка, стр. 113-115

[14] Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка, стр. 118-128

[15] С.Кульчицький, М.Настюк, Б.Тищик «Історія держави і права України» стр. 155

[16] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 10-13

[17] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 21-24

[18] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 28-29

[19] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 29-32

[20] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 36-40

[21] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 52-61

[22] С.Кульчицький, М.Настюк, Б.Тищик «Історія держави і права України» стр. 167

[23] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 98-99

[24] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 100-101

[25] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 101-102

[26] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 74-75

[27] А.Панюк, М.Рожик «Історія сьановлення української державності» стр. 105

[28] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 176-178