Наука, література, книг описання

6. Наука, література, книг описання.

Давня наука характеризувалася тим, що мало про­вадилося реальних дослідів, зате надзвичайне зацікавлен­ня будили теоретичні міркування, які називалися філосо­фією. За тих часів згадуються такі "філософи", як митро­полит Клим Смолятич або волинський князь Володимир Василькович, котрий "... був книжник великий і філософ, якого не було в усій землі і по ньому не буде...". Але важко вважати їх за творців якихось нових філософських систем — це були люди з більшою освітою, що цікавилися деякими загальними питаннями, і їм були відомі також фрагменти з праць Платона і Арістотеля, що ввійшли до писань Івана Дамаскіна.

Надзвичайно обмежені відомості з географії доповню­вав найбільш відомий підручник Козьми Індикоплова ("Топографія"), александрійського купця VI ст., що здійснив подорож до Африки та Арабії, але відкидав тео­рію Птолемея (земля є кулею) і намагався довести, що зем­ля — це площина чотирикутної форми, замкнена стінами. Окремі звістки про різні землі і згодом народи побутували серед візантійських письменників і перейшли від них до наших літописів. З українських описовогеографічних творів найбільшої популярності набули "Ходіння" Данила Мниха, чернігівця, який здійснив подорож у Палестину до Святої землі.

Знання математики обмежувалися до простих чотирьох дій, дробів і обчислювання проценту — все для практич­них потреб. Вище стояла історіографія. В Україні знали відомі візантійські хроніки, дещо з болгарських літописів і деякі західні історичні оповідання. За цими зразками роз­винулось і українське літописання. Академік Б. Рибаков та інші вчені відносять першопочатки історичної писемності до часів київського князя Аскольда, а саме до 60—80 рр. IX ст. Виділяється так званий Літопис Оскольда, сліди якого збереглися в Никонівському літописному зводі XVI ст. За часів Ярослава перший літопис відомий в 1039 р., мабуть, при дворі київського митрополита. В 70—80 рр. XI ст. літо­писання переноситься до Десятинної церкви, а також Печерського монастиря, в якому літописну працю вели ченці Никон Великий, Нестор, ігумен Сильвестр з Видубицького монастиря. Інші монастирі також мали свої літописи. На початку XII ст. в Києво-Печерській лаврі створюється літо­писний звід, названий автором "Повість временних літ". Цей твір, доведений літописцем Нестором до 1113р., най­краще зберігся у двох літописних списках — Лаврентіїв-ському (XIV ст.) та Іпатіївському (XV ст.). Іпатіївський звід — найбільша збірка літописів, яка збереглася у п'ять­ох списках, починаючи з XV ст. Іпатіївський збірник М.Гру-шевський характеризує як правдивий архів нашого пись­менства, у якому збереглися майже єдині рештки нашої історіографії. В ньому відбито історичні події XI—XIII ст.

Найдавнішу частину збірника становить вже згадуваний літопис "Повість временних літ. Откуда єсть пошла русская земля", який пройнятий ідеєю величі княжої держа­ви, ідеєю єдності руської землі та її політичної незалежності. Другу частину Іпатіївського збірника складає "Київський літопис", основним змістом якого є відображення бороть­би Русі з половцями і міжусобних війн руських князів від смерті Володимира Мономаха до кінця XIII ст. Закінчується цей літопис 1200-м роком та закликом до подальшої борні з кочівниками. Одним з найвизначніших князівських літо­писів є Галицько-Волинський, який укладено при дворі Данила Галицького і його наступників. Літопис займає третю частину "Іпатіївського збірника". Його авторами були високоосвічені особи, добре обізнані з грецькими та захі­дноєвропейськими джерелами. В ньому відображені най­головніші події часів утворення, розквіту й занепаду Галицько-Волинського князівства. Це особливий літератур­ний збірник історичних оповідань, що поділяється на дві частини — Галицький літопис і Волинський літопис, які належать різним авторам, котрі є ідейними виразниками інтересів княжої влади. Галицько-Волинський літопис пройнятий духом щирого патріотизму й відданості своїй Батьківщині. В літопис вміщено гарну, виховного змісту оповідь про "Євшан-зілля".

Література Київської Русі взяла початок з творів, які були перекладені з грецької мови. Напевне, більшість таких книг були церковними. Необхідність у них пов'язана із запро­вадженням на Русі християнства. Але поряд з церковною перекладалася, безперечно, і світська література — істо­ричні, природничі, філософські твори, юридичні трактати, белетристика. Найпопулярнішими були романи фантастич­ної тематики: "Александрія" —- опис завоювань Александра Македонського, "Повість про індійське царство", "Тро­янська війна", "Слово про премудрого Акіра", "Стефаніт і Іхнілат" — "звіриний" епос та ін. Всі ці теми свідчать про живу зацікавленість таємничими країнами Сходу. Вся пе­рекладна література знаходила місце в різнорідних збірни­ках під назвами "Пчола", "Золотий ціп" та ін.

З оригінальних літературних творів найшвидше з'яви­лися проповіді українського духовенства. Перше місце се­ред проповідників по праву належить Іларіонові, першому митрополиту українського походження, який написав спов­нений гуманістичних Ідей твір "Слово про закон і благо­дать". З поширенням християнства складалися описи життів святих — Ольги, Володимира, Бориса і Гліба, а врешті — "Печерський патерик" — збірка оповідань про київських угодників. Серед церковної літератури виділяєть­ся "Чтение о жизни й погублений ... Бориса і Гліба" Нестора Печерського. Своєрідною відповіддю на запити давньоруського життя другої половини XI ст. були "Ізбор­ники Святослава" 1073, 1076 рр. Видатним публіцистом вва­жають князя Володимира Мономаха, перу якого належить відоме "Повчання ..." дітям.

Неоціненним надбанням стала складена на основі норм українського звичаєвого права законодавча пам'ятка — "Руська правда". Ця збірка законів князя Ярослава і його наступників лягла в основу Литовського статуту і законо­давства гетьманської доби.

Широкою популярністю на Русі користувалися твори Кирила Туровського. Його "Притча про людську душу і тіло" засвідчує опозицію автора до діянь Андрія Боголюбського. У "Слові про царя" автор закидає сильним світу, що вони піклуються лише про своє тіло, але не про душу.

Наприкінці XII ст. було написано "Слово о полку Ігоре­вім" — перлину давньоруської художньої літератури. Знай­дено цей твір у рукописному збірнику кінця XV — почат­ку XVI ст. в одному з монастирів Росії. Збірник був пере­писаний у 1800 р. і надрукований, а сам рукопис згорів під час пожежі Москви у 1812 р. Дослідники виявили, що "Слово" написане в 1187 р., а темою його є трагічний у на­слідках похід 1185 р. проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Провідна думка твору — слава і честь руської княжої держави, яку нерозважливі князі наражають на небезпеку і занепад. Цей епос сповнений ми­стецькими описами природи, самого походу, відваги й мужності князів, фольклорними образами; всі картини сповнені чару високої поезії.

"Слово" як тема мало надзвичайний вплив на українську та інші слов'янські літератури, породило багато наслідувачів і перекладачів; українською мовою окремі частини "Сло­ва" перекладали Т.Шевченко, М.Шашкевич, І.Франко, Панас Мирний та ін.

Першою ілюстрованою книгою, яка дійшла до нас, є "Остромирове євангеліє", виготовлене у 1056 — 1057 рр. для новгородського посадника Остромира. Чудовою пам'­яткою книжного мистецтва став "Радзивилівський літо­пис", оздоблений 618-кольоровими мініатюрами, виготов­леними у XV ст. з давньоруських оригіналів.

Природну основу тодішньої літератури становила усна народна творчість: пісні, перекази, легенди, заговори і зак­линання. Особливе місце посідали пісні-билини. Відомі билини Київського і Новгородського циклів.

Продовженню і поглибленню освіти сприяли бібліоте­ки, які створювалися при монастирях та церквах. На Русі існувало багато книгозбірень, але перша і найбільша, зас­нована у 1037р. при Софії Київській. Любителями книг вважалися: Ярослав Мудрий, його син Святослав; князь Миколай Святоша витрачав на книги всю свою казну і дарував їх Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя Володимира Васильковича (XIII ст.). Власні книжкові зібрання налічува­лися також у деяких освічених ченців. Багато книг мав один із учнів Феодосія Печерського — Григорій.

Настійна потреба в книгах сприяла виникненню на Русі своєрідної галузі ремесла, до якої було залучено багато лю­дей. Крім книгописців і палітурників, над книгою трудилися редактори, перекладачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала досить дорого. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в XI—XIII ст. можна було купити великий міський будинок або 12 га землі. Волинський князь Володи­мир Василькович придбав для спорудженої в м. Любомлі церкви молитовник за 8 гривен кун. Цих грошей вистачило б для купівлі отари овець у 40 голів. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі складав щонайменше 1 ЗО­НО тис. томів. Крім Києва, центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав та інші давньоруські міста.

Прикладом високого книжного письма є "Ізборники" (1073, 1076 рр.), створені для великих київських князів Ізяслава та Святослава Ярославичів. В них, крім фрагментів Св.Письма і писань отців Церкви, теж знаходяться деякі історичні відомості і показник "ложних" і "праведних" книг. Книга відкривається розворотом, на лівому аркуші якого зображений князь Святослав з сім'єю, на правому — Спас на престолі. На третьому аркуші — зображення ор­наментованого триглавого храму, далі — чотири портретні мініатюри. На берегах книги — знаки зодіаку. Чудовими па­м'ятками книжкового мистецтва були вже згадувані нами "Остромирове євангеліє", "Радзивилівський літопис", "Юрієве євангеліє" та ін.

Історичну роль у розвитку освіти, книгописання відігра­вали монастирі. За підрахунками істориків, за княжої доби в Києві діяло 17 монастирів, Галичі — 5, Чернігові — 3, Пе­реяславі — 2, у Володимирі-Волинському — 1. Монахи свій час проводили в молитвах та праці і не тільки виробляли самі собі одежу чи займались хліборобством, городницт­вом, але й були між ними переписувачі книг, малярі (Алімпій), лікарі (Агапіт, Дем'ян Пресвітер), визначні вчені (літописець Нестор) та ін. Вони ж були першими вчителя­ми монастирських шкіл, активними носіями книжного слова, сподвижниками на ниві культури.