Роль м'язового апарату в розвитку вегетативних функцій

2.2 Роль м'язового апарату в розвитку вегетативних функцій

Спеціальні досліди показали, що під впливом м'язової діяльності поліпшується координація роботи м'язів і внутрішніх органів. Заданими М.Р.Могендовича, робота м'язів ніби настроює функції внутрішніх органів і забезпечує більш вдосконалену їх регуляцію. При виконанні рухів від працюючих м'язів у центральну нервову систему (руховий аналізатор) безперервно надходять нервові імпульси, які і сприяють пристосуванню діяльності внутрішніх органів у запиті на кисень і продукти харчування. В організмі немає таких органів і систем органів, які б не включались у роботу при м'язовій діяльності і не вдосконалювались при цьому.

Під впливом фізичних вправ поліпшуються захисні функції крові завдяки збільшенню лейкоцитів, тромбоцитів і антитіл. При м'язовій діяльності більше в стані спокою виділяється в кров кортикостероїдів і катехоламінів, а також інших гормонів, які підвищують життєдіяльність організму.

Систематичні заняття фізичними вправами в школі призводять до фізіологічної гіпертрофії серцевого м'яза дітей, в результаті чого зростає сила серцевих скорочень, збільшуються систолічний і хвилинний об'єми крові. Добре треноване серце в стані спокою скорочується повільніше, що дає йому можливість більше відпочивати. У відомих бігунів братів Знаменських, що тренувались в бігу на довгі дистанції, частота серцевих скорочень в спокої дорівнювала 40-45 ударам за хвилину.

Скорочення тренованого серця більш глибокі і при кожній систолі в аорту надходить більший об'єм крові, ніж у людини, яка не тренується. Серце дітей, що займаються фізичною роботою або спортом, працює економніше. Про те, як м'язова робота впливає на розвиток серцевої діяльності, свідчать дані, одержані на спортсменах-лижниках міжнародного класу. Підраховано, що їхні серця працювали з потужністю 588 Дж за 1 хв. протягом 9 год. Роботи, яку виконувало серце в цих умовах, вистачило б, щоб підняти 25 чоловік масою 70 кг на висоту п'ятиповерхового будинку, а кількість крові, яку перекачували обидва шлуночки за цей час, дорівнювала 35 т, тобто масі великої залізничної цистерни, наповненої рідиною.

Не менш важливу роль відіграють фізичні вправи для розвитку органів дихання. Систематичні заняття фізичними вправами збільшують життєву ємність легень. Наприклад, у стаєрів і плавців вона може досягати 6-7л і більше. У юних спортсменів поверхня легеневих пухирців (альвеол) може досягати 120 см і більше. У них стають еластичнішими хрящі, змінюються дихальні м'язи, а це все сприяє підвищенню легеневої вентиляції. Якщо в спокої людина видихає 6-8 л повітря за 1 хв., то при напруженій м'язовій роботі ця цифра збільшується в 20 разів, а у спортсменів, які тренуються на витривалість, легенева вентиляція може досягати 160-200 л за 1 хв.

Систематична робота м'язового апарату покращує діяльність травного каналу. Рухи справляють позитивний вплив на перистальтику кишок і шлунка, активізують дію травних залоз, усувають запори і застійні явища в тазовій порожнині, які можуть викликати геморой. Останній часто спостерігається у людей, що ведуть тривалий сидячий спосіб життя [5].

Згідно з даними М.Р.Могендовича, впливи, які здійснюються на органи травлення з рухового апарату, під час м'язової роботи протікають за механізмом моторно-вісцеральних рефлексів. Від пропріорецепторів працюючих м'язів аферентними шляхами у харчовий центр надходить великий потік нервових імпульсів, які збуджують його і цим самим стимулюють роботу органів травлення. Поряд з цим під час виконання фізичних вправ м'язи черевного преса і діафрагми своїми рухами масажують внутрішні органи, що призводить до посилення секреторної діяльності їх залозистого апарату і моторної функції. Під впливом м'язових скорочень поліпшуються обмінні процеси і робота органів виділення, артеріальний і венозний кровообіг в усіх тканинах, підвищуються функції кровоносної і лімфатичної систем. Фізичні вправи є профілактичним засобом склеротичних змін у судинах, які часто призводять до таких захворювань серцево-судинної системи, як інфаркт, атеросклероз та ін.

Заняття фізичними вправами і спортом справляють великий вплив на психіку учнів і на їхню ендокринну систему. Під впливом вправ підвищується тонус нервової системи, посилюються нервові процеси, поліпшується їхня рухливість, стимулюється робота залоз внутрішньої секреції. Впливаючи на ендокринну та автономну системи через центральну нервову систему, м'язові рухи породжують позитивні емоції, які, в свою чергу, підвищують працездатність організму. При систематичному і тривалому занятті фізичними вправами висока працездатність людини зберігається до глибокої старості, підвищуються функції всіх внутрішніх органів і систем.

2.3 Взаємозв'язок між системами організму під впливом м'язової діяльності

У високоорганізованих тварин і людей взаємозв'язок між різними системами і органами здійснюється за допомогою нервової системи. Крім того, нервова система органічно впливає на залози внутрішньої секреції, які виділяють у кров активно діючі речовини - гормони. Вони діють на функції організму так, як нервова система, і входять в єдину систему регуляції функцій.

Вищим регуляторним органом діяльності всіх систем організму є кора великого мозку. В кору безперервно надходить від м'язів і внутрішніх органів потік нервових імпульсів, який постійно підлягає систематизації, в результаті чого формуються відповідні програми і ефекторні реакції. Кора великого мозку дуже тонко реагує на всі ті подразнення, які надходять до неї з зовнішнього середовища і внутрішніх органів, своєю діяльністю забезпечує пристосування організму до оточуючого середовища і його активний вплив на неї. Всі ці дуже складні процеси протікають в організмі дуже швидко протягом часток секунди.

Координована діяльність організму при виконанні фізичних вправ пов'язана з тим, що на ті чи інші подразнення він реагує скороченням не всіх і неабияких м'язів, а чітко визначеної групи їх. При цьому рухова реакція організму супроводжується зміною діяльності серцево-судинної, дихальної та інших систем, а також зміною обміну речовин і енергії. Вищеназвані фізіологічні процеси забезпечують найкраще протікання рухового акту.

Інтенсивність обмінних процесів в організмі, а також напруженість різних органів при роботі спостерігають за рівнем газообміну. Звільнення енергії при розщепленні енергетичних речовин (білків, жирів, вуглеводів) забезпечується окислюючими процесами. Ось чому поглинання кисню організмом за час роботи точно відповідає витратам енергії. При використанні 1 л кисню звільняється приблизно 21 Дж енергії. Між газообміном і роботою внутрішніх органів існує тісний корелятивний зв'язок.

При малоінтенсивній роботі, наприклад при роботі на ергографі, використовується невелика кількість кисню, а тому внутрішні органи працюють без значного посилення своєї активності. Навіть при максимальній роботі м'язів одного пальця з боку внутрішніх органів не відбувається значних відхилень від рівня спокою [2].

При роботі, яка виконується за участю невеликих груп м'язів, але при цьому рухи висококоординовані (наприклад, рухи жонглера), вегетативні функції (кровообіг, дихання, видільні процеси і теплообмін) теж мало змінюються. Функціональні зміни, які мають місце при таких видах м'язової діяльності, пов'язані переважно з процесами, що протікають в іннерваційних механізмах м'язів і беруть безпосередню участь у роботі. В тому випадку, коли робота супроводжується сильним емоційним збудженням, викликаним складністю роботи або іншими причинами, зрушення в діяльності внутрішніх органів можуть бути значними, хоч при цьому і скорочується невелика група м'язів. Поглинання тканинами кисню, витрати енергії, легенева вентиляція, хвилинний об'єм крові та інші показники функціонального стану організму за таких умов можуть підвищуватись відносно спокою у кілька разів.

При таких видах роботи, як біг, плавання, спортивна ходьба, бокс, фехтування, гребля, спортивні ігри, ходьба на лижах, коли скорочується багато великих м'язів, настає активація вегетативних функцій. Під час виконання роботи великої потужності (наприклад, при бігу на 10 км) вегетативні функції досягають максимального напруження. Регуляція внутрішніх органів за цих умов настільки вдосконалена, що вони всі мобілізуються в роботу. Загальні витрати енергії (розраховані за поглинанням кисню) досягають максимальних величин і значною мірою залежать від тривалості роботи.

Тривалість роботи помірної інтенсивності визначається не тільки координаційними процесами, що безпосередньо зв'язані з іннерваційними механізмами діяльності м'язів, а й рівнем координації вегетативних функцій і в першу чергу діяльністю дихальної, серцево-судинної і видільної систем. Якщо настає обмеження роботи цієї інтенсивності, то в першу чергу в результаті порушення координації діяльності серця, дихального апарату, нирок і потових залоз. Рухові функції при цьому погіршуються внаслідок зниження окислюючих процесів у м'язах і нервових центрах. Ось чому координація вегетативних функцій при виконанні фізичних вправ має не менш важливе значення, ніж координація рухових функцій. В зв'язку з цим систематичне тренування рефлекторних механізмів координації, які визначають ступінь регуляції роботи серцево-судинної, дихальної і видільної систем, повинно відбуватися поряд із тренуванням координаційних механізмів рухового апарату.

У координації діяльності вегетативних систем значна роль належить умовно-рефлекторним механізмам; завдяки їм під час тренування встановлюються тонкі. взаємовідносини між вегетативними і соматичними функціями. Крім того, при координації як соматичних, так і вегетативних функцій велике значення посідають трофічні впливи на внутрішні органи і м'язи, які надходять з боку симпатичної частини автономної нервової системи.

Розділ 3. Використання адаптаційних основ в тренувальному процесі 3.1 Неперервність та поступовість процесу фізичного навантаження

Принцип безперервності і поступовості зумовлений умовно-рефлекторними закономірностями розвитку тренованості. Коли юні спортсмени систематично повторюють фізичні вправи, то тимчасові зв'язки закріплюються, а рухові якості і рухові навички при цьому стають постійними і міцними. Тривалі перерви в тренуваннях призводять до згасання тимчасових зв'язків і ослаблення рухових навичок і рухових якостей. Раніше інших згасають ті тимчасові зв'язки, які утворилися пізніше і тонко спеціалізовані. Інтервали відпочинку між фізичними вправами або двома заняттями повинні бути такими, щоб на «сліди» попередньої роботи накладався ефект наступної. Як правило, повторну роботу потрібно проводити у відновному періоді в фазі підвищеної працездатності (фаза суперкомпенсації), але для розвитку всіх видів витривалості повторне виконання фізичних вправ слід проводити в фазі неповного відновлення працездатності. Це забезпечує адаптацію організму до діяльності в умовах зміненого внутрішнього середовища (кисневе голодування, зміни рН крові, підвищення температури тіла та ін.).

Сама назва передбачає безперервну діяльність без інтервалів відпочинку. Це може бути високоінтенсивна безперервна діяльність середньої тривалості або тренувального навантаження невеликої інтенсивності протягом тривалого часу. Розглянемо два види.

Інтенсивність роботи при такому тренуванні складає 85-95% максимальної ЧСС спортсмена. Наприклад, бігун на лижах на середні дистанції може пробігти 8 км (5 миль) із швидкістю 1 км за 3 хв. при середній ЧСС 180 уд./хв. (допустивши, що макс. ЧСС = 200 уд./хв.).

Високоінтенсивне безперервне тренування дуже ефективне для підготовки спортсменів, які займаються видами спорту, що вимагають витривалості при виконанні невеликого обсягу роботи. Тренування з постійною, близькою до змагань інтенсивністю підвищує спроможність спортсмена підтримувати однаковий темп під час забігу і, як правило, веде до покращення результату. Крім того, регулярні тренувальні навантаження або забіги з інтенсивністю, близькою до змагальної, підвищують швидкість ніг, їх силу і м'язову витривалість. Але така тренувальна програма висуває спортсмену екстраординарні вимоги, особливо якщо вона розрахована на декілька тижнів або місяців. Рекомендується періодично вводити варіанти з нижчою інтенсивністю (1 -2 рази на тиждень), щоб дати можливість спортсмену відпочити після виснажливих високоінтенсивних безперервних тренувань.

Довготривалі тренування низької інтенсивності. Цей вид тренувань став дуже популярним в кінці 60-их років XX століття. Спортсмени тренуються з відносно низькою інтенсивністю (60-80 % ЧСС). Частота СС рідко перевищує 160 уд./хв. у молодих спортсменів і 140 уд./хв. - у доросліших. Головна мета тренування не швидкість, а дистанція. Спортсмени, які займаються видами спорту, що вимагають витривалості, можуть пробігати 24-48 км (15-30 миль) щодня, що складає за тиждень 160-320 км (100-200 миль). Швидкість бігу при цьому набагато нижча максимальної, яку може підтримувати спортсмен. Наприклад, якщо спортсмен може пробігти із швидкістю 1 км за 3 хвилини, то він повинен тренуватись із швидкістю 1 км за 4-5 хвилин. Цей метод тренування значно легший, ніж метод високоінтенсивного безперервного тренування, оскільки дає значно менше навантаження на серцево-судинну і респіраторну системи. Разом з тим, пробігання великих дистанцій може викликати значний дискомфорт у м'язах і суглобах.

Цей метод тренування найчастіше використовується для розвитку витривалості тими, хто хоче "бути у формі", а також спортсменами, які займаються командними видами спорту і використовують тренування на розвиток витривалості для загальнофізичної підготовки і бажаючими зберегти високий рівень витривалості в міжзмагальному періоді.

Для цих цілей рівень інтенсивності зберігається в легенях 60-80% ЧСС, а дистанція скорочується. Наприклад, лижники можуть скоротити дистанцію до 5 км (3 миль).

Слід зазначити, щоденний метод дуже ефективний для розвитку загальної витривалості, оскільки дозволяє виконати роботу з найбільшою інтенсивністю. Для людей середнього і старшого віку, які хочуть досягти і зберегти рівень фізичної підготовки, цей метод найкращий і безпечний.

Вправи високої інтенсивності потенційно небезпечні для людей старшого віку, їм також не рекомендується займатись спринтерськими або «взривними» видами фізичної діяльності.

3.2 Поступове наростання розвивально-тренувальних дій і адаптивне збалансування їх динаміки

Оптимальні інтервали відпочинку між фізичними вправами повинні визначатися завданнями даного періоду тренування, розвитком загальної і спеціальної фізичної підготовки, віком спортсмена тощо.

Щоб уникнути перетренування та перенапруження організму в спортивній практиці, необхідно систематично дотримуватись поступовості в підвищенні фізичних навантажень. Це стосується як одного тренувального заняття, так і тренувальних мікро- і макроциклів.

Якщо тренувальні навантаження не будуть збільшуватись поступово, то виконувана робота стає звичною для людини, і реакції організму на них не змінюються. Оскільки в цих умовах не забезпечується суперкомпенсація енергетичних ресурсів і розширення функціональних можливостей, то розвиток тренованості при цьому припиняється. Принципи поступовості в підвищенні навантажень особливо важливо враховувати при проведенні тренувальних занять з дітьми і підлітками, для яких максимальні навантаження можуть бути шкідливими.

Максимальні навантаження застосовуються тоді, коли діти добре адаптовані до середніх і великих навантажень і коли останні не викликають у центральній нервовій системі гальмування. Максимальні навантаження, при яких спортсмен досягає межі своїх функціональних можливостей, сприяють росту його тренованості, адаптації його організму до рухової діяльності при змінних умовах внутрішнього середовища і забезпечують розвиток всіх систем організму.

Залежно від чергування фізичних вправ і інтервалів відпочинку між ними в спортивному тренуванні використовують ряд методів.

Повторний метод характеризується багаторазовим повторенням вправи без зміни інтенсивності, темпу і структури її виконання. Використовується цей метод в усіх видах спорту для вдосконалення рухових навичок і розвитку фізичних якостей спортсмена.

Перемінний метод тренування — це такий метод, коли при багаторазовому застосуванні вправи змінюється або її інтенсивність, або тривалість, або структура. Цей метод є одним із основних для підвищення функціональних можливостей організму.

Інтервальний метод характеризується поступовим скороченням інтервалів відпочинку між виконуваними вправами. У малотренованих осіб інтервали відпочинку повинні забезпечити початок наступної роботи в фазі суперкомпенсації, тобто фазі підвищеної Працездатності. У міру росту тренованості організму інтервали відпочинку скорочуються, і наступна робота повинна розпочинатися в фазі зниженої працездатності, тобто в фазі недовідновлення. Це сприяє адаптації організму до рухової діяльності при значному накопиченні в організмі продуктів метаболізму. Цей метод тренування є сильним стимулом анаеробної працездатності організму, а тому він широко застосовується для виховання швидкісної витривалості.

Тренування з короткочасними (1-1,5 хв.) стандартними інтервалами відпочинку після напруженої фізичної роботи (в межах 80% від максимальної), яка виконується при частоті серцевих скорочень 160-180 за хвилину, сприяє підвищенню працездатності серця і збільшенню споживання кисню тканинами завдяки посиленню об'єму кровотоку.

На розвиток аеробної і анаеробної працездатності великий вплив справляє інтенсивність фізичних вправ. Аеробна працездатність найбільше зростає при роботі серця з частотою 150-175 скорочень за хвилину, а анаеробна - при 180. При цій частоті серцевих скорочень МСК досягає максимальних величин, хоч порогом активізації анаеробного обміну вважається частота 165 скорочень за хвилину. Споживання кисню при цій частоті може досягати 70-80% від максимального.

3.3 Вікова адекватність напрямків фізичного виховання

При дотриманні всіх методичних принципів спортивного тренування практично виключається можливість несприятливого впливу фізичних вправ на організм дітей. Фізичними вправами систематично можуть займатися діти молодшого шкільного віку і навіть дошкільного, але підготовка юних спортсменів повинна включати такі етапи: 1) попередню підготовку; 2) початкову спортивну спеціалізацію; 3) поглиблене спортивне тренування в обраному виді спорту і 4) спортивне вдосконалення.

На початковому етапі тренування основна увага повинна приділятися зміцненню здоров'я і всебічній фізичній підготовці дітей. Крім того, на цьому етапі повинні розвиватись такі фізичні якості, як швидкість і спритність. Основними засобами їх виховання є нескладні комплекси фізичних вправ, які не вимагають від дітей великих м'язових зусиль і виконуються з великою амплітудою і максимальним розслабленням м'язів, що не беруть участі в роботі. Поряд з цим на тренувальних заняттях слід широко використовувати природні рухи: біг, стрибки, спортивні і рухливі ігри, на які відводиться до 50% загального часу занять.

Вікові межі, а також тривалість цього етапу тренування індивідуально, різні. Так, якщо дитина почала займатися спортом (наприклад лижним спортом) в 5-5,5 років, то етап попередньої підготовки триває приблизно три роки. На кінець цього періоду, як правило, у дітей з'являється інтерес до того чи іншого виду спорту і починають проявлятися спортивні здібності [6].

На етапі початкового спортивного тренування різнобічна фізична підготовка повинна бути спеціально спрямованою. Тепер діти починають оволодівати технікою фізичних вправ, характерних для даного виду спорту. На тренувальних заняттях можуть застосовуватись спеціалізовані комплекси вправ, які розвивають фізичні здібності. Основним завданням етапу початкової спортивної спеціалізації є формування фізіологічних, морфологічних і психологічних передумов, поглибленого спеціалізованого тренування в обраному виді спорту. Чим різнобічнішу фізичну підготовку одержала дитина на цьому етапі тренування, тим кращі фізіологічні передумови складаються у неї для поглибленої спеціалізації в віці 14-15 років. На кінець цього етапу діти повинні вже майстерно виконувати вправи і мати достатній рівень розвитку фізичних здібностей. Вони беруть участь у змаганнях, але при цьому потрібно враховувати стаж їх тренування.

Для тих, хто займається лижним та ковзанярським спортом участь у змаганнях дозволяється через 1,5-2 роки, фігурним катанням на ковзанах, плаванням, стрибками у воду через 2-2,5 роки спеціалізованих занять. Що стосується тих видів спорту, які вимагають від спортсменів високого фізичного і психічного напруження (біг на довгі дистанції, гонки на лижах на 30-50 км), то спортсмени, які ними займаються, можуть брати участь у змаганнях лише через 5-6 років спеціалізації.

На цьому етапі спортивного тренування кількість виступів на змаганнях повинна строго регламентуватись. Учням 9-10 років дозволяється виступати переважно на внутрішньо шкільних, з 11-12 років - на районних і міських змаганнях. Кількість змагань, в яких діти беруть участь протягом року, теж повинна строго регламентуватись. Так, юним гімнастам 13-14 років дозволяється брати участь у 5-6 змаганнях на рік за загальною фізичною підготовкою і в 4 класифікаційних змаганнях. Легкоатлетам цього віку можна виступати в 10-12, а волейболістам - у 20 змаганнях на рік. Перерва між змаганнями для дітей молодшого шкільного віку повинна бути не менше 1 місяця, а в 11-14 років-не менше 2 тижнів. В 15-16 років перерва між змаганнями може скорочуватись до тижня [18].

Практичний досвід свідчить, що високі спортивні результати (на рівні нормативів майстра спорту) більшість спортсменів показує через 6-8 років систематичних занять спортом.

До змагань допускаються тільки ті учні, які напередодні пройшли медичний огляд і мають дозвіл лікаря.

На сьогоднішній день розроблені орієнтовані за віком межі спеціалізованих занять для учнів [10].

У молодшому шкільному віці потрібно вдосконалювати координацію рухів, розвивати швидкість і спритність, стимулювати роботу вегетативних органів. Поряд із систематичною підготовкою з оволодіння деякими нормами ГПО дозволяється займатися фігурним катанням, катанням на ковзанах з 7 років, тенісом і настільним тенісом, плаванням - з 8 років, акробатикою, художньою гімнастикою, лижними гонками на 1-3 км - з 9 років, швидкісно-силовими видами легкої атлетики, баскетболом - з 10 років, хокеєм, фехтуванням і спортивною гімнастикою - з 11 років.

В середньому шкільному віці відбувається складний процес перебудови дитячого організму, пов'язаний з статевим дозріванням. В цьому періоді прискорюється ріст тіла в довжину, нерідко помічаються диспропорції тіла, висока емоційність при нестійкості функцій вегетативних органів і рухового апарату та ін. Заняття спортом і фізкультурою прискорюють і поліпшують статеве дозрівання дитячого організму. В цьому віці, починаючи з 12 років, рекомендується займатися бігом на середні дистанції, стрибками на лижах, ручним м'ячем, бігом на ковзанах і парусним спортом. З 13 років дозволяється займатися боротьбою, греблею на байдарках, каное та академічною греблею, а з 14 років - велосипедним спортом і боксом. З 15 років діти можуть займатися важкою атлетикою [21].

Учні старшого шкільного віку при хорошому стані здоров'я можуть займатися практично всіма видами спорту, але слід обмежувати тривалу роботу, яка вимагає високого розвитку тренованості всіх функцій організму.

Слід зазначити, що в спортивній практиці (фігурному катанні, художній і спортивній гімнастиці) є випадки, коли строки спеціалізованих занять зміщувалися в сторону зменшення на 2-3 роки. Однак численні приклади із спортивного життя радянських і зарубіжних спортсменів свідчать як про ранню, так і про пізню спеціалізацію.

На етапі поглибленого тренування основними завданнями є вдосконалення техніки вправ і подальший розвиток фізичних здібностей. Фізичні навантаження на тренувальних заняттях значно підвищуються, і спортсмени починають регулярно брати участь у змаганнях [5].

На етапі спортивного вдосконалення тренування повинно носити спеціалізовану спрямованість. Спортсмени широко використовують комплекс ефективних засобів і методів тренування, які сприяють досягненню максимальних результатів у спорті. На цьому етапі тренування обсяг і інтенсивність тренувальних навантажень підвищуються і досягають максимального рівня, фізичні вправи повинні сприяти розвитку специфічних якостей рухової діяльності спортсменів.

Слід відзначити, що у юних спортсменів вікові зміни фізіологічних функцій на останніх двох етапах нерідко затушовують результати тренування.

Висновки

1. Провідну роль у розвитку рухових якостей відіграє адаптація організму, яка проявляється в його пристосуванні організму до реакції на неодноразово застосований подразник. Процес адаптації дозволяє досягнути не тільки вищого рівня розвитку фізичних якостей, але й розширює фізичні і психічні можливості переносити навантаження. З фізіологічної точки зору, процес адаптації являє собою процес забезпечення відповідної сталості внутрішнього середовища – гомеостазу. Під час м`язової роботи змін зазнають всі системи організму.

2. Фізичний розвиток людини в першу чергу визначається ступенем вдосконалення її рухового аналізатора. Досить важливе місце в розвитку мовної функції належить розвитку тонкої моторики пальців. Тренування пальців рук є могутнім тонізуючим фактором для роботи кори великого мозку, для розвитку розумової діяльності людей різного віку. Рухова активність дітей має значний вплив на розвиток предметного мислення. всі ці дані свідчать про взаємозв`язок фізичного та розумового розвитку людини.

3. Під впливом систематичних занять фізкультурою та спортом відбувається неспецифічні адаптація організму до різних стресових факторів завдяки вдосконаленню нейроендокринного апарату і в першу чергу за рахунок підвищення функції надниркових залоз і гіпофіза, а також ретикулярної формації. Під впливом фізичних вправ в організмі проходять складані біохімічні і гематологічні зміни, які в першу чергу відбиваються на захисних функціях крові. При раціональному використанні фізичних вправ в спортивній практиці підвищуються опорність організму до дії несприятливих факторів зовнішнього середовища. Заняття фізичними вправами значно підвищують стійкість організму до дії низьких температур.

4. В основі закономірностей побудови циклів фізичного виховання лежить декілька принципів, а саме: неперервність процесу тренування, системність, циклічність, поступове збільшення навантаження (раціональне дозування навантаження), вікова відповідність тренувального процесу. Щоб уникнути перетренування та перенапруження організму в спортивній практиці, необхідно систематично дотримуватись поступовості в підвищенні фізичних навантажень. Працездатність спортсмена неоднакова на початку, в середині і в кінці тижня. Найвищою вона є серед тижня, найнижчою в останні дні тижня. Ось чому виконання тяжких фізичних навантажень в ці дні нерідко призводить до зниження працездатності організму, розвитку втоми. Навантаження дитини обов`язково повинне відповідати її віковим можливостям.

Список використаних джерел

1.       Боген М.М. Обучение двигательным действиям. — М.: ФиС, 1985.

2.       Вайзер С.Р. Это помогает обучению. // Физическая культура в школе, — 1975. — №7. — С. 27-28.

3.       Вишнева Л.В. Обучение должно быть развивающим. // Физическая культура в школе. — 1981.— № 1. — С. 15.

4.       Волков Л.В. Физическое воспитание учащихся: Пособие для учителей. – М., 1988. – 360 с.

5.       Завацький В.І. Курс лекцій з фізіології: В 2-х частинах: Навчальний посібник. – Рівне: ППФ “Волинські обереги”, 2002.

6.       Зюзіна І.А. Основи педагогічної майстерності. – Освіта, 1989. – 302 с.

7.       Козєтов І. Методика використання нестандартного обладнання на уроках фізкультури // Фізичне виховання в школі. — 1999. — № 4. — С. 37-39.

8.       Комплексне тестування рухових здібностей людини. За ред. Сергієнко Л. П.-Миколаїв: УДМТУ, 2001.

9.       Матвеев Л.П. Теория и методика физической культуры. – М.: ФиС, 1991. 543 с.

10.    Методика физического воспитания школьников /Под ред. Г.Б. Мейксона, Л. Е. Любомирского. – М.: Просвещение, 1989. – 143 с.

11.    Минаев Б.Н., Шиян Б.М. Основы методики физического воспитания школьников. М., 1989. – 320 с.

12.    Новосельський В.Ф. Методика урока физической культуры в старших классах. — К.: «Радянська школа», 1989. — 127 с.

13.    Паукова М.В., Черемисин В.П. Учить оценивать свои движения // физическая культура в школе, 1984. — № 12. — С. 26-29.

14.    Платонов. Общая теория подготовки спортсменов в Олимпийском спорте. - Київ: Олімпійська література, 1997.

15.    Сенсорні механізми у правління точнісними рухами людини. За ред. Роєного А. С. - Харків, 2001.

16.    Сінчаєвськйй С.М. Фізичне виховання школярів (теоретична підготовка) Фізичне виховання в школі, 1999. — №2. — с.25-28.

17.    Слупский Л.Н. Волейбол. Активные методы обучения // Физическая культура в школе, 1987. — №11. — С. 23-25.

18.    Уилмор Дж.Х., Костилл Д.Л. Физиология спорта и двигательной активности. - Київ: Олімпійська література, 1977.

19.    Физическая культура и спорт в общеобразовательной школе. Пособие для учителя. / Под ред. Д. Рупы. – М.: Просвещение, 1985. – 87 с.

20.    Физкультурно-оздоровительная работа в школе: Книга для учителя / Под ред. А.М. Шлемина. – М.: Просвещение, 1988.

21.    Фізіологія людини (За ред. Кучерова І. С. та ін.). - К.: Вища школа, 1981.

22.    Шиян Б. М. Методика фізичного виховання школярів (Практикум ). – Львів: Світ, 1993. – 184 с.

23.    Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Ч.1. – Тернопіль: Навчальна книга. – Богдан, 2001. – 248 с.

24.    Экологическая физиология человека и восстановительная медицина (Под ред. Денисова И.Н.). - М.: ГЭОТАР Медицина, 1999.

25.    Экология, здоровье, спорт. Под ред. Агаджаняна Н.А., Полатайко Ю.А. - Ив.-Франковск -Москва: Пласт, 2002.

26.    Энока Р.М. Основы кинестезии. – К.: Олимпийская литература, 1998.