Вплив бідності на процеси макроекономічного розвитку

2.2. Вплив бідності на процеси макроекономічного розвитку.

Скорочення обсягів виробництва й відповідне зниження попиту на робочу силу обернулося зниженням зайнятості, насамперед у промисловості, будівництві та сільському господарстві, які традиційно визначали структуру ринку праці України, призвело до поширення вимушеної неповної зайнятості, зростання рівня і тривалості безробіття. У промисловості, яка колись визначала обличчя вітчизняної економіки, ці негативні процеси виявилися настільки суттєвими, що чисельність працюючих тут нині поступається чисельності само зайнятих (включаючи тих, хто працює в особистому підсобному господарстві).

Крім того, саме в промисловості протягом останніх років спостерігається найнижчий із усіх галузей економіки рівень використання фонду робочого часу — 72% у 2000 році (у цілому по економіці — 78%), тобто насправді ситуація ще гірша. Близько третини так званих зайнятих у промисловості перебувають в адміністративних відпустках (у цілому по економіці — 16%) — ці люди фактично не мають ані роботи, ані заробітків і змушені орієнтуватися на незареєстрований сектор економіки.

Бідність сімей з дітьми. За такого рівня оплати праці навіть двоє працюючих батьків не завжди можуть забезпечити гідний (за нашими низькими національними стандартами) рівень життя своїм неповнолітнім дітям. Коли працюють і батько, і мати й у родині немає непрацюючих дорослих, бідними є 26,1% сімей з дітьми, — не кажучи вже про багатодітних! Рівень бідності серед родин з однією дитиною становить 29,5%, із двома — 35,9%, із трьома — 47,0%; серед родин із чотирма дітьми він зростає до 64,1%, а з п’ятьма й більше — до 88,7%.

Кількість дітей до трьох років є особливо помітним фактором ризику (у середньому рівень бідності серед таких родин становить 44,1%).

Закономірно, що бідність дуже тісно пов’язана з безробіттям. Особливо небезпечне зростання так званого сімейного безробіття, характерного для малих і моно функціональних міст. Наявність у родині хоча б одного безробітного підвищує ризик бідності на 50%, двох — у 2,3 рази, а трьох і більше (на жаль, в Україні, особливо в так званих депресивних регіонах, є й такі сім’ї) — у 2,6 рази. Майже половина безробітних жінок має неповнолітніх дітей, а 6% — це багатодітні матері.

За ідеєю, матеріальними труднощами родин із дітьми за таких умов має перейматися держава. Однак навіть просте порівняння різних видів допомоги на дітей із середньою зарплатою показує, що цього не відбувається. Якщо 1994 року самотня мати отримувала на дитину 13,4% середньої по Україні зарплати, а дружина солдата — 24,7%, то в 1999-му — відповідно лише 4 і 6,1% (табл. 3).

Однак навіть такі мізерні суми населення не отримує вчасно. Допомога, передбачена законом про державну допомогу сім’ям із дітьми, — майже єдиний вид соціальних трансфертів, заборгованість з виплати яких не скорочується, а зростає: за 1999 рік — у 1,6 рази, а за 2000-й — ще в 1,4 рази. Загальна сума заборгованості на 1 січня 2001-го становила 61,5 млн. грн., тобто 5,3% отриманого в 2000 році профіциту бюджету країни. Фактично в рахунок заборгованості, приміром, у грудні 2000 року було виплачено менше третини необхідної суми.

Бідність пенсіонерів. Про цю проблему говорять, мабуть, найбільше, особливо перед виборами. Справді, 96% пенсій, призначених на загальних підставах (тобто не державним службовцям, не працівникам суду чи прокуратури, не військовим... — список бажаючі можуть продовжити самостійно, ознайомившись із чинним законодавством), — нижчі від межі бідності. У результаті, основна частина населення пенсійного віку використовує всі можливості для трудової діяльності (частково як наймані працівники в зареєстрованому секторі, частково — в особистому підсобному господарстві, частково — у тіньовій економіці). У багатьох випадках, особливо в сільській місцевості, для 55—70-літніх пенсія перестала бути основним джерелом доходів.

Водночас люди похилого віку, які вже не в змозі працювати, просто бідують. Особливо у скрутному становищі перебувають самотні, які не мають постійної допомоги, але конче потребують її.

Таким чином, матеріальне становище нинішнього пенсіонера (йдеться про людей, які отримують пенсії на загальних підставах) визначається не стажем роботи, не заробітком протягом усього попереднього життя — з якого, до речі, сплачувалися внески до Пенсійного фонду, — а можливістю продовжувати трудову діяльність після виходу на пенсію і наявністю дітей, які можуть допомогти матеріально. Попри виплачені нарешті борги й невелике підвищення пенсій, становище непрацюючих пенсіонерів залишається вкрай важким, зокрема через низьке співвідношення пенсій і зарплат. Якщо в економічно розвинених країнах воно становить приблизно 70%, то в Україні — 32%. І без кардинальної зміни системи фінансування істотно його збільшити неможливо.

Регіональна бідність. Впродовж останніх років відбувається посилення регіональної диференціації доходів і рівня життя населення, причому провалля між областями в частині доходів їхніх жителів поглиблюється значно швидше, ніж розрив у економічному потенціалі.

Найвищі рівні бідності характерні для південно-східних областей, де менше поширені самозайнятість і тимчасова трудова міграція, тобто там, де населення гірше адаптувалося до нових соціально-економічних умов. Трохи краща ситуація в областях із відносно високим розвитком незареєстрованого сектора економіки, включаючи особисте підсобне господарство. За єдиними для всієї країни критеріями найвищі рівні бідності — у Луганській (44,8%) та Миколаївській (42,6%) областях, а найнижчі — у Києві (10,9%). І ці розбіжності не можна не враховувати при розробці стратегії подолання бідності та її реалізації в контексті регіональної політики.

Бідність як явище соціально-економічного характеру надає негативна дія і в короткостроковій, і в тривалій перспективі на самі різні сфери суспільного життя. При цьому можна виділити декілька основних наслідків від збільшення масштабів і глибини бідності, які безпосередньо вплинуть на динаміку економічного розвитку України, рівень її конкурентоспроможності в глобальному економічному середовищі, і таким чином - на ієрархічне положення національної економіки в системі мірохозяйственних зв'язків.

Демографічні наслідки посилення бідності - значне зниження народжуваності і зростання смертності населення, підвищення рівня захворюваності і травматизму, скорочення середньої тривалості життя, що веде фактично до депопуляції і втрати національного генофонду. У економічному контексті дія цих чинників істотно зменшує трудовий потенціал країни і тим самим обмежує відтворювальні можливості її економічної системи.

Соціальними проявами бідності слід рахувати збільшення безробіття і нелегальної зайнятості, посилення криміногенної обстановки, появу актів громадянської непокори. Ці проблеми, породжувані бідністю, а часто і відсутністю коштів для існування, перешкоджають соціальній стабільності в суспільстві, знижують якість життя, збільшують витрати бюджету на соціальну допомогу і охорону правопорядку, дестімуліруют підприємницьку активність.

 

Економічні наслідки розповсюдження бідності в Україні пов'язані з перспективами її макроекономічного розвитку, а також інтеграції країни в міжнародну економіку як повноправного суб'єкта зовнішньоекономічних відносин. Найважливішим макроекономічним слідством посилення бідності стане зниження темпів розвитку економіки з наступних причин: скорочення платоспроможного попиту, яке дестімуліруєт виробничу активність; погіршення кількісних і якісних характеристик ресурсу праці; втрата можливості формування і акумуляції ресурсу "людського капіталу" як ключового чинника економічного зростання. Закономірним слідством розповсюдження бідності в Україні стане також загострення проблеми її інтеграції до європейських і світових економічних структур, оскільки необхідною умовою вступу в них є досягнення рівня середньо душового доходу (величини ВВП на душу населення), який в 4-5 разів перевищує нині існуючий в нашій країні.

Враховуючи комплексність дії і економічний масштаб наслідків зростання бідності в Україні, її слід розглядати як безпосередню загрозу національному розвитку і положенню країни на світовій економічній арені.

2.3. Аналіз життєвого рівня українського населення: індикатори міжнародної і вітчизняної статистики

Для отримання досить повного уявлення про рівень і масштаби бідності в Україні необхідно не тільки охарактеризувати динаміку відповідних загальнонаціональних і регіональних показників, але і привести результати її порівняння з іншими країнами світу по даному критерію.

Варто відзначити, що оцінка бідності при міжнародному порівнянні вельми утруднена унаслідок відсутності в спеціальних виданнях необхідних даних про Україну. Наприклад, в останньому спеціальному звіті Світового банку (Human Development Report - 2002. -- World Bank, 2002. - 150-161 p.) для ранжирування 173 країн світу по рівню бідності використовуються два показники: соціальної (людської) бідності і бідності по доходах. Композиційний індикатор соціальної бідності включає специфічні компоненти, що відображають: втрату задовільних життєвих стандартів (зниження певного рівня доходу); недостатню тривалість життя; величину соціально неактивного населення (безграмотних і безробітних). Характеристика бідності по доходах асоціюється з декількома показниками, ключовою серед яких є питома вага населення країни, що має дохід на рівні менш ніж 50% величини середнього доходу домогосподарств, що розташовується. На жаль, дані по нашій країні у вказаному Звіті відсутні за обома показниками (унаслідок відсутності аналогічної вітчизняної статистики), що не дозволяє зробити порівняння рівня соціальної і майнової бідності України і інших держав.

У цьому ж Звіті указується, що в 1996-99 рр. в Україні за межею бідності (встановленої на рівні 4$ в день по паритету купівельної спроможності 1990 р.) знаходилося 25% населення. А в теж час в Киргизстане - 88%, Молдові - 82%, Росії - 53%, а розвиненіших країнах (Угорщина, Словаччина, Словенія) - менше ніж 1% населення. Отже, щодо благополучної по такому критерію бідності Україну слід рахувати лише порівняно з постсоціалістичними країнами, що також не мають значних успіхів в процесах соціально-економічної трансформації.

Використовуючи для оцінки бідності такий показник міжнародної статистики, як величина ВВП на душу населення (зміряна по паритету купівельної спроможності), Україну слід віднести до числа безумовно бідних країн. Підставою для цього служить те, що в 2000 р. показник ВВП України на душу населення склав близько 3,8 тис. $, що 7-9 разів менше аналогічних показників розвинених європейських країн (Норвегія, Швеція, Бельгія, Німеччина і ін.) і лише в 3-4 рази більше, ніж ВВП бідних країн світу (Конго, Йемен, Нігерія і ін.). Очевидно, що на макроекономічній шкалі среднедушевого доходу в даний момент Україна знаходиться набагато ближче до бідних країн, ніж до багатих.

Інші спеціальні статистичні источники містять застарілу інформацію (за 1995-96 рр.), що робить порівняльну оцінку рівня бідності неактуальної і некоректної зважаючи на успішну економічну трансформацію деяких країн постсоціалістичного простору і значного поліпшення показників їх соціального розвитку саме останніми роками.