Навигация
Р. – 2 %; 1987 р. – 1,3 %; 1988 р. – 0,6 %;
51558
знаков
0
таблиц
2
изображения
1986 р. – 2 %; 1987 р. – 1,3 %; 1988 р. – 0,6 %;
1989 р. – 2 %; 1990 р. – 4%.
Проте вони не враховують прихованої складової інфляції. В дійсності грошова сфера колишнього СРСР (і в т. ч. України) була розбалансована значно глибше, ніж про це свідчить індекс державних роздрібних цін. Через механізм пільгового банківського кредитування в обіг постійно нагніталася зайва маса грошей. Постійно зростали товарний дефіцит і незадоволений платоспроможний попит, які формували значний прихований інфляційний потенціал.
Висновок про хронічне наростання інфляційного потенціалу (зокрема в споживчому секторі економіки СРСР) підтверджується також збільшенням “ножиць цін” у державній торгівлі та на колгоспних ринках. У цілому по СРСР середні ціни на товари, що реалізувалися на колгоспних ринках за вільними цінами, перевищували державні: в 1960 р. – в 1,35 рази, в 1970 р. – в 1,55 рази, в 1980 р. – в 2,09 рази. В Україні в 1980 р. це перевищення становило 2,27 рази, в 1985 р. – 2,38 рази і в 1990 р. – 2,87 рази.
Наведені дані про товарно-грошову розбалансованість економіки дають підставу оцінити зайву масу грошей в обігу в її споживчому секторі в 70-75 % загального обсягу грошей, наявного у населення напередодні розпаду колишнього СРСР. На кінець 1990 р. це становило приблизно 350-400 млрд. руб., з них на Україну припадало 75-90 млрд.руб. Ці гроші виражали незадоволений попит і постійно тиснули на ціни, стимулюючи їх підвищення. В разі раптової лібералізації цін їх загальний рівень тільки з цієї причини міг би підскочити, не лише як у 3 рази. Проведені на державному рівні в 1991 р. розрахунки реальної інфляції показали, що в 1989 р. вона становила 7,5 %, а в 1990 р. – 19%.
Отже, до проголошення незалежності Україна підійшла з помірною відкритою інфляцією і з великим прихованим інфляційним потенціалом, здатним при першій спробі лібералізації цін викликати значну інфляцію.
3. Соціально-економічні наслідки інфляції
Зміна стандарту виміру вартості товарів веде лише до зміни її абсолютних величин. І для суспільства не має принципового значення, коли, наприклад, ціна столу буде 1крб. При умові, що вартість цієї грошової одиниці еквівалентна 20 год суспільно необхідного робочого часу, або 1г золота, чи 10 крб, при умові, що 1 крб. = 2 год суспільно необхідного робочого часу = 0,1г золота. Головне, щоб як в першому, так і в другому випадках забезпечувався еквівалентний обмін товарами. А це буде, якщо за допомогою одного і того ж стандарту буде вимірюватися вартість усіх товарів. Адже були періоди, коли за царської Росії робітник в середньому заробляв за рік 250 крб., а булка хліба коштувала 5 коп., кілограм яловичини 50 коп і т. п. Саме цим пояснюється наявність різних стандартів виміру вартостей товарів в різних країнах.
Наприклад, якщо одночасно підвищити ціни на всі види товарів в однаковій пропорції, то при такій інфляції грошей збережеться попереднє співвідношення при обміні товарів однакової вартості. Якщо в наведеному вище прикладі ви свій товар продасте не за 1, а за 2 крб., то за товар такої ж вартості вам доведеться заплатити також 2 крб. Таким чином, відбувається еквівалентний обмін товарами. Змінюється лише абсолютний вираз їх вартостей, але це не спричиняє ніякої шкоди товаровиробникам.
Але якщо ви свій товар вартістю 1 крб. Продасте за 2 крб., а купуєте інші товари за їх вартістю, тобто по 1 крб., то за решту грошей (1 крб.), які для вас є дармовими, купите товар, безоплатно привласнивши чужу працю. Ось яка кінцева мета інфляції, яка відбувається як за допомогою емісії грошей, так і підвищення цін – перерозподіл доходів на користь тих, хто її проводить.
І весь механізм перерозподілу доходів за допомогою інфляції побудований на тому, що новий, зменшений стандарт виміру вартості товарів прирівнюється в обігу до попереднього, більш вагомого. І ця різниця йде в кишеню тих, хто випустив фальшиві гроші або штучно підвищив ціни і таким чином приховано розбавив цю вартість, інакше кажучи, зайнявся маніпуляцією вартості.
Ми називаємо це маніпуляцією вартості тому, що офіційно не зменшено стандарту виміру вартості товару. Він залишається попереднім, хоч фактично вже інший, менший. Це така ж сама маніпуляція, яка буває при продажі товарів, коли стандартну кілограмову гирю заміняють такої ж форми, але значно легшою, сфальсифікованою. І суть її не змінюється від того, хто це робить, окрема людина, чи державний аппарат. Різниця лише в тому, що в першому випадку держава карає таку людину, а в другому вона це робить безкарно. І ця безкарна маніпуляція вартістю стала тепер масовою в банківській і фінансово-кредитній системі, на валютних біржах, що дало їм можливість за порівняно короткий час зосередити в своїх руках величезні кошти країни. І оскільки усяке багатствостворюється людською працею, то цей перерозподіл коштів відбувається зарахунок зубожіння основної маси населення країни. Середній рівень заробітної плати уже такий, що ледве забезпечує фізіологічний прожитковий мінімум і зменшився порівняно з 1990 р. в 5 разів, хоч абсолютна величина заробітної плати за цей час зросла в 20 000 раз, а ціни збільшилися в 100 000 раз.
Для збереження попереднього рівня реальної заробітної плати в умовах інфляції номінальна величина заробітної плати повинна збільшуватись прямопропорційно зростанню цін на товари. Але, на думку багатьох економістів, таке підвищення заробітної плати веде до чергового витка інфляції, оскільки збільшиться собівартість продукції, а це, в свою чергу, приведе до нового підвищення цін.
Чи справді це так? Ні! В такій аргументації допускається груба помилка, зокрема ототожнюються два протилежних за своїм значенням процеси – формування вартості товару ототожнюється з механізмом приведення зарплати у відповідність з вартістю необхідного продукту, що порушується в умовах інфляції.
Вартість товару – це втілена в продукті праця. Формування її відбувається на основі врахування передусім затрат живої праці. Оскільки заробітна плата є модифікованою вартістю продукту праці робітника (
) і, таким чином, хоч і не повністю, але відображає фактичні затрати праці, то знаючи норму додаткової вартості (
) на її основі можна визначити величину новоствореної вартості (
). І чим вища заробітна плата, тим більше затрачено праці, а, отже, й більше створено вартості. І навпаки.
Але величина новоствореної вартості в кінцевому підсумку завжди залежить не від величини заробітної плати, а від кількості затраченої праці. І таким непрямим методом визначення величини новоствореної вартості користуються тому, що на практиці не розроблена методика визначення величини вартості товару. А тому при відомій величині новоствореної вартості зростання заробітної плати буде вести до зменшення додаткової вартості, тобто зменшуватиметься норма додаткової вартості. Новостворена вартість в цьому випадку залишається незмінною тому, що зростання заробітної плати зумовлено не зростанням затрат праці, як у першому випадку, а зміною пропорції розподілу новоствореної вартості на вартість необхідного і додаткового продукту.
Якщо зарплата зростає без додаткових затрат праці і зміни норми додаткової вартості, то підрахована на її основі новостворена вартість є штучно завищеною порівняно з фактичною. А, отже, ця методика визначення вартості товару, якою дуже часто користуються, є помилковою. За цих умов справді штучно підвищуються ціни, що веде до інфляції. Але допущена помилка при визначенні вартості товару не може бути підставою для встановлення причинно-наслідкового зв`язку між підвищенням зарплати і інфляцією грошей. Цей зв`язок зникає разом з виправленням помилки.
При цьому слід підкреслити, що інфляція відбулася не тому, що підвищено зарплату, а тому, що вона нарахована без відповідних затрат праці, а, отже, є фальшивою вартістю. На цю величину розбавлено і додаткову вартість. Тому вартість товару також стала розбавленою, що привело до відповідного зростання його ціни.
В умовах інфляції, зумовленої штучним підвищенням цін, існує вже обернена залежність між цінами і зарплатою. Зарплата, яка є грошовим виразом вартості необхідного продукту, в умовах інфляції різко відстає від затрат праці, а, отже, й того грошового виразу, який повинен бути при новому знеціненому стандарті їх виміру. Різниця ця перетворюється в чистий дохід. Тому питома вага зарплати в новоствореній вартості різко зменшується. Якщо в 1990 р. вона становила 45 % національного доходу, то в 1995 р. – лише 10 %. Відповідно знижується і рівень життя людей.
Щоб виправдати це становище, потрібно рівень зарплати привести у відповідність з вартістю необхідного продукту, виміряного новим, знеціненим стандартом. Тоді знову відновиться попередня її питома вага в національному доході, а, отже, і той рівень життя людей, який був до цього, і таким чином, заробітна плата знову буде відображати фактичні затрати праці, а, отже, й величину новоствореної вартості, тільки вже з новим грошовим виразом.
Отже, підвищення заробітної плати в умовах інфляції є об`єктивно діючим економічним законом відповідності грошових виразів вартості необхідного продукту, виміряних різними грошовими стандартами (офіційно чинним і знеціненим). А тому вимоги трудящих підвищити зарплату є справедливими.
Щодо зростання собівартості продукції, яке відбувається при підвищенні заробітної плати, яке веде до зростання цін, то це вже результат ланцюгової реакції на першопричину інфляції. Воно зв`язано з тим, що як заробітна плата, так і інші складові частини собівартості продукції переводяться із старого на новий, знецінений стандарт їх виміру. І цей процес зростання собівартості продукції буде відбуватись до тих пір, поки ціна і собівартість не будуть вимірюватись одним і тим же стандартом. І тоді знову наступить між ними рівновага, яка була в доінфляційний період. І це є свідченням того, що штучне підвищення цін і спричинена ним інфляція не розв`язує економічних проблем, а лише створює ілюзію їх розв`язання.
Інфляція веде і до знецінення заощаджень населення, які по суті є їх нагромадженою заробітною платою. І це знецінення відбувається рівно в стільки разів, на скільки підвищилися за цей час ціни. Різниця від цього знецінення йде в касу держави, банків і комерційних структур.
При цьому дуже часто урядові особи, маскуючи цей перерозподіл доходів населення, всю вину покладають на інфляцію. Так, на питання телеглядачів: куди поділись наші заощадження, голова Національного Банку України В.А. Ющенко у телепередачі “Запитуйте – відповідаємо” 28 вересня 1994 року відповів так: їх з`їла інфляція. А оскільки інфляція представляється як стихійне лихо, з яким невтомно бореться держава, то й винних нема. Очевидно, винні самі вкладники, які довірили державі свої важко зароблені гроші. Мало того, що держава під малі проценти користувалася грішми, розв`язуючи свої проблеми, і, за законом, мала б відповідати за їх збереження, вона тепер ще й переклала вину на інфляцію. Стихію ж не посадиш на лаву підсудних.
Насправді держава, користуючись тимчасово вільними коштами, побудувала фабрики, заводи, виробила товари, які тепер продає за монопольно високими цінами. Таким чином, заощадження населення не згоріли, не зникли. Їх не “з`їла” інфляція. Вони існують тепер у формі мерседесів, лімузинів, рахунків в швейцарських банках і т. д. Їх привласнили ті, хто протягом 2-3 років з рядових громадян перетворилися в мільярдерів, а зараз хочуть приватизувати все національне багатство країни.
Держава, яка за законом несе відповідальність за збереження заощаджень населення, в умовах інфляції повинна постійно їх індексувати відповідно до темпів інфляції. Джерелом цієї індексації є товари, вироблені за допомогою позичених грошей, які тепер вже продаються за завищеними цінами. І нова сума індексованих заощаджень повинна дорівнювати тій сумі грошей, яка тепер потрібна для покупки тієї кількості товарів, яку можна було придбати в доінфляційний період за заощаджені гроші, тобто
де S0 – сума грошей, що підлягає індексації;
N0 – кількість товарів, які можна було купити за цю суму грошей
Z0 – ціни товарів до інфляційного періоду;
Z1 – ціни товарів інфляційного періоду.
Отже, в скільки разів зросли ціни на товари, в стільки разів повинна бути індексованою і сума заощаджень. Саме в стільки разів і обезцінились заощадження населення під впливом дії цього чинника. Як уже зазначалось, ціни в 1995 р. зросли порівняно з 1990 р. приблизно в 100 тис. разів. В стільки ж разів повинні були б відбутись і індексації заощаджень.
Але, на жаль, держава не поспішає виконувати свій обов`язок перед населенням. Виданий в кінці 1994 р. Президентом України Л. Кучмою указ про індексацію заощаджень населення збільшує їх лише в 2 200 разів.
Але навіть прості розрахунки вказують на помилковість таких тверджень. Наприклад, якщо у вас на ощадній книжці у 1991 році була 1000 карбованців, то, враховуючи і ту індексацію, котра уже була до цього (в 1,4 раза), ваша сума зросте до 2 680 тисяч. Якщо за 1 000 карбованців ви могли тоді придбати 25 пар жіночих чобітків, то за ці індексовані гроші – хіба що одну пару. Аналогічне і з іншими товарами, як і з продуктами харчування. Адже на ринку по суті діють старі ціни 1991 року, щоправда, збільшені в 100 тисяч разів. То ж для розрахунку коефіцієнта індексації заощаджень не треба вдаватися у якісь складні формули. Тут достатньо визначити лише індекс зростання цін загальної товарної маси. Тобто варто порівняти, що можна було придбати за певну суму грошей тоді, ще до інфляції, і яка сума грошей потрібна для придбання цього товару тепер. Оце і вся арифметика.
Але і це ще не все. Індексовану суму, як зазначається в указі Президента України, вкладник не може взяти готівкою, щоб таким чином купити необхідні товари. Гроші йому видадуть у формі сертифікатів, призначених для приватизації майна. Тому пенсіонер, який кровавими мозолями заробляв усе життя свої заощадження, щоб забезпечити власну старість, змушений, бачте, стати капіталістом, власником засобів виробництва, які йому уже ні до чого. І щоб одержати живі гроші, він повинен йти з цим капіталом (сертифікатом) на ринок і продавати його. Зрозуміло, що за безцінь. Кому це вигідно? Звичайно, хіба що тим, хто хоче стати справжнім капіталістом. А для вкладника, й особливо пенсіонера, це перетворюється в додаткові муки.
Такий складний шлях повернення грошей вкладникам пояснюють потребами уникнення нової інфляції. Якщо замість карбованців видадуть сертифікати, то вони можуть бути продані за реальні, існуючі уже в обігу гроші, а, отже, така індексація грошей не вимагає додаткової емісії грошей. Але цю ж саму проблему можна розв`язати, якщо запропонувати вкладникам купити за сертифікати або чеки необхідні їм товари. І нарешті держава сама може продавати на аукціоні своє майно і виручені гроші повертати вкладникам, як це роблять банкроти в усіх країнах світу, а не доручати цю справу тим же пенсіонерам, які не обізнані з таємницями комерції.
І тут, поряд з тим, що держава грубо порушила свої обов`язки перед вкладниками, перекладає роботу на них, ставиться все ж та мета, що й при підрахунку коефіцієнта індексації – поставити людину у таке становище, щоб вона продала свій сертифікат за безцінь. А на поверхні все буде виглядати так, ніби уряд виконав свій обов`язок, індексував заощадження, а вкладник одержав їх. Та залишився ні з чим зі своєї вини, бо не зумів вигідно продати свій сертифікат. Насправді ж людина залишилася обдуреною своєю рідною державою двічі: спочатку за допомогою інфляційного механізму, а потім її антиінфляційними заходами.
Часто урядові особи запитують, де взяти гроші, щоб повернути їх вкладникам. І бачать тільки один вихід – емісія грошей, яка приведе до ще більшої, небувалої в світі інфляції. І свідомо не бачать другого, зовсім простого, але єдино вірного шляху розв`язання цієї проблеми – вилучити награбоване у злодіїв і повернути його власникам, як це робиться в усіх країнах світу. При цьому слід покарати тих, хто допустив це розкрадання народного добра, як це робиться завжди щодо рядових членів суспільства. Люди не винні, що це майно розікрали, вивезли і продовжують вивозити за кордон і т. д. Держава повинна була забезпечити надійну охорону національного багатства і соціальну справедливість в суспільстві. Тут є конкретні люди, які проводять ту чи іншу політику, а, отже, вони й повинні відповідати за її наслідки.
Похожие работы
... стримувала зростання імпорту. Всі перелічені заходи антиінфляційної стратегії стримують зростання загального рівня цін в країні у близькій і віддаленій перспективі. Висновок В курсовій роботі я розглянула суть, причини та соціально-економічні наслідки інфляції. Значну увагу приділила методам боротьби з інфляцією, провела аналіз інфляції в Україні за останні 4 роки, розкриті причини інфляції ...
... ії держави. Така система не могла врахувати індивідуальні розходження в праці і фактично представляла зрівняльний розподіл, що вбивало всякі стимули до високопродуктивної праці. Марксистська концепція типу економічної системи виходить з того, що суспільство у своєму розвитку проходить п'ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну, комуністичну. ...
... від людини обставин [9]. Щоб забезпечити такий захист, держава насамперед мусить у законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізм їх реалізації та функції надання соціальної підтримки. Соціальний захист населення забезпечують також підприємства (або підприємці) та самі наймані працівники — їх профспілкові організації. У системі соціального захисту населення найважливішим ...
... колективних і суспільних інтересів; створення системи аналізу, контролю за виконанням та внесення коректив, планування і прогноз на короткострокову, середньострокову та довгострокову перспективу. Рисунок 3 – Схема державного регулювання економіки 2.2 Пріоритети в соціально-економічному розвитку держави в системі державного регулювання Пріоритети в соціально-економічному розвитку держави ...
0 комментариев