Навигация
2. Рибальство
В письмових джерелах XIV — XVI ст. рибна ловля, торгівля рибою с одним з вагомих занять населення України. Найбільшими центрами рибальства були Дніпро та нижні гирлові частини рік півдня України, Полісся. За літописними даними ХНІ ст., рибу вивозили з нижньої течії Дніпра, інших місць Північного Причорномор'я до Галицького князівства. З Полісся велику кількість риби транспортували в центральні райони Польщі. На Поділлі, Волині, в Галичині вже з XIV ст. почали створювати водойми — ставки для розведення риби. У XV—XVI ст. власники-шляхтичі вели активну внутрішню та експортну торгівлю рибою, у зв'язку з чим розвивалось і ставкове господарство. Рибу — свіжу або засолену — відправляли на продаж. Велике значення мало рибальство на землях Запорізької Січі. Щороку тут «кидали ляси», тобто розподіляли риболовецькі й мисливські угіддя між куренями. Риба як джерело харчування для війська посідала перше місце. Одночасно чимало риби запорожці продавали або вимінювали на необхідні речі.
В період феодалізму селяни за право займатися рибною ловлею віддавали феодалу частину вилову або платили грошові повинності, давали транспорт для доставки риби, коноплі та льон для виготовлення сіток. У Карпатах селянам забороняли ловити рибу в гірських ріках, які належали князям.
Для збереження рибних запасів застосовували заборону, засновану на звичаєвому праві. Так, заборонялось ловити рибу під час нересту або пори її нагулу. Цього суворо дотримувались запорізькі козаки.
Розвиток капіталізму вплинув на організацію риболовного промислу. З'явилися орендарі, які за домовлену ціну брали на відповідний термін водний басейн, ставки, озера і організовували ловлю риби та її продаж. Транспортували сушену рибу у спеціальних мажах, солену — в бочках, а на Поліссі живу рибу перевозили спеціальними суднами в Польщу.
Найдавнішим способом вилову риби було печерування (руками). Потім винайшли снасті, плетені з лози у вигляді кошелів, верш, а також крючки й блешні. Починаючи з неоліту, рибу ловили сітями. До тих же часів належить і використання ятеря. Ще тоді широкого застосування набули різні способи перегороджування вузьких річок, річкових рукавів і заток частоколом («заколи») і очеретом з утворенням вузьких проходів, в яких і виловлювали рибу вершами, ятерями, сітями, зокрема під час її весняного нересту або осіннього відпливу на глибокі місця.
На Україні відомі способи індивідуального і парного вилову риби гарпуновидними списами і остенями (осторогами), оснащеними 3 — 8 зубцями, тачковими самоловами, переметами, кормаками, бреднями («бродаками»), тканнцями («топтухами»), ковбешами («ковбенями»), хватками, самками, підсаками, передками (снасть для підводного лову) та ін. Всі ці способи, крім гарпунного, збереглись до наших днів.
Деякі з цих способів, наприклад, перегороджування річок частоколами, ловлення риби вночі остенями з підсвічуванням і без підсвічування під час нересту, саками, тачковими снастями, що мають примітивний хижацький характер, побутують ще на Поліссі. Характерним для цього регіону є широке розповсюдження ловлі риби неводами-бреднями. Гачкові снасті на Поліссі до недавнього часу не використовували.
До знарядь колективної ловлі належать волоки, косяки (великі сіті), мережі і неводи. Волоки — великі сіті, для закидання яких необхідно кілька чоловік. Неводи — спеціальні волоки, пристосовані переважно для підводної ловлі риби взимку. Існують спеціальні способи ловлі сомів, осетрових, язів, угрів, жерехів, в'юнів і т. д.
З рибною ловлею на ріках пов'язане виготовлення човнів, які в різних місцях України мають локальні назви.
3. Вироби з дерева
Обробка дерева — важливе і необхідне заняття населення, починаючи від будівництва житлових, господарських споруд і закінчуючи необхідними речами домашнього вжитку (бочки, миски, ложки і т. д.), виготовленням засобів транспорту: фір, саней, лодок, барж тощо. Сільські ремісники по обробці дерева користувались обмеженими засобами праці: сокирою, ножем, пилкою, яка ввійшла в побут у XVIII ст., та ін.
Процес обробки дерева поділяли на декілька стадій. Спочатку дерево зрубували сокирою (пізніше його підрізували пилкою), потім розколювали на плахи або дошки, тесали. Крім плах та дощок з круглого дерева робили кісткове дерево (обтесане з чотирьох сторін), тобто балки, крокви, які йшли на будівництво хат. Виникла професія теслів, котрі займались спорудженням житлових та промислових будівель.
З XVI ст. розпочинається масове будівництво тартаків, що працювали за допомогою води. Одночасно з тартаками основну масу дощок і балок виробляли ручними пилами.
У великих масштабах розгорнулось виробництво будівельних дерев'яних матеріалів у районах Українських Карпат та Полісся, які не тільки забезпечували внутрішній ринок, а йшли також на експорт. Характеризуючи лісову господарку періоду феодалізму, В. Лозинський писав: «Цілі ліси плили до Гданська з польського дерева. Будувались флоти: ганзенські, англійські, голландські. Решта йшла на ванчоси, клепки, фальби і найбільше — на попіл».
У XIX ст. чимало будівельних матеріалів направляли Дністром до Чорного моря.
У деревообробних промислах чільне місце посідало боднарство, тобто виробництво з клепок бочок, цебрів, хлібних діж, відер різних форм, бодень, скринь. Боднарство як самостійна галузь народного промислу було розвинуте на Прикарпатті у зв'язку з транспортуванням солі. Бочки виробляли декількох гатунків: скарбові, вендичні, ординаційні, з уторами. Найповніші дані про їх виробництво маємо з 1773 р.
На Прикарпатті та в Карпатах найбільше виробляли ґонти і драниці. Технікою цього виробництва володіло все чоловіче населення. Ремісник за день, наприклад, виробляв 5 кіп довгих або 6,6 копи коротких ґонтів. Ґонти та драниці продавали на внутрішньому ринку і направляли на експорт в Угорщину і до Гданжа. Так, на кінець XVIII ст. щорічно у Гданськ відправляли від 15 до 24 тис. кіп ґонтів. Дніпром до Одеси в 1840 р. відправили 3615 000 ґонтів і 344 000 дранок. Як небезпідставне стверджують деякі дослідники, у Карпатах щорічно виробляли мільярди ґонтів.
Карпатські та прикарпатські селяни, які впродовж століть займались обробкою лісоматеріалів, стали добрими теслями, їх досвід передавався із покоління в покоління. Так, на початку XX ст. у с. Старі Богородчани з 900 чол. 350 були теслями та ґонтарями.
Будівництво річкових суден — важливий народний промисел — розпочалося в ранньому середньовіччі та припинилось у другій половині XIX ст., коли воно перейшло в руки капіталістів. Судна будували на Дніпрі, Дністрі, Сяні, Бузі та інших річках і притоках. Уже в часи Київської Русі слов'яни мали цілком самобутні, досконалої конструкції човни. Про це свідчать літописи і «Руська Правда», де згадуються човни, насади, струги, кораблі та ін.
Запорізькі козаки плавали на човнах-чайках або, як їх Іде називали, байдаках. Основою чайки був видовбаний з верби або липи човен, обшитий дошками. Чайка досягала 60 футів довжини, 10—12 ширини і близько 12 глибини. До бортів прив'язували обводку з очерету чи рогози, яка захищала човен від потоплення. Найпростішою формою українського човна, яким користувались на невеликих ріках та озерах рибалки, був човен, видовбаний з одної суцільної колоди.
У XVI ст. для перевезення вантажів та людей на ріках України використовували різноманітні типи човнів — дубаси, шкути, комеги, півком'яги, галери. Через ріки перевозили людей та вантажі паромами.
Торгівля не могла обійтися без річкового транспорту, тому, починаючи з XVI ст., розпочинається масове будівництво різних типів суден. Однак для цього в свою чергу необхідні були спеціальні будівельні матеріали — борти, дранки, карпаки та кривулі. Борти — бруси довжиною 17—22 см, товщиною до 8 см — виготовляли з ялиці, сосен, смереки, різали ручними пилами з дерев, які мали діаметр щонайменше 65 см. Карпаки виготовляли з ялиці, сосни, смереки; вони мали внизу діаметр 13—30 см, довжину 3—4 м. З карпаків виготовляли основу судна, а з бортів — дно та борти.
Досить складна справа — заготовлення карпаків. Насамперед треба було знайти дерево без сучків та галуззя висотою 8—9 м. Робітник вилазив на верх дерева і свердлив його до середини. Переконавшись, що воно доброякісне, його викопували. В люстрації Старосільської солеварні у 1565—1566 рр. зазначено: адміністрація купує шкути у шляхти, за які платить по 15, 18, 20, а за деякі — 25 гривен. Шкути шляхта виробляла у власних лісах, а в підданих купували дешевше — по 13—14 гривень.
Найбільше суден у XVI—XVII ст. будували на ріках басейну Чорного моря. Але так само був поширений промисел на ріках басейну Вісли. Ось яке повідомлення про цей промисел на річці Сян 1775 р.: «Всі спекулянти, які живуть коло ріки Сян, в тому числі і ярославські міщани, живуть тільки з будівництва суден, за які отримують значні прибутки». Так, за неповними даними, тільки до Гданська у 1771 р. направлено 527 шкут, 101 комегу, 97 галер, 26 биків. Судна будували і на р. Віслі. Коли на початку XIX ст. виникла торгівля з півднем України, то в басейні р. Дністер щорічно будували близько 500 галер, значна кількість яких призначалась на продаж.
Дерево, крім суден, сплавляли плотами — тратвами, дара-бами. Щорічно до Гданська в середньому відправляли близько 277 плотів. Тільки в 1835 р. на південь України Дністром сплавлено 159 плотів та 6 паромів з деревом.
Важливу роль у середньовіччі відігравав попіл. Його використовували для вибілення полотна, оброблення шкіри, виробництва мила, фарб. Випалювання попелу набуло масового характеру в Карпатах та Прикарпатті. Щорічно вивозили у Гданськ 14000—23 000 бочок попелу. З нього виробляли поташ, для чого будували спеціальні виробничі приміщення. Про зростання виробництва поташу свідчать такі дані: якщо в 1772 р. до Гданська відправлено 21000 бочок поташу, то в 1795 р. — 140 000.
Селяни випалювали вугілля, спочатку у незначній кількості, необхідній для виплавлення болотної залізної руди в димарнях та для ковальських майстерень, а починаючи з другої половини XVIII ст.— масово. Сам процес випалювання не був простим і вимагав відповідних знань та досвіду. Якість вугілля залежала від породи дерева. Найкращим деревом був явір та граб, з яких випалювали більше вугілля, ніж з берези, вільхи, сосни та смереки. Випалюванням вугілля займались люди, котрі жили в селах, розташованих недалеко від залізних гут. Так, у 1846 р. тільки для залізних гут випалено 868 000 м3 вугілля.
Немаловажне значення мало виробництво смоли, яке було поширене там, де росла сосна. Смолу використовували при будівництві суден, а також шевці, римарі, боднарі. Також направляли на експорт. Про виробництво смоли досить образно писав Т. Т. Рутковський: «Величавий нічний вигляд цього вулкану вогню, бухаючи з печі, в яку перед тим вложили переважно до 465 дерев, а для його погашення приготовили 750 фір гною, частково торфу. І коли починають гасити вогонь, то червоний стовп його перемішується з чорною хмарою диму і є величавим, а коло нього 215 скачучих робітників в личаках кидають у вогонь гній». Важливим деревообробним промислом було стельмахування — виготовлення возів, полозів для саней і т. д. Тут віз та сани вважалися основним транспортним засобом і виготовлялись вони без жодної металевої деталі.
Для сільських стельмахів існувала феодальна «возова» повинність — кожних чотири сільських ремісники давали на рік одну підводу панові. Для виготовлення воза стельмахи підбирали спеціальні породи дерев, які за формою підходили для виробництва окремих частин воза чи саней.
Найскладніший технологічний процес — виготовлення коліс, тобто їх вигинання. Для цього будували спеціальну споруду з дерев'яних балок, шпари між якими ущільнювали мохом та обмазували глиною, дах покривали дошками. Посередині вставляли три балки для вигинання коліс, внизу будували піч, над якою встановлювали довгий чан з подвійним дном та отвором для виходу пари. Від печі проводили димохід. Воду наливали ззовні дерев'яним жолобом. Матеріал, що мав вигинатись, закладали в парню через вікна, які потім старанно замазували. Через добу після того, як у парні розводили вогонь, можна було приступати до вигинання обводів до коліс. Існували і менші парні, які влаштовували в ямах.
У побуті тогочасного селянства переважали дерев'яний посуд, діжки, відра, миски, ложки і т. д., які виготовляли сільські ремісники. Невідомий автор у 1886 р. писав: «Колись не-раз приглядався, які ярмарки відбувались в містах на Покутті, на які привозили від 8 до 10 підвод різного дерев'яного посуду і за кілька годин все продавали. Перед 20 роками славились миски, виточені з явора, клена, ясеня».
Виробництвом дерев'яного посуду найбільше займались на Гуцульщині. Місцеве населення знало про ті недоступні гірські масиви, де росли великі явори, буки та кедри. Взимку двоє-троє гуцулів брали з собою мішок муки, сокири, долото і йшли будувати колибу. Один зрізував дерева та виготовляв відповідні деталі, другий їх обтесував, а третій — майстер — тут же робив примітивний токарний верстат, на якому виточував миски, мисочки і т. д. Коло Пістина та Печеніжина з ліщини виробляли крісла, столики, дивани, які вивозили на продаж. У селах були майстри, які виготовляли вулики.
Похожие работы
... областей України, ще в 1938 р. писала, що основним і характерним видом народного мистецтва на Поліссі є народне ткацтво. Воно виступає тут у чистій формі традиційного народного промислу. Сучасне поліське ткацтво добре зберігає традиційний характер виробництва. Ткані вироби розраховано, як правило, на задоволення побутових потреб власної сім’ї, близьких родичів, призначені для оформлення житла, ...
... ійних комісій Верховної Ради України; 5) сприяє народним депутатам України у здійсненні ними своїх повноважень і забезпечує їх необхідною інформацією; 6) здійснює контроль за додержанням Конституції України; 7) організує підготовку і проведення всенародних голосувань (референдумів), а також народних обговорень проектів законів України та інших найважливіших питань державного життя республіки; ...
... -станового з його ідеалами служіння традиціям, національній справі, і прагматично-позитивістського, скерованого у майбутнє з вірою у розв’язання суспільних проблем. На культурний розвиток польської шляхти у другій половині ХІХ ст. особливо великий вплив чинила преса і публіцистика. Газети, часописи, брошури виходили великими накладами і, незважаючи на цензуру, доносили до шляхти та й польського ...
... стан туристичної галузі в Україні, наявність позитивних зрушень у розвитку сільського зеленого туризму як прибуткового і найменш капіталомісткого виду туризму. Метою дослідження є аналіз стану міжнародного туризму на Херсонщині для розробки проектних рішень щодо його розвитку. Тому в процесі виконання роботи: 1. Проаналізована діяльність суб'єктів туристичної індустрії та зроблено висновок про ...
0 комментариев