Історія села Іванове Селище

1. Анкета.

Село має назву Іванове Селище.

Село розташоване на березі р. Хорол, за 35км. від райцентру та за 38км. від залізничної станції Глобине. Село знаходиться в Глобинському районі Полтавської області. Іванове Селище є центром сільської ради, якій підпорядковуються села Демченки і Ковнірівщина.

2. Історія виникнення.

Троїце - Сергієвський монастир. Осінь 1689 року. Сюди, боячись нападу прихильників царівни Софії, прибув царевич Петро. З ним прибули також потішні полки – Преображенський і Семенівський.

Одного осіннього вечора до воріт монастиря підійшов бідно одягнений юнак.

-           Мені треба бачити царя, - відповів він на запитання стрільців.

Побачити царя простій людині не так просто. Але юнак зумів переконати стрільців і царю доповіли, що його хоче бачити якийсь смерд.

Юнака привели в келію Петра. Оглянувши хлопця, Петро запитав:

-           Що хочеш ?

-           Візьміть мене до себе на службу. Вірою і правдою служитиму вам вічно.

Хлопець сподобався царевичу. Хвилинку подумавши, Петро відповів:

-           Добре. Як же тебе звати?

-           Іван Шадура.

Так простий селянський хлопець поступив на службу до людини, яка згодом стала керувати державою.

Іван Шадура своєю відданістю і хоробрістю завоював довір’я і повагу царя. Бував він в Азовських походах, відчайдушно бився з турками, на заході захищав кордони держави російської. Нелегка була військова служба в ті часи. Але де не бував Шадура, він вірно служив царю, і Петро не забував свого воїна.

Йшла війна з Швецією. Карл ХІІ оточив Полтаву. Російські війська рушили на південь. Петро вирішив дати поблизу Полтави бій шведам.

26 червня 1709 року вечором Карл ХІІ , віддавши наказ своїм військам про початок битви, лишив у своїй похідній палатці фельдмаршала Реншільда, і ніби сам до себе промовив:

- Наше становище серйозне. Перемогти росіян важко, а то й неможливо. Але бій треба дати навіть при тій умові, що це може привести нас до загибелі. Розгром нашої армії під Лісною, безрезультатна облога Полтави говорять, що росіяни навчилися воювати.

- В нас, - продовжував Карл, - є казна, дорогі нашої Вітчизни знамена, штандарти і інші реліквії, які будь-що треба врятувати.

- Я пропоную вам, ­­- вже звертаючись до Реншільда, продовжував Карл, - виділити загін. Спорядити його всім необхідним в далеку дорогу. Зокрема кращих коней. Треба підібрати також кмітливого провідника. Потім вночі, минаючи російські застави, загін повинен пробиватися на захід. Спершу в Польщу, а потім далі – в Швецію. Реліквії упаковані. Провідника, який зможе провести загін через багато численні застави, виділить Мазепа. Реншільд пішов готувати загін в далеку дорогу.

Опівночі з табору Шведів на південний захід виїхав загін. Він ніби розтанув в темряві теплої червневої ночі. Провідником у Шведів був Кудря.

Рано-вранці 27 червня 1709 року на одну із застав російських військ на втомленому коні прискакав селянин. Він розповів, що в кількох верствах від застави пройшов загін. Темрява не дала йому змоги розгледіти хто це був. Але по стриманій, уривчастій мові він підозрював, що це були шведи.

Зразу ж в табір російських військ відправили гінця з донесенням.

Йшла битва, коли Меншикову доповіли про прибуття гінця. Про це негайно ж доповіли і Петру. Віддано наказ: виділити спеціальний загін для переслідування шведів. Командиром призначили офіцера Івана Шадуру. Загін негайно вирушив.

Тим часом загін шведів швидко рухався на південний захід, минаючи російські застави. Відшукавши брід, шведи перейшли річки Хорол та Псьол. Насувався вечір. Треба було дати хоч короткочасний відпочинок людям і коням. Про це командир загону шведів сказав провідникові. Кудря задумався (він під’їжджав до рідних місць). «Куди я їду? До шведів я потрапив не по своїй волі. Поки ще не пізно, треба вирішувати свою долю»

- Недалеко, між двома ярами, покритими лісом, - відповів Кудря, - є галявина. Там же є джерело. І повів загін туди.

Загін шведів зупинився на вказаній галявині. Місце дійсно було чудовим. Влаштувавши загін на відпочинок, Кудря звернувся до командира з проханням відпустити його на кілька годин додому. Він запевняв, що опівночі повернеться назад. Після роздумів Кудрю відпустили.

Провідник поїхав не шляхом, а понад лісом, обережно рухаючись вперед. Раптом він почув стриману розмову. За групою дерев виділялись вершники. Росіяни. Погоня, розхвилювався Кудря. А якщо виїхати назустріч, розповісти все і допомогти напасти на шведів? Можливо хоч цим спокутаю свою провину. Куди я піду з рідної землі?

Роздумувати довго не було часу. Кудря виїхав з-за дерев назустріч вершникам. Помітили і вершники Кудрю, і зупинились.

-           Хто ти і куди їдеш?

-           Я їду до вас, - відповів Кудря. – Тут недалеко шведи розташувались на відпочинок.

-           Де? Далеко? – здивовано запитав старший розвідки.

-           Ні, недалеко, - відповів Кудря.

Під’їхав Шадура. Старший розвідки доповів йому про причину затримки авангарду.

- Звідки ти знаєш про шведів? – запитав Шадура.

Кудря не насмілився зразу ж сказати, що він у шведів служить провідником.

- Я бачив, що вони розташувались тут, мабуть, на нічліг, - відповів Кудря, не бажаючи дати прямої відповіді на запитання.

Шадура зупинив загін, наказав вершникам тихо спішитись, а сам з групою старших підрозділів загону відійшов у бік, щоб вияснити становище. Кудрю він також запросив на нараду.

Загін Шадури тихо підійшов до місця ночівлі шведів. Було віддано наказ: хто не буде чинити опору – не вбивати, брати в полон. Сутичка була короткою. Більшу частину шведів у цьому бою росіяни знищили. Всі дорогоцінності, золото, знамена, штандарти і інші реліквії дісталися російським воїнам.

…Минала коротка червнева ніч. Світало. Шадура, наказавши поховати загиблих, сів на коня і разом з одним із козаків поїхав оглянути місцевість. Під’їхавши до спуску з гори, він зупинив коня. Під горою виднілося ще сонне сонце. Над болотами стояв легкий туман, на островах темніли ліси. Шадура довго не міг відвести погляду від чарівної картини світанку. Згадувалося пережите… він уже не молодий, а свого подвір’я не мав. За службою якось мало думав про це. Прохав царя відпустити, але Петро чомусь барився. Місцевість, яку він оглядав, дуже причарувала його. Буду прохати у царя подарувати мені ці місця, вирішив воїн.

Прибувши в Полтаву, Шадура доповів Меншикову про виконання завдання.

- Підемо до царя, - сказав Меншиков.

Петро після перемоги був у хорошому настрої. Він розпитав Шадуру про місце, де загін догнав шведів, про те, як це трапилось.

Шадура докладно розповів про все цареві, не забув згадати про Кудрю, заслуги якого належним чином цінив і попрохав Петра не карати його, а прийняти до уваги його каяття і прохання. В кінці розмови Шадура звернувся до царя:

- Петре Олексійовичу! Я вже давно служу Вам, і ви обіцяли мене при нагоді відпустити. Хороші, багаті місця там, де я недавно був. Подаруйте мені землі за річкою Хорол. Вони нікому не належать.

Петро подумав і відповів:

- За заслуги дарую тобі сто десятин землі з угіддями на них. Дарую тобі звання дворянина. Але ти ще потрібен мені. Кудрю не карати.

…Тільки через два роки після цієї розмови Шадура приїхав у селище понад Хоролом і став влаштовуватись на новому місці. Відгородив свої землі від селянських, побудував під горою у віковічному лісі будинок і інші господарські приміщення. Садибу обгородив високим тином.

Селище наказав іменувати « Іваново».

Минуло понад сто років щ того часу. Давно помер Іван Шадура.

В 1783 році Катерина ІІ на прохання спадкоємців Шадури, закріпила за ними селян селища Іваново.

Наприкінці ХVIII ст. народився останній з роду – теж Іван Шадура. Його ім’я по чистій випадковості збіглося з ім’ям першого тут поміщика – Івана Шадури.

Рано пішов на військову службу нащадок поміщика. До речі, служба в армії була обов’язковою для дворян. Під час війни 1812 року він воював із французами, неодноразово відзначався хоробрістю в боях з ворогом. Разом з російською армією дійшов до Парижа.

Там, на заході він побачив, що селяни не працюють на поміщика. Шадура не міг миритися з тим, що хоробрі солдати, повернувшись на Батьківщину, знову попадуть в кабалу до поміщика. Повернувшись до Петербурга, Шадура познайомився з передовими людьми того часу.

14 грудня 1825 року війська петербурзького гарнізону вийшли на Сенатську площу, щоб підняти повстання. Іван теж був там. Але повстання не вдалося. Розпочалась жорстока розправа над його учасниками. І хоч Шадура не приймав активної участі в повстанні, до нього докотилась хвиля розправи. За наказом царя він повинен був відправитись на заслання до Кавказу.

По дорозі Іван заїхав у Іваново. Його маєтком управляв селянин. Характерно, що селяни майже не відбували панщини. Кожний займався своїм господарством.

Шадура викликав селянина Дениса Колісниченка.

-           Мені потрібна людина, - сказав він Денису. – В тебе є три сини. Віддай мені одного в денщики.

Денис задумавсь. Віддати старшого, вже одруженого – жаль розлучати з дружиною; меншого – молодий, недосвідчений…

-           Бути по - вашому . беріть середнього – Петра. Хай світа побачить.

Забравши з собою Петра, Шадура відбув на Кавказ. Там, в одному з боїв його тяжко поранили. Відчуваючи, що скоро помре, він хотів виявити свою останню волю: дати своїм селянам відпускну. Для оформлення треба було знайти свідків – близьких людей. Доки шукали денщика – Шадура помер.

Похоронивши пана, Петро виїхав у рідні місця.

Коли селяни дізнались про смерть Шадури і про те, що він хотів дати їм відпускну, вони говорили:

-           Що буде з нами далі?

Біда була не за горами.

Біля міста Хорол є село Нова Аврамівна. В ньому жила сестра Шадури Єфросинія – дружина дячка місцевої церкви. Коли звістка про смерть брата дійшла до неї, сестра одразу ж заявила про право власності на маєток. Ставши єдиною власницею багатств брата, вона наказала хутір назвати Єфросинівкою. Рухоме майно забрала собі. Будинок, землі і селян – вирішила продати.

Незабаром з’явився і покупець. Це був Щочка, предок якого був соцьким писарем Лубенського полку, а потім – власником двох сіл по середній течії річки Хорол – Заїченець та Біляків. Для одного з своїх синів купив Щочка маєток Шадури і наказав називати його – хутір Щочине. Ця назва збереглася до осені 1917 року.

Щочка вирішив знищити всі вольності, які селяни мали при Шадурі. За найменшу непокору їх били різками на конюшні. До цього часу в Івановому Селищі збереглись сліди тих важких часів. Ось під горою невеликий гайок. Ще й зараз тут можна відшукати маленький горбик. Під ним похований один з селян Щочки, який покінчив життя самогубством. Не стерпівши знущань нового поміщика, він ударив його. Знаючи, що йому цього не простять, а заб’ють на смерть на конюшні, селянин повісився.

Реформа 1861 року мало що змінила в долі селян. Навпаки – ще більше закабалила їх. Кращі землі лишились у Щочки. З усіх боків селянські ділянки землі стискала земля поміщика. Ні худобі, ні птиці не можна було навіть ступити на панську землю.

Під час більшовицького перевороту селяни відібрали в ненависного поміщика зерно, худобу, перейменували село на Іванове. Під час гетьманщини в Іваново прибув каральний загін. Розпочалося масове биття селян, стягнення грошового відшкодування на користь пана. До речі, останній в Івановому поміщик Щочка був забитий у своєму будинку народними месниками.

Але все ж таки було в Івановому встановлено радянську владу, і восени 1920 року, селище Іваново з’єдналось з сусіднім населеним пунктом Селище. Воно стало називатись Іваново-Селище. Довгий час на цій території було два колгоспи, аж поки у 1962 році не було утворено єдиний колгосп ім. Енгельса.