Левицький (Ніс) Григорій Кирилович

4.                Левицький (Ніс) Григорій Кирилович

Левицький (Ніс) Григорій Кирилович (бл. 1697, с. Маячка Новосанжарського р-ну Полтавської обл. — 19.05. 1769, там само) — автор станкових і книжкових гравюр на міді, ілюстрацій до богослужбових та світських друків, численних естампів.

Григорій Левицький походив з відомого козацького роду Носів. Народився в сім’ї священика. Коли і чому він змінив своє прізвище — невідомо. Ще у зовсім юному віці Г. Левицький залишив рідну Маячку, і відомості про нього як гравера на міді у Вроцлаві (Польща) з’являються лише наприкінці 1720-х рр.

Станкові композиції Г. Левицького відзначаються великою майстерністю. Серед них — зображення святих, сцен на новозавітні сюжети, а також відтворення романських і готичних скульптурних пам’яток давнього Вроцлава — тимпану собору Марії на Пясковому острові, надгробних плит шльонських князів.

Майстер виявив себе і як талановитий портретист. Портрет Адама Квазіуса (1729) вабить глибиною розкриття характеру моделі. Плідно працював Г. Левицький і на ниві книжкової графіки. Барокова експресія притаманна його ілюстративним творам: «Душі у чистилищі», «Розп’яття з предстоячими» (кінець 1720-х рр.). Багатий творчий доробок митця вроцлавського періоду посів належне місце в історії польського мистецтва XVIII ст.

Повернувшись на Батьківщину, Григорій Левицький оселяється у Києві на Подолі й співпрацює з двома визначними культурними осередками — Києво-Могилянською академією та друкарнею Києво-Печерської лаври.

У 1735 р. митець створює пишну барокову рамку для оголошень про урочисті театралізовані диспути, що влаштовувалися у стінах академії. Твір фактично є першим відомим зразком плаката-афіші на східнослов’янських теренах.

Блискучим досягненням усього українського мистецтва XVIII ст. є цикл панегіричних гравюр майстра, присвячених лаврському архімандритові Іларіону Негребецькому, київському митрополитові Рафаїлу Заборовському та ін. Портрети відомих особистостей сусідять у Левицького з символіко-алегоричними мотивами і несуть у своєму змісті великий гуманістичний потенціал. Рафінована граверна майстерність притаманна і книжковим гравюрам Г. Левицького, що прикрашають лаврські видання Євангеліє (1737), «Апостол» (1737, 1738), і геральдичним композиціям у творі М. Козачинського «Філософія Арістотелева» (1745).

Творчість Григорія Левицького істотно вплинула на багатьох майстрів різця другої половини XVIII ст. Він був першим учителем свого сина — славетного портретиста Дмитра Левицького [6]. Портрет батька – Левицького Григорія, виконанний сином – Левицьким Дмитром представлений нижче на рис. 4.1.

Рис. Портрет Г. Левицького. Художник Д. Левицький

5. Мігура Іван Детесович - визначний український гравер кінця XVII - початку XVIII ст

Мігура (Мигура) Іван Детесович (в чернецтві - Іларіон, роки життя невідомі) - визначний український гравер кінця XVII ст.- початку XVIII ст.

Навчався в Києво-Могилянській Колегії. Був архідияконом Києво-Печерської Лаври, в 1709-12 ігуменом Миколаївського Крупицько-Батуринського монастиря (біля с. Осіч на Чернігівщині, у 7 км від Батурина).

І.Мігура створив панегіричні гравюри в стилі українського барокко з віршованими текстами і портретами історичних осіб, зокрема, гетьманів України П. Конашевича-Сагайдачного, І. Мазепи (1706), І. Скоропадського (1703), Д. Апостола, митрополита Стефанія Яворського, козацьких старшин В. Кочубея, 3. Корниловича (1705) та І. Ломиковського, портрети А. Войнзровського і митрополита В. Ясинського (1708), ікони святих Івана Золотоустого і Миколая, автопортрет та інші.

Одним із видних панегіристів за покликанням був «смиренний чернець» Іларіон Мигура (по-світському Іван) - архідиякон Києво-Печерської лаври, а пізніше ігумен монастиря в Батурині. Як пише Дмитро Антонович, в панегіричнім екстазі Мигура часом підіймається до високої патетики, але композиційне здебільшого лишається ясним, гармонійним, а іноді величаво монументальним».

Одна з гравюр на честь Івана Мазепи із зображенням церков, заведених йщго коштом та шляхтеський герб з авторграфом представлена нижче на рис. 5.1.

Рис. 5.1 Гравюра на честь Івана Мазепи. Художник І. Мігура, 1706р

6. Творчість Никодима Зубрицького Творчий спадок видатного українського гравера і рисувальника Никодима Зубрицького налічує більше чотирьохсот творів . Це книжкові ілюстрації, різні типи прикрас, естампи, які виконані технікою ксилографії, мідериту та офорту. Життя і діяльність Н. Зубрицького припадають на рубіж ХVІІ–ХVІІІ століть. В історії українського мистецтва цей період посідає особливе місце. Він позначений розквітом стилю бароко, самобутній варіант якого був створений в Україні спільними зусиллями архітекторів, скульпторів, живописців, графіків.

Збереглося дуже мало свідчень, які б належною мірою проливали світло на життєвий шлях видатного гравера і рисувальника Никодима Зубрицького. На сьогоднішній день не збереглося архівних документів, які б засвідчили час і місце народження митця, його походження. Існує тільки версія І. Крип’якевича, що Н. Зубрицький міг бути вихідцем з Галичини. Таке припущення науковець зробив на основі співзвучності прізвища гравера з назвами селищ Зубря та Зубрці, що на Львівщині. Протягом життя Н. Зубрицький буде перебувати в багатьох монастирях України: в Крехівському, Унівському, Львівському, Почаївському, Київському, Чернігівському. В Києво-Печерській лаврі гравер стане ієромонахом, а закінчить своє життя 1724 року в Чернігові [7, с. 55].

Найбільш значущим творчим здобутком Н. Зубрицького став цикл гравюр до філософсько-моралістичного твору “Ифіка ієрополітика...” Це ілюстроване 67-ма гравюрами видання акумулювало в собі цілий комплекс моральних, філософських та релігійних настанов, якими послуговувалося тогочасне суспільство. Воно призначалося для духівництва, “заменяя ему руководства в затруднительных случаях пасторской практики”. “Ифіка...” відноситься до так званої “емблематичної літератури”, яка набула особливого поширення з XVI ст. в країнах Західної Європи.

Ілюстрував “Ифіку...” Никодим Зубрицький, але він також, як і автори віршованого тексту, не пішов шляхом сліпого копіювання. Гравер творчо переосмислив зразки західних гравюр, сюжети яких були запозичені з античної історії, міфології, Біблії, суттєво доповнивши їх образами вітчизняної літератури (“Нове небо”, “Ключ розумінія” І. Галятовського, “Патерик Печерський” 1661 р.) та українського фольклору. “Ифіка...” була видана на честь гетьмана Скоропадського, у зв’язку з чим на звороті титулу бачимо герб родини Скоропадських, виконаний у техніці ксилографії. Під ним – панегірична присвята гетьманові на декілька сторінок. Далі йдуть графічні зображення з пояснювальними силабічними віршами.

У графічному циклі “Ифіки...” простежується кілька тематичних ліній. Наприклад, тему моральних цінностей розкриває ряд гравюр: “Стидіниє”, де зображено дівчину, що закриває обличчя серпанком. На гравюрі “Дружество” відтворено два крилатих серця. На гравюрі “Щедрість” бачимо джерело води. Тут людська риса характеру порівнюється з джерелом. Доводиться думка, що матеріальний статок щедрої людини ніколи не зменшиться, як і вода в джерелі. Далі “Ифіка...” розвиває тему прославлення освіти і вченості в гравюрах “Академія” і “Книг чтеніє”. Темі картання суспільних вад присвячені гравюри “Хищение”, “Зависть”, “Осужденіє”. Остання з них ілюструє біблійну притчу про людину, яка бачить в оці ближнього соломинку, а в своєму і колоди не помічає. Про вимоги підкорення владі йдеться в гравюрах “Подчиненіє властям” і “Властелин благоугодный”. В мідериті “Властелин благоугодный” відповідальний володар порівнюється з вожаком журавлів, який чатує спокійний сон усієї зграї. Тему взаємної любові батьків і дітей відтворено у гравюрах “Любовь родителей”, “Почитание родителей”, ”Воздаяние родителям”. У мідериті “Любовь родителей” Н. Зубрицький вдало змальовує епізод грецького міфу про царя Егея, який, побачивши на кораблях чорні вітрила, в розпачі кинувся в море. Любов до Бога Н. Зубрицький ілюструє гравюрами “Любовь к Богу”, “Чин любви к Богу”, “Благодать Божа”. На одній з них (“Чин любви к Богу”) відтворено ангела, що тримає в руках полум’яніюче серце.

Гравюри “Ифіки...” цікаві ще й тим, що в них Н. Зубрицький застосував змішану техніку виконання. Він поєднав роботу штихелем з офортом. Таке комбінування двох технік надало можливість граверові проробити найменші елементи гравюр. Однак Н. Зубрицький не зупинився на детальній проробці обсягів, а вільною, дещо грубуватою, часом переривчастою лінією побудував виразні композиції, від чого його мідерити стали схожими на ксилогравюри.

Високий професіоналізм та вміння Н. Зубрицького органічно поєднувати західні тенденції з національними особливостями справили значний вплив на подальший розвиток українського образотворчого мистецтва. Одна з іконографій автора зображена нижче на рис.6.1.

Рис. 6.1 Іконографія присвячена великомучениці Катерині.Автор Н.Зубрицький

Висновок

В період українського бароко, особливо за часів І. Мазепи, величезного розвитку набуло граверство. Крім ілюстрацій у книжках була поширеною гравюра на металі, а також друкована на окремих аркушах паперу й шовку. Сюжети були присвячені визначним діячам політичного і культурного життя, козацькій старшині. Жанри — академічні «тезиси», портрети, архітектурні мотиви, плани міст тощо, а в XX ст. українські майстри графіки та гравюри можуть похвалитися винятковими талантами; українське графічне та гравірувальне мистецтво імпонує Західній Європі та Америці, здобуваючи в цій галузі для українського мистецтва визнання й поважну славу.

Список використаної літератури

1.  Крип’якевич І. Причинки до словника українських граверів Бібліол. вісті. 2006. - № 4. – C. 35-37.

2.  Нарбут Г. Посмертна виставка творів. - К.: Либідь, 2006. – С. 205-209.

3.  Попов П. Матеріяли до словника українських граверів. - К.: Либідь, 2006. – С. 45-46.

4.  Січинський В. Історія українського граверства 16 — 18 століття. - Львів: Думка, 2007. – С. 125.

5.  Логвин Г. З глибин. Гравюри українських стародруків ХVІ-ХVІІІ ст. - К.: Дніпро, 2002. - С. 316. 6.  Почаїв // Енциклопедія українознавства.- Т.6. - Львів: Вид. Наук. т-ва ім. Т.Г. Шевченка, 2006. - С. 2287-2289. 7.  Янко М.Т. Топонімічний словник-довідник України. - К.: Школа, 2003. – 180 с.