Правоздатність юридичної особи

1.1. Правоздатність юридичної особи

Як суб’єкт майнових і особистих немайнових відносин юри­дична особа наділяється цивільною правоздатністю та дієздатністю. На відміну від громадян, у яких спочатку (в момент народження) виникає правоздатність, а дієздатність в повному обсязі виникає з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку, у юридичних осіб цивільні правоздатність і дієздатність виникають водночас, тому в законі (ст. 26 ЦК України) йдеться лише про цивільну правоздатність юридичної особи, якій за змістом тотожна цивільна дієздатність. А саме:

Юридична особа має цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності.

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту затвердження її статуту або положення, а у випадках, коли вона повинна діяти на підставі загального положення про організації даного виду, - з моменту видання компетентним органом постанови про її утворення. Якщо статут підлягає реєстрації, правоздатність юридичної особи виникає в момент реєстрації.

Тобто правоздатність юридичної особи виникає з моменту її дер­жавної реєстрації (ст. ст. 5, 6 Закону про підприємства), а у ви­падках, передбачених законодавчими актами (наприклад, ст. 13 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації»), — з моменту реєстрації статуту. В цей самий момент виникає й цивільна дієздатність юридичної особи, тобто здатність своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки.

Якщо цивільна правоздатність громадян є загальною (ст. 10 ЦК України), то правоздатність юридичної особи є спеціальною: вона має цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності (ч. І ст.26 ЦК. України).

У сьогочасних умовах значно розширено господарську самостійність, а отже, й цивільну правоздатність підприємств, гос­подарських товариств, кооперативів як основної виробничої лан­ки народного господарства. Так, відповідно до ст.1 Закону про підприємства незалежно від форм власності на засоби вироб­ництва та інше майно підприємство може здійснювати будь-які види діяльності, якщо вони не заборонені законодавчими акта­ми України і відповідають цілям, передбаченим у статуті підприємства. Окремими видами діяльності, перелік яких визначається Законом «Про підприємництво», підприємство може займатися лише на основі спеціальною дозволу (ліцензії).

Цивільні права та обов’язки юридичних осіб виникають з різних підстав, насамперед з угод (договорів). Так, у п.1 ст.21 Закону «Про підприємства в Україні» зазначається, що відноси­ни підприємства з іншими підприємствами, організаціями і гро­мадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета до­говору, визначенні змісту зобов’язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству.

Майнові права та обов‘язки юридичної особи можуть виникати із односторонніх угод (заповіту, оголошення конкурсу тощо), а також із неправомірних дій (заподіяння шкоди, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав тощо).

У зміст цивільної правоздатності юридичної особи входить також здатність її мати особисті немайнові права та обов’язки. До них відносяться права на найменування, виробничу марку, знаки для товарів і послуг, право на честь, гідність і ділову репу­тацію та інші.

Юридична особа має своє найменування (ч. І ст.27 ЦК Украї­ни). Воно присвоюється організації в момент її створення і ви­ступає засобом індивідуалізації цього творення в цивільному обо­роті, бо має містити реквізити, які дозволяють відрізняти її від інших юридичних осіб. Найменування юридичної особи визна­чається в установчих та інших її документах.

Юридичні особи, які здійснюють комерційну діяльність, по­винні мати особисте найменування з вказівкою на її вид та організаційно-правову форму, місце знаходження і спеціаль­ну назву. Місцем знаходження юридичної особи є місце знаход­ження її постійно діючого органу (ст.30 ЦК України). Госпо­дарська організація має право виключного користування особистого найменуванням в угодах, на вивісках, в оголошеннях, рек­ламах, рахунках; на товарах, їх упаковці тощо.

Виробнича марка як засіб індивідуалізації юридичної особи та продукції, що нею виготовляється, включає в себе найменуван­ня організації, вказівки на сорт виробу, номер стандарту, ціну та інші відомості. Зокрема, при поставці товарів вони підлягають маркуванню відповідно до вимог стандартів, технічних умов або договору.

Знаки для товарів і послуг — це зареєстроване в установленому порядку позначення, яке служить для відрізнення товарів (по­слуг) одних фізичних чи юридичних осіб від однорідних товарів інших осіб. Як знаки для товарів і послуг можуть бути зареєст­ровані словесні, зображувальні, об’ємні та інші позначення та їхні комбінації. На зареєстрований знак Держпатентом України видається свідоцтво.

Організації — юридичні особи — мають право на честь, гідність і ділову репутацію та їх захист в судовому порядку (ст.7 ЦК Ук­раїни), а також можуть набувати інших немайнових прав і обо­в’язків.

Відповідно до ст.29 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов’язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом або статутом (положенням). Порядок призначення або обрання органів юри­дичної особи визначається їх статутом (положенням).

Органи юридичних осіб, залежно від їх видів, можуть бути єди­ноначальними або колегіальними. Так, відповідно до ст.14 За­кону «Про підприємства в Україні» управління підприємством здійснюється згідно з його статутом на основі поєднання прав власника по господарському використанню свого майна і прин­ципів самоуправління трудового колективу. Підприємство само­стійно визначає структуру управління, встановлює штати. Влас­ник здійснює свої права по управлінню підприємством безпосе­редньо або через уповноважені ним органи. Ці права можуть делегуватись раді підприємства (правлінню) або іншому орга­нові, який передбачений статутом підприємства і представляє інтереси власника і трудового колективу.

Керівник підприємства наймається (призначається) власником або уповноваженим ним органом і з ним укладається контракт (договір). Керівник підприємства самостійно вирішує питання діяльності підприємства, за винятком тих, що віднесені стату­том до компетенції інших органів управління цього підприєм­ства. Власник майна не має права втручатись в оперативну діяльність керівника підприємства.

Вищим органом таких видів господарських товариств, як акціонерне, з обмеженою або додатковою відповідальністю є загальні збори акціонерів (учасників). Виконавчими органами є правлін­ня або дирекція, які діють як колегіальний орган юридичної особи. Правління (дирекція) обирається загальними зборами. Повноваження правління (дирекції) визначаються Законом Ук­раїни «Про господарські товариства» та статутом відповідного товариства.

В кооперативних організаціях вищим органом управління є загальні збори, які обирають голову, а у великих кооперативах — також правління. Правління (голова) кооперативу здійснює керівництво поточними справами і приймає рішення з питань, що не віднесені до виключної компетенції загальних зборів чи зборів уповноважених.

Виступаючи від імені юридичної особи, вищий орган виражає її волю, волю всього колективу, тому дії органу — це дії самої юридичної особи. Проте дії органів, які не пов’язані з цілями юридичної особи, не слід визнавати діями самої юридичної особи. Відпові­дальність за ці дії повинна нести особа (орган), що їх вчинила. Вчинення ж органами юридичної особи дій від імені юридичної особи, але з перевищенням своїх повноважень, тягне відповідальність юридичної особи у відповідності з чинним законодав­ством. Цивільні права та обов’язки юридичної особи можуть виникати і внаслідок дії її представників, належним чином упов­новажених (наприклад, шляхом видачі довіреності). Але виробничо-господарська, соціально-культурна, управлінська та інша діяльність юридичної особи проявляється не лише в діях її органу і представників, але й в діях і рішеннях всього трудового колективу в цілому, і кожного працівника зокрема. Тому в Законі (ст.441 ЦК України) закріплено правило про те, що організація повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов’язків.