Кодифікація це така систематизація нормативних актів, яка пов'язана з переробкою їх змісту

2. Кодифікація це така систематизація нормативних актів, яка пов'язана з переробкою їх змісту.

Кодифікація може бути тільки офіційною; за обсягом - галузева, міжгалузева, спеціальна. За формою вираження - кодекси, статути, за­кони.

3. Створення зводу законів - це поєднання всіх форм системати­зації, в тому числі і прийняття нових нормативних актів.

 Юридична служба повинна постійно працювати над підвищенням свого професійного рівня. Це допоможе їм належно виконувати обов'язки. Крім придбання юридичної літератури, журналів, газет, юри­дична служба повинна вести довідкову картотеку, в якій реєстраційні картки повинні розміщатись у певному порядку. Картки повинні розкри­вати склад і зміст законів, нормативних актів і т. д., забезпечити опера­тивний пошук їх і отримання необхідної інформації з питання, яке виник­ло. Кількість і вид картотек визначає сама юридична служба з врахуван­ням специфіки підприємства.

Серед договірних умов, крім істотних, виділяють також звичайні та випадкові умови. Звичайні - це ті умови, які передбачаються у законі чи іншому нормативному акті І стають обов'язковими для сторін внаслідок самого факту укладення договору. Від істотних вони відрізняються тим, що не потребують окремого погодження: про них не обов'язково за­стерігати у тексті договору. Випадковими прийнято вважати такі умови договору, які погоджені сторонами у відступ від положень диспозитивних норм або з метою вирішення питань, що взагалі не врегульовані законо­давством.

Нерідко буває так, що після укладення договору приймається за­конодавчий акт, який передбачає інші правила, ніж ті, що ними керували­ся сторони при укладенні договору, і ці нові правила погіршують стано­вище однієї чи обох сторін договору. У Законі "Про оренду майна дер­жавних підприємств та організацій" (пункт 3, стаття 11) на цей випадок передбачено, що умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк дії договору і тоді, коли після його укладення законодавством установлено правила, які погіршують становище орендаря. Проте це положення стосується лише орендних відносин і не поширюється на інші види договорів.

 Крім зміни або розірвання договору, допускається продовження (пролонгація) його дії на новий строк. Найчастіше продовження дії дого­вору оформляється угодою сторін, надсилаючи листи, телеграми, або інші способи.

Організації, які мають право юридичної особи, укладають дого­вори від свого імені. Структурні підрозділи (філіали, представництва тощо) юридичними особами не є, але можуть укладати різні договори від імені і за довіреністю юридичної особи, в структуру якої вони вхо­дять. Довіреністю визначається письмове уповноваження, яке видаєть­ся однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність юридичній особі може бути видана тільки на укладення угод, що не суперечать її статутові. Довіреність від імені юридичних осіб видається за підписом й керівника з печаткою цієї організації. Довіреність за змістом і обсягом повноважень, які надаються, може бути обмежена здійсненням визначених дій (спеціальна до­віреність) або видаватись на здійснення декількох дій (загальна або ге­неральна довіреність). Строк дії довіреності не може перевищувати трьох років. Якщо строк довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення. Довіреність, в якій не зазначена дата її вчинення, недійсна.

 В процесі укладання договорів юридична служба надає постійну методичну допомогу структурним підрозділам і особам, які виконують договірну роботу, дають роз'яснення та консультації з питань застосу­вання законодавства.

Юридична служба повинна візувати договірні документи лише за наявністю віз всіх зацікавлених підрозділів і за умови, що ці документи складені правильно по суті та по формі. При візуванні договору слід звернути увагу на відображення в ньому всіх суттєвих умов, необхідних для належного виконання обов'язків за договором, повноту і чіткість ви­кладеного тексту договору. Обов'язки у договорі слід формулювати так, щоб вони забезпечували чітку і повну регламентацію взаємовідносин сторін. Наявність у договорі неясних або неточно визначених умов може призвести до непорозуміння в результаті різного тлумачення сторонами своїх обов'язків. В той же час не слід включати в текст договору пункти, які повторюють текст законів, нормативних актів.

Тільки після того, як проект договору буде завізований юридич­ною службою, він передається керівнику організації на підпис у встановленому порядку.

 Формування державних ресурсів сільськогосподарської продукції, забезпечення населення продовольством, а переробних підприємств необхідною сировиною значною мірою залежить від чітко налагодженої системи договірних відносин по закупках цієї продукції в сільськогоспо­дарських виробників. Забезпечення потреб у продукції сільського гос­подарства для бюджетної сфери, формування державного резервного та елітного насіннєвих фондів і генетичного фонду у тваринництві здійснюється через державний контракт. Виробники сільськогоспо­дарської продукції самостійно розпоряджаються своєю продукцією, реалізуючи її за контрактними (включаючи державні) та іншими догово­рами через біржі, торгові та контрактові будинки, заготівельні та посе­редницькі організації.

В міру створення в Україні спеціалізованих аграрних бірж закупки частини сільськогосподарської продукції здійснюються шляхом торгів ф'ючерсними і договірними контрактами на цих біржах. Оскільки біржова торгівля сільгосппродукції ще тільки налагоджується, закупки цієї про­дукції заготівельними та іншими організаціями безпосередньо у вироб­ників її здійснюється переважно за договорами контрактації.

 За договором контрактації виробник сільськогосподарської про­дукції зобов'язується виробити і передати заготівельникові такої про­дукції (контрактантові) у власність, повне господарське відання або оперативне управління вироблену ним продукцію в обумовлені догово­ром строки в кількості та асортименті, передбаченими цим договором, а контрактант зобов'язується сприяти виробникові у виробництві ним сільськогосподарської продукції, прийняти та оплатити її за встановле­ними цінами.

Сторонами у договорі контрактації виступають, з одного боку, підприємства, організації, на які в установленому порядку покладено функції державної закупівлі сільгосппродукції (заготівельні, переробні, торговельні тощо). Зокрема, замовниками сільгосппродукції, що реалізується за державним контрактом, виступають міністерства, відомства, установи та організації, яким виділені з цією метою кошти з державного бюджету. Замовниками продукції за регіональними держав­ними контрактами можуть бути організації, яким виділені кошти з місце­вого бюджету.

Друга сторона в договорах контрактації - це підприємства та ор­ганізації будь-яких форм власності, що виробляють сільськогоспо­дарську продукцію. До них відносяться колективні сільськогосподарські підприємства, селянські (фермерські) та інші господарства, підсобні господарства об'єднань у промисловості, дослідно-виробничі госпо­дарства сільськогосподарських навчальних закладів і науково-дослідних інститутів, селекційні та дослідні станції тощо. Отже, коротко сторони в договорі можна назвати так: заготівельник і господарство. Іноді за­готівельник видає господарству так звану відвантажувальну рознарядку про відправку продукції не за своєю адресою, а за адресою іншої ор­ганізації-одержувача, з якою він перебуває в договірних відносинах з поставки. Тоді просування сільгосппродукції від господарства до спожи­вача (промислового чи торговельного підприємства) оформляється дво­ма договорами - договором контрактації і договором поставки. Договір поставки зв'язує заготівельника і одержувача продукції.

Предметом договору контрактації є сільськогосподарська про­дукція у сирому вигляді або така, що пройшла первинну обробку. Проте при укладенні договору сторони можуть передбачити, що в рахунок ви­конання зобов'язань щодо здачі продукції у свіжому (натуральному) вигляді господарство частину продукції продає у переробленому вигляді.

За предметом і змістом договір контрактації близький до договору купівлі-продажу і поставки.

Сільгосппродукція у сирому вигляді є предметом договору постав­ки, коли він укладений між заготівельною організацією і промисловим підприємством. За загальним правилом на реалізацію переробленої про­дукції укладається договір поставки. Проте, щоб уникнути укладення двох договорів з одним господарством - на реалізацію сільгосппродукції у сирому вигляді і окремо у переробленому вигляді, - укладають тільки договір контрактації. Взагалі, сторонам надається можливість вибору правової форми реалізації сільгосппродукції (купівля-продаж, контрак­тація або поставка). Якщо одна із сторін заперечує проти укладення договору поставки на реалізацію сільгосппродукції у сирому вигляді чи після первинної обробки, то арбітражний суд при вирішенні спору ви­носить рішення про укладення договору контрактації незалежно від то­го, що сторони раніше укладали договори поставки. У цьому найбільше зацікавлене господарство, оскільки за договором контрактації на за­готівельника можуть покладатися зобов'язання, наприклад, щодо сприяння в організації виробництва сільгосппродукції, забезпечення господарства тарою 1 пакувальними матеріалами, відпуску промислових чи продовольчих товарів або комбікормів у порядку зустрічного продажу, що не передбачено законодавством про поставки.

Укладення договорів на реалізацію сільгосппродукції на спе­ціалізованих аграрних біржах визначається правилами організації та проведення торгів ф'ючерсними та форвардними контрактами під закуп­ку сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки. Порядок укладення, зміни 1 розірвання договорів поза біржею, як 1 інших госпо­дарських договорів, визначено статтями 10, 11 Арбітражного процесу­ального кодексу України, про що говорилось вище. Договірні відносини з контрактації регулюються типовими договорами контрактації, іншими нормативними актами.

 За договором контрактації господарство і заготівельник пов'язані взаємними правами і обов'язками. У ньому мають бути зазначені назва, кількість (за видами продукції), якість, ціна, строки, загальна сума дого­вору, порядок та умови доставки, місця здачі-приймання, вимоги до тари й упаковки, порядок розрахунків, обов'язки заготівельника щодо надання господарству допомоги а організації виробництва сільгосппродукції та її транспортування на приймальний пункт заготівельника, взаємна майно­ва відповідальність сторін за порушення договору та інші умови, які сто­рони визнають за необхідне передбачити у договорі (ст. 255 Цивільного кодексу України).

Кількість та асортимент сільгосппродукції, належної до закупівлі, визначаються в договорах відповідно до державного контракту, а в разі його відсутності - за розсудом сторін. У договорі окремо зазначається кількість продукції, яку буде продано у сирому і переробленому вигляді.

За якістю продукція, яка продається господарством, повинна відповідати стандартам, технічним умовам, правилам ветеринарного і санітарного нагляду. Отже, заготівельник має право або повністю відмо­витись від недоброякісної продукції, або прийняти її за ціною, яка відпо­відає якості продукції.

Важливою умовою в договорі і контрактації є строки здачі про­дукції заготівельникові, їх зазначають у договорах з урахуванням пори дозрівання культур, умов виробництва, переробки та зберігання. За по­годженням із заготівельником господарство може достроково здати продукцію в рахунок наступних здавальних періодів. Невід'ємною части­ною договору є погоджені між сторонами графіки доставки, які конкре­тизують строки здачі продукції. Господарство телеграфом повідомляє заготівельника про час відвантаження продукції. Днем виконання господарством зобов'язань за договором вважається дата складання прий­мально-здавального документа під час здачі продукції у господарстві або на приймально-здавальному пункті заготівельника, а в разі відвантажен­ня її одержувачеві - день здачі продукції транспортній організації.

У договорі зазначаються пункти здачі приймання сільгосппро­дукції. Доки не завершено повний перехід до приймання продукції за­готівельником безпосередньо у господарствах, у договорах контрактації зазначають окремо обсяги продукції, яка: а/ доставляється господарством безпосередньо роздрібним торговельним підприємствам; б/ прий­мається заготівельником безпосередньо в господарстві; в/ приймається заготівельником на своїх приймальних пунктах. Вивезення, експедиру­вання та розвантаження законтрактованої продукції проводяться за раху­нок заготівельних організацій.

Заготівельник зобов'язаний прийняти доставлену на приймальний пункт продукцію, не допускаючи простою транспортних засобів понад встановлені строки. В товарно-транспортних накладних зазначається час прибуття транспорту і час закінчення навантаження або вивантаження продукції. Якщо продукцію приймають не безпосередньо в господарстві, то пред'явленою до здачі вважається продукція, доставлена господар­ством на приймальний пункт /підприємство/ відповідно до договору чи погодженого графіка.

Приймання сільгосппродукції за кількістю та якістю здійснюється в порядку і в строки, встановлені стандартами, типовими договорами кон­трактації, відповідними інструкціями. Якщо в норматиних актах таких умов не передбачено, то сторони можуть визначити їх у договорі. Про це більш детально буде сказано в наступній темі.

У разі відмови від приймання продукції заготівельник повинен за­явити господарству про факт відмови у письмовій формі /позначення на товарно-транспортній накладній/, телеграфне тощо. Якщо заготівельник ухиляється від письмової заяви про відмову від приймання продукції, то господарство складає про це акт з участю державного інспектора по заготівлях і якості продукції або іншого представника управління сільського господарства, або представника іншої незаінтересованої організції. В разі відмови заготівельника від приймання продукції, що швид­ко псується, пред'явленої відповідно до умов договору і погодженого графіка, господарство може реалізувати цю продукцію державним, коо­перативним організаціям і на колгоспному ринку за договірними цінами з включенням зазначеної продукції у виконання зобов'язань по контрак­тації. При цьому заготівельні організації не звільняються від відповідаль­ності за необгрунтовану відмову від приймання продукції.

Заготівельник повинен своєчасно і повністю розрахуватися за одержану продукцію. При укладанні сільськогосподарськими товарови­робниками договорів контрактації із заготівельними підприємствами вико­ристовуються орієнтовні стартові закупівельні ціни. При цьому зазначені закупівельні ціни індексуються у зв'язку з інфляційними процесами відповідно до встановленого порядку, що обов'язково обумовлюється договорами контрактації. Розрахунки за продану сільгосппродукцію здійснюються шляхом попередньої оплати, якщо інша форма розрахунків не обумовлена угодою сторін.

В рахунок оплати державного контракту на сільськогосподарську продукцію виконавцям державного контракту /за їхньою згодою/ можуть поставлятись матеріально-технічні ресурси через постачально-збутові та заготівельні організації. Виконавці державного контракту розраховуються за одержані в рахунок попередньої оплати кошти /матеріально-технічні ресурси/ законтрактованою продукцією за цінами, що склалися на мо­мент надходження цих коштів /ресурсів/.

 За невиконання або неналежне виконання сторонами своїх обов'язків за договором контрактації передбачено майнову відпо­відальність у формі неустойки і відшкодування збитків. Зокрема, у разі невиконання договору за кількістю, асортиментом і строками здачі сільгосппродукції господарства сплачують заготівельним організаціям і переробним підприємствам неустойку, розмір якої встановлюється в до говорі у процентному відношенні до вартості недопоставленоі продукції за цінами, обумовленими в договорі, з урахуванням їх індексації у зв'язку з інфляційними процесами, крім випадків недобору продукції внаслідок стихійного лиха.

У сфері контрактації діє вимога реального виконання зобов'язань:

кількість продукції, не зданої господарством у встановлені договором періоди /строки/, підлягає здачі в інші строки, погоджені сторонами, і зарахуванню в період її фактичної здачі, за винятком тих видів продукції, виробництво яких має сезонний характер і поповнення незданої кількості Їх неможливе. Проте штраф за нездачу господарством продукції вирахо­вується виходячи лише з вартості продукції, не зданої в попередньому періоді. Господарство відповідає також за неповернення тари, наданої йому заготівельником, відшкодовує заготівельникові збитки, яких він за­знав у зв'язку з тим, що господарство не підготувало продукцію до здачі на місці і не попередило про це заготівельника тощо.

З господарства, яке уклало договір контрактації, не може бути стягнуто штраф за неналежну якість продукції, якщо інше не передбчено інструкціями, правилами про порядок проведення закупок або в договорі за згодою обох сторін встановлено санкції за таке порушення. За­готівельникові не надано право стягувати з господарства вартість недоб­роякісної продукції у безспірному порядку. Як сторона в договорі постав­ки, заготівельник відповідає за неналежну якість продукції перед спожи­вачем /одержувачем/. Проте він не має права перекласти на господар­ство під виглядом збитків суми штрафів, сплачених одержувачем за по­ставку сільгосппродукції неналежної якості, крім випадків, коли господар­ство, не пред'явивши продукцію заготівельникові для приймання, відван­тажило її одержувачеві.

За невиконання договірних зобов'язань по прийманню продукції заготівельник сплачує товаровиробникові неустойку, як правило в такому ж розмірі, в якому товаровиробник відповідає перед контрактом за несвоєчасну здачу продукції. Контрактант, крім того, відшкодовує виробникові продукції фактичні витрати, пов'язані з доставкою її в оби­два кінці /якщо ця продукція завозилася до місця приймання транспорт­ними засобами господарства/. В договорі може бути передбачена відповідальність контрактанта за невиконання в обумовлені строки до­говірних зобов'язань по зустрічному продажу цукру, олії, меляси тощо. Відповідальність сторін за порушення договору контрактації будується на принципі вини /умислу або необережності/, яка презумується /ст. 209 ЦК України/. Господарство звільняється від відповідальності за невиконання зобов’язань за договором, якщо вони не виконані внаслідок стихійних лих чи інших несприятливих умов або з вини заготівельника. Питання про те, чи є певна обставина стихійним лихом, вирішується згідно з правила­ми, які застосовуються при страхуванні майна колгоспів, держгоспів та інших господарств, До Інших несприятливих умов відносять природні та інші об'єктивні фактори, які свідчать про відсутність вини господарства /наприклад, заборона здавати худобу у зв'язку з її масовим захворюван­ням/. Доказами і підтвердження цих обставин можуть бути висновки державної інспекції по заготівлях та якості продукції, довідки ветеринар­ного нагляду, довідки метеослужби, акти, складені за участю представни­ка страхової організації тощо. Вина заготівельника вбачається в ненаданні допомоги в організації виробництва і транспортуванні продукції на приймальний пункт, непогодженні графіка здачі, незабезпеченні тарою і пакувальними матеріалами тощо. Арбітражні суди оцінюють подані гос­подарством документи, з'ясовують, на яких площах загинули посіви, чи була можливість здати хоча б частину продукції за рахунок знятого вро­жаю з інших площ, чи вживало господарство заходів, щоб запобігти нега­тивним наслідкам стихійного лиха або іншим несприятливим умовам. З урахуванням усіх цих обставин і вирішується питання про звільнення господарства від відповідальності за невиконання зобов'язання за дого­вором контрактації.

Однією з необхідних умов функціонування всіх господарюючих суб'єктів при переході до ринкових відносин є законність і дисципліна в їх діяльності.

У процесі діяльності господарюючих суб'єктів між ними, між ними і державою в особі відповідних органів виникають, функціонують та припи­няються численні відносини. Ринковий механізм, як і будь-яке інше складне явище, не може розвиватися без зіткнень, конфліктів, що призводять до суперечностей між суб'єктами господарської діяльності. Такі суперечності між підприємствами, організаціями, державними та іншими установами називаються господарськими спорами.

Чинне законодавство вимагає від господарюючих суб'єктів, щоб вони до подання позову вжили заходів щодо врегулювання госпо­дарських спорів з іншою стороною.

Доарбітражне врегулювання господарських спорів - це сукупність заходів, здійснених підприємствами та організація­ми, права яких порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що ви­никли, з підприємствами та організаціями, які порушили майнові права та інтереси, до звернення з позовом до арбітражного суду. Значення доарбітражного врегулювання господарських спорів розкривається через функції, які виконує ця стадія господарського процесу:

Доарбітражне врегулювання покликане забезпечити якомога швидше відновлення порушених прав підприємств і організацій; воно сприяє виявленню і усуненню причин та умов виникнення господарських правопорушень; доарбітражне врегулювання сприяє організації та підвищенню рівня укладання та виконання господарських договорів.

Виходячи із змісту чинного законодавства, слід зробити такий висновок:

загальний порядок доарбітражного врегулювання господарських спорів (ст. 5-11 Арбітражно-процесуального кодексу України);

спеціальний порядок доарбітражного врегулювання господарських спорів (визначається, наприклад, ст. 169-179 Статуту залізниць СРСР та нормами інших нормативних, актів), який застосовується щодо пред'явлення і розгляду претензій до органів зв'язку, транспорту та ін.

Питання організації претензійної роботи на підприємстві необхідно передбачити у спеціальному локальному нормативному акті (наказі, по­ложенні, стандарті), в якому визначаються обов'язки посадових осіб, відповідних структурних підрозділів організації щодо введення цієї робо­ти, порядок і строки підготовки матеріалів для пред'явлення претензій та розгляду претензій, які надійшли.

Найменування структурних підрозділів і служб, посадових осіб, відповідальних за ведення претензійної роботи.

 У тих випадках, коли обов'язковими для обох сторін правилами або договором передбачено право перепровірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем, претензії, пов'язані з якістю та комплектністю продукції (товарів), розглядаються протягом двох місяців.

Що стосується строків спеціального порядку доарбітражного вре­гулювання господарських спорів, то слід керуватись нормами статутів, кодексів відповідного транспорту.

Якщо до претензії не додано всі документи, необхідні для розгля­ду, їх повинен подати заявник у зазначений строк, який не може бути менше п'яти днів, не враховуючи часу поштового обігу. При цьому пе­ребіг строку розглядання претензії зупиняється до одержання документів чи закінчення строку їх подання. Якщо документи у встановлений строк. не надійшли, претензія розглядається за наявними документами

При розгляді претензії підприємства та організації, в разі не обачності, повинні звірити розрахунки, провести експертизу або вчиниш інші дії для забезпечення доарбітражного врегулювання спору

Підприємства та організації, що одержали претензію, зобов'язані задовольнити обгрунтовані вимоги заявника.

Про результати розгляду претензії заявник повідомляється у письмовій формі.

У відповіді на претензію зазначаються:

повне найменування і поштові реквізити підприємства, організації, що дають відповідь, та підприємства чи організації, яким надсилається відповідь; дата і номер відповіді; дата і номер претензії, на яку додається відповідь; якщо претензію задовольнили повністю або частково, то нарахована сума, номер і дата платіжної о доручення на перерахування і неї суми чи строк та засіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовій оцінці; коли претензію відхилено повністю або частково, то мотиви відхи лення з посиланням на відповідні нормативні акти і документи, що об­ґрунтовують відхилення претензії; перелік доданих до відповіді документів та інших доказів; у додатках 23-25 наведені окремі зразки відповідей на преіензіі.

Коли претензію відхилено повністю або частково, заявникові по­винно бути повернуто оригінали документів, одержаних з претензією, також надіслано документи, що обґрунтовують відхилення претензії, якщо їх немає у заявника претензії.

Відповідь на претензію підписується керівником чи заступником керівника підприємства, організації та надсилається рекомендованим аби цінним листом чи вручається під розписку.

Якщо у відповіді про задоволення претензії не повідомляє і ься про перерахування суми, заявник претензії по закінченні 20 днів після одержання відповіді мас право пред'явити до банку розпорядження про спи сання у безспірному порядку визнаної боржником суми. До розпоряд­ження додається відповідь боржника, а якщо в ній не зазначено розмір визнаної суми, то до розпорядження додається також копія претензії В разі, коли визнана сума не перевищує однієї тисячі гривень, стягувачеві достаїньо послатися в розпорядженні на дату і номер відповіді боржник

Установи банку зобов'язані приймати розпорядження про безспірне списання коштів і в тих випадках, коли боржник, визнавши претензію, просить з різних причин не стягувати з нього визнану суму.

За необгрунтоване списання у безспірному порядку претензійної суми винна сторона сплачує іншій стороні штраф у розмірі 10 процентів від списаної суми.

В разі порушення строків розгляду претензії, встановлених статтею 7 АПК, чи залишення її без відповіді, арбітражний суд при вирішенні господарського спору має право стягти в доход державного бюджету з підприємства, організації, що припустилися такого порушення, штраф у розмірі 2 процентів від суми претензії, але не менше як 5 розмірів мінімальних заробітних плат /без індексації/ і не більш як 100 розмірів мінімальних заробітних плат /без індексації/.

В разі порушення законних прав та інтересів однією з сторін гос­подарського договору, сторона, права якої порушені, може у встановле­ному порядку пред'явити іншій стороні претензію. В разі незадоволення претензії або ЇЇ часткового задоволення, або залишення претензії без відповіді сторона, законні права та інтереси якої порушені, може зверну­тись у межах строків позовної давності до арбітражного суду за захистом.

У ст. 1 Арбітражно-процесуальою кодексу України вказано "Підприємства, установи, організації, в тому числі колгоспи, індивіду­альні, спільні підприємства, а також інші юридичні особи, незалежно від форм власності майна та організаційних форм, мають право звертатися до арбітражного суду згідно із встановленою для нього підвідомчістю господарських спорів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та інтересів, які охороняються законом".

Згідно із ст. 12 АПК арбітражні суди вирішують спори, що виника­ють при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів га з інших підстав.

У статті 3 Закону України "Про арбітражний суд" сказано, що основним завданням арбітражного суду є: захист прав та охоронюваних законом інтересів учасників госпо­дарських відносин; сприяння укріпленню законності у сфері господарських відносин; внесення пропозицій, які направлені на удосконалення правового регулювання господарської діяльності.

Наказом Міністерства сільського господарства і продовольсгва України за № 3 від 14. 01. 1992 року в системі Мінсільгоспу створені по­стійно діючі третейські суди для розгляду господарських спорів Відповідно до цього наказу затверджено Положення про постійно діючі третейські суди з вирішення господарських спорів системи Мінсільгосп­проду України.

Основними завданнями третейських судів є захист прав і охори-нюваних законом інтересів учасників господарських відносин, сприяння зміцненню законності у сфері господарських відносин.

 Такий обов'язок покладається також на позивача у разі залучення арбітражним судом до участі у справі іншого відповідача, заміни ар­бітражним судом неналежного відповідача. До позовної заяви додаються документи, які підтверджують:

вжиття заходів доарбітражного врегулювання господарської о спо­ру з кожним із відповідачів у спорах, що виникають при укладанні, зміні чи розірванні договорів, - відповідно договір, проект договору., Лист, який містить вимогу про укладання, зміну чи розірвання договору, протокол розбіжностей і документ, що підтверджують дату його одержання, відомості пропозицій однієї сторони і розгляд їх у встановленому (порядку, відповідь іншої сторони, якщо її одержано, та інші документи; у спо­рах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - копія претензії, докази її надсилання відповідачу, копія відповіді на претензію, якщо відповідь одержано/,

відправлення відповідачеві копії позовної заяви, документів, які до неї додаються;

сплату державного мита у встановлених порядку і розмірі;

 обставини, на яких грунтуються позовні вимоги.

До заяви про визнання акта недійсним додається також копія оспорюваного акта або засвідчений витяг з нього.

В одній позовній заяві може бути об'єднано кілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами.

 

Бухгалтерія

 

Методологічне керівництво бухгалтерським обліком і звітністю здійснює Мінфін, який відповідно до Положення “про організацію бухгалтерського обліку і звітності в Україні” та з урахуванням загальноприйнятої у міжнародній практиці системи обліку та статистики, розробляє і затверджує План рахунків бухгалтерського обліку та інші нормативні документи щодо ведення бухгалтерського обліку і складання звітності, які є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами на території України.

 Нормативні документи з питань бухгалтерського обліку і звітності, що використовуються в державній статистиці, погоджуються з Мінстатом.

 Міністерства і відомства, до сфери управління яких входять підприємства та установи загальнодержавної власності, а також органи, у віданні яких перебувають підприємства, установи республіканської /Автономної Республіки Крим/ та комунальної власності: здійснюють необхідне забезпечення бухгалтерського обліку і звітності на підвідомчих підприємствах і в установах; розробляють відповідно до галузевих особливостей методичні рекомендації щодо бухгалтерського обліку затрат на виробництво, окремих видів майна та джерел його формування, виходячи з єдиних методологічних засад; здійснюють контроль за додержанням підприємствами, установами правил ведення бухгалтерського обліку; організують підвищення кваліфікації керівників і працівників бухгалтерських служб.

Підприємство, установа веде бухгалтерський облік майна та результатів своєї роботи у натуральних вимірах та в узагальненому грошовому виразі шляхом безперервного, документального і взаємопов'язаного їх відображення.

Головними завданнями бухгалтерського обліку є :

1.     забезпечення контролю за виконанням зобов'язань, наявністю і рухом майна, використанням матеріальних і фінансових ресурсів відповідно до затверджених нормативів і кошторисів;

2.     своєчасне запобігання негативним явищам у фінансово-господарській діяльності, виявлення і мобілізація внутрігосподарських резервів;

3.     формування повної, достовірної інформації про господарські процеси і результати діяльності підприємства, установи, необхідної для оперативного керівництва та управління, а також для її використання інвесторами, постачальниками, покупцями, кредиторами, фінансовими, податковими, статистичними і банківськими установами та іншими заінтересованими органами і організаціями.

 Підприємство, установа, здійснюючи організацію бухгалтерського обліку:

 самостійно встановлює організаційну форму бухгалтерської роботи, виходячи з виду підприємства і конкретних умов господарювання; визначає форму і методи бухгалтерського обліку, грунтуючись на діючих загальних або галузевих формах і методах, з дотриманням єдиних методологічних засад, встановлених цим Положенням, а також технологію обробки облікової інформації; розробляє систему внутрівиробничого обліку, звітності й контролю господарських операцій,визначає права працівників на підпис документів.

Підприємство, установа може виділяти на окремий баланс свої філії, представництва, відділення та інші відособлені підрозділи /житлово-комунальне, транспортне і підсобне сільське господарство тощо/, що входять до складу підприємства.

Підприємство, установа веде бухгалтерський облік майна та результатів своєї роботи методом подвійного запису господарських операцій згідно з Планом рахунків бухгалтерського обліку.

При веденні бухгалтерського обліку підприємство, установа повинні забезпечити:

 незмінність протягом поточного року прийнятої методології відображення окремих господарських операцій та оцінку майна відповідно до правил, передбачених цим Положенням. Зміна методології обліку на наступний рік повинна бути зазначена у річній бухгалтерській звітності; повноту відображення в обліку за звітний період /місяць, квартал, рік/ усіх господарських операцій, проведених у зазначений час, та результатів інвентаризацій майна і зобов'язань; правильність віднесення доходів і витрат до відповідних звітних періодів. Доходи і витрати визнаються у звітному періоді, до якого вони віднесені, незалежно від часу надходження доходів та оплати витрат; розмежування в обліку поточних витрат на виробництво /витрат обігу/ та капітальних вкладень; тотожність даних аналітичного обліку оборотам і залишкам за рахунками синтетичного обліку на перше число кожного місяця.

 Органи і службові особи, які мають доступ до документів і даних бухгалтерського обліку та звітності підприємства, установи, несуть відповідальність за розголошення даних, що становлять комерційну таємницю, відповідно до чинного законодавства України.

 Запис у регістрах бухгалтерського обліку провадиться на підставі первинних облікових документів, які фіксують факти здійснення господарської операції і розпорядження /дозволу/ на їх проведення.

Інформація, що міститься у прийнятих до обліку первинних документах і необхідна для відображення у бухгалтерському обліку, нагромаджується та систематизується в облікових регістрах, які рекомендуються Мінфіном або розробляються міністерствами і відомствами при дотриманні загальних методологічних засад. Підприємства і установи, що складають облікові регістри на машинозчитувальних носіях, зобов'язані забезпечити технічні засоби для їх відтворення у зручному для читання вигляді.

 Відповідальність за правильність реєстрації інформації в облікових регістрах несуть особи, які склали і підписали їх.

 Інформація про господарські операції, здійснені підприємством, установою за певний період, з облікових регістрів переноситься у згрупованому вигляді до бухгалтерської звітності.

 У первинних документах і облікових регістрах виправлення помилки повинно бути підтверджено підписами посадових осіб, які підписали ці документи, із зазначенням дати виправлення. У касових і банківських документах виправлення не допускаються.

 Первинні документи, облікові регістри, бухгалтерська звітність зберігаються відповідно до встановленого порядку. Відповідальність за їх збереження і своєчасну передачу до архіву несе головний бухгалтер.

 Для відображення у бухгалтерському обліку та звітності майно і господарські операції оцінюються в національній грошовій одиниці України способом підсумовування проведених витрат.

 Записи у бухгалтерському обліку за валютними рахунками підприємства, установи, а також за їх операціями в іноземній валюті здійснюються у національній грошовій одиниці України в сумах, які визначаються шляхом перерахунку іноземної валюти за курсом Національного банку, що діє на дату здійснення операцій . Одночасно вказані записи здійснюються у валюті розрахунків і платежів /за кожною іноземною валютою окремо/.

Для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та звітності підприємство, установа проводить інвентаризацію майна, коштів і фінансових зобов'язань. Відповідальність за її організацію несе керівник підприємства установи.

Кількість інвентаризацій у звітному році, дати їх проведення, перелік майна і зобов'язань, що підлягають інвентаризації під час кожної з них, визначаються підприємством, установою, крім випадків, коли проведення інвентаризації є обов'язковим.

Проведення інвентаризації є обов'язковим:

·     при передачі майна державного підприємства, установи в оренду, приватизації майна державного підприємства, перетворенні державного підприємства в акціонерне товариство, а також в інших випадках, передбачених законодавством;

·     перед складанням річної бухгалтерської звітності, крім майна, інвентаризація якого проводилася не раніше 1 жовтня звітного року. Інвентаризація будівель, споруд та інших нерухомих об'єктів основних засобів може проводитись один раз у три роки, а бібліотечних фондів - один раз у п'ять років;

·     при зміні матеріально відповідальних осіб /на день прийомупередачі справ/;

·     при встановленні фактів крадіжок або зловживань, псування цінностей, а також за приписом судово-слідчих органів;

·     у разі пожежі або стихійного лиха.

Розходження фактичної наявності матеріальних цінностей та коштів з даними бухгалтерського обліку, що встановлені при інвентаризації та інших перевірках, регулюються підприємством, установою у такому порядку:

 основні засоби, матеріальні цінності, цінні папери, кошти та інше майно, що виявились у надлишку, підлягають оприбуткуванню та зарахуванню відповідно на результати фінансово-господарської діяльності або збільшення фінансування з наступним встановленням причин виникнення надлишку і винних у цьому осіб;

Стосовно господарських товариств тут і надалі функції керівника здійснюють органи /посадові особи/ згідно з їх установчими документами.

убуток цінностей у межах затверджених норм списується за рішенням керівника підприємства, установи відповідно на витрати виробництва, обігу або на зменшення фінансування. Норми природного убутку можуть застосовуватися лише в разі виявлення фактичних нестач. При відсутності норм убуток розглядається як понаднормова нестача;

понаднормові нестачі цінностей, а також втрати від псування цінностей відносяться на винних осіб за цінами, за якими обчислюється розмір шкоди від розкрадання, нестач, знищення та псування матеріальних цінностей;

 понаднормові втрати і нестачі матеріальних цінностей, включаючи готову продукцію, в тих випадках, коли винуватців не встановлено або у стягненні з винних осіб відмовлено судом, зараховуються на збитки або зменшення фінансування.

 У документах, якими оформлюється списання втрат і понаднормові нестачі цінностей, повинні бути зазначені вжиті заходи щодо запобігання таких нестач і втрат.

 Матеріали інвентаризації та рішення щодо регулювання розбіжностей затверджуються керівником підприємства, установи з включенням результатів у звіт за той період, в якому закінчена інвентаризація, а також і в річний звіт.

 Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку несе керівник підприємства, установи.

 Керівник зобов'язаний створити необхідні умови для правильного ведення бухгалтерського обліку, забезпечити неухильне виконання всіма підрозділами та службами, працівниками підприємства, установи, причетними до обліку, правомірних вимог головного бухгалтера щодо порядку оформлення та подання для обліку документів і відомостей.

 Бухгалтерський облік на підприємстві, в установі може здійснюватися:

 бухгалтерською службою /відділом/, що є самостійним структурним підрозділом підприємства, установи, яка очолюється головним бухгалтером, або централізованою бухгалтерією;

 спеціалізованою організацією або відповідним спеціалістом на договірних засадах, якщо підприємство, установа не має бухгалтерської служби.

 На невеликих підприємствах їх власники або керівники /виконавчі директори/ можуть самі вести бухгалтерський облік.

 призначається або звільняється з посади керівником і безпосередньо йому підпорядковується; керується цим Положенням, іншими нормативними актами, затвердженими в установленому порядку, несе відповідальність за дотримання встановлених єдиних методологічних засад бухгалтерського обліку; забезпечує контроль і відображення на рахунках бухгалтерського обліку всіх господарських операцій, надання оперативної інформації, складання і подання у встановлені терміни бухгалтерської звітності, з метою виявлення і мобілізації внутрігосподарських резервів здійснює /разом з іншими підрозділами/ економічний аналіз діяльності підприємства, установи; підписує разом з керівником підприємства, установи документи,що є підставою для приймання і видачі товарно-матеріальних цінностей та коштів, а також розрахункові, кредитні та фінансові зобов'язання, візує господарські договори. Вказані документи без підпису головного бухгалтера вважаються недійсними і до виконання не приймаються. Право підпису може бути надано керівником підприємства, установи уповноваженим на це особам письмовим розпорядженням. При відсутності у штаті головного бухгалтера керівник призначає контролера, якому надає право другого підпису на документах;

 бере участь у роботі юридичних служб по оформленню матеріалів щодо відшкодування втрат від нестач і крадіжок власності підприємства, установи;

 забезпечує перевірку стану бухгалтерського обліку у структурних підрозділах, філіях, представництвах та інших відособлених підрозділах.

 Головному бухгалтеру забороняється приймати до виконання документи на операції, що суперечать вимогам законодавчих та інших нормативних актів, порушують договірну і фінансову дисципліну, завдають шкоди державі, власникам, іншим юридичним особам і громадянам. Про такі документи головний бухгалтер письмово повідомляє керівника /власника/ підприємства, установи і приймає їх до виконання і обліку тільки за письмовим його розпорядженням. Керівник /власник/ повністю несе відповідальність за проведення цих операцій.

З головним бухгалтером погоджується прийняття /призначення/, переведення та звільнення матеріально-відповідальних працівників.

 На підприємствах, в установах, у штаті яких відсутня посада касира, його обов'язки за письмовим розпорядженням керівника підприємства, установи, виконує інший працівник.

При звільненні головного бухгалтера проводиться передача справ призначеному головному бухгалтеру /а при відсутності такого

- працівникові, призначеному наказом керівника підприємства, установи/, під час якої перевіряється стан бухгалтерського обліку та достовірність звітних даних, складається відповідний акт, що затверджується керівником підприємства, установи.

 Бухгалтерська звітність повинна відображати наростаючим підсумком майнове та фінансове становище підприємства, установи, результати господарської діяльності за звітний період /місяць, квартал, рік/ і грунтуватися на даних синтетичного і аналітичного обліку.

 Типові форми бухгалтерської звітності та інструкції про порядок їх заповнення розробляються і затверджуються Мінфіном за погодженням з Мінстатом.

 Міністерства і відомства за погодженням з Мінфіном і Мінстатом можуть встановлювати додаткові спеціалізовані форми бухгалтерської звітності.

Вимога подання бухгалтерської звітності за формами, не затвердженими в установленому порядку, а також за невстановленими адресами, забороняється.

 Підприємство, установа складає місячну, квартальну і річну бухгалтерську звітність, у якій відображається склад майна та джерела його формування, включаючи майно виробництв, філій, представництв та інших відособлених підрозділів, виділених на окремий баланс.

Об'єднання, до яких входять підприємства, складають самостійний баланс.

Централізована бухгалтерія, що обслуговує підприємства, установи, складає бухгалтерську звітність, у якій відображаються результати господарської діяльності, склад майна цих підприємств, установ та джерела його формування.

Міністерства і відомства,до сфери управління яких входять підприємства, установи загальнодержавної власності, а також органи, у віданні яких перебувають підприємства, установи республіканської /Автономної Республіки Крим/ та комунальної власності, складають зведену квартальну і річну бухгалтерську звітність.

Звітним роком для всіх підприємств, установ вважається період з 1 січня по 31 грудня включно.

 Першим звітним роком для підприємств, установ, що створюються, вважається період з дати набуття прав юридичної особи по 31 грудня включно, а для тих, що набули цього права після 1 жовтня,

- по 31 грудня наступного року включно.

Дані вступного балансу повинні відповідати даним затвердженого заключного балансу за період, що передує звітному, розбіжності повинні бути пояснені.

Зміни даних бухгалтерської звітності внаслідок їх перекручення, що належать як до поточного, так і до минулого року /після затвердження цієї звітності/ провадяться у тому звітному періоді, в якому були виявлені перекручення.

 Виправлення помилок у бухгалтерській звітності підтверджуються підписом посадових осіб, які її раніше підписали, із зазначенням дати виправлення.

Капітальні та фінансові вкладення

 До складу капітальних вкладень належать витрати на будівельно-монтажні роботи, придбання обладнання, інструменту, інвентаря, інші капітальні роботи і витрати на проектно-розвідувальні, геологорозвідувальні та бурові роботи, на відведення земельних ділянок та переселення у зв'язку з будівництвом, на підготовку кадрів для підприємств, що будуються, та інші. Капітальні вкладення відображаються у балансі за фактичними витратами для забудовника /замовника/.

Об'єкти капітального будівництва,що перебувають у тимчасовій експлуатації, до введення їх у постійну експлуатацію не включаються до складу основних засобів.У бухгалтерському обліку та звітності витрати на ці об'єкти відображаються як незавершені капітальні вкладення.

 Фінансові вкладення /придбання цінних паперів, облігацій, внески до статутних фондів інших підприємств тощо/ підприємства, установи на території України та за її межами оцінюються у балансі за фактичними витратами. При цьому різниця між витратами на придбання облігацій і подібних їм цінних паперів та їх номінальною вартістю протягом періоду їх обігу рівномірно списується на результати фінансово-господарської діяльності.

 Витрати на припинене будівництво та витрати на проектно-розвідувальні роботи нездійсненого будівництва, а також витрати на геологорозвідувальні, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи списуються:

·     за рішенням керівника підприємства, якщо фінансування вказаних витрат здійснювалося за рахунок коштів підприємства;

·     за рішенням міністерства і відомства, до сфери управління яких входять підприємства, установи загальнодержавної власності, або органу, у віданні якого перебувають підприємства, установи республіканської /Автономної Республіки Крим/ та комунальної власності, якщо вказані витрати фінансувалися за рахунок бюджетних або позабюджетних коштів та їх сума не перевищує 2 млн. українських карбованців;

·     за рішенням відповідно Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, виконавчих комітетів місцевих Рад народних депутатів, якщо вказані витрати на підприємствах,в установах державної власності здійснювалися за рахунок бюджетних і позабюджетних коштів та їх сума перевищує 2 млн. українських карбованців;

·     за рішенням засновників господарського товариства, спільного підприємства, якщо інше не передбачено установчими документами.

Основні засоби та нематеріальні активи

Основні засоби підприємства, установи - це сукупність матеріально-речових цінностей, що діють у натуральній формі протягом тривалого часу як у сфері матеріального виробництва, так і у невиробничій сфері.

До основних засобів належать також капітальні вкладення в багаторічні насадження, на поліпшення земель /меліоративні, осушувальні, іригаційні та інші роботи/ і в орендовані будівлі, споруди, обладнання та інші об'єкти, що належать до основних засобів.

 Капітальні вкладення в багаторічні насадження, поліпшення земель включаються до складу основних засобів щорічно в сумі затрат, що належать до прийнятих в експлуатацію площ, незалежно від закінчення всього комплексу робіт.

Завершені капітальні затрати в орендовані будівлі, споруди, обладнання та інші об'єкти, що належать до основних засобів, зараховуються орендатором до власних основних засобів у сумі фактичних витрат, якщо інше не передбачено договором оренди.

Основні засоби підприємства, установи відображаються у бухгалтерському обліку і звітності за фактичними затратами на їх придбання, спорудження і виготовлення,що становлять їх первісну вартість. Зміни первісної вартості основних засобів допускаються лише у разі добудови, дообладнання, реконструкції та часткової ліквідації відповідних об'єктів.

Погашення вартості основних засобів підприємства здійснюється шляхом віднесення зносу /амортизаційних відрахувань/ за затвердженими нормами на витрати виробництва, обігу протягом терміну, за який первісна вартість повністю переноситься на витрати виробництва та обігу.

 Знос основних засобів відображається в обліку і звітності окремо і списується при реалізації та іншому вибутті основних засобів.

 Установи нараховують за встановленими нормами знос основних засобів до розміру, який не перевищує їх первісної вартості, й показують його у звітності без зменшення фінансування.

 При списанні основних засобів до повного перенесення їх первісної вартості на витрати виробництва та обігу знос /амортизація/ недонараховується.

 У разі реалізації та іншого вибуття основних засобів фінансовий результат визначається, виходячи з їх продажної вартості, зменшеної на залишкову вартість і суму податку на добавлену вартість, з урахуванням витрат, пов'язаних з вибуттям основних засобів, і вартості матеріальних цінностей, одержаних від вибуття майна.

 Не належать до основних засобів та обліковуються на підприємствах, в установах як засоби в обороті:

 1) предмети терміном служби менше одного року незалежно від їх вартості;

 2) предмети вартістю до 25 тис. українських карбованців за одиницю по ціні придбання незалежно від терміну служби, за винятком сільськогосподарських машин і знарядь, будівельного механізованого інструменту, робочої та продуктивної худоби, які є основними засобами, незалежно від їх вартості. Гранична вартість предметів, що не належать до основних засобів, може змінюватися Мінфіном;

3) знаряддя лову /трали, неводи, сіті та інші/ незалежно від їх вартості й терміну служби;

 4) бензомоторні пилки, сучкорізи, сплавний трос, сезонні дороги, тимчасові відгалуження лісовозних доріг, тимчасові будівлі в лісі терміном експлуатації до двох років /пересувні будиночки, котлопункти, пилкозаточувальні майстерні, бензозаправки та інші/;

 5) спеціальні інструменти і спеціальні пристосування /для серійного і масового виробництва певних виробів або для виготовлення індивідуального замовлення/ незалежно від вартості;

 6) спеціальний одяг, спеціальне взуття, а також постільні речі незалежно від їх вартості і терміну служби;

 7) формений одяг, призначений для видачі працівникам підприємства, а також одяг і взуття в закладах охорони здоров'я, освіти, соціального захисту, що утримуються за рахунок бюджету, незалежно від вартості й терміну служби;

 8) тимчасові /нетитульні/ споруди, пристосування і пристрої, витрати на зведення яких включаються до собівартості будівельномонтажних робіт;

 9) тара для зберігання товарно-матеріальних цінностей на складах або для здійснення технологічних процесів вартістю в межах ліміту, встановленого у підпункті 2 цього пункту, за вартістю придбання або виготовлення;

 10) предмети, призначені для видачі напрокат незалежно від вартості;

 11) молодняк тварин і тварини на відгодівлі, птиця, кролі, хутрові звірі, сім'ї бджіл, а також піддослідні тварини;

 12) багаторічні насадження, що вирощуються в розсадниках як посадочний матеріал.

Предмети вартістю до 500 українських карбованців за одиницю списуються на видаток у міру відпуску їх у виробництво або експлуатацію. Для збереження цих предметів при експлуатації на підприємстві, в установі повинен бути організований належний контроль за їх рухом.

Вартість спеціальних інструментів та спеціального приладдя погашається відповідно до встановленої норми або кошторисної ставки, розрахованої виходячи з кошторису витрат на їх виготовлення /придбання/ та запланованого випуску продукції.

 Вартість спеціальних інструментів та спеціального приладдя, призначених для індивідуальних замовлень або використовуваних у масовому виробництві, дозволяється повністю погашати у міру відпуску у виробництво або експлуатацію відповідних інструментів і приладдя.

 Засоби праці та предмети, зазначені у пункті 47, враховуються за їх первісною вартістю, що складається з витрат на придбання, спорудження або виготовлення. Сума зносу цих засобів та предметів на підприємстві відображається в обліку і звітності окремо.

У складі нематеріальних активів відображаються придбані підприємством, установою права користування землею, водою, іншими природними ресурсами, промисловими зразками, товарними знаками, об'єктами промислової та інтелектуальної власності та інші аналогічні майнові права. Нематеріальні активи відображаються у балансі в сумі витрат на придбання і доведення їх до стану, в якому вони придатні для використання відповідно до запланованої мети.

Вартість нематеріальних активів погашається віднесенням на витрати виробництва та обігу відрахувань за нормами, визначеними виходячи з встановленого терміну їх використання. Якщо неможливо визначити термін корисного використання нематеріальних активів, норми зносу встановлюються з розрахунку на десять років /але не більше терміну діяльності підприємства/. Знос нематеріальних активів враховується і відображається у звітності окремо.

Сировина, основні та допоміжні матеріали, паливо, покупні напівфабрикати і комплектуючі вироби, запасні частини, тара, що використовується для пакування і транспортування продукції /товарів/, інші матеріальні ресурси відображаються в обліку і звітності за їх фактичною собівартістю. Давальницька сировина відображається за балансом за цінами, вказаними у договорі.

 Фактична собівартість матеріальних ресурсів визначається виходячи з витрат на їх придбання, включаючи сплату процентів за придбання в кредит, наданий постачальником цих ресурсів, націнки /надбавки/, комісійні винагороди, сплачені постачальницьким і зовнішньоекономічним організаціям, вартість послуг товарних бірж, митні збори, витрати на транспортування, зберігання і доставку, що здійснюються сторонніми організаціями.

 Готова продукція відображається у звітності за фактичною виробничою собівартістю, що складається з витрат, пов'язаних з використанням основних засобів, сировини, матеріалів, палива, енергії, трудових ресурсів, та інших витрат на виробництво продукції.

 Підприємство /за винятком спільних підприємств з іноземними інвестиціями /подає квартальну і річну бухгалтерську звітність:

 органам, у сфері управління яких перебуває підприємство; учасникам, засновникам - відповідно до установчих документів;

 державній податковій інспекції;

Мінфін може визначати інші державні органи, яким подається бухгалтерська звітність.

 

Припинення діяльності підприємств.

Припинення діяльності підприємства являє собою одне з юридичних понять господарського права. Це специфічна правова робота. В зміст поняття «припинення» входять юридичні підстави («умови»), акти та процесуально-правові дії щодо припинення діяльності підприємства як суб'єкта права. Ці підстави, акти та дії передбачені законодавством про підприємства. Загальні підстави припинення діяльності підприємств усіх видів визначені Законом «Про підприєм­ництво» (ст. 11).

Діяльність підприємця припиняється: з власної ініціативи підприємця; на підставі рішення суду у випадках, передбачених законодавством України; у разі закінчення строку дії ліцензії; на інших підставах, передбачених законодавчими актами України.

Загальний процесуальний (процедурний) порядок і форми припинення регулює Закон «Про підприєм­ства в Україні» (ст. 34-36). У разі банкрутства підприємства правовідносини припинення регулюються Законом Украї­ни від 14 травня 1992 р. «Про банкрутство» (Відомості Верхов­ної Ради України.—1992.—№31.—Ст. 440), який теж поши­рюється на підприємства всіх видів.

Особливі підстави і форми припинення підприємств ок­ремих видів встановлені також законами про ці підприєм­ства та іншими нормативними актами (зокрема, про корпо-ратизацію, приватизацію та ін.).

Юридичні підстави. Діяльність підприємств припиняє його власник (вищий орган підприємства, уповноважений орган). Припинення за юридичними підставами, як за­значалось вище, може бути двох видів: добровільним і при­мусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення підприєм­ства є ініціатива власника підприємства або передбачені законом чи установчими документами обставини. Мотиви ініціативи підприємства (підприємця) закон не регулює. Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, зато­варення тощо.

До передбачених законом чи установчим договором об­ставин відносяться: а) закінчення строку, на який створю­валося підприємство; б) досягнення мети, поставленої зас­новниками під час створення підприємства (ст. 19 Закону «Про господарські товариства»). Установчі документи підприємств можуть включати й інші підстави даного виду. Рішення про припинення підприємства з цих підстав прий­має його вищий орган. Підприємці зобов'язані припиняти свою діяльність також у разі закінчення строку ліцензій (ст. 11 Закону «Про підприємництво»).

Види юридичних підстав примусового припинення підприєм­ства визначені в законодавстві про підприємства у вигляді примірного переліку (ст. 34 Закону «Про підприємства в Україні», ст. 19 Закону «Про господарські товариства»).

Примусово підприємства припиняються, по-перше, на підставі рішень суду (арбітражного суду) про визнання не­дійсними установчих документів підприємства (не­відповідність їх чинному законодавству) та акту (рішення засновника) про створення підприємства. По-друге, підприє­мство припиняється на підставі рішення суду (арбітражного суду) за поданням органів, що контролюють його діяльність, у разі систематичного або грубого порушення ним законо­давства. По-третє, підприємство припиняється на підставі рішення суду (арбітражного суду) у разі несвоєчасного по­відомлення ним про зміну свого місцезнаходження (при зміні місцезнаходження підприємство повинно в семиденний термін повідомити про це реєструючий орган). По-четвер­те, підприємство припиняє свою діяльність на підставі рішен­ня арбітражного суду про визнання його банкрутом. Поря­док такого припинення визначає Закон «Про банкрутство».

Закон передбачає дві правові форми припинення підприєм­ства: ліквідацію і реорганізацію (ст. 34 Закону «Про підприєм­ства в Україні»). У випадку ліквідації підприємство припи­няється як суб'єкт права без правонаступництва. Реоргані­зація передбачає виникнення на основі діючого підприєм­ства одного або більше нових підприємств як суб'єктів пра­ва. У разі реорганізації підприємства усі його права та обо­в'язки переходять до правонаступника (правонаступників). Законодавство визначає п'ять правових способів реоргані­зації підприємства: злиття, приєднання, поділ, виділ та пе­ретворення. З юридичної точки зори ці способи розрізня­ються залежно від того, до якого суб'єкта права переходять всі майнові права та обов'язки підприємства, що реєстру­ються.

Злиття двох і більше підприємств в одне означає перехід прав і обов'язків кожного з них до підприємства, що виник­ло внаслідок правового акту злиття. У цьому випадку вини­кає нове підприємство.

Приєднання одного підприємства до іншого означає, що до нього переходять права і обов'язки приєднаного підприєм­ства. Нове підприємство внаслідок такої реорганізації не виникає.

Поділ підприємства є створенням на базі одного існуючого підприємства двох і більше підприємств як суб'єктів права. Це поділ усього майна підприємства. Даний спосіб реорга­нізації передбачає затвердження власником (уповноваженим ним органом) роздільного акту (балансу). Згідно з цим актом частина майна та відповідні права та обов'язки реорганізованого підприємства переходять до підприємств, створених внаслідок поділу.

Виділ передбачає, що з діючого підприємства виділяються один або більше структурних підрозділів, які створюються як самостійні підприємства. Поділу всього майна підприєм­ства цей спосіб реорганізації не передбачає. Згідно з розді­льним актом (балансом) до них переходять частини майна та відповідні права і обов'язки реорганізованого підприєм­ства.

Перетворення підприємства як спосіб реорганізації озна­чає перетворення однієї форми власності в іншу (наприк­лад, державної в колективну) і, відповідно, зміну організа­ційно-правової форми підприємства. Даний спосіб реоргані­зації масово застосовується в процесах корпоратизації і при­ватизації майна державних підприємств. При перетворенні до підприємства, яке щойно виникло, переходять права і обов'язки колишнього підприємства.

Ліквідація і реорганізація підприємства тягне за собою виключення його з державного реєстру підприємства України. З дати виключення підприємство вважається реоргані­зованим чи ліквідованим.

Статусу суб'єкта права і юридичної особи підприємство позбавляється після здійснення щодо нього заходів, які є ліквідаційним процесом, врегульованим законом. Зокрема, це такі заходи:

1. Ліквідація підприємства ліквідаційною комісією, що призначається органом (особою), який прийняв рішення про ліквідацію. Цей орган (особа) може покласти обов'язок щодо ліквідації підприємства на його органи управління.

2. Встановлення порядку і строків ліквідації. Їх встановлює орган, що прийняв рішення про ліквідацію (власник, уповноважений орган, суд, арбітражний суд). Встановлюється також строк для задоволення претензій кредиторів. Він не може бути менше двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію.

3. Виконання ліквідаційною комісією своїх обов'язків: по­відомлення про ліквідацію підприємства в пресі (за місцем знаходження), про порядок і строки ліквідації; вжиття не­обхідних заходів для стягнення дебіторської заборгованості підприємства, виявлення його кредиторів та претензій ос­танніх. Кредитори та інші юридичні та фізичні особи, що мають угоди з підприємством, повідомляються про ліквіда­цію письмово.

4. Здійснення ліквідаційною комісією згідно з встановле­ним законом порядком: інвентаризації і оцінки майна органі­зації, реалізації майна, розрахунків з кредиторами і членами трудового колективу, складання ліквідаційного балансу і подання його органу, який призначив ліквідаційну комісію, або власнику.

Майнові претензії кредиторів до ліквідовуваного підприєм­ства задовольняються з його майна. При цьому законода­вець припускає, що відповідного майна для задоволення претензій всіх кредиторів може не вистачити (презумпція недостатності майна). Тому в законодавстві про ліквідацію підприємств діє загальне правило щодо черговості задово­лення боргів ліквідовуваним підприємством-боржником.

Залежно від підстав ліквідації підприємства встановлено два види черговості. Якщо підприємство ліквідується у зви­чайному порядку, діє черговість, встановлена статтею 36 Закону «Про підприємства в Україні». Вона має бути конк­ретизована статутом.

Якщо підприємство оголошене банкрутом, діє черговість, визначена статтею 21 Закону «Про банкрутство». Звичайна черговість — це першочергові та інші борги підприємства-боржника. Першочерговими є борги:

— перед бюджетом;

— витрати на відновлення природного середовища, якому завдано шкоди ліквідованим підприємством;

— розрахунки з оплати згідно з трудовими договорами (кон­трактами) ліквідованого підприємства;

— вимоги кредиторів, забезпечені заставою. Черговість задоволення інших боргів має бути встановле­на у статуті (установчому договорі). Вона повинна визнача­тися згідно з ч. ч. 2, 4, 5 ст. 36 Закону «Про підприємства в Ук­раїні», а саме:

— друга черга — за вимогами органів державного соціаль­ного страхування і соціального забезпечення. В межах цієї черги здійснюється капіталізація платежів, належних з підприємства у зв'язку з заподіянням каліцтва, іншого уш­кодження здоров'я громадянина або в зв'язку з його смер­тю;

— третя черга — своєчасно виявлені і заявлені вимоги кре­диторів, не забезпечені заставою;

— четверта черга — повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства і виплати по акціях трудового колективу;

— п'ята черга — претензії, виявлені і заявлені після закін­чення строку, встановленого для їх заявлення, а також будь-які інші вимоги.

Суть черговості полягає в тому, що вимоги кожної наступ­ної черги виконуються після повного задоволення вимог попередньої черги. Якщо в межах однієї черги майна для повного погашення боргів не вистачає, воно розподіляється між кредиторами пропорційно заявленим ними і визначе­ним ліквідаційною комісією сумам.

При ліквідації підприємства застосовується категорія так званих «погашених» претензій (ч. З ст. 36 Закону «Про підприємства в Україні»). Погашеними згідно з законом визнаються претензії: а) не задоволені за браком майна; б) не визнані ліквідаційною комісією. Останні можуть бути оскаржені до суду або арбітражного суду кредиторами. По­зови про задоволення їх вимог мають бути подані кредито­рами протягом місяця від дня одержання повідомлення про повне або часткове невизнання претензій. Майно, що зали­шається після погашення боргів підприємства, використо­вується згідно з рішенням власника майна.

Ліквідація і реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться за рішенням власника, а у випадках, передбачених цим Законом, за рішенням власника та за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи за рішенням суду або арбітражу. Реорганізація підприємства, яка може викликати екологічні, демографічні та інші негативні наслідки, що зачіпають інтереси населення території, повинна погоджуватися з відповідною Радою народних депутатів.

Підприємство ліквідується також у випадках:

·     визнання його банкрутом;

·     якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства через невиконання умов, встановлених законодавством і в передбачений рішенням строк не забезпечено додержання цих умов або не змінено вид діяльності;

·     якщо рішенням суду будуть визнанні недійсними установчі документи і рішення про створення підприємства;

·     на інших підставах, передбачених законодавчими актами України.

При реорганізації і ліквідації підприємства звільнюваним працівникам гарантується додержання їх прав та інтересів відповідно до трудового законодавства України.

Підприємство вважається реорганізованим або ліквідованим з моменту виключення його з державного реєстру України.

У разі злиття підприємства з іншим підприємством усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до підприємства, яке виникло в результаті злиття.

При приєднанні одного підприємства до іншого останньому переходять усі майнові права та обов'язки приєднаного підприємства.

У разі поділу підприємства до нових підприємств, які виникли в результаті цього поділу, переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права і обов'язки

При перетворенні одного підприємства в інше до підприємства, яке виникло, переходять усі майнові права і обов'язки колишнього підприємства.

Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником або уповноваженим ним органом, а у випадках банкрутства підприємства - судом або арбітражем. За їх рішенням ліквідація може провадитись самим підприємством в особі його органу управління.

 Власник, суд (арбітраж) або орган, уповноважений створювати підприємства, який прийняв рішення про ліквідацію підприємства, встановлює порядок і строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторів, який не може бути менш двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію.

Ліквідаційна комісія або інший орган, який провадить ліквідацію підприємства, вміщує в офіційній пресі за місцезнаходженням підприємства публікацію про його ліквідацію і про порядок та строк заяви кредиторами претензій. Поряд з цією публікацією ліквідаційна комісія (орган, що провадить ліквідацію) зобов'язана провести роботу по стягненню дебіторської заборгованості підприємству і виявленню претензій кредиторів з повідомленням останніх про ліквідацію підприємства.

 Ліквідаційна комісія (орган, що провадить ліквідацію) оцінює наявне майно ліквідовуваного підприємства і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс і подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію.

Претензії кредиторів до ліквідовуваного підприємства задовольняються з майна цього підприємства. При цьому в першочерговому порядку задовольняються борги перед бюджетами і компенсуються витрати на відновлення природного середовища, якому завдало шкоди ліквідоване підприємство.

Претензії, виявлені і заявлені після закінчення строку, встановленого для їх заяви, задовольняються з майна підприємства, що залишилось після задоволення першочергових претензій, виявлених претензій, а також претензій, заявлених у встановлений строк.

Претензії, не задоволені, за браком майна, вважаються погашеними. Погашеними вважаються також претензії, які не визнані ліквідаційною комісією (органом, що провадить ліквідацію), а також при умові, коли кредитори протягом місячного строку від дня одержання повідомлення про повне або часткове невизнання претензій не подадуть позови до суду або державного арбітражу про задоволення вимог.

У разі ліквідації підприємства здійснюється капіталізація почасових платежів, належних з цього підприємства, у зв'язку із заподіянням каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я або із смертю громадянина.

У разі ліквідації підприємства внесок члена трудового колективу видається йому в грошовій формі або цінними паперами після задоволення претензій кредиторів.

Майно, що залишилось після задоволення претензій кредиторів і членів трудового колективу, використовується за вказівкою власника.

У разі реорганізації підприємства його права і обов'язки переходять до правонаступників.

Припинення діяльності товариства відбувається шляхом його реорганізації (злиття, поєднання, поділу, виділення, перетворення) або ліквідації.

Реорганізація товариства відбувається за рішенням вищого органу товариства.

При реорганізації товариства вся сукупність прав та обов'язків товариства переходить до його правонаступників.

 Товариство ліквідується:

 а) після закінчення строку, на який воно створювалося, або після досягнення мети, поставленої при його створенні;

 б) за рішенням вищого органу товариства;

 в) на підставі рішення суду або арбітражного суду:

 за поданням банківських органів у разі неплатоспроможності товариства;

 за поданням органів, що контролюють діяльність товариства, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства;

г) з інших підстав, передбачених установчими документами.

 Ліквідація товариства провадиться призначеною ним ліквідаційною комісією, а у випадку банкрутства та припинення діяльності товариства за рішенням суду або арбітражного суду - ліквідаційною комісією, що призначається цими органами.

 З дня призначення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження по управлінню справами товариства. Ліквідаційна комісія у триденний строк з моменту її призначення публікує інформацію товариства в одному з офіційних (республіканському і місцевому) органів преси із зазначенням строку подачі заяв кредиторами своїх претензій, оцінює наявне майно товариства, виявляє його дебіторів і кредиторів та розраховується з ними, вживає заходів до оплати боргів товариства третім особам, а також його учасникам, складає ліквідаційний баланс та подає його вищому органу товариства або органу, що призначив ліквідаційну комісію.

Грошові кошти, що належать товариству, включаючи виручку від розпродажу його майна від ліквідації, після розрахунків по оплаті праці працівників, які працюють на умовах найму, та виконання зобов'язань перед бюджетом, банками, власниками облігацій, випущених товариством та іншими кредиторами, розподіляються між учасниками товариства у порядку і на умовах, передбачених цим Законом та установчими документами у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію.

 Майно, передане товариству учасниками у користування, повертається у натуральній формі без винагороди.

 У разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості товариства, його грошові кошти не підлягають розподілу між учасниками до вирішення цього спору або одержання кредиторами відповідних гарантій.

 Ліквідація товариства вважається завершеною, а товариство таким, що припинило свою діяльність, з моменту внесення запису про це до державного реєстру.

Правоохоронні органи Діяльність прокуратури по дотриманню законності

 Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами, державними комітетами, відомствами, іншими органами державного і господарського управління та контролю, Урядом Автономної Республіки Крим, місцевими Радами народних депутатів, їх виконавчими і розпорядчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

 Генеральний прокурор України призначається Верховною Радою України за поданням Голови Верховної Ради України.

 У діяльності щодо здійснення нагляду за додержанням законів Генеральний прокурор України відповідальний перед Верховною Радою України і тільки їй підзвітний. Генеральний прокурор України не менш як один раз на рік звітує перед Верховною Радою України про діяльність прокуратури.

 Строк повноважень Генерального прокурора України та підпорядкованих йому прокурорів - п'ять років.

 Звільнення (відставка) Генерального прокурора України протягом строку повноважень може мати місце лише у випадках вчинення ним злочину, порушення виконання службових обов'язків, у зв'язку з неможливістю виконання обов'язків за станом здоров'я, а також за власним бажанням.

 В усіх випадках питання про відставку Генерального прокурора України вирішується Верховною Радою України.

 Повноваження прокурорів, організація, засади та порядок діяльності прокуратури визначаються Конституцією України, цим Законом, іншими законодавчими актами.

 Органи прокуратури у встановленому порядку в межах своєї компетенції вирішують питання, що випливають із загальновизнаних норм міжнародного права, а також укладених Україною міждержавних договорів.

 Діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань:

 1) закріплених Конституцією України незалежності республіки, суспільного та державного ладу, політичної та економічної системи, прав національних груп і територіальних утворень;

 2) гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина;

 3) основ демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих Рад народних депутатів, органів територіального громадського самоврядування.

 Основними функціями прокуратури є:

 1) нагляд за додержанням законів усіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами;

 2) нагляд за додержанням законів органами, які ведуть боротьбу із злочинністю та іншими правопорушеннями і розслідують діяння, що містять ознаки злочину;

 3) розслідування діянь, що містять ознаки злочину;

 4) підтримання державного обвинувачення, участь у розгляді в судах кримінальних, цивільних справ та справ про адміністративні правопорушення і господарських спорів у арбітражних судах;

 5) нагляд за виконанням законів у місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, при виконанні покарань та застосуванні інших заходів примусового характеру, які призначаються судом;

 6) нагляд за додержанням законів органами військового управління, військовими об'єднаннями, з'єднаннями, частинами, підрозділами, установами і військовими навчальними закладами та посадовими особами Збройних Сил, Прикордонних військ, Національної гвардії, Управління державної охорони, Служби безпеки України та інших військових формувань, дислокованих на території України.

 Прокуратура бере участь у розробленні органами державної влади заходів запобігання злочинам та іншим правопорушенням, у роботі по вдосконаленню та роз'ясненню законодавства.

 На прокуратуру не можуть покладатися функції, не передбачені законами України.

 Органи прокуратури України:

 1) становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим;

 2) здійснюють свої повноваження на підставі додержання Конституції України та чинних на території республіки законів, незалежно від будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських об'єднань чи їх органів;

 3) захищають у межах своєї компетенції права і свободи громадян на засадах їх рівності перед законом, незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак;

 4) вживають заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення у встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення;

 5) діють гласно, інформують державні органи влади, громадськість про стан законності та заходи щодо її зміцнення.

 Працівники прокуратури не можуть належати до будь-яких політичних партій чи рухів.

 Діяльність прокуратури підконтрольна Верховній Раді України, утворюваним нею для цієї мети органам. Втручання інших органів державної влади і управління, посадових осіб, засобів масової інформації, громадсько-політичних організацій (рухів) та їх представників у діяльність прокуратури по нагляду за додержанням законів або по розслідуванню діянь, що містять ознаки злочину, забороняється.

 Вплив у будь-якій формі на працівника прокуратури з метою перешкодити виконанню ним службових обов'язків або добитися прийняття неправомірного рішення тягне за собою відповідальність, передбачену законом.

 Звернення представників влади, інших посадових осіб до прокурора з приводу конкретних справ і матеріалів, що знаходяться у провадженні прокуратури, не можуть містити будь-яких вказівок або вимог щодо результатів їх вирішення.

 Ніхто не має права без дозволу прокурора або слідчого розголошувати дані перевірок і попереднього слідства до їх закінчення.

 Вимоги прокурора, які відповідають чинному законодавству, є обов'язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян і виконуються невідкладно або у передбачені законом чи визначені прокурором строки.

 Статистична та інша інформація або їх копії, необхідні для здійснення прокурорського нагляду чи розслідування, видаються на вимогу прокурора або слідчого безкоштовно.

 Невиконання без поважних причин законних вимог прокурора тягне за собою передбачену законом відповідальність.

 Посадові особи і громадяни зобов'язані з'являтись за викликом прокурора і давати пояснення з обставин, які з'ясовуються прокурорською перевіркою. В разі ухилення від прибуття посадова особа або громадянин за постановою прокурора можуть бути доставлені примусово органами міліції.

 Генеральний прокурор України, його заступники мають право брати участь у засіданнях Верховної Ради України, її Президії, постійних комісій та інших органів Верховної Ради України, Конституційного Суду України, Кабінету Міністрів України, його Президії, колегій міністерств, комітетів та відомств.

 Генеральний прокурор України, прокурор Автономної Республіки Крим, їх заступники мають право брати участь у засіданнях Верховної Ради Автономної Республіки Крим, її Президії, постійних комісій та інших органів Верховної Ради, Уряду Автономної Республіки Крим, його Президії, колегій міністерств, комітетів і відомств Автономної Республіки Крим, а також місцевих Рад народних депутатів, їх виконавчих комітетів, комісій, інших органів управління.

 Прокурори областей, міст Києва і Севастополя, районні, міжрайонні, міські, транспортні та інші прирівняні до них прокурори, заступники і помічники прокурорів мають право брати участь у засіданнях Рад народних депутатів відповідного рівня, їх виконавчих комітетів, інших місцевих органів управління.

 Прокурори не можуть входити до складу комісій, комітетів та інших колегіальних органів, утворюваних Радами народних депутатів або їх виконавчими органами.

 У разі невідповідності Указу Президента України законам України Генеральний прокурор України у передбаченому законом порядку звертається з поданням до Конституційного Суду України.

 Генеральний прокурор України може звернутися до Верховної Ради України з поданням про невідповідність законам України указу чи постанови Президії Верховної Ради України.

 Рішення Прем'єр-міністра України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, правові акти, прийняті Верховною Радою Автономної Республіки Крим, її Президією та іншими органами Верховної Ради Автономної Республіки Крим, правові акти Уряду та інших органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим, які суперечать чинному законодавству, можуть бути опротестовані Генеральним прокурором України. Протест вноситься до того органу, який видав незаконний акт, а в разі відхилення протесту прокурор звертається з поданням до Президента України або Конституційного Суду України.

 Генеральний прокурор України може вносити подання до Верховної Ради України з питань, що потребують тлумачення закону.

 Правові акти Уряду та інших органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим, які суперечать Конституції та законам України, а також законам Автономної Республіки Крим, що прийняті в межах її компетенції, можуть бути опротестовані прокурором Автономної Республіки Крим.

 Протест вноситься до того органу, який видав незаконний акт, а в разі відхилення протесту прокурор Автономної Республіки Крим або його заступники звертаються із заявою до Верховного Суду Автономної Республіки Крим в порядку, передбаченому законодавством про скасування незаконного правового акта.

 Прокурор Автономної Республіки Крим може звернутися до Верховної Ради Автономної Республіки Крим з поданням про невідповідність Конституції та законам України правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, її Президії та інших органів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

 Прокурор Автономної Республіки Крим може вносити подання до Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, що потребують тлумачення Закону.

 Генеральний прокурор України має право бути невідкладно прийнятим Головою Верховної Ради України, Президентом України, Прем'єр-міністром України.

 Прокурор Автономної Республіки Крим має право бути невідкладно прийнятим Головою Верховної Ради Автономної Республіки Крим і головою Уряду Автономної Республіки Крим.

 Прокурори областей, міст Києва і Севастополя, районні, міські і прирівняні до них інші прокурори мають право бути невідкладно прийнятими керівниками, іншими посадовими особами відповідних органів державної влади та управління, підприємств, установ і організацій.

 Прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян та юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду.

 Прокурор здійснює нагляд за додержанням вимог законодавства щодо порядку розгляду скарг всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами.

 Прокурор проводить особистий прийом громадян.

 Прийняте прокурором рішення може бути оскаржено вищестоящому прокурору, а в передбачених законом випадках - до суду.

 Після прийняття рішення по скарзі Генеральним прокурором України провадження по таких скаргах в органах прокуратури припиняється.

 Систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури.

 До органів військових прокуратур належать військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Чорноморського флоту та Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів (на правах міських).

 Штатна чисельність органів прокуратури України в межах фонду заробітної плати затверджується Генеральним прокурором України.

 Генеральну прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який має першого заступника та заступників.

 Структуру Генеральної прокуратури України та Положення про її структурні підрозділи затверджує Генеральний прокурор України.

 У Генеральній прокуратурі України утворюється колегія у складі Генерального прокурора України (голова), його першого заступника, заступників, прокурора Автономної Республіки Крим, інших керівних працівників органів прокуратури. Персональний склад колегії затверджується Верховною Радою України за поданням Генерального прокурора України.

 Генеральна прокуратура України разом з Міністерством внутрішніх справ України та іншими заінтересованими міністерствами і відомствами, за погодженням з Міністерством статистики України, розробляє систему та методику єдиного обліку і статистичної звітності про злочинність, розкриття і розслідування злочинів.

 Генеральний прокурор України:

 1) спрямовує роботу органів прокуратури і здійснює контроль за їх діяльністю;

 2) призначає першого заступника, заступників Генерального прокурора України, керівників структурних підрозділів, головного бухгалтера, інших працівників Генеральної прокуратури України;

 3) затверджує структуру і штатну чисельність підпорядкованих органів прокуратури, розподіляє кошти на їх утримання;

 4) призначає за погодженням з Верховною Радою Автономної Республіки Крим прокурора Автономної Республіки Крим;

 5) призначає заступників прокурора Автономної Республіки Крим, прокурорів областей, міст Києва і Севастополя, їх заступників, міських, районних, міжрайонних, а також прирівняних до них інших прокурорів;

 6) відповідно до законодавства визначає порядок прийняття, переміщення та звільнення прокурорів, слідчих прокуратури та інших спеціалістів, за винятком осіб, призначення яких передбачено цим Законом;

 7) відповідно до законів України видає обов'язкові для всіх органів прокуратури накази, розпорядження, затверджує положення та інструкції;

 8) присвоює класні чини згідно з Положенням про класні чини працівників прокуратури. Вносить подання Президенту України про присвоєння класних чинів державного радника юстиції 1, 2 і 3 класів.

 Вказівки Генерального прокурора України з питань розслідування є обов'язковими для виконання всіма органами дізнання і попереднього слідства.

 Накази та інші акти Генерального прокурора України нормативного характеру в разі невідповідності їх Конституції або іншим законам України можуть бути скасовані як Верховною Радою України або відповідним судом у порядку, передбаченому законом, так і самим Генеральним прокурором України.

 Прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, міські, районні, міжрайонні, районні в містах, а також інші прокуратури очолюють відповідні прокурори.

 Прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та інші прокурори (на правах обласних) :

 1) призначають на посади і звільняють працівників, крім тих, яких призначає Генеральний прокурор України;

 2) за погодженням з Генеральним прокурором України вносять зміни до встановлених штатів підлеглих їм прокуратур в межах затвердженої чисельності і фонду заробітної плати.

 У прокуратурах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та інших прокуратурах ( на правах обласних ) утворюються колегії у складі прокурора (голова), його заступників, інших керівних працівників. Персональний склад колегій затверджується Генеральним прокурором України.

 У Генеральній прокуратурі України, прокуратурі Автономної Республіки Крим є старші слідчі в особливо важливих справах і слідчі в особливо важливих справах; у прокуратурах областей, міст та інших прирівняних до них прокуратурах можуть бути слідчі в особливо важливих справах і старші слідчі; у районних, міжрайонних, міських - старші слідчі і слідчі.

 Слідчі прокуратури провадять попереднє слідство у справах про діяння, що містять ознаки злочину, віднесені законом до їх підслідності, а також в інших справах, переданих їм прокурором.

 Колегії прокуратур є дорадчими органами і розглядають найбільш важливі питання, що стосуються додержання законності, стану правопорядку, діяльності органів прокуратури, виконання наказів Генерального прокурора України, кадрові питання, заслуховують звіти підпорядкованих прокурорів, начальників структурних підрозділів та інших працівників прокуратури.

 На засіданнях колегій можуть заслуховуватись повідомлення і пояснення керівників міністерств, відомств, органів державного управління, нагляду та контролю, підприємств, установ і організацій, їх об'єднань, інших посадових осіб з приводу порушень законодавства.

 Рішення колегій доводяться до відома працівників органів прокуратури. В разі розбіжностей між прокурором і колегією він проводить в життя своє рішення. Про розбіжності Генеральний прокурор України доповідає Голові Верховної Ради України, а інші прокурори - Генеральному прокурору України. Члени колегії Генеральної прокуратури можуть повідомити свою особисту думку Голові Верховної Ради України, а члени колегій інших прокуратур - Генеральному прокурору України.

 Предметом загального нагляду є:

 1) відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами вимогам Конституції України та чинним законам;

 2) додержання законів про недоторканність особи, соціально

-економічні, політичні, особисті права і свободи громадян, захист їх честі і гідності, якщо законом не передбачений інший порядок захисту цих прав;

 3) додержання законів, що стосуються економічних, міжнаціональних відносин, охорони навколишнього середовища, митниці та зовнішньоекономічної діяльності.

 Перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів - також з власної ініціативи прокурора. Прокуратура не підміняє органи відомчого управління та контролю і не втручається у господарську діяльність, якщо така діяльність не суперечить чинному законодавству.

 При здійсненні загального нагляду прокурор має право:

 1) безперешкодно за посвідченням, що підтверджує займану посаду, входити у приміщення державних органів, органів місцевого та регіонального самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, підпорядкованості чи приналежності, до військових частин, установ без особливих перепусток, де такі запроваджено; мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки, в тому числі за письмовою вимогою й тих, що містять комерційну чи банківську таємницю або конфіденційну інформацію. Письмово вимагати подання в прокуратуру для перевірки зазначених документів та матеріалів, видачі необхідних довідок, в тому числі щодо операцій і рахунків юридичних осіб та інших організацій, для вирішення питань, пов'язаних з перевіркою;

 2) вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти і документи, одержувати інформацію про стан законності і заходи щодо її забезпечення;

 3) вимагати від керівників та колегіальних органів проведення перевірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних підприємств, установ, організацій та інших структур незалежно від форм власності, а також виділення спеціалістів для проведення перевірок, відомчих і позавідомчих експертиз;

 4) викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або письмових пояснень щодо порушень закону.

 При виявленні порушень закону прокурор або його заступник у межах своєї компетенції мають право:

 1) опротестувати акти Прем'єр-міністра України, Кабінету Міністрів України, Уряду Автономної Республіки Крим, міністерств, державних комітетів і відомств, виконавчих і розпорядчих органів місцевих Рад народних депутатів, підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань, а також рішення і дії посадових осіб;

 2) вносити подання або протест на рішення місцевих Рад народних депутатів залежно від характеру порушень;

 3) порушувати у встановленому законом порядку кримінальну справу, дисциплінарне провадження або провадження про адміністративне правопорушення, передавати матеріали на розгляд громадських організацій;

 4) давати приписи про усунення очевидних порушень закону;

 5) вносити подання до державних органів, громадських організацій і посадовим особам про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли;

 6) звертатись до суду або арбітражного суду з заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб.

 Протест на акт, що суперечить закону, приноситься прокурором, його заступником до органу, який його видав, або до вищестоящого органу. У такому ж порядку приноситься протест на незаконні рішення чи дії посадової особи.

 У протесті прокурор ставить питання про скасування акта або приведення його у відповідність з законом, а також припинення незаконної дії посадової особи, поновлення порушеного права.

 Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає обов'язковому розгляду відповідним органом або посадовою особою у десятиденний строк після його надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей же строк повідомляється прокурору.

 У разі відхилення протесту або ухилення від його розгляду прокурор може звернутися з заявою до суду про визнання акта незаконним. Заяву до суду може бути подано протягом п'ятнадцяти днів з моменту одержання повідомлення про відхилення протесту або закінчення передбаченого законом строку для його розгляду. Подача такої заяви зупиняє дію правового акта.

 Письмовий припис про усунення порушень закону вноситься прокурором, його заступником органу чи посадовій особі, які допустили порушення, або вищестоящому у порядку підпорядкованості органу чи посадовій особі, які правомочні усунути порушення.

 Письмовий припис вноситься у випадках, коли порушення закону має очевидний характер і може завдати істотної шкоди інтересам держави, підприємства, установи, організації, а також громадянам, якщо не буде негайно усунуто. Припис підлягає негайному виконанню, про що повідомляється прокурору.

 Орган чи посадова особа можуть оскаржити припис вищестоящому прокурору, який зобов'язаний розглянути скаргу протягом десяти днів. Рішення вищестоящого прокурора є остаточним.

 Подання з вимогами усунення порушень закону, причин цих порушень і умов, що їм сприяють, вноситься прокурором, його заступником у державний орган, громадську організацію або посадовій особі, які наділені повноваженням усунути порушення закону, і підлягає невідкладному розгляду. Не пізніш як у місячний строк має бути вжито відповідних заходів до усунення порушень закону, причин та умов, що їм сприяють, і про наслідки повідомлено прокурору.

 Колегіальний орган, якому внесено подання, повідомляє про день засідання прокурору, який вправі особисто взяти участь у його розгляді.

 У разі порушення закону посадовою особою або громадянином прокурор, його заступник, залежно від характеру порушення закону, виносить мотивовану постанову про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи щодо цих осіб.

 Постанова про порушення дисциплінарного провадження або провадження про адміністративне правопорушення підлягає розгляду повноважною посадовою особою або відповідним органом у десятиденний строк після її надходження, якщо інше не встановлено законом.

 У протесті, поданні, приписі або постанові прокурора обов'язково зазначається, ким і яке положення закону порушено, в чому полягає порушення та що і в який строк посадова особа або орган мають вжити до його усунення.

 Генеральний прокурор України відповідно до міждержавних угод про надання правової допомоги вирішує питання про порушення і розслідування кримінальних справ, проведення дізнання, видачу злочинців або осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, направлення повідомлень про наслідки кримінального переслідування, а також інші передбачені такими угодами питання.

 Прокурор за наявності передбачених законом підстав дає санкцію на затримання і видворення у примусовому порядку іноземного громадянина або особи без громадянства за межі України.

 Право на дачу санкції у таких випадках належить Генеральному прокурору України, заступникам Генерального прокурора України, прокурорам Автономної Республіки Крим, областей і міст Києва і Севастополя.

 Особі, яка викликається до прокуратури, виплачується середній заробіток за час, затрачений у зв'язку з викликом, за рахунок державного бюджету. Підставою для оплати і відсутності на роботі є повістка з відповідною відміткою прокуратури.

 Виплата винагороди експертам, перекладачам та іншим спеціалістам, а також витрат, пов'язаних з їх викликом до прокуратури, провадиться за рахунок державного бюджету. У такому ж порядку відшкодовуються витрати обвинуваченим, яких виправдано судом.

Прокурор дає санкцію на арешт підозрюваного або обвинуваченого за наявності передбачених законом підстав. При вирішенні питання про дачу санкції на арешт прокурор зобов'язаний ретельно ознайомитися з усіма матеріалами, що дають підстави для взяття під варту, а в необхідних випадках особисто допитати підозрюваного або обвинуваченого. Неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого прокурор зобов'язаний допитати в усіх випадках.

Протест на постанову судді у справі про адміністративне правопорушення може бути принесено районним, міським прокурорами або вищестоящими прокурорами та їх заступниками.

 Протест, касаційне і окреме подання на вирок, рішення, ухвалу і постанову суду можуть бути доповнені або змінені прокурором, який приніс протест, а також вищестоящим прокурором, його заступником до початку розгляду справи судом.

Прокурор, який здійснює нагляд, має право:

 1) у будь-який час відвідувати місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, установи, в яких засуджені відбувають покарання, установи для примусового лікування і перевиховання, опитувати осіб, що там перебувають, знайомитись з документами, на підставі яких ці особи затримані, заарештовані, засуджені або до них застосовано заходи примусового характеру;

 2) перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації цих установ, зупиняти виконання таких актів, опротестовувати або скасовувати їх у разі невідповідності законодавству, вимагати від посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень;

 3) прокурор зобов'язаний негайно звільнити особу, яка незаконно перебуває в місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, позбавлення волі або в установі для виконання заходів примусового характеру.

 Постанови і вказівки прокурора щодо додержання встановлених законодавством порядку і умов тримання затриманих, заарештованих, засуджених до позбавлення волі та виконання інших покарань, а також осіб, до яких застосовано заходи примусового характеру, є обов'язковими і підлягають негайному виконанню.

 Прокурорами і слідчими можуть призначатися громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові і моральні якості. Особи, які не мають досвіду практичної роботи за спеціальністю, проходять в органах прокуратури стажування строком до одного року. Порядок стажування визначається Генеральним прокурором України.

 Особи, вперше призначені на посади помічників прокурорів, прокурорів управлінь, відділів, слідчих прокуратури, приймають "Присягу працівника прокуратури". Текст присяги затверджується Верховною Радою України. Процедура її прийняття визначається Генеральним прокурором України.

 На посади прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів призначаються особи віком не молодше 30 років, які мають стаж роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше семи років; на посади районних і міських прокурорів - віком не молодше 25 років із стажем роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше трьох років.

Прокурорсько-слідчі працівники за тривалу і бездоганну службу можуть бути нагороджені Генеральним прокурором України нагрудним знаком "Почесний працівник прокуратури України" з одночасним врученням грамоти Генерального прокурора України. Положення про нагородження нагрудним знаком затверджується Генеральним прокурором України.

 За порушення закону, неналежне виконання службових обов'язків чи скоєння ганебного вчинку прокурори і слідчі несуть відповідальність згідно з Дисциплінарним статутом прокуратури України, який затверджується Верховною Радою України.

Заробітна плата прокурорів і слідчих прокуратури складається із посадових окладів, надбавок за класні чини, вислугу років і має забезпечувати достатні матеріальні умови для незалежного виконання службових обов'язків, а так само закріплення кваліфікованих кадрів. Надбавки за вислугу років встановлюються також іншим працівникам прокуратури (спеціалістам, службовцям, робітникам). Розміри посадових окладів, надбавок за класні чини та вислугу років затверджуються Президією Верховної Ради України або Президентом України.

 Грошове утримання прокурорів, слідчих, службовців та інших працівників військових прокуратур здійснюється Міністерством оборони України. вими приміщеннями, їх охорони, транспортом, засобами зв'язку, іншим необхідним майном, а військовослужбовців цих прокуратур обмундируванням здійснюється Міністерством оборони України.

 Працівники прокуратури, яким присвоєно класні чини, мають єдиний формений одяг з відповідними відзнаками, що видається безкоштовно.

 Генеральна прокуратура України і підпорядковані їй прокуратури є юридичними особами і мають свою печатку з зображенням Державного герба України та своїм найменуванням.

 Прокурори і слідчі прокуратури мають службове посвідчення. Положення про службове посвідчення працівника прокуратури та його зразок затверджує Президія Верховної Ради України.

Міліція

 Міліція в Україні - державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

 Основними завданнями міліції є:

·     забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів;

·     запобігання правопорушенням та їх припинення;

·     охорона і забезпечення громадського порядку;

·     виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили;

·     забезпечення безпеки дорожнього руху;

·     захист власності від злочинних посягань;

·     виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень;

·     участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків.

 Діяльність міліції будується на принципах законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями й населенням.

 Діяльність міліції є гласною. Вона інформує органи влади і управління, трудові колективи, громадські організації, населення і засоби масової інформації про свою діяльність, стан громадського порядку та заходи щодо його зміцнення. За погодженням з міліцією засоби масової інформації можуть акредитувати своїх журналістів при її органах. Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або службову таємницю.

 У підрозділах міліції не допускається діяльність політичних партій, рухів та інших громадських об'єднань, що мають політичну мету. При виконанні службових обов'язків працівники міліції незалежні від впливу будь-яких політичних, громадських об'єднань.

 Правовою основою діяльності міліції є: Конституція України, цей Закон, інші законодавчі акти України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти Міністерства внутрішніх справ України, Загальна декларація прав людини, міжнародні правові норми, ратифіковані у встановленому порядку.

 Міліція виконує свої завдання неупереджено, у точній відповідності з законом. Ніякі виняткові обставини або вказівки службових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльності міліції. Для забезпечення громадського порядку працівники міліції зобов'язані вживати заходів незалежно від свого підпорядкування.

 Міліція поважає гідність особи і виявляє до неї гуманне ставлення, захищає права людини незалежно від її соціального походження, майнового та іншого стану, расової та національної належності, громадянства, віку, мови та освіти, ставлення до релігії, статі, політичних та інших переконань. При звертанні до громадянина працівник міліції зобов'язаний назвати своє прізвище, звання та пред'явити на його вимогу службове посвідчення. У взаємовідносинах з громадянами працівник міліції повинен виявляти високу культуру і такт.

 Міліція не розголошує відомостей, що стосуються особистого життя людини, принижують її честь і гідність, якщо виконання обов'язків не вимагає іншого.

 Міліція тимчасово, в межах чинного законодавства, обмежує права і свободи громадян, якщо без цього не можуть бути виконані покладені на неї обов'язки, й зобов'язана дати їм пояснення з цього приводу.

 Міліція забезпечує право на юридичний захист та інші права затриманих і взятих під варту осіб, не пізніш як через 24 години повідомляє про їх місцеперебування близьким родичам, адміністрації за місцем роботи чи навчання і в разі необхідності вживає заходів до негайного подання їм медичної та іншої допомоги.

 Державні органи, громадські об'єднання, службові особи, трудові колективи, громадяни зобов'язані сприяти міліції в охороні громадського порядку і боротьбі із злочинністю.

 Міліція має право для виконання покладених на неї завдань залучати громадян за їх згодою до співробітництва у порядку, встановленому законами, що регулюють профілактичну та оперативно-розшукову діяльність. Примусове залучення громадян до співробітництва з міліцією забороняється.

 Міліція є єдиною системою органів, яка входить до структури Міністерства внутрішніх справ України, виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції. Вона складається з підрозділів:

·     кримінальної міліції;

·     міліції громадської безпеки;

·     транспортної міліції;

·     державної автомобільної інспекції;

·     міліції охорони;

·     спеціальної міліції.

 Для забезпечення громадського порядку на об'єктах і територіях, які мають особливе народногосподарське значення або постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи, Міністерством внутрішніх справ України з дозволу Кабінету Міністрів України можуть створюватись спеціальні підрозділи міліції.

 На території України забороняється створення військових або інших збройних формувань чи груп, не передбачених законодавством України.

 Організаційна структура і штатна чисельність міліції визначаються в порядку, встановлюваному Кабінетом Міністрів України.

У своїй діяльності міліція підпорядковується Міністерству внутрішніх справ України.

 Міністр внутрішніх справ України здійснює керівництво всією міліцією України.

 В Республіці Крим міліцією керує заступник Міністра внутрішніх справ України - начальник Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Криму; в областях, містах, районах міліцією, крім транспортної, керують відповідно начальники головних управлінь, управлінь Міністерства внутрішніх справ України в області, місті, начальники міських і районних відділів (управлінь) головних управлінь, управлінь Міністерства внутрішніх справ України в області, місті.

Працівник міліції на території України незалежно від посади, яку він займає, місцезнаходження і часу в разі звернення до нього громадян або службових осіб з заявою чи повідомленням про події, які загрожують особистій чи громадській безпеці, або у разі безпосереднього виявлення таких зобов'язаний вжити заходів до попередження і припинення правопорушень, рятування людей, подання допомоги особам, які її потребують, встановлення і затримання осіб, які вчинили правопорушення, охорони місця події і повідомити про це в найближчий підрозділ міліції.

Застосуванню сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї повинно передувати попередження про намір їх використання, якщо дозволяють обставини. Без попередження фізична сила, спеціальні засоби і зброя можуть застосовуватися, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров'ю громадян чи працівників міліції.

 Забороняється застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та малолітніх, крім випадків вчинення ними групового нападу, що загрожує життю і здоров'ю людей, працівників міліції, або збройного нападу чи збройного опору.

 У разі неможливості уникнути застосування сили вона не повинна перевищувати міри, необхідної для виконання покладених на міліцію обов'язків і має зводитись до мінімуму можливості завдання шкоди здоров'ю правопорушників та інших громадян. При завданні шкоди міліція забезпечує подання необхідної допомоги потерпілим в найкоротший строк.

 Про застосування фізичної сили, спеціальних засобів примусу працівник міліції рапортом доводить до відома безпосереднього начальника.

 Про поранення або смерть, що сталися внаслідок застосування фізичного впливу і спеціальних засобів, а також про всі випадки застосування зброї працівник міліції зобов'язаний негайно і письмово повідомити своєму начальникові для сповіщення прокуророві.

 Перевищення повноважень по застосуванню сили, в тому числі спеціальних засобів і зброї, тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

 Працівники міліції мають право застосовувати заходи фізичного впливу, в тому числі прийоми рукопашного бою, для припинення правопорушень, подолання протидії законним вимогам міліції, якщо інші способи не забезпечили виконання покладених на неї обов'язків.

 Працівники міліції мають право застосовувати наручники, гумові кийки, засоби зв'язування, сльозоточиві речовини, світлозвукові пристрої відволікаючої дії, пристрої для відкриття приміщень і примусової зупинки транспорту, водомети, бронемашини та інші спеціальні і транспортні засоби, а також використовувати службових собак у таких випадках:

 1) для захисту громадян і самозахисту від нападу та інших дій, що створюють загрозу їх життю або здоров'ю;

 2) для припинення масових безпорядків і групових порушень громадського порядку;

 3) для відбиття нападу на будівлі, приміщення, споруди і транспортні засоби, незалежно від їх належності, або їх звільнення у разі захоплення;

 4) для затримання і доставки в міліцію або інше службове приміщення осіб, які вчинили правопорушення, а також для конвоювання і тримання осіб, затриманих і підданих арешту, взятих під варту, якщо зазначені вище особи чинять опір працівникам міліції або якщо є підстави вважати, що вони можуть вчинити втечу чи завдати шкоди оточуючим або собі;

 5) для припинення масового захоплення землі та інших дій, що можуть призвести до зіткнення груп населення, а також діянь, які паралізують роботу транспорту, життєдіяльність населених пунктів, посягають на громадський спокій, життя і здоров'я людей;

 6) для припинення опору працівникові міліції та іншим особам, які виконують службові або громадські обов'язки по охороні громадського порядку і боротьбі із злочинністю;

 7) для звільнення заложників.

 Вид спеціального засобу, час початку та інтенсивність його застосування визначаються з урахуванням обстановки, що склалася, характеру правопорушення і особи правопорушника.

 Повний перелік спеціальних засобів, а також правила їх застосування встановлюються Кабінетом Міністрів України за висновком Міністерства охорони здоров'я України і Генеральної прокуратури України і публікуються в засобах масової інформації.

Забороняється застосовувати і використовувати вогнепальну зброю при значному скупченні людей, якщо від цього можуть постраждати сторонні особи.

 Працівники міліції мають право використовувати зброю для подання сигналу тривоги або виклику допомоги, для знешкодження тварини, яка загрожує життю і здоров'ю громадян або працівника міліції.

 Працівник міліції має право оголити вогнепальну зброю і привести її у готовність, якщо вважає, що в обстановці, яка склалася, можуть виникнути підстави для її застосування. При затриманні злочинців чи правопорушників або осіб, яких працівник міліції запідозрив у скоєнні злочинів чи правопорушень, а також при перевірці документів у підозрілих осіб, працівник міліції може привести у готовність вогнепальну зброю, що є попередженням про можливість її застосування.

 Спроба особи, яка затримується працівником міліції із вогнепальною зброєю в руках, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань, чи доторкнутись до зброї, дають працівникові міліції право застосувати вогнепальну зброю.

Особовий склад міліції складається з працівників, що проходять державну службу в підрозділах міліції, яким відповідно до чинного законодавства присвоєно спеціальні звання міліції.

 Працівники міліції мають єдиний формений одяг, зразки якого затверджуються Кабінетом Міністрів України, що видається безплатно, і відзнаки. Працівникам міліції видається службове посвідчення.

 Використання спеціальних звань, відзнак, форми одягу і службового посвідчення працівника міліції особою, яка не є працівником міліції, тягне за собою відповідальність за законом.

 На службу до міліції приймаються на контрактній основі громадяни, здатні за своїми особистими, діловими і моральними якостями, освітнім рівнем, фізичною підготовкою і станом здоров'я виконувати покладені на міліцію завдання. При прийнятті на службу може бути встановлено іспитовий строк до одного року.

 Працівники міліції приносять присягу, текст якої затверджується Кабінетом Міністрів України.

 Не можуть бути прийняті на службу до міліції особи, які раніше засуджувались за вчинення злочину.

Порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.

 Особи, прийняті на службу до міліції, в тому числі слухачі й курсанти шкіл міліції, які перебувають на військовому обліку, на час служби знімаються з нього і перебувають у кадрах Міністерства внутрішніх справ України.

Чисельність підрозділів міліції, що здійснюють охорону об'єктів за договорами, і перелік таких об'єктів встановлюються в цілому по республіці Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства внутрішніх справ України.

 Виконавчі комітети Рад народних депутатів надають безоплатно органам і підрозділам міліції службові приміщення, а дільничним інспекторам міліції - приміщення для роботи, обладнані меблями і засобами зв'язку.

 Підрозділам міліції, які утримуються за рахунок коштів, що надходять на підставі договорів, відповідні міністерства і відомства надають безоплатно службові приміщення, обладнані меблями і засобами зв'язку, транспорт, криміналістичну та іншу техніку.

 Підприємства, установи й організації за згодою трудових колективів можуть виділяти міліції додаткові кошти, транспорт та іншу техніку, необхідні для охорони громадського порядку і боротьби із злочинністю.

 Підрозділам міліції на залізничному, водному та повітряному транспорті відповідні транспортні відомства безоплатно надають службові приміщення, обладнані меблями, засобами зв'язку, і несуть витрати по їх експлуатації.

 Працівник міліції у межах повноважень, наданих цим Законом та іншими законодавчими актами, самостійно приймає рішення і несе за свої протиправні дії або бездіяльність дисциплінарну чи кримінальну відповідальність.

 При порушенні працівником міліції прав і законних інтересів громадянина міліція зобов'язана вжити заходів до поновлення цих прав, відшкодування завданих матеріальних збитків, на вимогу громадянина публічно вибачитися.

 Працівник міліції, який виконує свої обов'язки відповідно до наданих законодавством повноважень та у межах закону, не несе відповідальності за завдані збитки. Такі збитки компенсуються за рахунок держави.

 Дії працівника міліції можуть бути оскаржені у встановленому порядку до органів внутрішніх справ, суду або прокурору.

 Службова особа міліції, яка порушила вимоги закону або неналежно виконує свої обов'язки, несе відповідальність у встановленому порядку.

 Контроль за діяльністю міліції здійснюють Кабінет Міністрів України, Міністр внутрішніх справ України і в межах своєї компетенції Ради народних депутатів.

 Ради народних депутатів, здійснюючи контроль за роботою міліції, не втручаються в її оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та адміністративну діяльність.

Нагляд за додержанням законності у діяльності міліції здійснюють Генеральний прокурор України і підлеглі йому прокурори.

Адвакатура

 

 Адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.

 Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.

 Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

 Діяльність адвокатури регулюється Конституцією України, цим Законом, іншими законодавчими актами України і статутами адвокатських об'єднань.

 Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.

 Адвокат має право займатись адвокатською діяльністю індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об'єднання, які діють відповідно до цього Закону та статутів адвокатських об'єднань.

 Адвокатські об'єднання діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Реєстрація адвокатських об'єднань провадиться у Міністерстві юстиції України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Адвокатські об'єднання письмово повідомляють місцеві органи влади про свою реєстрацію, а адвокати - про одержання свідоцтва на право займатися адвокатською діяльністю.

 Порядок утворення, діяльності, реорганізації та ліквідації адвокатських об'єднань, структура, штати, функції, порядок витрачання коштів, права та обов'язки керівних органів, порядок їх обрання та інші питання, що належать до їх діяльності, регулюються статутом відповідного об'єднання.

 Адвокатські бюро, колегії, фірми, контори та інші адвокатські об'єднання є юридичними особами. Адвокати та адвокатські об'єднання відкривають розрахунковий та інші рахунки в банках на території України, а у встановленому чинним законодавством порядку - і в іноземних банках, мають печатку і штамп із своїм найменуванням.

 Адвокати дають консультації та роз'яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть; здійснюють представництво в суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами; подають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб, виконують свої обов'язки відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства.

 Адвокат може здійснювати й інші види юридичної допомоги, передбачені законодавством.

 При здійсненні професійної діяльності адвокат має право:

 представляти і захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їх дорученням у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить вирішення відповідних питань;

 збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення, зокрема:

 запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян - за їх згодою;

 ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом;

 отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань;

 застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства;

 доповідати клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги;

 бути присутнім при розгляді своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення щодо суті клопотань і скарг;

 виконувати інші дії, передбачені законодавством.

 При здійсненні своїх професійних обов'язків адвокат зобов'язаний неухильно додержувати вимог чинного законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення, та відмовитись від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.

 Адвокат не має права прийняти доручення про подання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі подає або раніше подавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як слідчий, особа, що провадила дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий, а також коли в розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках.

 Адвокат може мати помічника або кількох помічників із числа осіб, які мають вищу юридичну освіту. Умови роботи визначаються контрактом між адвокатом (адвокатським об'єднанням) і помічником адвоката з додержанням законодавства про працю.

 Помічник адвоката може виконувати доручення у справах, які знаходяться у провадженні адвоката, крім тих, що належать до процесуальних повноважень останнього.

 Не можуть бути помічниками адвоката особи, вказані в частині другій статті 2 цього Закону.

 Адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю. Предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків.

 Дані попереднього слідства, які стали відомі адвокату у зв'язку з виконанням ним своїх професійних обов'язків, можуть бути розголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Адвокати, винні у розголошенні відомостей попереднього слідства, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

 Адвокату, помічнику адвоката, посадовим особам адвокатських об'єднань забороняється розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці, і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб.

 Професійні права, честь і гідність адвоката охороняються законом. Забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об'єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони не можуть бути допитані як свідки.

 Документи, пов'язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню без його згоди. Забороняється прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв`язку з оперативно-розшуковою діяльністю без санкції Генерального прокурора України, його заступників, прокурорів Республіки Крим, області, міста Києва.

 Не може бути внесено подання органом дізнання, слідчим, прокурором, а також винесено окрему ухвалу суду щодо правової позиції адвоката у справі.

 Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасниками процесу.

 Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Республіки Крим, області, міста Києва. Адвоката не можна притягнути до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності або погрожувати її застосуванням у зв'язку з поданням юридичної допомоги громадянам та організаціям згідно з законом.

 Адвокат та його помічник користуються правом на відпустку та на всі види допомоги по державному соціальному страхуванню.

 Внески на державне соціальне страхування сплачуються адвокатом та його помічником на рівні осіб, які займаються діяльністю, заснованою на особистій власності фізичної особи та виключно на її праці.

 Призначення і виплата адвокату та його помічнику допомоги і пенсій по державному соціальному страхуванню провадяться відповідно до законодавства про соціальне страхування і соціальне забезпечення.

 Оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином чи юридичною особою і адвокатським об'єднанням чи адвокатом.

 У разі участі адвоката у кримінальній справі за призначенням та при звільненні громадянина від оплати юридичної допомоги через його малозабезпеченість оплата праці адвоката здійснюється за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Порядок призначення адвоката для подання юридичної допомоги громадянам визначається кримінально-процесуальним законодавством.

 Якщо договір розривається достроково, оплата праці адвоката провадиться за фактично виконану роботу. У разі неналежного виконання доручення на вимогу громадянина або юридичної особи, які уклали договір з адвокатом чи з адвокатським об'єднанням, внесена плата повертається їм повністю або частково, а при виникненні спору - за рішенням суду.

 Порядок оплати праці помічника адвоката визначається угодою між ним та адвокатом чи адвокатським об'єднанням. Заробітна плата помічника адвоката не може бути нижчою від встановленого державою мінімального розміру заробітної плати.

Для визначення рівня професійних знань осіб, які мають намір займатися адвокатською діяльністю, вирішення питань про дисциплінарну відповідальність адвокатів у Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі утворюються строком на 3 роки кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури. Ці комісії утворюються у складі двох палат - атестаційної та дисциплінарної.

 Формування кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури та організаційне забезпечення їх діяльності покладається на Раду Міністрів Республіки Крим, обласні та Київську і Севастопольську міські Ради народних депутатів.

 Атестаційна палата утворюється у складі 11 членів, до неї входять 4 адвокати, 4 судді та по одному представнику від Ради Міністрів Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів, управління юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міської державної адміністрації, відділення Спілки адвокатів України.

 Рішення про видачу свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю або про відмову у видачі свідоцтва приймається відкритим голосуванням більшістю голосів від загальної кількості членів палати. Особа, яка не склала кваліфікаційні іспити, має право складати їх повторно через рік.

 Дисциплінарна палата утворюється у складі 9 членів, до неї входять 5 адвокатів, 2 судді, по одному представнику від управління юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міської державної адміністрації, відділення Спілки адвокатів України. Рішення про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності приймається відкритим голосуванням двома третинами голосів від загальної кількості членів палати.

 У роботі кваліфікаційно-дисциплінарної комісії з правом дорадчого голосу можуть брати участь вчені-юристи та народні депутати.

 Рішення про відмову у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю або на притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності можуть бути оскаржені до Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури.

 Порядок організації і діяльності кваліфікаційно-дисциплінарної комісії визначається Положенням про неї, яке затверджується Президентом України.

 Вища кваліфікаційна комісія адвокатури розглядає скарги на рішення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій. Вона має право скасовувати або змінювати рішення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій.

 Вища кваліфікаційна комісія адвокатури утворюється при Кабінеті Міністрів України. До складу Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури входять по одному представнику від кожної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, Верховного Суду України, Міністерства юстиції України, Спілки адвокатів України.

 

Нотаріат

 

 Нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

 Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси).

 Документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу.

 У населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії, передбачені статтею 38 цього Закону, вчиняються уповноваженими на це посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів.

 Вчинення нотаріальних дій за кордоном покладається на консульські установи України, а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на дипломатичні представництва України.

 Посвідчення заповітів і доручень, прирівняних до нотаріальних, може провадитись особами, вказаними у статті 40 цього Закону.

 Правовою основою діяльності нотаріату є Конституція України, цей Закон, інші законодавчі акти України.

 Нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту (університет, академія, інститут) і пройшов стажування протягом шести місяців в державній нотаріальній конторі або у нотаріуса, що займається приватною нотаріальною практикою, склав кваліфікаційний іспит та одержав свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю. Не може бути нотаріусом особа, яка має судимість.

 Нотаріус не може перебувати в штаті інших державних, приватних та громадських підприємств і організацій, займатися підприємницькою і посередницькою діяльністю, а також виконувати іншу оплачувану роботу, крім тієї, яка передбачена абзацом другим статті 4 цього Закону, а також викладацької і наукової у вільний від роботи час.

 Нотаріус має право:

 витребувати від підприємств, установ і організацій відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій;

 складати проекти угод і заяв, виготовляти копії документів та виписки з них, а також давати роз'яснення з питань вчинення нотаріальних дій і консультації правового характеру. Чинним законодавством нотаріусу можуть бути надані й інші права.

 Нотаріус зобов'язаний:

 здійснювати свої професійні обов'язки відповідно до цього Закону і принесеної присяги;

 сприяти громадянам, підприємствам, установам і організаціям у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз'яснювати права і обов'язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду;

 зберігати в таємниці відомості, одержані ним у зв'язку з вчиненням нотаріальних дій;

 відмовити у вчиненні нотаріальної дії в разі її невідповідності законодавству України або міжнародним договорам.

 Особа, якій вперше надається право займатися нотаріальною діяльністю, в управлінні юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій в урочистій обстановці приносить присягу такого змісту:

 "Урочисто присягаю виконувати обов'язки нотаріуса чесно і сумлінно, згідно з законом і совістю, поважати права і законні інтереси громадян і організацій, зберігати професійну таємницю, скрізь і завжди берегти чистоту високого звання нотаріуса".

 Нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, у своїй діяльності керуються законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а на території Республіки Крим, крім того, - законодавством Республіки Крим, наказами Міністра юстиції України, нормативними актами обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

 Нотаріуси у встановленому порядку в межах своєї компетенції вирішують питання, що випливають з норм міжнародного права, а також укладених Україною міждержавних угод.

 Нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, зобов'язані додержувати таємниці цих дій.

 Довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються тільки громадянам та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії.

 На письмову вимогу суду, арбітражного суду, прокуратури, органів дізнання і слідства довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються у зв'язку з кримінальними, цивільними або господарськими справами, що знаходяться у їх провадженні.

 На письмову вимогу державної податкової інспекції видаються довідки, документи і копії з них, необхідні для визначення правильності стягнення державного мита та цілей оподаткування.

 Довідки про заповіти видаються тільки після смерті заповідача.

 Обов'язок додержання таємниці вчинюваних нотаріальних дій поширюється також на осіб, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків.

 Вказані в частинах першій і шостій цієї статті особи, винні в порушенні таємниці вчинюваних нотаріальних дій, несуть відповідальність у порядку, встановленому законодавством України.

 Нотаріус та посадова особа виконавчого комітету сільської, селищної, міської Рад народних депутатів, які вчиняють нотаріальні дії, не вправі вчиняти нотаріальні дії на своє ім'я і від свого імені, на ім'я і від імені свого чоловіка чи своєї дружини, його (її) та своїх родичів (батьків, дітей, онуків, діда, баби, братів, сестер), а також на ім'я і від імені працівників даної нотаріальної контори, працівників, що перебувають у трудових відносинах з приватним нотаріусом, або працівників даного виконавчого комітету. Посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів не вправі вчиняти нотаріальні дії також на ім'я і від імені даного виконавчого комітету. У зазначених випадках нотаріальні дії вчиняються в будь-якій іншій державній нотаріальній конторі, у приватного нотаріуса чи у виконавчому комітеті іншої сільської, селищної, міської Ради народних депутатів. Посадові особи, перелічені у статті 40 цього Закону, не вправі посвідчувати заповіти та доручення на своє ім'я і від свого імені, на ім'я і від імені свого чоловіка або своєї дружини, його (її) та своїх родичів (батьків, дітей, онуків, діда, баби, братів, сестер). Нотаріальні і прирівняні до них дії, вчинені з порушенням встановлених цією статтею правил, є недійсними.

 Для визначення рівня професійної підготовленості осіб, які мають намір займатися нотаріальною діяльністю, при управлінні юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій утворюється кваліфікаційна комісія нотаріату, положення про яку затверджується Міністерством юстиції України.

 На підставі результатів складеного іспиту кваліфікаційна комісія нотаріату приймає рішення про можливість допуску особи до нотаріальної діяльності.

 Особи, які не склали кваліфікаційний іспит, допускаються до його повторного складання не раніш як через один рік.

 Рішення кваліфікаційної комісії може бути оскаржено у Вищу кваліфікаційну комісію нотаріату при Міністерстві юстиції України в місячний строк з дня вручення його копії заінтересованій особі.

 Положення про Вищу кваліфікаційну комісію нотаріату затверджується Кабінетом Міністрів України.

Свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю видається Міністерством юстиції України на підставі рішення кваліфікаційної комісії нотаріату.

 Відмову у видачі свідоцтва може бути оскаржено до суду в місячний строк з дня її одержання.

 За видачу свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю вноситься плата, розмір якої встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю може бути анульованe Міністерством юстиції України:

 1) з власної ініціативи нотаріуса;

 2) за поданням управління юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у випадках:

 а) втрати громадянства України або виїзду за межі України на постійне проживання;

 б) винесення щодо нотаріуса обвинувального вироку суду, який набрав чинності;

 в) винесення ухвали про застосування щодо нотаріуса примусових заходів медичного характеру, що набрала законної сили;

 г) винесення постанови про припинення кримінальної справи щодо нотаріуса з нереабілітуючих підстав;

 д) винесення рішення суду, що набрало законної сили, про обмеження дієздатності особи, яка виконує обов'язки нотаріуса, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, оголошення її померлою;

 е) неодноразового порушення нотаріусом чинного законодавства при вчиненні нотаріальних дій або грубого порушення закону, яке завдало шкоди інтересам держави, підприємств, установ, організацій, громадян;

 є) невідповідності нотаріуса займаній посаді внаслідок стану здоров'я, що перешкоджає нотаріальній діяльності;

 ж) порушення нотаріусом вимог, передбачених частиною другою статті 3, частиною першою статті 8 та статтею 9 цього Закону.

 Рішення про анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю може бути оскаржено до суду в місячний строк з дня його одержання.

 Стажистом нотаріуса може бути особа, яка має вищу юридичну освіту (університет, академія, інститут).

 Стажист нотаріуса проходить стажування в державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса.

 Умови роботи визначаються трудовим контрактом між стажистом та приватним нотаріусом чи державною нотаріальною конторою з додержанням законодавства про працю.

 Нотаріус забезпечує підготовку стажиста до нотаріальної діяльності.

 Не може бути стажистом нотаріуса особа, зазначена в частині другій статті 3 цього Закону.

 Правила ведення нотаріального діловодства затверджуються Міністерством юстиції України за погодженням з Головним архівним управлінням при Кабінеті Міністрів України і є обов'язковими для всіх нотаріусів.

 Державні нотаріальні контори і приватні нотаріуси ведуть встановлену статистичну і бухгалтерську звітність і подають управлінням юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій і фінансовим органам відомості та інші документи, пов'язані з нарахуванням та сплатою податків до бюджету та інших платежів.

 Мова нотаріального діловодства визначається статтею 20 Закону Української РСР "Про мови в Українській РСР". Якщо особа, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії, не знає мови, якою ведеться діловодство, тексти оформлюваних документів мають бути перекладені їй нотаріусом або перекладачем.

 Нотаріуси можуть об'єднуватися у регіональні, загальнодержавні, міжнародні спілки та асоціації.

 Об'єднання нотаріусів представляють їх інтереси у державних та інших органах, захищають соціальні та професійні права нотаріусів, здійснюють методичну і видавничу роботу, можуть створювати спеціальні фонди і діють відповідно до своїх статутів.

 Державні нотаріальні контори відкриваються і ліквідуються Міністерством юстиції України.

 Штати державних нотаріальних контор затверджуються управліннями юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій в межах встановленої для державних нотаріальних контор штатної чисельності і фонду заробітної плати.

 Державна нотаріальна контора є юридичною особою. Очолює державну нотаріальну контору завідуючий.

 Призначення на посаду державного нотаріуса та звільнення з посади провадиться управліннями юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

 Керівництво державними нотаріальними конторами здійснюється Міністерством юстиції України, Радою Міністрів Республіки Крим, державними адміністраціями областей, міст Києва і Севастополя.

 За вчинення нотаріальних дій державні нотаріуси справляють державне мито у розмірах, встановлених чинним законодавством.

 За надання державними нотаріусами додаткових послуг правового характеру, які не пов'язані із вчинюваними нотаріальними діями, а також технічного характеру справляється окрема плата у розмірах, що встановлюються управліннями юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

 Державні нотаріальні контори утримуються за рахунок державного бюджету.

 Шкода, заподіяна особі внаслідок незаконних або недбалих дій державного нотаріуса, відшкодовується в порядку, передбаченому законодавством України.

 Державний нотаріус має печатку із зображенням Державного герба України, найменуванням державної нотаріальної контори і відповідним номером.

 В обласних центрах, містах Києві, Сімферополі та Севастополі засновуються державні нотаріальні архіви, які є складовою частиною Національного архівного фонду і здійснюють тимчасове (до 75 років) зберігання нотаріальних документів.

 Питання організації діяльності та компетенція державного нотаріального архіву визначаються положенням про нього, що затверджується Міністерством юстиції України за погодженням з Головним архівним управлінням при Кабінеті Міністрів України.

 Державний нотаріальний архів очолює завідуючий, який призначається на посаду і звільняється з неї управлінням юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації.

 Мережа і штати державних нотаріальних архівів затверджуються в порядку, передбаченому для державних нотаріальних контор.

 Державний нотаріальний архів є юридичною особою і має печатку із зображенням Державного герба України та своїм найменуванням.

 Реєстрація приватної нотаріальної діяльності провадиться управліннями юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій за заявою особи, яка має свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю.

 Реєстраційне посвідчення видається управлінням юстиції у 15-денний строк з моменту подачі заяви. Відмова у реєстрації приватної нотаріальної діяльності не допускається. Про видане реєстраційне посвідчення управління юстиції повідомляє податкову інспекцію за місцезнаходженням робочого місця нотаріуса.

 В реєстраційному посвідченні вказуються територія діяльності приватного нотаріуса (нотаріальний округ) та адреса розташування його робочого місця.

 Після отримання реєстраційного посвідчення приватний нотаріус зобов'язаний у тримісячний строк розпочати нотаріальну діяльність.

 Якщо протягом цього строку без поважних причин нотаріус не приступить до роботи, за рішенням управління юстиції видане йому реєстраційне посвідчення може бути анульовано.

 Приватний нотаріус вправі мати контору, укладати цивільно-правові та трудові договори, відкривати розрахунковий та інші рахунки в банках.

 Нотаріальний округ визначається управлінням юстиції за заявою нотаріуса відповідно до адміністративно-територіального поділу України. В містах, що мають районний поділ, округом діяльності нотаріуса є територія відповідного міста.

 Приватний нотаріус повинен мати своє робоче місце в межах нотаріального округу.

 Приватний нотаріус має печатку із зазначенням посади, свого прізвища, імені та по батькові і округу діяльності.

 Шкода, заподіяна особі внаслідок незаконних дій або недбалості приватного нотаріуса, відшкодовується в повному розмірі.

 Для забезпечення відшкодування заподіяної шкоди протягом строку, встановленого частиною четвертою статті 24 цього Закону, приватний нотаріус зобов'язаний укласти з органом страхування договір службового страхування або внести на спеціальний рахунок у банківську установу страхову заставу.

 Страхова сума або страхова застава встановлюються у розмірі стократної мінімальної заробітної плати.

 У разі витрачання коштів на відшкодування заподіяної шкоди приватний нотаріус зобов'язаний протягом одного року поповнити страхову заставу до встановленого розміру.

 Розмір заподіяної шкоди визначається за згодою сторін або в судовому порядку.

 Якщо приватний нотаріус має намір припинити виконання своїх обов'язків на строк більше одного тижня, він зобов'язаний повідомити про це управління юстиції.

 Приватний нотаріус може укласти угоду з іншим приватним нотаріусом про заміщення його у разі неможливості виконання ним своїх обов'язків, про що повідомляє управління юстиції.

 Нотаріус не вправі виконувати свої службові обов'язки в період їх виконання особою, яка тимчасово його заміщує.

 Приватна нотаріальна діяльність припиняється, а реєстраційне посвідчення анулюється управліннями юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у випадках:

 подання приватним нотаріусом письмового клопотання про припинення своєї діяльності;

 анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю;

 коли приватний нотаріус не уклав договір службового страхування чи не вніс страхову заставу для забезпечення відшкодування шкоди, передбачену статтею 28 цього Закону, або не поповнив страхову заставу до встановленого розміру;

 коли приватний нотаріус без поважних причин не виконує своїх обов'язків протягом двох місяців і не повідомив про це управління юстиції;

 невідповідності приватного нотаріуса займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок стану здоров'я, що на тривалий час перешкоджає нотаріальній діяльності.

 Приватний нотаріус, діяльність якого припиняється, в місячний строк зобов'язаний передати документи, що стосуються вчинених ним нотаріальних дій, в державний нотаріальний архів.

 Приватні нотаріуси за вчинення нотаріальних дій справляють плату, розмір якої визначається за домовленістю між нотаріусом та громадянином або юридичною особою.

 Оплата додаткових послуг правового характеру, що надаються приватними нотаріусами і не належать до вчинюваної нотаріальної дії, провадиться за домовленістю сторін.

 З доходу приватного нотаріуса справляється прибутковий податок за ставками, встановленими чинним законодавством України.

 Контроль за законністю виконання приватними нотаріусами своїх обов'язків здійснюється Міністерством юстиції України, управліннями юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

 У державних нотаріальних конторах вчиняються такі нотаріальні дії:

 1) посвідчуються угоди (договори, заповіти, доручення, шлюбні контракти та ін.);

 2) вживаються заходи до охорони спадкового майна;

 3) видаються свідоцтва про право на спадщину;

 4) видаються свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя;

 5) видаються свідоцтва про придбання жилих будинків з прилюдних торгів;

 6) видаються дублікати документів, що зберігаються у справах нотаріальної контори;

 7) накладається заборона відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

 8) засвідчується вірність копій документів і виписок з них;

 9) засвідчується справжність підпису на документах;

 10) засвідчується вірність перекладу документів з однієї мови на іншу;

 11) посвідчується факт, що громадянин є живим;

 12) посвідчується факт перебування громадянина в певному місці;

 13) посвідчується тотожність громадянина з особою, зображеною на фотокартці;

 14) посвідчується час пред'явлення документів;

 15) передаються заяви фізичних і юридичних осіб іншим фізичним і юридичним особам;

 16) приймаються у депозит грошові суми та цінні папери;

 17) вчиняються виконавчі написи;

 18) вчиняються протести векселів;

 19) пред'являються чеки до платежу і посвідчується неоплата чеків;

 20) вчиняються морські протести;

 21) приймаються на зберігання документи.

 Законодавством України на державних нотаріусів може бути покладено вчинення й інших нотаріальних дій.

 Державні нотаріуси в державних нотаріальних архівах видають дублікати і засвідчують вірність копій і виписок з документів, які зберігаються у справах цих архівів.

 Приватний нотаріус вчиняє нотаріальні дії, передбачені статтею 34 цього Закону, за винятком:

 1) накладання і зняття заборони відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

 2) видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного із подружжя;

 3) видачі свідоцтва про право на спадщину;

 4) вжиття заходів до охорони спадкового майна;

 5) посвідчення договорів довічного утримання;

 6) засвідчення справжності підпису на документах, призначених для дії за кордоном, а також посвідчення доручень для цієї мети.

 У населених пунктах, де немає державних нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів вчиняють такі нотаріальні дії:

 1) вживають заходів до охорони спадкового майна;

 2) накладають та знімають заборону відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна.

 У населених пунктах, де немає нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, окрім дій, передбачених у частині першій цієї статті, вчиняють також такі нотаріальні дії:

 1) посвідчують заповіти;

 2) посвідчують доручення;

 3) засвідчують вірність копій документів і виписок з них;

 4) засвідчують справжність підпису на документах.

 Посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів не мають права оформляти документи, призначені для дії за кордоном.

 Консульські установи України вчиняють такі нотаріальні дії:

 1) посвідчують угоди (договори, заповіти, доручення та ін.), крім договорів про відчуження та заставу жилих будинків, квартир, дач, садових будинків, гаражів, земельних ділянок, іншого нерухомого майна, що знаходиться в Україні;

 2) вживають заходів до охорони спадкового майна;

 3) видають свідоцтва про право на спадщину;

 4) видають свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя;

 5) засвідчують вірність копій документів і виписок з них;

 6) засвідчують справжність підпису на документах;

 7) засвідчують вірність перекладу документів з однієї мови на іншу;

 8) посвідчують факт, що громадянин є живим;

 9) посвідчують факт знаходження громадянина в певному місці;

 10) посвідчують тотожність громадянина з особою, зображеною на фотокартці;

 11) посвідчують час пред'явлення документів;

 12) приймають в депозит грошові суми і цінні папери;

 13) вчиняють виконавчі написи;

 14) приймають на зберігання документи;

 15) вчиняють морські протести.

 Законодавством України можуть бути передбачені й інші дії, що вчиняються консульськими установами України.

 Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів встановлюється цим Законом та іншими актами законодавства України.

Посадові особи, перелічені в цій статті, зобов'язані негайно передати по одному примірнику посвідчених ними заповітів у державний нотаріальний архів чи в державну нотаріальну контору за постійним місцем проживання заповідача.

 Капітани морських суден зобов'язані передати по одному примірнику посвідчених ними заповітів начальникові порту України або консулові України в іноземному порту для наступного направлення їх у державний нотаріальний архів чи державну нотаріальну контору за постійним місцем проживання заповідача.

 Державна нотаріальна контора передає одержаний нею примірник заповіту на зберігання у відповідний державний нотаріальний архів з повідомленням про це заповідача та посадової особи, яка посвідчила заповіт.

 При посвідченні угод з'ясовується дієздатність громадян і перевіряється правоздатність юридичних осіб, які беруть участь в угодах. У разі укладення угоди представником перевіряються його повноваження.

 При посвідченні угод і вчиненні деяких інших нотаріальних дій у випадках, передбачених законодавством України, перевіряється справжність підписів учасників угод та інших осіб, які звернулись за вчиненням нотаріальної дії.

 Нотаріально посвідчувані угоди, а також заяви та інші документи підписуються у присутності нотаріуса чи іншої посадової особи, яка вчиняє нотаріальну дію. Якщо угода, заява чи інший документ підписано за відсутності цих посадових осіб, громадянин повинен особисто підтвердити, що документ підписаний ним.

 Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших поважних причин не може власноручно підписати угоду, заяву чи інший документ, за його дорученням і в його присутності та в присутності нотаріуса або іншої посадової особи, яка вчиняє нотаріальні дії, угоду, заяву чи інший документ може підписати інший громадянин. Про причини, з яких громадянин, заінтересований у вчиненні нотаріальної дії, не міг підписати документ, зазначається у посвідчувальному написі. Угоду не може підписувати особа, на користь або за участю якої її посвідчено.

Скарги на неправильне посвідчення заповіту або на відмову в його посвідченні капітаном морського судна або судна внутрішнього плавання, що плаває під прапором України, подаються до суду за місцем порту приписки судна.

 Розгляд таких скарг провадиться районним (міським) народним судом у порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством України .

 Нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, можуть брати участь у справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні як заінтересовані особи. При цьому вони мають права і несуть обов'язки осіб, що беруть участь у справі, в тому числі мають право оскаржувати рішення та ухвали суду.

 Спір про право, оснований на вчиненій нотаріальній дії, розглядається судом або арбітражним судом у порядку позовного провадження.

 Нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, виявивши при вчиненні нотаріальних дій порушення закону громадянами або окремими посадовими особами, повідомляють про це для вжиття необхідних заходів відповідні підприємства, установи, організації або прокуратуру.

 Якщо справжність поданого документа викликає сумнів, нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, вправі затримати цей документ і направити його на експертизу.

 Усі нотаріальні дії, вчинені нотаріусами чи посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, реєструються в реєстрах нотаріальних дій.

 Форми реєстрів для реєстрації нотаріальних дій, нотаріальних свідоцтв, посвідчувальних написів на угодах і засвідчуваних документах встановлюються Міністерством юстиції України.

 законодавством України.

Документи, які складено за кордоном з участю іноземних властей або які від них виходять, приймаються нотаріусами за умови їх легалізації органами Міністерства закордонних справ України.

 Без легалізації такі документи приймаються нотаріусами у тих випадках, коли це передбачено законодавством України, міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

Порядок зносин нотаріусів з іноземними органами юстиції визначається законодавством України, міжнародними договорами.

 Нотаріуси забезпечують докази, необхідні для ведення справ в органах іноземних держав.

 Дії для забезпечення доказів провадяться відповідно до цивільного процесуального законодавства України.

 Якщо міжнародним договором встановлено інші правила про нотаріальні дії, ніж ті, що їх містить законодавство України, то при вчиненні нотаріальних дій застосовуються правила міжнародного договору.

 Якщо міжнародний договір відносить до компетенції нотаріусів вчинення нотаріальної дії, не передбаченої законодавством України, нотаріуси вчиняють цю нотаріальну дію в порядку, встановлюваному Міністерством юстиції України.

Органи РАГСу

Акти громадянського стану - це засвiдченi державою факти народження, смертi, одруження, розiрвання шлюбу, встановлення батькiвства, перемiни прiзвища, iменi, по батьковi. Вони є юридичними фактами, з якими закон пов'язує виникнення, змiну або припинення вiдповiдних прав та обов'язкiв.

Акти громадянського стану пiдлягають обов'язковiй реєстрацiї в органах реєстрацiї актiв громадянського стану.

Систему органiв реєстрацiї актiв громадянського стану становлять вiддiли реєстрацiї актiв громадянського стану Мiнiстерства юстицiї Республiки Крим, управлiнь юстицiї обласних, Київської та Севастопольської мiських, районних, районних у мiстах Києвi та Севастополi державних адмiнiстрацiй, а також вiддiли реєстрацiї актiв громадянського стану виконавчих комiтетiв мiських (мiст обласного пiдпорядкування) i районних у мiстах Рад народних депутатiв, а в сiльськiй мiсцевостi - виконавчi комiтети сiльських i селищних Рад народних депутатiв.

Дiяльнiсть органiв реєстрацiї актiв громадянського стану грунтується на принципах додержання законностi, захисту прав i законних iнтересiв громадян та держави, додержання таємницi реєстрацiї актiв громадянського стану, своєчасного i належного документального оформлення проведеної реєстрацiї.

Завданнями органiв реєстрацiї актiв громадянського стану є:

·     забезпечення повної, своєчасної i правильної реєстрацiї актiв громадянського стану;

·     внесення до актових записiв необхiдних змiн, доповнень та виправлень;

·     поновлення втрачених та анулювання повторно складених актових записiв;

·     видача громадянам свiдоцтв про реєстрацiю;

·     збереження архiвного фонду.

Керiвництво вiддiлами реєстрацiї актiв громадянського стану здiйснюють Мiнiстерство юстицiї України, Мiнiстерство юстицiї Республiки Крим, обласнi, Київська та Севастопольська мiськi, районнi державнi адмiнiстрацiї, виконавчi комiтети мiських (мiст обласного пiдпорядкування) i районних у мiстах Рад народних депутатiв.

Органи реєстрацiї актiв громадянського стану мають право одержувати вiд мiсцевих органiв державної виконавчої влади, виконавчих комiтетiв мiських (мiст обласного пiдпорядкування), сiльських i селищних Рад народних депутатiв, пiдприємств, установ та органiзацiй необхiднi документи i вiдомостi, пов'язанi з реєстрацiєю актiв громадянського стану.

У реєстрацiї акта громадянського стану може бути вiдмовлено, якщо: реєстрацiя суперечить законовi;

реєстрацiя повинна провадитися в iншому органi реєстрацiї актiв громадянського стану; з проханням про реєстрацiю звернулася недiєздатна особа або представник, який не має на це необхiдних повноважень.

Змiст актiв громадянського стану, а також вiдмова в реєстрацiї актiв громадянського стану, в тому числi у перемiнi прiзвища, iменi та по батьковi, внесеннi змiн, доповнень, виправлень до записiв актiв громадянського стану, їх поновленнi та анулюваннi, можуть бути оскарженi до вищестоящого органу та до суду.

Керiвником та спецiалiстом вiддiлу реєстрацiї актiв громадянського стану може бути призначений громадянин України, який має вищу юридичну освiту i рекомендований квалiфiкацiйною комiсiєю для роботи в органах реєстрацiї актiв громадянського стану.

Працiвники органiв реєстрацiї актiв громадянського стану не мають права реєструвати акти громадянського стану щодо себе, другого з подружжя, своїх дiтей та родичiв.

Керiвник та спецiалiсти вiддiлiв реєстрацiї актiв громадянського стану не можуть перебувати у штатi iнших державних або приватних i колективних пiдприємств та об'єднань громадян, а також безпосередньо займатися пiдприємницькою, посередницькою та iншою дiяльнiстю, крiм викладацької i наукової у вiльний вiд роботи час.

Для визначення рiвня професiйної пiдготовки осiб, якi мають намiр працювати у вiддiлах реєстрацiї актiв громадянського стану на посадах керiвника та спецiалiстiв, у Мiнiстерствi юстицiї Республiки Крим, управлiннях юстицiї обласних, Київської та Севастопольської мiських державних адмiнiстрацiй утворюється квалiфiкацiйна комiсiя, Положення про яку затверджується Мiнiстерством юстицiї України.

Вiддiл реєстрацiї актiв громадянського стану є юридичною особою, має печатку iз зображенням Державного герба України та своїм найменуванням.

Вiддiли реєстрацiї актiв громадянського стану утримуються за рахунок вiдповiдно державного чи мiсцевого бюджету.

Штатний розпис державних вiддiлiв реєстрацiї актiв громадянського стану затверджується Мiнiстерством юстицiї Республiки Крим, управлiннями юстицiї обласних, Київської та Севастопольської мiських державних адмiнiстрацiй в межах установленого фонду оплати працi. Штатний розпис вiддiлiв реєстрацiї актiв громадянського стану виконавчих комiтетiв мiських (мiст обласного пiдпорядкування) i районних у мiстах Рад народних депутатiв затверджується вiдповiдними Радами.

Порядок ведення дiловодства в органах реєстрацiї актiв громадянського стану встановлюється Мiнiстерством юстицiї України за погодженням з Головним архiвним управлiнням при Кабiнетi Мiнiстрiв України.

Органи реєстрацiї актiв громадянського стану ведуть статистичну звiтнiсть, встановлену Мiнiстерством статистики України та Мiнiстерством юстицiї України.

Дiловодство в органах реєстрацiї актiв громадянського стану ведеться мовою, визначеною законодавством України про мови.

За реєстрацiю актiв громадянського стану, а також за видачу громадянам повторних свiдоцтв про реєстрацiю актiв громадянського стану i свiдоцтв у зв'язку iз змiною, доповненням, виправленням i поновленням записiв актiв громадянського стану справляється державне мито у розмiрах, встановлених чинним законодавством.

За надання працiвниками органiв реєстрацiї актiв громадянського стану додаткових послуг правового i технiчного характеру, не передбачених цим Законом, справляється окрема плата в розмiрах, що встановлюються Мiнiстерством юстицiї Республiки Крим, обласними, Київською та Севастопольською мiськими державними адмiнiстрацiями.

Вiддiли реєстрацiї актiв громадянського стану провадять реєстрацiю народження, смертi, одруження, розiрвання шлюбу, встановлення батькiвства, перемiни прiзвища, iменi та по батьковi, приймають i розглядають заяви громадян про внесення змiн, доповнень, виправлень, поновлення, а також анулювання поновлених або повторно складених записiв актiв громадянського стану.

У населених пунктах, де немає вiддiлiв реєстрацiї актiв громадянського стану, реєстрацiя народження, смертi, одруження та встановлення батькiвства провадиться посадовими особами виконавчих комiтетiв сiльських та селищних Рад народних депутатiв, яких визначає голова Ради.

Реєстрацiя актiв громадянського стану громадян України, якi проживають за кордоном, провадиться консульськими установами, а у випадках, передбачених чинним законодавством, - дипломатичними представництвами України.

Консульськi установи i дипломатичнi представництва приймають i розглядають заяви громадян України, якi проживають за кордоном, про внесення змiн, доповнень, виправлень, поновлення, а також анулювання поновлених або повторно складених записiв актiв громадянського стану.

Реєстрацiя народження, смертi, одруження, розiрвання шлюбу, встановлення батькiвства, перемiни прiзвища, iменi та по батьковi провадиться органами реєстрацiї актiв громадянського стану в книгах спецiального зразка, якi є єдиними доказами засвiдчених у них фактiв. Зразки книг реєстрацiї актiв громадянського стану затверджуються Кабiнетом Мiнiстрiв України.

Порядок реєстрацiї актiв громадянського стану встановлюється Правилами, що затверджуються Мiнiстерством юстицiї України.

Порядок реєстрацiї актiв громадянського стану дипломатичними представництвами i консульськими установами визначається Консульським статутом та Iнструкцiєю про реєстрацiю актiв громадянського стану, яка затверджується Мiнiстерством юстицiї України за погодженням з Мiнiстерством закордонних справ України.

Пiд час реєстрацiї актiв громадянського стану подаються документи, якi пiдтверджують факти, що пiдлягають реєстрацiї, а також документи, якi посвiдчують особу заявника. Перелiк цих документiв визначається правилами реєстрацiї вiдповiдних актiв громадянського стану.

Про кожний факт реєстрацiї акта громадянського стану органами реєстрацiї актiв громадянського стану видаються вiдповiднi свiдоцтва про народження, смерть, одруження, розiрвання шлюбу, встановлення батькiвства, перемiну прiзвища, iменi та по батьковi на бланках суворої звiтностi, виготовлених за єдиними зразками.

Забезпечення бланками свiдоцтв про реєстрацiю актiв громадянського стану провадиться Мiнiстерством юстицiї України.

Порядок облiку, зберiгання та звiтностi про використання бланкiв свiдоцтв про реєстрацiю актiв громадянського стану встановлюється Мiнiстерством юстицiї України.

Повторне свiдоцтво видається вiддiлами реєстрацiї актiв громадянського стану виконавчих комiтетiв мiських (мiст обласного пiдпорядкування), районних у мiстах Рад народних депутатiв, вiддiлами реєстрацiї актiв громадянського стану Мiнiстерства юстицiї Республiки Крим, управлiнь юстицiї обласних, Київської та Севастопольської мiських, районних, районних у мiстах Києвi та Севастополi державних адмiнiстрацiй, а також

консульськими установами та дипломатичними представництвами України на пiдставi заяви громадянина, щодо якого складено запис.

Повторне свiдоцтво про народження може бути видане також батькам, опiкуну, пiклувальнику, представниковi дитячого (навчального) закладу, в якому перебуває дитина, i органу опiки та пiклування.

Повторне свiдоцтво про смерть видається другому з подружжя та близьким родичам померлого на пiдставi їх заяви.

Книги реєстрацiї актiв громадянського стану складаються у двох примiрниках.

Першi примiрники книг реєстрацiї актiв громадянського стану, складенi на територiї даного району (мiста), а також метричнi книги, складенi до утворення органiв запису актiв громадянського стану, зберiгаються в архiвi вiддiлу реєстрацiї актiв громадянського стану за мiсцем їх складання.

Другi примiрники книг реєстрацiї актiв громадянського стану i метричнi книги, складенi на територiї областi (мiста), зберiгаються в архiвах вiддiлiв реєстрацiї актiв громадянського стану Мiнiстерства юстицiї Республiки Крим, управлiнь юстицiї обласних, Київської та Севастопольської мiських державних адмiнiстрацiй.

Порядок, умови i термiни зберiгання книг реєстрацiї актiв громадянського стану та метричних книг в органах реєстрацiї актiв громадянського стану, а також порядок передачi книг в державний архiв встановлюються Мiнiстерством юстицiї України за погодженням з Головним архiвним управлiнням при Кабiнетi Мiнiстрiв України.