Елітарна теорія демократії

Одеський національний університет ім. І.І.Мечнікова.

Інститут соціальних наук

Кафедра політології

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Сучасні теорії демократії

на тему:

«Елітарна теорія демократії».

*******************,

студент Y курсу

********** навчання

відділення політології

викладач: *********

Одеса-2007

План

 

Вступ.

                      I.            Суперечність між демократією та елітизмом як основна проблема елітарної теорії демократії.

                    II.            Становлення, сучасний стан та перспективи розвитку теорії елітарної демократії.

Висновки і пропозиції.

Вступ.

З моменту свого виникнення елітизм був альтернативою демократії. Адже суперечності між елітизмом і демократизмом очевидні: елітизм виходить із нерівності людей, тоді як класична теорія демократії проголошує їх рівність;  елітизм визнає реальним суб’єктом політичної влади еліту, в той час як для демократії таким суб’єктом є народ[1].

За конституціями демократичних країн (в тому числі і за Конституцією України), верховна влада належить народові. Наприклад стаття 5 Конституції України зазначає: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ»[2]. Проте ні для кого не є секретом те, що політична дійсність навіть найдемократичніших країн часто дуже далека від проголошеного народовладдя. Пересічний громадянин розуміє, що важливі для його життя рішення приймаються поза його волею. Він не рідко не тільки не може реально вплинути на прийняття рішення, а й часто про прийняті рішення взагалі дізнається постфактум із ЗМІ[3]. Таким чином громадянин часто виступає не як суб’єкт соціально-політичного управління, а як об’єкт. Сучасні політичні системи далеко не в повній мірі забезпечують вирішальну участь громадян у процесі прийняття рішень[4]. Демократія, як вважає чимало дослідників, може бути в кращому випадку лише формою правління еліти, схваленої народом. Не випадково сьогодні дуже поширеною є думка про «історичне примирення» елітизму та демократії.

Суперечність між демократією та елітизмом як основна проблема елітарної теорії демократії.

 

Демократичне державне правління має довготривалу історію і ґрунтується на вагомих теоретичних засадах. Кожному історичному типові держави, кожній суспільно-економічній формації відповідала своя форма демократії.

Виходячи з багатовікового теоретичного и практичного досвіду розбудови демократії, можна дати таке її визначення, «демократія — політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні державними і суспільними справами; виборність основних органів держави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і громадянина відповідно до міжнародних стандартів»[5]. Демократія характеризується такими ознаками:

·          визнанням народу вищим джерелом влади;

·          виборністю основних органів держави;

·          рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх виборчих прав;

·          підкоренням меншості більшості (перших останнім) при прийнятті рішень.

·          додержання прав людини, їх пріоритет над правами держави;

·          конституційне обмеження влади більшості над меншістю;

·          повага до прав меншості на власну думку і її вільне вираження;

·          верховенство закону;

·          поділ влади та ін.

Головна суперечність демократії – це суперечність між ідеєю демократії як повновладдя народу і неможливістю її практичного здійснення. Багато вчених вважають демократію не тільки неможливою, але й недоцільною. Дійсно, демократія у прямому її розумінні - як безпосередня влада народу - неможлива вже в суто технічному відношенні, оскільки немає таких механізмів, які б забезпечували пряме народоправство з будь-якого державного питання на всіх рівнях. Більше того, таке народоправство недоцільне і з точки зору ефективності державної влади, оскільки абсолютна більшість народу некомпетентна у вирішенні конкретних справ управління державою і суспільством. До того ж правляча більшість, як і народ в цілому, за певних умов може бути таким же тираном, як і одноосібний деспот.

Різне теоретичне вирішення суперечності між ідеалом демократії та її реальністю сприяє існуванню багатоманітних концепцій демократії. Одна з перших (і в той же час достатньо повних), класифікацій концепцій демократії, була запропонована канадським політологом К. Макферсоном (згодом вона була доповнена Д. Хелдом). Вона включає такі теорії демократії:

– «классическая демократия, т.е. демократия античная, демократия в Древней Греции, главным образом афинская демократия;

– республиканизм, т.е. республиканская форма правления в Древнем Риме, а также средневековые городские республики;

– протективная демократия;

– развивающаяся демократия;

– теория отмирания государства (К. Маркс);

– состязательный элитизм;

– плюралистическая демократия;

– теория партиципаторной демократии;

– модель легальной демократии»[6].

Демократія не може бути “правлінням народу” в буквальному розумінні. Реальна демократія передбачає, насамперед, свободу вибору народом компетентних керівників, а також можливість для народу впливати на них і в разі потреби змінювати їх більш достойними і компетентними. За час свого існування демократія модифікувала, доповнила свої принципи настільки, що вже не містить в собі відвертої суперечності елітизмові. Головним питанням для демократії стало питання “що править “ в державі, тобто чи править в ній закон, а питання “хто править” відсунуто на другий план.

Еволюція елітизму демонструє послідовне послаблення негативного відношення до демократії. Постановка проблеми політичної еліти має давню історію. Обґрунтування її знаходимо ще у працях Конфуція, Платона, Н.Макіавеллі, Ф.Ніцше. Теорія еліт у сучасному вигляді була розроблена В.Парето, Г.Москою, Р.Міхельсом[7]. Суть її полягає в тому, що людське суспільство завжди поділялось  на привілейований відносно не чисельний клас тих, хто управляє, та на переважну більшість – клас тих, ким управляють. Основу належності до еліти становлять особливі індивідуальні, насамперед організаторські, здібності, а також матеріальна та інтелектуальна перевага, які виділяють людину в коло вибраних, найкращих. До загальних рис теорії еліт належать: підхід до історії як до сукупності соціальних циклів, що характеризуються пануванням відповідних їм типів політичних еліт; критика ідеї народного суверенітету як утопічного міфу; твердження, що нерівність є основою соціального життя; абсолютизація політичних відносин, визнання політичної влади однією з первісних причин соціального панування. В демократичній теорії все навпаки. Це дає підставу називати класичний елітизм запереченням демократії.

У сучасній західній політології мають місце два основних підходи до визначення політичної еліти та її ролі в суспільстві - функціональний і ціннісний. Прибічники функціонального підходу головною ознакою політичної еліти визнають соціальний статус людини, її місце і роль в системі владних управлінських структур. Еліта - це меншість населення, яка приймає важливі в суспільстві рішення і керує більшістю (П.Шарон), здійснює найбільш важливі функції в суспільстві, має найбільшу вагу і вплив (С.Келер). Ці та інші автори  підходять до визначення еліти з функціональних позицій, вбачають у ній відносно вузьку, специфічну владно-політичну групу правлячого класу, яка офіційно репрезентує і реалізує на практиці законодавчу і судову владу. Прихильники ціннісного підходу визначальною «ознакою еліти вважають духовний аристократизм, заслуги, особисті переваги (культура, освіта, мораль, воля) одних людей над іншими»[8]. Так, Х.Ортега-і-Гассет елітою вважає тих, хто володіє найвищим почуттям відповідальності. За З.Фрейдом, це позначена особливими якостями група, яка діє на людей подібно магнітній силі[9]. Належність до політичної еліти в даному випадку визначається культурно-психологічними особливостями людини, з якими вона народжується або яких набуває. Останніми роками здобуває поширення концепція множинності (плюралізму) еліт,  згідно з якою еліти нібито врівноважують одна одну і запобігають встановленню тоталітаризму (О.Штаммер, Д.Рісмен). Значного поширення набули також демократичні концепції еліт (Р.Даль, Й.Шумпетер, Х.Зіглер, Т. Дай, К.Манхейм), які розглядають еліту не лише як групу, здатну до управління, а й як силу, покликану оберігати суспільство від неконтрольованого натиску й неврівноваженості мас. Еліта оголошується головним захисником демократичних цінностей.

Не одностайність думок з цього питання викликана внутрішньою суперечністю теорії, «неможливістю заперечувати демократію, що в усе більшій кількості країн завойовує прихильність»[10]. Існують відверті суперечності між класичними теоріями еліт і  демократії. Вони виявляються в тому, що, по-перше, вихідний принцип елітизму – нерівність людей, тоді як класична теорія демократії проголошує їх рівність, хоча б політичну; по-друге, елітизм виходить з того, що реальним суб’єктом політичної влади є еліта, в той час як  таким суб’єктом для демократичної теорії є народ. Проте політична реальність змусила теоретиків обох напрямів шукати шляхи примирення теорій, аби не втратилась їх життєздатність та зв’язок з практикою. Тому, вказуючи на антагоністичність теорій, робиться наголос на слові «класичні». Сам Г.Моска під кінець життя почав переглядати свої погляди на демократію, відмовляючись від односторонньої негативної її оцінки. Він доходить “парадоксального” для себе висновку, що демократичні форми можуть бути використані для збільшення сили і стабільності правлячого класу, що в демократіях “ряди правлячого класу більш відкриті” і вже тому останній більш легітимний  в очах мас.

Разом з тим поняття демократії втрачає своє первісне значення: це не правління народу, а правління обраних ним представників, еліти, яка править “на благо всього суспільства” зі згоди народу[11].

Кроки щодо примирення елітизму і демократії породили ряд теоретичних розробок, що дістали назву концепцій демократичного елітизму.

Становлення, сучасний стан та перспективи розвитку теорії елітарної демократії.

В основі концепцій елітарної теорії демократії лежать положення і установки про ціннісні якості еліт. Використовуючи запропоноване Й.Шумпетером визначення демократії як конкуренції між потенційними керівниками за довіру і голоси виборців, політологи підкреслюють важливу роль еліт в управлінні. Прибічники елітарної демократії вважають, що лише керівний прошарок здатен стримати частину властивих масам ірраціоналізму і радикалізму (Т.Дай, Х.Зіглєр)[12].

Співвідношення еліти і демократії розглядається в даних концепціях уже не з позицій їх протиставлення. Відсутність в суспільстві справжньої еліти називають однією із головних причин кризи демократії. Виходить, що необхідність елітарного управління обумовлена самою демократією. Для збереження і зміцнення демократії вважається необхідним відродження суспільного консенсусу, для чого потрібно відновити авторитет еліти. Тому постійно уточнюється зміст понять «демократія» та «еліта». Все частіше робиться висновок, що демократія в сучасному розумінні – це не правління народу, а уряд, схвалений народом ( Й.Шумпетер). По суті, обмеження участі мас в політичному процесі пояснюється тим, що масам властиві антидемократичні тенденції, вони погано уявляють собі цінності і принципи демократії, і  піддавшись впливу демагогів, можуть їх порушити. Елітаристи вважають, що демократія буде ефективнішою, якщо еліта забезпечить буфер між ірраціональністю суспільності та державою (Т.Дай, Х.Зіглер).

Поєднання елітаризму з демократією вважається природнім уже тому, що правляча еліта  визнається необхідною для будь-якого суспільства, в тому числі і демократичного. Елітарна  демократія передбачає плюралізм еліт, що забезпечує дисперсію  влади на основі  протиборства і балансу політичних сил, представлених різними елітами. Точиться конкурентна боротьба за владні позиції, маси, обираючи між конкуруючими елітами, мають можливості впливати на політику, проявляти свою волю, почуття[13]. «Елітарна демократія не відкидає ідею народного суверенітету, тільки тут вона звучить по іншому – управління еліти в ім’я блага, користі, добробуту суспільства»[14].

Слід відзначити, що ідея конкурентності еліт найбільш довершено звучить в інтерпретації Й.Шумпетера. Вчений запропонував модернізувати поняття демократії, не ототожнювати її з народовладдям. Він вважав, що «воля народу», «загальне благо» – міф, який використовується для пропаганди. Віра в те, що народ здатен компетентно оцінювати політичну реальність – абсурд. Тому доцільніше демократію визначати як уряд, схвалений народом. Демократія Й.Шумпетера передбачає елітарну структуру суспільства і можливість для мас робити вибір серед конкуруючих еліт. Згідно з концепцією Й.Шумпетера демократія – це  «інституційний устрій для прийняття рішень, за якого до владних позицій приходять завдяки конкурентній боротьбі за голоси виборців» . В цій, «ринковій», концепції демократії різні еліти виносять «на продаж» свої програми, а маси, «покупці», приймають або відкидають їх на виборах[15].

Й.Шумпетер надає виборцям право контролю за елітами, адже конкурентність не дає стовідсоткової гарантії приходу до влади “саме тих”, найкращих, щоправда цей контроль виражається лише у формі відмови від переобрання.

Ревізором теорії еліт поряд з Й.Шумпетером називають і К.Манхейма. У своїх ранніх працях вчений висловлює сумніви щодо демократичності елітарного устрою суспільства. Але пізніше все ж знаходить підстави вважати правління еліти демократичним. К.Манхейм доходить висновку, що «дійсне формування політики знаходиться в руках еліти, але це не означає, що суспільство недемократичне. Для демократії достатньо, щоб громадяни, хоча і не мають прямого доступу до участі в управлінні, в  крайньому разі іноді виявляли свої почуття, схвалюючи чи не схвалюючи ту чи іншу еліту під час виборів».

У К.Манхейма знаходимо думку про сумісність елітаризму з принципом “рівних можливостей” при умові формування еліти у відповідності зі здобутками, досягненнями людей. Мабуть, ця ідея породила концепцію меритократії, головна теза якої полягає в тому, що до влади мають приходити найбільш достойні, талановиті, компетентні. На думку вченого, еліта – це ієрархія, що ґрунтується на власних досягненнях, на відміну від “класу”, належність до якого визначається  походженням. Іншими словами, людина може приєднатися до еліти виключно дякуючи власним  зусиллям, наприклад, виявивши свої таланти в сфері управління[16].

Отже, маємо два важливих моменти, на яких наголошує демократичний елітизм: конкурентність, запропонована Й.Шумпетером, та якісний критерій відбору еліти на основі рівних можливостей, який пропагує К.Манхейм. Останню думку поділяє  Дж. Сарторі.

Дж. Сарторі визначає демократію як систему, де вплив більшості довірено владі конкуруючих еліт. Головне, щоб еліта виражала ідею “гідний вибору”. Демократія, на думку вченого, забезпечується, якщо еліта являє собою ціннісний зріз суспільства, є прикладом для загалу.

Дж. Сарторі вважає, що для виділення еліти першочергове значення мають два критерії: альти метричний і якісний. Перший означає, що еліта (контролююча меншість) є такою тому, що за вертикальним розрізом суспільства знаходиться нагорі. Другий критерій вказує на соціальні якості еліти. Саме останньому критерію Дж. Сарторі віддає перевагу. Еліта, на його думку, виражає ідею «гідний вибору», вказуючи тим самим на ціннісну, референтну групу. Сукупність якостей, притаманних еліті, складає ціннісний образ, на який орієнтуються як представники еліти, так і решта членів суспільства. Елітність для Дж. Сарторі означає також високе почуття відповідальності. Представники народу в своїй діяльності повинні керуватись почуттям обов’язку, а не тільки страхом втратити на майбутнє підтримку виборців, хоча й цьому фактору Дж.  Сарторі віддає належне.

Отже, до принципів демократичного елітизму потрібно додати також: відкритість еліти,  її відповідальний характер та обов’язково високий якісний склад.

Р.Даль стверджує, що демократія – лише ідеальний стан, до якого потрібно прагнути[17]. В будь-якій людській спільноті наявні сильні тенденції до розвитку нерівності і появи лідерів, наділених міццю влади. Але в такому випадку термін “демократія” можна застосовувати лише для характеристики ідеального стану. Дійсні ж системи, що найбільш наближені до цього ідеалу, Р.Даль пропонує називати поліархіями. В поліархії Р.Даля громадяни об’єднуються в групи для досягнення певних цілей, реалізації інтересів. Кожна з цих груп має свою еліту, яка й представляє в політиці інтереси своїх членів[18]. Багатоманітні організації забезпечують представництво в політиці якнайбільшого числа інтересів, наявних в складному соціальному організмі. Поліархія забезпечує можливість для опозиції критикувати урядову поведінку, доводити свою правоту, боротися за владу. Змагання за владу при цьому мають відкритий характер. Замість однієї правлячої еліти Р.Даль надає можливість впливу на політику множині еліт, які представляють сектори інтересів суспільства. Саме для відображення цих секторних інтересів створюються професійні спілки, асоціації підприємців, релігійні, спортивні, культурні об’єднання. Кожна з цих груп тиску діє в своїх власних інтересах, а не керується спільною метою. Для задоволення інтересів соціальних страт, які вони представляють, групи тиску беруть участь в політичному житті, використовують загальне виборче право, право на об’єднання в політичні партії і громадсько-політичні організації, намагаються отримати доступ до засобів масової інформації з метою формування відповідної громадської думки.

Прийняття урядом тих чи інших політичних рішень у таких умовах є результатом взаємодії різних політичних сил, різних еліт, їх конкуренції. У зв’язку з цим політична система розглядається як певний баланс сил між конфліктуючими економічними, професійними, релігійними, етнічними об’єднаннями. Кожне з них не має монополії на владу[19].

Цікаві роздуми щодо співвідношення демократії і елітизму містить праця “Іронія демократії” Т.Дая та Х.Зіглера (в російському перекладі вона має назву “Демократия для элиты”). Авторами не піддається сумніву той факт, що управляють завжди еліти, а не маси. “Еліта – це та меншість суспільства, яка володіє владою. Маси – це більшість, у якої її немає. Влада – це можливість брати участь в розподілі матеріальних благ в суспільстві”. Вчені вважають, що такий стан речей (поділ суспільства на еліту і масу) – універсальний і навіть за демократії меншість користується більшою частиною влади, а більшість – порівняно меншою. Однак честолюбні і талановиті люди з маси мають можливість приєднатись до еліти і навпаки - доступ до неї може бути закритий для всіх, крім високопоставлених представників монополій, фінансових, військових, урядових кіл. Еліти можуть конкурувати і не конкурувати між собою, знаходитись на однакових позиціях чи розходитись в підходах до того чи іншого аспекту внутрішньої та зовнішньої політики. Вони можуть утворювати піраміду, на верхівці якої знаходиться група людей, що користується владою, або являти собою багато численні групи, що поділяють владу і приймають важливі рішення на основі консенсусу. Еліти можуть враховувати вимоги мас, а можуть переслідувати власні цілі. Від того як розставлені наголоси на даних позиціях, на думку Т.Дая і Х.Зіглера, залежить рівень демократичності суспільства. І цей рівень демократичності – турбота еліти. Маса не здатна на управління та недостатньо усвідомлює цінності і принципи демократії.

“Демократія, – роблять висновок автори, -  правління народу, але збереження демократії покладено на плечі еліти. В цьому полягає іронія демократії: еліти повинні правити мудро, для того щоб правління народу вижило”.

З-поміж усіх представників табору демократичного елітаризму Т.Дай і Х.Зіглер вирізняються тим, що не дають рецептів проти зловживань еліти. Зловживання вони вважають меншим злом,  порівняно із шкодою, якої може спричинити некомпетентність мас. Доцільність правління еліти у  них - незаперечний факт, який не треба доводити, хоча таке правління вони і не абсолютизують.

Елітарна теорія демократії з одного боку,  відображає реалії сучасного політичного життя демократичних країн, а з іншого -  містить цінні практичні настанови. Вони є теоретичною формою розв’язання одвічної суперечності між елітизмом і демократією, вказує на умови і механізми їх поєднання. У авторів елітарних концепцій  ми знаходимо надмірне акцентування уваги на якійсь одній характеристиці еліти. Так, Й.Шумпетер наголошує на конкурентності, Р.Даль - на плюралізмі, К.Манхейм - на рівних можливостях, а Дж.Сарторі - на ціннісних характеристиках еліти. Це обумовило необхідність поєднання таких характеристик для точного формулювання сутності елітарної теорії демократії. Ідея конкурентності Й.Шумпетера стає зрозумілішою завдяки описаному Р.Далем плюралізму, множинності суспільних інтересів; а ідея Дж.Сарторі щодо відбору кращих стає можливою завдяки рівним можливостям для будь-кого, хто має відповідні здібності і таланти, претендувати на владу, описаних К.Манхеймом.

Отже, щоб мати демократію (у елитистському розумінні її змісту), необхідно  впровадити в життя всі ті умови функціонування політичної системи та характеристики еліти, на які вказують автори вище розглянутих концепцій.

Висновки і пропозиції.

Теорія демократії і теорія еліт є двома різними способами теоретичного пояснення однієї й тієї ж політичної реальності, які не тільки не виключають, а навпаки, взаємно передбачають одна одну. «Демократія не може бути безпосередньою владою народу у прямому значенні цього слова. Вона є своєрідним суспільно-політичним ідеалом, наближеність до якого визначається ступенем участі народу у здійсненні влади, яка відбувається у різних формах безпосередньої і представницької демократії»[20]. Вже саме визнання необхідності представницької демократії означає неминучість елітарного правління. Завдання, отже, полягає не у витісненні демократією елітизму, а в їх ефективному поєднанні. Концепції демократичного елітизму є не тільки спробами теоретичного поєднання демократії та елітизму, а й містять цінні рекомендації щодо практичного вирішення цієї проблеми. У відповідних працях Й.Шумпетера, Р.Даля, К.Манхейма, Дж.Сарторі, Т.Дая, Х.Зіглера виокремлено і обґрунтовано найважливіші характеристики еліт та умови функціонування політичної системи необхідні для ефективного поєднання демократії та елітизму. Це,  по-перше, плюралізм політичних еліт, який випливає із політичного плюралізму і поділу влади як одних із найважливіших принципів демократії. По-друге, конкурентність еліт, що дає масам можливість вибору бажаних керівників, без якого також немає демократії. По-третє, якісний склад самої політичної еліти, її відкритість для поповнення найбільш здатними до управління вихідцями з усіх верств суспільства. По-четверте, відповідальність еліт перед масами, наявність в останніх ефективних засобів контролю за діяльністю еліт.

В сучасних умовах політична еліта являє собою невід’ємну, активну, впливову частину соціальної структури суспільства, котра здатна брати на себе провідну, відповідальну, консолідуючу роль у забезпеченні розвитку і стабільності будь-якої соціальної системи[21].

Литература.

1.   Ашин Г.К. Дискуссии о структуре власти и структуре элит в США. // Общественные науки и современность. – 2001. - №1.

2.   Бебик В., Пояркова Т. Занепад демократії, або Новий погляд на демократичну культуру. // Персонал. – 2003. - №3. (стр. 14 – 17).

3.   Грачев М.Н., Мадатов А.С. Демократия: методология исследования, анализ перспектив. - М.: Изд-во «АЛКИГАММА», 2004. – 128 с.

4.   Ирхин Ю.В., Зотов В.Д., Зотова Л.В. Политология: Учебник, М.: Юристъ, 2002. – 511 с.

5.   Кракович Д. У сучасному суспільстві еліта створюється. - 2007. -

6.   Конституція України (із змінами та доп.). – К.: Атіка, 2006. – 64 с.

7.   Нікітін В. Україні потрібна щоденна демократія. // Інформаційний бюлетень Міжнародного центру перспективних досліджень. – 2007. - №7 (354).

8.   Політична філософія: Підручник / Є.М. Суліма, М.А. Шепєлєв, В.В. Кривошеїн, В.Ю. Полянська; За ред. Є.М. Суліми. – К.: Знання, 2006. – 799 с.

9.   Політологія: Навч. посібн. / За ред. проф. Щедрової Г.П. – Луганськ: Видавництво СНУ ім. В.Даля, 2005. – 200 с.

10.            Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенька. – К.: Видавничий центр «Академія», 2003. – 528 с.

11.            Примаков Е. Чем создается демократия. // Независимая Газета. – 24. 08. 2007.

12.            Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2004. – 480 с.

13.            Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.

14.            Ходаківська Л.П. Сутність концепцій демократичного елітизму. // Дослідження світової політики. – 2001. - Вип. 16. - С. 119-124.

15.             Шумпетер Й. Капитализм, социализм, демократия. –

1.    Бебик В., Пояркова Т. Занепад демократії, або Новий погляд на демократичну культуру. // Персонал. – 2003. - №3. – С. 14 – 17.

2.    Конституція України (із змінами та доп.). – К.: Атіка, 2006. – С. 4.

3.    Нікітін В. Україні потрібна щоденна демократія. // Інформаційний бюлетень Міжнародного центру перспективних досліджень. – 2007. - №7 (354).

4.    Примаков Е. Чем создается демократия. // Независимая Газета. – 24. 08. 2007. - (http://www.ng.ru/2007-08-24/).

[5] Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001.  — С. 149.

[6] Грачев М.Н., Мадатов А.С. Демократия: методология исследования, анализ перспектив. - М.: Изд-во «АЛКИГАММА», 2004. – С. 47.

[7] Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенька. – К.: Видавничий центр «Академія», 2003. – С. 296 – 302.

[8] Політична філософія: Підручник / Є.М. Суліма, М.А. Шепєлєв, В.В. Кривошеїн, В.Ю. Полянська; За ред. Є.М. Суліми. – К.: Знання, 2006. – С. 186 – 220.

[9] Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенька. – К.: Видавничий центр «Академія», 2003. – С. 299 – 300.

[10] Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2004.

[11] Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — С. 148 – 167.

[12] Політологія: Навч. посібн. / За ред. проф. Щедрової Г.П. – Луганськ: Видавництво СНУ ім. В.Даля, 2005. – С. 73 – 80.

[13] Ирхин Ю.В., Зотов В.Д., Зотова Л.В. Политология: Учебник, М.: Юристъ, 2002. – С. 240 – 257.

[14] Бебик В., Пояркова Т. Занепад демократії, або Новий погляд на демократичну культуру. // Персонал. – 2003. - №3. (стр. 14 – 17).

[15] Грачев М.Н., Мадатов А.С. Демократия: методология исследования, анализ перспектив. - М.: Изд-во «АЛКИГАММА», 2004. – С. 48 – 50.

[16] Ашин Г.К. Дискуссии о структуре власти и структуре элит в США. // Общественные науки и современность. – 2001. - №1. – С. 90 – 103.

[17] Політологія: Навч. посібн. / За ред. проф. Щедрової Г.П. – Луганськ: Видавництво СНУ ім. В.Даля, 2005. – С. 73 – 79.

[18] Ашин Г.К. Дискуссии о структуре власти и структуре элит в США. // Общественные науки и современность. – 2001. - №1. – С. 90 – 103.

[19] Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2004.

[20] Ирхин Ю.В., Зотов В.Д., Зотова Л.В. Политология: Учебник, М.: Юристъ, 2002. – С. 240 – 257.

[21] Кракович Д. У сучасному суспільстві еліта створюється. - 2007. - (http://www.ji.lviv.ua/n45texts/krakovych.htm).