Франція у повоєнні роки

2. Франція у повоєнні роки.

До вересня 1944 р. майже всю територію Франції було визволено від німецької окупації франко-англо-американськими військами і внутрішніми силами Опору. Велику роль у антифашистській боротьбі відігравав Фран­цузький комітет національного визволення, перетворений ЗО серпня 1944 р. на Тимчасовий уряд Французької Республіки, який очолив генерал Шарль де Голль. Тимчасовий уряд розпочав відбудову державного суверенітету й економіки країни в надзвичайно складних умовах післявоєнної розрухи. Обсяг промислового виробництва скоротився до 38%, сільськогосподарського — до 60% довоєнного рівня. Уряд де Голля здійснив націоналізацію вугільної, газової, електротехнічної промисловості, низки великих банків; у соціальній сфері здійснив заходи щодо захисту незаможних, підвищення заробітної плати і пенсій. У жовтні 1945 р. були проведені вибори до Установчих зборів, що повинні були розробити нову конституцію. Найбільшу кількість депутатських місць в Установчих зборах отримали представники Французької комуністичної партії (ФКП), Соціалістичної партії (СФІО) і католицької партії "Народно-республіканський рух (МРП)". У коаліційному уряді (комуністи мали п'ять міністерських портфелів) точилася гостра боротьба щодо державного устрою країни. Де Голль, не знайшовши спільної мови з комуністично-соціалістичною більшістю, на початку 1946 р. пішов у відставку. У грудні 1946 р. була прийнята нова Конституція Франції— почалася 12-річна історія Четвертої республіки. Конституція встановлювала загальне право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення й освіту. Франція проголошувалася парламентською республікою. Головну роль у політичному житті повинен був відігравати двопалатний парламент, він же обирав і президента, який мав обмежені права.

Усі уряди Четвертої республіки були коаліційними й слабкими: за 12 років — 14 урядів. Весною 1947 р. з уряду були виведені міністри-комуністи, які порушили урядову солідарність. Опинившись поза урядом, комуністи взяли курс на дестабілізацію становища в країні і захоплення влади. Соціалістична партія розірвала союз з комуністами і перейшла до співпраці з МРП і радикалами. Виникла нова урядова коаліція, відома під назвою "третьої сили" (діяла до 1951 р.). У першій половині 50-х рр. у політичній боротьбі посилюється роль Об'єднання французького народу (РПФ), створеного з ініціативи де Голля. У цей час у Франції формувалися правоцентристські уряди, куди соціалісти не входили.

З кінця 40-х рр. у Франції починається економічне піднесення. 1948 р. обсяг промислового виробництва перевищив довоєнний рівень; 1956 р. обсяг промислової продукції в 2 рази перевищив довоєнний рівень. У середині 50-х років модерні галузі промисловості Франції (паливно-енергетична, металургічна, машинобудувна, хімічна, радіоелектроніка) охопила науково-технічна революція.

У зовнішній політиці Франція зробила ставку на інтеграцію західноєвропейських країн і збереження своєї колоніальної імперії. 1948 р. Франція виступила з Великою Британією, Бельгією, Нідерландами і Люксембургом співініціатором у створенні Західного союзу для співпраці в економічній, соціальній та військово-політичній сферах. У цьому ж році Франція приєдналася до плану Маршалла, згідно з яким одержала допомогу в розмірі понад 3 млрд дол. 1949 р. Франція вступила до Північноатлантичного пакту (НАТО). 1951 р. Франція підписала з ФРН, Німеччиною, Бельгією, Люксембургом і Голландією договір про Європейське об'єднання вугілля і сталі, що стало початком створення Спільного ринку (1957 р.).

Для збереження колоніальних володінь Франція вела кровопролитну невдалу війну в Індокитаї (1946—1954 рр.). Франція була змушена була надати 1954 р. незалежність Лаосу та Камбоджі, 1956 р. — Марокко і Тунісу. Однак найбільш жорстокою війною стала війна Франції проти національно-визвольного руху в Алжирі (1956—1962 рр.). Тут проживало понад 1 млн. французів, які володіли найродючішими землями Середземноморського узбережжя Алжиру. В Алжирі утворився реакційний союз армійської верхівки і колоніалістів, які заради збереження колонії були готові поширити воєнний конфлікт на територію Франції; тут йшла підготовка до державного перевороту в Парижі. В травні 1958 р. ці сили організували заколот в Алжирі й створили Комітет національного порятунку. Вони вимагали встановлення у Франції сильної влади і посилення боротьби проти алжирського визвольного руху. Країна вступила в політичну кризу. 1 червня 1958 р. Національні збори затвердили главою уряду генерала де Голля, який отримав надзвичайні повноваження. Національні збори були розпущені, а Четверта республіка перестала існувати.

У вересні 1958 р. на референдумі французи схвалили нову Конституцію, розроблену де Голлем. Конституція передбачала зміну форми державного правління. Франція ставала президентською республікою. Президент,який обирався на 7 років загальними виборами, мав повноваження глави держави, глави виконавчої влади і головнокомандувача збройними силами; він призначав прем'єр-міністра й осіб на вищі державні й військові посади. Президент затверджував закони, що приймалися парламентом, але міг видавати і власні декрети без затвердження парламентом. Він міг розпускати парламент і призначати нові вибори. У листопаді 1958 р. були проведені парламентські вибори, на яких перемогу здобув Союз на захист нової республіки, створений прихильниками де Голля. У грудні цього ж року де Голля було обрано першим президентом П'ятої республіки.

У внутрішній політиці уряд взяв курс на стабілізацію фінансової системи і підвищення конкурентоспроможності промисловості та сільського господарства. У 60-ті рр. посилюється модернізація французької економіки. За перші 10 років існування П'ятої республіки, з 1958 р. до 1968 р., виробництво промислової продукції виросло на 60%. Франція перетворилася в сучасну індустріальну державу з передовою багатогалузевою промисловістю, включаючи атомну й аерокосмічну. 1960 р. Франція вперше здійснила випробування власної ядерної зброї.

Найгострішою проблемою зовнішньої політики П'ятої республіки залишалася війна в Алжирі. 1959 р. де Голль визнав право алжирського народу на самовизначення (1960 р. він надав незалежність майже всім африканським колоніям). У Алжирі французькі офіцери підіймають заколот і здійснюють терористичні акти усередині Франції. Заколот був придушений, і 1962 р. Алжир став незалежним. Уряд де Голля проводить більш незалежну від США політику в НАТО: 1966 р. виходить із військової організації НАТО, ліквідує військові бази НАТО на території Франції; 1969 р. визнає кордон по Одеру — Нейсе, 1964 р. визнає комуністичний Китай; негативно ставиться до американської агресії у В'єтнамі.

Наприкінці 60-х рр. у розвитку П'ятої республіки проявляється криза. Французький бізнес вважав обтяжливим жорстку регламентацію держави. Профспілки намагалися позбавитися надмірної опіки держави над трудовими відносинами. Широкі маси були незадоволені соціально-економічною політикою уряду. Найгострішим виявом такого незадоволення стали масові виступи студентів у Парижі в травні 1968 р. У цей же час відбувся загальний страйк, у якому брало участь 10 млн. робітників. Влада й авторитет де Голля значно похитнулись. У квітні 1969 р. на референдумі з питань адміністративної реформи пропозиції де Голля не здобули підтримки, він пішов у відставку. На виборах, які відбулися в червні, новим президентом було обрано представника голлістської партії Жоржа Помпіду (1969—1974 рр.). Уряд Ж. Помпіду, враховуючи настрої мас, послабив державну регламентацію економіки, розширив соціальне законодавство. Поліпшилися відносини зі США. Після смерті Помпіду президентом було обрано Валері Жіскар д'Естена (1974—1981 рр.), який продовжував політичний курс свого попередника.

1981 р. за умов гострої економічної кризи до влади у Франції прийшов блок лівих партій. Президентом став соціаліст Франсуа Міттеран. Уряд, сформований лівими силами, намагався вийти з кризи не за рахунок обмеження державного втручання, як у Великій Британії та США, а шляхом його подальшого поширення. Було здійснено націоналізацію низки великих банків і деяких промислових підприємств, розширено соціальні програми, прийнято закони про права трудящих, профспілок. Усе це призвело до посилення інфляції, падіння курсу франка. А введення державного контролю за цінами і заробітною платою викликало лише масове невдоволення. На парламентських виборах 1986 р. ліві зазнали поразки. Міттеран був змушений призначити прем'єр-міністром лідера голлістської партії Об'єднання на підтримку республіки (ОПР) Жака Ширака. Вперше в історії П'ятої республіки президент і прем'єр-міністр опинилися в різних політичних блоках. Уряд Ширака пішов шляхом, прокладеним М. Тетчер, денаціоналізував окремі промислові групи і банки, послабив державне регулювання бізнесом, скоротив соціальні витрати. 1988 р. Ф. Міттеран знову здобув перемогу на президентських виборах. Але на парламентських виборах 1993 р. праві партії отримали абсолютну більшість місць. Прем'єр-міністром було призначено представника ОПР Е. Балладюра. У травні 1995 р. на президентських виборах у гострій боротьбі перемогу здобув колишній прем'єр-міністр Жак. Ширак. Тяжко хворий Ф. Міттеран помер у січні 1996 р.

У внутрішній політиці президент Ж. Ширак і прем'єр-міністр Ален Жюппе проголосили скорочення бюджетного дефіциту, стримання інфляції та вступ Франції до Європейського валютного союзу 1999 р. Вони стали на шлях скорочення витрат на соціальне забезпечення та утримання державного апарату, а також підвищення деяких податків.

Президент Ширак демонструє схильність забезпечувати зовнішньополітичний курс Франції "з власним обличчям". У вересні 1995 р. Франція відновила, всупереч міжнародним протестам, випробування ядерної зброї (до січня 1996 р. було проведено 8 ядерних вибухів). Франція прагне відігравати провідну роль у європейських економічних і військово-політичних структурах. З січня 1996 р. Франція відновила присутність у Військовому комітеті НАТО. Одночасно її керівництво поставило перед Вашингтоном питання про заміну командувача Південним крилом НАТО європейцем. Франція і США мають розходження практично з усіх міжнародних проблем: щодо ролі обох країн в НАТО, діяльності ООН, ролі ОБСЄ, мирного процесу на Близькому Сході тощо.

Після розпаду СРСР і соціалістичного табору Франція активізувала свою політику щодо країн Східної Європи. 24 січня 1992 р. Франція визнала незалежність України, а у квітні цього ж року було встановлено дипломатичні відносини між двома країнами. 1992 р. було підписано Договір про дружбу і співробітництво між Францією та Україною (ратифікований Національною асамблеєю Франції лише в лютому 1996 р.). У відносинах двох країн спостерігається стала тенденція до зростання рівня еконо-

мічних відносин, активізації політико-дипломатичного діалогу. Про це і свідчив візит 1997 р. Президента України Л. Кучми у Францію. Проте Україна усе Іде не стала для Франції пріоритетним партнером на Сході Європи; перевага віддається взаємовідносинам з Росією як правонаступницею СРСР. На позачергових виборах до парламенту 1998 р. перемогу здобули соціалісти. Соціаліст Ліонель Жоспен став прем'єр-міністром Франції.

Література.

1.         Бердичевський Яків Михайлович, Ладиченко Тетяна Михайлівна, Щупак Ігор Якович. Всесвітня історія. 11 клас. 1939-2004: Підруч. для 11 кл. загальноосвіт. навч. закл. — Запоріжжя : Прем'єр, 2005. — 432с

2.         Всесвітня історія: Посібник до держ. екзамену для студ. іст. спец. / Ніжинський держ. педагогічний ун-т ім. Миколи Гоголя / Петро Петрович... Моціяка (уклад.) — Ніжин : НДПУ ім. М.Гоголя, 2004. — 282с.

3.         Газін Володимир Прокопович, Копилов Сергій Анатолійович. Новітня історія країн Європи та Америки 1918-1945 рр.: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Міністерство освіти і науки України. — Вид. 2-е, доп., перероб. — К. : Слово, 2008. — 472с.