Декабристы на Украине

Мiнiстерство освiти України

Харькiвська державна

Академiя народного господарства

 

 

 

 

на тему:

Декабристи
на України

Харков, 1999

Змiст

1. ПЕРШІ ТАЄМНІ СОЮЗИ БОРЦІВ ПРОТИ САМОДЕРЖАВСТВА І КРІПОСНИЦТВА 2

1.1. ПЕРЕДУМОВИ ДВОРЯНСЬКОГО ЕТАПУ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ................. 2

1.2. УТВОРЕННЯ ТАЄМНИХ ТОВАРИСТВ................................................................. 4

1.3. ПОДІЇ НА УКРАЇНІ (ТУЛЬЧИН) ТА В БЕССАРАБІЇ (КИШИНІВ)................... 6

2. ПОВСТАННЯ ДЕКАБРИСТІВ У ПЕТЕРБУРЗІ І НА УКРАЇНІ.............................. 8

2.1. ПЛАН ВІЙСЬКОВОГО ПЕРЕВОРОТУ В РОСІЇ................................................... 8

2.2. ПОВСТАННЯ ДЕКАБРИСТIВ В РОССIЇ............................................................... 9

2.3. ПОВСТАННЯ ЧЕРНІГІВСЬКОГО ПІХОТНОГО ПОЛКА НА УКРАЇНІ....... 11

3. ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ РУХУ ДЕКАБРИСТІВ................................................... 18

ЛИТЕРАТУРА..................................................................................................................... 21

1. ПЕРШІ ТАЄМНІ СОЮЗИ БОРЦІВ ПРОТИ САМОДЕРЖАВСТВА І КРІПОСНИЦТВА 1.1. ПЕРЕДУМОВИ ДВОРЯНСЬКОГО ЕТАПУ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

Визвольний рух проти самодержавства й кріпосни­цтва в Росії мав глибокі історичні корені й зумовлювався економічними, соціальними, політичними й культурними факторами суспільного життя. Він став найяскравішим показником розкладу й кризи феодально-кріпосницького ладу, провісником революційних змін і утвердження нових явищ буржуазного розвитку.

Суспільний розвиток Росії першої чверті XIX ст. зумо­вив об'єктивну необхідність революційної ломки фео­дально-кріпосницької системи господарства, оскільки промисловість, сільське господарство, культура могли далі розвиватися лише на основі прогресивнішого порів­няно з феодальним способу виробництва — капіталіс­тичного.

Капіталістичний спосіб виробництва і буржуазні ви­робничі відносини прокладали собі шлях в економіці царської Росії, розвивалися й міцніли, тіснили відсталу панщинну систему в сільському господарстві; поряд з кріпосною мануфактурою в промисловості виникала й успішно конкурувала капіталістична фабрика, устатко­вана машинами; на зміну кріпакові упевнено йшов най­маний робітник.

В промисловості Росії дрібне товарне виробництво поступово еволюціонувало по капіталістичному шляху розвитку.

В першій чверті XIX ст. прискорювався розвиток про­мисловості. Якщо у 1804 р. в кріпосній Росії діяло 2423 промислових підприємства, то в 1825 р. чисельність їх досягла 5261. Машинобудівний завод в Петербурзі протягом 1815—1825 рр. випустив 11 парових машин для пароплавів вітчизняного виробництва. Кількість підприємств на Україні зросла з 365 (1813 р.) до 649 (1825р.).

Товарно-грошові відносини проникали в панщинне сільське господарство й спричинялися до його розкладу та кризи. Провісником розпаду старого режиму стало зростання виробництва поміщицькими маєтками хліба на продаж. Щоб збільшити прибутки, поміщики для своїх селян-кріпаків запроваджували щоденну панщину, тяжку урочну систему, переводили їх на місячину, відрізали в них родючіші землі. Безправних селян-кріпаків помі­щики продавали, міняли як речі або худобу, знущалися над їх людською гідністю, карали, засилали в Сибір.

Під час Вітчизняної війни 1812 р. народ Росії від­стояв незалежність батьківщини і розгромив нашестя французьких військ Наполеона Бонапарта. Але після війни цар в маніфесті від 14 серпня 1814 р. цинічно заявив: «Се­ляни, вірний наш народ — хай дістане мзду свою від бога». Кріпосне рабство залишалося непорушним.

Селяни-кріпаки вважали себе справжніми рятівника­ми Росії, визволителями рідної землі від загарбників. Вони були переконані, що ця героїчна боротьба принесе їм полегшення, звільнення від кріпосного рабства. За свідченням майбутнього декабриста М. І. Тургенєва, «...кріпаки деяких місцевостей не хотіли більше визна­вати владу своїх панів».

Вітчизняна війна 1812 р. збудила народи Росії, вия­вила їх стійкість, героїзм, патріотизм, глибоку віру з неминучість перемін в суспільному житті країни. Пере­дові офіцери-дворяни, які вели на бій з ворогом солда­тів-селян, замислювалися над їх тяжким становищем.

Визвольний похід російської армії в Європу (1813— 1815 рр.) показав офіцерам і солдатам новий світ, віч-на-віч звів їх з позитивними наслідками Французької буржуазної революції 1789—1794 рр. Франція вже давно не знала кріпацтва й розвивалася як буржуазна країна.

Передові офіцери сприймали визвольні ідеї, револю­ційні надбання народу Франції — громадянські свободи, конституційні права. «У багатьох, — писав декабрист А. Є. Розен, — з'явилася думка про можливість передати рідній країні кращі з благих перетворень...».

Один з найвидатніших дворянських революціонерів С. І. Муравйов-Апостол дав глибоку характеристику причин, які спонукали передових людей до рішучої бо­ротьби за оновлення Росії: «Трирічна війна, що визво­лила Європу від іга Наполеона; її наслідки, запрова­дження представницького правління в деяких державах: політичні твори, що безперервно з'являлися в цю епоху і жадібно читалися молоддю; дух часу, що зрештою при­вернув уми до спостереження законів внутрішнього влаштування держав — ось джерела революційних ду­мок у Росії».

Міжнародні події сприяли поширенню революційних настроїв серед передових людей Росії. У 1820—1821 рр. Європа палала у вогні повстань і революцій. В січні— березні 1820 р. перемогла військова революція в Іспанії. На чолі повстанців стояли полковники Рафаель дель Рієго і Антоніо Квірога. Іспанський король змушений був підписати маніфест про скликання кортесів (парла­менту) і відновлення конституції 1812 р. В Неаполітан­ському королівстві революція відбулася в липні 1820 р. її підготувало таємне товариство карбонаріїв на чолі з генералом Гульєльмо Пепе. Король мусив погодитися на введення конституції, але водночас звернувся по до­помогу до реакційного Священного союзу, який послав війська в Неаполь для придушення революції. В серп­ні—вересні 1820 р. відбулося переможне повстання в Португалії й проголошена конституція. В лютому 1821 р. вибухнуло- визвольне повстання в Греції, яке очолив ке­рівник таємного товариства «Феліке Гетерія» Олександр Іпсіланті. Майже одночасно почалося повстання в П'ємонті (Італія), де військові проголосили конституцію, що обмежувала абсолютизм.

Революційні події в Іспанії, Португалії, Італії та інших країнах Європи справляли певний позитивний вплив на розвиток антимонархічних і антикріпосницьких настроїв у Росії.

Економічні, соціальні й політичні умови сприяли народженню визвольного руху в Росії, біля колиски якого стояли дворянські революціонери, майбутні де­кабристи.

1.2. УТВОРЕННЯ ТАЄМНИХ ТОВАРИСТВ

Вітчизняна війна 1812 р. відкрила глибокі супереч­ності самодержавно-кріпосницького ладу в Росії. Пере­дові сили відчували гостру необхіднісь корінної рефор­мації суспільства, усунення насамперед таких реакційних явищ, як самодержавство й кріпосництво.

Визвольний рух зародився серед прогресивної час­тини дворянських офіцерів російської армії, яка звіль­нила Росію від іга Наполеона Бонапарта й здійснила переможний визвольний похід в Європу, ставши носієм ідей патріотизму і свободи.

Причини активізації діяльності передових людей Росії яскраво описав найвидатніший ідеолог і керівник дворянських революціонерів Павло Іванович Пестель:

«Події 1812, 13, 14 і 15 років, як і попередніх та наступ­них часів, показали стільки повалених престолів..., стіль­ки знищених царств..., стільки царів вигнаних..., стільки здійснених революцій, стільки проведених переворотів, що всі ці події ознайомили уми з революціями, можли­востями й перевагами їх здійснення. До того ж кожний вік має свою відмітну рису. Нинішній ознаменовується революційними думками. Від одного кінця Європи до другого видно скрізь одне й те ж саме, від Португалії до Росії, не виключаючи жодної держави, навіть Англії й Туреччини — Цих двох протилежностей. Таке ж саме видовище представляє і вся Америка. Дух перетворення примушує, так би мовити, скрізь уми клекотіти ».

Назріла необхідність внутрішніх соціально-економіч­них перетворень, загострення класової боротьби, загаль­не зростання протесту передових людей Росії, а також вплив міжнародних революційних і національно-виз­вольних рухів — все це сприяло організації, об'єднанню прогресивних сил та активізації дій, спрямованих проти самодержавства й кріпосництва, що гальмували прогрес країни.

Учасники Мос­ковського з'їзду кілька разів збиралися на організаційні наради, де йшлося про вироблення програми й статуту нового таємного товариства. Програма й статут, скла­дені І. Г. Бурцовим та М. І. Тургенєвим, визначали його головну мету — підготовку Росії до прийняття представ­ницького правління й обмеження самодержавства, тобто запровадження конституційної монархії. При цьому пе­редбачено здійснити переворот силами військ. М. І. Тургенєв, який на Петербурзькій нараді членів «Союзу бла­годенства (1820 р.) так гаряче підтримав республікан­ську форму правління, тепер відійшов вправо й зімк­нувся з поміркованими діячами товариства.

Місцем перебування Корінної думи товариства ви­значався Петербург, а місцеві думи передбачалося утво­рити в Петербурзі, Москві, Тульчині і Смоленську. Нове товариство утворювалося як єдина організація. Вводи­лася сувора конспірація. Оригінал програми й статуту, підписаний усіма присутніми засновниками товариства, відправлявся з М. І. Тургенєвим в Петербург, а копії — І. О. Фонвізіним передавалися для Московської управи, І. Г. Бурцовим — Тульчинської та І. Д. Якушкіним — Смоленської. Цим особам доручалося заснування дум товариства на місцях.

Проте дальші події розгорнулися дещо інакше, ніж їх планували учасники Московського з'їзду і установчих нарад. Вони й привели до утворення Південного і Пів­нічного товариств (округів) одночасно (березень 1821 р.) з центрами першого в Тульчині (на Україні), а друго­го — в Петербурзі.

М. І. Тургенєв, розпочавши створення Корінної та місцевої дум в Петербурзі, відразу звернувся до актив­ного діяча «Союзу благоденства» М. М. Муравйова, який щойно повернувся з-за кордону. Останній, не підтримав­ши ініціативу Тургенєва, почав організовувати таємне товариство самостійно. Першими учасниками Північного товариства стали М. М. Муравйов, М. С. Лунін і П. П. Лопухін. Відбулося кілька організаційних нарад. За дорученням М. М. Муравйова, який вважав за не­обхідне до організаторів товариства залучити і П. І. Пес-теля, П. П. Лопухін відвіз останньому в Тульчин листа, проект, де викладалися засади утворення нового това­риства, а також текст присяги. Отже, М. М. Муравйов, налагоджуючи спільні дії з П. І. Пестелем, розглядав товариство як єдину організацію.

Дещо інакше діяв М. І. Тургенєв. Повідомивши М. М. Муравйова про рішення Московського з'їзду, він не залучив його до утворення Петербурзької думи. Уста­новче засідання в квартирі Тургенєва відбулося без Му­равйова. Він опирався переважно на колишніх учасників Ізмайловської управи «Союзу благоденства». Це товари­ство будувалося на поміркованих засадах програми •' статуту, привезених М. І. Тургенєвим з Москви.

Таким чином, Північне товариство утворилося спочат­ку з двох самостійних організацій, що діяли незалежно і навіть без зв'язку. Пізніше ці організації злилися. Пів­нічне товариство пройшло склочний процес становлення й формування.

Утворення Північного товариства в Петербурзі за­гальмувалося тим, що після придушення повстання Семенівського гвардійського піхотного полку цар вирішив вивести всі гвардійські частини з столиці на тривалі ма­неври. Гвардія вирушила в похід у квітні — травні 1821 р. і протягом 15 місяців пересувалася по території Литви і Білорусії. І в цей час навколо поручика М. М. Муравйова продовжували гуртуватися і зростати сили Північного товариства.

Товариство розраховувало на силу війська. Цар прагнув вивітрити дух вільнодумства серед гвардії. А насправді вийшло навпаки. «Офіцери всіх полків, ставши вільнішими від служби, ніж у Петербур­зі, — писав І. Д. Якушкін, — не піддавалися такому суворому наглядові, як в столиці, часто спілкувалися між собою, і багато нових членів вступило до Таємного товариства».

У вересні 1822 р. гвардія повернулася в Петербург. Напередодні з'явився царський указ про заборону таєм­них товариств і масонських лож по всій Росії. Офіцери і чиновники мусили давати начальству індивідуальні під­писки про неналежність до таємних товариств.

Сувора заборона не залякала членів Північного то­вариства, які, давши підписку, продовжували свою діяль­ність. Восени 1822 р. було створено Північну думу, куди увійшли М. М. Муравйов, обраний «правителем» това­риства, С. П. Трубецькой і Є. П. Оболенський. Перед товариством постала досить гостра альтернатива — яку мету і програму обрати за керівну для дальшої діяль­ності. На порядок денний було поставлено обговорення проекту «Конституції», над якою продовжував працю­вати М. М. Муравйов.

Протягом 1821—1825 рр. Північне товариство чисель­но зросло до 105 осіб і перетворилося в досить значну суспільну силу, що тримала в руках військові частини для здійснення перевороту, підготувала програму дій, а також план революційних перетворень в Росії.

1.3. Події на Україні (Тульчин) та в Бессарабії (Кишинів)

У березні 1821 р. І. Г Бурцов на засіданні Тульчинської управи офіційно повідомив рішення Московського з'їзду про ліквідацію «Союзу благоденства». Управа на чолі з П. І. Пестелем відмо­вилася визнати це рішення законним. Бурцов не зва­жився оголосити свої повноваження на заснування нової думи в Тульчині й залишив засідання. До присутніх Пес-тель звернувся з закликом «з'єднатися найміцнішими узами» і продовжувати боротьбу, «захопив усіх силою своїх міркувань». Члени товариства (О. П. Юшневський, О. П. Барятинський, Ф. Б. Вольф, П. В Аврамов, В. П. Івашов, М. В. Басаргін, О. О. Крюков, М. О. Крю-ков) одностайно його підтримали.

«Павло Іванович Пестель, — писав у спогадах М. В. Басаргін, — був людиною високого, ясного і по­зитивного розуму. Бувши добре освіченим, він говорив переконливо, викладав свої думки з такою логікою, та­кою послідовністю і такою переконливістю, що важко було встояти проти його впливу».

Тульчинська управа (дума) вирішила продовжувати свою діяльність в дусі рішень Петербурзької наради «Союзу благоденства» (1820 р.), тобто ставила мету встановлення республіканської форми правління і ре­волюційний спосіб дії. На цьому ж засіданні було прий­нято рішення про знищення царя і здійснення військової революції в Росії. «Під час рішення Думи про продов­ження Союзу, — писав П. І. Пестель, — були підтвер­джені як республіканське правління, так і революцій­ний спосіб дії. Цим ставилась не нова мета, а стара, раніш уже прийнята, продовжувалась».

На другому установчому засіданні Південне това­риство оформилося організаційно: П. І. Пестеля обрано головою, а О. П. Юшневського — охоронцем товариства. Разом вони складали Директорію Південного товариства з диктаторськими повноваженнями. Третім членом її заочно обрано М. М. Муравйова. Останньому про це негайно повідомлено. Північне і Південне товариства вважалися «округами» — складовими частинами єдиної організації дворянських революціонерів Росії. Від нових членів при вступі вимагалась обіцянка («чесне слово») зберігати таємниці товариства і підкорятися його по­становам. С. Г. Волконський і В. Л. Давидов першими запевнили П. І. Пестеля, що вони залишаться в това­ристві.

Члени Південного товариства глибоко розуміли по­требу в створенні загальноросійської таємної організації з центром у Петербурзі, а тому з самого початку ставили однією з головних умов єдність дій. П. І. Пестель вва­жав, що «Північне і Південне товариства становлять одне, тому що вони обидва є продовженням «Союзу бла­годенства», що на самому початку листування з Мики­тою Муравйовим ми себе визнавали за одне товариство, що обидва округи мали твердий намір не інакше діяти як тільки разом».

Продовжувалося збирання революційних сил і об'єд­нання їх у товариство. Директорія Південного товари­ства в цій справі проявляла неабияку енергійність і роз­порядливість. За п'ять років (1821—1825) Південне то­вариство зросло до 101 чоловіка, а напередодні повстан­ня разом з Товариством об'єднаних слов'ян нараховувало у саоїх рядах 160 осіб.

Внутрішнє влаштування Південного товариства було простим: управління перебувало в руках Головної управи або Директорії. Члени товариства розподілялися на братів, мужів і бояр. Братами називали рядових діячів, які не мали права приймати нових людей у товариство. Мужам таке право надавалося. Бояри мали право не лише приймати до товариства, а й брати участь у вирі­шенні разом з Директорією важливих питань. Особи, які ще не були прийняті в товариство, але готувалися до цього, називалися друзями. Мета і план товариства пов­ністю відкривалися боярам і мужам. Новоприйнятим членам імена інших учасників товариства повідомляти не дозволялось.

Навесні 1821 р. П. І. Пестель за дорученням штабу 2-ї армії двічі їздив у Бессарабію для збирання інфор­мації про розвиток грецького повстання проти Туреч­чини. В доповідних записках він висловив своє прихиль­не ставлення до повстанців, їх планів утворення феде­ративної республіки і вважав, що Росії необхідно роз­почати війну на захист Греції.

Ці поїздки керівник Південного товариства викорис­тав і для зв'язку з членами «Союзу благоденства», які діяли в Кишинові (М. Ф. Орловим, В. Ф. Раєвським, К. О. Охотніковим, Г. О. Непеніним).

2. ПОВСТАННЯ ДЕКАБРИСТІВ
У ПЕТЕРБУРЗІ І НА УКРАЇНІ 2.1. ПЛАН ВІЙСЬКОВОГО ПЕРЕВОРОТУ В РОСІЇ

Дворянські революціонери Північного і Південного товариств у відповідності з угодою про спільні дії, укла­деною в 1824 р., готували військове повстання, початок якого орієнтовно призначався на літо 1826 р. До цього часу передбачалось виробити й прийняти спільну узгод­жену програму. Над нею посилено працювали М. М. Му-равйов і П. І. Пестель. Мала бути проведена агітаційна робота серед солдатів гвардійських і армійських військо­вих частин, які повинні взяти участь в перевороті. Перед­бачалось значне чисельне зростання таємних товариств та досягнення безумовної погодженості їх практичних дій під час військового повстання, на підготовку якого виділявся досить значний час — 2 роки.

Ідеолог і вождь дворянських революціонерів П. І. Пе­стель висував план здійснення соціальної революції в Росії при таких неодмінних умовах: вирішити в деталях. який новий спосіб правління товариство бажає ввести; збільшити число членів товариства до такої кількості, коли можна було б перетворити переконання членів то­вариства в суспільну думку, а їх наміри зробити загаль­ним бажанням; переворот здійснити в Петербурзі, де зосереджувалися все управління і влада, з розрахунком, що армія і місцеві прогресивні сили в губерніях визна­ють, підтримають і сприятимуть революції. Початок ре­волюції визначався «переважно обставинами й силою товариства», а найзручнішим часом для цього вважа­лася смерть царя.

В Петербурзі повинні були повстати гвардія і флот. Товариство мусило очолити повстання, арештувати й від­правити за кордон осіб царської фамілії, скликати Се­нат і через нього обнародувати новий «порядок речей», введення якого б доручалося Тимчасовому верховному правлінню, або скликаному через Сенат Собору народ­них депутатів, що схвалив би «Конституцію». Якби на­родні депутати обрали монархічне правління, то Тим­часове верховне правління взяло б на себе роль регент­ства. З таким планом були згодні Північне і Південне товариства. Суперечки викликало лише питання про спосіб введення нового порядку: через Тимчасове вер­ховне правління чи Собор народних депутатів. Револю­ція приурочувалась до природної або насильственої смерті Олександра І.

Існував і другий план: військовий переворот розпо­чати під час огляду Олександром І військ 3-го піхотного корпусу на Україні влітку 1826 р. Передбачалося вбити царя і опублікувати відозви до військ та народу. Потім 3-й корпус мав рушити в похід на Київ і Москву, а до нього приєднаються інші війська, де існував «дух невдо­волення». В Москві революціонери вимагали б від Се­нату проголошення перетворень в державі. Члени това­риства на півночі й півдні повинні були сприяти розвит­кові революції: військам Південного товариства дору­чалось зайняти Київ і там залишатися, а гвардії і флоту Північного — арештувати й вислати за межі Росії осіб царської фамілії і поставити перед Сенатом у Петербур­зі такі ж вимоги.

Цей план раніше висувався групою активних членів Південного товариства, очолюваних С. І. Муравйовим-Апостолом і М. П. Бестужевим-Рюміним, і був відхиле­ний на з'їзді у Києві (1825 р.). Однак план існував, а тому в 1825 р. С. П. Трубецькой, який їхав з Києва у Петербург, мав доручення Директорії Південного то­вариства привезти відомості, чи зможе Північне това­риство на випадок виступу 3-го піхотного корпусу під­тримати революцію рішучими діями в Петербурзі

Повстання в Петербурзі повинне було стати прологом революції в Росії. Південне товариство забезпечувало її на півдні військовими силами 2-ї армії.

Микола І був ще 12 грудня попереджений офіцером-зрадником Я. І. Ростовцевим про змову і намір висту­пити в день присяги — 14 грудня 1825 р. Декабристи невдовзі дізналися про розкриття їх плану. 13 грудня увечері відбулася остання підготовча нарада К. Ф. Ри­лєєва, І. І. Пущина, С. Г. Краснокутського, О. О. Бестужева, А. П. Арбузова, С. П. Трубецького і Є. П. Оболенського. Вони прийняли остаточне рішення про початок повстання.

2.2. Повстання декабристiв в РоссiЇ

Ранок 14 грудня 1825 був похмурим і морозним. О 7-й годині почалася присяга Сенату, а війська на Петровську площу ще не прибули. Це порушувало намі­чений план. Не було захоплено і Зимовий палац. Відбу­лося дві екстренні наради К. Ф. Рилєєва, С. П. Трубець­кого та І. І. Пущина. Останній запропонував Трубецько-му їхати на Петровську площу, щоб очолити повсталі війська. Але С. П. Трубецькой, проявивши нерішучість, на Петровську площу не поїхав. Побоюючись, що на випадок повстання за ним приїдуть офіцери, він зали­шив свій будинок і поїхав у канцелярію Головного шта­бу, де отримав царський маніфест для присяги, потім поїхав до сестри, від неї — до флігель-ад'ютанта пол­ковника І. М. Бібікова. Десь о 13-й годині дня С. П. Тру­бецькой знову з'явився у Головному штабі і побачив на Дворцовій площі «натовп людей». В Головному штабі Трубецькой дізнався про повстання Московського піхот­ного полка. На пропозицію одного з ад'ютантів йти на Ісаакіївську площу, де перебував цар, він відмовився, пославшись на хворобу. З Головного штабу Трубецькой поїхав знову до своєї сестри на вулицю Велику Міліонну, де й перебував до кінця дня 14 грудня 1825 р. Його нерішучість завдала великої шкоди повстанню.

Військове повстання розвивалося незалежно від вчин­ків невдалого диктатора. Начальник штабу повстанців Є. П. Оболенський рано-вранці відвідав К. Ф. Рилєєва, об'їхав казарми полків, що готувалися до повстання. а потім прибув на Петровську площу і з урочистою клят­вою став у ряди повстанців. Про організацію повстан­ня дбали й інші керівники Північного товаристра. Зо­крема К. Ф. Рилєєв та І. І. Пущин зробили розвідку до воріт Московського, Ізмайлівського полків, а також ка­зарм Гвардійського морського екіпажу, але офіцерів і солдатів не зустрічали. Потім сам К. Ф. Рилєєв поїхав до казарм Гренадерського полку, але, дізнавшись про виступ його солдатів на чолі з поручиком О. М. Сутгофом, прибув на Петровську площу, де вже шикувалися повсталі війська.

Повстання спочатку спалахнуло в Московському пі­хотному полку, унтер-офіцери й солдати якого були підготовлені до виступу офіцерами-декабристами. Під час лаштування церемонії прийняття присяги новому ца­рю членам Товариства (братам Олександру і Михайлу Бестужевим та Д. О. Щепіну-Ростовському) палкими промовами вдалося підняти збройне повстання.

О 10-й годині ранку по Гороховому проспекту під барабанний бій вже прямувала його колона — близько 800 солдатів у повному озброєнні, з бойовими патронами і прапорами. Потім вона вийшла на Адміралтейську площу і повернула до Сенату. Об 11-й годині солдати Московського піхотного полка вишикувалися в бойове каре на Петровській площі біля пам'ятника Петру І. Незабаром до них приєдналися 1250 солдатів Гренадер­ського полку на чолі з членами товариства О. М. Сутго-фом і М. О. Пановим⁾. Прибувши до Гвардійського морського екіпажу, Микола Олександрович Бестужев повідомив морякам про виступ Московського піхотного полка. Разом з братом Петром і А. П. Арбузовим М. О. Бестужеву вдалося привести на Петровську площу 1100 озброєних моряків. Брати Бестужеви своєю рішу­чістю підняли найбільшу кількість військ — близько 2 тис. солдатів. На площі в бойовому порядку вишикува­лися понад 3 тис. солдатів, яких очолювали більше ЗО офіцерів-декабристів. Члени Північної думи К. Ф. Ри­лєєв і Є. П. Оболенський представляли вище керівництво революцією. На Ісаакіївському мосту поручик А. Є. Розен командував резервами повстанців — 800 солдатами Фінляндського піхотного полку. Він більше двох годин чекав на атаку повстанців на Петровській площі і мав намір підтримати її своїми силами.

Декабристів, які активно діяли в повстанні 14 грудня 1825 р., нараховувалось 35 осіб. Серед офіце­рів — учасників подій 14 грудня 1825 р. були представ­ники не лише повсталих полків (Московського, Грена­дерського, Фінляндського і Гвардійського морського екіпажу), а й Драгунського і Кінного полків, 2-го, 8-го і 27-го флотських екіпажів, що не були виведені на Пет­ровську площу. Існувала цілком реальна можливість збільшення числа повстанців.

Микола І, приїхавши на місце подій разом з братом Михайлом, генералами О. Л. Воїновим, О. Ф. Орловим, М. А. Милорадовичем, І. О. Сухозанетом та ін., відразу ж розпочав збирати віддані йому війська для придушення повстання. За царським наказом на Петровську площу відряджалися довірені особи, щоб умовити повстанців розійтися (М. А. Милорадович, М. К. Стюрлер, О. Л. Воїнов, брат царя Михайло, митрополити). Є. П. Оболен­ський забороняв їм наближатися до каре. М. А. Мило­радович (Петербурзький генерал-губернатор) був смер­тельно поранений П. Г. Каховським. Командира Гренадерського полка М. К. Стюрлера, який умовляв солдатів повернутися в казарми, застрелив П. Г. Ка­ховський.

Понад три тисячі повстанців опинилися в кільці 12-тисячного урядового війська. Але цар вагався, бо рішучі дії могли викликати повстання багатотисячної юрби «черні», яка тісним кільцем оточувала імператорські полки.

Микола І і його прибічники розуміли, що дальше прогаяння небезпечне: з настанням ночі до повстанців могли приєднатися інші частини, які почнуть діяти спіль­но з населенням. Збентеженого і розгубленого царя привів до тями начальник гвардійського Артилерійського корпусу генерал І. О. Сухозанет: «Государ, сутінки вже близькі, а юрба бунтівників збільшується. Темрява в цьому становищі небезпечна...». Він виставив проти пов­станців артилерію і пропонував нею діяти з боку Адмі­ралтейства. Зрештою цар зважився і наказав стріляти з гармат картечними зарядами в повстанців і юрби лю­дей, що їх оточували.

На гарматні постріли повстанці відповіли кількома залпами з рушниць по царських військах. Але цей опір тривав недовго. Після другого залпу гармат повстанці почали відходити з Петровської площі вздовж набереж­ної Неви, а деякі роти — переходити річку по льоду в напрямку Васильєвського острова.

Спроби офіцерів-декабристів припинити відступ й організувати відсіч успіху не мали: повстанці ря­тувалися втечею від картечі й царської кінноти, що кинулася їх переслідувати. Близько 300 повстанців-сол­датів і жителів міста стали жертвами обстрілу з гар­мат. Лише на Петровській площі в ніч на 15 грудня було підібрано не менше 80 трупів. Урядові війська в сутич­ках втратили 4 убитими й 31 пораненими.

Перший організований революційний виступ проти самодержавства в столиці Російської імперії царизм придушив силою зброї на очах десятків тисяч населення, бідніша частина якого співчувала справі декабристів й бажала їм перемоги. Площі й вулиці Петербурга були политі кров'ю борців за свободу.

З поразкою декабристів у Петербурзі не припинилася боротьба проти самодержавства в Росії. Московська уп­рава Північного товариства, не маючи надійних зв'язків з військами гарнізону, підняти повстання не змогла. Проіе в Окремому литовському корпусі, де діяло зв'я­зане з декабристами «Товариство військових друзів», 24 грудня 1825 р. почалися заворушення. Один з ба­тальйонів, де була проведена значна пропагандистська робота, відмовився присягати Миколі І. Члени товарист­ва намагалися підняти на боротьбу й інші військові частини. Однак царському урядові вдалося загасити пожежу повстання.

А через два тижні після виступу і поразки військ на Петровській площі вибухнуло військове повстання на Україні, підготовлене Південним товариством.

2.3. ПОВСТАННЯ ЧЕРНІГІВСЬКОГО ПІХОТНОГО ПОЛКА НА УКРАЇНІ

Готуючи повстання 14 грудня 1825 р., Північне това­риство дбало про те, щоб одержати підтримку Москов­ської управи, а також Південного товариства, яке мало під своїм впливом досить значні військові сили 2-ї армії.

13 грудня в Москву був відряджений корнет Кава­лергардського полка П. М. Свистунов з листом С. П. Трубецького до генерал-майора М. Ф. Орлова, якому пропонувалось приїхати й взяти участь в повстанні і дальших революційних перетвореннях Росії. Крім того, Свистунов мав доручення особисто зустрітися з членом товариства С. М. Семеновим, який служив у кан­целярії Московського військового генерал-губернатора, інформувати про наміри Північного товариства й пере­дати завдання Московській управі. Незалежно від цього І. І. Пущин за два дні до повстання в листі повідомив Семенова про намір Північного товариства скористати­ся обставинами для відкритого повстання та просив інформувати про це М. Ф. Орлова. П. М. Свистунов не зміг виконати доручення, а лист І. І. Пущина адресат отримав уже після невдачі повстання в Петербурзі.

Особлива увага приділялась військам Півдня. С. П. Трубецькой в листі до С. І. Муравйова-Апостола повідомив про підготовку Північного товариства до пов­стання і всі події, що напередодні відбувалися в столи­ці. Потрібно було організувати координований виступ Північного і Південного товариств.

На Україну 13 грудня поїхав з цим листом прапор­щик І. І. Муравйов-Апостол, призначений на службу в 2-у армію. С. П. Трубецькой доручив йому заїхати в Москву і передати другого листа генерал-майору М. Ф. Орлову з запрошенням прибути в Петербург. І. І. Муравйов-Апостол повинен був також повідомити Південне товариство про плани Північного товариства. По дорозі до Москви він дізнався про події 14 грудня в Петербурзі, спалив листа до Орлова і негайно помчав до своїх братів Матвія і Сергія у Васильків.

Таким чином, обидва посланці Північного товариства виїхали з столиці надто пізно і виконати завдання не змогли.

На Україні, внаслідок доносів, царському урядові вдалося розгромити Тульчинську управу і значно осла­бити Директорію Південного товариства. 13 груд­ня 1825 р. П. І. Пестеля було заарештовано в Тульчині. Слі­дом за керівником Південного товариства арештовано О. П. Юшневського, О. П. Барятинського, братів Крю­кових, М. І. Лорера та ін. На волі залишався член Директорії С. І. Муравйов-Апостол, якого П. І. Пестель призначив начальником над військами, які передбача­лось підняти на повстання, а М. П. Бестужева-Рюміна його помічником. Васильківська управа ще не зазнала втрат. Тульчинська фактично вже не існувала. Кам'ян-ська не мала сил для виступу. С. Г. Волконський, який з 1821 р. командував 1-ю бригадою 19-ї піхотної дивізії, мав у своєму підпорядкуванні лише одного офіцера — члена товариства і тому не міг розраховувати на успіх виступу: солдати бригади до повстання не були підго­товлені.

Як і слід було чекати, організацію повстання взяв на себе підполковник С. І. Муравйов-Апостол, який коман­дував батальйоном в Чернігівському піхотному полку (9-ї піхотної дивізії), користувався повагою солдатів та авторитетом серед офіцерів.

До району діяльності Васильківської та Слов'янської управ Південного товариства входили війська 3-го піхот­ного корпусу, розквартировані у Волинській, Київській та Полтавській губерніях: 3-тя гусарська дивізія (Ох-тирський, Александрійський, Маріупольський і принца Оранського полки, кінно-артилерійська бригада); 7-а піхотна дивізія (Муромський, Нижегородський, Низов-ський. Симбірський, 13-й і 14-й Єгерські полки, 7 арти­лерійська бригада); 8-а піхотна дивізія (Троїцький, Пен­зенський, Тамбовський, Саратовський, 15-й і 16-й Єгер­ські полки, 8-а артилерійська бригада); 9-та піхотна дивізія (Чернігівський, Полтавський, Алексопольський, Кременчуцький, 17-й і 18-й Єгерські полки, 9-та артиле­рійська бригада). З них лише 7-а піхотна дивізія знахо­дилась на Лівобережжі.

Щоб виклопотати М. П. Бестужеву-Рюміну дозвіл для поїздки в столицю, С. І. Муравйов-Апостол (з бра­том М. І. Муравйовим-Апостолом) 24 грудня 1825 р. поїхав до м. Житомира в штаб 3-го піхотного корпусу і звідти мав намір відвідати пол­ки, де служили члени товариства і готувалися до пов­стання. 25 грудня вони дізналися про поразку повстання в Петербурзі, але це не похитнуло рішення про виступ на півдні. С. І. та М. І. Муравйови-Апостоли, повертаю­чись з Житомира, заїхали спочатку в м. Троянов до командира Александрійського гусарського полку О. 3. Муравйова, а потім в м. Любар, де стояв Охтирський гусарський полк під командуванням члена това­риства А. 3. Муравйова. Однак А. 3. Муравйов не нава­жувався негайно розпочати повстання.

В цей час до м. Любара приїхав М. П. Бестужев-Рюмін з повідомленням про те, що до Василькова прибули два жандармських офіцери з наказом військового мініст­ра (від 20 грудня 1825 р.) про арешт братів Муравйо-вих-Апостолів. С. І. Муравйов-Апостол заявив: «Якщо доберусь до батальйону, то живого не візьмуть». Отже, він прийняв рішення підняти солдатів на повстання не­гайно. Тоді М. П. Бестужев-Рюмін звернувся до А. 3. Муравйова: «Ти справді не відстанеш з полком?». І він «обіцяв сприяння». Йому доручалось також пере­дати записку М. П. Бестужева-Рюміна членам Слов'ян­ської управи про початок повстання. Однак А. 3. Мурав­йов не виправдав сподівань: полк на повстання не підняв і записку знищив. В умовах поразки виступу в Петер­бурзі він, очевидно, не вірив в успіх повстання на півдні.

Брати Муравйови-Апостоли і М. П. Бестужев-Рюмін вирішили повертатися до Василькова і 28 грудня при­були до с. Триліс, де квартирувала одна з мушкетерських рот Чернігівського піхотного полку. В цей час командир Чернігівсько­го піхотного полку підполковник Г. І. Гебель, який мав наказ заарештувати С. І. та М. І. Муравйових-Апостолів, а також М. П. Бестужева-Рюміна, разом з жандарм­ським офіцером прибув до Триліс і заарештував братів Муравйових-Апостолів.

Ранком 29 грудня до Триліс зібралися викликані С. І. Муравйовим-Апостолом чотири офіцери, які спільно з прапорщиком О. П. Мещерським і рядовим Ф. Г. Баш-маковим звільнили арештованих, поранивши в сутичці Гебеля. Гебелю і жандармському офіцеру вдалося втек­ти. Цей день і став початком повстання Чернігівського піхотного полку.

Дізнавшись про звільнення з-під арешту свого ба­тальйонного командира, солдати вітали С. І. Муравйова-Апостола вигуками «ура!». Мушкетерська рота члена товариства А. Д. Кузьміна першою повстала й стала опорою повстання всього Чернігівського піхотного пол­ку.

На чолі повстання став підполковник С. І. Муравйов-Апостол — освічений, талановитий і хоробрий офіцер, відомий товаришам по таємному товариству своєю іні­ціативністю, рішучістю, наполегливістю, послідовністю та відданістю справі революції. Він користувався заслу­женою популярністю серед солдатів і повагою офіцерів, не щадив життя для блага своєї батьківщини. Навіть Микола І, якому С. І. Муравйов-Апостол на допиті смі­ливо назвав свій намір «благим і чистим», мусив визна­ти, що цей офіцер і дворянин «обдарований надзвичайним розумом», «в усіх своїх думках зухвалий і само-впевнений до божевілля, але водночас потайний і над­звичайно твердий».

Сподвижником С. І. Муравйова-Апостола виступив М. П. Бестужев-Рюмін, відданість якого революційній справі таємного товариства була відома всім офіцерам. їх єднала міцна дружба, заснована на спільності думок, поглядів і планів боротьби за краще майбутнє Росії. «Сергій Муравйов і Бестужев-Рюмін, — свідчив П. І. Пестель, — складають, так би мовити, одну лю­дину». Це визначення найкраще виправдалося під час повстання Чернігівського піхотного полку.

29 грудня С. І. Муравйову-Апостолу вдалося підняти на повстання також і гренадерську роту, яка квартиру­вала в с. Ковалівці. Командир роти поручик В. М. Пе-тін, який не був членом таємного товариства, мусив при­єднатися до повстання. Надвечір того ж дня обидві роти об'єдналися в с. Ковалівці. С. І. Муравйов-Апостол відправив офіцерів Щепилла і Соловйова до своїх рот з наказом підняти їх на повстання і вести до Василькова.

Зранку 30 грудня загін повстанців рушив через села Середню Слободу, Мар'янівку і Митницю в похід на Васильків. Біля Митниці до загону приєднався М. П. Бестужев-Рюмін, який повернувся з-під Радомиш­ля без будь-яких результатів своєї місії.

У Василькові в цей час зосереджувались три роти. За наказом Г. І. Гебеля і командира батальйону майора С. С. Трухіна вони були приведені в бойову готовність, щоб не допустити повстанців у місто.

Авангард повстанського загону на чолі з Бестужевим-Рюміним і Сухіновим надвечір безперешкодно вступив до Василькова. Солдати зібраних там рот, вітаючи пов­станців, перейшли на їх бік. До міста прибули і основні сили повстанців. Гебель утік. Арештовані офіцери-пов­станці були звільнені, а на їх місце посаджений майор Трухін і два жандармських офіцери. Вони були звільнені лише другого дня після виходу полка з Василькова.

За наказом С. І. Муравйова-Апостола на площі Ва­силькова вишикувалися 5 повсталих рот Чернігівського піхотного полка. Унтер-офіцери І. Лазикін та І. Корчагін урочисто винесли на площу полкові прапори в супроводі взводу гренадерів під командуванням офіцерів І. І. Сухінова та В. М. Петіна. Солдати вітали їх криком «ура!».

Командир повстанців звернувся до солдатів з полум'яним закликом стати в ряди борців за свободу. Саме тут по­над 800 солдатів і кілька офіцерів Чернігівського піхот­ного полку дали клятву не складати зброї, поки Росія не буде визволена від тиранства і неволі.

Ніч з ЗО на 31 грудня офіцери й солдати Чернігів­ського піхотного полка готувалися до походу, оголоше­ного у вечірньому наказі С. І. Муравйова-Апостола. Унтер-офіцери й солдати чистили гвинтівки, готували запас бойових патронів, ретельно перевіряли амуніцію, несли караульну службу. Настрій у всіх був підне­сений.

Квартира С. І. Муравйова-Апостола перетворилася в штаб повстання. Там розроблявся бойовий план дій Чернігівського піхотного полка. В розвідку до Києва штаб послав прапорщика О. Є. Мозалевського в супро­воді унтер-офіцера і трьох солдатів, щоб з'ясувати обста­новку і поширити там агітаційні документи". Офіцери розглянули три можливі напрямки походу: на Київ, Білу Церкву і Житомир, щоб підняти на боротьбу інші вій­ськові частини. Не маючи зв'язку з ними, С. І. Мурав-.іов-Апостол обрав напрямок на Брусилів, звідки можна було б, залежно від обстановки, податися на Житомир або Київ.

За кілька днів до повстання С. І. Муравйов-Апостол відвідав Київ і зустрівся з обер-квартирмейстером 2-ї армії полковником К. П. Ренненкампфом, якому запро­понував взяти участь в повстанні. Подібні пропозиції було зроблено також квартирмейстерським офіцерам, що перебували при штабі 4-го корпусу. Офіцери вага­лися і не приймали пропозицію С. І. Муравйова-Апосто­ла, який обіцяв їм знову приїхати через п'ять днів. Розвідка Муравйова-Апостола і Мозалевського свідчила про те, яку велику увагу повстанці приділяли Києву як стратегічному центрові.

С. І. Муравйов-Апостол і М. П. Бестужев-Рюмін на­передодні повстання склали два оригінальні агітаційні документи, що містили програму повстання — «Право­славний катехізис» і відозву. Вони використали релігійну форму викладу ідей, цитатами зі святого письма дово­дили справедливість і законність збройного повалення самодержавства, скасування кріпосного рабства та вста­новлення демократичного ладу в Росії.

Для більшої дохідливості «Православний катехізис» С. І. Муравйов-Апостол побудував у формі запитань і відповідей. В документі обстоюється необхідність сво­боди російського народу, бо «без свободи немає щастя». На запитання: «Чому російський народ і російське воїн­ство нещасні?» дано відповідь: «Тому що царі відібрали у них свободу». Документ, наскрізь пройнятий анти-царським і антисамодержавним змістом, рішуче підривав царистські ілюзії серед солдатів, колишніх селян-кріпа­ків. Царі поступають «всупереч божій волі», коли «ти­ранять» народ. Тому царям люди не повинні коритися. Що ж «святий закон» наказує робити «російському на­родові і воїнству?» Відповідь дається цілком категорич­на: «розкаятися за тривале раболіпство» і ополчитися «проти тиранства»

Автор «Православного катехізису» вказував солда­там форму і мету боротьби: «взяти зброю і сміливо йти» за тими, хто їх закликає, скинути «неправду і нечестя тиранства», встановити правління, де «немає царів», бо вони «гнобителі народу». Відтак «присяга царям» оголо­шувалася незаконною, бо «царі вимагають примусової присяги народові для пагуби». Солдатам пропонувалось:

«Для визволення страждальних своїх сімей і своєї бать­ківщини... ополчитися всім разом проти тиранства і від­новити... свободу в Росії».

Рукою М. П. Бестужева-Рюміна було написано текст відозви, в якій повідомлялось про смерть «тирана» — Олександра І. Відозва оголошувала повалення самодер­жавства, що пригноблювало російський народ, скинення пут рабства і свободу Росії, прагнення без міжусобного розбрату встановити «народне правління». «Російське воїнство прагне встановити народне правління... Не буде вчинено ніяких злочинів. — Отже, хай наш благочести­вий народ перебуває в мирі і спокої..., чекає й сподіва­ється на найскоріше здійснення нашої святої справи»

Відозва до народу не переписувалась і збереглася лише в одному примірнику.