Селянство у конфліктах 30-х років

3.3. Селянство у конфліктах 30-х років

Основною причиною козацько-селянських повстань в 30-х рр. XVII ст. було поширення кріпосного гніту на Наддніпров’ї, що підсилилось в кінці 20-х і 30-х рр. Захоплення польськими панами земель на Наддніпров’ї розгорнулося в кінці XVI ст. на початку XVII ст.

В листопаді 1629 р. закінчилась війна Польщі з Швецією. В війні цій на стороні Польщі брало участь багато козаків-випищиків, взятих на службу польським урядом. Після закінчення війни козаки мали лишитися поза реєстром, отже повернутися у кріпосний стан. Тому повернення козаків з походу загострив антишляхетську боротьбу на Україні.

Одночасно з козаками на Україну повернулося військо Конєцпольського. Розташувавшись на Наддніпров’ї, коронне військо почало грабунки, розправи, що привело до обурення населення.

В цій розжареній атмосфері весною 1630 року на Наддніпров’ї почалось велике козацько-селянське повстання.

Населення багатьох сіл, міст і містечок стихійно піднялося на боротьбу з гнобителями. Поштовхом для її активізації було запровадження в січні 1630 р. збору подимного. Селяни і міщани активно протистояла введенню нового оподаткування. Вони виганяли збирачів податків, а разом з ними і представників місцевої адміністрації, громили шляхетські маєтки. Згодом окремі виступи переросли в могутнє козацько-селянське повстання [43;30].

Т. Федорович, як відомо, був гетьманом нереєстрових козаків під час походу на Крим в 1629 році. Після цього гетьман — Леон Іванович. Напередодні повстання випищики знов обрали гетьманом Федоровича, який стояв на непримиренній позиції відносно польського уряду. Т. Федорович виступає в джерелах також під іменем просто Тараса. “История русов” називає його Трясилом. Його найбільшими соратниками були полковники Андрій Віденко, Данило Білоцерківець, Михайло Пововаренко, старшини — Богдан Кизим, Іван Гиря, Левко Бут, Федір Прало, Іван Сорока, Левко Каленик, Григорій Яцина. На початковому етапі в рядах повсталих перебували також Константин Вовк, Борзяк, Бородка [43;30].

Коли Конєцпольський повернувся на Україну, Чорний став вимагати від нереєстрових козаків покори. Далі, коли була прийнята плата реєстровцям Чорний і польські комісари почали переглядати реєстри, виписувати з нього небажані елементи. В числі виписаних було 300 реєстровців, що були на Запоріжжі. Чорний вимагав від них, щоб вони з’явилися з артилерією на волость. Вони обіцяли скоритись його наказові, але прийшовши на волость у березні, несподівано схопили Чорного і привезли до Тараса, який також уже був на волості. Тут Чорного стратили. Пізніше поширилися чутки, що козаки його стратили за те, що він ніби перейшов унію і поклявся полякам знищити православ’я і козацтво.

Виступ нереєстрових козаків на волость став поштовхом до повстання. Уже в кінці березня путивльські воєводи доносили царю, що запорізькі козаки “из Запорог выгреблись в Переяславль с пушками, и ныне де государь, сбираются изо всех городков козаки, которые гроши имели и выпислые казаки, что были выписаны, а собрався де , государь, выгонять им из Киева и изо всех городов после великодня поляков” [14;33].

Налякані виступом Тараса, реєстровці втекли під охорону коронного війська в Корсунь. Підійшовши до Корсуня, Тарас почав бій з польським військом і реєстровцями. Корсунські міщани підтримали повстанців. Під час бою до повстанців приєдналась також більшість реєстровців. Коронне військо з частиною реєстровців змушене було відступити.

Після цього повстання почало швидко поширювати на Наддніпров’ї. Козаки розпинали універсали, в яких закликали народ приєднуватися до них для охорони віри, обіцяючи козацькі вольності. Частина повсталих загонів приєдналася до Тараса, а частина діяла самостійно, нападаючи на шляхту і польських жовнірів.

Перебування селянсько-козацького війська на Правобережжі справило позитивний вплив на розширення території повстання. Вже в січні відбувся збройний виступ селян і “випищиків” у Трипільському старостві Київського воєводства, під час якого повстанці розгромили маєток пана А. Фірлея в містечку Обухові. В заяві Святської і М. Мики в Житомирський городський суд від 12 травня 1630 року говориться про дії народних месників в районі Паволочі, які спалили шляхетський маєток із “всім нерухомим майном і документацією”. Населення Києва, Василькова, Де метра, Білгородки та ін. населених пунктів підтримало повсталих. У реляції сейму (1631 р.) коронний гетьман С. Конєцпольський зазначав, що універсали Т. Федоровича та заклики “деяких осіб духовних і світських грецької релігії, в яких сповіщалось, що їх віру нищать... роздратували чернь і всю Україну, розбурхати так, що ніхто з тамошньої шляхти не був у безпеці в своєму домі” [43;33].

Повстання являло велику загрозу для польських панів, тим більше, що повстанці, за словами Конєцпольського мали план “трактувати з Москвою і віддати їй всі тамошні краї”. На початку квітня Конєцпольський рушив з коронним військом з Бара в напрямку на Київ, розіславши перед цим універсали, в яких закликав шляхту йти до коронного війська. Конєцпольський послав вперед стражника коронного Самійла Лаща.

Просуваючись до Києва, Лащ на перший день великодня вдерся в містечко Лисянку і вирізав усе населення “як мужов, так і жон, так і детей в церкви будучих, и попас ними” і по дорозі “людей невинных былт бы тилько русин был, забивали” [14;134]. Другий польський загін вирізав усе населення в містечку Диметрі.

Особливо бурхливо розгорнулися повстання на Лівобережжі в районі Переяслава. Туди ж рушив із своїм військом Тарас і розташувався табором під Переяславом.

Бої під Переяславом тривали близько трьох тижнів. Уже перша битва з повстанцями була невдала для Конєцпольського. В боях повстанці виявляли велику мужність і відвагу.

Рішучий бій відбувся між повстанцями і коронним військом 22 травня. Цю битву автор “Истории русов” назвав “Тарасовою ніччю”. Т. Г. Шевченко оспівав розгром Конєцпольського в своєму творі “Тарасова ніч”, використавши для нього оповідання “Истории русов” і, очевидно, народні перекази.

Повстанці розгромили польські загони в Коначеві, в Димері, в Білгороді, під Києвом, коло Боришполя. Під Києвом була знищено “Золота рота”, що складалася виключно з шляхтичів. Щоб не дати змоги коронним військам переправитись через Дніпро на допомогу Конєцпольському, повстанці спалили в києві 50 байдаків і силу човнів.

Конєцпольський змушений був вступити з повстанцями в переговори, намагаючись договоритися з реєстровцями.

Ініціатором переговорів між сторонами виступив, очевидно, коронний гетьман. У декларації, надісланій С. Конєцпольським до табору Т. Федоровича під назвою “Спосіб заспокоєння гніву його королівської милості за провини Війська запорозького, він пропонував припинити військові дії на таких умовах: а) збереження в цілому Куруківського договору 1625 р.; б) видача Т. Федоровича, як головного призвідця “бунту і на якого є певні докази, що він мав зрадливі наміри щодо Речі Посполитої”; в) визнання старшого, якого призначить король; г) об’єднання реєстрових, які брали участь у боях з обох сторін в єдине військо; д) розпуск реєстрових козаків; е) повернення полонених жовнірів” [43;38].

Заможні козаки, як реєстрові, так і нереєстрові, згодилися піти на компроміс з Конєцпольським. 8 червня 1630 р. під Переяславом між Конєцпольським і козацькою старшиною був укладений договір. Куруківський договір лишався в силі, але реєстр фактично збільшувався до 8 тис. чоловік: не включені до реєстру повинні були розійтися по домах, але їм гарантувалась “безпека”.

Під час переговорів гетьманом козацького війська був Антін Конашевич Бут. А при укладенні договору Конєцпольський затвердив гетьманом Орендаренка. Долю Тараса мав вирішити король, але до того він лишався при війську.

Так закінчилось повстання 1630 р. Хоч воно не привело до значних змін в становищі українського населення, але битва під Переяславом надала більшої впевненості у своїх силах.

Весною 1631 р. Т. Федорович розіслав на волості заклики про продовження боротьби проти шляхти. Учасник переяславської битви Григорій Рубчинський розповідав у Севську, що на початок червня на них відгукнулося близько 15 тис. козаків, що зібралися в Черкасах, Переяславі, Каневі. Великі козацькі загони зосереджувалися також у Лубнах і Острі [43;40].

Наступним селянсько-козацьким повстанням в 30-х рр. XVII ст. було повстання під проводом Павлюка. Причиною було те, що польський уряд прислав на Запоріжжя комісарів Потоцького і Киселя для переоглядання реєстру. На чолі цього повстання став Павлюк, що повернувся з Кримського походу.

Про переважну кількість селян у війську повстанців повідомляли навіть окремі польські джерела, незважаючи на те, що в них селянсько-козацькі повстання інтерпретувалися виключно у вигляді боротьби козацтва за свої привілеї. Так, Ш. Окольський зафіксував у своєму щоденнику, що Павлюк наказував “набирать как можно больше войска из среды крестьян” [43;58].

Повернувшись з кримського походу, Павлюк повів агітацію на Запоріжжі проти старшини реєстровців. В травні він на чолі випищиків виступив на волость, захопив козацьку гармату і вивіз її на Запоріжжя.

Починаючи повстання Павлюк висував програму:

—                 центром козацтва мало бути Запоріжжя;

—                 за запорізькими нереєстровими козаками мали бути визнані козацькі права і привілеї;

—                 все козацтво повинно було мати одну організацію і одного гетьмана на Запоріжжі [14;140].

22 серпня Павлюк видав універсал до всього козацтва і поспільства (тобто селянства і міщанства), в якому закликав усіх приєднатися до його війська, пропонував ловити реєстрову старшину як зрадників і продажних людей, і приставляти до нього. Одночасно Павлюк послав у переяславський полк своїх полковників Скидана і Семена Биховця, які поширювали листи з закликом козаків і поспільства до повстання. Листи ці мали величезний вплив.

В вересні 1637 року гетьман реєстрового козацтва Кононович і кілька старшин були схоплені Павлюком і страчені. Частина реєстровців приєдналась до Павлюка, значна ж частина лишилась при хорошому війську.

Повстання швидко охопило Наддніпров’я. Шляхта втікала з своїх маєтків.

З особливою силою розгорнулося повстання на Лівобережжі. Частина повстанців вирушила на Могили на Київщині, де Павлюк призначив зборний пункт для війська. Багато загонів діяли на місцях. Швидкому й великому поширенню повстання сприяв голод, що спалахнув на Україні внаслідок неврожаю 1637 р.

З якою інтенсивністю поширювалося повстання показує таке свідчення польського гетьмана Миколи Потоцького: “На Задніпров’ї все до останку покозачилось, — писав він на сонові донесень з кінця листопада 1637 р. — Міста княжі [Вишневецького] Ромни видають величезні купи своєвільників, і всі інші без винятку, і мій Ніжин теж пришився до них. Замкові козаки, котрих було 200 чоловік, виторили службу” [12;264].

Переяславський староста писав коронному гетьманові Станіславу Конєцпольському про події на Лівобережжі: “Кизим теж звів з Києва чималу купу за Дніпро; стоїть тепер в Переяславі і там до нього збираються. Острянин з Полтави теж збирає їх до себе. В тамошніх містах, що належать до староств, все хлопство покозачилося; в самім Гадячу втекло в козаки 2 тисячі” [2;265].

Для придушення повстання коронний гетьман С. Конєцпольський вирядив польного гетьмана М. Потоцького. 6 грудня 1637 року між повстанцями на чолі з Павлюком і польською армією М. Потоцького стався лютий бій під Кужейками на Черкащині. Коронне військо було краще озброєне і займало зручну позицію. Битву почав Павлюк, пославши загін Лаща від Масиків до Кужейків. “Наступ селян, — пише Окольський, — являв дуже показне видовище: вони йшли табором вишикуваним у 6 рядів з чотирма гарматами на чолі, двома по бокам і двома в кінці, а всередині між возами йшло військо... Ідучи, ворог сильним кроком, богохульством, лайкою, непристойними словами ганьбив і зневажав шляхту, жовнірів, гетьманів і самого короля... Козаки йшли під майорячи ми прапорами, з гарматними пострілами і гучними вигуками. “А чи далеко гетьман буде ночувати? Лящику, побіжиш до хащику!” [14;147].

Після дуже впертого бою коронному війську вдалося вдертися в табір повстанців. Повстанці билися надзвичайно мужньо. Сам Потоцький писав про це: “Було таке уперте і завзяте це хлопство, що ніхто з них не хотів кричати “миру”, навпаки, тільки кричали, щоб одному на одному вмирати... Котрим не ставало стрільби і зброї, били жовнірів голоблями й дишлями”. Бій тривав до пізньої носі. Павлюк і Скидан відступили на південь для того, щоб зібрати більше повстанців.

Після здачі повстанців під Моровицею козацько-селянське повстання не припинилось. Центром його було Лівобережжя, особливо Лубенщина, де після Скидана діяли Кукла і Скрибень.

Весною 1638 року на Наддніпров’ї знову почалось велике селянсько-козацьке повстання. Уже за рік (1638) починається нове повстання, і до нього пристають тепер і селянські маси. Козаки зрозуміли, що без простого народу, вони не можуть нічого зробити, і через те підіймають повстання тепер не за права свого тільки стану а за права свого народу. Здається, що це повстання могло б мати успіх, але вибрали на гетьмана чоловіка слабкої волі, не здатного до військової справи. Це був Ясько Острянин [2;98]. Поштовх до розгортання повстання був денний виступом запорожців на чолі з гетьманом Яськом Остряниним на волость. Правою рукою Острянина був Скидан.

10 березня Острянин видає універсал, в якому він звертався до “по обоим сторонам реки Днепра в Малой России, отчизне своей, з предков своих, от давних времен мешкаючим, тут же и всему посполитому народу малороссийскому”. У відповідь на жорстокі переслідування з боку польсько-шляхетських властей, зазначалося в універсалі, козаки й селяни піднялися на боротьбу за “визволення при помощи божей вас, народа нашого православного, от ярма, порабощения и мучительства тиранського ляховского и для отмщения починенных обид, разорений и мучительских ругательств” [45;133].

Великі надії Острянин і Скидан покладали на допомогу донських козаків, до яких було виряджене посольство.

Між запорожцями і донцями був укладений договір про взаємодопомогу. Як говорили в 1632 році донські козаки стрілецькому п’ятидесятнику Угрюмову, — “у нас де, у донских казаков, з запороским черкасы приговор учинен таков: как приходу откуды чаять каких… людей многих на Дон или в Запороги, и запороским черкасом на Дону нам, казакам, помогать, а нам, донским казакам, помогать запороским черкасом» [14;15].

В кінці березня – на початку квітня Острянин і Скидан рушили по суші й воді в Запоріжжя на волость. Українське населення з нетерпінням чекало появи запорожців. В багатьох місцях готувались до повстання. Окольський з цього приводу писав: “Одні готують порох, другі дають людей, гроші і провіант. Уже влаштовували лікарню в Трахтемирові, Межигірський монастир посилає їм благословіння і Печерський віддає часть. На водах уже готові переправи. Самі ріки Псел, Сула, Стариця і Дніпро несуть Острянину луку...” [41;140].

Виступивши з Запоріжжя, Скидан пішов по правому березі Дніпра під Чигирин, звідки частина його війська переправилась за Дніпро і підійшла до Іраклієва, де був розташований загін польського війська. Головні сили на чолі з Остряниним, що плили човнами по Дніпру, напали на Кременчук, заволоділи Хоролом і Ожельником, а даної повернули до Голтви, міста князя Єремії Вишневецького, зайняли тут зручну позицію і добре укріпились.

Все Наддніпров’я і Задніпров’я, територія Сули, Хорола, Псла, місцевість межуючи з Слобожанщиною, були охоплені вогнем повстання. Велике повстання спалахнуло на Чернігівщині. Тут повстанці розгромили війська чернігівського підстарости і його самого вбили [14;152].

Під Сніпородом на Острянина напали Потоцький і Вишневецький. Не одержавши вчасно підтримки від козацького загону на чолі з Сокирявим, Острянин відступив назад до Лукомля. Сокирянин, не знаючи про відступ Острянина, несподівано наскочив на польське військо і був розбитий.

3 червня 1638 р. повстанців на чолі з Остряниним було атаковано. Відбулася битва, в якій перевагу мало польське військо. Під час даної битви Острянин утік на Слобожанщину, де й оселився.

Після втечі Острянина повсталі обрали гетьманом Дмитра Гуню. Це дало змогу козакам протриматись до вечора.

 На другий день битва знову відновилася. Почалися п5реговори, але вони не мали успіху. Оскільки прийшла звістка про повернення Скидана з боєприпасами. Довідавшись про це польське командування на зустріч йому вислало військо. У битві Скидан був взятий у полон.

Вночі з 11 на 12 червня (ст. ст.) Гуня відступив з-під Жовтина до гирла Сули і зайняв позицію при впадінні в останню р. Стариця. Тут він зробив свій табір. Окольський з подивом пише про винахідливість Д. Гуні при організації оборони: “Місцевість ця багата водою, лісом і пасовищами для коней, дніпровський берег неприступний, тепер же вона так добре була укріплена із середини і з боку поля, що ворота завжди лишалися відкритими. Не один інженер дивувався винахідливості грубого хлопа і його мистецтву в таких спорудах і дивлячись на міцні вали, шааці, батареї і бруствери” [41;35].

Коронне військо на чолі з Потоцьким після кількох невдалих атак почало облогу повстанського табору. Одночасно Потоцький розіслав загони польського війська по навколишніх селах з наказом знищити їх. Переконавшись, що взяти повстанського табору не можна, Потоцький запропонував повстанцям здатися, обіцяючи помилування. Гуня вступив з ним в переговори, вимагаючи поновлення козацьких прав і вольностей. Далі він погоджувався на мир на умовах поновлення Ку рухівських статей. Потоцький рішуче відмовився від пропозиції повстанців і розпочав нову атаку.

Повсталі 7 серпня вирішили здатися. Гуня з частиною козаків утік на територію Російської держави, а ті, що залишилися в таборі, присягли на вірність королю. З таким результатом закінчилось це повстання [14;153].

Таким чином, проаналізувавши козацько-селянське повстання 2 пол. XVI — 1 пол. XVII ст. можна зробити такі висновки:

—        причинами всіх повстань були посилення соціального та національного гноблення українського селянства, обмеження станових прав козаків;

—        основну масу повстанців становило селянство, але головною боєздатною силою було козацтво;

—        ході повстань були досягнуті певні результати, але вони не вплинули радикально на становище мас селянства і козацтва;

—        причинами поразок цих повстань були:

а) стихійність і неорганізованість повстань;

б) суперечності між реєстровими (що перебували на службі в Речі Посполитої) і нереєстровими козаками;

в) відсутність єдиного командування, розрізненість селянських виступів;

г) погана озброєність;

—        значення повстань у тому, що в ході повстань селянство та козацтво згуртовувались, набували досвіду боротьби проти соціального та національного гноблення, готували ґрунт для наступних подій, які розгорнулися під час визвольної війни українського селянства середини XVII ст.

ВИСНОВКИ

Після Люблінської унії 1569 р. до складу Речі Посполитої увійшли такі українські землі: Галичина з Холмщиною і частиною Поділля, воєводство Волинське, Брацлавське і Київське, Чернігівщина. На цих землях встановлюється польське панування, яке супроводжується посиленням соціального гноблення і національно-релігійних утисків з боку як польських так і місцевих феодалів.

Становище селян після Люблінської унії значно погіршилося: по-перше, вони не мали ніяких прав; по-друге, збільшилася панщина, різні податки, а також посилювалося закріпачення основної маси селянства; по-третє, після Берестейської унії почалися утиски православної віри на території України.

На середину XVI ст. остаточно склалося польське та литовське феодальне землеволодіння, за яким право користування землею мав шляхетський стан. Селянство на землях феодалів перебувало під їхньою “необмеженою владою”. В “Уставі про волоки” 1557 р. зазначалося, що селянин і його майно повністю належить феодалові. Протягом 2 пол. XVI ст. польський і литовський уряди видавали ряд законів із забороною селянам переходити з місця на місце без дозволу феодала-власника.

За литовським статутом 1588 р. остаточно селянство вводилося до закріпаченого стану. Селянин, який прожив 10 р. на землі феодала, ставав кріпаком. Шляхтич мав право розпоряджатися не тільки майном селянина, а й його життям.

Розвиток товарно-грошових відносин спонукав феодалів до перетворення своїх маєтків на фільварки, тобто власного господарства, яке базується на постійній щотижневій панщині. Норма відробітків була неоднаковою у різних регіонах України. Якщо взяти Галичину і Волинь, то в них селяни відробляли 4 – 5 днів панщини, а на півночі Київського воєводства 2 – 3 дні на тиждень.

Крім панщини селяни сплачували різні данини — натурою або грішми. Серед данин натурою на першому місці стояли данини хлібом. Також існувала данина худобою. Жителі лісових околиць постачали куниць, лисиць і іншу звірину, а ті, що селилися вздовж річок — рибу. Сільські ж ремісники були зобов’язані доставляти до панського двору свої вироби. Бортники сплачували данину медом, а жінки давали прядиво, пшоно.

Грошова данина вживалася рідше. Тільки в 40-і рр. XVII ст. шляхта все частіше почала заміняти панщину грошовим чиншом.

Становище селянства погіршувалося ще й унаслідок здачі феодалами своїх маєтків в оренду. Орендар мав право розпоряджатися на цих землях на свій розсуд, що ще більше посилювало експлуатацію селян.

Розвиток фільваркового господарства супроводжував зменшення селянських наділів та зростанням числа малоземельних і безземельних селян. Зростала кількість городників, за городників і комірників, у маєтках збільшувалася кількість “гультяїв”, які не мали ніякого майна.

Панство накладало на селян різні побори: за право випасати худобу, за помел зерна, за вола, за вулик на пасіці, за право ловити рибу в панському ставі, за вирубування лісу. Державі селяни сплачували також податки на утримання королівського війська.

За всякий непослух пани жорстоко карали селян: саджали в “колоди”, ув’язнювали, наказували бити, засуджували до смерті.

Все це привело до протесту селян проти феодалів. Найпоширенішою формою протесту були втечі від одного феодала до іншого та на вільні землі (Слобожанщина, Запоріжжя).

Селяни утікали як з сім’ями, так і по одинці. Кожен шукав кращої долі в іншому краї з іншими людьми. Вони знаходили захист у так званих слободах або волях. Це нові поселення, при заснуванні яких пан звільняв колишніх кріпаків від панщини і податків на 10 – 15 р. протягом цих років селяни розробляли цілинні землі, вели вільне господарювання, що давало, хоч на короткий час, селянству відчути себе вільним. Але такі поступки були вигідні феодалам. По-перше, селяни обробляли нові землі (цілинні), освоюючи лісові і степові “пустині” і пан міг використати ці землі пізніше для себе. По-друге, були випадки, коли пани, не дивлячись на волю селян, залучали їх до виконання другорядних повинностей у своїх маєтках.

Але, коли на Слобожанщині почали розвиватися слободи, водночас на західних землях почали занепадати феодальні маєтки. Це було зумовлене великою кількістю переселень селян. Були випадки, що залишалися пусті села — жителі повтікали. Це привело до того, що велика кількість панів зверталася до польського суду для вирішення цієї проблеми. Для того, щоб зменшити кількість втікачів була запроваджена кругова порука на селі, тобто громада поручалася за селянина, а якщо він утікав, то повинна була сплачувати гроші або шукати його.

Крім втеч, селяни ще й відмовлялися відробляти панщину. Також без дозволу пана збирали врожай на полі, рубали ліс, косили сіно на луках. Пізніше ці протести перетворилися у сутички з урядниками і підпалення панських маєтків.

Втікаючи на Запоріжжя, селяни записувалися в стан козаків і жили за звичаями Запорізької Січі. Козаки також були не задоволені політикою польського уряду. Це привело до об’єднання їх в одну силу, яка має назву повстання.

Найвищого піднесення селянський рух досяг під час збройних виступів — козацько-селянських повстань, під проводом Косинського, Наливайка, Жмайла, Федоровича, Павлюка, Острянина.

Основною масовою силою цих виступів було селянство, яке приєднувалося до козаків. Оскільки, козаки були більш організовані, ніж селяни і краще озброєні, то вони очолювали ці повстання. То ж, справедливо, на мою думку, їх називати козацькими. Але, оскільки селянство підтримувало козаків і масово приймало участь у цих виступах, то їх можна визначити як козацько-селянські повстання.

В ході даних повстань відстоювались у першу чергу інтереси козацтва і їх наслідки не мали впливу на становище основної маси селянства України.

Ці виступи мали велике значення в тому, що під час розгортання цих подій козацтво згуртовувалося, набувало досвіду боротьби проти гноблення з боку уряду Речі Посполитої, а також готувало ґрунт для наступних подій, які розгорнулися в середині XVII ст. і набули характеру національно-визвольної війни українського народу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1.          Антонович В. Коротка історія козаччини.- Київ: Україна, 1991. – 158 с.

2.          Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - Київ: Видавництво художньої літератури. “Дніпро”, 1991. – 238 с.

3.          Апанович О. Розповіді про запорізьких козаків. – Київ: Київ: Видавництво художньої літератури. “Дніпро”, 1991. – 334 с.

4.          Баранович А. И. Украина накануне освободительной войны середины XVII века (Социально-экономические предпосылки войны). – Москва: Изд-во АН УССР, 1959. - 209 с.

5.          Бойко І. Селянство України в 2 половині XVI ст. – 1 половині XVIІ ст. – Київ: Вид-во АН УРСР, 1963. – 332 с.

6.          Боплан Г. Левассер Описание Украины от пределов Московии до границ Трансильвании, составленное Гельомом Левассер де Бопланом. – Київ, 1901. – 37 с.

7.          Верстюк В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник / В. Ф. Верстюк, О. М. Дзюба. – Київ: Наукова думка, 1995. – 688 с.

8.          Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3-х томах. – т. 1, 1985. – 302 с.

9.          Гарасимович В. Матеріали до історії козаччини XVIІ віку. – Львів, 1994. – 153 с.

10.        Голобуцький В. А. Запорізьке козацтво. – Київ: Вища школа, 1994. – 539 с.

11.        Грушевський М. С. Історія України-Руси в 11 томах, 12 книгах. – Київ: Наукова думка, 1991.

12.        Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. – Київ: Левада, 1999. – 696 с.

13.        Гурбик А. Аграрна реформа в Україні XVI ст. – Київ: Інститут історії України НАНУ, 1997. – 64 с.

14.        Гуслистий К. Нариси з історії України. Вип. ІІІ. Визвольна боротьба українського народу проти шляхетської Польщі в 2 пол. XVI ст. і в 1 пол. XVIІ ст. – Київ: Вид-во АН УРСР, 1941. – 187 с.

15.        Документи з російських архівів з історії України. т. 1. Документи до історії запорізького козацтва 1613 – 1620 рр. – Львів, 1991. – 442 с.

16.        Дорошенко Д. Нарис історії України в 2-х томах. Київ: Глобус, 1991. – 238 с.

17.        Історія України / ред. Ю. Зайцев. – Львів: Світ, 1996. – 488 с.

18.        Історія УРСР у 8 т., 10 кн. – Наукова думка, 1979. – т.1. – 343 с.

19.        Історія України. Курс лекцій. т. 1. Від найдавніших часів до кінця ХІХ ст. – Київ: Либідь, 1991. – 570 с.

20.        Історія України: нове бачення: у 2 т. – Київ: Україна, 1995. – 496 с.

21.        Історія УРСР в 10 т., т.2. – Київ: Наукова думка, 1995. – 496 с.

22.        Кіку І. О. Актові книги 1638 – 1648 рр. як джерела з історії селянства Волині // Архіви України – 1986. – №2. – С.67-70.

23.        Коли земля стогнала. 2 пол. XVI – 1 пол. XVIІ ст. / В. О. Щербак. – Київ: Україна, 1995. – 432 с. (Історія України в прозових творах і документах)

24.        Крип’якевич І. Б. Хмельницький. – Київ: Вид-во АН УРСР, 1954. – 535 с.

25.        Крип’якевич І. Історія України. – Львів: Світ, 1992. – 556 с.

26.        Легкий В. И. Крестьяне Украины в начальный период освободительной войны 1648 – 1654 гг. – Львов: Изд-во АН Ленингр. у-та, 1959. – 175 с.

27.        Леп’явко С. А. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. – Чернігів: Сіверська думка, 1996. – 286 с.

28.        Леп’явко С. А. Шляхетська анархія і становище селян Волині в к. XVI ст. // Минуле і сучасне Волині. – Луцьк, 1989. – С. 151 – 154.

29.        Марочкін В. К. Антифеодальний і визвольний рух на Україні в 1 чв. XVIІ ст. – Київ: Вища школа, 1989. – 111 с.

30.        Між двох вогнів: 2 пол. XVI – 1 пол. XVIІ ст. / І. О. Ворончук. – Київ: Україна, 1996. – 413 с. (Історія України в прозових творах і документах).

31.        Мишко Д. І. Северин Наливайко. – Київ: Вища школа, 1962. – 120 с.

32.        Полянська-Василенко Н. Історія України у 2 т., т. 1. До середини XVIІ ст. Київ: Либідь, 1995. – 672 с.

33.        Поршнев Б. Ф. Феодализм и народные массы. – Москва, 1964.

34.        Рибалка І. Історія України. Дорадянський період. Київ: Вища школа, 1991. – 607 с.

35.        Селянський рух на Україні 1569 – 1647рр. Збірник документів і матеріалів. Київ: Наукова думка, 1990. – 534 с.

36.        Смолій, Степанков С. Українська національна революція XVIІ ст. (1648 – 1676). – Київ: Альтернатива, 1999.

37.        Субтельний О. Україна: історія. – Київ: Либідь, 1993. – 720 с.

38.        Ткачук А. П. Структура комплексу документальних матеріалів по вивченню історії селянських рухів на Волині в 2 пол. XVI – 1 пол. XVIІ ст. // Минуле і сучасне Волині: Проблеми джерелознавства. – Луцьк, 1994. – С.76 – 78.

39.        Ткачук А. П. Роль Волині у козацько-селянських повстаннях XVI – XVIІ ст. // Велика Волинь: Минуле і сучасне. – Житомир, 1993. – С. 34 – 36.

40.        Україна перед визвольною війною 1648 – 1654 рр. Збірка документів. – Київ: Вид-во АН УРСР, 1946. – 256 с.

41.        Феодалізм на Україні: Збірник наукових праць / Смолій. Київ: Наукова думка, 1990. – С. 193.

42.        Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. – Київ: Томі ріс, 1993.

43.        Щербак В. О. Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1648 – 1654 рр. Київ, 1975.

44.        Щербак В. О. Антифеодальна боротьба народних мас Волині в 40-х рр. XVIІ ст. – Луцьк, 1998. – ч. 1. – С. 163.