Волонтерство

План

Вступ..........................................................................................................

Розділ І. Історико-методологічні аспекти функціонування волонтерського руху.

1.1. Основні поняття, щодо проблеми вивчення волонтерської діяльності

1.2. Історичне становлення волонтерської діяльності у світі і Україні...

1.3. Методи дослідження проблем волонтерської діяльності..................

Розділ ІІ. Теоретичні аспекти вивчення волонтерської діяльності..........

2.1. Цілі, задачі, функції волонтерської діяльності в суспільстві............

2.2. Міжнародний досвід в діяльності волонтерських організацій.........

2.3. Особливості функціонування волонтерської діяльності в України..

Розділ ІІІ. Оптимізація волонтерської діяльності в Україні на сучасному етапі

3.1. Фактори та методи оптимізації волонтерської діяльності................

Висновки.....................................................................................................

Список використаних джерел....................................................................

Вступ.

Проблеми та актуальність. Волонтерська діяльність є основою побудови та розвитку громадянського суспільства. Вона втілює в себе найшляхетніші прагнення людства – прагнення миру, свободи, безпеки та справедливості для всіх людей.

Система соціального захисту в Україні в сучасних умовах постійно потребує до себе уваги з боку держави та суспільства. Зміни в України в останні роки призвели до сильного погіршення населення, тому потреба у ефективній роботі системи соціального захисту постає перед нами як ніколи. Але ефективна робота установ соціального захисту неможлива без висококваліфікованих працівників, які досконало володіють усіма необхідними професійними навичками та вміннями.

Одним із таких напрямків соціальної допомоги є участь добровольців у здійснені цілого ряду соціальних послуг для тих, хто їх потребує. Іншими словами – волонтерська робота. Волонтерство це неоплачувана, свідомо, добровільна діяльність на благо інших. Будь-яка людина, що свідомо і безкорисливо трудиться на благо інших, може називатися волонтером.

Волонтери важливі для кожного суспільства, тому що вони працюють без користі для себе, показуючи цим суспільству, що є ще в житті речі більш цінні ніж отримання матеріальної нагороди. Охорона навколишнього середовища, культура, розвиток і позитивний імідж країни є основним напрямком роботи волонтерів. Ось, що допомагає суспільству впевнено стояти на ногах, а волонтеру – отримати задоволення і безцінний життєвий досвід, набути професійних знань та навичок.

Волонтерська діяльність в Україні, хоча і нестала масовою, проте є такою, що дозволяє говорити про неї як про суспільне явище та як про важливу складову діяльності недержавних соціальних служб. В загалі ж, волонтерство, як можна бачити, є запорукою успішного процвітання нашої країни. А волонтери – першопрохідці, які вказують шлях до просування. І якщо вище не волонтер, значить, не усвідомили всіх принад волонтерського життя, тож, як гласить народна мудрість: „краще пізніше ніж ніколи”.

В сучасних умовах все глибше потрібне усвідомлення громадськістю, державними органами важливість оптимізації різноманітних аспектів соціального розвитку. Соціальні проблеми мають неухильно розв’язуватись, успіх намічених змін залежатиме від кваліфікації працівників зайнятих соціальним обслуговуванням і захистом, що передбачає відповідну підготовку кадрів; Вона стає завданням першочергової ваги у здійсненні нової політики країни. Формування великого руху добровольців – є одним з важливих шляхів до продуктивної соціальної роботи в будь-якій державі.

Об'єктом дослідження є волонтерська діяльність в Україні.

Предмет дослідження є волонтерська діяльність в Україні: оптимальні форми організації.

Мета дослідження полягає у виявленні оптимальної форми організації волонтерського руху в Україні на сучасному етапі.

Відповідно до мети розв'язувалися такі завдання.

1.       Визначити основні поняття, щодо проблеми вивчення волонтерської діяльності.

2.       Дослідити історичне вивчення волонтерської діяльності в Україні і в світі.

3.       Проаналізувати особливості функціонування волонтерської діяльності в Україні

Методи дослідження в дипломній роботі були використані наступні: теоретичні методи: синтез, узагальнення, аналіз наукових джерел, систематизація

Розділ І. Історико-методологічні аспекти функціонування волонтерського руху.

 

1.1 Основні поняття, щодо проблеми вивчення волонтерської діяльності.

Сучасна ситуація в Україні характеризується соціально-психологічною, економічною нестабільністю, зниженням рівня життя більшості населення, девальвацією моральних норм і цінностей у суспільстві, зростанням злочинності і насильством. Соціально-психологічні проблеми в Україні відобразилися на психологічному самопочутті різних верств населення. Ще більш відчутно визначилося категорія людей, які потребують допомоги. Передусім, це молоді люди без жодного занять, дорослі безробітні, діти, які не отримують потрібної уваги з боку батьків, або не мають батьків, пенсіонери та ін. На сучасному етапі розвитку нашої країни висококваліфікованих психологів та соціальних працівників в Україні не вистачає. Щоб вирішити дану проблему необхідно, по-перше, вивчити реальні потреби різних верств населення; по-друге, визначити, апробувати та розширити методики соціально-психологічної роботи, які допоможуть в реалізації цих проблем; по-третє, потрібна підготовка висококваліфікованих спеціалістів, здатних професійно впроваджувати розроблені концепції і програми соціально-психологічної роботи. [6, c.38]

Незаперечним, також, є і той факт, що потреби населення у соціальній допомозі, психологічній підтримці і захисті зростають. Тому виникла необхідність у залученні до соціально-психологічної роботи з різними верствами населення добровільних помічників – волонтерів. Термін “волонтер” в перекладі з англійської мови означає “доброволець”. Волонтер – це людина, яка добровільно не переслідуючи корисних цілей, займається діяльністю на користь суспільства, не отримуючи за це грошової винагороди.

В Законі України “Про волонтерський рух” визначено, що волонтер – це фізична особа, яка добровільно здійснює благодійну неприбуткову та умотивовану діяльність, що має суспільно-корисний характер. Волонтерами можуть бути особи, які досягли 16 років або, як виняток (за згодою одного з батьків або особи яка, його заміняє), з 15 років.

Волонтер – це передусім, добра, милосердна людина, яка володіє неабиякими комунікативними навичками і приваблює до себе людей, розуміє проблеми оточуючих та співчуває їм, має бажання безкорисливо допомогти вирішувати проблеми інших людей. До того ж, волонтер характеризується порядністю, уважністю, відповідальністю, відвертістю зі своїми клієнтами. [3, c.52]

“Волонтер – це стан душі” – так вважає С. В. Толстоухова – директор Українського державного центру соціальних служб для молоді.

На думку М.Дейчаківського, волонтери – “найактивніші представники різних груп населення, які бажають своєю працею та участю надати дійову підтримку в становленні демократії в Україні, зробити конкретний внесок у поліпшення становища маргінальних груп чи в розвиток соціальної і культурної сфери. ”

Володимир Полтавець, керівник школи соціальної на УКМА, вважає, що “волонтери – це такі ж люди, як інші, але трохи краще”.

А, на думку італійського соціолога Ново Дізіонаріо волонтер – “це громадянин, який вільно, а не для того, щоб продемонструвати свої моральні зобов’язання чи законні обов’язки керується ідеєю суспільної та приватної солідарності. Волонтер, одного разу показавши здатність виконувати свої громадянські та власні обов’язки, надалі переходить в цілковите розпорядження суспільства, сприяє рішенню місцевих проблем надаючи пріоритет відвідуванню бідних та знедолених ”

Зараз волонтерство – потужний соціально-суспільний рух, спроможний прийняти на себе частину повноважень державних соціальних установ. Поняття “волонтер” і “волонтерство” є дуже широким.

В основу добровільності покладена здатність однієї людини безкорислива, у більшості випадків анонімно виконувати роботу на благо інших. Тобто, частину часу, енергії, знань, досвіду волонтер витрачає на виконання діяльності, яка приносить користь іншим людям чи суспільству в цілому. Однак, термін “волонтерство” означає передусім діяльність на основі добровільної волі.

На думку І.Д. Звєрєвої, волонтерський рух – це доброчинна робота, яка здійснюється фізичними особами на засадах неприбуткової діяльності, без заробітної плати, без просування по службі, заради добробуту та процвітання спільнот та суспільства в цілому. Людину, яка добровільно надає безоплатну соціальну допомогу та послуги інвалідам, хворим особам та соціальним групам, що опинилися в складній життєвій ситуації, називають волонтером. [7, c. 25]

В Законі України “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” визначено, що волонтерський рух – добровільна, доброчинна, неприбуткова та вмотивована діяльність, яка має соціально корисний характер.

Волонтерський рух – це природно, і можливо він тільки у вільному, незалежному демократичному суспільстві. Служіння суспільству виховує громадянські почуття, а волонтерський рух, зокрема, є оптимальною умовою прояву альтруїзму гуманності для самореалізації та самовдосконалення людини будь-якого віку.

Волонтерський рух – це рух по наданню безкорисливої допомоги тим, хто її потребує. Під цим поняттям розуміють волонтерські дії, як на місцевому, так і на державному рівнях, і разом з цим, як двосторонні та міжнародні програми. Волонтери відіграють різносторонню роль в розвитку та добробуті країн. В рамках національних програм і програм ООН сприяють розвитку гуманітарної допомоги, технічного співробітництва, пропаганди прав людини, демократії та миру.

Волонтери не отримують матеріальної допомоги у вигляді заробітної плати, проте вони мають дещо інше – розвиток власних здібностей, моральне задоволення, відчуття власної необхідності тим , хто потребує допомоги, відчуття, що вони приносять користь, отримують нові знання. Скільки в світі волонтерів, стільки і мотивів безкоштовної роботи.

У сучасній Україні волонтерство набуває масового поширення. Символ волонтерів України – жовтий колір вбрання – означає тепло сонця, самовідданість і послідовність у бажанні зробити навколишній світ кращим.

Так, як більшість волонтерських угрупувань виникає стихійно та бере участь у одноразових акціях, існує нагальна необхідність розробки системного підходу до залучення волонтерів, організації їх діяльності та підтримки розвитку волонтерського руху. Головну роль у зміцнені позиції добровольців та формування позитивного ставлення громадськості до їх діяльності відіграє впровадження системи навчання волонтерів. [2, c.94]

Сьогодні послуги волонтерів потрібні для розв’язання проблем у соціально-педагогічній, економічній, культурній сферах. Генеральна Асамблея ООН, приймаючи до уваги, рекомендації Економічної і Соціальної Ради, передані в резолюції 1997 / 44 від 22 липня 1997 року на 52 сесії прийняла:

–        проголосити 2001 рік “Роком волонтерського руху”;

–        закликати уряд держав, а також волонтерські організації, громадські, урядові та неурядові організації до співробітництва;

–        намітити шляхи поліпшення роботи співробітництва та популяризації діяльності;

–        Об’єднаній організації волонтерів розробити програму роботи.

Ініціатива проведення міжнародного Року волонтерів 2001 рік підтримувалась наростаючим прагненням людей запропонувати свої послуги в якості волонтерів. Для того, щоб здійснити цю мету необхідні визнання та допомогу волонтерській для посилення пропаганди цього виду діяльності.

Це потребує використання найкращої практичної робити волонтерів для досягнення успішного результату.

Отже, аналізуючи витяг загальної декларації волонтерів, можна сказати, що волонтерство:

–        це добровільний вибір, що виявляє особисті погляди і позиції;

–        це активна участь громадянина у житті людських спільнот;

–        сприяє покращення якості життя, особистому росту та поглибленню відчуття солідарності;

–        сприяє реалізації основних людських потреб заради справедливості та миру у суспільстві;

–        сприяє більш збалансованому економічному та соціальному розвитку, а також створенню нових робочих місць та професій.

Основні принципи волонтерського руху:

Ø    визнають право на об’єднання за всіма чоловіками, жінками та дітьми, незалежно від їх расової належності, віросповідання, фізичних особливостей, соціального та матеріального становища;

Ø    поважають гідність та культуру всіх людей;

Ø    надають допомогу, безкоштовні послуги особисто або організовано – в дусі партнерства та братерства;

Ø    визнають однакову важливість особистих та колективних потреб, сприяють колективній їх реалізації;

Ø    ставлять перед собою мету перетворити волотерство на елемент особистого розвитку, набуття нових знань і навичок, удосконалення здібностей шляхом стимулювання ініціативи та творчості людей, які при цьому мають можливість бути творцями а не користувачами;

Ø    стимулює почуття відповідальності, заохочує сімейну, колективну, міжнародну солідарність.

Для того, щоб бути волонтером треба мати такі людські якості: любов до людей, доброта, милосердя, комунікабельність, вміння спілкуватись, розуміння проблем іншої людини, співчуття, терпіння порядність уважність бажання допомагати вирішенню проблеми, безкорисливість, відвертість, відповідальність, відкритість, привабливість. Навички необхідні волонтеру: комунікабельність, грамотність, ерудиція, розуміння проблеми іншої людини, любов до людей, доброта, вміння вислухати, організаторські здібності, мобільність, наполегливість.[1, c.35]

Волонтерська діяльність – це шлях самопізнання і самоперевірки. Тому в добровільній роботі беруть участь різні категорії волонтерів. Першим кроком у роботі з волонтером – співбесіда, під час якої з’ясовується: 1) як людина знайшла організацію; 2) чому її зацікавила дана робота; 3) де вона зараз працює і де працювала раніше; 4) яка в неї освіта і досвід – це допоможе підібрати відповідну роботу для неї; 5) необхідно дізнатися, чим би людина хотіла займатися, скільки часу майбутній волонтер може витрачати на роботу в організації; 6) чи немає обмежень зі здоров’ям; 7) важливо зрозуміти збирається людина весь час працювати волонтером чи прийшла з метою отримати оплачувану посаду. В останньому випадку краще чесно розповісти про перспективи; 8) чи є наявний досвід роботи волонтером, де; 9) а також треба дізнатися у майбутнього волонтера чому він пішов із попередньої організації.

Відповідно до віку, соціальної ролі і соціального статусу можна виявити наступні групи добровільних помічників:

1.       діти та підлітки;

2.       волонтери – фахівці;

3.       спонсори;

4.       чиновники;

5.       клієнти;

6.       члени організації;

7.       студенти;

8.       батьки.

Отже, волонтером може бути людина, будь-якої статі і віку, з будь-якою освітою чи без неї, яка спроможна відчувати означені потреби інших людей і на добровільних засадах допомагати їм.

Кожний волонтер має право:

1 бути уважно вислуханим і направленим на виконання задач відповідно до результатів інтерв’ю;

2 пройти навчання і супровід наставником, яке дасть волонтеру можливість добре справлятися з роботою;

3 одержувати визнання заслуг значущим для волонтера чином;

4 брати участь в плануванні і оцінці програми, в якій волонтер бере участь;

5 бути визнаним унікальної індивідуальної, цінною особою.

Волонтерська діяльність ґрунтується на таких основоположних засадах:

·                    добровільність та доброчинність;

·                    законність;

·                    гуманність та гідність;

·                    спільність інтересів і рівність прав її учасників;

·                    гласність;

·                    відповідальність;

·                    конфіденційність.

Існує 10 заповідей роботи з волонтером, давно відкритих людьми, які в різний час з успіхом створювали добровільні організації. Ці заповіді “працюють” і в Америці, і в Англії, і в Росії. Якщо їх дотримуватися, є надія, що не загубиться унікальний людських потенціал доброчинної організації і навпаки з’явиться багато нових друзів. [11, c.149]

1)         плануючи реалізацію проектів, передусім доцільно визначити, де можуть бути корисними волонтери, а потім добирати відповідних людей;

2)         залучаючи до роботи волонтера, необхідно врахувати його інтереси, бажання, можливості, в тому числі можливості тимчасового навантаження, місце проживання, фізичні можливості, освіта;

3)         не слід вважати, що волонтери мають виконувати тільки “чорну” роботу, а всю кваліфіковану мають здійснювати оплачувані фахівці, як здебільшого буває в організаціях, створених професіоналами в окремих галузях. По-перше, можна знайти волонтерів-професіоналів у різних сферах; по-друге, слід пам’ятати, що волонтерів можна і потрібно навчати з метою підвищення їх загального і професійного рівня;

4)         не слід набирати волонтерів заради волонтерів, а тільки керуватися потребою. Але коли людина сама приходить до вас, без вашого запрошення поставтесь до неї, так щоб не відштовхнути, навіть якщо на даному етапі в ній немає потреби. Волонтер тим часом може підготуватися до роботи, або виконувати окремі доручення. Крім того, завжди знайдеться варіант, за яким навіть відмовившись від його послуг ви збережете його на майбутнє;

5)         пояснити новій людині, за яким принципом працює лана організація, чого ви прагнете, хто за що відповідає;

6)         чітко формулювати обов’язки і відповідальність самого волонтера, вимоги до нього. Причому, слід роз’яснити не лише характер роботи, але й те, які функції потрібно буде виконувати, якщо людина до цього не займалася такою справою;

7)         варто ставитися до волонтера, як до колеги;

8)         потрібно дякувати, закохувати до успіхів;

9)         забезпечити волонтеру можливість росту в організації, набуття досвіду різного характеру;

10)      враховувати думку волонтера при вирішені різних питань або проблем в організації.

Отже, можна зробити висновок, що одним із важливих наслідків розбудови громадянського суспільства в Україні, став активний розвиток відносно нового для країни соціального явища – волонтерського руху. Звичайно, професійна кваліфікація волонтерів сьогодні ще досить низька, проте вони володіють якостями та здібностями, якими не завжди володіє фахівець тієї чи іншої суспільної організації. [13, c.105]

Волонтерська діяльність – це шлях самопізнання і самоперевірки. Тому в добровільній роботі беруть участь різні категорії волонтерів, людина будь-якого віку і статі, з будь-якою освітою яка спроможна відчувати означені потреби інших людей і на добровільних засадах допомагати їм, але професійно.

1.2 Історичне вивчення волонтерської діяльності у світі та Україні.

П’ятого грудня у всьому світі відзначається Міжнародний День Добровольців.

Роком виникнення волонтерського руху вважається 1859 рік. Саме тоді французький письменник-журналіст Анрі Дюман, вражений кривавими картинами битви при Сольфоріно запропонував ідею створення Червоного Хреста – організації, яка працювала б на волонтерських засадах і надавала першу медичну допомогу пораненим бійцям. Принципами, сформульованими Дюманом, керуються сьогодні волонтерські у всьому світі.

До XIX ст. Волонтерство сприймалось, як військова справа, а волонтери – романтичні юнаки, які прагнули за покликом серця піти в бій за чужу незалежність і обов’язково далеку екзотичну країну.

З XIX ст. волонтерство набуває соціального змісту і визначається як добровільна вмотивована, неоплачувана діяльність у вільний від основної роботи час, спрямована на допомогу інших.

В країнах Західної Європи і США волонтерський рух почав активно розвиватися в XIX ст., як рух „дружніх візитерів”, сестер милосердя, самаритян, місіонерів...

Волонтерами були, як правило, приватні особи, громадські діячі (Д.Адамс, М.Річмонд, А.Соломон), релігійні діячі (пастор С.Барнетт, Ч.Вара). [28, c.218]

В 20-ті XX ст. з’являються перші міжнародні робочі табори добровольців, європейські служби добровільної праці.

Після Першої Світової Війни в XX роки французи і німці, зустрівшись, вирішили, що: „краще працювати разом, ніж воювати один проти іншого ”.

Ця чудова думка стала потім девізом волонтерського руху. У 20-ті роки у Франції біля Вердена був організований перший волонтерський загін, за участі французької та німецької молоді. Волонтери відновлювали зруйновані Першою світовою війною ферми, не отримуючи за свою працю кошти. При цьому, зацікавлена сторона забезпечувала добровільних працівників житлом, харчуванням, медичним страхуванням – цей принцип організації волонтерського руху зберігся і в наш час. З цього й почала свою діяльність Міжнародна громадська служба, яку заснував П’єр Сересоль, у 1920 році, як гуманітарний рух. Принцип якої „не говорити, а діяти”.

Розквіт волонтерського руху в США припадає на 30-ті роки, в цей час в ньому приймало участь близько 3-х мільйонів молоді.

Президентом Ф. Рузвельтом була створена волонтерська організація Civilian Conservation Corps для зниження рівня безробіття. Наступний розквіт волонтерства в США починається з 1961 року, коли Президент Кеннеді створив організацію „Служба миру”.

У 1970 році в Ізраїлі була створена національна цивільна служба для того, щоб забезпечувати можливість волонтерського служіння для релігійних єврейських дівчат, які згідно закону не повинні проходити військову службу. [24, c.305]

У Європі з 80 років волонтерські загони широко розповсюджують екологічні проекти.

В США починає з 1993 року, при Президенті Б.Клінтону, волонтерських рух досяг найбільших розмахів. Оскільки Президент фінансував волонтерські служби, до 1996 року волонтерів стало уже 35 тис.

В Парижі 14 вересня 1990 року на XI Всесвітній конференції Міжнародної Асоціації добровільних зусиль була прийнята Загальна декларація волонтерів. В ній визначають цілі, значення, принципи руху. Сьогодні волонтерські організації існують у 80 країнах світу.

Волонтерська діяльність з давніх-давен була притаманна українському народу. Адже у словнику української мови поданий ряд слів-синонімів (доброчинність, доброчинство, добродійство, добродіяння, благодіяння...), які мають однакове тлумачення: „надавати допомогу, сприяти кому-небудь у чомусь”.

Історія доброчинства в Україні та Росії, налічує більше ніж 100 років. На Русі завжди були люди, які безкоштовно давали допомогу хворим та нужденним.

Перші вітчизняні добровольці – Червоний Хрест, організований добровільний запис в сестри милосердя для шпиталю і лікарень для хворих. Перед Першою Світовою Війною Велика княгиня Єлизавети Федорівна на свої кошти створила Марфо-Маріїнський притулок в Москві. Не тільки під час війни, а й в період революції сестри підбирали на вулицях поранених і лікували їх, кормили голодних.

В Україні поняття „волонтер” до 90-х XX не існувало. Людей, що займалися суспільно-корисною справою називали доброчинцями, благодійниками, альтруїстами, громадськими діячами, меценатами (Князь Володимир, Ярослав Мудрий, Гетьман Петро Сагайдачний, Мазепа), приватні благодійники Терещенки, Семеренти, Броцькі.

В період Радянського Союзу, коли благо держави ставилось вище блага окремої людини, поняття доброволець мало яскраво виражене ідейно-патріотичне забарвлення: так називалася людина, яка добровільно визнавалася служити інтересам не окремих громадян, а партії, комуністичній ідеї, соціалістичній державі. В цей час поняття радянської людини, як громадянина передбачало наявність у неї суспільного навантаження: зокрема, це стосувалося пенсіонерів, комсомольців та комуністів, яке здійснювалося у формах шефства над дітьми, школами, ветеранами; наставництва над важковиховуваними, участі в суботниках, членстві у тимурівських загонах, добровільних народних дружинах. [16, c.82]

У 90-х роках з розвитком мережі центрів ССМ і браком професійних кадрів виникає необхідність у залученні соціально активних добровольців до соціальної роботи.

Український народ після активного волевиявлення у 1991 році свого прагнення жити у незалежній, самостійній державі одержав унікальну можливість утвердити себе серед розвинутих цивілізованих країн світу. Сьогодні в Україні зароджується демократичне суспільство, яке має базуватися на принципах свободи, творчості та гуманізму. Формальні державні структури не в змозі реагувати на всі запити суспільства, тому особливої ваги набуває громадський рух. Про те, що цей процес розпочався і триває, не дивлячись на труднощі, свідчить поява сучасних недержавних організацій, кількість яких сягнула понад 20 тисяч. Однак, лише незначна частина цих організацій працює з волонтерами.

У травні 1998 року Україна серед інших країн Центральної та Східної Європи, а також кількох країн Азії розпочала реалізацію регіональної програми, „Ініціативи по роботі на добровільних засадах”. Ідея програми належить Нью Йорському Інституту Відкритого Суспільства (більш відомого як Фонд Сороса), і впроваджується вона через мережу національних відділень. Головною метою програми є відновлення руху волонтерів у згаданих країнах, як запоруки громадського суспільства та незворотності демократичних перетворень, збільшення частки добровільної праці громадян, спрямованої на розв’язання конкретних проблем. [26, c.93]

До своїх цілення і завдань в Україні програма передусім відносить: активізацію громадською діяльності в України шляхом розвитку руху волонтерів, спрямованого на якнайширше залучення населення до суспільно корисної праці на добровільних засадах у громадських організаціях, службах соціального захисту та медичній сфері для допомоги у розв’язанні проблем суспільства. У межах цієї програми був створений Центр волонтеріату „Добро воля”, який почав залучати волонтерів і спрямовувати їх у громадські організації. З 1998 року тренінг з волонтерського менеджменту пройшли представники більше ніж сорок організацій. Для популяризації волонтерського руху було видано книжку „Доброчинність в Україні: минуле, сучасність, майбутнє”, п’ять бюлетенів „Добра воля” та підручник „Управління діяльністю волонтерів. Як залучити громадськість до вирішення проблем суспільства”.

Варто також зазначити, що не лише громадські організації, а й державні теж намагаються розвивати волонтерський рух в України. Про це свідчить діяльність ССМ, де поряд з професійними соціальними працівниками працюють добровільні помічники. Волонтерські служби при ЦССМ поступово стали одним із напрямів державної молодіжної політики. У лютому-березні 1999 року Українським інститутом соціальних досліджень проведено соціологічне дослідження щодо участі громадських організацій в соціальній роботі з молоддю. В опитуванні взяли участь представники 183 громадських організацій з 8-ми регіонів України. Найбільш активно соціальну роботу з дітьми та молоддю проводять волонтери дитячих (19%), жіночих (12%), молодіжних (12%) організацій та організацій що займаються соціальною роботою з інвалідами (18%). Вся соціальна робота виконується на волонтерських засадах.

На ярмарку соціальних проектів та послуг, що відбувся у листопаді 1999 року в Київський міській державній адміністрації і був проведений Ресурсним центром „Гурт” разом із соціальною службою КМДА було опитано 75 організацій щодо потреб у волонтерській праці.

Генеральна Асамблея ООН проголосила 2001 рік міжнародним роком волонтерів. Основними цілями проведення якого були визначені: підвищення рівня визнання волонтерської діяльності, допомога та сприяння їй, популяризація, створення мережі поширення та обміну інформації про неї. Умова виконання поставлених завдань – співпраці таких секторів суспільства, як громадські організації, держава, приватні особи.

22 березня 2001 року Президент України підписав розпорядження про проведення в Україні Міжнародного року волонтерів. [21, c.8]

Отже, всі ці дані говорять про те, що попит на волонтерську працю зростає з кожним роком. З’явилося багато організацій в Україні, які займаються залученням та навчанням волонтерів, або тих, що спеціалізуються лише на розвитку волонтерства. Доречно зазначити, що на сьогодні існує, наприклад, в м. Києві, принаймні три фактори, які уможливлюють запровадження волонтерства в суспільне життя:

1. наявність користувачів соціальних послуг та поля для волонтерської діяльності які можуть запропонувати недержавні громадські організації;

2. наявність потенційних волонтерів, яких можна залучати організовувати, навчати;

3. Існування світових моделей волонтерства та методичних рекомендацій щодо роботи волонтерського сектора, які поступово впроваджуються методом тренінгових занять для підготовки тренерів.

Отже, можна зробити висновок, що в сучасних умовах все глибше потрібне усвідомлення громадськістю, державними органами важливість оптимізації різноманітних аспектів соціального розвитку. Соціальні проблеми мають неухильно розв’язуватись, успіх намічених змін залежатиме від кваліфікації працівників зайнятих соціальним обслуговуванням і захистом, що передбачає відповідну підготовку кадрів; вона стає завданням першочергової ваги у здійснені нової політики країни. Формування великого руху добровольців – є одним з важливих шляхів до продуктивної соціальної роботи в будь-якій державі.

 

1.3 Методи дослідження проблем волонтерської діяльності.

 

Метод у соціальній роботі виконує подвійну роль:

1.    Виступає, як шлях пізнання і застосувань, що вироблені в науках прожиті діяльність людини.

2.    Виступає, як конкретна дія якісній зміні існуючому об’єкту або суб’єкту.

Метод соціальної роботи – це спосіб організації соціальної роботи, зо призводить до досягнення оптимального результату і забезпечує позитивні зрушення в розвитку суб’єкта, або об’єкта соціальної діяльності.

Постійне накопичення знань і досвіду, пізнання навколишньої дійсності збагачують способи, методи проникнення людини у різні сфери суспільного життя. Існують різні класифікації методів залежно від ознак, що покладені в їх основу: ступінь загальності, поширеність, зміст і характер діяльності та ін. За першою ознакою виділяють всезагальні (філософські), загальнонаукові та спеціальні методи.

Всезагальний (філософський) метод становить єдність методологічної і світоглядної позиції суб'єкта у різних видах діяльності. Інакше кажучи, він вбирає у себе багатство загальнонаукових і конкретних методів подібно до того, як загальне вбирає у себе посутні елементи особливого й одиничного.

Ці методи вивчають у відповідних фундаментальних та прикладних науках. Коротко торкнемося їх суті.

Аналіз – це дослідження чогось, що ґрунтується на розкладанні (подумки) предмета, явища на складові, визначенні елементів цілого, розгляді їх властивостей.

Процедурою зворотного характеру є синтез– метод, коли знання про предмет отримують шляхом поєднання його елементів і вивчення їх зв'язку. Тому в практичній пізнавальній діяльності аналіз і синтез поєднуються.

Індукція – логічне розмірковування, що рухається від тверджень емпіричного, конкретного, вужчого характеру до більш широкого.

Дедукція (виведення) – розмірковування, що дає змогу за певними правилами логіки робити висновки з деяких тверджень та їх комбінацій. Вони не можуть бути більш загальними, ніж посилання (аксіоми, постулати, принципи), які ведуть до них. Виходячи з певної системи їх подібності, можна передбачити наслідки, що з них випливають.

Спостереження – свідоме і цілеспрямоване сприйняття дійсності. Воно буває простим (звичайним) і складним, включеним (безпосереднім).

Експеримент (проба, досвід) дає змогу в контрольованих і керованих умовах досліджувати конкретні явища дійсності, виконує функцію критерію істинності наукового пізнання загалом.

Аналогія містить в основі подібність предметів (явищ, процесів тощо) щодо певних властивостей.

Моделювання – метод дослідження, що ґрунтується на побудові та вивченні зразків реально існуючих предметів, явищ і конструйованих об'єктів для визначення або поліпшення їх характеристик, удосконалення, управління ними тощо. Тісно пов'язане з експериментом, воно передбачає використання процедур абстрагування й ідеалізації, разом з іншими методами глибоко проникає в теоретичне мислення і практичну діяльність.

Загальнонаукові методи застосовуються у різних галузях знань та соціальної практики. На відміну від перших, вони визначають не всезагальний шлях, спосіб пізнання природи, а лише деякі їх аспекти. До них зазвичай відносять: аналіз літературних джерел; теоретичний аналіз і синтез соціально-педагогічних досліджень; спостереження у природних умовах у процесі тестування, спільних заходів тощо; вивчення та узагальнення досвіду; експеримент; метод експертних оцінок.

Часткові, спеціальні методи – це специфічні способи пізнання і перетворення окремих сфер реального світу, що притаманні тій чи іншій конкретній системі знань (політології, соціології, педагогіці, правознавству тощо). Міждисциплінарний, інтегративний характер теорії і практики соціальної роботи розширює арсенал її методів і категорій за рахунок загальнонаукових і спеціальних. [26, c.258]

У Короткому енциклопедичному словнику з соціальної роботи зазначається, що у вітчизняних наукових джерелах методи соціальної роботи класифікуються:

•  за напрямами та формами соціальної роботи: організаційні, соціально-психологічні, соціально-педагогічні, соціально-медичні, соціально-економічні;

•  за об'єктами соціальної роботи: індивідуальні, групові, в громаді;

•  за суб'єктами соціальної роботи: методи, що застосовують окремі спеціалісти; колектив соціальної служби, орган управління соціальною роботою.

Зазначимо, що класифікація методів, яка існує у вітчизняній практиці соціальної роботи і відображена у наукових джерелах, не вичерпується наведеним варіантом, а вимагає її подальшого уточнення. Так, С. Косянчук і В. Сидоров. спробували інтегрувати існуючі класифікації методів соціальної роботи за трьома класифікаційними ознаками:

•  ступінь спільності клієнтів;

•  зміст і характер соціальної роботи;

•  сфера застосування.

Запропонована класифікація може слугувати основою для подальшого дослідження за умови деякої корекції, що стосується третьої групи класифікації. На нашу думку, всі методи цієї групи за своїм змістом і характером, а також виховною функцією мають бути віднесені до психолого-педагогічних методів соціальної роботи. Ця класифікація набула подальшого уточнення і доповнення, що буде зазначено в процесі розкриття основних характеристик методів соціальної роботи.

Так, розкриваючи сутність методів першої групи, Н. Матвійчук цілком обґрунтовано пропонує методи соціальної роботи в общині розглядати як методи соціальної роботи в мікросоціальному середовищі, що більшою мірою відповідає соціальним умовам пострадянського суспільства і традиціям вітчизняної науки. При цьому характерною ознакою методів індивідуальної соціальної роботи є те, що вони реалізуються в ситуації "один на один", коли соціальний працівник разом із клієнтом вирішує його особисті й соціальні проблеми. Типовими індивідуальними проблемами в практиці соціальної роботи є емоційні проблеми, сімейні та особистісні кризи, сімейні конфлікти, проблеми на виробництві і в школі, втрата роботи тощо. На всі спільні характеристики "накладаються" особливості їх реалізації в конкретних методах, що використовуються у зарубіжній та вітчизняній практиці соціальної роботи. Розглянемо найпоширеніші з них.

Метод вирішення проблем (розроблений X. Перлман) ґрунтується на базовому постулаті психодинамічної концепції, згідно з яким людське життя є "проблемно-вирішальним процесом". Завдання соціального працівника полягає із тому, щоб допомогти клієнту за цих обставин.

Основу психосоціальпого методу (запропонованого Ф. Холліс) складає з'ясування причин девіантної чи дезадаптивної поведінки суб'єкта, створення "історії хвороби клієнта". Метод передбачає складну діагностику "особистості в ситуації", при зацікавленій участі самого клієнта. Психосоціальний метод інтенсивно застосовується у разі усвідомлення клієнтом своїх індивідуальних і соціальних проблем, наприклад, проблем, пов'язаних зі здоров'ям.

Метод втручання являє собою сукупність дій для полегшення сприймання клієнтом актуальних проблем. Визначення стану проблеми і точного виконання завдань є головними складовими успішного вирішення цієї проблеми. Цей метод буй запропонований у 1970 р. Рідом і Енштейном і перевірений в результаті емпіричної практики в соціальних агентствах.

Метод поведінкового підходу зосереджується на особистісних ресурсах навколишнього середовища, які можуть бути мобілізовані, щоб стимулювати та зберігати мінливу поведінку. Модифікація поведінки здійснюється за двома напрямами: оперантна та реснонден т-на зміна поведінки.

Метод екологічного підходу пропонує покращання взаємодії людини і навколишнього середовища на основі позитивного взаємообміну. "Людина – навколишнє середовище" розглядаються як взаємодоповнюючі системи, де людина мас таке оточення, яке вона формує відповідними способами.

Метод психологічного підходу Ранка передбачає концентрацію уваги на процесі надання допомоги, проявляючи значно менший, ніж психоаналітики, інтерес до "дитячих" переживань клієнта. Воля і здатність до змін -·- ось ті домінанти, що лежать в основі теорії і практики цього підходу.

Кризово-орієнтований – це комбінований метод, що використовує елементи психотерапії, практичної психології і раціональних дискусій в соціальній роботі. Він застосовується у разі таких кризових станів, як тривога, почуття сорому, провини, ворожості тощо.

Раціональний метод індивідуальної соціальної роботи запропонований Г. Вернером як альтернатива психоаналітичним моделям індивідуальної роботи. В його основі лежать положення когнітивної теорії, згідно з якими інтенсивність дій залежить від сили волі індивіда. Мета методу полягає у зміні свідомості клієнта, яку розуміють як сукупність проявів його емоцій, уяв і поведінки. Він застосовується, коли клієнт шукає допомоги в розв'язанні своєї проблемної ситуації. [17, c.18]

Метод терапії реальністю був запропонований В. Глассером. Його основу складає положення про те, що людині необхідно бути коханою і відчувати свою цінність, а для цього необхідна відповідна поведінка. Мета методу полягає в тому, щоб допомогти людям зрозуміти й усвідомити відповідальність за свою поведінку.

У практиці індивідуальної соціальної роботи використовуються й інші методи, які застосовують у разі агресивної поведінки, сексуальних проблем, до наркотично залежних осіб тощо. До таких видів індивідуальної роботи можна віднести ігрову терапію, сексуальну терапію, психодраму, техніку "відрази" та ін.

Методи соціальної групової роботи використовують у практичній соціальній діяльності, функції якої поширюються на різні галузі людської життєдіяльності – від благоустрою і освіти до адаптації і становлення.

Згідно з підходом Г. Кнопки групова робота с практичним методом соціальної роботи, який допомагає особистості розширювати своє соціальне функціонування і через цілеспрямований досвід групи ефективніше розв'язувати індивідуальні, групові чи проблеми в мікросоціумі.

Одним із найпоширеніших методів групової соціальної роботи є метод інтерперсональної допомоги при роботі в малих групах, де використовується груповий контекст для досягнення як індивідуальних, так і групових цілей. Групова соціальна робота включає різні види діяльності: розвиток цілої групи і окремого члена групи; розвиток взаємної допомоги і підтримки членів групи; використання групового процесу для життєдіяльності групи; розвиток автономності в групі.

До основних цілей групової соціальної роботи можна віднести: посередницький обмін між клієнтами; спілкування; самоусвідомлення наявних проблем; реалістичне оцінювання своїх проблем; прийняття соціальних норм і цінностей.

Методи соціальної роботи в мікросоціальному середовищі спрямовані на професійну допомогу індивідам, групам, колективам, що проживають на одній території і мають спільні проблеми. Головними методами професійної соціальної роботи в мікро соціальному середовищі є соціальне планування, планування мікросоціального середовища, розвиток територіального самоуправління, соціальні акції в мікросоціальному середовищі, макропрактика.

Мікросоціальне середовище висуває специфічні вимоги до професійної компетенції – уміння проводити наукові дослідження на основі соціальних, психологічних, демографічних, статистичних даних; уміння правильно аналізувати та інтерпретувати одержану інформацію, щоб адекватно представляти ситуацію розвитку спільноти і її проблеми.

Ефективність використання того чи іншого методу соціальної роботи залежить від багатьох чинників, серед яких варто відзначити особисті та професійні якості соціального працівника, психофізіологічні особливості клієнта, рівень взаємовідносин між працівником і клієнтом, складність проблеми, що вирішується, тощо. Слід відзначити, що жоден із методів соціальної роботи не є універсальним. Тому кінцевий результат роботи соціального працівника перебуває у прямій залежності від вдало розробленої методики вирішення проблеми та його вміння використовувати той чи інший метод роботи. [27, c.119]

Широко використовуються в соціальній роботі методи, що класифікуються за ознакою змісту й характеру соціальної роботи.

За допомогою соціально-економічних методів спеціалісти впливають на матеріальні, національні, сімейні та інші інтереси й потреби клієнтів. Провідну роль при цьому відіграють матеріальне мотивування і підтримка життєдіяльності окремих людей і соціальних груп, які відчувають у ній потребу. Ці методи застосовуються через надання натуральної і фінансової допомоги, встановлення пільг, одноразових субсидій і компенсацій, патронаж, побутове обслуговування, моральне заохочення, санкції тощо.

Організаційно-розпорядчі методи спрямовані переважно на такі мотиви поведінки людей, як усвідомлена необхідність громадської і трудової дисципліни, почуття обов'язку, відповідальності, вимог культури, правил співжиття. Це методи прямої дії, оскільки спираються насамперед на регламентуючі, нормативно-правові акти. Вони встановлюють також рамки підпорядкованості і взаємодії різних соціальних служб та органів управління, регулюють між ними відносини субординації і координування. Серед цих методів можна виділити дві підгрупи, що мають певні відмінності.

Організаційні методи стосуються прав, повноважень, обов'язків, відповідальності різних ланок в органах управління соціальними службами, надають їм функціональні визначеності, забезпечують таким чином "випереджаючий" вплив на розв'язання завдань соціальних служб, що регулюються відповідними положеннями й інструкціями. Розпорядчі методи дають можливість здійснювати поточні уточнення завдань, перерозподіл сил, своєчасно усувати виявлені недоробки. Тобто вони, як органічно пов'язані з організаційними методами, надають системі управління соціальною роботою оперативності, динамічності, гнучкості.

Організаційно-розпорядчі методи відіграють важливу стабілізуючу роль у соціальних відносинах. Залежно від місця в системі управління, характеру і ступеня впливу основними серед них є регламентування, нормування, інструктування.

Регламентування – досить жорсткий спосіб організаційного впливу, що полягає у розробці та введенні в дію організаційних положень, обов'язкових для виконання. Такими є типові положення, штатний розклад, посадові інструкції, накази та ін. Використовується цей метод органами управління соціальними службами.

Нормування – вільніший спосіб організаційного впливу. Його суть полягає у встановленні нормативів із верхньою і нижньою межею, які служать орієнтиром у діяльності соціального працівника. Це, зокрема, нормативи чисельності клієнтів, часу їхнього обслуговування, витрат тощо. На практиці важливо правильно визначати місце, види, обсяги, форми застосування цього методу.

Інструктування – найм'якіший спосіб організаційного впливу. Воно містить роз'яснення ситуації, завдань, можливих труднощів і наслідків неправомірних чи умисних дій клієнта, застереження від ймовірних помилок, поради щодо характеру дій, найдоцільніших кроків у складних ситуаціях тощо. Інструктування має частіше форму консультаційної, інформаційної, методичної допомоги клієнту, спрямованої на захист його громадянських прав і свобод. [2, c.78]

До організаційно-розпорядчих методів соціальної роботи відносять також добір і розстановку кадрів, критику і самокритику, заохочення і стягнення, контроль і перевірку виконання.

У практиці соціальної роботи широко застосовуються психолого-педагогічні методи, які на відміну від розглянутих відзначаються побічною дією і впливом на клієнта через механізм соціально-психологічного і педагогічного регулювання його соціального самопочуття та поведінки. Як відомо, спрямованість вчинків людини зумовлюють, крім неї особисто, соціально-психологічні явища: громадська і групова думка, настрої, смаки, захоплення, люди тощо. Виникаючи як продукт спілкування, вони набувають відносної самостійності і для людей є орієнтиром, зразком для наслідування, формою контролю тощо. Так з'являється своєрідний, складний механізм соціальної саморегуляції. Як показують соціологічні дослідження, у 55-60 % випадків люди діяли не так, як вони хотіли б, а як узвичаєно в їхній групі, колективі чи організації.

Та це не означає повної залежності індивіда від зовнішніх умов. Механізм педагогічного регулювання духовно-морального стану й поведінки особи чи соціальної групи дає можливість цілеспрямовано впливати на свідомість людини з метою формування у неї усталених поглядів, переконань, моральних принципів і норм, уміння правильно діяти в конкретних соціальних умовах та обставинах. Свідомість людини – вищий регулятор її поведінки, адже будь-який імпульс до дії виникає спочатку під впливом внутрішнього стану особи чи зовнішніх факторів, але завжди співвідноситься з її поглядами, ідеалами, принципами, нормами, установками і відповідно ними санкціонується (підтримується) чи заперечується (гальмується). [6, c.308]

Основним серед психолого-педагогічних методів є переконання. Воно здійснюється у соціальній роботі різними формами. Це, зокрема, роз'яснення, порада, рекомендація, позитивний приклад, зразок активної життєдіяльності. За допомогою переконання досягається осмислене засвоєння людиною наукових знань, достовірної інформації, правових норм, етичних рекомендацій, естетичних еталонів.

Нерідко виникає розрив між суспільними нормами і груповою свідомістю, психологією та культурою. Соціальне мікросередовище може нав'язувати людині хибні, шкідливі погляди і зразки поведінки, ізолювати (частково або цілком) індивіда від суспільних цінностей та норм. Це стає, причиною девіантних форм поведінки. І соціальному працівникові потрібні певні вміння і здібності, щоб впливати не лише на людину, а й на соціально-психологічні явища, що панують у її соціальному мікросередовищі. Для цього використовують соціологічні дослідження, спостереження, соціально-психологічну діагностику, навіювання, інформування, гуманізацію умов праці та побуту, залучення до праці, заохочення самовиховання, стимулювання культурного розвитку, вияву творчих можливостей особи, спирання на позитивний приклад ровесників, прогресивні традиції, звичаї та інші психолого-педагогічні методи й засоби.

Методи цієї групи – вивчення результатів діяльності клієнтів, соціальна терапія (індивідульна, групова, трудова, терапія самовиховання, дискусії, психотерапія, сімейна, ігрова терапія, соціо-, психо- драма тощо), сповідальний метод.

Біографічний метод вивчає наслідки докладених зусиль, реальних змін у життєвих позиціях, системі цінностей, вивчає результати діяльності клієнтів: плани та звіти керівників установ, щоденники, журнали, інші документи; результати діяльності – твори, технічні саморобки, наочні посібники, кіно-, відеофільми, довідкові каталоги; тематичні картотеки; звукозаписи бесід, докладів, дискусій тощо.

Соціальна терапія, за І. Зайнишевим, цілеспрямовано і систематично надає допомогу особі або групі, врегульовує почуття, імпульси, думки, стосунки. Вона виправляє, коректує поведінку; попереджає дисфункції; забезпечує нормальний розвиток, самоствердження особи.

Індивідуальна терапія вирішує проблеми конфіденційного характеру (зґвалтування, сімейні конфлікти тощо) з тими, хто не бажає брати участь у груповій терапії.

Групова терапія націлена на допомогу в подоланні емоційних порушень, соціальних недоліків під керівництвом соціального працівника або професійного терапевта. Групи із 6-8 чоловік займаються протягом 90 хвилин на тиждень. Є навчальні групи (здобування знань, висловлення думок, обговорення проблем); групи спільної діяльності, спорту, відвідування театру з подальшим обговоренням тощо; батьківські; тендерні групи – чоловічі й жіночі. Психотерапевтичними процедурами є релаксація, пантоміма, розігрування рольових ситуацій, виклад біографій, обговорення анонімної історії хвороби, опис сновидінь, фантазій, асоціацій тощо.

Сімейна терапія – діяльність соціального працівника з членами сім'ї з метою перегляду ролей, обов'язків членів сім'ї, сприяння більш гнучкій поведінці, причому спираючись на актуальні вербальні та невербальні дії членів групи.

Трудова терапія ґрунтується на тонізуючому та активізуючому впливі праці на психофізичну сферу людини, організовує спільну діяльність, полегшуючи стосунки між людьми, знімаючи напруженість, хворобливі переживання.

Терапія самовиховання основана на самовивченні, самооцінці; переоцінці власної особи, минулого; самоаналізі, вияві індивідуальних психологічних бар'єрів; використанні одержаних результатів у повсякденному житті та діяльності.

Дискусійна терапія передбачає знайомство членів групи; обговорення очікувань клієнтів, переживань, а також групового напруження, пов'язаного з відмінністю між очікуваннями і реальністю; формування адекватного ставлення до проблеми, яку необхідно вирішити, активної мотивації до участі в групі, дотримання норм і традицій групи; аналіз динаміки, розвитку і корекції внутрішньогрупових стосунків, закріплення досягнень; обговорення результатів терапії, підведення підсумків; рефлексія.

Соціодрама метод колективної, групової терапії. Сутність його полягає у тому, що проблема соціальних груп і конфліктні стосунки між групами виступають у стихійно організованих сценах.

Психодрама використовується у груповій терапії, коли людина виконує різні ролі, зображуючи себе в стресових ситуаціях соціального характеру або грає ролі своїх антиподів.

Ігрова терапія як форма психотерапії слугує полегшенню спілкування. Учасники користуються іграшками, щоб зобразити ситуації і конфлікти, які неможливо або складно івербалізувати.

Сповідальний метод позбавляє психічних стресів, труднощів взаємозв'язку із соціальним оточенням, передбачає спілкування соціального працівника і клієнта наодинці.

За кількістю задіяних людей методи поділяються на індивідуальну та групову соціальну роботу.

Індивідуальна соціальна робота – напрям, система цінностей, вид практики для допомоги індивідам у вирішенні психологічних, між-особистісних, соціоекономічних проблем через особистісну взаємодію з ними.

Групова соціальна робота передбачає взаємодію невеликої групи осіб із спільними інтересами і загальними проблемами для досягнення цілей. [11, c.48]

У соціальній роботі використовуються також методи, характерні лише для цього виду професійної діяльності: метод соціального діагностування; втручання у критичних випадках; роботи зі спільнотою; метод роботи на вулицях.

До методів соціального діагнозу (соціальної діагностики), за І. Зайнишевим, належать:

•  збирання відомостей про інфраструктуру, чисельність, склад і динаміку населення тощо;

•  вивчення історії заселення і освоєння цієї території, зміна складу місцевого населення, його занять і традицій тощо;

•  інформаційно-цільовий аналіз документів, статей із місцевої та центральної преси, матеріалів електронних засобів інформації, листів, скарг тощо;

•  аналіз соціально-просторового розподілу і динаміки народжуваності і смертності населення, залежність якості життя від природних і соціальних факторів.

Метод втручання у критичних випадках уперше застосовувався у США у 1847 р., коли церква захистила дитину, яка зазнала насилля у сім'ї. У країні стали створюватися товариства із захисту дітей проти жорстокого поводження з ними.

Метод роботи зі спільнотою є засобом координації традиційних методів і соціально-політичним засобом задоволення інтересів, потреб, очікувань громадян. Ці методи з'ясовують сутність і типи проблеми, аналізують причини, розробляють плани, стратегії, залучають необхідні ресурси, виявляють лідерів, регулюють стосунки між членами громади для полегшення зусиль.

Метод роботи на вулицях – відкритий метод соціальної роботи, зорієнтований на проблеми вулиці і розв'язує їх превентивними заходами:

•  попередження виникнення груп молоді, особливо вуличних, через установлення випадкових контактів з ними у періоди зборів і проведення дозвілля;

•  визначення потреб і проблем вуличних груп молоді та надання їм відповідної допомоги – індивідуальної та групової;

•  запобігання чисельному збільшенню груп, сприяння їхньому зникненню і спрямування їхньої активності у менш агресивний напрям;

•  відбір безпритульних підлітків, спроба залучити їх у молодіжні групи, які перебувають під педагогічною опікою соціальних працівників;

•  пошук приміщень для вуличних груп молоді та організація і проведення екскурсій для прискорення процесу їхньої соціалізації або ресоціалізації;

•  установлення контактів із наркоманами, переадресація їх у відповідні заклади і до відповідних фахівців;

•  залучення підлітків до підтримки однолітків, формування загонів добровільних помічників соціальних педагогів і соціальних працівників.

Заслуговує на увагу підхід до класифікації методів соціальної роботи, розроблений Українським державним центром соціальних служб для молоді і викладений у Концепції діяльності ДЦССМ. Виходячи з того, що соціальна робота включає різноманітні сфери діяльності, її методи є комплексом професійних заходів і прийомів, спрямованих на досягнення завдань, які визначаються соціальною політикою. [5, c.73]

Психологічні методи: діагностика, корекція, психотерапевтичні тренінги, психологічний відбір, психологічна адаптація, аутотренінг, методи психотерапії.

Педагогічні методи: формування свідомості, методи організаційної діяльності, методи стимулювання, ігрові методи, методи включення, соціальне навчання, методи схвалювання і осудження.

Соціологічні методи: метод спостереження, соціометричний метод, експеримент, метод експертних оцінок, аналіз документів, агітація, пропаганда, аналіз соціуму, соціальна реклама.

В процесі навчанні волонтерів використовують такі методи роботи:

Педагогічні	Психологічні	Соціологічні
–        Формування свідомості; –        Організація Соціально-педагогічної діяльності; –        Стимулювання доцільної активності волонтерів; –        Заохочення та засудження діяльності; –        Самовиховання та самокорекція.	–        Діагностика; –        Корекція; –        Консультування; –        Психотерапевтичні тренінги; –        Психологічний відбір; –        Спостереження; –        Тестування; –        Опитування; –        Анкетування.	–        Моніторинг; –        Аналіз соціуму; –        Соціометрія;

До найбільш типових форм роботи з різними групами волонтерів належить: лекція як базовий метод при навчанні волонтерів у Всеукраїнській школі волонтерів; бесіда на заняттях для волонтерів для більш плідної взаємодії з групою, для закріплення матеріалу та вивчення нового, для визначення настрою групи; ділова гра на заняттях з різних напрямків соціальної роботи для ефективного засвоєння матеріалу та набуття практичних навичок „мозковий штурм” на заняттях волонтерів для стимулювання вивчення тієї чи іншої теми та більш ефективного навчання; дискусія з волонтером або з групою волонтерів з найбільш актуальних гострих питань, тем; колоквіум, як форма обговорення проблеми за участю більшості членів групи; семінар-практикум для волонтерів та працівників соціальних служб з метою подальшого засвоєння теоретичних знань, тренінг для волонтерів з метою більш ефективного вивчення теми навчання; конференції для працівників та волонтерів ССМ, з метою обміну досвідом та напрацювання методик викладання та навчання волонтерів; „круглий стіл” для волонтерів з залученням державних та громадських структур з метою обговорення взаємодії з питань функціонування школи волонтерів, розвитку волонтерського руху; збори волонтерів центрів ССМ для обміну досвідом та напрацювання нових форм роботи з різними категоріями молоді.

Завершуючи огляд характерних ознак різних методів соціальної роботи, слід зазначити, що на свідомість і поведінку людей впливає багато взаємопов'язаних факторів, тому методи соціальної роботи слід застосовувати у комплексі. Тим більше що вони органічно пов'язані й ефективні лише за одночасного застосування, а не ізольовано. Це підтверджує необхідність комплексного підходу як принципу використання методів соціальної роботи. Наявні між ними відмінності важко вловлювані. Найсуттєвішим є те, що принципи соціальної роботи постійні, мають обов'язковий характер. Методи можуть варіювати залежно від зміни соціальних умов при одних і тих самих принципах. І принципи, і методи соціальної роботи слід розглядати в тісному зв'язку з її цілями та завданнями. Мета зумовлює сукупність способів її досягнення; принципи дають змогу з багатьох методів обрати найефективніші у цих умовах. Усвідомлення і врахування такого діалектичного взаємозв'язку між ними – методологічна основа соціальної роботи.