Культурна проблематика на регіональних ЗМІ

ЗМІСТ

Вступ

1.         Культурна проблематика на регіональних ЗМІ Запорізької області

Висновки

Література

ВСТУП

Культурній проблематиці в ЗМІ Запорізької області приділяється чимало уваги. Майже на всіх телеканалах є новини культурного життя запоріжців: інформація про останні музичні події, фото і арт виставки, розповіді про видатних діячив культури. Цікавий і корисний блок інформації становлять культурно-історичні передачі та статті.

Але у зв’язку з дослідженням цього питання, ми зіткнулись з рядом проблем. По перше, ЗМІ Запоріжської області переважно є російськомовними і купити газету на українській мові є проблемою. Як нам повідомили продавці, ці видання майже не хто не запитує і не купує. Чому? В цьому є і доля провини видавців. Дійсно, україномовні ЗМІ є дещо відсталими і не цікавими читачеві. Якщо матеріали цікаві і проблеми актуальні, вже не має різниці, якою мовою вони надруковані. Чи не єдина більш-менш розповсюджена газета українською мовою “Запорізька правда” має вигляд типової газети радянських часів: і з точки зору дизайну, і з точки зору стилістики та тематики матеріалів.

Таку ж проблему має і телеканал Запоріжжя. На ньому випускається рекордна кількість культурологічно-історичних програм, які, теоретично, повинні були б зацікавити глядачів. Тут є передачі і про козацтво, і про о. Хортицю, запорізькі виставки та музеї, трансляція концертів народної творчості і бардівської пісні... Але як же це все подано! Як і 20 років тому назад : убога студія, примітивна режисура, заунивне озвучування.

В роботі ми проаналізуємо найбільш популярні запорізькі видання і наведемо приклади надрукованих в них найбільш вдалих, на наш погляд матеріалів.

1.         Культурна проблематика на регіональних ЗМІ Запорізької області

 

Одним з провідних видань Запорізької області є газета “”Індустріальне Запоріжжя ”. В цьому виданні, яке має вже досить довгу історію багато уваги приділяється культурологічній тематиці.

Ось приклади заголовків статтей: “Племіник Рахманінова”, “Alyosha їде на Євробачення”, “Джазовий фестиваль стає традицією”, “Казковий світ фотографії”...

Як бачимо, журналісти газети намагаються зацікавити публіку різних культурних вподобань та вікової категорії. В ній можуть знайти цікаве для себе і підлітки, які слідкують за новинками популярної музики і середнє покоління і люди старшого віку, які полюбляють згадувати минуле. Доречі, про минуле. В газеті є рубріка “Воспоминания” в якій розповідається про видатних запорожців, історії вулиць, архитектурних пам’яток, заводів... Дуже цікаво! А ці фотографії в стилі ретро!

Як приклад наведемо цитату зі статті “Племіник Рахманінова”:

“Моему собеседнику 91 год, он полон сил и энергии, особенно творческой. Он с нетерпением ждет 65-летия Победы, потому что в этот день и накануне будет созваниваться со своими однополчанами из Москвы, Ставрополья и Краснодарского края. Их уже так мало осталось…

А пока мы говорим о его жизни. Она была насыщена столькими событиями, что и в книгу не поместишь. Но у нас задача поскромнее – уложиться в рамки газетного интервью.

«ДЯДЬКА МОЙ – РОВНЯ ЧАЙКОВСКОМУ И ГЛИНКЕ. ДАЖЕ ЗНАМЕНИТЕЙ!»

- Иван Васильевич, Рахманинов – это кто?

- Великий композитор!

- Я не об этом. Вам он кем приходится?

- Чтобы не усложнять – двоюродным дядькой. А если подробнее, то сестра Сергея Васильевича Рахманинова Елена Васильевна была замужем за дядей Митей Конопкиным, Дмитрием Михайловичем, - родным братом моего отца. Они жили в нашем доме. Тетю Лену я очень хорошо помню. Она всегда с нами, маленькими детьми, играла... ”

Хоч у вступі ми піддали критиці матеріали та зовнішній вигляд газети “Запорізька правда”, але здивував їх досить сучасний та цікавий Інтернет-сайт. На ньому ми знайшли цікаві матеріали з культурологічної тематики, увага приділяється не тільки місту, а й усій області. Найбільш вдалою та цікавою з прочитаного ми вважаємо статтю про замок Попова, що у Василівці:

“З минулого року славнозвісний замок Попова, що у Василівському районі, перейшов під обласну юрисдикцію і відтепер офіційно називається комунальним закладом "Історико-архітектурний музей-заповідник Садиба Попова Запорізької обласної ради". Відтак він став одним із туристичних центрів нашої області. Наш кореспондент зустрівся з батьком та сином Мєшковими, які опікуються цим комплексом.

ПІД ОБЛАСНИМ КРИЛОМ

З другого листопада я виконую обов'язки директора музею-заповідника "Садиба Попова", - розповів Віктор Мєшков. - Відтоді, як ми перейшли під егіду області (власний рахунок відкрили 1 вересня 2009 року), роботою архітектурного комплексу керує управління культури ОДА, і вся нерухомість належить області. Щодо власне архітектури, у замку зібрані кілька художніх стилів, і одне із завдань, яке стоїть перед нами, - знайти зв'язок нашого замку з роботами видатних європейських архітекторів.

ЗБІЛЬШИТИ ЧИСЛО ЕКСКУРСАНТІВ

- Тож ви продовжуєте розпочату батьком справу реконструкції замку?

- Якщо мій батько займався пошуками спонсорів, щоб відновити храм, то я планую створити культурно-туристичний центр і розробляю відповідні масові заходи для залучення туристів. Наприклад, минулого року ми провели у замку лицарський турнір, і цьогорік плануємо його розширити. Запланували також провести тут свято "Вогонь Еллади", присвячене грецькій культурі. Визначаємося також із датою проведення свята вірменської культури. Відтак на території замку проводитимемо дні культури народів, які заселяли наш край, - це німці, чехи, євреї, серби, росіяни, українці тощо.

РЕКОНСТРУКЦІЯ ЗАМКУ ТРИВАЄ

- Яким коштом реконструюється замок? Коли я бував тут 20 років тому, він мав занедбаний вигляд.

- Останнім ми реставрували минулого року дах "оглядової башти". Нам удалося розширити штат працівників. Зараз тут працюють 20 фахівців-ентузіастів, які власними силами планують відновити і драбину башти.

- Скільки коштує квиток до вашого музею?

- Для дорослих - чотири гривні, дітей - дві. Крім центральної стаціонарної експозиції, у нас постійно працюють тимчасові виставки, щоб навіть місцеві жителі не могли сказати, що все переглянули у замку Попова. Наприклад, розгортали тимчасову експозицію, присвячену даті виведення військ із Афганістану та про учасників інших локальних воєн. Матеріали для подібних виставок шукаємо серед місцевих жителів, де вистачає власних героїв. Наступною буде експозиція, присвячена василівській міліції 40-50-х років минулого століття - мужності та героїзму земляків у погонах, на прикладі яких навчатимемо молодь. Розповімо також про наших героїв-пожежників, які врятували світ під час Чорнобильської катастрофи. Тобто, роботи для тематичних експозицій вистачає. Щодо стаціонарної експозиції замку - вона залишається сталою, і це ласий шматок для будь-якого туриста. Щоб залучити сюди туристів, плануємо відкрити поряд постійну виставку-ярмарок народних майстрів, для яких виділимо окреме приміщення під національні рушники та інші витвори мистецтва. Продаватимуться навіть "середньовічні" лицарські лати...”

Традиційно багато уваги приділяється культурологічній тематиці і в редакції газети “Запорізька Січ”. В ній доволі часто можна прочитати інтерв’ю з представниками духовенства, отцями церкви, які розповідають і пояснюють незрозумілі моменти, пов’язані з православною вірою та відповідною культурною спадщиною. Ось приклад такого матеріалу ми і наведемо. Він якраз дуже добре пояснює минулі нещодавно Проводи:

“Протоієрей Олег Ведмеденко:

Наступна, друга неділя після Пасхи, називається за церковною традицією Антипасхою (від грецького "замість Пасхи" – друга, нова Пасха). Вона має іще назву Неділі про Фому, або Фоминої неділі. Служба цього дня присвячена спогаду про осязання апостолом Фомою ран воскреслого Христа. Антипасха, як оновлений спогад про Пасху на восьмий день, знаменує собою вічну радість християн, пов'язану з Воскресінням Христовим. Число вісім в біблійній мові символізує початок нового етапу, нового життя, нової седмиці.

Неділя після Великодня являється у нас також Неділею провідною, або ж Проводами. Проводи – це урочисті поминки, Великдень для померлих. Часто їх плутають з так званим "Навським великоднем", відзначення якого, на відміну від Проводів, не освячене церковною традицією.

Сама назва Навський (або Наський) походить від старослов'янського слова "навь", або "нав'є", себто – мрець. Іншими словами, це Пасха померлих. В деяких місцевостях України таке поминання відоме також під назвою Рахманський великдень. Корені цієї традиції сягають сивої давнини, язичницької доби. Ще з дохристиянських часів ми маємо відомості про обряд поховання у слов'ян, відомий як "тризна". Згідно з дослідженням митрополита Іларіона (в миру – професора Івана Огієнка), найдавнішу згадку про тризну у слов'ян подає візантійський письменник VII ст. Феофілакт. В Іпатієвому літописі змальована тризна по князю Ігорю у 945 році. Тризна – це поминки, на яких пили і їли, а на деяких могилах справляли ігрища та військові змагання, вірячи, що душі померлих, спостерігаючи за цими дійствами, тішаться з них.

З приходом на слов'янські землі християнства, православна церква розпочала боротьбу з язичницькими обрядами, в тому числі й з тризнами. Однак ця боротьба не увінчалася повним викоріненням поганських обрядів, хоча вони з часом й змінилися, набули інших форм та наповнилися новим змістом. Хоч "родимі плями" давніх язичницьких звичаїв залишились в народних традиціях і донині, безумовно, заслуга Церкви полягає в тому, що докорінно було змінене їхнє первісне поганське ідейне навантаження, і сьогодні ця обрядовість набула духовного християнського змісту. Таким чином за християнського часу з'явився обряд поминання померлих. Це православний похоронний обряд, панахиди, "батьківські поминальні суботи".

В різних місцевостях України великоднє поминання померлих відбувається в різні дні. І часто через це маємо плутанину місцевих і встановлених Церквою традицій. Так Навський (дехто, не знаючи етимології цього слова, каже "Намський") великдень святкується як народна традиція у четвер на Світлому тижні (часом це роблять в четвер на Страсному тижні, а в місцевостях, де він має назву Рахманський, – нерідко його взагалі справляють окремо і святкують у середу четвертого тижня після Великодня на так зване Переполовення, коли маємо половину терміну між Пасхою і Трійцею). А наступного тижня, тобто на початку Фоминого тижня (в неділю, понеділок або вівторок), урочисто справляють Проводи. І знову ж таки вони в різних місцевостях здійснюються не в один день (на Галичині бувають й другого дня Великодня). Це також Великдень для померлих, але вже в церковній традиції.

Що стосується обрядової сторони, то наші предки вірили, що на третій день Пасхи необхідно кидати шкаралупки з свячених крашанок у воду, щоб вони пливли до Чорного моря, в країну померлих, або ж в країну Рахманів, до якої вони і припливуть якраз в середу Переполовення. З цього, мовляв, мерці Рахмани й довідуються, що в нас, живих, уже Великдень, і треба й собі святкувати. Історично таке повір'я можна пояснити тим, що наші предки, подорожуючи, доходили до Індії, де були так звані касти брахманів. І, пов'язуючи ці чудові теплі краї з Раєм, "ірієм", "вирієм" на Сході, розповідали оповідки про індійських йогів-аскетів, "рахманів", що є "великі посники, і їдять крашанки раз на рік". Про ці та інші вірування цікаво розповідає митрополит Іларіон у відомій своїй монографії "Дохристиянські вірування українського народу". Зазначу тільки, що, згідно з народним повір'ям, в Навський великдень суворо забороняється копати землю, щоб таким чином не потурбувати померлих.

Проводи в Україні справляються урочисто. Люди всією сім'єю виїжджають на цвинтарі, ідуть на кладовища, щоб у ці радісні Великодні дні разом пом'янути своїх спочилих рідних та близьких. На могилки запрошуються священики, які освячують їх і служать короткі молебні-панахиди. Рідні та близькі покійних приносять паски, крашанки, святкові страви, і кожна сім'я біля могилки свого рідного, "на гробках", поминає його за трапезою добрим словом, згадуючи епізоди з життя покійного. Існує також звичай залишати на могилах крашанки, щоб покійник з усіма розділив радість свята. Згодом ці крашанки можуть забирати діти та старці, промовивши молитву за померлого... ”

Є і на ринку україномовних запорізьких ЗМІ і новинка – нова молода газета.

Нова газета під немудрованою, але свіжою назвою «ПРОСТО» сприймається як дійсно новітній і оригінальний проект.

Нарешті! Так можна відреагувати на цю непересічну для Запоріжжя подію. Бо ж у славному козацькому краї за всі роки незалежності виходила єдина обласна україномовна газета «Запорізька правда», яка дісталася у спадок від обкому партії, а тепер, відповідно, є інформаційним притулком для органів обласної влади. Та що там газети – офіційні сайти обласної ради і Запорізької мерії на 99% послуговуються «вєлікім і могучім».

Нова газета під немудрованою, але свіжою назвою «ПРОСТО» сприймається не лише як поява чергового конкурента на регіональному медіаринку, але і як дійсно новітній і оригінальний проект. Чого варті самі лише візуальні відмінності: 20 сторінок формату Б2 (так званий євроформат), простора верстка, безумовна окраса шпальт – шрифт «Хоменківська гарнітура», який органічно відповідає стилістиці видання. Щодо змістовного наповнення – чітко переважає етно-краєзнавчо-культурологічна тематика.

Враховуючи переважні електоральні настрої в регіоні, виникає небезпідставний сумнів у конкурентоспроможності такого медійного продукту. Засновник часопису Юрій Василенко пояснив такий тематичний перекіс суто практичними причинами. З одного боку, каже він, у запорізьких авторів накопичилося багато такого матеріалу, від якого інші видання відмовлялися під кон’юнктурним приводом, мовляв, «нашому читачеві це нецікаво»; з іншого – молода газета наразі має великі проблеми з кадрами.

Утім, він підтвердив, що вказана тематика й надалі посідатиме чільне місце, оскільки газета, хоча й задумана як комерційний проект, має і просвітницьку місію. Юрій Василенко впевнений, що навіть у такому національно знівельованому регіоні, як запорізький, «ПРОСТО» зможе знайти свого читача, але його треба добре шукати. Редакція розраховує десь за рік вийти на наклад 12-15 тисяч, що забезпечить невелику прибутковість (наразі наклад 5 000 примірників).

Залишається додати, що така газета у Запоріжжі вкрай потрібна і вчасна. Звичайно, вона не зможе бути противагою тій войовничій медіабільшості, яка висвітлює гострі проблеми національної історії, політики тощо виключно з голосу «регіоналів» та їх попутників. Але вона зможе надати читачеві бодай альтернативну точку зору на питання голодомору й ОУН-УПА, на НАТО і статус державної мови. До речі, щодо мови, «ПРОСТО» можна вважати символічною відповіддю на рішення обласної і міської рад про надання російській мові статусу регіональної.

Вже у перших випусках цієї газети, редакція не змогла обійти культурологічну тематику стороною і розповіли про дуже несподівану сторону козацьких бойових мистецтв – бойове мистецтво незрячих бандуристів. Розповідь представлена учасником клубу “Спас”: “Говорячи сьогодні про відродження національних єдиноборств (бойовий гопак, спас, хрест, інші), було б несправедливо обминути костурець - традиційну боротьбу українських незрячих співців. «Хіба така існує?» недовірливо запитаєте Ви.

Адже у нашій свідомості людська незрячість природньо викликає жалість і ототожнюється лише зі слабкістю та немічністю. На перший погляд дивним здасться, нащо кобзарям було мати власну систему оборони, коли завжди великим гріхом вважалося навіть насміятися над незрячою людиною. Більше тою. традиційною системою родових «табу» такі кривдники зазвичай каралися суворим громадським осудом. Важко заперечити сказаному, та не варто забувати, що у кожному суспільстві завжди вистачає ницих людей, готових на все задля наживи. Незрячі співці могли становити заманливу ціль для такою контингенту, адже посідаючи в ієрархії т. зв. «просящої братії» найвище становище, вони мали і заробітки вищі, ніж у простих жебраків. Становлячи іноді значні для простолюду суми, ці заробітки, за дослідженнями Гната Хоткевича. нерідко викликали неприховану заздрість у злодіїв. Та коли навіть від людей не було загрози, мандрівний співець мусив був щомиті готовим до нападу зграй хазяйських собак, яких колись не прив'язували. (Кожен, хто потрапляв у такі ситуації, знає, наскільки важко вирватися неушкодженим з собачих щелеп). Тож, логічно, що задля фізичного виживання співоцький стан повинен був уміти себе захищати.

«Ти думаєш, ми були беззахисними?» - запально говорив мені останній харківський кобзар старої генерації Анатолій Захарович Парфіненко. Не дочікуючись відповіді, співець продовжував: «І всі так думають, і хай так собі думають далі. Ми ж були сильними: і коли всі разом, і коли поодинці. Палиця й ніж, а ще хитрість допомагали нам утихомирити і блатнячка і... міліціонера...» І далі, на мій подив, розповів декілька прикладів «сліпенької помсти» над запопадливими представниками виконавчої влади у 30-х роках ХХ-го сторіччя... «Щоб вижити на білому світі, нашому темному на очі брату треба було вміти і битися і молитися - говорив далі кобзар. Особливо, коли нам зав'язали світ всякими постановами і УТОСом, а найгірше, коли заборонили винаймати поводарів...» На моє запитання, чи була у кобзарів якась своя особлива боротьба, Анатолій Захарович лаконічно відповідав: «Не боротьба, а костурець». Коли ж я почав глибше допитуватися, кобзар чомусь знітився і перевів розмову на іншу тему...”

Отже, у нашому невеличкому дослідженні ми спробували охопити і рзмаїття культурологічної тематики в запорізьких ЗМІ і зробити їх огляд.

ВИСНОВКИ

Культурологічна тематика в ЗМІ нашого краю представлена дуже широко. Це, по – перше зумовлено тим, що наша область має давню історію, є концентрацією козацької та православної культури. Південь України був заселений різними племенами, які в різні історичні епохи залишили свій слід, про що свідчать розкопки на території о. Хортиця, курганів.

По-друге, запорізький край багатий талановитими людьми. І це не відноситься тільки до минулого. Зірки танцю (Влад Яма), зірки популярної, джазової, бардівської пісні також народились у Запоріжжі, навчались тут своїй майстерності. Ось і зараз на пісенний конкурс Євробачення їде дівчина, яка навчалась співати та писати пісні в гуртках Запоріжжя.

Ще одним з факторів розвитку культури в нашомі місті є і розвинена галузь будинків культури, музеїв, які, хоч і переживають не найкращі часи, але завдяки ентузіазму творчих працівників, дарують дітям своє вміння, а глядачам та слухачам - задоволення і наснагу. Не можна не згадати, наприклад, нещодавне День народження колективу народного танцю “Славутич” (30 років) і його молодшого підрозділу “Барвінок”. Не тільки прекрасний народний танець стурбував глядачів, а й тот факт, що майже 700 дітей, підлітків і дорослих приймали участь в діяльності цього колективу!

Багато уваги в ЗМІ нашої області приділяється і архітектурним пам’яткам Запорізькою області, яких тут дуже багато, адже Запоріжжя – це нащадок міста, яке має дореволюційну історію і цікавого тут зберіглося чимало.

І, звичайно, велику кількість телепередач і друкованих матеріалів займає проблематика, пов’язана з гордістю нашого краю – козацтвом і о. Хортиця.

Сподіваємось, що проведений аналіз досить повно та неупереджено висвітлює питання культурної проблематики на регіональних ЗМІ Запорізької області.

ЛІТЕРАТУРА

1.         Индустриальное Запорожье. – 2010. - № 35. – С.9-10

2.         Индустриальное Запорожье. – 2010. - № 36. – С.5-7

3.         Индустриальное Запорожье. – 2010. - № 37. – С.4

4.         Запорізька Січ. – 2010. - № 14. – С.11-12

5.         Запорізька Січ. – 2010. - № 18. – С.8

6.         Запорізька правда. – 2010. - №9. – С.7

7.         Просто. – 2010. - № 3. – С. 4