Навигация
6. Вишивка
Вишивка — феноменальне явище в художній творчості українського народу, її витоки сягають глибини віків. Фрагментарні зразки давньокиївського вишивання на шкірі та тканині дійшли до нас з X — XI ст. З первісного заняття вишивка згодом перетворилася у ремесло, яке потрібно було добре знати. Відомо, що таку школу, очевидно, першу на українській землі, у XI ст. організувала сестра Володимира Мономаха Ганна. В ній навчали майстринь, котрі вишивали речі церковного вжитку, князівський одяг тощо. У XVI—XVII ст. успішно діяли промисли гаптування в Києві, Чернігові, Корці та інших містах. У Львові вишивальний цех створений у 1658 р. Численні такі майстерні були в XVIII—XIX ст. при монастирях, поміщицьких садибах. Тут вишивали одяг, скатерки, рушники, наволочки та ін. Ці вироби здебільшого призначалися для продажу. Поступово формуються значні вишивальні центри, наприклад, у селах Григорівці на Київщині, Качанівці — на Чернігівщині, Клембівці — на Поділлі і т. д. Такими центрами в Карпатах стають Вижниця, Косів, Космач тощо. У другій половині XIX ст. знову виник інтерес до народного, національного вишивання і не тільки компонентів одягу, хатнього вжитку, а й атрибутів, символіки. І саме цей період виявився своєрідним пробним каменем для справді народної, традиційної вишивки,— вона вистояла під тиском штучних псевдонародних зразків, не притаманного їй призначення. Але не змогла витримати прессінгу ринку. Ручне вишивання як основа існування такого виду народного художнього промислу не могло бути конкурентноздатним з промисловістю. Намагання різних товариств, організацій, установ (наприклад, «Просвіти», земств, різних шкіл, курсів при них) щодо збереження та дальшого розвитку цього виду народної художньої творчості не могли дати бажаних результатів у конкурентній боротьбі з промисловим виробництвом.
Проте вишивка не зникла з життя народу, як і не нівелювалася його душа, естетичні уподобання. Основне призначення вишивки — прикрашувати одяг, інтер'єрно-обрядові тканини — зумовило її виживання і дальший розвиток. Вона стала майже виключно домашнім заняттям, і хоч існували вишивальні фабрики, наприклад ім. Лесі Українки у Львові, та дешеве фабричне полотно все більше замінювало тканини домашнього виробництва, вишивка традиційно тримається на індивідуальній творчості, дуже повільно переходила вона на перкалі, шовк та інші тканини промислового виробництва. І навпаки, фабричні різноколірні нитки,— заполоч, волічка, гарус і т. д. у народних вишивальниць користувались зростаючим попитом.
Кінець XIX — початок XX ст.— це період, коли вишивка набула масового застосування на жіночому і чоловічому одязі. В цей час локальні стилістичні, художньо-технічні прийоми вишивання, образний, орнаментальний лад набувають чітко означених рис. Наприклад, вишивка з рослинного орнаменту червоного, синього, зеленого, жовтого кольорів Яворівщини на Львівщині і монохромний (чорний), часто геометри-зований, орнамент Сокальщини в цій же області. Багата на відмінності місцевого характеру гуцульська вишивка, наприклад, оранжево-жовта космацька з суто геометричним орнаментом відрізняється від наддніпрянської з розвиненим рослинним і т. д. Українська вишивка знає також зооморфні, антропоморфні та орнітоморфні мотиви (зображення звірів, людей, птахів). Неповторністю композицій, орнаменту, колориту характеризуються вишивки Полісся, Бойківщини, Поділля, Полтавщини. Часто вони є своєрідним «паспортом» для вишитих речей (наприклад, сорочок). Вже в кінці XIX — на початку XX ст. вишивальницям на Україні були відомі понад 100 художньо-технічних прийомів вишивання, хоч століттями існувало два основних методи нанесення вишивальними нитками стібків на тканину — двосторонній і односторонній. На всій території України широко було відоме мережання, однак окремі регіони мали свої особливості в застосуванні цієї техніки.
Сучасна вишивка — це, насамперед, вироби підприємств художньої промисловості. Вони є в Косові, Львові та інших містах, де у співдружності з художниками-професіоналами, яких готує, наприклад, Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва, працюють майстри, котрі отримали професійну підготовку у відповідних училищах, наприклад, Львівському, Вижницькому, Кролевецькому, Решетилівському художніх училищах чи Косівському технікумі. Вишивкою займаються в системі різноманітних товариств, переважно жіночих. Тут ретельно ставляться до давніх традиційних зразків, мотивів та прийомів вишивання. Це найбільш активні учасники. різноманітних виставок. Вишивка все більше місця займає у виготовленні нової державної атрибутики, в інтер'єрах відновлюваних і новостворюваних храмів, створенні костюмів для ансамблів, індивідуальних тощо.
7. Ткацтво
Виготовлення найпростіших тканин зародилося вже на перших ступенях існування людської спільності. На землях України ткацтво було відоме вже в період Трипільської культури. Саме до цього періоду відносяться найдавніші знайдені археологами такі прядильно-ткацькі знаряддя, як глиняні пряслиця та грузила. Очевидно, існував уже вертикальний ткацький верстат — кросна. Відомості про тогочасну тканину (III—І тис. до н. е.) можуть дати глиняні статуетки та поліхромна кераміка. Знаряддя, техніка ткання постійно, хоч і надзвичайно повільно, оскільки були детерміновані натуральним господарством, все ж таки вдосконалювалися. Київська Русь (зокрема. Західна Волинь) вже знала ткацький верстат горизонтального типу. Ткали не тільки технікою простого переплетення, а й складнішого — комбінованого. Літописи X—XII ст. вказують на виробництво тканин з льону і конопель. З вовняних шили свити, опанчі, серм'яги. Тканини декорували технікою вибивання (кам'яні штампи-печатки XI—XII ст. з Чернігівщини). Орнамент близький до того, що є на фресках Софії Київської та був у Десятинній церкві. Ткачі, котрі працювали в селах, найчистіше поєднували своє заняття з працею на землі. Виробляли переважно полотно на сорочки, хустки, постіль тощо. Розвивалося й виробництво вовняних тканин, з яких шили верхній одяг (гуглі, чугані і т. д.). Це було домашнє ремесло. Воно збереглося упродовж віків і подекуди (північ Полісся, окремі райони Карпат, окремі місцевості над Дністром) тривало до середини XX ст. Водночас вже з IX — X ст. з цієї категорії ткачів відокремлюються ті, котрі працюють тільки на ринок. Перевиробництво, тобто виготовлення тканин більше, ніж на них було замовлень у даному селі, призвело до виникнення поселень ткачів біля феодальних володінь, монастирів, міст. Часто майстри-ткачі, маючи зобов'язання перед феодалами, користувалися певними привілеями. З XVI ст. було відоме «двірське» ткацтво.
Ткачі обслуговували феодала, а згодом працювали на ринок. Пізніше такі майстерні були організовані на кшталт мануфактур (наприклад, у Рогатинському та Галицькому староствах). Уже в XIII—XIV ст. майстри володіли складною технікою узорного ткання і плетіння, що вимагало чималих знань і певної майстерності. В XIV—XV ст. ткачі оселялися біля міст, торгових шляхів, феодальних замків, у монастирях. В містах вони почали об'єднуватися в цехи: 1376 р. цех утворився в Сам-борі, 1445 р.— Львові, відтак у Дрогобичі, Києві, Судовій Вишні і т. д. Статут Львівського ткацького цеху був настільки досконалим, що його брали за основу новостворювані ремісничі об'єднання в інших містах, наприклад, у Кам'янці-Подільському. Львівський цех виробляв переважно полотно, скатерки, рушники, сорочки, перемітки, які потрапляли на місцевий ринок і на експорт. У Львові та інших містах постійно існував прошарок позацехових ремісників, так званих партачів.
Економічний розвиток міст, торгівлі зумовив поступове витіснення цехів більш удосконаленою формою організації виробників — мануфактурою. В XVII—XVIII ст. вони майже повністю витіснили їх з міст. Важливу роль в економічному житті відігравали суконні та полотняні мануфактури, наприклад, Жовківська, Залозецька, Сокальська (Львівщина), Мань-ківська (Хмельниччина). З початку XVII ст. на Україні виникають мануфактури з виробництва шовкових та золото-литих (з золотих та срібних «тягнутих» ниток, зокрема, так звані слуцькі пояси) тканин. Славилася Бродівська шовкова мануфактура, яка спочатку працювала на привозній (з Іспанії, Італії і т. д.) сировині, а згодом мала власні тутові плантації. Подібні мануфактури були в Києві та Корці. Суконні мануфактури виникли в Славуті, Рівному, Горохові.
Виготовлення тканин у домашніх умовах не припинилося. Воно тільки зменшилося за обсягом. Мануфактурні, а згодом (з XIX ст.) фабричні дешеві тканини, з якими не могли конкурувати сільські ткачі, зумовили скорочення видів продукції. Ткачі виготовляли переважно тільки традиційні тканини (наприклад, рушники в Кролевці) або ті, які використовували для окремих компонентів одягу («бавниці» — головний жіночий убір на Яворівщині, крайки на Подніпров'ї, Волині і т. д.). Поступово формуються ткацькі осередки такого характеру у Косові, Глиняна, Заліщиках, Кролевці. Для розквіту саме такого ткацтва, основаного на домашньому виробництві, у другій половині XIX — початку XX ст. чимало зробили земства — на землях, що входили до Росії, та різні товариства у Галичині, на Буковині. Перше «Ткацьке товариство» і школа при ньому створені в Косові 1882 р. Потім — у Глинянах, Заліщиках, Чорткові та ін. Активно сприяли цьому також окремі ініціативні люди (наприклад, Федорович на Тернопільщині). Вони, організовуючи різноманітні школи-майстерні, допомогли врятувати не тільки ткання як вид народної художньої творчості, а й його традиційні основи. Не останню роль в цьому відіграють і організовані, починаючи з 70-х років XIX ст., промислові та сільськогосподарські виставки у Львові, Коломиї, Тернополі. Наприкінці цього ж століття ткацький промисел найбільш розвинутим був на Наддніпрянщині, зокрема Лівобережній.
В Галичині осередками виробництва тканин стали Глиняни, Заліщики, Косів та ін. Тут виробництво триває, зазнаючи з 1940 р. кардинальних організаційних змін, до наших днів. У таких відомих центрах ткання, як Решетилівка, Діхтярі, Богуслав, Кролевець та інші у 20-30-х роках XX ст. цей вид художнього народного ремесла повністю переведений на засади фабричного виробництва. За останні роки художнім ткацтвом захоплюються поодинокі ентузіасти народного мистецтва — в домашніх умовах тчуть художні тканини різноманітного призначення, передусім декоративного. Широко відомою такою майстринею є Г. Василащук із с. Шешор на Гуцульщині. Поширеним видом орнаментального ткання є ліжникарство. Живучість традицій, піднесення свідомості народу — запорука збереження ткацтва як домашнього промислу і в майбутньому.
Похожие работы
... областей України, ще в 1938 р. писала, що основним і характерним видом народного мистецтва на Поліссі є народне ткацтво. Воно виступає тут у чистій формі традиційного народного промислу. Сучасне поліське ткацтво добре зберігає традиційний характер виробництва. Ткані вироби розраховано, як правило, на задоволення побутових потреб власної сім’ї, близьких родичів, призначені для оформлення житла, ...
... ійних комісій Верховної Ради України; 5) сприяє народним депутатам України у здійсненні ними своїх повноважень і забезпечує їх необхідною інформацією; 6) здійснює контроль за додержанням Конституції України; 7) організує підготовку і проведення всенародних голосувань (референдумів), а також народних обговорень проектів законів України та інших найважливіших питань державного життя республіки; ...
... -станового з його ідеалами служіння традиціям, національній справі, і прагматично-позитивістського, скерованого у майбутнє з вірою у розв’язання суспільних проблем. На культурний розвиток польської шляхти у другій половині ХІХ ст. особливо великий вплив чинила преса і публіцистика. Газети, часописи, брошури виходили великими накладами і, незважаючи на цензуру, доносили до шляхти та й польського ...
... стан туристичної галузі в Україні, наявність позитивних зрушень у розвитку сільського зеленого туризму як прибуткового і найменш капіталомісткого виду туризму. Метою дослідження є аналіз стану міжнародного туризму на Херсонщині для розробки проектних рішень щодо його розвитку. Тому в процесі виконання роботи: 1. Проаналізована діяльність суб'єктів туристичної індустрії та зроблено висновок про ...
0 комментариев