Розвиток краєзнавства в Українській РСР

3. Розвиток краєзнавства в Українській РСР

у 1920-1940-х та повоєнних роках XX ст.

Перша світова та інші війни спричинили повний застій у розвитку краєзнавства. Жовтнева революція 1917 р. дала поштовх спробі українських більшовиків поєднати український націоналізм ("українізацію") з комуністичною ідеологією. Основою краєзнавчих досліджень у цей час стає марксистсько-ленінська ідеологія. Коли НЕП заспокоїв селянство, партія більшовиків розпочала кампанію "націоналізації", спрямовану на розширення підтримки з боку неросійських народів, на завоювання їхньої прихильності. Український різновид цієї політики називався українізацією.
Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання української мови, у тому числі в партії та уряді Української РСР. Зросла кількість українців в урядових установах. Кампанія українізації охопила всі царини життя України. Найбільший вплив вона справила на освіту.

Бурхливо в 1920-ті pp. розвивався краєзнавчий рух. Успішно впроваджувались як наукові, так і громадські форми краєзнавства. Краєзнавство стає масовим. Краєзнавчий рух в Україні у 1920-ті pp. вели Київське товариство природознавців, Історичне товариство Нестора Літописця та Українське Наукове товариство.

На кінець 1920-х pp. в Україні налічувалося 30 тис. краєзнавців, працювало 51 товариство, 658 гуртків краєзнавства. У листопаді 1922 р. при АН України (академік В. І. Вернадський - перший президент АН України) була створена Київська Комісія краєзнавства. Вона згодом утворила ще дві комісії - Одеську комісію краєзнавства для Степової України і Харківську комісію для Слобожанщини. Комісія краєзнавства при АН України видала два номери "Бюлетня комісії краєзнавства", проте так і не змогла стати організаційним і координаційним центром краєзнавства в республіці.
У 1922 р. при Всеукраїнській АН засновано Комісію краєзнавства. У комісії працювали академік А. М. Лобода (голова комісії), В. І. Лучицький, М. В. Птуха, М. П. Василенко, П. А. Тутковський, 1.1. Шмальгаузен.

Краєзнавчими дослідженнями займалися науково-дослідні кафедри історико-географічного профілю. У Чернігові був створений Інститут краєзнавства - єдиний навчальний заклад у республіці такого профілю (діяв у 1924-1925 pp.).

На 01.01.1929 р. в Україні налічувалося 51 товариство та 658 гуртків у 32 округах республіки. І з цього ж року розпочалося репресивне нищення краєзнавчого руху й братовбивче цькування одними вченими-краєзнавцями (які хотіли вижити в тоталітарне лихоліття) інших прогресивних учених і цілих наукових шкіл - М. Грушевського, Д. Яворницького, Д. Багалія, М. Слабчека - українського краєзнавства.

Подальшому розвитку українського краєзнавства не сприяла тяжка праця народу на новобудовах важкої індустрії та голодомор 1932-1933 pp. Більш того, розпалювалася класова ворожнеча, непримиренність до релігії. У таких умовах успішно розпочата "українізація" всіх сфер життя українського народу трагічно обірвалася. З початком сталінських репресій панівна більшість українських краєзнавців була безпідставно звинувачена у буржуазному націоналізмі й страчена та засуджена. Так, 03.11.1937 р. за вироком "трійки ГПУ" був розстріляний фундатор української географії і комплексного географічного краєзнавства Степан Рудницький. Практично за період 1930-1940 pp. був знищений цвіт української інтелігенції і краєзнавства. В українському краєзнавстві наступив період занепаду.

У роки Другої світової війни краєзнавчий рух на українських теренах був фактично припинений (в УРСР він був ліквідований ще в 1930-ті pp.). Лише в Галичині краєзнавча діяльність провадилась. Вийшов ряд краєзнавчих книг, у тому числі: "Історія Холмщини і Підляшшя", "Минуле і сучасне" М. Кордуби, "Сучасний Львів" О. Степанів. Чимало краєзнавчих матеріалів було опубліковано в журналі "Дорога", на шпальтах газет "Наші дні", "Рідна Земля".

По завершенню Другої світової війни (й остаточної інтеграції Галичини до складу Української РСР) Академія наук України виступила ініціатором відродження краєзнавчого руху.

У другій половині XX ст. значно пожвавилися етнографічні дослідження. Велика заслуга в цьому належить академіку М. Т. Рильському та члену-кореспонденту К. Г. Гуслистому, які своїми теоретичними працями та практичною діяльністю сприяли розгортанню етнографічних досліджень в Україні.

За останні десятиліття українськими етнографами-краєзнавцями підготовлено ряд фундаментальних монографій, наприклад: "Украинцы" (1964 p.), "Бойківщина: історико-етногра-фічні дослідження" (1983 р.), "Гуцульщина. Історико-етногра-фічні дослідження" (1967 р.), "Карпатский сборник" (1976 p.), "Этнография восточных славян" (1987 р.) тощо.
3 початку 1960-х pp. спостерігається помітне піднесення краєзнавчого руху, музейного будівництва. Масового характеру у 1960-1980 pp. набрало шкільне краєзнавство, туристично-краєзнавча робота школярів.

Поряд із цим, на перешкоді повноцінному та об'єктивному розвитку краєзнавства стояли формалізм, заорганізованість, класово-партійний підхід, командні методи управління культурою, наукою і освітою, підміна справжньої творчості і самодіяльності мас їх імітацією.

Координації краєзнавчих досліджень значною мірою сприяло проведення протягом 1980-х pp. чотирьох Всеукраїнських краєзнавчих конференцій у Полтаві, Вінниці, Чернігові, Миколаєві, а також Першої Всесоюзної краєзнавчої конференції з історичного краєзнавства, яка відбулася в Полтаві. На основі їх практичних рекомендацій були розроблені комплексні плани краєзнавчих досліджень, для реалізації яких потрібно було об'єднати всі краєзнавчі сили України.

Після здобуття Україною державної незалежності краєзнавча робота в країні активізувалася.

Висновок

Нинішньому етапу розвитку краєзнавства, на думку більшості українських учених, більш-менш повно відповідає таке визначення:
"Краєзнавство - це комплексне, наукове і всебічне вивчення певної території (села, міста, області, краю), це - популяризація і використання цього пізнання з метою наближення життя до науки, це - засіб навчання і виховання національно-свідомих громадян".

 Туристично-краєзнавчий рух у Галичині від самого свого зародження сприяв піднесенню культурно-просвітницької роботи та національної самосвідомості серед широких верств населення, активному залученню молоді до процесу національно-культурного відродження краю. Упродовж ХІХ – І-ої пол. ХХ ст. краєзнавцями Галичини було напрацьовано значний обсяг літературних матеріалів про історію, природу, господарський уклад, етнологію й національну історико-культурну спадщину рідного краю, проведено систематичну роботу з картування та маркування на місцевості основних туристичних шляхів у Галичині й Східних Карпатах, розбудовано осередки карпатської туристичної інфраструктури, що в подальшому склали кістяк сучасної рекреаційно-туристичної інфраструктури регіону.

Характерна риса пострадянського періоду розвитку національного краєзнавства - повернення до його історичних витоків, відродження "забутої" краєзнавчої спадщини, реабілітація імен, знищених тоталітарним режимом та висвітлення маловідомих сторінок злочинів комунізму проти українського народу. Знаковими науковими працями цього періоду стали книги серії "Реабілітовані історією", праці "Репресоване краєзнавство" (Київ, 1992), "Репресоване відродження" (Київ, 1993), монографії Р. В. Маньківської "Музейництво в Україні" (Київ, 2000), Л. В. Баженова "Історичне краєзнавство Правобережної України у XIX - на початку XX ст. Становлення. Історіографія. Бібліографія" (Хмельницький, 1995), Я. Серкіза "Історичне краєзнавство" (Львів, 1995) та низка праць академіка П.Т.Тронька.

Список використаної літератури

1.         БлажкевичА.Л. Країнознавча бібліографія Галичини: становлення та розвиток (XIX - 30-ті pp. XX ст.): Автореф. дис.канд. іст. наук. - К.: Київ. нац. ун-т культури і мистецтва, 2003 - 19 с

2.         Випуск "Галицьке краєзнавство" // Галицька брама. - 1995. - № 5-6.

3.         Енциклопедія українознавства / Гол. ред. проф. В. Ку-бійович. - Л.: НТШ, 1993. - Т. 2. - С. 583-589: Т. 3. - С.1189.

4.         Кандя А. Академік С. Рудницький і розвиток українського краєзнавства / Академік Степан Рудницький - основоположник географічної науки: 36. наук, праць / Відп. ред. О. І. Шаблій. - Л.: ЛДУ імені Івана Франка, 1994. - С 73-84.

5.         Демідієнко О. Я., ІоноваО. М., Кузнецова В. І. Основи краєзнавства. - К., 2001.

6.         Жупанський Я., Крулъ В. Про об'єкт і предмет вивчення національного краєзнавства // Краєзнавство. - 1994. - № 1-2. - С 3-6.

7.         Костриця М. Витоки українського краєзнавства // Географія та основи економіки в школі. - 2000. - Мі. - С. 31-32; №2. - С 34-36.

8.          Костриця М.Ю. Туристсько-краєзнавча робота в школі. - К.: Радянська школа, 1985.

9.          Крачило М. П. Краєзнавство і туризм. - К.: Вища школа, 1994.

10.       Паламарчук М.М., Паламарчук О.М. Теоретичні основи географічного краєзнавства і соціальне районування / Сучасний стан та перспективи вивчення географії рідного краю у школах: Тези доповідей Міжнародного наук.-метод, семінару. - Харків, 1994. - С 3-4.

11.      Соловей М. В. Шкільна географія і краєзнавство у педагогічній спадщині Софії Русової // Географія та основи економіки. - 2001. - № 1. - С 33-34.