Навигация
Сучасні теорії глобалістики
162714
знаков
1
таблица
0
изображений
1.1. Сучасні теорії глобалістики
У теорії сучасної глобалістики, яка до кінця ще не сформована, намітились деякі стійкі зміни глобальності і глобалізації, які заслуговують на пильну увагу. Серед них концепції Римського клубу, що стосуються межі зростання, сталого розвитку, універсального еволюціонізму, мітозу біосфер, контролю глобального розвитку, світ-системного аналізу. Саме ці концепції є основою для подальшого розвитку теорії і методології глобалістики і глобалізації.
Про існування і дію об'єктивного закону глобалізації, як історичного явища і процесу, думали та інстинктивно здогадувались і писали ще деякі наші великі попередники, починаючи з XV, особливо XIX століття. Так, М. Драгоманов ще наприкінці XIX століття писав: «Уся практична мудрість людська може бути в тому, щоб убачити напрямок руху світового, його міру, закон і послужитись тим рухом. Інакше той рух піде проти нас, розчавить нас». Ці слова є дуже актуальними для сучасної України, яка, ставши незалежною державою, ще не має ані національної стратегії, ані глобальної орієнтації, ні програми регіональної реінтеграції з Європою.
Наприкінці 90-х років з'явились спроби підбити певні підсумки розвитку сучасної глобалістики як науки. В центр дискусій у сучасній глобалістиці ініціатори дискурсу поставили Римський клуб і його концепції стабільного, сталого розвитку. Нам важко погодитись із такими твердженнями, бо вони фактично обмежують можливості розвитку концепцій глобалістики доповідями Римського клубу. Але ж дослідження глобальних проблем і розробка стратегій глобалізації велась і ведеться і поза рамками Римського клубу.
Разом із тим великий інтерес викликають концепції сучасної глобалістики, в рамках яких працюють відповідні наукові школи і організовані наукові колективи. Основних шкіл — шість. Перша представляє концепцію «Межі зростання». Проблема меж економічного зростання лежить в основі тематики доповідей Римського клубу (1968). А. Печчеї та інші засновники Римського клубу як керівники різних транснаціональних корпорацій зіткнулись зі спільними труднощами в реалізації корпоративних проектів і програм. Вони усвідомили, що глибинною першопричиною цих труднощів є глобальні системні ефекти. Локальні зусилля щодо їхнього подолання є безсилими. Звідси виник відомий заклик: «Мислити глобально!».
Досягнення цієї школи полягає в результативних спробах моделювання світової економічної динаміки. При цьому брались п'ять взаємопов'язаних змінних величин: населення, капіталовкладення, використання невідновлюваних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, виробництво продовольства. Була висунута робоча гіпотеза про дисфункціональність глобальної системи. В ході її перевірки автори дійшли висновку, що при збереженні існуючих тенденцій зростання людство дуже швидко наблизиться до крайньої межі демографічної та економічної експансії. Значення цих результатів полягає ще й у тому, що межі зростання вбачаються не стільки в планетарно-ресурсних обмеженнях, скільки у внутрішніх обмеженнях світового людства — панування і жорстокий егоцентризм глобальних корпорацій, архаїчний суверенітет все більш чисельних держав та їхня конфліктна конкуренція, егоїстичний дух елітаризму і зверхності цивілізації Заходу, дезінтеграція людського співтовариства. Надаючи особливого значення людині, А. Печчеї запропонував глобальну програму Нового Гуманізму, суть якої саме в «людській революції», в інтеграції людей світу, в формуванні світової людської спільноти, здатної до колективних зусиль по плануванню і керуванню заради спільного майбутнього людства, оскільки альтернативою може бути відсутність будь-якого майбутнього. І сьогодні ця глобальна стратегія гуманізму не втратила свого значення. Ми вважаємо її альтернативою ідеології та стратегії «нелюдської глобалізації», яку нав'язують світу деякі лідери силової глобалізації в інтересах елітарних країн.
Друга школа глобалістики представляє основну концепцію «Сталого розвитку». Вона розроблена під керівництвом Л. Брауна в Інституті всесвітніх спостережень (Вашингтон, США), який провів ряд проектів «Стан світу». Міжнародна комісія ООН з навколишнього середовища і розвитку використала цю глобальну концепцію для підготовки доповіді «Наше спільне майбутнє» (1987 р.). Генеральна Асамблея ООН прийняла спеціальну резолюцію «Екологічна перспектива до 2000 року і надалі» (1987 р.), згідно з якою сталий розвиток повинен стати керівним принципом діяльності ООН, урядів і приватних підприємств, організацій та установ.
Визнаючи висновок про існування планетарних меж економічного зростання, представники цієї школи (Л. Браун) заявили про неефективність і недорозвиненість традиційного людського суспільства як причину і наслідок надмірного демографічного зростання. Критичний поріг сталого зростання світового суспільства вже пройдений, тому що людство споживає значно більше ресурсів, ніж дозволяють закони стабільного функціонування глобальних екосистем. Необхідно, як вважають прибічники цієї теорії, зупинити глобальний демографічний вибух в країнах, що розвиваються, і піддати критиці концепції економічного зростання західного типу.
Дещо однобічний екологічний ухил цього напряму призводить до його відомої обмеженості. Разом із тим приваблює запропонована поступовість, поетапність, еволюційність змін. Вищою метою програми сталого розвитку її ініціатори бачать у пошуках нових шляхів, які б забезпечили прогрес людства не тільки в елітарних регіонах і в короткі періоди (цикли), а на всьому глобальному просторі і на довгу перспективу. Ця школа глобалістики може вважатись передвісницею еколого-економічної школи, яка виникла вже в 90-ті роки і яка прагне довести можливість поєднання екологічних і економічних інтересів у процесах глобального розвитку. Цей напрям є актуальним і сьогодні. Ми підтримуємо його в наших дослідженнях.
Школа універсального еволюціонізму в глобалістиці розвивається під керівництвом академіка Н. Мойсеева на базі ноосферного вчення В.Вернадського.
Піддаються критиці доповіді Римському клубу за їх розуміння пасивної ролі природи і її пасивної реакції на результати діяльності людства. Глобальну природу слід розглядати як самоорганізовану систему, реакція якої хоч і непрогнозована через величезну кількість критичних порогових факторів, але неминуча в довгостроковому плані. Ініціатори концепції закликають враховувати зворотну реакцію біосфери на процеси глобального розвитку.
Ця школа є антагоністичною щодо концепції сталого розвитку, вважаючи останню «опаснейшим заблуждением современности», а розмови про сталий розвиток нагадують глобалістам-еволюціоністам поведінку страуса, що ховає голову в пісок.
Сумісний розвиток глобального людського суспільства і біосфери може бути цілеспрямованим, взаємоузгодженим і ефективним. У результаті конструктивної коеволюції може бути сформована ноосфера, ноосферна економіка і ноосферна цивілізація, яка відкриває шлях до якісно нового розвитку. Цю школу називають ще школою глобальної екології. Вона запропонувала теорію глобальних рішень і компромісів. Ця школа розробила і запропонувала моделі глобальних наслідків ядерної війни, «ядерної зброї» і «ядерної зими», а також соціологію глобального компромісу. Доведена можливість світових угод кооперативного типу, що об'єднують зусилля і ресурси суверенних держав для вирішення планетарних завдань. Запропонована концепція «Глобальних інститутів згоди», які можуть добиватись стабільних і ефективних компромісів. Ми вважаємо, що положення школи універсального еволюціонізму органічно ввійдуть в парадигми глобалістики ноосфери.
Школа мітозу біосфер, з точки зору вчених, не має прямого відношення до глобалістики. Але її вважають важливою при переході до практичної діяльності по раціоналізації взаємодії світового людства з навколишнім середовищем. Неурядовий міжнародний Інститут екотехніки (М.Нельсон), що представляє цю школу, з 1976 р. проводить конференції у Франції. Генезис парадигми Інституту екотехніки обумовлений практичними потребами космонавтики в створенні штучних біосфер малого масштабу із заданими якостями. Ідея в тому, щоб досягнуті результати використовувати для покращання земної біосфери і для формування ноосфери. Суть ноосфери в гармонічному синтезі біосфери і техносфери. Під техносферою розуміють «глобатех» — тип нової культури, що має ареалом розповсюдження весь планетарний ринок. Факт експансії «глобатеху» в Космос означає, що повна екологічна рівновага можлива лише при виході за межі земної біосфери в Космос. На цій підставі ноосфера перетворюється на важливий фактор еволюції Всесвіту.
Школа контрольованого глобального розвитку Д. Гвішиані почала реалізацію програми «Моделювання глобального розвитку» з метою створення системи моделей альтернативного глобального розвитку і рекомендацій по вибору оптимальних управляючих стратегій. При цьому значна увага надавалась соціальним проблемам. Пропонується розвивати глобалістику з позицій загальносоціологічної теорії і методології. Перехід до інформаційного суспільства розглядається як магістральний шлях вирішення глобальних проблем. З позицій сьогодення запропонований авторами класовий підхід до глобалістики здається наївним, як і його «радянська суб'єктність» глобалістики.
Школа світ-системного аналізу (І.Уоллерстайн, США) розробляє парадигму, в центрі якої розвиток економік, історія систем і цивілізацій. Кінець XX століття розглядається як криза переходу від капіталістичної світ-системи, домінуючої на планеті з 1500 року, до поки що невизначеної посткапіталістичної системи. Капіталістична світ-система розглядається як перша історична форма глобальної системи, яка безупинно розвивається у взаємодії ядра («золотий мільярд»), напівпериферії і периферії світу. Для неї характерні циклічні кризи з періодичністю 50—100 років. Це нагадує довгі економічні хвилі М. Кондратьєва. Парадигма світ-системного аналізу тяжіє до концепції «глобальної соціалізації» майбутнього розвитку, висунутою Міжнародною соціологічною асоціацією (1994). Закономірностям глобального соціального розвитку приділяється все більша увага.
Таким чином, сучасна глобалістика не має і очевидно не матиме в близькому майбутньому якогось єдиного напрямку. Ландшафт сучасної глобалістики створює великі методологічні проблеми. Як уже зазначалось, кожна з парадигм є орієнтованою на конкретну наукову дисципліну, а не на їх синтез. В останній період став помітним ефект інтерпарадиг-мальної рефлексії, що на основі якогось базового спільного концепту (ноосфера) зв'язує різні парадигми. Це вселяє надію на принципову можливість розробки інтегрованої парадигми глобалістики в майбутньому.
Зміст окремих напрямків ще залишається під тиском відповідних філософських доктрин: лібералізму, марксизму. Системний комплексний підхід ще не набув статусу обов'язковості для всіх концепцій і парадигм. Більш того, існує певна цивілізаційна самоізольованість сучасних парадигм глобалістики, оскільки діапазон рефлексивної комунікації в сучасній глоба-лістиці є обмежений християнським світом, який є також поділеним. Тому включення до комунікації конкуруючих цивілізацій відкриває можливості для створення більш життєздатних систем глобалістики.
За своєю природою глобалістика — міждисциплінарна наука. Міждисциплінарний підхід повинен стати важливим методологічним принципом глобалістики. Сьогодні вже можемо говорити не тільки про формування загальних основ теорії глобалістики і про такі її основні напрями як економічна глобалістика, політична глобалістика, соціальна глобалістика, екологічна глобалістика, глобальна прогностика та інші. Намітилась тенденція посилення взаємозв'язку, єдності цих напрямів, що говорить про становлення інтегрованої науки.
До межі XX і XXI століть ця наука стала вже «великою» наукою, бо великого значення набули соціальні світові замовлення на вивчення процесів, наслідків і загроз глобалізації розвитку і на пошук шляхів і механізмів управління процесами глобалізації.
Глобалізація світу і його розвитку реально стала головною проблемою в порядку денному людства на XXI століття. Небачені раніше можливості, які відкриває глобалізація і смертельні загрози, які вона в собі несе, — це органічно пов'язаний об'єкт досліджень цієї світової науки.
Тим більш важливим є сучасне визначення глобалістики, її предмета, об'єкта і методів, її змісту, її прикладної та прогностичної функції. До середини 90-х років XX століття, визначаючи суть глобальних проблем, дослідники стверджували, що до їх складу відносяться «проблеми, що виникають у результаті об'єктивного розвитку суспільства, які створюють загрози всьому людству і вимагають для свого вирішення об'єднаних зусиль всього світового співтовариства». Тобто трактування глобальних проблем і глобалізації було обмеженим і, в головному негативним з боку загроз.
Про глобалізацію як нову небачену в історії людства можливість розвитку мало хто з дослідників говорив взагалі. За останні п'ять років ми бачимо гігантські масштаби розвитку глобалізації і глобальної інтеграції. Замовчувати глобалістику як науку вже неможливо. Вона повинна стати одною з головних наук сучасності. Тут вона перегукується зі вченням про ноосферу В. Вернадського. Немає сумніву, що XXI століття — це початок ери глобальної ноосфери. З'явились «нові контури глобалістики», безмірно зросла відповідальність глобалістів-дослідників за підготовку глобальних рішень і політиків за їх практичну реалізацію.
Сучасні процеси глобальізації демонструють нові внутрішні суперечності. Серед них одне з головних питань - це протиріччя між інтересами економічного розвитку і зростанням та захистом навколишнього середовища. Багато країн підійшли до такого рівня економічного розвитку, коли без вирішення проблем екологізації виробництва, екологічної безпеки будь-яке подальше нарощування масштабів виробництва стає контрпродуктивним і перетворюється на одну з найбільш сильних стратегічних загроз. Чорнобильська катастрофа - найбільш серйозне попередження людству про можливі глобальні екологічні катастрофи. Узгодження економічних стратегій розвитку з екологічними на глобальному рівні - це велике завдання XXI століття.
Здатність країн розв'язувати одночасно складні питання розвитку економіки і екологічної безпеки значною мірою залежить від того, чи є це питання притаманним лише для окремих країн і регіонів, чи воно є феноменом глобального порядку. Незважаючи на всі особливості країн, їх економічних систем, структур господарства, ступенів навантаження навколишнього середовища, цей феномен є глобальним.
Сьогодні в світі переважає точка зору про несумісність швидкого економічного розвитку і зростання з успішним поліпшенням навколишнього середовища. Кожна країна повинна платити за задовільні умови навколишнього середовища, що неминуче уповільнює темпи економічного зростання. В останній період США виділяють приблизно 2,5% свого національного доходу на захист довкілля, а країни - республіки колишнього СРСР - лише від 0,5% до 1%. І в одному, і в другому випадку інвестиції в екологію є недостатніми, подальше їх нарощування є надзвичайно складним, особливо для країн колишнього СРСР, які проходять стадію зміни економічних систем з тоталітарних на ринкові.
Вчені вважають, що вихід може бути знайдено лише на шляху інтеграції економічних і екологічних концепцій, стратегій розвитку. Потрібно знайти механізми захисту навколишнього середовища і в екологічних стратегіях перейти від стримування розвитку виробництва, заборони, штрафів за заподіяну шкоду до екологізації технології виробництва, до упередження шкоди.
Виникає переконання, що заходи, спрямовані на поліпшення навколишнього середовища, можуть і повинні сприяти розробці нових, високих технологій. А через це підвищенню продуктивності праці та конкурентоспроможності виробництва, - зростанню економічного нагромадження ресурсів і коштів. З точки зору структурних стратегій екологізація виробництва стимулює розвиток нової галузі промисловості - виробництво обладнання для контролю за станом навколишнього середовища. Йдеться про виникнення індустрії екологічного захисту. Обидва напрями сприяють економічному зростанню. Вони можуть стати самостійними додатковими джерелами інвестиційних ресурсів і відносно зменшити екологічне інвестиційне навантаження, яке сьогодні досягло близько 25% від загальних інвестицій. І на глобальному рівні і на рівні національних стратегій уникнути або обійти екологізацію виробництва і екологізацію економічного розвитку вже неможливо. Міжнародна екологічна безпека не має національних або регіональних кордонів. Тому національні інтереси бідних і багатих країн щодо поліпшення екології в принципі збігаються. Це може стати ще одним фактором глобальної інтеграції заради виживання, розвитку і прогресу. Сьогодні надзвичайно важливо поглибити дослідження зв'язку міжнародної екологічної безпеки і світової економіки.
Похожие работы
... Вимога міжнародних організацій і регіональних інтеграційних угруповань щодо лібералізації зовнішньоторговельних зв’язків має бути збалансована з потребами українських виробників експортної продукції та продукції, що конкурує з імпортом. Суб'єктами процесу глобалізації на сьогодні є ТНК і глобальна еліта, яка їх очолює, всі інші об'єкти глобалізації, з тією різницею, що держави «золотого мільярда ...
... з метою зміцнення своєї ролі у світовій економіці. При існуючій розбіжності думок стосовно включення України у МПП та світогосподарські зв’язки є зрозумілим і безсумнівним те, що без оздоровлення економіки через структурну перебудову і без створення дійових законодавчих, організаційних, матеріальних і технічних підвалин гідне входження України у світове господарство неможливе. У «Плані для Є ...
... втілення вже залежить не тільки від прогресу науково-технічної думки, але й від соціально-економічних і правових умов, в яких вони існують. 2.2 Сучасні парадигми інформатизації суспільства в умовах глобалізації Інформатизація сучасного суспільства побудована на певних законах і постулатах, які надають їм постійного явища. У різних наукових напрямах по-різному трактується сучасне інформаційне ...
... і, моралі з часом стало важливіше, ніж досягнення в цих сферах окремих державно-національних утворень. Процеси глобалізації завжди мають економічну основу. Саме у сфері економіки глобалізація на сучасному етапі виявляється найбільш виразно і повно. Базовою основою інтернаціоналізації економічних відносин є усестороннє поглиблення міжнародного розподілу праці. Базуючись на розвитку національних ...
0 комментариев