Філософські ідеї Платона: вчення про ідеї, пізнання і державу

4. Філософські ідеї Платона: вчення про ідеї, пізнання і державу

Платон (428/27 – 347 рр. до н.е.) – великий мислитель, у творчості якого антична філософія досягла своєї кульмінації. Платона вважають геніальним основоположником об'єктивно-ідеалістичної філософії, що поклала початок європейській метафізиці. Головне досягнення філософії Платона – відкриття й обґрунтування надчуттєвого, надфізичного світу ідеальних сутностей. Досократики не змогли вийти з кола причин і начал фізичного порядку (вода, повітря, земля, вогонь, гаряче – холодне, згущення – розрідження і т.д.). «Друга навігація» (вислів Платона) зробила ставку в пошуках першооснов і першопричин не на фізичну, а на метафізичну, інтелігибельну, умоосяжну реальність, що, по переконанню Платона, і представляє істинне, абсолютне буття. Будь-які речі фізичного світу мають свої вищі й останні причини в світі, що не сприймається органами почуттів, в цьому невидимому світі ідей (ейдосів), чи форм, і тільки в силу причетності до цих ідей вони існують. Слова кініка Діогена про те, що він не бачить «ні «чашності» (ідеї чаші), ні «стільності» (ідеї столу) Платон відповідав так: «Щоб бачити стіл і чашу, у тебе є очі, щоб бачити стільність і чашність, у тебе є розум».

На формування філософських поглядів Платона, величезний вплив вчинили Сократ, філософія Геракліта і філософія піфагорійців.

Вплив, що вчинив на Платона Сократ як своїм вченням, так і способом життя, призвів до того, що не політична кар'єра, до якої він себе готував, а філософія стала головною справою життя Платона, а улюбленим дітищем – перша у світі Академія, що проіснувала майже тисячу років. Сократ дав Платонові не тільки зразок віртуозної діалектики, спрямованої на пошук точних визначень і понять, але і поставив ключову проблему невідповідності, незводимості понять до своїх одиничних проявів. Сократ бачив у дійсності прекрасні речі, справедливі вчинки, але він не бачив у світі речей безпосередніх зразків прекрасного і справедливого самих по собі. Платон постулював існування таких зразків у вигляді самостійного споконвічного царства певних ідеальних сутностей. Він припустив, що за невидимими межами чуттєвого світу, у «розумному місці» («topos noetos»), знаходиться особливий клас предметів, ідей, своєрідною проекцією яких і є загальні поняття. Ідеї об'єктивні, не залежні від часу і простору, вічні, недоступні чуттєвому сприйняттю й осягаються тільки розумом. Ідеї є сутністю речей, тобто те, що кожну з них робить тим, що вона є.

Світ ідеальних сутностей – це не просто інший світ у порівнянні з чуттєво фіксoваним земним буттям, що відрізняється від нього, як причина від наслідку, оригінал від копії, як загальне (незмінне, безсмертне) від одиничного (мінливого, смертного), як духовне від тілесного. Вони протистоять один одному також у ціннісному відношенні: потойбічне царство ідей божественне, мудре, досконале, і воно піднімається над неповноцінним, примарним, світом чуттєвих об'єктів. Діоген Лаертський відзначав, що ідея (idea) Платона – це не тільки загальне, рід (genus), начало (arche), причина (dition), але й образ (eidos), зразок (paradeigma). Ідеї з'являються як джерело буття речей, як ідеальний зразок, дивлячись на який деміург створює світ чуттєвих речей.

Світ ідей виступає як ідеальний світ, стає цільовою настановою земного буття. Завдання людини полягає в наближенні до справжнього світу – світу ієрархічно розташованих ідей, верховне місце серед яких належить ідеї Блага. «Ідея Блага, – за словами Платона, – причина всього правильного і прекрасного. В області видимого вона породжує світло і його владику, а в області умоглядного вона – сама володарка, від якої залежить істина і розуміння, і на неї повинен дивитися той, хто хоче діяти свідомо як у приватному, так і в суспільному житті».

За допомогою діалектичної тріади «Єдине – Розум – Світова Душа» Платон вибудовує концепцію, що дозволяє утримати у взаємозв'язку множинний світ ідей, об'єднати і структурувати їх навколо основних іпостасей буття. Основа всякого буття і всієї дійсності – Єдине, яке тісно пов'язане, переплітається, зливається з Благом. Єдине Благо трансцендентне, тобто знаходиться «по ту сторону» чуттєвого буття, що згодом дозволить неоплатонікам покласти початок теоретичним роздумам про трансцендентне єдине, про єдиного Бога. Єдине як принцип буття, що організує, структурує, задає границі, визначає невизначене, конфігурує і втілює єдність безлічі безформних елементів, даючи їм форму: сутність, порядок, досконалість, вищу цінність.

Друга основа буття – Розум – є породженням Блага, однією із здібностей Душі. Розум не зводиться Платоном тільки до дискурсивного міркування, а містить у собі також інтуїтивне збагнення сутності речей, але не їх становлення. Платон підкреслює чистоту Розуму, відмежовуючи його від усього матеріального, речовинного і такого, що стає. У той же час Розум для Платона не є якась метафізична абстракція. З одного боку, Розум втілений у космосі, у правильному і вічному русі неба, і це небо ми бачимо своїми очима. З іншого боку – Розум є жива істота, дана гранично узагальнено, гранично упорядковано, досконало і прекрасно. Розум і життя взагалі не розрізняються Платоном, оскільки Розум теж є життя, тільки узяте в граничному узагальненні.

Третьою іпостассю буття є, за Платоном, Світова Душа, що виступає як начало, що поєднує світ ідей зі світом речей. Душа відрізняється як від Розуму, так і від тіл принципом саморуху, своєю безтілесністю і безсмертям, хоча і знаходить своє конечне здійснення саме в тілах. Світова Душа – суміш ідей і речей, форми і матерії.

З'ясування структури ідеального світу дозволяє зрозуміти походження і структуру чуттєво сприйманого фізичного космосу. Платон вважає, що порядок і міру вносить у світ Розум-деміург, який з любові до Блага, узявши за зразок світ ідей, зліпив як майстровий з доступного матеріалу почуттєво сприйманий світ речей. Структурні компоненти появи даного світу: модель (ідеальний світ), копія (фізичний світ); Творець (зодчий, автор), що створює копії відповідно до моделі. Модель – зразок вічний, вічний також творець, але чуттєвий світ, продукт деміурга, породжений і тілесний. У результаті з хаосу народжується космос, якому деміург додає зроблену форму сфери. Космос з'являється як жива гармонічна істота, що включає у свою структуру божественний Розум, Світову Душу і світове тіло.

Яким же чином людина, згідно з концепцією Платона, може прилучитися до ідеального світу, у надії досягти бажаного блага? Платон дуалістично розглядає людину, протиставляючи в ній тіло і душу. Сутність людини – розумна душа, а тлінне тіло – «темниця для душі». Завдяки розумній душі перед людиною відкривається можливість наблизитися до світу вічних, досконалих, справжніх ідей. Душа, за Платоном, має подібну з ними природу і тому може пізнавати істинне буття. Оскільки людські душі породжені деміургом разом зі Світовою Душею, то вони мають начало, не доступне смерті, як недоступно смерті все те, що безпосередньо зроблено деміургом.

Пізнання світу ідей для людини важке, тому що воно припускає обмеження тілесних задоволень. Поряд з розумною має місце і нерозумна частина душі, що підрозділяється на афективну (емоційну, жагучу) і таку, що чуттєво-жадає, тісно пов'язану з плотськими бажаннями.

Якщо в душі людини переважає розумна її частина – людина прагне до вищого блага, до справедливості і правди; такі філософи. Якщо більш розвинена афектна частина душі, то людині властиві хоробрість, мужність, уміння підкоряти, прагнення обов’язку; такі стражі, і їх набагато більше, ніж філософів. Якщо ж переважає «нижча», що жадає частина душі, то людині слід займатися фізичною працею – бути ремісником чи селянином, і таких людей більшість.

У діалозі «Федон» Платон говорить про те, що якщо душі ведуть спосіб життя, винятково пов'язаний з тілами, пристрастями, прагненнями і насолодами, то в момент смерті вони не зможуть цілком відокремитися від тілесного. Тому такі душі бродяжать якийсь час, кружляючи навколо могил, подібно примарам. Ті ж душі, що жили за законами чесноти, втілюються в тілах цілком гідних людей чи симпатичних тварин. Кращі душі дістаються шанувальникам мудрості і краси, музи і любові, а гірші попадають у тіла тиранів.

Ґрунтуючись на цій логіці міркувань, Платон побудував проект ідеальної держави подібної до піраміди: у ній правлять філософи (причому вони повинні навчатися до 30-літнього віку), сторожі охороняють порядок, а робочий люд працює... Платон говорив про суспільну власність, про те, що вихованням дітей повинна займатися держава, а не родина (яка виявлялася непотрібною в ідеальній Державі); про те, що індивідуальне належне підкориться суспільному: «Людина живе заради душі держави»... Державні структури сучасних Платонові Афін були зовсім іншими, і цей проект по праву можна назвати утопічним; але історичний парадокс полягає в тому, що соціальні утопії мають тенденцію збуватися...

Деякі сучасні мислителі, зокрема К. Поппер, вважають, що в працях Платона про державу закладені основи теорії тоталітарної держави, що знайшли практичну реалізацію в ХХ ст. у фашистській Німеччині і СРСР.

Пізнання, за Платоном, виступає як спогад, пригадування душею тих ідей, які вона споглядала, перебуваючи в піднебесній сфері. У пам'яті людської душі, вважає Платон, ще з періоду її безтілесного піднебесного існування начебто закладені ідеї Блага, Краси, Співмірності, Справедливості й інші. Призначення людини – у тому, щоб пригадати те, що вже було побачено (її душею), але виявилося забутим, витиснутим чуттєвими, тілесними бажаннями. Тому людина повинна шукати і пізнавати, тобто згадати все істинне, досконале і прекрасне, до чого була залучена її розумна душа. Пізнання-пригадування виявляється і моральним очищенням. Збіг у самозбагненні, самопізнанні Істини, Добра і Краси призводить людину до досягнення Блага.

У повсякденному житті люди звичайно задовольняються такою формою чуттєвого пізнання, як думка (doxa), що займає проміжне положення між неуцтвом і науковим знанням (episteme). У свою чергу, чуттєве знання Платон підрозділяє на просту уяву і на вірування, а наукове знання – на математико-геометричне (guanoia) і власне філософське, тобто чисте споглядання ідей (noesis).

Мистецтво, за Платоном, не тільки не розкриває істину, але і ховає її. Риторика є відверта фальсифікація істини, що безсоромно використовується політиками і демагогами. Лише філософія, як безкорисливе і діалектичне прагнення до істини, як любов до мудрості, як алогічний і еротичний порив душі надає можливість їй згадати своє споконвічне буття серед мудрих і прекрасних богів.

5. Філософія Аристотеля: «метафізика», гносеологія, логіка, вчення про душу

Аристотель зі Стагіра (384-83 – 322 рр. до н.е.) – мабуть, найуніверсальніший філософ Стародавньої Греції, що синтезував досягнення попередників і залишив нащадкам численні праці по різних дисциплінах: логіці, фізиці, психології, етиці, політології, естетиці, риториці, поетиці і, звичайно, філософії. Авторитет і вплив Аристотеля величезні. Він не тільки відкрив нові предметні області пізнання і розробив логічні засоби аргументації, обґрунтування знання, але і затвердив логоцентристський тип західноєвропейського мислення в цілому.

Вісімнадцятирічним юнаком Аристотель стає слухачем Платонівської Академії в Афінах, де протягом 20 років він засвоював ідеї і принципи філософії Платона. Аристотель був найобдарованішим учнем Платона і не випадково вчитель, оцінюючи його здатності, говорив: «Іншим учням потрібні шпори, а Аристотелю – вузда». Аристотелю ж приписують висловлювання «Платон мені друг, але істина дорожче», що досить точно відбиває відношення Аристотеля до філософії Платона: Аристотель не тільки захищав її в суперечках з опонентами, але і критикував її ключові положення. Аристотелю виявилися далекі як містико-релігійні, есхатологічні сюжети платонівських творів, навіяні орфіко-піфагорійською езотерикою, так і міфопоетична, метафорична мова діалогів Платона. Крім цього, Платон був байдужий до емпіричних джерел знання. Аристотель, навпаки, був одержимий пристрастю до всякого роду збирання емпіричних фактів і їхньої класифікації. У результаті філософський дискурс Аристотеля виглядає більш строгим у понятійно-категоріальному плані, ригористичним і завершеним. Платонівська манера міркування в ході відкритого діалогу, навпаки, задавала його учасникам проблемно-пошукову ситуацію без остаточних відповідей і твердих позицій. Аристотель здійснює філософську діяльність в іншому жанрі і вибудовує власну філософську конструкцію, піддаючи принциповій, але коректній критиці філософію Платона і насамперед, її ядро – теорію ідей.

У головному філософському трактаті «Метафізика» (термін «метафізика» з'явився під час перевидання аристотелевських творів Андроником Родоським у I столітті до н.е.; буквально означає «те, що після фізики») Аристотель не погоджується з платонівським припущенням про ідеї як самостійне буття, не залежне від існування чуттєвих речей. Аргументи Аристотеля такі: по-перше, ідеї Платона – прості копії, двійники чуттєвих речей і не відрізняються від них по змісту. Вводячи ідеї, Платон тільки подвоює світ існуючих уже речей. У змісті ідей немає нічого, чим вони відрізнялися б від відповідних їм чуттєвих речей. Наприклад, ідея людини нічим не відрізняється від сукупності загальних ознак, що належать окремій людині. По-друге, Платон настільки відокремив світ ідей від світу речей, що втрачаються підстави для будь-якого відношення між ними. По-третє, на думку Аристотеля, Платон впадає в протиріччя, коли розглядає взаємини із самими ідеями подібно відношенню загального до частки, і в той же час ідеї в нього виступають як сутності буття речей. Однак та сама ідея не може одночасно бути і субстанцією, і несубстанцією, Аристотель наводить так званий аргумент «третьої людини». Крім чуттєвої людини і крім «ідеї» людини («другої людини») необхідно допустити існування ще однієї (що піднімається над ними) «ідеї» людини. Ця «ідея» охоплює загальне між першою «ідеєю» і чуттєвою людиною. Вона і є «третя людина». По-четверте, відокремивши ідею, відносячи її до світу вічних сутностей, що відмінний від мінливого світу речей, Платон позбавив себе, з погляду Аристотеля, можливості пояснити факти народження, загибелі і руху. У підсумку Аристотель робить висновок про те, що основна причина труднощів, у яких заплутався Платон зі своєю теорією ідей, полягає в абсолютному відокремленні загального й одиничного й у протиставленні їх один одному.

Кожна одинична річ, за Аристотелем, є єдність матерії і форми. Але на відміну від ідей Платона, незважаючи на свою нематеріальність, форма не є деяка потойбічна сутність, що ззовні приходить у матерію. Форма є дійсність того, можливістю чого є матерія, і навпаки, матерія є можливість того, дійсністю чого буде форма. Так Аристотель намагався перебороти прірву між світом речей і світом ідей. На думку Аристотеля, у межах почуттєво сприйманого світу можливий послідовний перехід від матерії до співвідносної їй форми, від форми – до співвідносної їй матерії. Існують же лише одиничні речі – індивідууми, це і є буття.

Онтологія (метафізика), за Аристотелем, покликана досліджувати перші причини, або вищі початки. Їх чотири:

·          причина матеріальна, тобто матеріал, речовина, з якої виготовляється та чи інша річ, наприклад, срібна чаша;

·          причина формальна – форма, образ, який приймає цей матеріал;

·          причина цільова – ціль, наприклад, жертвопринесення, яким визначається форма і матеріал потрібної для нього чаші;

·          причина діюча, що створює своєю дією результат, готову реальну чашу, тобто срібних справ майстер.

Перші дві причини є форма (сутність) і матерія, що утворюють усі речі. Третя причина – фінальна, цільова – є, мабуть, найголовніша, тому що додає речі закінченість, визначеність, якість. Завдяки «розбірливості, яка збирає» майстра, що з'єднує три причини, срібна чаша здобуває остаточну готовність.

Друга задача онтології (метафізики) – з'ясувати питання про першопричини буття як буття, у всій його універсальності і тотальності. За Аристотелем, буття має кілька значень. Усе, що не є чисте ніщо, по праву входить у сферу буття (як чуттєве, так і умоосяжне). Множинне і різноманітне за смислом буття Аристотель класифікує по чотирьох групах:

·          буття як категорії (чи буття в собі);

·          буття як акт і потенція;

·          буття як акциденція;

·          буття як істина (небуття як неправда).

Категорії представляють головну групу значень буття. Категорії, за Аристотелем, це не поняття, а роди – чи розряди – буття і, відповідно, основні роди понять про буття як про суще. Таких категорій 10: субстанція (чи сутність), якість, кількість, відношення, дія, страждання, місце, час, володіння, спокій. Категорія сутності у філософа різко відділена від інших, тому що, говорячи про сутність, ми відповідаємо на запитання: що є річ?, а не на питання: яка ця річ (якість), як велика вона (кількість) і т.д. В Аристотеля два критерії сутності: 1) мислимість (пізнавана в понятті) і 2) «здатність до окремого існування». Але ці критерії виявляються несумісними, адже «лише одиничне має самостійне існування беззастережно», але одиничне не задовольняє першому критерію – воно не осягається розумом, не виражається поняттям, йому не можна дати визначення. Тому Аристотель приймає компромісне рішення: щоб визначити критерій, під «сутністю» він розуміє не одиничну річ (вона невизначена), не рід речі (він самостійно не існує), не якість і не кількість (вони теж самостійно не існують), а те, що визначається і настільки близьке до одиничного, що майже з ним зливається. Це і буде пошуковою сутністю, названою в «Метафізиці» «суттю речі», чи «суттю буття речей».

Друга група значень буття – потенція й акт – споконвічно взаємовважають один одного. Наприклад, є величезна різниця між сліпим і тим, хто, будучи зрячим, закрив очі. Перший безнадійно незрячий, другий має цю здатність, але в потенції, і лише закривши очі, має її актуально.

Третя група – буття як акциденція. Це буття випадкове і непередбачуване, тобто такий тип буття, що істотно не пов'язаний з іншим буттям (чиста випадковість, наприклад, що я стою, чи що я блідий).

Четвертий смисл буття – буття як істина. Він належить людському інтелекту, що розглядає речі як відповідні реальності (істина), чи як не відповідні їй (неправда).

Перші дві групи значень утворять предмет метафізики, у центрі якої виявляється проблема субстанції (чуттєвої і надчуттєвої). Чуттєва субстанція – композиція матерії і форми, що дає підставу окремому, тобто індивіду. Надчуттєва субстанція – Першооснова, вічний двигун, Бог. Бог для Аристотеля – чистий інтелект, «мислення в мисленні». Він не має величини, частин, неподільний, безпристрасний і незмінний. Яким же чином бог (першодвигун) приводить усе в рух, сам залишаючись нерухомим? Вічний двигун виступає не як діюча сила (по типу тієї, яка веде майстра, що створює чашу зі срібла), а як «causa finalis» тобто цільова причина: бог притягає, рухаючи до досконалості. Світ, за Аристотелем, не має початку, тобто того моменту, коли був хаос. Адже якщо Бог вічний, то світ завжди був таким, який він є.

Буття як істину вивчає логіка. Аристотель вживав термін «аналітика», що означав метод, за допомогою якого ми витягаємо з деякого висновку елементи і передумови, і, отже, розуміємо, наскільки воно обґрунтоване і виправдане. Аристотель думав, що цей прийом присутній у будь-яких умовиводах (силогізмах), тому в розробленій їм класифікації наук логіка не виділяється як особлива дисципліна, вона як інструмент орган використовується всіма науками.

Науки Аристотель розділив на три групи:

·          теоретичні науки, тобто ті, котрі ведуть пошук знання заради нього самого, – метафізика, фізика, математика, психологія;

·          практичні науки, що домагаються знання заради морального удосконалювання, – етика і політика;

·          науки продуктивні (творчі), ціль яких – знання заради творчості, – риторика і поетика.

Найзначнішими і ціннішими є, по Аристотелю, науки теоретичні, серед яких чільне місце належить філософській метафізиці. Абсолютна цінність філософії полягає в тому, що вона не переслідує практичні утилітарні цілі, є самодостатнім знанням. У цьому пункті Аристотель залишився вірний платонівській традиції.

Філософія Аристотеля завершує той період розвитку античної філософії, що іменується класичним і є фундаментом усієї європейської філософії.