Навигация
1. Мораль і моральність у суспільстві, моральні цінності,
норми і принципи
Людина завжди живе серед людей. Вона постійно перебуває у певній системі взаємовідносин із подібними до себе, у своїй життєдіяльності спричиняє певні дії стосовно інших людей. Так само, як у виробничій діяльності впливає на навколишній світ. Але, якщо стосовно природного середовища, скажімо у продуктивній діяльності, людина керується доцільністю, прагненням до мети, то у стосунках, власне, з людьми цього, напевне, замало. Тут вступають у дію доцільності між людських стосунків, що не зводяться лише до правил простої доцільності. Вони, насамперед, виражені в поняттях добра і зла.
Відповідність людських дій і вчинків категоріям добра і зла становить основу моральних відносин у суспільстві. Систему усвідомлених норм, традицій, правил поведінки, почуттів та уявлень, що віддзеркалюються через розуміння добра і їла, які є наслідком усього суспільно-історичного досвіду людства, ми і/ називаємо моральною культурою суспільства.
Моральність криється у повсякденному бутті людини, у її буденних вчинках, підсвідомих діях, відчуттях. Вона витворюється непомітно, але завжди реалізується самим людським життям, мірою в ньому добра і зла. Оцінюючи своїх друзів, знайомих, ми оцінюємо їх крізь призму моральності — відповідності їхніх учинків нашому розумінню добра і зла. Ми ніби застосовуємо свій спосіб визначень до повсякденного життя, поділяючи все в ньому на добре і зле, хороше і погане, достойне і негідне.
Як бачимо, моральні судження і поняття задіяні безпосередньо в кожен день нашого життя, у наше мислення і спілкування, у нашу систему цінностей. Але моральність має й іншу сферу буття.
Аналізуючи себе, кожна людина в тій чи іншій формі ставить перед собою питання: чи все мені у цьому світі дозволено? Що дозволено мені в моїх вчинках стосовно інших людей? Чи існує межа в моїх діях стосовно людей, яка б залежала не тільки від обставин чи зовнішньої доцільності? Подібні питання часто стають предметом роздумів письменників. Пам'ятаєте, як запитує себе Раскольніков, герой Ф. М. Достоєвського: «Скотина я тремтяча, чи право маю?»
Чим, зрештою, визначається це «право» або «безправ'я»? Законом? Уявіть собі на хвилинку, що закони та їх охоронці раптом зникли. Чинив би в такому випадку кожен те, що хоче, що вигідне тільки йому? Чи, можливо, знайшлися б люди, яким просто стало б соромно чинити зло? Очевидно, у кожної людини є свій внутрішній закон, який регулює і скеровує її вчинки, стримує від зла, спонукає до добра. Свого часу
Сократ називав це своїм «Демоном», внутрішнім голосом, який розмежовує гідне і негідне, чесне і безчесне. Цей внутрішній моральний закон — те, що люди називають совістю.
Саме совість визначає наші дії стосовно собі подібних як гідні чи негідні, можливі чи неприпустимі. Вона — внутрішній регулятор людських взаємовідносин, який постає основою осередків людської спільноти: сім'ї, нації, суспільства. Совість у людині дорівнює світові: адже відомо, що докори совісті можуть завдати більших тортур, ніж усі жахи світу. Німецький філософ Кант у XVIII столітті писав, що дві речі у світі вражають його найбільше: «Це зоряне небо наді мною та моральний закон у мені».
Совість постає неусвідомленим суддею та внутрішнім регулятором наших учинків з точки зору добра і зла, допустимого і недопустимого у наших діях стосовно людей, природи і світу в цілому.
Як моральна категорія, совість характеризує особистість з точки зору здатності жити в людському середовищі, будувати гармонійні стосунки з іншими людьми. Із цього випливає також, що совість — це особливий вищий рівень внутрішньої самовизначеності особистості. Моральність, як слідування внутрішнім чинникам совісті, передбачає відношення до реально здійснюваного способу життя, до цінностей, мотивів суспільної людини. її можна визначити як цінність цінностей, мотив мотивів.
Моральність виступає і як суспільна культура організації співжиття, і як внутрішній регулятор та особистий суддя індивідуальних вчинків, внутрішній закон дії особистості з точки зору добра і зла.
Із точки зору суспільної свідомості моральність — це сукупність об'єктивних, загальнозначущих, безумовних норм, що визначають відносини між людьми та існують у формі ідеальних орієнтирів, еталонів поведінки. Вона акумулює в собі й моральну свідомість, і моральні відносини в суспільстві.
Якщо моральність притаманна людській природі, то в чому її передумова? Чи має вона свою історію, чи, може, безумовно закладена в структурі нашої свідомості? Чи вона — невід'ємна властивість людської природи, чи, може, наслідок історичного розвитку?
Виникнення й розвиток моралі. Первісне або родове суспільство не знало розгалуженої системи духовного життя, писаних законів, які б регул ю пал 11 суспільні та міжособистісні стосунки. Діями роду керували звичаї та традиції. Напевно, людина із самого початку визначення себе як істоти, що відрізняється від тварин, у своєму прагненні вижити, повинна була утворити певну організацію, яка історично зафіксована як родова організація — за родинними (тобто кровними) зв'язками.
Передумови такої організації існують і в тваринному світі: зграї, стада. Вони базуються на піклуванні про молодняк, на взаємообороні, на спільних способах полювання тощо. Очевидно, що первісних людей також об'єднували турботи про дітей, про збереження роду, що й зумовлювало певні способи та традиції повсякденного спілкування. Вироблення та збереження цих традицій має дуже давню й довготривалу історію: адже первісний період людської історії, за даними сучасної науки, нараховує десятки тисяч років. Поступово творилися норми, які б найдосконаліше
забезпечували самозбереження людського роду, гарантували б мир та злагоду серед членів первісного колективу.
Російський філософ XIX століття Володимир Соловйов вважав, що моральні відносини та стосунки між людьми починаються зі статевих заборон, з обмеження стосунків шлюбу серед членів одного роду. Це підтверджується відкриттям так званої екзогамної структури організації роду в різних племен і народів минулого. Кожен рід ділився, принаймні, на дві фратрії (сім'ї), і вибирати собі шлюбного партнера дозволялося лише з іншої фратрії. Заборона кровозмішування (інцесту) лежить в основі сюжетів багатьох міфів та легенд різних народів. Одним із перших моральних понять постає сором, який перетворював шлюб на таїнство, надавав йому особливого, сакрального значення. Шлюбні заборони встановлювали мир у роді, знімали суперництво чоловіків за жінок, тим самим зміцнюючи рід, надаючи йому переваги в жорстокій боротьбі за існування.
Як і вся суспільна свідомість того часу, екзогамні заборони набували магічного значення, значення табу:
всі члени роду вважалися родичами, крім усього — і через уявне походження від певного тотема (тваринного предка), тому тотем-прародитель, як єднальна ланка роду, зумовлював єдність усіх родичів у єдину тілесність. Тому шлюбні стосунки всередині роду сприймались як святотатственне єднання із самим тотемом.
Таким чином, перші моральні норми виникають у вигляді моральних заборон (табу), які обмежували інстинктивні потяги людей. Звичайно, ці обмеження стосувалися не тільки шлюбних стосунків, а й інших ланок суспільно-родового життя: виготовлення зброї, способів полювання, ритуалів ініціації — перехід юнаків і дівчат у дорослість,— словом, усіх проявів життя первісного колективу. Поступово на їх основі вироблялися традиції, які з дитинства сприймалися новими поколіннями і свято зберігалися як певні елементарні норми та правила людського співжиття.
В історичні часи обмежуюча функція моралі усвідомлювалась у понятті міри. «Знай міру»,— було написано на стіні знаменитого храму Аполлона в Дельфах — святилищі всіх еллінів. Моральні традиції та норми визначали культурні особливості людських спільнот, закріплювалися в міфах, казках, легендах га висловах мудреців давнини. Водночас складалося розуміння людських доброчинностей, які закріплювалися в образах героїв, як зразки для наслідування.
Таким чином формувалися поняття гідної та негідної поведінки в суспільстві, належні взірці ставлення до різних людей: дітей, жінок, слабких і вбогих. Формувалися також норми та звичаї гостинності, поваги до старших, але водночас — і кровної помсти, людських жертвоприношень та інші. Первісна моральність базувалася на ототожненні людиною своєї особи з родом, на поділі людей на «своїх» та «чужих». Виникають поняття честі, хоробрості, доблесті, але водночас щодо ворога (або взагалі чужинця, з яким немає родинних стосунків) традиція допускала вбивство, шахрайство, навіть каннібалізм. «Чужі» не вважалися за людей, на них не поширювалися правила родової моралі, їх ні-стосувалися моральні заборони. 
Риси первісної моралі зберігаються в суспільстві ще довго після переходу на вищі щаблі історичного розвитку навіть і в наш час. Це пояснюється живучістю традицій, які можуть лишатися незмінними й підсвідомо відтворюватися в стереотипних діях людей навіть після того, як уже зникла соціальна основа, на якій вони виникли. Пережитками печерної свідомості неодноразово користувалися «вожді» різних соціальних заворушень, проголошуючи гасла: «Хто не з нами, той проти нас», «Якщо ворог не здається, його знищують», «Кожному ворогові — кулю» і таке інше. Зрозуміло, що до моральності такі первісно-печерні гасла не мають відношення.
У розвитку суспільної свідомості питання моральності та моральної поведінки традиційно були предметом розгляду релігії. Це було закономірно, адже релігійна культура й виникає як не тільки певна форма світогляду, а й як відповідна форма організації людського співжиття. У процесі розвитку моралі дещо відживало, губилося в часі, а те, що витримувало його плин, залишалося у загальнолюдській скарбниці моральних цінностей. Такі цінності та сталі моральні норми людського співжиття концентрувалися насамперед у релігіях: племінних, а далі у національних, котрі вийшли за межі родинно-родових стосунків і звернулися до особистих моральних якостей.
Але справжнім носієм та осередком концентрації загальнолюдських принципів та норм морального життя стали світові релігії, у віровченні яких уперше постає питання про індивідуальну відповідальність людини перед вищим моральним Кононом. Із найбільшою виразністю це демонструє християнство, у якому вищим моральним авторитетом виступає Бог, котрий своєю жертовністю спокутував людські гріхи. Головна теза християнства про спокутувальну жертву Христа набуває морального значення. Якщо практично в усіх інших релігійно-етичних системах головною запорукою дотримання віруючими моральних норм є страх перед Божим гнівом та посмертним покаранням, то цей аспект у християнстві відступає на другий план. Насамперед, головним законом християнства постає любов. Християнського Бога не треба боятися, бо він є Любов. Бог любить людину, доказом чого є мученицька добровільна смерть Сина Божого на хресті в ім'я спасіння людини. Заради спокутування гріхів кожної людини.
І головною вимогою до людини християнство проголошує теж любов. Найперша заповідь християнства: «Люби Господа Бога свойого всім серцем своїм». Здавалось би, абсолютно релігійно характерна вимога. Але християнство вимагає від людини не просто покірності надприродній Істоті, а любові, сприйняття її серцем. Віра переноситься у внутрішній план людини, набуваючи значення морально-смислового відношення. У Біблії дається відповідь, де ж саме шукати Бога. Не в розумі, не у відчутті, а саме у серці своєму. Тобто Бог не зовні, він у нас самих. Тільки треба вміти його віднайти.
Якщо перша заповідь закликає любити Бога, то друга розкриває зміст цієї любові. Любов до Бога здійсненна лише через любов до людей'. «Люби свого ближнього як самого себе». Любов до Бога і людини відразу підносить моральний план людини на вищий щабель — вона постає як уособлення всезагального відношення — любові. Ствердження останньої як найвищої моральної
цінності закладає фундамент розвитку вселюдської моральності, побудованої на принципах рівності й братерства.
Християнство закладає основи розуміння вселюдського характеру моральної особистості. Адже «немає ані елліна, ані іудея... варвара, скіфа, невільника, вільного,— але все та у всьому Христос»,— говориться в Біблії.
Важливою рисою християнської моральності є проголошення свободи волі людини у прагненні моралі. Тільки через власне серце, власне внутрішнє прагнення людина спроможна досягти добра й любові, тільки через власне творення добра відбувається моральне вдосконалення особи. Християнські положення закликають до терпимості, всепрощення, милосердя, свободолюбства. Але основним закликом лунає прагнення до духовного. Визнаючи пріоритет «царства Небесного» над земним, християнин тим самим прагне духовних цінностей культури, залучається до них — адже головною умовою Христової віри є саме внутрішнє сприйняття моральних заповідей, вільна творча духовна праця (праця душі), спрямована до вищих смислів буття. Священні тексти християнства, що містять цілу скарбницю моральних роздумів та настанов, були визначним кроком уперед в духовно-моральному розвитку.
Звичайно, слід відрізняти моральне вчення християнської релігії від духовно-практичної діяльності та вимог до поведінки людей у практиці релігійних організацій християнства — церков. Всупереч виголошеним у Біблії принципам, церкви переслідували інакомислячих, спалювали єретиків, освячували хрестові походи, війни. Проголошення вищих моральних принципів не означає їх автоматичного сприйняття, адже за проголошеними принципами добра завжди може приховуватися найчорніше зло, що полюбляє надягати маски.
Загальнолюдські моральні цінності та історичні форми моралі. Мораль має свій розвиток в історії. На кожному історичному щаблі виробляються певні сталі системи принципів поведінки та системи норм співжиття, котрі вважаються для даної доби обов'язковими, або ж допустимими. Так, для рабовласника цілком природним було мати рабів і відповідно до них ставитись, для феодала — користуватися правом першої шлюбної ночі для підприємця доби «дикого капіталізму» — експлуатувати працю дітей тощо. Тому, здавалось би, праві ті, хто стверджує, ніби кожне суспільство виробляє свої моральні норми, що мораль взагалі визначається становими чи класовими інтересами, що моральним є те, що «вигідно» з точки зору пануючої соціальної сили.
Добро і зло — абсолютні виміри вселюдської духовної культури. За всіх часів вважалося аморальним вбивати, красти, зраджувати, ставитись без пошани до батьків тощо. Моральність, як загальнолюдське явище, завжди зберігалась у скарбниці народної мудрості та провіщалась у проповідях духовних пророків усупереч сталим нормам та традиціям, які визначали груповий інтерес та користь. Конкретна «мораль» будь-якої групи має частковий характер, визначає правила поведінки у певних, конкретно визначених верствах людських. Так, наприклад, «злодійський закон», є «правила політичної гри», (морально-кастові традиції (в Індії), є «китайські церемонії» як правила етикету та поведінки тощо. Все це не є моральністю.
Моральність постає як узагальнення та усуспільнення інваріантних вимог до людини, які випливають із духовно-культурного надбання, із самої природи людини. Мораль безпосередньо пов'язана з таким явищем, такою якістю особистості, як духовність.
Похожие работы
... кількість робочих місць, та незначний обсяг пенсійних виплат за віком, тиснуть на свідомість, та впливають на поведінку людей. Це має велике значення на становлення та теоретичні аспекти ділових взаємовідносин саме в апараті управління. Тому, перше місце, на нашу думку, займає саме вплив особистісної характеристики керівника (групи, підрозділу, відділу і т. інш.). У зв’язку з цим, ми вважаємо, ...
... впливу на загальне становище в країні. Права Президента, що закріплені низкою інших пунктів ст. 106 Конституції, за своєю правовою природою також є елементами механізму взаємовідносин законодавчої та виконавчої гілок влади. До них слід віднести такі права Президента: призначати всеукраїнський референдум щодо змін Конституції (п. 6); призначати позачергові вибори до Верховної Ради України (п. 7); ...
... іальну ситуацію розвитку даних підлітків, при якій вони виявляються поза сферою позитивного впливу найважливіших чинників формування особистості. Розділ 2. Практичне дослідження особливостей взаємовідносин учнів підліткового віку 2.1 Методичні рекомендації до проведення дослідження Дослідження міжособистісних відносин було проведено в класному колективі підлітків за допомогою методик: ...
... дискусії особливо велике значення набуває навчання формуванню адекватного уявлення про той чи інший аспект сімейного життя, де важливу роль відіграє корекція тих особливостей взаємовідносин членів сім’ї, котрі перешкоджають цьому. В практиці сімейної психокорекції нерідко доводиться спостерігати парадоксальне явище: при роздільній роботі з членами сім’ї всі вони з допомогою психолога приходять до ...
0 комментариев