Лютого 1873 року Григорій Ґалаґан очолив Південно-західний відділ імператорського Російського Географічного Товариства
Року Левка Платоновича було застрелено
Року Євген переїздить на постійне зимове помешкання до Києва, купує неподалік Яготина в селі Кононівні 1100 десятин землі
Року молодший брат Тадея – Осип помер
Серпня 1948 року Василь, виснажений в’язничними допитами, помер у тюремній лікарні
Навигация
Року Євген переїздить на постійне зимове помешкання до Києва, купує неподалік Яготина в селі Кононівні 1100 десятин землі
Українські благодійники та меценати кінця ХІХ – початку ХХ століття
101151
знак
0
таблиц
0
изображений
1900 року Євген переїздить на постійне зимове помешкання до Києва, купує неподалік Яготина в селі Кононівні 1100 десятин землі.
Від 1902 року завідує українською книгарнею редакції часопису “Киевская старина”, а від 1905-го стає юридичним власником книгарні – аж по 1917-й.
За участю Євгена Харлампійовича було засновано Українську Демократичну партію. До її програми увійшли такі основні тези: знесення політичного абсолютизму, свобода особи, слова, віри, введення української мови в школах, судах, адміністрації і всіх громадських інструкціях, автономія української території, восьмигодинний робочий день, пенсія всім робітникам, що дожили до 60 років, вирішення земельного питання.
У то же час Чикаленко асигнує тисячу карбованців на видання за кордоном Українською Революційною партією української газети “Селянин”.
Та основна заслуга Євгена Харлампійовича полягає у підтримці передових українських газет, які дозволено було видавати по 1905 році, - “Громадської думки” і “Ради”. Остання виходила у світ щодня майже дев’ять років. До яких тільки заходів не вдавався Чикаленко, аби газета потрапила до читача, - вкладав у неї свої кошти, зароблені вирощуванням зерна, брав у банках кредити, а потім сушив голову, як їх повернути... Продав навіть 200 десятин землі, аби існувала українська газета.
Крім того, меценат опікувався хворим Іваном Франком, збираючи для нього кошти і надаючи власні.
Дбав і про стан Шевченкової могили на Черненій Горі, був одним з керівників громадянського “Київського комітету по збудуванню пам’ятника Т.Г.Шевченка”. Плекав ідею про заснування Українського банку – “щоб наші кооперативи не лізли в московські лабети” – і вживав для цього певних заходів. Допомагав осиротілій родині Михайла Коцюбинського. Під час Всеросійської виставки в Києві 1913 року Євген Чикаленко організовує виставу книжок усіх українських видавництв, сплативши за місце на шість місяців кругленьку суму.
5 вересня 1908 року у помешканні Євгена Чикаленка відбувся останній з’їзд Української Демократично-Республіканської партії. На ньому за пропозицією Олександра Лотоцького організацію перейменували на Товариство українських поступовців, котре існувало майже дев’ять років до утворення Української Центральної Ради.
Не залишав Євген Харлампійович і просвітницького доброчинства. Він подарував Пирятинській міській бібліотеці примірники всіх українських книжок, які були в книгарні “Киевской старины” – досить цінний дарунок.
Початок ХХ століття увійшов до історії як період селянських і робітничих заворушень. Так, 1902 року селяни Полтавщини палили маєтки поміщиків і чинили опір озброєному війську, а по 1905-му – і поготів. Село Кононівка, де мав маєток і землю Чикаленко, знаходилося на межі Київщини і Полтавщини, але селяни не чіпали власності “дивного пана”, бо, як згадував Чикаленко, “революціонери-палії не займали, адже я був для всіх незвичайним паном: не хазяйнував, всю землю здавав селянам по недорогій ціні, з усіма обходився по-людськи, за що мене і сусіди пани, і поліція вважали за революціонера і дивилися скоса”.
Під час Першої світової війни посилилася нагінка царату на український рух: його провідника Михайла Грушевського заарештовано і заслано до Симбірська, газету “Рада” заборонено. Євген Чикаленко також зазнає переслідувань і, аби уникнути арешту, перебуває на нелегальному становищі у Фінляндії, Петрограді, Москві.
1817 року Чикаленко повертається до Києва.
У січні 1919 року Чикаленко виїздить до Галичини, мешкає в Станіславі, Славську (де працює над своїм “Спогадами, 1861 – 1907”), Жаб’єму. Тут він був заарештований польською окупаційною владою, два дні відсидів у в’язниці, після чого його висилають до Мостиськ. Потім він переїздить до Перемишля, а згодом до – Варшави, де зустрічається із сином Петлюрою. За допомогою голови Директорії і колишнього секретаря газети “Рада” Євген Харлампійович виїздить до Чехії, потім – Австралії, де оселяється у місті Бадені під Віднем. До речі, тут у цей час живе з родиною і працює Михайло Грушевський.
З Києва Чикаленко отримує звістку, що все його майно в київському будинку і Кононовці розграбовано і знищено. Зникла унікальна Чикаленкова збірка часописів за тридцять років з історії відродження української нації, зникли листи від видатних українських діячів, бібліотека, де було багато книжок з дарчими написами авторів.
В Австрії Євген Чикаленко друкує в українському тижневику “Воля” статтю “Де вихід?”, аналізуючи ситуацію в Україні та еміграції і пропонуючи власні рецепти розв’язання проблеми.
1925 року Євген разом з дружиною переїздить до Праги і Подебрадів у Чехії, де посідає в Українській господарській академії місце голови Термі логічної комісії.
1928 року у в’язниці помер син Євгена – Петро, наступного року заарештували сина Івана, - обидва працювали на видавничій ниві, обох звинуватили у націоналізмі і контрреволюції.20 квітня 1929 року Євген Чикаленко помер.
Виростив Євген Харлампійович Чикаленко п’ятьох дітей, і всі вийшли в люди. На жаль, доля розвіяла їх світами. Хтось, знаючи більшовицьку “ласку”, виїхав за кордон, інші ризикнули залишитися на рідній землі, але скуштували на власних спинах свинцевого сталінського батога.
Дружина Євгена Марія Вікторівна закінчила Бестужівські курси – на той час вищий навчальний заклад для жінок, народила шістьох і вигляділа п’ятьох дітей, що, зрозуміло, забрало багато сили і часу. Проте при такому чоловікові не могла не брати участі у громадському русі. Так, саме в київській господі Чикаленків 1901 року було засновано Жіночу Громаду, яку очолила Марія Вікторівна. Жіноча Громада проіснувала до 1905 року.
Приблизно року 1909-го подружжя Чикаленків розлучилося, хоча офіційно шлюбу так і не розірвало. Євген Харлампійович лишив за Марією Вікторівною маєток у Кононівні. Згодом вона назовсім переїхала до Києва, жила на вулиці Дорогожицькій, в еміграцію не поїхала і померла під час голодомору 1933 року.
Дочка Ганна народилася у Перешорах 1884 року. Навчалася в Одесі, Оксфорді, Женеві, Лозанні (тут отримала університетський диплом) та Единбурзі (також університетський диплом). Знала 28 мов, у тому числі й санскрит, перекладала з них українською і навпаки, друкувалася в газеті “Рада” і “Літературно-науковому віснику”. Побралася з українським німцем Зиґмундом Келлером, філософом і філологом за фахом, який від 1926 року працював в Українському науковому інституті в Берліні і навіть написав дослідження про чумацькі пісні. Але 1933-го вступив до нацистської партії, і це було причиною розлучення з Ганною Чикаленко.
Дочка Євгена Харлампійовича вела активну наукову і громадську діяльність: у 1918 – 1920 роках працювала в українській дипломатичній місії у Женеві; була однією із засновниць у Кам’янці-Подільському 1920 року Української Жіночої Національної Ради, що успішно працювала і усьому світі (крім СРСР) дванадцять років, а Ганна Євгенівна в ній секретарювала і брала участь у багатьох міжнародних жіночих конгресах.
Працюючи в університетській бібліотеці міста Тюбінгена в Німеччині, 1931 року знайшла першодрук праці українського вченого Юрія Дрогобича “Преностикон”. Активно співпрацювала з львівським “Літературно-науковим вісником”. Так, 1929 року опублікувала розвідки “Сучасний стан Шекспірівської проблеми” і “Каталонське відродження літератур”. Померла 1964 року у ФРН.
Вікторія Євгенівна народилася 1886 року у Перешорах. Навчалася в Міланській академії мистецтв. 1917 року вийшла заміж за відомого діяча Олександра Скорописа-Йолтуховського, одного із засновників Союзу Визволення України у Львові 1914 року. Згодом чоловік Вікторії за Української Центральної Ради став директором департаменту у загальних справах УНР, а за Гетьманату – губерніальним старостою, за Директорії – губерніальним комісаром Холмщини, Полісся, Західної Волині. Від 1920 року разом з дружиною виїздить в еміграцію, де аж 1945-го його дістає довга рука НКВД. Заарештований і засланий, Скоропис-Йолтуховський гине в беріївських концтаборах. Можливо, така сама доля спіткала і дружину. Слід по Вікторії Чикаленко втрачено.
Подружжя мало сина Василя, 1920 року народження. Як громадянин Німеччини він був мобілізований до вермахту, служив перекладачем і загинув у Білорусії у вересні 1941 року.
Левко Євгенович народився 1888 року в Перешорах. Серед усіх Чикаленків він, мабуть. Найрадикальніший за вдачею. Був заарештований 1905 року, захищаючи євреїв під час погрому, коли зазнав поранення, а також 1909-гоі 1911-го. Батько постійно мусив його визволяти з-за тюремних ґрат. Левко закінчив Санки-Петербурзький університет. Ще будучи студентом, працював археологом у Федора Вовка на Волині і в Мізинській стоянці на Чернігівщині, допомагав виконувати й узагальнювати антропологічні вимірювання на Полтавщині, Херсонщині, Кубані. Був членом Української соціал-демократичної партії, делегований до Української Центральної Ради від української Петроградської громади. Викладав у Київській українській гімназії. Від 27 червня 1917 року – секретар УЦР, член її Малої Ради. 1919 року значиться науковим співробітником ВУАН.
Левко Чикаленко пише рецензію на книжку відомого археолога, етнографа, мистецтвознавця Вадима Щербаківського “Провідник по археологічному відділу Полтавського народного музею з коротким описом передісторичного життя на Полтавщині”, Полтава, 1919. Тоді ж виїздить в еміграцію до Чехословаччини, де продовжує займатися археологією, вивчає неолітичні культури, зокрема моравську мальовану кераміку, знайомить моравців з трипільською культурою України.
У Чехії побачили світ праці Левка Чикаленка “Нарис розвитку геометричного орнаменту палеолітичної доби” (1923), “Техніка орнаментування керамічних виробів мізинських неолітичних селищ” (1925) і “Нарис розвитку української неолітичної мальованої кераміки – Більче Золоте” (1926). Викладаючи у Паризькому Українському Вільному Університеті, здобув ступінь доктора філософії, був членом різних наукових товариств. 1931 року у Варшаві вийшла книга документів “Соловецька каторга” під редакцією Левка Чикаленка. “Соловецька каторга” – це збірка листів до редактора від утікачів із Соловецької каторги.
Збереглося посвідчення від 26 квітня 1947 року про те, що Л.Є.Чикаленко є членом Спілки українських письменників і журналістів в Аугсбурзі (Німеччина). Доля занесла його до США, де якийсь час він змушений був працювати прибиральником у нью-йоркському французькому шпиталі. Помер 1966 року у Нью-Йорку, а 1998-го урну з прахом Левка Чикаленка було перепоховано в Україні, в рідних Перешорах.
Одружився Левко Євгенович з Тетяною Стахевич, небогою народоволки Віри Фінгер. Мало подружжя двох доньок – Яну, майбутнього геолога, і Орисю, яка стала Хіміком. Пані Тетяна не схотіла їхати з чоловіком в еміграцію, лишилася в Петрограді. Тут і померла під час ленінградської блокади. Яна померла пізніше, а Орися і досі живе у Петербурзі.
За кордоном Левко Євгенович 1943 року одружився з Оксаною Лінтварьовою, що прибрала прізвище Чикаленко, замав з нею доньку Мар’яну, яка нині мешкає у Нью-Йорку разом з матір’ю. Пані Оксана Лінтварьова-Чикаленко виступає у пресі з цікавими спогадами.
Петро Євгенович Чикаленко народився 1892 року в Перешорах. Змалечку дуже здібний, всебічно талановитий, вивчив шість мов. Мобілізований на фронти Першої світової війни, потрапив в оточення.
1917 року Петро став до роботи в Українській Центральній Раді, наступного – він секретар прем’єр-міністра УНР Всеволода Голубовича, ще за рік – секретар посольства УНР у Стамбулі. Але в еміграції не залишився, повернувся до Києва, де працював у видавництвах “Думка” і “Сяйво”. За дружину взяв Ксенію, доньку відомого цивільного генерала Бориса Телецького, котрий до революції мав так званий Шоколадний будинок на розі вулиць Єлизаветинської (тепер Пилипа Орлика) і Шовковичної. У 60-х роках там містився міський Палац реєстрації шлюбів. Але повернімося до Петра Чикаленка. Його заарештували гепеушники 6 березня 1928 року. Незабаром захворів ангіною і помер.
У Ксенії Борисівни по чоловікові лишився син Лель (Олександр). Під час війни вони виїхали до Німеччини, але і тут їх дістала комуністична влада. Леля відправили воювати на боці СРСР, а матір – туди, де “Макар телят напас” на 25 років. Вона з’явилася в рідному місті наприкінці 60-х звільнена з концтаборів. Померла у Києві 1983 року. Лель Чикаленко помер 1990-го року, по ньому лишилося двоє синів, які мешкають у місті Акмолі в Казахстані.
Наймолодший Іван Євгенович Чикаленко народився 1902 року в селі Кононівці. Закінчив 1918 року реальне училище, лишився з матір’ю в Києві, тричі поступав до Політехнічного інституту, вчився по півроку і тричі був відрахований як “чужий совєтській власті елемент”.
Усе ж таки влаштувався працювати до видавництва “Думка” та “Сяйво” разом з братом Петром. Але в травні 1929 року заарештували й Івана, засудили його до 5 років позбавлення волі за “контрреволюцію і збройне повстання”. Звільнився на Далекому Сході 1934 року, лишився там працювати вільнонайманим робітником. З часом виріс до начальника будівельної дільниці Байкало-Амурської магістралі. За першої ж реальної можливості, тобто 1946 року, повернувся до Києва, працював будівельником, начальником відділу капітального будівництва Цукротресту. Помер 1974 року в Києві. Його дружина Докія Кузьмівна, народжена 1903-го року, закінчила київську приватну гімназію Жеребцових. Побралася з Іваном Чикаленко 1921 року, працювала у видавництві “Сяйво”, поїхала до чоловіка на Далекий Схід, де працювала економістом. Повернулася разом з ним до рідного міста і померла 1980 року.
У них народилося двоє дітей. Старша Ірина (1924 – 1946) померла в Києві. Молодший Євген, названий на честь діда, народився 1939 року на Далекому Сході. Закінчив Київський геологорозвідувальний технікум, працював у Кіровоградській експедиції техніком-геологом. По здобутті вищої освіти у Київському політехнічному інституті викладав у школі, училищі, технікумі. Нині Євген Іванович Чикаленко викладає машинобудування в училищі Київського заводу реле й автоматики. Бере участь на громадських засадах у роботі профспілок. Досвідчений пасічник – у діда вдався. У школі навчається його син Сергій Чикаленко.
У Львові ім’ям Євгена Чикаленка названо вулицю у мікрорайоні Рясне. Будемо сповідатися на подібну акцію і в Києві, де минула найактивніша частина життя українського доброчинця. Імпульс до неї є: Ліга українських меценатів 1998 року заснувала премію імені Євгена Чикаленка за щедре меценатство, допомогу українській культурі.
Родина РильськихТак уже склалася доля української шляхти, що вона по Київській Русі мусила постійно комусь служити. Спершу – татарським ханам, згодом литовським воєводам, далі – польському королеві та російському цареві... Відповідно вироблявся і стереотип поведінки – догідництва і зневаги до сласного народу. Хоча й траплялись окремі щасливі винятки особливо у ХІХ столітті, за часів просвітництва і народництва. Одним з таких родів, що повернулися обличчям до народу, який їх годував, були Рильські з Київської губернії.
Так, один із Рильських – Тадей, який народився 2 січня 1841 року в селі Сиавищах Сквирського повіту в родовому маєтку Рильських. Його батько Розеслав мав авторитет серед польського панства і якийсь час був повітовим маршалком, тобто предводителем дворянства. Мати – княжна Трубецька... Навчався Тадей спочатку у Другій київській чоловічій гімназії, потім – в Київському університеті на історико-філологічному факультеті.
18 січня 1861 року слідча комісія при генерал-губернаторі в політичних справах допитала братів Тадея і Остапа Рильських. Тадея звинуватили в стосунках з селянами, пропаганді комуністичних ідей про рівність, у читанні написаної Рильським “Історії України”, де були такі фрази: “Статут Литовський укладали великі пани, і тому він тільки для панів годиться...”, “Як настала Хмельниччина, всі горнулись до козацтва, бо щезли пани і поділки на вищі і нижчі стани, всі піднялися на одне діло – визволятися з панського ярма”.
Тадей Рильський відкинув усі звинувачення, окрім того, що справді працював із селянами в полі, співав пісні, але пропаганди не вів, своєї “Історії” не читав. Брат Осип сказав, що нічого не може додати до братових показань. У лютому 1861 року братів переведено до Казанського університету, подалі від України.
Похожие работы
... ія “Меценати та їх роль в розвитку науки, освіти і культури Придніпров’я” (Дніпропетровськ, 29 березня 2007 р.). АНОТАЦІЇ Гринчак М. О. Промислова буржуазія Півдня України та еволюція її соціально-економічних вимог у ІІ половині ХІХ – на початку ХХ сторіччя. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – Історія України. – Дні ...
... «Києво-Могилянська академія» Про долю кожної бібліотеки "розповідають" її фонди. Історія фондів наукової бібліотеки відродженого Національного університету "Києво-Могилянська Академія" - це історія сучасного меценатського руху численних державних та громадських наукових організацій і установ, приватних осіб з України, США, Канади, Франції та інших країн. Серед майже 200 тис. прим. сучасного ...
... Философия культуры. – М.: NOTA BENE, 2001. – 349 с. 5. Додельцев Р.Ф. Концепция культуры З. Фрейда. – М.: Знание, 1989. – 60 с. 6. Киссель М.А. Джамбаттиста Вико. – М.: Мысль, 1980. – 197 с. 7. Культурологія. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник (М.М.Закович, І.А.Зязюн, О.М.Семашко та ін.). – з вид. – К.: Знання, 2007. – 567 с. 8. Фрейд Зігмунд. Вступ до психоаналізу: Лекції ...
... ів; окремо від вулиць на самому початку переліку вміщено список міських урядовців: війта та суддів, присяжних, Андрій Різник, Савка, Яким, Михно. [30, 154]. Таким чином, можна говорити про етапи розвитку міської мережі Заславщини і її відображення в джерелах. У силу впливу зовнішніх чинників, він часто переривався й міста змушені були просто відновлювати свій попередній потенціал. Вже навіть пі ...
0 комментариев