1.2 Стандарт породи німецької вівчарки
У даному розділі буде зроблено огляд стандартів порід німецької та бельгійської вівчарок, як порід, що найбільш використовуються у службовому собаківництві.
Німецька вівчарка
ЗАГАЛЬНЕ ВРАЖЕННЯ. Німецька вівчарка - це собака середнього росту, злегка розтягнутий, сильний і з хорошою мускулатурою, кістяк сухий, загальна тілобудова міцна. Важливі співвідношення величин: висота в загривку складає у псів 60-65 см, у сук - 55-60 см. Довжина корпусу перевершує висоту в загривку приблизно на 10-17% (Л.В.Архангельская, 1995).
ТЕМПЕРАМЕНТ. Німецька вівчарка повинна бути згідно уявленню про темперамент урівноваженою, з міцними нервами, упевненою в собі, абсолютно щирою і повністю (за винятком збудженого стану), собакою при цьому уважним і керованим. Вона повинна володіти мужністю, бойовим інстинктом і твердістю, щоб бути здатною служити собакою-компаньйоном, охоронцем, захисником, службовим і караульним собакою (Е.Бергман, 1986; Н.П.Бехтерев, 1975).
ГОЛОВА. Голова клиноподібна, величина голови відповідна (довжина приблизно 40% висоти в загривку), не може бути грубою або надмірно легкою, загальне враження - суха, між вухами помірно широка. Лоб при огляді спереду і збоку трохи опуклий, без лобової борозенки або з дуже слабкою її виразністю. Співвідношення черепа до морди складає 50% до 50%. Ширина черепа приблизно відповідає його довжині. Череп (при огляді зверху), що рівномірно звужується від вух до мочки носа, з помітним, але не різко вираженим переходом від лоба до морди переходить в клиноподібну морду. Верхня і нижня щелепи сильно розвинені. Спинка носа пряма, прогинання або горбовина не бажані. Губи сухі, щільно прилеглі, темного кольору.
МОЧКА НОСА. Повинна бути чорною.
ОЧІ. Середнього розміру, мигдалеподібні, трохи криво поставлені і не опуклі. Колір очей повинен бути якомога темніший. Світлі, пронизливі очі небажані, оскільки вони порушують вираз собаки.
ВУХА. У німецької вівчарки стоячі вуха середнього розміру, вони тримаються вертикально і однаково спрямований (не розвішені в сторони), володіють гострими кінцями і поставлені раковиною вперед. Надломлені і висячі вуха небажані. В русі або в стані спокою закладені назад вуха не є недоліком.
ШИЯ. Шия повинна бути сильною, з хорошою мускулатурою і без підвісу на горлі. Кут до корпусу (горизонталі) складає приблизно 45 градусів.
КОРПУС. Верхня лінія проходить від підстави шиї через добре виражений загривок і над спиною, що злегка спадає по відношенню до горизонталі, до трохи спадаючого крупу практично безперервно. Спина міцна, сильна, з хорошою мускулатурою. Круп повинен бути довгим і таким, що злегка спадає (приблизно 23 град, до горизонталі) і рівно переходити в підставу хвоста. Груди повинні бути помірно широким, грудна кістка якомога довша і виражена. Глибина грудей повинна складати приблизно 45-48% висоти в загривку. Ребра повинні бути помірно склеписті, бочкоподібні груди так само небажані, як і плоскі ребра. Хвіст дістає, принаймні, до скакального суглоба, проте не довше за середину плесна. На нижній стороні шерсть трохи довша. Хвіст тримається м'яко звисаючим вигином, при цьому в збудженні і в русі тримається більш піднятим, проте не вище за горизонталь. Оперативна коректура заборонена.
КІНЦІВКИ. Передні кінцівки: при огляді з будь-якого боку прямі, при огляді спереду абсолютно паралельні. Лопатки і плечі рівної довжини і завдяки могутній мускулатурі щільно прилягають до корпусу. Кути плечелопаткових зчленовувань складають в ідеальному випадку 90 градусів, допускається 110 градусів. Лікті ні в стійці, ні в русі не можуть бути ні вивернутими, ні зближеними. Передпліччя при погляді з будь-якого боку прямі і абсолютно паралельні один до одного, сухі і з міцною мускулатурою. П'ястки складають приблизно 1/3 довжини передпліччя і утворюють з ним кут приблизно в 20-22 град. Як дуже криво (більше 22 град.), так і п'ястка (менше 20 град.), що прямовисно стоїть, роблять негативний вплив на продуктивні якості, особливо, на витривалість.
Лапи округлі, добре зібрані і склеписті, подушечки жорсткі, але не крихкі. Кігті міцні і темного кольору. Задні кінцівки: постава задніх кінцівок злегка відставлена, при цьому при погляді ззаду вони паралельні один одному. Стегна і гомілки приблизно однакової довжини і утворюють кут приблизно в 120 град., стегна могутні і з хорошою мускулатурою. Скакальні суглоби відмінно виражені і міцні, плесно стоїть вертикально під скакальним суглобом. Лапи зібрані, злегка склеписті, подушечки жорсткі, темного кольору, кігті міцні, склеписті і також темного кольору.
РУХ. Німецька вівчарка - рисак. Кінцівки повинні бути узгоджені один з одним по довжині і кутам таким чином, що вона може без істотної зміни лінії верху пересувати задні кінцівки на довжину корпусу і так само виносити передні кінцівки. Будь-яка схильність до зменшення кутів задніх кінцівок знижує фортецю і витривалість і, отже, продуктивність. При правильних пропорціях корпусу і кутах виникають розмашисті, такі, що йдуть паралельно поверхні рухи, що справляють враження легкого руху вперед. При нахиленій вперед голові і злегка підведеному хвості під час рівномірної і спокійної рисі від кінчиків вух через загривок і спину до кінчика хвоста створюється лінія спини, що м’яко розгойдується і безперервна.
ШКІРА. Шкіра прилягає вільно, не утворюючи при цьому складок.
ШЕРСТЬ. Якість шерсті: нормальною шерстю для німецької вівчарки є шерсть з під кошлатому. Покривне волосся повинно бути якомога щільніше, пряме жорстке і щільно прилеглим. На голові, включаючи внутрішню частину вух, на передній стороні кінцівок, на лапах і пальцях - коротка, на шиї - трохи довше і густіше. На задній стороні кінцівок шерсть подовжується до п'ястки або до скакального суглоба, на задній стороні стегон утворює помірні штани.
ЗАБАРВЛЕННЯ. Чорне з червоно-коричневими, коричневими, жовтими до світло-сірих відмітинами. Чорне і сіре однотонне, у сірих - з темнішим нальотом. З чорним плащем і маскою. Непомітні маленькі білі відмітини на грудях, а також дуже світлі внутрішні сторони допустимі, але не бажані. Мочка носа у всіх забарвлень повинна бути чорною. Відсутність маски, світлі до пронизливості очі, а також світлі до білого відмітини на грудях і внутрішніх сторонах, світлі кігті і червоний кінчик хвоста слід оцінювати як слабкість пігменту. Підшерстку властивий легкий сірий тон. Біле забарвлення недопустиме.
РІСТ / ЖИВА МАСА. Висота в холці - 55-65 см, жива маса - 22-40 кг
1.3 Історія та основи дресирувальних процесів
У ХІХ-ому, початку ХХ-го століття в усім світі панувала німецька школа дресирування (механічне дресирування). Суть способу полягає в застосуванні механічного (болючого) впливу, що примушує тварину зробити потрібну дію. Безумовним підкріпленням у цьому випадку є біль (П.А.Заводчиков, 1973).
Поліцейська школа дресирування використовувала свій метод, відмінний від німецького механічного. Для поліцейської школи дресирування характерне застосування механічних, але не болючих стимулів, як заохочення застосовується похвала і ласка. Практикувалася також даванка корму, але не в ході дресирування, а після його закінчення, для створення сприятливого фону. Основний упор робився на придбання собакою звички діяти відповідним чином. (І.І.Ковриженко, 1963).
У цьому методі уживаються елементи обох шкіл, німецької і «дуровської» - смакозаохочувальної, як називав її сам Дуров: механічне (але не болюче), що примушує вплив і позитивне підкріплення. Російський цирковий дресирувальник Володимир Дуров винайшов зовсім новий метод дресирування, що дозволив йому досягти справді казкових результатів. За В.Дуровим техніка всякого дресирування зводиться до трьох основних вихідних моментів:
1) Тварину так чи інакше змушують зробити потрібний рух.
2) Роблять так, щоб цей рух доставляв би тварині задоволення.
3) Одночасно дають потрібний сигнал.
Якщо це вдається проробити кілька разів в одній і тій самій формі, то у тварини утвориться асоціація по суміжності (сполучний рефлекс). Його спосіб відрізняється тим, що він не застосовував болі, а намагаюся викликати необхідні рухи яким завгодно прийомом, тільки не болем, звідси і нагорода інша, у нагороду він годував і пестив тварин (В.Н.Зубко, 1977).
При здійсненні твариною потрібної дії Дуров заохочував її ласощами, ласкою або вигуком «браво». Це підкріплення він називав смакоозаохоченням. Головне - це уміння відчути час і момент застосування заохочення. Пропущений момент псує усе раніше здобуте. Насправді великий російський дресирувальник В.Дуров відкрив зовсім нову форму навчання тварин, яка отримала назву «оперантне (інструментальне) навчання» (Л.І.Крушинський, 1952; Е.А.Асратян, 1970; Е.В.Котенкова, А.В.Суров, 1991).
Історично склалося так, що в СРСР і на пострадянському просторі дресирувальні процеси розглядалися тільки з погляду фізіології вищої нервової діяльності (ВНД). Фізіологія ВНД - це наука про будівлю й організацію структур (починаючи з рівня клітини), що входять до складу нервової системи, і їхньому функціонуванні (Ф.Й.Поліщук, 2003; О.Менинг, 1982).
Поведінка тварини контролюється його психікою. Досить складні форми поводження, властивим собакам, стають можливими завдяки вищій нервовій діяльності (ВНД).
Вища нервова діяльність (А.С.Дмитриев, 1974):
- поведінка тварин обумовлена функціонуванням вищих відділів головного мозку;
- нейрофізіологічна основа поведінки, що представляє собою сукупність уроджених (інстинктивних) і придбаних (умовно-рефлекторних) механізмів діяльності центральної нервової системи, що забезпечують ефективне пристосування до навколишнього середовища. Уроджене поведінка виявляється у виді безумовних рефлексів і інстинктивних дій, на основі яких будується придбана поведінка (Н.Тиберген, 1985).
Безумовні рефлекси є генетично заданими і жорстко підігнаними під відповідні даному виду екологічні умови (П.Г.Воронін, 1952).
Під впливом раннього індивідуального досвіду уроджені рефлекси перетерплюють значні зміни і для остаточного формування (дозрівання) уроджених поведінкових актів необхідно навчання, що передбачає корекцію інстинктивного поводження в конкретних умовах навколишнього середовища. Іншими словами відбувається адаптація до зовнішнього середовища за допомогою утворюваних в результаті навчання умовних рефлексів.
Умовний рефлекс - це відповідна реакція організму на зовнішні подразники. Завдяки умовним рефлексам забезпечується первинна орієнтація тварини по ознаках навколишнього середовища ще на самому початку будь-якого поведінкового акту. Принциповою особливістю умовного рефлексу є його сигнальний характер - упередження виникненню безумовно рефлекторного впливу.
Розрізняють два види умовних рефлексів: класичні, котрі утворюються при зближенні в часі індиферентного подразника з наступною дією подразника, що викликає безумовний рефлекс (підкріплення), і інструментальні (оперантні) умовні рефлекси, при виробленні яких підкріплення дається тільки після якої-небудь рухової реакції.
Умовно-рефлекторне поведінка формується в процесі навчання і може відбуватися у формах імпринтирування, утворення класичних умовних рефлексів, інструментальних умовних рефлексів, домінанти, звикання, наслідування й осязання. У формуванні придбаного поводження значну роль грають процеси аналізу і синтезу подразників пам'яті, механізми формування моделей сьогодення і майбутнього, конструювання програми поводження і контролю досягнутого результату, мотиваційні стани, а також апарат емоцій. Вивченням ВНД займається ряд наук: нейрофізіологія, фізіологія ВНД, етологія, зоопсихологія, генетика поводження і т.д. (Мазовер А. П., 1957).
Родоначальником інструментальної форми навчання вважається Э.Торндайк, який ще наприкінці минулого століття назвав таку форму навчання «методом проб, помилок і випадкового успіху». Однак, більш відомий американський учений, викладач Гарвардського університету Беррес Фредерик Скіннер, який вніс основний вклад у вивчення закономірностей утворення інструментальних рефлексів. Запропоноване ним визначення оперантного навчання й оперантного умовного рефлексу зараз найбільше поширені при характеристиці інструментальної форми навчання. Може бути не дуже систематично, але популярно і талановито оперантний метод навчання й оперантний метод дресирування викладений у роботах американського психолога і дресирувальника Карен Прапор (А.І.Орлов, 1978).
Замість кількаразового застосування сполучень, характерного для вироблення класичних умовних рефлексів, Скіннер розробив методику вільного оперантного поводження, при якій тварині дозволяють робити різні дії, потрібні з яких підкріплюють.
Характерна риса цієї поведінки - його спрямованість на задоволення якої-небудь потреби собаки. Собака використовує його як інструмент (звідси назва: «інструментальне») для досягнення тієї мети, до якої вона на цей момент прагне (насичення, спарювання, угамування спраги і т.д.). Причому, досягти мети собака намагається шляхом проб і помилок, зрозуміло, з урахуванням накопиченого досвіду. Різні обставини і ситуації, у які попадають тварини,
змушують їх робити ті або інші дії, пристосовуючись або активно пручаючись зовнішньому світові. Дії, у свою чергу, приводять до яких-небудь результатів або наслідків, від яких залежить, чи будуть вони надалі повторювати ці дії або уникати їх. Таким чином інструментальний умовний рефлекс будується на активній, цілеспрямованій діяльності тварини в основі якої лежить внутрішня потреба. Послідовність подій і результат їх у даному випадку залежать не тільки від зовнішньої сигналізації, але і від поведінки самої тварини. При утворенні інструментальних умовних рефлексів зв'язок утворюється між поведінкою і результатом (задоволенням потреби), у той час коли при утворенні класичного умовного рефлексу зв'язок утворюється між умовним і безумовним подразником. Тому навчання у формі утворення інструментальних умовних рефлексів має велике значення в дресируванні, тому що в даному випадку поведінка, яка формується дресирувальником, стає біологічно доцільним длясамої тварини (В.Б.Малик, 1986).
Найчастіше домогтися бажаної поведінки можна простою зміною дресирувальних прийомів, доти, поки один з них не виявиться ефективним, але найбільш перспективним є аналіз поведінки і його причин за допомогою теорії функціональних систем, до якої ми будемо звертатися в тих випадках, коли захочемо розібратися в причинах тієї або іншої поведінки собаки.
З огляду на сучасні поняття про поведінку, можна сказати, що дресирування це формування поведінки. Склад поведінкового репертуару, створюваного в процесі дресирування, визначається метою використання собаки: собака-компаньйон, собака-поводир, вівчарський собака, мисливський собака, собака для занять спортом, собака для виступу в цирку, собака для охорони і захисту, для пошуку вибухових або наркотичних речовин та інше. Приймаючи до уваги визначальну роль людини в дресирувальному процесі, варто підкреслити, що дресирування це вид діяльності людини по формуванню у тварин необхідної поведінки в господарській або з іншою метою. Зміст дресирування не вичерпується формуванням умінь і навичок. Під час дресирування відбувається взаємне становлення рольових функцій людини і собаки в здійсненні спільної діяльності, у собаки формуються норми співробітництва з людиною, тому що норми взаємодії з представником чужого виду навряд чи представлені вичерпно в генотипі собаки. І необхідно підкреслити, що формування зоосоціальних взаємин людини і собаки є найважливішим при дресируванні, тому що саме в цьому середовищі здійснюється співробітництво. Відбувається реалізація знань, умінь і навичок собаки при досягненні спільної мети. Здається, що ефективність дії собаки залежить саме від рівня взаємин з людиною (М.І.Сахаров, 1963).
Як усяка діяльність людини, дресирування має свої теоретичні і практичні підстави (теорія і техніка дресирування), що повинні реалізовуватись в методах, способах і методиці дресирування.
З огляду на вищенаведене, предметом теорії дресирування повинне бути поведінка і навчання тварин, а саме закони, причини, механізми й умови формування поведінки, придбання індивідуального досвіду: знань, умінь і навичок. Тобто теорія дресирування повинна розглядати дані цілого комплексу наук (етології, зоопсихології, теорії функціональних систем і т.д.) і різнихпсихологічних і зоопсихологічних шкіл, не обмежуючи себе рамками «фізіологічних основ».
Потреб у такої високорозвиненої тварини, як собака, багато. Є потреби вітальні ( тобто безпосередньо, зв'язані з підтримкою життя ), є зоосоціальні, є інформаційні і т.д. Одна з них завжди ведуча (найбільш сильна). Її прийнято називати мотивацією. Мотивація це домінуюча потреба. До кожної потреби додається спадкова генетична програма її задоволення, те що ми і називаємо інстинктивною поведінкою.
Генетично спадкові програми задоволення потреб є тим мінімумом, з яким народжується собака. У процесі життєдіяльності інстинктивна поведінка змінюється - модифікується відповідно до конкретних умов навколишнього середовища, у рамках якої відбувається задоволення потреб. У такий спосіб відбувається нагромадження досвіду - навчання.
При нагромадженні досвіду інстинктивної поведінки тварини активно застосовують свої інтелектуальні можливості, що найбільш яскраво виявляється в нестандартних (не передбачених генетично) ситуаціях задоволення потреб.
Інформація про рішення задачі по задоволенню потреби (умови, способи і дії) зберігаються в пам'яті і використовуються тваринами в міру необхідності для побудови поводження у виді знань, умінь і навичок. Знання можуть існувати у виді інформації (наприклад, знання про який-небудь об'єкт) або у виді алгоритму якої-небудь дії. Обидва види знання активно використовуються в структурі поведінкового акта. Якщо сформований поведінковий акт виявився ефективним, він повторюється в поведінковому репертуарі і здобуває властивості уміння. Якщо в силу яких-небудь причин для задоволення даної потреби найбільш підходить лише одне з умінь, воно, повторюючись частіше інших (тобто тренується), здобуває властивості навичок.
Таким чином, навчанням є внутрішній безперервний процес пізнання навколишнього світу, тобто частиною поведінки і відбувається без участі людини.
Психіка тваринного організму влаштована таким чином, що мотивація викликає в емоційній сфері негативну емоцію (занепокоєння). А занепокоєння, у свою чергу викликає прагнення до дії, спрямованої на задоволення мотивації (зняття занепокоєння).
Таким чином, послідовність протікання оперантної поведінки така: спочатку виникає мотивація, що ініціює діяльність, яка продовжується доти, поки не буде задоволена мотивація.
Основне завдання дресирувальника полягає в тому, щоб скористатися існуючою мотивацією (або створити нову) і поставити собаку в такі умови, коли для задоволення мотивації їй потрібно буде зробити необхідні дресирувальникові дії, а потім закріпити їх багаторазовим, своєчасним підкріпленням (В.І.Бочаров, 1955).
Таким чином, сучасне дресирування засноване на активній цілеспрямованій діяльності тварини, а сам дресирувальний процес складається з наступних етапів:
1. створення у тварини визначеної мотивації;
2. використання оперантного поводження, тобто поводження здійснюваного без будь - яких зовнішніх стимулів і спрямованого на задоволення створеної мотивації, для вибору необхідного дресирувальникові поведінкового акту;
3. закріплення отриманого поведінкового акту за допомогою багаторазового своєчасного задоволення створеної мотивації (тобто підкріплення) і в результаті формування навички - дії, що характеризується високою відтворюваністю і незначним контролем з боку вищих нервових центрів;
4. уведення стимульного контролю, тобто вироблення стійкого зв'язку між яким-небудь подразником (найчастіше командою) і виконанням навички, у результаті чого подразник стає стимулом, що санкціонує, а навичка здобуваючи стимул, що санкціонує, починає функціонувати в якості оперантного (інструментального рефлексу);
5. уведення рамкового контролю - найчастіше у виді розширення переліку аферентацій навколишніх обставин, що дозволяють пускову аферентацію (генералізація навички).
Тобто дресирування як навчання підкоряється існуючим законам навчання. І дресируванням навчання стає тільки в результаті активної участі в ньому людини. Людина як дресирувальник контролює зовнішні умови процесу навчання, визначає мету і задачі навчання і відповідно до цього організовує процес їхнього здійснення, вибираючи відповідні методи і способи впливу на тварину, причому з деякими з них тварини ніколи не зустрічалася б у природному середовищі існування. Тобто дресирування це насамперед діяльність людини (Г.І.Дуліна, 1986).
У процесі дресирування формуються і знання, і уміння, і навички. Навик при своєму формуванні обов'язково проходить стадію поведінкового акта. І так чи інакше, свідомо або несвідомо, але дресирувальник конструює поведінковий акт, створюючи потребу, контролюючи обставинну і пускову аферентації, створює у собаки акцептор результату дії і забезпечує підкріплення потрібної, з його погляду, дії.
0 комментариев