Особливості розвитку психології релігії у Росії та Україні

3. Особливості розвитку психології релігії у Росії та Україні

Становлення психології релігії в Росії та Україні відбувалося під впливом західноєвропейської традиції. Кінець XIX — початок XX ст. ознаменувалися своєрідним релігійним ренесансом. З одного боку, спостерігається акцентування інтелектуальних інтересів російського суспільства на релігійній містиці та окультизмі, актуалізуються релігійні пошуки в межах розуму (релігія Боголюдини). З іншого боку, це був час розгрому спекулятивних та метафізичних систем. Сучасними науковими та істинними вважалися такі погляди, які проповідували і пропагували культ експерименту та факту, а також пов'язували себе з тією чи іншою формою природничо-наукової орієнтації. Відповідно, і становлення психології релігії в Росії та Україні розгорталося в напрямах психологічної та релігійно-філософської і богословської тематики, природничо-наукових досліджень. Представники природничо-наукових досліджень тяжіли до емпіричних методів спостереження за явищами релігійного життя.

Вчені висловлювали думки, що потрібно зупинити ті дослідження, котрі проводяться поза експериментом, відкидали попередні напрацювання у психології. Проти такого підходу виступив Г. Челпанов. Він зазначав: "Психолог, що проводить експеримент, не знищує самоспостереження, а тільки розширює його. Завдяки експерименту збільшує кількість зібраних ним фактів, самі факти він елімінує від випадковостей. Але ж в експерименті дослідника розширюється і збільшується те ж саме самоспостереження, що виступало основою попередньої психології" [21,с. 29].

Міркування богословів та релігійних філософів наближались до психологічних концепцій "релігійного інстинкту" , поширених наприкінці XIX — на початку XX ст. В основі розуміння релігії вони вбачали психічні переживання віруючих, вважаючи, що будь-яка душа — "християнська", бо їй притаманне вроджене тяжіння до свого творця, до Бога, до Абсолюту, тобто ідея Бога притаманна людській свідомості, яка безпосередньо "відчуває і переживає" Божу присутність.

На процес становлення психології релігії значно вплинули перекладені російською мовою книги В. Джемса "Різноманітність релігійного досвіду" (1910р.), "Прагматизм" (1910р.), Р. дела Грассері "Психологія релігій" (1901р.), Т. Флурнуа "Принципи релігійної психології" (1913р.).

Пошуки відповіді на питання про істинність релігійного досвіду в суб'єктивно-психологічній сфері призвели до обґрунтування його інтимного характеру. Багато мислителів підкреслювали залежність релігійного досвіду від індивідуальних особливостей особистості, розуміючи його в дусі інтроспекціонізму.

Розглядаючи становлення психології релігії, потрібно враховувати, що в той час у Росії та Україні швидко поширювався марксизм. На думку К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, релігія відображає той аспект соціального буття, у якому присутній момент залежності людей від умов їхнього життя. Вона є ілюзорно-компенсуючим механізмом переважно у сфері соціально-економічного буття, яке детермінує всі інші прояви життєдіяльності людини. Отже, значно меншого значення класики марксизму-ленінізму надавали психологічному зрізу релігії, тим більше, що релігійна свідомість ними ідентифікувалася з ілюзорно-відображаючим об'єктом. Ця обставина значною мірою визначила подальший розвиток вчення про релігійну свідомість: прихильники войовничого атеїзму відмежувалися від психології релігії, оголосивши її буржуазною наукою.

Гостра дискусія щодо тлумачення релігійних феноменів розгорнулася на Міжнародному конгресі із психології в Женеві (1909 p.): психологічна, біологічна, теологічна, містична, психопатологічна, матеріалістична точки зору висувались одна за одною. У результаті суперечок дійшли висновку, "що релігійні переживання є фактом психологічного досвіду і повинні бути розглянуті в психології тільки з психологічної, а не метафізичної точки зору..." [6, с. 668].

Дослідження релігії переміщуються у практичну площину, вона стає невід'ємним атрибутом філософських пошуків смислу життя, призначення людини. Це вимагало досліджень глибинних запитів людської душі, з'ясування її філософських, психологічних підвалин, співвіднесення з граничними можливостями буття. Показовою щодо цього є російська релігійна філософія кінця XIX — початку XX ст. як яскравий вияв релігійної психології.

Розвиток психології релігії в Росії неможливо зрозуміти без релігійної психології в житті і дії, яку презентували Л. Толстой та Ф. Достоєвський. Толстой вважав, що лише в християнстві людина досягає того морально-етичного злету, який піднімає її над буденністю і наповнює життя повноцінним смислом. Як не може людина жити без серця, так не може вона жити без релігії. Релігія є глибоко психологічним ставленням до світу. "Сповідь" Л. Толстого — неперевершений зразок пробудження, воскресіння морально-етичних підвалин духу.

Психологічний зріз релігійності представлений у творах Ф. Достоєвського. Один із засновників журналу "Питання філософії та психології" (1889р.) М. Грот підкреслював, що саме Ф. Достоєвський є шукачем "іскри Божої" в людях. Однак геніальний знавець людської психології все-таки сумнівався в доброму началі людини. Для того щоб приборкати безмірний егоїзм, ненаситну жадобу до збагачення, задоволення чуттєвих потреб, для поступового оновлення, переродження людини потрібна релігія. Не можна стати людиною без свідомого самовдосконалення, без постійної "вичинки" самого себе. Ф. Достоєвський був впевнений, що релігія — єдина форма людського знання, яка відкриває перед людиною необмежені простори трансцендентного, дає надію на безсмертя. Лише усвідомивши факт свого безсмертя, людина може усвідомити відповідальність за всіх і за все в світі. Саме в цьому полягає сенс життя.

Ідеї Ф. Достоєвського слугували життєвим джерелом для плеяди російських мислителів: В. Соловйова, М. Бердяева, С. Франка, Д. Мережковського та ін. Російська релігійна філософія — унікальне явище в історії людської думки. Філософ М. Полторацький (1921 —1990р.р.) виділяє чотири етапи її розвитку [15, с. 127]:

1) 30-ті — 40-ві роки, середина XIX ст. (А. Хомяков, І. Кіреєвський);

2) остання чверть XIX ст. (Вол. Соловйов, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, К. Леонтьев та ін.). Саме тоді Вол. Соловйов створив першу в історії російської думки філософську систему;

3) кінець XIX ст. і початок XX ст. (В. Розанов, Д. Ме-режковський, Л. Шестов, С. Булгаков, М. Бердяев, С. Франк та ін.);

4) 10—20-ті роки XX ст. Після революції 1917 р. багато релігійних мислителів залишили Росію (П. Струве, Л. Шестов, В. Зеньковський, Д. Мережковський). У 1922 р. були вислані М. Бердяев, С. Франк, М. Лоський, Б. Вишеславцев.

В Україні релігійну філософію репрезентували викладачі університетів і духовних академій, зокрема І. Скворцов, В. Карпов, П. Кудрявцев, О. Новицький, Й. Міхневич, П. Авсенєв, С. Гогоцький, П. Ліницький, Д. Богдашев-ський, П. Юркевич. У своїх працях вони підкреслювали, що відповіді на суто екзистенційні питання потрібно шукати в релігійній сфері, оскільки саме в ній людина виходить за межі свого Я, розширює власне почуття безконечності у прагненні до недосяжної досконалості. Так, П. Кудрявцев відзначав, що якщо в момент поклоніння перед Абсолютним людина ніби втрачає особисті якості, то в процесі служіння Абсолютному вона знову знаходить себе. Релігія, як вважали представники київської релігійно-філософської школи, встановлює зв'язок між розумом і серцем людини.

Представником релігійної філософії був Памфіл Юркевич (1826—1874р.р.), який знову актуалізував проблему "філософії серця". Серце для філософа — основа й носій усіх фізичних, душевних і духовних сил людини, джерело її глибинного внутрішнього світу. Воно надає людині універсального характеру, що стає виявом унікальної духовності кожної людини. Пошук істини, добра увінчується успіхом лише зусиллям щирої душі та серця. Воно постає не лише носієм тілесних сил людини, а й центром її духовної діяльності. На думку П. Юркевича, навіть знання можуть трансформуватись у переконання лише в тому разі, коли вони пропущені через серця.

До початку 30-х років XIX ст. психологія майже зовсім не викладалась у Київській духовній академії, що негативно впливало на філософську освіту студентів. І лише згодом П. Авсенєв намагався компенсувати цей недолік, "збудивши в студентів Академії живий інтерес до науки про душу людську, і заслужив багаторічною і плодотворною педагогічною діяльністю своєю добру і визнану пам'ять Академії як засновник психології в Київській академії" [11, с. 111]. Саме П. Авсенєв більше любив мислити серцем, ніж головою, більше надавав перевагу почуттям і уяві, ніж здоровому глузду. Із давніх психологічних теорій його цікавили, перш за все, етико-релігійні ідеї Платона, містико-релігійні споглядання Плотіна, з благоговінням він ставився до творів Макарія Єгипетського, Ісаака Сіріна. їх ідеї відобразилися у його праці "Вступ у психологію". П. Авсенєв зазначав, що людина рано чи пізно прагне вивчити саму себе. Зустрічаючись всередині себе з собою, людина неминуче ставить питання: "Що являє собою Я?". Тому наука, яка прагне пояснити нам облаштування і життя душі, щоб привести людину до істинного самопізнання, і є психологією [11, с. 2]. Душа ж не тільки має здатність до чутливості і розмислів, а й діяльно прагне через всі перешкоди до свого найвищого і безкінечного добра — Бога.

Вивчаючи основні складові людини, П. Авсенєв звертає увагу на тіло, наше Я як внутрішнє начало життя і діяльності. "Це наше я є те, що ми називаємо в поєднанні з тілом душею, а в чистій і власній його природі — духом" [11, с. 39]. І у глибині нашої душі, в почутті істини, краси і добра ми розрізняємо зовнішнє навіювання і сприймаючий орган — серце. Зовнішнє навіювання свідчить про буття безначальної причини світу, про буття верховного блага, що називається Божественним. Ми відчуваємо Його духовно — частково внутрішнім, частково зовнішнім почуттям. Людину ж П. Авсенєв розглядає "як живий союз тварі з Творцем" [11, с. 39], як висхідний її потяг до Творця і низхідну любов Творця до неї.

У розвитку психології релігії у вітчизняній традиції важливу роль відіграв ректор Київської духовної академії Інокентій (в миру — І. О. Борисов) (1800—1857р.р.), друг першого ректора Київського університету М. Максимовича, який намагався зблизити діячів університету та академії.

Життя Інокентія — яскравий приклад актуалізації релігійної психології, самовідданого служіння Богові й ближнім. Це не лише духовне сходження в тиші усамітненої монастирської келії. Він постійно знаходився у діалогічному спілкуванні з Богом і людьми. Його проповідницьке слово немов ішло з душі, полонило серця слухачів. Дар слова в Інокентія був надзвичайним, а сила його впливу була схожа на силу і глибину слова Іоанна Златоуста. Скрізь, до чого Інокентій був причетний, він залишав сліди свого могутнього духу. Силою слова він запалював серця вихованців. З його душі, як із життєдайного джерела християнської мудрості, текли ріки, які розносили благодатне вчення. Проповідуючи, Інокентій серцем осягав одкровення істини в їх небесній чистоті, божественній величі і благодатній силі.

У лекціях з богослов'я Інокентій релігію визначає як віру в союз всього видимого з невидимим. Для сприйняття релігії необхідно мати вроджену здатність серця, тобто буття Бога людина відчуває серцем. Інокентій наголошує, що людина зустрічається з Богом при першому пробудженні свідомості. Сенс людського існування святитель вбачав в уподібненні Богу. Віра виступає найважливішим рушієм людського знання і вдосконалення. Найбільш адекватно, як зазначає Інокентій, релігію виражає теза Лактанція про неї як про союз між Богом і людиною. Бл. Августин поглиблює цей вислів, стверджуючи, що релігія возз'єднує, відтворює союз між двома роз'єднаними істотами. Людина піднімається до Бога вірою, надією і любов'ю, а Бог низходить до людини у творінні.

Релігія є взаємовідношенням людини і Бога. їй властиві всезагальність, оскільки вона є необхідним елементом людського буття; різноманітність, хоча усі народи погоджуються, що існує вища Істота — початок і кінець всіх речей, однак вони різняться у своїх поняттях про цю істоту. Підсумовуючи, Інокентій визначає релігію так: "релігія є вірою в союз всього видимого з невидимим і в залежність людини і світу від Істоти щонайвищої, поєднаною з твердою надією перейти після смерті в кращий світ для поєднання з Богом" [12, с. 7]. Зовнішня природа може лише спонукати людину до релігії; релігія повинна знаходитись в серці людини, тобто вона є вродженою здатністю серця. Людина поєднує в собі розумну сторону — пізнавальні сили, діяльну сферу — волю і чуттєву сторону — сферу почуттів. Ці сили пов'язують людину з Богом. Розум — сила, що прагне до істини, Бога. Утративши Бога, він втрачає істину; вся його сфера стає сферою логічних примар. Волю Інокентій визначає як обмежену силу діяльності, що спрямована в безмежність. Ідеал її законів і мети — у Богові. Якщо немає Бога, то наша воля є лише жалюгідною здатністю. Почуття — здатність відрізняти приємне від неприємного. Отже, розум пов'язує людину з Богом, прагненням до істини, воля — зі святістю, а почуття — з прагненням до досконалої насолоди. Тому "релігія є гармонією між істиною, доброчинністю і насолодою" [12, с. 30].

Добре впливає на людину навернення, що здійснюється Богом через Ісуса Христа і Св. Духа. Воно оновлює людину — розум, почуття, волю. Інокентій висловлює думку про те, що релігія — це ідея. Тому людина без неї є чимось незакінченим, недовершеним.

Антропологічні ідеї київської академічної філософії стали фундаментом психології і релігієзнавства, які виявилися у смисложиттєвих вимірах релігії.

Олександр Введенський (1856—1925р.р.) у книгах "Умови дозволеності віри в смисл життя" (1896р.), "Психологія без будь-якої метафізики" (1917р.), "Доля віри в Бога в боротьбі з атеїзмом" (1922р.) розглядає проблеми віри у взаємозв'язку із сенсом життя. Психологічно людина може повірити в осмисленість життя тільки в тому разі, коли сенс його буде не в самому житті, а за його межами. А ця умова вимагає віри в особисте безсмертя. Постулат безсмертя душі необхідний для нашої душі, щоб вона відгукнулася на духовний поклик у вирішенні проблеми сенсу людського існування. Якщо немає віри та переконаності, що душа безсмертна, тоді питання втрачає смисл. Тому Введенський не погоджується з М. Карєєвим, істориком, філософом, представником ліберально-народницької соціології, для якого проблема сенсу життя перебуває у межах власного існування. Натомість Введенський зауважує, що, вбачаючи сенс життя за межами людського життя, ми залучаємо людину до Вічного, Божественного. Отже, мислитель виводить проблему людини за межі земного існування, тлумачить її призначення набагато глибше; навіть віра, він вважає, виводить її за ці межі.

Василь Розанов (1856—1919р.р.) духовну силу християнства вбачає в орієнтації на вічні, безумовні цінності. Релігія стверджує вічність людського духу, створює духовний фундамент людського існування, включає в процес життя людини глибокі духовні структури. У межах релігії, за В. Розановим, дух людини тлумачиться як великий замисел. Історія є спробою здійснення цього замислу. Тільки релігійна свідомість тримає людський дух у стані гармонії та рівноваги. На думку В. Розанова, саме релігійна віра слугує своєрідним каталізатором духовної культури людини. Тому змінити світ може тільки змінена людина, що має тверді релігійні переконання.

Значне місце у філософії Розанова посідає поняття радості. Це поняття притаманне християнству, зокрема православ'ю. Душа повинна розчулитись і зрадіти: тоді "веселість духовна" наповнить душу почуттям гармонії та умиротворення.

Вирішення проблеми сенсу життя князю Євгену Трубецькому (1863—1920р.р.) вбачається у межах християнської свідомості. Проте потрібно знайти шляхи єднання людського та божественного. На його думку, зразком такого єднання є давньоруський іконопис. Відтак, сутність єдиного сенсу, який пронизує все земне і небесне, полягає в синтезі земного та божественного, який випробовується хрестом.

Основною проблемою філософії В. Соловйов вважав "обоження" людини. У цьому сенсі релігія духовно допомагає людині, але перетворюватись вона повинна сама. В. Соловйов переконаний, що потрібно обожнити світ, поширити на нього Божу любов. При цьому світ повинен бути пронизаний софійним началом. Всеєдність і софійність — ті начала, на яких ґрунтується концепція боголюбства В. Соловйова. Філософ немовби прагне розширити межі православ'я, вимагаючи здійснення ідеї всеєдності шляхом подолання розпорошеності, розірваності. Однак втілити ідею боголюбства в життя надзвичайно важко. Адже земне життя перешкоджає втіленню ідеалу. Зазвичай ми спостерігаємо втілення ідолів. У цьому разі інтерес В. Соловйова полягав у сприянні здійсненню вселюдського ідеалу. При цьому він розмежовував власне релігію та релігійність. Водночас з фіксацією реальністю особистісних уподобань релігія формує "центр духовного тяжіння". Оскільки людина створена за образом та подобою Божою, вона, як зазначає В. Соловйов, духовно-тілесно перетворюється на засадах любові.

Семен Франк (1877—1950р.р.) зазначає, що емпірична психологія, яка офіційно трактувалась як визнане філософське вчення про людське життя, стала, по суті, "психологією без душі", з якої вихолощений живий, цілісний внутрішній світ людини. Франк переконаний, що лише філософська психологія як "філософія душі" заслуговує на назву "психологія". А для того щоб пізнавати людську душу, потрібно мати релігійну свідомість. "Лише релігійна людина здатна мати справжню живу самосвідомість, відчувати в собі "душу живу"; чи, мабуть, краще сказати: релігійність і самосвідомість в цьому сенсі є, власне, одне й те ж" [440, с. 425 ].

Поза сумнівом, "найпсихологічнішим" філософом у російській релігійній філософії початку XX ст. є Микола Бердяев (1874—1948р.р.). У центр своєї філософської системи він ставить людину. "В людині схована загадка пізнання і загадка буття. Саме людина і є тією загадковою у світі істотою, із світу непояснювального, через який тільки і можливий прорив до самого буття" [2, с. 28]. Розглядаючи глибинні пласти самосвідомості, філософ вважає, що саме совість є тією глибиною людського духу, де людина стикається з Богом, де вона отримує звістку від Бога, чує його голос. Тому М. Бердяев навіть пропонує написати критику чистої совісті. Філософ вірить у співробітництво Бога і людини, в боголюбство, розумінню якого він навчився у В. Соловйова. Царство Боже — це кінцевий ідеал, але воно вибудовується не тільки Богом, а й зусиллями людини. Згідно з ним, Бог поділяє долю свого творіння.

Підкреслюючи, що релігію можна розглядати з різних точок зору, філософ вказує, що її таємницю можна зрозуміти лише релігійно, тобто "... суб'єкт повинен переживати релігійні цінності" [1, с. 7], в протилежному разі — релігійний об'єкт виступає як мертвий та пустий. Відтак вихолощується жива релігійність суб'єкта. Проте релігія не повинна зводитись лише до релігійності, суб'єктно-психологічного стану. її дослідження повинне включати і онтологічний аспект як об'єктивно-реальний, де яскраво виражене містичне поєднання людського та Божественного. М. Бердяев зазначає, що релігія включає в себе містичний елемент, зауважуючи, що лише "прозріваюча містика стає релігією" [1, с. 16], тобто та містика, в якій здійснюється рух, прозріння, що увінчується шуканням сенсу. Тому в релігії осягається та випробовується як особистий, так і світовий сенс життя. Відтак, "історія світових релігій є поступове, часткове відкриття, одкровення світового сенсу під різними образами та аспектами" [1, с. 18].

Святоотцівська ідея про містику як результат поєднання людського та Божественного через багато століть виявляється у розмислах М. Бердяева, для якого містика — "об'єктивний стан природи людської і природи світу... " [1, с. 9]. В іншому разі містика перетворюється на містифікацію. Отже, згідно з М. Бердяєвим, містика — це буттєва даність, онтологічно вкорінена в царину суб'єктивного. Кожна людина потенційно є містиком, однак містичний досвід переживають не всі, оскільки в багатьох людей їх психологічний суб'єктивний стан не розгортається далі благоговіння. Якщо ж благоговіння як суб'єктивно-психологічний стан співвідноситься з абсолютною реальністю, тобто з Божеством, тоді ми маємо справу з містичним досвідом. Релігія як об'єктивно-вселенське є найбільш інтимним, найбільш індивідуальним нашим станом, "релігія починається там, де психічний, індивідуальний стан переходить в транс-психічний, надіндивідуальний, де суб'єктивність розвивається, зливаючись з вселенською об'єктивністю" [1, с. 45].

Як зазначав М. Бердяев, "в традиційних теологічних побудовах найбільш незрозумілою залишається психологія Бога" [2, с. 41]. Адже зазвичай теологія завжди вибудовувалася з точки зору психології людини. "Чи можна сказати, що Богу не притаманне духовне життя, різноманітні психологічні стани?" — ставить запитання філософ. І доходить висновку, що розуміння Бога як чистого акту без різноманітних актуалізацій не є біблейським. На його думку, біблейський Бог втілює драматизм будь-якого життя, в ньому екзотерично розгортається афективне й емоційне життя.

Перебуваючи в еміграції, в "російському розсіянні", М. Бердяев своїми працями сприяв пізнанню духовних вимірів людської душі. Він редагував філософсько-релігійний журнал "Шлях", який друкувався в Парижі з 1925 до 1940 року. "Шлях думки входить у шлях життя" — основна ідея всіх випусків журналу. Нині актуальною є думка М. Бердяева про те, що будувати суспільні та політичні плани, ігноруючи народну психологію, не враховуючи її духовної, релігійної орієнтації, є утопією.

Ідею боголюбства особливо відстоювали представники російської релігійної філософії. У XX ст. вони зіткнулися із "тваринним" началом людини. Це зумовили як особисті трагедії, так і революційні катаклізми, спостереження зародження соціально-антропологічного типу людини, який асоціюється з поняттями "манкуртності" і "шариковості". Представники цієї релігії вірили, що в людині закладене Божественне начало, яке рано чи пізно проявиться.

Ідея сенсу життя червоною ниткою проходить крізь всю релігійну філософію. І хоча в різних авторів вона набувала певного смислового забарвлення, однак завжди зберігався її глибинний зміст. Цей зміст притаманний не лише релігійній тематиці, у ньому закріплено такий тип філософського самоусвідомлення, який синтезує як світовідчуття, так і світорозуміння людини, вихід її за межі суто особистісного та прилучення до царини Божественного. Відсвічуючи ремінісценціями Платона, неоплатонізму, святоотцівської думки, релігійна філософія вирізняється, перш за все, самобутнім осмисленням релігії, її екзистенційними вимірами. У ній релігія є сенсоформуючим та сен-софундуючим чинником людини та світу, тим зрізом, де релігійна психологія найрельєфніше набуває філософської забарвленості.

Разом з екзистенційно-філософськими, богословськими вимірами людського буття, його релігійністю в цю сферу входить і природничо-наукова думка. В той самий час в Німеччині розроблялось вчення про фізико-хімічні основи життя, в Англії — закони еволюції, в Росії та Україні формувалась наука про поведінку, яку вивчали Г. Челпанов, І. Сеченов, І. Павлов, О. Ухтомський, В. Бехтерев та ін.

Філософ і психолог Георгій Челпанов (1862—1936р.р.) у 1892—1906 pp. працював професором філософії і психології в Київському університеті, вів психологічний семінар, заснував першу в Російській імперії психологічну лабораторію (1897р.). Також він був професором психології Московського університету, заснував перший у Росії Інститут психології (1912р.), лабораторне обладнання якого було кращим у світі. Основна ідея психологічної концепції Г. Челпанова — теорія емпіричного паралелізму "душі і тіла", яка ґрунтувалася на психофізичному паралелізмі В. Вундта. У своїх працях "Мозок і душа" (1890р.), "Вступ в експериментальну психологію" (1915р.), "Психологія і марксизм" (1925р.) Г. Челпанов назвав самоспостереження єдиним джерелом пізнання психічних явищ, відводячи експерименту лише додаткову роль. Дієвим методом вивчення релігії він вважав "самоспоглядання" або "самозаглиблення" людини у свій внутрішній світ, тобто релігійність розглядав як явище індивідуально-психологічне. Як і М. Грот, Г. Челпанов у релігійному почутті вбачав вроджену властивість психіки людини.

У Росії засновником природничо-наукового напряму психології був Іван Сеченов (1829—1905р.р.). Його рефлекторна теорія психічної діяльності визначила шляхи вивчення психічних явищ. Вчений започаткував експериментальні фізіологічні дослідження центральної нервової системи, зокрема головного мозку. У працях "Рефлекси головного мозку" (1863р.), "Кому і як розробляти психологію" (1873р.) І. Сеченов заклав основи рефлекторної теорії психічної діяльності тварин і людини. Це відбувалося тоді, коли починали розмежовувати філософію і психологію. Вчений запропонував свій проект створення об'єктивної психології, будучи переконаним у наукових можливостях об'єктивного методу. Сеченов вперше створив план побудови психології як об'єктивної науки.

Працюючи в Парижі, відкрив так зване центральне гальмування, з яким були пов'язані перетворення і в фізіології, і у вченні про поведінку, і у психології. Згідно з І. Сєченовим, здатність сприймати зовнішні впливи у вигляді уявлень (зорових, слухових та ін.) набувається з досвідом на зразок рефлексів. Схема психічного збігається зі схемою рефлексу: психічний процес виходить із зовнішньої дії, продовжується центральною нервовою діяльністю і закінчується відповідною діяльністю — рухом, вчинком, мовою. Отже, відкриття центрального гальмування не тільки пояснило процес формування вольової особистості, а й розкрило таємницю перетворення зовнішнього на внутрішнє. Згодом ідея інтеріоризації стала ключовою у дослідженнях Жане, Фройда та ін.

Вчення І. Сеченова про рефлекторний характер психічної діяльності розвинув Іван Павлов (1849—1936р.р.). За працю "Лекції про роботу основних травних залоз" (1897р.) йому в 1904 р. було присуджено Нобелівську премію. На основі багаторічної праці І. Павлов дійшов висновку, що, крім вроджених (безумовних) рефлексів, у тварин у процесі онтогенезу виробляються індивідуально-пристосувальні реакції — умовні рефлекси. Це стало основою фізіології вищої нервової діяльності. І. Павлов вважав, що потрібно розмежовувати сигнали, що регулюють поведінку на рівні першої сигнальної системи (еквівалентами якої виступають чуттєві образи), і сигнали, що є елементами мовної діяльності (друга сигнальна система). Аналіз і синтез чуттєвих образів формують поняття.

Дослідження праць 3. Фройда спонукало І. Павлова до вивчення неврозів. Вчення про рефлекси І. Павлов "приміряв" і щодо соціальних явищ, особливо зацікавлений енергією мотиву. Вчений розробив об'єктивний експериментальний метод вивчення складної роботи вищих відділів головного мозку. За допомогою цього методу він уперше встановив основні закономірності психічної діяльності, що сприяло розумінню таких своєрідних її проявів, як гіпноз і навіювання.

Релігійний екстаз І. Павлов розглядав як своєрідний випадок самонавіювання, у результаті якого християнські мученики не тільки терпляче переносили тортури, а й з радістю приймали смерть заради вічного життя в раю. Вчений вважав, що переносити тортури фанатикам допомагала втрата чутливості до больових подразників, оскільки у цьому разі сила навіювання та самонавіювання усуває спротив організму фізіологічному знищенню. Особливо сила навіювання зростає під час гіпнозу. Однак в гіпнотичному стані не вся кора головного мозку загальмована; залишаються "неураженими" деякі ділянки, через які здійснюється зв'язок гіпнотизуючого з гіпнотизером.

Підводячи підсумки свого 35-річного досвіду, І. Павлов зауважував, що він відчуває велику радість від того, що йому і його співробітникам вдалось внести у природничо-наукові дослідження замість "половинного весь цілісний організм".

Тісно пов'язані з працями І. Павлова дослідження Олексія Ухтомського (1875—1942р.р.), зокрема "Домінанта як робочий принцип нервових центрів" (1923р.). Під домінантою вчений розумів пануючу ділянку збудження у корі головного мозку, яка значною мірою визначає характер поточних реакцій центрів на певний момент. Ця ділянка, по-перше, накопичує імпульси, що йдуть у нервову систему, по-друге — одночасно пригнічує активність інших центрів, які ніби віддають свою енергію пануючому центру, тобто домінанті. По суті, у психологічному зрізі домінанта — мотиваційний потенціал поведінки. Завдяки механізмам домінанти, як зазначав О. Ухтомський, можна пояснити такі психічні акти, як увага, предметний характер мислення, а в інертності пануючого збудження він вбачав джерело упереджених переконань, нав'язливих образів — галюцинацій. На думку О. Ухтомського, будь-який індивідуалізований психічний зміст, який можна викликати в собі, є залишковим від пережитої колись домінанти.

Важливе значення має концепція установки Дмитра Узнадзе (1887—1950р.р.). Розглядаючи установку як своєрідний позасвідомий стан суб'єкта, який передує діяльності, учений доходить висновку, що свідомий рівень психіки не вичерпує собою психіки взагалі. На основі численних експериментальних досліджень Д. Узнадзе переконався, наскільки сильний вплив справляють на людину неусвідомлені нею установки, навіяні під час гіпнотичного сну. Цей стан як позасвідомий психічний процес пов'язаний з навіюванням. По суті, психологічна установка є готовністю сприйняти навіювання. Отже, чим більше виражена установка, тим вища навіюваність людини. У цьому сенсі установка зближається з поняттям віри. Чим сильніша віра, тим інтенсивнішою є її дія на психічний та емоційний стани людини.

У напрямі об'єктивності у психології розвивалась діяльність Володимира Бехтерева (1857—1927р.р.) — клініциста, психіатра, невропатолога і психолога. Психологією він почав займатися після неврології і психіатрії, у сфері яких працював після закінчення Медико-хірургічної академії в Петербурзі і закордонного відрядження у клініках Німеччини, Австрії і Франції в Казанському університеті. Тут у 1885 р. вчений заснував першу психофізичну лабораторію для наукових досліджень в галузі анатомії, фізіології і експериментальної психології. У 1893 р. В. Бехтерев переїхав до Петербурга, очоливши кафедру нервових і душевних хвороб у Військово-медичній академії. Згодом він організував психоневрологічний і антиалкогольний інститути.

Розробляючи об'єктивну психологію, В. Бехтерев визнавав і суб'єктивні методи дослідження психіки. Учений наполягав на соціальній детермінації розвитку людини, на необхідності вивчення цілісної реакції організму. В. Бехтерев розглядав особистість як інтегративне ціле, він, як і 3. Фройд, відзначав, що під час сну чи гіпнозу домінуючу роль виконують несвідомі мотиви.

Учений і його послідовники вели науково-дослідну роботу, у якій відображались як теоретичні, так і практичні пошуки стосовно дослідження гіпнозу і навіювання. Під час лікування алкоголізму Бехтерев застосовував розроблену ним методику колективної гіпнотерапії наркоманів. Він зазначав, що багато різноманітних чудодійних зцілень здійснюються через навіювання, самонавіювання і гіпноз. На противагу різним шарлатанам, які обіцяли навчити розвивати у собі чудодійні здібності, В. Бехтерев пропагував науковий погляд на гіпноз. Він вважав гіпноз своєрідною видозміною нормального сну. Головну його відмінність від природного сну визначав у тому, що гіпноз є штучно викликаним явищем за допомогою прийомів гіпнотизера, зокрема словесного навіювання.

Перші свідчення про ознайомлення людини з гіпнозом містяться в індійському епосі "Махабхараті" (X—VIII ст. до н. е.), де описується гіпнотичний стан, коли одна людина, пильно дивлячись в очі іншій, навіювала їй певну думку чи бажання. Населення Європи на початку XVIII ст. вражали мандрівні індійські факіри своєю нечутливістю до болю, вмінням затримувати дихання та серцебиття тощо.

Перші спроби пояснити незвичайні явища, які пізніше назвали гіпнотичними, належать німецькому лікарю Фрідріху Месмеру (1734—1815р.р.), який за допомогою магніту намагався лікувати хворих. Людство давно цікавив магніт, що зумовило появу "вчення" про магнетизм. Лікар і природознавець Т. Парацельс (XVII ст.) спробував лікувати магнітом, оскільки вважав, що у ньому знаходиться таємнича сила, здатна витягувати хворобу.

Ф. Месмер помітив, що цілюща сила знаходиться не так в магнітах, як у ньому самому: він резюмував, що лікувальна сила, яка знаходиться в магніті, може накопичуватись і в людині. Фанатично одержимий своєю ідеєю, Ф. Месмер почав творити чудеса: йому навіть не вистачало часу, щоб доторкнутись до всіх бажаючих. З'являються баки, дерева, які лікар магнетизує і "передає" їм чудодійний флюїд. Хворі обожнювали чудотворця Р. Месмера, проте він прагнув офіційного наукового визнання. Однак вчені дійшли висновку, що жодного флюїду життєвого магнетизму не існує, в чудодійних зціленнях вирішальну роль, як вони твердили, відігравала уява. Останні тридцять років життя Ф. Месмера забули, однак під його іменем демонстрували чудеса "новоявлені" месмеристи, магнетизери.

Сеанс одного із месмеристів спонукав англійського лікаря Д. Бреда почати експерименти у цьому напрямі, що призвело до вивчення загадкового стану, який він назве "гіпнозом". Зблизивши сон і гіпноз, Д. Бред зміг пояснити "магнетичний флюїд".

Відкриття у сфері гіпнозу Д. Бреда в Англії, Шарко — у Франції допомогли з'ясувати причини "чудодійних зцілень". У 1897 р. виходить книга Шарко "Віра зцілює", де автор підкреслював, що наука пояснює зцілення нервовохворих навіюванням і самонавіюванням.

Водночас з'являються дві школи, які по-різному пояснюють природу гіпнозу: сальпетрієрська на чолі з Шарко і нансійська на чолі з Бернгеймом. На думку Шарко, гіпнотичний стан є штучно чи експериментально викликаним нервовим станом. Представники нансійської школи висунули свою тезу: "Гіпнозу немає — є лише навіювання". Російський психоневролог В. Бехтерев не підтримав ні фізіологічної, ні психічної теорії пояснення гіпнозу. Він вважав, що гіпноз можуть викликати як фізичні чинники, безпосередньо діючі на нервову систему, так і психічні — за допомогою навіювання.

З'ясування природи гіпнозу пояснювало так звані психопатичні епідемії релігійного характеру, висвітлення яких не розкривалося достатньо в релігієзнавчій літературі. Проте вони спалахували дуже часто. Так, відома епідемія 1892 р. у Київській губернії, "початківцем" якої був міщанин з м. Тараща — Кіндрат Мальований. Створили комісію з вивчення цього явища. І. Сікорський — член комісії — був безпосереднім очевидцем цього явища, що описано у праці "Психопатична епідемія 1892 року в Київській губернії".

Зовнішньо релігійний рух полягав у тому, що, змінивши звичний спосіб життя, його учасники знаходились в бездіяльності, у стані екзальтованого настрою, чекали кінця світу. Найхарактернішою ознакою цієї епідемії є схильність, "скоріше навіть — нестримна потреба в захворілого населення збиратися масами і віддаватися поривам психічного збудження, яке супроводжується судомами, галюцинаціями та екстазом і поширюється поступово на всіх учасників зібрання" [18, с. 2].

Кіндрат Мальований до створення цього руху зловживав спиртними напоями, страждав безсонням, приступами туги, з появою штундизму став палким прихильником цього релігійного руху. Стан збудження, який раніше викликали спиртні напої, почав замінювати релігійними вправами, проповіддю, екстазом. Під час молитви Мальований входив у такий стан, коли починав відчувати неймовірний запах — запах Св. Духа, надзвичайну радість і підняття над землею. Під час загальних молитов його стан передавався іншим. Згодом молитву К. Мальований замінив проповіддю. З'явилося Євангеліє Мальованого, яке написали його прихильники. К. Мальований вважав себе Ісу-сом Христом, Спасителем світу, а всі сказання про євангельського Христа — пророцтвом про себе. Кожного дня він по декілька разів то вмирав, то воскресав. Коли ж його запитали, чому він знаходиться в лікарні, він сказав, що повинен випробувати на собі всі муки, гоніння, оскільки так сказано про нього в пророцтвах.

Його почуття походили від самонавіювання. їх поява діяла на психіку"людського навіювання і, закріплюючи марення, викликала збудження, яким підкорявся хворий. "Мальованцям" властивий стан психічної втомленості, пасивності, переважання почуттів над волею, більшість їх переживала нюхові галюцинації, почуття легкості, повітряності свого тіла чи безтілесності. Дехто з "мальованців" чув повеління Бога, шепіт Св. Духа, спостерігались різноманітні вияви судом. У багатьох, хто знаходився в стані екстазу та судом, втрачалась больова чутливість.

І. Сікорський тлумачить ті зміни, які відбулись з "мальованцями" в настроях духу, почуттях, ідеях. Поступово К. Мальованому поклоняються, як Богу.

Занурюючись у стан галюцинацій і марень, "мальованці" все ж знаходились у приємному самопочутті. Наявність судом вони вважали свідченням входження в них Св. Духа. Спостерігаючи за "мальованцями", І. Сікорський доходить висновку, що їх стан та його вияви нагадують істерію. Однак у них спостерігається "своєрідний стан духу, який можна було б назвати глибоким шуканням спокою, що настає немовби після втоми, коли людина відмовляється від усіх рішень і шукає миру, відпочинку, заспокоєння" [18, с. 23]. Цей факт зближує їх з представниками квієтизму, що характеризується відмовою від будь-яких бажань; його адепти спрямовують волю на подавления прагнень, почуттів та пристрастей.

Основні чинники, що спонукали людей до переходу в "мальованську" віру, — психічні розлади, невпевненість у собі, душевні хвилювання. І. Сікорський виділяє дві групи причин, які відіграли важливу роль у поширенні цього явища. Перша група — моральні: поява штундизму зумовила релігійні сумніви, малограмотність населення, внаслідок чого "вся допитливість... сконцентрувалась на релігії" [18, с. 36], відсутність керівництва народним життям з боку культурних класів суспільства, наявність серед народних мас параноїків з релігійною манією. Друга група — фізичні причини. До них І. Сікорський зараховує Кримську війну 1853—1856 pp., яка сприяла народженню фізично і нервово слабшого покоління, а також зловживання спиртними напоями. ї. Сікорський писав: "Народні маси ждуть і прагнуть духовного оновлення. Вони шукають Спасителя і... знаходять його в божевільному Кіндратові Мальованому!" [18, с. 46].

Цей фанатичний рух нагадує демономанію — крикливство, поширене серед селянок Росії. Припадки у крикливиць виникали на людях, найчастіше в церкві. Хвора починала кричати не своїм голосом, битись в судомах, обличчя ставало надзвичайно блідим. Таких жінок лікували молитвами. Вірячи в те, що у них сидить біс, котрий не любить всього святого, крикливиці особливо нервувалися під час церковної служби, тому саме тут проявлялись істеричні припадки. Були спроби навіть ліквідувати бісоодержимість. Так, Петро І сумнівався в існуванні бісів; в 1715 р. він видав указ про викорінення крикливства.

Російські вчені у другій половині XIX ст. намагались пояснити демономанію, крикливство, біснуватість. П. Малиновський, А. Клементовський пов'язували їх з соціальними причинами, поширенням серед населення релігійних марновірств. Поясненню психічних хвороб багато уваги приділяв російський фізіолог І. Сеченов. Він відстоював тезу про рефлекторну природу психічних процесів. Його ідеї, які І. Павлов назвав "геніальним змахом російської думки", значно вплинули на науку, у тому числі й на психіатрію.

Аналізуючи випадки лікування вірою, В. Бехтерев наголошував, що велике значення мала підготовка настрою, "який був неминучим наслідком збудження релігійного почуття" [33, с. 169]. Надія з'являється вже тоді, коли про чудодійну силу тієї чи іншої ікони, святого, лікаря вперше чує хворий. Надія на зцілення поступово наростає і виявляється у релігійному екстазі. Самонавіювання посилює лікування вірою. Психічні умови для лікування вірою зводяться до релігійного піднесення, яке нерідко досягає ступеня екстазу [3, с. 171]. Прищеплення психічних станів від однієї особи до іншої здійснюється завдяки органам чуття. Масові самовбивства в середовищі російських сектантів В. Бехтерев пояснює мимовільним навіюванням, взаємонавіюванням і самонавіюванням.

Великого розголосу набула лурдська епідемія, яскраво описана у романі Е. Золя "Лурд". Все почалось з того, що хвороблива дівчинка Бернадетта Субіру, повертаючись з лісу, де вона збирала хмиз, побачила осяяне видіння саме там, де витікав струмок із гроту. З кожним разом видіння дівчинки набували чіткіших обрисів, і вона заявила, що видіння назвало себе непорочним зачаттям і повідомило, що вода, яка витікає із гроту, віднині буде мати чудодійну силу. Багато хворих рушили у подорож з метою зцілитися, і їх бажання зцілювало, жагуче прагнення чуда творило чудеса.

Біблія подає різноманітні приклади чудодійних зцілень Кусом Христом. Так, у Євангелії від Матвія записано: "І водили до Нього недужих усіх, хто терпів на різні хвороби та муки, і біснуватих, і сновид, і розслаблених" [4; 24]; "І ось підійшов прокажений, уклонився Йому та й сказав: Коли, Господи, хочеш, — Ти можеш очистити мене. А Ісус простяг руку і доторкнувся до нього, говорячи: Хочу, — будь чистий!". І тієї хвилини очистився той від своєї прокази" [8; 2,3]; "А коли настав вечір, привели багатьох біснуватих до Нього, — і Він словом Своїм вигнав духів, а недужих усіх уздоровив..." [8; 16]; "І то одна жінка, що дванадцять літ хворою на кровотечу була, приступила ззаду і доторкнулась до краю одежі Його. Бо вона говорила про себе: Коли хоч доторкнуся одежі Його, то одужаю". Ісус, обернувшись, побачив її та й сказав: "Будь бадьорою, дочко, — твоя віра спасла тебе!". І одужала жінка з тієї години" [9; 20—22].

Висновки

Віра є основною умовою навіювання. Разом з тим, сформована і зміцнена віра стає результатом, підсумком навіювання. У навіюванні віра виступає як вияв психологічної установки, підвищення навіювання, готовності сприйняти навіюване. Оскільки віра змістово заряджена уявою, її зміст настільки запалює уяву, що уявне сприймається як реальне. Віра, ставши джерелом навіювання та набувши емоційної насиченості в уяві, перетворюється на стійку константу. Віра "несе" у собі заряд почуттів. Дефіцит знань компенсується емоційною уявою, фантазією, суб'єктивним, особистісним ставленням до предмета віри. Однак функції віри виявляються не тільки у додосвідному знанні. Вона надає стійкості певному стану людини. "Хто не вірить, той не може розраховувати і на лікування вірою, хто вважає себе віруючим, але не проникся почуттям віри, той не в змозі розвинути в собі релігійного екстазу при певних обставинах і тому також не може розраховувати на лікування вірою" [3, с. 159]. Проте зміст віри може бути різним. М. Лінецький наводить приклад із спогадів особистого лікаря Л. Толстого: коли видатний письменник хотів передати обер-прокурором Синоду лист царю, в якому просив не карати учасників замаху, той відповів: "Ваш Христос наповнений любов'ю і сумирністю, мій — силою і владою" [14, с. 144]. Чим більший інтерес до сприймання інформації, тим міцніше вона закріплюється.

Іноді лікувального ефекту досягають за рахунок підвищення активності захисних можливостей організму. У стані емоційної напруги потреба у вилікуванні набуває зцілюючої сили. Іноді емоційно напружена обставина, яка вражає уяву людини, потреба у вилікуванні стає навіювальним зцілюючим чинником саме тому, що зникла стримуюча психологічна обстановка. Здійсненню чуда зцілення сприяє віра, помножена на силу самонавіювання, взаємонавіювання.

Становлення психології релігії в Росії та Україні було суперечливим процесом у контексті релігійно-філософської, богословської та природничо-наукової думки. У релігійно-філософському контексті посилюються особистісні переживання смисложиттєвих ситуацій, де релігійність розглядають як в онтологічному, так і екзистенційно-аксіологічному вимірах, у царині богослов'я закладались релігієзнавчо-психологічні основи таких концептів, як релігійна віра, екстаз. Проте розвиток природничих наук зумовив необхідність пояснення, "розчаклування" тих чи інших таємничих, релігійних феноменів. Проаналізувавши такі явища, як "мальованщина", бісоодержимість, криклив-ство, можна зробити висновок, що релігійні епідемії — це масове явище інтенсивного процесу поширення уявлень, ідей, вчень, яке на індивідуальному рівні визначається як процес самоідентифікації людини, що характеризується посиленням емоційно-чуттєвої сфери, ґрунтується на вірі, наслідуванні, навіюванні, само- і взаємонавіюванні.

 

Література

1. Бердяев Н. А. Новое религиозное сознание и общественность. — М.: Канон, ОИ "Реабилитация", 1999. — 464 с.

2. Бердяев Н. А. О назначении человека. — М.: Республика, 1993. — 383 с.

3. Бехтерев В. М. Внушение и его роль в общественной жизни // В. М. Бехтерев. Гипноз. — Д.: Сталкер, 2000. — С. 125—246.

4. Бутру Э. Наука и религия в современной философии. — СПб.: Изд. "Шиповник", 1910. — 360 с.

5. Введенский А. И. Условие позволительности веры в смысл жизни // Смысл жизни в русской философии. Конец XIX — начало XX века. — СПб: Наука, 1995. — С. 40—74.

6. Волкович В., Стомина 3. Отчет о международном конгрессе по психологии в Женеве 1909 г. // Вопросы философии и психологии. — 1909. — Кн. IV (99). — С. 662—681.

7. Вундт В. Психология народов. — М.: Изд-во Эксмо; СПб.: Ferra Fantastica, 2002. — 864 с.

8. Грассери Р. де-ла Психология религии / Пер. с франц. В. И. Писаревой. — СПб.. Изд. Ф. Павленкова, 1901. — 332 с.

9. Дюркгайм Е. Первісні форми релігійного життя: Тотемна система в Австралії. — К.: Юніверс, 2000. — 424 с.

10. Жане П. Неврозы и фиксированные идеи. — СПб., 1903. — 434 с.

11. Из записок по психологии Архимандрита Феофана Авсенева // Сборник из лекций бывших профессоров Киевской Духовной Академии, Архимандрита Иннокентия, протоиерея И. М. Скворцова, П. С. Авсенева (Архимандрита Феофана) и Я. К. Амфитеатрова. — К.: В Типографии Киевского Губернского Управления, 1869. — XVI. — 246 с.

12. Из лекции профессора академии архимандрита Иннокентия. По догматическому и нравственному богословию // Сборник из лекций бывших профессоров Киевской Духовной Академии Архимандрита Иннокентия, протоиерея И. М. Скворцова, П. С. Авсенева (Архимандрита Феофана) и Я. К. Амфитеатрова. — К.: В Типографии Киевского Губернского управления, 1869. — VII. — 363 с.

13. Косова Н. А. Психология религии в США: состояние и перспективы развития // Религии мира. История и современность. Ежегодник. 1985. — М.: Главная редакция вост. литературы изд-ва "Наука", 1986. — С. 22—37.

14. Линецкий М. Л. Внушение. Знание. Вера. — К.: Политиздат Украины, 1988. — 158 с.

15. Полторацкий М. П. Русская религиозная философия // Вопросы философии. — 1992. — № 2. — С. 126—140.

16. Попова М. А. Критика психологической апологии религии (Современная американская психология религии). — М.: Мысль, 1973. — 261с.

17. Рибо Т. Психология чувств. В двух частях. — Житомир: Электро-Типография Е. А. Синькевича. — 308 с.

18. Сикорский И. А. Психопатическая эпидемия 1892 года в Киевской губернии. — К.: Типография императ. Университета Св. Владимира, 1893. — 46 с.

19. Флурнуа Т. Принципы религиозной психологии. — К., 1913. — 33 с.

20. Франк С. Л. Предмет знания: Об основах и пределах отвлеченного знания. Душа человека: Опыт введения в философскую психологию. — СПб.: Наука, 1995. — 656 с.

21. Челпанов Г. Задачи современной психологии // Вопросы философии и психологии. — 1909. — Кн. IV (99). — С. 285—307.

22. Otto R. West— ostliche mystik. Gotha Klotz, 1926. — 397s.

23. Otto Rudolf. Das Heilige. Uber das Irrstionale in den Idee des Yot-tlichen und sein Verhaltlichen zum Rationalen. — Nachdruck, 2004. — 229 s.