Юридична діяльність: поняття та зміст

 2. Юридична діяльність: поняття та зміст

Щоб розібратися, що являє собою ця специфічна область наукових знань, необ­хідно звернутися до визначення науки юридична деонтологія, а потім детально розг­лянути питання її предмету. Юридичну деонтологію визначають, як науку про систему етичних вимог до професійної діяльності юристів. Однак, поряд з цим існують також інші визначення. Наприклад, Сливка С.С. пропонує визначення юридичної деонто­логії, як науки про внутрішній імператив службового обов'язку, який створює переду­мови та мотиви вибору юристом норм поведінки у практичній діяльності, про форму­вання власних норм для кожної ситуації зокрема. У запропонованому визначенні просліджуються деякі недоліки, що відображають тенденцію до звуження предмету. Автором не взято до уваги такі вагомі компоненти^ предмету, як відомості (система знань) про правознавство та юридичну практику, їх співвідношення, функції. Він ро­бить акцент саме на правовій культурі юриста, яка обумовлює прийняття індивідуаль­них рішень як в побуті, так і на роботі.

 Дещо інакшою вбачається позиція Горшенєва В.М. Він стверджує, що юридична

деонтологія —це галузь юридичної науки, що узагальнює систему знань про мудрість спілкування та мистецтво прийняття вірного рішення у юридичній практиці, тобто на­ука про пошук атмосфери досягнення необхідного, істинного результату у спілкуванні юриста як з колегами, так і з тими, кому він надає свої професійні послуги та кого повинен обслуговувати правовими засобами в процесі реалізації ними свого право- вого статусу.

Дуже важливою є проблема співвідношення моралі та права, вирішення якої значно впливає на формування всієї системи деонтологічних знань. Однак, ця проблема зна­ходиться на стику декількох наук — філософії, теорії держави і права, соціології, тому потребує комплексного підходу, для чого пізнавальних засобів однієї галузі знань буде вкрай недостатньо, таким чином, як наука, юридична деонтологія має ряд ха­рактерних ознак:

— це одна із юридичних наук, яка разом з іншими входить до системи гуманітар­них знань;

— юридична деонтологія розкриває зміст та взаємозв'язок таких соціальних явищ як юридична наука та юридична практика, визначає їх функції;

— наука юридична деонтологія, виходячи з норм та принципів суспільної моралі, формує систему вимог професійного та особистого порядку, висвітлює етичну сторо­ну діяльності юриста, враховуючи спеціалізацію юридичної професії;

— юридичною деонтологією вивчаються система, форми, методи та засоби підго­товки високо кваліфікованих юристів-професіоналів;

— характерною ознакою можна назвати також те, що це молода за своїм віком юридична наука, яка знаходиться на стадії свого становлення та поступово набуває заслуженого авторитету в системі юридичних знань.

Якого ж соціального значення набуває ця наука, що змусило так глибоко замис­литися над етичними проблемами, які виникають в правовій сфері? Юридична діяльність має свою специфіку, що обумовлено її організаційним, управлінсько-розпорядчим та владним характером. Роботу юристів можна спостерігати в різних сферах суспільного життя, на різних рівнях організації соціального організму. Це прийняття законів, орга­нізація іх виконання, здійснення правосуддя, захист інтересів громадян, а також участь у вирішенні інших важливих питань. Поступово сфера використання юридичних знань поширюється, що надає відповідного авторитету професії юриста. Це об'єктив­ний процес, який не треба пов'язувати зі штучною тенденцією юридизації знань (юри­дична логіка, юридична соціологія, юридична етика). Авторитет юриста зростає од-ночасово з підвищенням авторитету права. Слід відзначити, що на сучасному етапі розвитку, українського суспільства цей процес так і відбувається. Право все більше проникає в систему соціальних зв'язків, втягуючи все 'більшу кількість людей у бага­тогранні правові відносини, завдяки чому підвищується роль захисників права.

3. Предмет та завдання юридичної деонтології

Окремим блоком питань до придмету юридична деонтологія входять питання юри­дичної освіти, підготовки та перепідготовки кадрів, підвищеня кваліфікації, роз­повсюдження позитивное досвіду. Головною тут є проблема підготовки не просто спеціаліста — юриста, а працівника високого рівня кваліфікації тобто професіонала своєї справи. Зрозуміло, Що професіоналом не можна бути взагалі Професіонал — це добре підготовлений спеціаліст конкретної справи, тому система підготовки таких спеціалістів повинна відрізняти специфіку практичних завдань, які треба вирішувати працівнику у повсякденній роботі. Юридична деонтологія повинна вивчати не просто систему виховання юриста взагалі, суспільству потрібні професіонали конкретної спра­ви — прокурори, законодавці слідчі- тощо. Таким чином, у загальному вигляді пред­метом юридичної деонтологіі можна визначній юридичну теорік юридичну практику та Систему моральних вимог, що складають етикет професийної діяльності юристів.

Слід додати, що юридична деонтологія як наука знаходиться у тісному контакті та взаємодії з іншими юридичними науками, використовує їх досягнення для досліджен­ня власного предмету. Використовуються також знання неюридичних наук педаго­гіки, психології, соціології, без чого не уявляється можливим отримати і узагальнити об'єктивні результати дослідження. Наприклад, розробляючи практичні рекомендації для системи кадрової підготовки спеціалістів, реорганізації юридичної освіти або си­стеми правового виховання, слід користуватися положеннями не тільки педагогіки та психології, а також досягненнями конституційного права, філософії права, теорії права тощо.

Поряд з наукою "юридична деонтологія" існує одноіменна навчальна дисципліна, яка цілком спирається на досягнення науки та змістовно відображує предмет, і на­ука, і навчальна дисципліна тісно переплітаються з точки зору змістовності, вирішу­ють спільні завдання, але між ними є значна функціональна різниця. Наука покликана здобувати нові знання, систематизувати вже відому інформацію, а учбова дисциплі­на призначена трансформувати їх у свідомість, вміння та навички студентів, завдяки чому сприяти вирішенню проблем практики. Таким чином, уявляється можливим сфор­мулювати основні завдання, що спільно вирішуються.

1. Виходячи з вимог соціального прогресу, особливостей та умов функціонування українського суспільства, треба визначити роль та призначення юридичної діяльності в структурі соціальної діяльності.

2. Відповідно до першого завдання бажано висвітлити соціальне призначення юристів на сучасному етапі реформування державних інститутів, а також підвищити авторитет юридичної професії.

3. Сформулювати загально-теоретичну модель юриста високого рівня кваліфікації, враховуючи всю сукупність вимог професійного, особистого характеру, проаналізу­вавши досвід іноземних держав.

4. На підставі існуючих результатів наукових досліджень прогнозувати тенденції розвитку юридичної науки, визначати необхідні зміни щодо системи кваліфікаційних вимог в межах конкретних юридичних спеціальностей.

5. Виробляти практичні рекомендації для вирішення проблем правової діяльності, що безпосередньо залежить від рівня професійної підготовки, правової культури пра­цівника, його морального обліку в цілому.

6. Надати організаційно-методичну допомогу студентам-юристам на первинному етапі навчання, підготувати їх до ґрунтовного засвоєння матеріалу, сформувати осо­бисті уявлення стосовно юридичної теорії та юридичної практики, кваліфіковано підго­тувати їх до самостійного вибору майбутньої юридичної спеціальності.

7. Сформувати стійку систему знань щодо морального обліку юриста, зробити їх елементом особистої культури, базою для подальшого формування правової свідо­мості особи.

На підставі аналізу вище перелічених завдань юридичної деонтології слід зверну­ти увагу на особливу роль деонтологічних знань у системі гуманітарних наук. Юридич­на і медична деонтології націлені на забезпечення високоякісного, високогуманного ставлення до такої соціальної цінності як особа. Медик, юристи повинні захищати інтереси особи —жкиття, честь, гідність, тобто всі ті природні якості, без яких вона стає просто індивідуумом — частиною живої природи.

Вдаючись до характеристики юридичної науки та виходячи з методологічних вимог системно-функціонального аналізу, ми починаємо попереднє ознайомлення зі спе­цифічною сферою людської діяльності, метою якої є здобуття нових знань про оточу­ючу нас дійсність. Мова йдеться про наукові знання, тобто ті, які являються реальним відображенням дійсності, мають об'єктивний характер, обгрунтовані, виважені, си­стематизовані та перевірені практикою. Пізнання дійсності може відбуватися на побу­товому рівні, однак їх якість та цінність значно нижчого гатунку ніж тих, що отримані у ході наукового дослідження. Це загальне правило, але щодо цінності знань, то в ньому можуть бути винятки.

Вся сукупність наукових знань, які людство отримало за свою багатовікову історію, систематизовані за певними критеріями, що дозволяє користуватися науковою інформацією того чи іншого напряму, вносити додатки, узагальнювати її тощо. Оз­найомлення з цією системою є необхідним етапом для характеристики саме юридич­них знань. Спочатку слід ознайомитися з поняттям самого терміну наука, існують різні визначення, але за основу пропонується взяти філософське тлумачення цього слова, де наука — це сфера дослідницької діяльності, що націлена на виробництво нових знань про природу, суспільство, мислення включає в собі всі умови та моменти цього виробництва: вчених з їх знаннями та здібностями, кваліфікацією та дос­відом; наукові установи, експериментальне та лабораторне обладнання; методи нау­ково-дослідницької роботи, понятійний апарат, систему наукової інформації. Та­кий широкий підхід до розуміння цього терміну дає змогу поглянути на нього з точки зору структурної організації, наповнення такими значущими компонентами, без яких процес наукового пізнання стає неможливим або неякісним.

В історичному аспекті наука — це також результат та необхідний наслідок суспіль­ного розподілу праці тому, що виникає внаслідок відмежування розумової (інтелекту­альної) діяльності від фізичної праці та поступовим перетворенням її в специфічний вид занять, що стосувалося спочатку незначної групи людей. Цікавим у цьому плані слід відмітити те, що передумови для виникнення науки взагалі перш за все з'явилися у Китаї, Індії, Вавілоні, Єгипті, де накопичувалися величезні емпіричні знання з хімії, фізики, логіки, математики, астрономії. Це досягнення східної цивілізації було пере­роблено у чітку систему знань в Древній Греції, де з'явилися мислителі, що спеціаль­но займалися наукою, яка ще не мала галузевого розмежування.

В даний період виділяють три головних блоки наукового знання, які структурно відображують раціональне сприйняття дійсності: науки про природу, про суспільство та науки про 'мислення.

Передусім зазначимо, що термін "юридична наука", який дуже часто використо­вується, може мати узагальнюючий характер та означати всю сукупність юридичних

наук — всі знання про правову дійсність (правознавство або юриспруденцію). Проте, мова може йтися і про конкретну юридичну науку, наприклад, конституційне право, цивільне право або кримінологію, кримінальний процес тощо. Перш ніж висвітлити внутрішню побудову юридичних знань, слід визначити ті риси, які характеризують правознавство в цілому, відокремлюючи його у самостійну сферу людських знань. З цією метою необхідно ознайомитися з тим, що входить у правову сферу наукових дос­ліджень, на яких принципах та за допомогою яких методів функціонує юридична наука та які функції і завдання покладені на всю систему юридичних знань.

По-перше, визначимо предмет юридичної науки. Предмет науки — це та сфера життєдіяльності суспільства, на пізнання якої націлена дослідницька діяльність. Для юридичної науки предметом являється держава та право. Предмет науки структурно складається з об'єктів — конкретних явищ державно-правової дійсності, які в свою чергу формують предмети конкретних галузевих наук (як правило — це певні види сус­пільних відносин, що складаються у тій чи іншій сфері дії права). Об'єкт юридичної науки (правознавство) таким чином за своїм обсягом вужчий від предмету та наповнює його конкретно історичним змістом. У зв'язку з цим, не слід плутати предмет право­знавства, як систему всіх юридичних знань, з предметом конкретної юридичної науки. Саме з цих конкретно-наукових предметів складається загально-теоретичне уявлення про сукупний предмет юридичної науки в широкому розумінні, який фактичне не існує в якості єдиного цілого та сприймається лише на філософському рівні мислення. Розу­міння предметів конкретних юридичних наук вимагає більш деталізованого підходу, що обумовлюється здійсненням безпосередніх досліджень реально існуючих явищ оперу­ванням конкретними даними позитивного матеріалу. Ми вже зазначили, що у предмети юридичної науки включаються держава і право. Однак і держава, і право, і вся держав­но-правова організація може існувати лише в умовах суспільства, тому їх вплив на суспільство і вплив суспільства на окремі явища державно-правової дійсності являється одним з аспектів дослідження предмету юридичної науки.

 Тому мову треба, вести про конкретні методи окремих юридичних наук, які можуть бути універсальними або суто специфічними, що характерні лише для однієї галузі наукових знань або їх незначної кількості. Філо­софською основою всякої методології пізнання є принцип відображення об'єктивних

закономірностей розвитку та функціонування явищ оточуючої дійсності, розуміння їх в єдності та взаємодії.

Серед методів, які використовуються окремими юридичними науками, слід на­звати методи порівняння, аналізу та синтезу, статистики, метод історизму, систем­но-функціональний метод, спеціально-юридичний та деякі інші.

Розглянемо найбільш поширені у правознавстві методи.

Спеціально-юридичний метод. Його сутність полягає в описі явищ державно-правової дійсності за допомогою юридичної термінології, висвітленні діяльності со­ціальних суб'єктів з точки зору юридичних моделей поведінки, з позицій законного або протиправного, обов'язкового або можливого. В ході такого описування відбу­вається реконструкція фактів та явищ правової дійсності, їх юридична оцінка, виявля­ються тенденції та закономірності юридичної практики, вдосконалюється юридична термінологія.

Метод порівняння. Являє собою сукупність пізнавальних засобів та процедур, що дають можливість установити схожість та відмінність між явищами, що вивчаються. Як систематично розроблений метод сформувався в XIX столітті в порівняльному мо­вознавстві, етнографії. Зараз широко використовується юридичною наукою. Шляхом порівняння однопланового юридичного матеріалу, яке здійснюється за єдиними кри­теріями (за часом, за суб'єктами, за обсягом), виявляються характерні риси, ознаки правових явищ, їх особливе, загальне^або одиночне. При цьому виявляються також причинні зв'язки між явищами, що генетично не пов'язані між собою (економічна криза суспільства та правотворча діяльність держави). У зв'язку з визначною ефектив­ністю методу порівняння, для вирішення практичних проблем в системі юридичних знань склалася навіть ціла наукова галузь — порівняльне правознавство, де вивченню підлягають різні правові системи окремих національних держав. В результаті вияв­ляється можливість удосконалення зовнішньо-політичної діяльності, урахування існу­ючих особливостей міждержавних стосунків, запобігання негативним фактам держав­но-політичного життя, що мали місце у чужому досвіді, використання у державному будівництві більш прогресивного та передового, перевіреного світовою практикою. Порівняння, як метод, має науковий характер лише в тому випадку, якщо порівню­ються не випадкові факти правової діяльності, а лише закономірні та типові, які ма­ють достатній ступінь достовірності. Слід додати, що порівняння відіграє значну роль в умовиводах стосовно узагальнення інформації, виявленні аналогії предметів та явищ.

Методи статистики. Ці методи використовуються майже усіма науковцями у ході вирішення дослідницьких завдань. Змістовно це означає, що існує певна група статистичних методів, які в загальному вигляді розкривають порядок застосування математичних знань до пізнання правової дійсності, вивченні кількісних змін у держав­но-правовому житті та обробці цих даних. Серед статистичних методів розрізняють:

методи дескриптивної (описової) статистики, індуктивної (вибіркової) статистики, ста­тистики взаємозв'язків. Всі вони тією чи іншою мірою впливають на процес пізнання. Фактично ми маємо справу з цифрами, формулами, графіками, гістограмами, се­редніми величинами, генеральними сукупностями тощо. Наприклад, завдяки деск­риптивному методу, можна виявити ряд узагальнюючих показників, що характеризу­ють певну сукупність явищ. Так, до сукупності соціальних норм відносимо такі показ­ники: існують в суспільстві, виступають в якості правил поведінки, регулюють відно­сини соціальних суб'єктів.

Системно-функціональний метод. Використовується у зв'язку з тим, що всі явища правової дійсності існують не ізольовано, а взаємодіють з деякими іншими, складаючи таким чином єдину сукупність, що відповідає вимогам системності. Крім того, що кожне явище виступає елементом системи, воно являється одночасово підси­стемою, яка складається з інших систем. Кожний елемент системи виконує в ній свою функцію. Тому вивчення окремих правових явищ, що мають значний елементарний склад, з позицій їх системно-функціональної організації має значний науковий ефект. Наприклад, дуже корисно і навіть необхідно використовувати цей метод у ході вив­чення системи державних органів, їх розподілу на законодавчу та судову гілки влади за^фуцкуюнальним призначенням. Те ж саме стосується структури правової норми.

Підводячи підсумок питанню методології юридичної науки, слід зазначити, що у ході наукових досліджень того чи іншого предмету комплексно використовуються різні методи, що передбачає визначення їх послідовності та сумісництва, іноді один метод складає передумови для використання іншого методу, таким чином, складається ціла система послідовних цілеспрямованих дій, які об'єднуються поняттям "дослідницька діяльність". Завдяки функціям, можна простежити, як, якими шляхами розвивається система науково-юридичних знань, який вплив здійснюють юридичні знання на систему соціальних зв'язків, яка кінцева мета отриманих результатів дослідження або які завдання стоять перед юридичною наукою на даному етапі. Як і багато інших наук, юридична наука виконує ряд загальних функцій (теоретико-пізнавальну, прогностич­ну, комунікативну), але, як суспільній науці, їй притаманні деякі особливі функції — такі, як ідеологічна, практико-прикладна. Серед всіх функцій юридичної науки, які розглядаються в сучасній науковій літературі, слід виділити:

1. Теоретико-пізнавальна — теоретичне засвоєння держави та права на рівні за­гальних закономірностей виникнення, розвитку та функціонування, формування за­гальних уявлень про окремі правові явища, констатація існуючого стану правової дійсності у тому чи іншому аспекті розуміння.

2. інтерпретаційна — пояснення сутності державно-правових явищ, висвітлення їх причинного зв'язку, структурної організації, соціального значення тощо.

3. Ідеологічна — всяка система знань являється елементом ідеології людської свідо­мості. ідеї про право, про державу складаються в цілісні системні утворення у вигляді теорій, концепцій. Вони відображають інтереси та волю певних соціальних станів, формують програмні цілі партій, об'єднань, держав, виробляють оціночні критерії щодо правової дійсності, закріплюють загальноправові цінності та ідеали.

4. Прогностична — крім інтерпретації існуючих явищ юридична наука на підставі виявлення певних закономірностей та тенденцій формулює перспективи на майбутнє шляхом висунення гіпотез та прогнозів. Наукове передбачення володіє значною цінністю для практики соціального будівництва та являється однією з найважливіших функцій всіх суспільних наук. і

5. Практико-прикладна — усі теоретичні досягнення, які людство отримує в ре­зультаті наукового дослідження, мають своїм завданням служити на користь людям, допомагати їм у вирішенні практичних завдань. Теорія для практики — ось основний принцип дослідницької діяльності, одне з головних її завдань. Наукові рекомендації повинні допомагати роботі державного апарату, сприяти удосконаленню правового регулювання, створенню надійних правозахисник механізмів тощо.

6. Еврестична — дуже близько до теоретико-пізнавальної, але означає не роз­повсюдження та систематизацію юридичних знань, теоретичне засвоєння дійсності, а здобуття нових раніше невідомих знань про державу та право.

7. Методологічна— розглядається як внутрішньосистемна функція, яка вказує на шляхи, засоби та прийоми отримання нових юридичних знань, можливості їх викори­стання у різноманітних сферах життєдіяльності суспільства. У зв'язку з цим слід відмітити методологічну роль загальної теорії держави та права у системі юридичних наук.

8. Комунікативна — вказує на необхідність взаємозв'язку та взаємодії всієї систе­ми юридичних наук, дотримання однакових темпів приросту та удосконалення юри­дичних знань, використання наукових досягнень неюридичної сфери, запобігання

І дубляжу у науковому дослідженні та утворенню прогалин, подолання неконструктив-|дискусій.

Перш за все се­ред них слід назвати принцип втілення справедливості, гуманізму, законності, пла­новість наукових досліджень, їх практична націленість та Інші.

ГПеред сучасною юридичною наукою постає цілий ряд нових завдань, що мають перспективний або першочерговий невідкладний характер. Молода українська дер-1 жава опинилася в дуже скрутному становищі. Особливі труднощі відчуваються в еко­номічній сфері. Однак, за Конституцією Україна — це демократична, правова, со­ціальне орієнтована держава, тому вирішення проблем державного будівництва, еко­номічного відродження країни значною мірою залежить від використання правових заходів та механізмів. Ті методи управління, що існували до входження України в систему ринкових відносин, вже не відповідають дійсності, але ще не склалася і нова систем? управління, не спрацьовують на практиці юридичні гарантії, проголошені чинним законодавством. Тому виникла гостра потреба — засобами юридичного про­гнозування сконструювати модель сучасного українського суспільства та вказати на шляхи та методи її практичної реалізації з урахуванням існуючих особливостей внут­рішнього порядку та вимог світових стандартів щодо організації державного життя. Це — генеральна лінія, якою рухається вся юридична наука, але поряд з цим передба­чається вирішення значної кількості більш конкретних завдань: підготовка проектів законодавчих актів, проведення загальної систематизації законодавства, розробка правових механізмів ефективного використання інституту місцевого самоврядування, передбачення нових тенденцій росту злочинності та обгрунтування відповідних право­вих гарантій захисту прав та свобод громадян, вивчення та ґрунтовний аналіз практи­ки державотворення інших країн з метою використання їх позитивного досвіду тощо...

Підсумковою ознакою, яка характеризує внутрішню організацію наукових юри­дичних знань являється їх системний характер. Ми вже зазначали, що правознавство змістовно складається з певної системи юридичних наук, які мають свої власні пред­мети дослідження та відповідно до специфіки предметів власну методологію. Щодо класифікації юридичних наук, то у науковій літературі існують деякі розбіжності не принципового характеру. Для прикладу наведемо більш поширену класифікацію, за якою можна виділити:

1. Загально-теоретичні та історичні науки — теорія держави та права, історія дер­жави та права, історія політичних та правових вчень.

2. Галузеві науки — конституційне право, кримінальне право, адміністративне право та інші.

3. Міжгалузеві науки — суд і правосуддя, транспортне право, господарське пра­во, банківське, митне право.

4. Прикладні юридичні науки — кримінологія, криміналістика, судова медицина, бухгалтерський облік.

5. Науки, що вивчають міжнародне та зарубіжне право і державу — міжнародне право, державне право зарубіжних країн, порівняльне правознавство, історія держа­ви та права зарубіжних країн.

Юридична деонтологія більшою мірою відноситься до групи прикладних наук тому, що вивчає вимоги етичного порядку у зв'язку з виконанням юристами професійного обов'язку та деякі інші питання, про що вже говорилося раніше. В історичному плані

юридична наука має багатовіковий досвід, який складався шляхом поєднання зусиль філософів, юристів, державних та політичних діячів різних епох. На кожному етапі свого становлення в юридичні^ науці відбивалися тенденції розвитку суспільства, особливості функціонування тих чи інших політичних інститутів. Але якщо казати про витоки формування юридичних знань, що мали у достатній мірі офіційний та система­тизований характер, то слід згадати про римське правознавство пізнього періоду, j яке формувалося в межах колегії жреців (collegium pjntificum) та відчувало значний ї вплив релігійного світогляду. В цілому їх правові знання ще не відділялися у само-I стійну галузь знань та існували разом з формулами релігійних традицій. Знання про I' правові норми вважалися цілком таємними та охоронялися кастою жреців, що забез-J^ почувало ефективність їхнього релігійного та владного впливу на людей.