4. Правове регулювання міграційних процесів.
Створення національних держав стало найбільш важливою подією, що вплинула на переміщення населення на Землі. Для підтримання політичної та територіально-адміністративної цілісності, певного рівня життя, етнічної чистоти своїх громадян держави дійшли до необхідності встановлення кордонів та контролю з метою обмеження напливу мігрантів.
Виходячи з суверенного права та законних інтересів держав, кожна з них повинна мати власні імміграційні закони, в той же час, поважаючи норми міжнародного права, зобов’язуючись завжди дотримуватися прав і свобод людини-мігранта.
Міграційні процеси як невід’ємна та постійна складова історії людства істотно впливають на стан і перспективи економічного, культурного і соціального розвитку суспільства, як я вже зазначав, впливаючи як позитивно так і негативно. Я вважаю, що для нашої держави міграційні процеси все ж таки відіграють більш негативну ніж позитивну роль, тому що наша держава не має відповідного регулюючого правового механізму, що дає підстави для розвитку нелегальної міграції, яка є безперечно негативним явищем.
Найяскравішим прикладом у регулюванні процесів міграції може бути досвід США. Так, майже 11 млн. іммігрантів, які нині проживають у країні, заробляють 240 млрд. доларів, сплачуючи при цьому податки на загальну суму 90 млрд. доларів, а ще - податки у державну казну в розмірі 5 млрд. доларів. Такі надходження до національного доходу країни у 5-8 разів перевищують витрати на утримання мігрантів.1
Нормативна база, що регулює проблеми міграції в Україні є слабо розвиненою, але все ж таки приймаються заходи щодо регулювання цих проблем. Отже з набуттям Україною незалежності, постало питання створення власних державних органів управління, в тому числі й у сфері правового регулювання міграційних процесів. Для нашої країни вирішення цього питання було надто складним тому, що у Радянському Союзі, одною з правонаступниць якого стала Україна, взагалі не існувало інституту міграційного права. Початок розробки цього інституту було покладено прийняттям Декларації про держаний суверенітет. Піля його прийняття країна зіштовхнулася з проблемою недостатньої правової бази, яка б регулювала міграційні процеси, але все ж таки заходів було прицнято.
Важливий крок у регулюванні проблем міграції був зроблений у 1993 році, коли указом Президента від 26 квітня, було створено нове міністерство, Міністерство України у справах національностей та міграції. Основними завданнями цього міністерства були: підготовка спільно з іншими органами державної виконавчої влади пропозицій про формування державної політики у сфері міграції, забезпечення відповідно до чинного законодавства захисту прав і соціальних гарантій незаконно депортованих з України і мігрантів, участь у міжнародному співробітництві у сфері національних відносин та міграції та інші. Відоповідно до покладених на міністерство завдань, воно повинно було виконувати такі функції: вивчати та аналізувати міграційні процеси; готувати і подавати Кабінету Міністрів інформацію, щодо реалізації державної політики у сфері національних відносин та міграції; організовувати спільно з іншими центральними органами державної виконачої влади розробку міграційної політики і державних програм у сфері міграції; брати участь у розробці проектів документів з питань трудової міграції громадян україни за кордон та іноземних громадян в Україну. Цей перелік функцій не є вичерпним. Варто зазначити, що покладені на міністерство функції і завдання були не тільки відповідальними і складними, але й різнобічними. Це можна пояснити тим, що міністерство повинно було не тільки розробляти державні програми, але й повинно було їх забезпечувати, це дуже складна і відповідальна робота. В зв'язку з цим, Кабінет Міністрів, 22 червня 1994 року, приймає постанову "Про створення органів міграційної служби в Україні", якою було утворено Департамент міграції, в зв'язку з чим були змінені напрмки діяльності Міністерства з питань національностей та міграції. Проте, якщо глобально глянути на проблему реорганізації Міністерства, варто зазначити, що на протязі 1994-1997 років були проведені не одноразові зміни, які призвели до погіршення діяльності міністерства. І також треба відмітити, що Положенням про Міністерство від 26 листопада 1994 року, буловилучено низку пунктів, необхідних для регулювання проблем трудової міграції (пункти 16-18 первісного положення були ліквідовані, в яких були обумовлені повноваження Міністерства у сфері трудової міграції). А положенням від 20.03.1996 року, статус Департаменту міграції було понижено до статусу Управління, що значно ускладнило розвиток міграційної служби. І на останок указ Президента, від 26.07.1996 року, взагалі ліквідував Міністерство у справах національностей та міграції і було утворено Державний комітет України у справх національностей та міграції, який ще більше обмежив можливості впливу державних органів на регулювання міграційних процесів, а про трудову міграцію і взагалі забули. Цей Комітет себе не виправдав і постановою КМ України від 4 квітня 2000 року у складі Міністерства юстиції було створено Держаний департамент у справах національнотей та міграції. Актуальним завданням Держдепартаменту як урядового органу держаного управління є концентрація зусиль на завершенні формування нормативно-правової бази, необхідної для ефективної реалізації державної політики у сфері міжнародних відносин ті міграції.1 Слід зазначити, що робота Держдепартементу розпочалась не на пустому місці. Відповідно до його положення успадковано абсолютну більшість завдань і функцій, котрі протягом семи років виконували її попередники - Міністерство, а потім Державний комітет у справах національностей та міграції і їхні недоліки у роботі будуть враховані Держдепартаментом у його подальшій роботі. Значна увага приділяється розробці нормативно-правових актів. Директор Держдепартаменту, пан Г. Середа, зазначив, що в їхній базі існує понад 70 проектів нормативно-правових актів, в тому числі 35 постанов, 18 міжнародних договорів, також укази і розпорядження Президента, яким по його словам буде приділятися значна увага. І це є актуальною проблемою, тому як в Україні не існує таких законів, як "Про іміграцію", "Про порядок надання притулку іноземцям" та інші, що в свою чергу впливає на розвиток нелегальної міграції, що негативно впливає на розвиток держави.2
Отже мною було відслідковано розвиток державних органів, регулюючих міграційні проблеми. До такових органів також можна віднести і Державну службу зайнятості, в якій відповідно закону повинні реєструватися іноземці, які приїхали в Україну з метою працевлаштування, але про це дещо нижче.
Регулювання діяльності вищевикладених органів і міграційних процесів вцілому покладено на існуючі нормативно-правові акти, до яких належать: перш за все основний закон - Контитуція, закони, укази Президента україни, постанови Кабінету Міністрів, міжнародні договори, підзаконні акти.
Прийнята Верховною Радою України 28.06.1996 року Конституція України вперше визначила конкретний предмет міграційного права - регулювання міграційних процесів. У пункті
10 статті 92 Конституції закріплено, що виключно законами України визначаються засади регулювання демографічних та міграційних процесів. Таким чином в нашій державі було покладено початок міграційному праву. Також Конституція закріпила в ст.26, те що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами, що і громадяни України, тим самим закріпивши право іноземців на працевлаштування в Україні, поряд з правом громадян України на вільний вибір професії та місця роботи.
Наступним за ієрархією законодавчих актів є Кодекс законів про працю, який в статті 8 закріпив, що трудові відносини іноземних громадян, працюючих на підприємствах, в установах, організаціях регулюються законодавством сторони яка працевлаштовує, та міжнародними договорами України.
Українське законодавство не відрізняеться різноманітністю законів що регулює міграційні процеси, але необхідно зробити аналіз тих, що маємо.
По - перше мені хотілося б виділити саме перелік тих законів, які саме регулюють міграційні процеси в Україні. До таких належать:
Закон Ураїни "Про громадянство" від 16.05.1997р. Цей документ встановлює перш за все те, що громадянство України визначає постійний правовий зв'язок особи і Української держави1. Також зазначено перелік документів, що посвідчують громадянство України, до яких належить паспорт та свідоцтво про народження. Визначений перелік підстав для набуття громадянства України, що є важливим елементом на мій погляд в боротьбі з нелегальною міграцією. Характерною ознакою закону є те, що умови та підстави набуття та припинення громадянства є онаковими для осіб не залежно від їхнього походження, соціального і мійнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів та релігійних переконань, підкреслююяи таким чином демократизм та рівність громадян перед законом.
Іншим зконом, який регулює міграційні процеси є закон України "Про біженців" від 24.11.1993р, який бів першим документом з пакету документів, регулюючих міграційні процеси. За своїм змістом Закон повністю відповідає міжнародним правовим нормам, про це свідчить його порівняльний аналіз з Конвенцією "Про статус біженців" 1951 року. Цим законом встановлено кому і в яких випадках може надаватись статус біженця, яким чином відбувається процес набуття статусу, який порядок оформлення документів, також права та обов'язки осіб, які звертаються з метою набуття такого статусу. Стаття 12 гарантує особам, які набули статусу біженця права на працевлаштування за наймом та підприємницьку діяльність, що сприяє зниженню рівня безробітніх в Україні. Встановлено також, що статус біженця надається відповідним органом міграційної слижби на три місяці і що цей строк може бути продовжено (ст. 11). Загалом закон "Про біженців" встановив правовий статус осіб, які є потенційними імігрантами в Україну.
Настіпним документом, який на мій погляд є самим важливим в регулюванні проблем робочої міграції в Україну є закон "Про правовий статус іноземців" в редакції від 4.02.1994р. Відповідно до закону, іноземцями вважаються особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства. Законом визначено засади правового статусу іноземців. Передбачено, що іноземці мають ті самі права та обов'язки, що і громадяни України (ст.2). Вперше в українському законодавстві цим документом зафіксовано право іноземців у встановленому порядку імігрувати в Україну для працевлаштування на визначений термін. Детальніше про це мова йтиме в наступному питанні. Слід мати на увазі, якщо міжнародним договором України встановлені інші норми, ніж ті, що містяться у цьому законі, то застосовуються норми міжнародного права1.
Поряд з цими законами існують іньші, які регулюють процес міграції, але їх аналіз буде непотрібен тому, що на мій погляд я виділив основні.
Необхідно також привернути увагу до деяких угод, укладених Урядом України з урядами інших держав. Серед такх хотів би виділити Угоду між Міністерством РФ по справам національностей та Держкомітетом України в справах національностей та міграції, яка була укладена 24.10.1997 року. Цією угодою учасники закріпили інтереси та права громадян сторон, які проживать за межами своєї держави, але на території протилежної сторони, тобто українців, які проживають в Россії, та росіян, проживаючих в Україні. Сторони закріпили також і те, що вони будуть сприяти розвитку цих проблем та вдосконалювати їх за домовленістю обох сторін - співучасниць.
Найважливішою угодою, яка була укладена Урядом України та Россії 14.01.1993 - є Угода "Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України та Росії, які працюють за межами кордонів своїх країн". Цією угодою було покладено початок регулюванню міграції робочої сили сорін. А саме в статті 4 зазначено, що виїзд та перебування працівників, які здійснюють трудову діяльність на території Сторони працевлаштування, регулюється законодавством Сторони, тобто якщо працівник Росії приїхав до України на роботу, то він користується законами України і навпаки. Також такі праціники користуються правами та виконують обов'язки, що встановлені законодавством Сторони (ст.6). Така трудова діяльність, як зазначено в статті 4 повинна оформлюватися трудовим договором, що є дуже важливим питанням для встановлення прав та обов'язків сторін цього договору.
Перелік зазначених мною документів не є вичерпним, адже хочу зазначити, що існуючої правової бази України надто мало, я маю на увазі, що не вистачає наприклад такого дуже важливого закону, як "Про іміграцію", яким має бути визначено порядок і процедура іміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства, правовий статус імігрантів та повноваження органів, що забезпечують виконання законодавства про іміграцію. Але через різні причини законопроект, хоча і внесений на розгляд Верховної Ради ще в 1993 році, - досить не розглядався навіть у першому читанні1. Про це питання також зазначає кореспондент газети: "Время от времени компетентные киевские инстанции обращаются к Верховной Раде, с призывами принять наконец иммиграционное законодательство (желательно, столь же жёсткое, как во всех странах Европы), а перспектива возникновения в крупных городах африканских, арабских, индостанских этнических кварталов нелегальных эмигрантов становится всё более реальной"2. Звичайно, це не прискорює та не ускладнює як динаміку розвитку національного міграційного законодваства,так і можливість нормальної координації діяльності у цій сфері відповідних органів державної влади, а створює труднощі в регулюванні міграційних процесів тому, що компетентні органи не знають за що "хвататись".
Наприкінці розгляду цього питання я хотів зазначити, що нині особливої актуальності набувають питання, пов'язані з правовим регулюванням трудової міграції як на рівні окремих держав, так і в міжнародно - правовому плані. Так у заключному документі Віденської зустрічі представників держав - учасниць ОБСЄ (1989 р.) зазначено, що країнам, які приймають і поставляють робочу силу, необхідно вжити заходів, аби підвищити надалі економічні, соціальні, культурні та інші умови життя трудящіх - мігрантів і їх сімей, що законно проживають у країнах - реципієнтах1 .
Положення трудящіх - мігрантів, встановлені у міжнародно - правових документах, повинні мати універсальний характер. Україна, як і інші республіки колишнього СРСР, має добиватися їх дотримання з усіма країнами світу, але поки ще стоїть питання в Європі про прийняття України до Європейського Союзу, тоді і прийдеться ратифікувати міжнародно - правові акти і приводити свою нормативну базу у відповідність до них. А це дуже складна процедура для нашого Парламенту. До цих міжнародно - правових актів належать передусім Міжнародна конвенція ООН про захист усіх трудящіх - мігрантів і членів їх сімей (1990р.); Конвенція МОП №97 (1949р.) і №143 про трудящіх - мігрантів; Європейська конвенція про правовий статус трудящіх - мігрантів (1977р.). І на сучасному етапі Україна поки що не є учасником названих вище конвенцій.
Може це і є основною причиною того, що в Україні на цей час досі не врегульоване питання трудової міграції?
Але якщо подивитись на це питання з іньшої сторони - а чи реально ратифікувати всі міжнародні конвенції і привести свою нормативну базу у відповідність до них?
Цей процес на мій погляд триватиме не один десяток років. І хто знає коли це важливе на сьогоденні питання стане досконалим, можливо в державі існує набагато більше важливих справ? Хто знає, час покаже, а нам залишається тільки міркувати.
0 комментариев