Відень в середні століття

1.1 Відень в середні століття.

Історія Відня бере свій початок в епоху Древнього Рима. Ще в першому столітті нашої ери римляни побудували на березі Дунаю, на перехресті важливих транспортних і торговельних шляхів військовий табір і дали йому ім'я "Віндобона". Але після відходу римлян у часи переселення народів Відень втратив своє значення.

Новий зліт Відня довівся на епоху Бабенбергів. При Леопольді IV в 1137 Відень був уперше згаданий у грамоті як місто. Тоді ж почалося будівництво церкви Штефанскірхе в романському стилі. Розташовуючись на берегах Дунаю, що був одним з найважливіших транспортних шляхів у середньовіччя, Відень став місцем зустрічі хрестоносців на їхньому шляху на Схід. Відень став також ареною найвражаючого викрадення того часу. За вказівкою герцога Леопольда V був затриманий і ув’язнений у фортецю Дюрнштайн англійський король Ричард Левине серце, який вертався з 3-го хрестового походу. Більша частина отриманого викупу була потім використана на вдосконалювання юродських зміцнень. За правління герцога Леопольда VI двір Бабенбергів у Відні став культурним центром. Герцог вважався покровителем мистецтва й зібрав навколо себе таких відомих поетів як Вальтер фон дер Фогельвайде й Райнмар фон Хагенау.

В 1278 році Австрія перейшла до Габсбургів після того, як новий кайзер Рудольф I переміг у битві під Дюрнкрузі богемского короля Пшемисла Оттокара, який не визнав його кайзером і сам претендував на Австрію. За правління герцога Рудольфа IV місто знову розцвіло. В 1365 році він заснував Віденський університет, Рудольфіну й розпочав будівництво Штефанскірхе в готичному стилі. В 1469 році кайзер Фрідріх III одержав від папи Павла II дозвіл на створення Віденського єпископства. Нарешті здійснилася мрія всього роду Габсбургів.

Коли середньовіччя підходило до закінчення, кайзерові Максимілліану I (1493 – 1519) вдалося завдяки вдалій політиці одружень значно збільшити владу роду Габсбургів. Він сам женився на Марії Бургундській й одержав для Австрії Нідерланди. Своїх онуків він женив на королівських спадкоємицях Богемії й Угорщини й забезпечив свої права на ці сусідні країни. Крім того, Максимілліан був значним заступником мистецтв. Він заснував музичну капелу при дворі й сприяв розквіту "Дунайської школи" у живописі. [3, 251]

У подальших сторіччях розвиток міста сповільнився. Перехід від середньовіччя до сучасності охарактеризувався турецькою погрозою – в 1529 році турки в перший раз осадили місто - і великою епідемією чуми. Навчання реформаторів, особливо Мартіна Лютера, позначили ті величезні конфлікти й війни, під знаком яких пройшли наступні сторіччя.

1.2 Відень в епоху бароко

Період між двома турецькими облогами (1529 і 1683 років) ознаменувався релігійним розколом і 30-літньою війною (1618 - 1648), що практично не торкнулася Відня, але призвела до серйозного економічного спаду. У релігійному ж конфлікті рід Габсбургів, які були глибоко віруючими католиками, зайняв сторону Рима й став центром контрреформації в Європі.

Після жорстокої епідемії чуми 1679 року, жертвами якої стали 30 тисяч жителів Відня, і чергового протистояння з турками в 1683 році місто стало поступово оживати, а культура досягла небувалої висоти. особливо в музичній частині (Кристоф Віллібальд Глюк, Йозеф Гайдн, Вольфганг Амадей Моцарт) і в архітектурі. Вираженням нового сприйняття життя стало бароко, що і донині визначає особливість міста.

На честь щасливого завершенні епідемії чуми кайзер Карл VI побудував церкву Карлскірхе. Будівництвом керував Іоганн Бернхард Фішер фон Ерлах, один зі славнозвісних зодчих епохи бароко, а завершено воно було вже його сином Йозеф Еммануїлом. "Прагматична" санкція Карла VI, що допустила успадковування трону по жіночій лінії, відкрила його доньці Марії Терезії дорогу до престолу (1740 – 1780). Правда, Баварія, Франція й, особливо, Пруссія намагалися заперечити її пануванню, але це привело лише до нових воєн.

Марія Терезія провела адміністративні реформи й ввела в Австрії шестирічне обов'язкове шкільне навчання. Під час її правління був добудований у стилі бароко палац Шьонбрунн (причому деякі елементи були виконані в стилі рококо). Перші проекти палацу, створені ще в часи Леопольда I, також належать Фішеру фон Ерлаху. За ними палац повинен був перебувати на піднесенні, там де сьогодні стоїть павільйон. Але через недостачу засобів проект був змінений і палац був побудований у його справжньому вигляді. [3, 258]

Повсякденне життя разюче відрізнялося від пишноти будинків: податки й ціни постійно росли, житла не вистачало, а жахливі санітарні умови викликали все нові епідемії. Йозеф II, син і спадкоємець Марії Терезії (1780 – 1790), сильно захоплювався ідеями освіти. Він створив центральну імперську адміністрацію, скасував кріпосництво селян і видав указ про "терпимість", який гарантував усім підданим волю віросповідання.

За ще два відомі будинки в стилі бароко Відень повинен бути вдячний принцові Євгенію Савойському, який звільнив місто від турецької погрози. Для цього полководця Іоганн Лукас фон Хільдебрандт побудував літню резиденцію, палац Бельведер, і міський палац у провулку Хіммельпфортгассе.

 

1.3 Відень в епоху бідермайєра

Кінець XVIII - початок XIX століть пройшли під знаком значних змін. Французька революція 1789 року й наступні війни Наполеона істотно змінили політичну картину Європи. Після того, як більша частина німецьких князів перейшла на сторону Наполеона, кайзер Франц II зробив відповідні висновки й заснував в 1804 році (як Франц I) Австрійську імперію. В 1806 році він відмовився від корони Священної Римської імперії, яка була заснована ще Карлом Великим.

Після перемоги над Наполеоном Відень став місцем проведення Віденського конгресу, який повинен був скласти нову політичну карту Європи. Віденський конгрес супроводжувався численними пишними святами й балами, і це стало причиною появи відомого вираження: "конгрес танцює". Учасники конгресу на чолі з Державним канцлером Австрії князем Клеменсем Меттерніхом були повні рішучості відновити старі порядки й політичну рівновагу в Європі. Меттерніх створив таку систему поліцейської держави (цензура, стеження за всіма, заборону на збори), що стала для людини епохи бідермайєра основою для її суперечливого поводження, яке коливається між буржуазністю й протестом.

Після цього громадське життя стало недоступне для громадян, їхня діяльність перемістилася в приватну й культурну сферу. Виник новий стиль бідермайєр, який став вершиною Віденської культури. Люди зустрічалися в домашніх колах на поетичних вечорах або концертах або йшли в кавові дома, де по системі Меттерніха ще допускалася певна воля слова. Свій розквіт переживав театр, що ставив здобутки Фердинанда Раймунда, Іоганна Нестроя й Франца Гріллпарцера. Особливо популярні були через свою приховану критику політичного ладу здобутку Нестроя. [11, 28-30]

В епоху бідермайєра Відень став безперечною музичною столицею Європи. У місті в однин і той же час творили різні композитори: Людвіг ван Бетховен, Франц Шуберт і Іоганн Штраус - батько. Завдяки вальсовим композиціям Іоганна Штрауса свій тріумфальний хід по світу почав новий танець – і це незважаючи на те, що споконвічно вальс уважався непристойним танцем. На цей же час довівся й зліт у живописі. Кожний заможний громадянин Відня вважав своїм обов'язком попросити відомого художника намалювати свій портрет. А зараз ці картини Фердинанда Георга Вальдмюллера, Рудольфа Альта або Фрідріха Амерлінга, а також меблі в стилі бідермайєр продаються на міжнародних аукціонах по дуже високих цінах.

Політичне гноблення, економічні кризи й неврожаї викликали все більше занепокоєння в населення. Соціальну напруженість між різними прошарками зняти не вдалася й оманна ідилія епохи бідермайєр припинилася Березневою революцією 1848 року.

1.4 Відень в часи грюндерства.

Епоха бідермайєра закінчилася революцією 1848 року й зреченням від трону недієздатного кайзера Фердинанда I. Його 18-літній племінник Франц Йозеф I правив потім імперією Габсбургів протягом 68 років і вплинув на час грюндерства, який зароджувався. В 1857 році він наказав знести старі прикраси навколо центра міста. На цьому місці виникла чудова широка вулиця - Рингштрассе, яка була урочисто відкрита в 1865 році. Новий бульвар був забудований зусиллями багатьох видних архітекторів: Теофіл Хансен (Парламент, Біржа), Готтфрид Земпер і Карл Хазенауер (музеї історії образотворчих мистецтв і історії природи, Бургтеатр), Генріх Ферстел (Університет, Вотивкирхе), Фрідріх Шмітд (Ратуша), Едуард ван дер Нюлл і Август фон Сіггардсбург (Штатсопер). [11, 45]

Будинки будували в той час у стилі історизму. Виглядало це в такий спосіб: за основу бралися форми попередніх стилів, які потім використовувалися в їх максимально можливій пишноті. Ступінь індустріалізації Відня, як і всієї Австрії, постійно росла. Але незважаючи на це, Австрія як і раніше залишалася аграрною країною. Художники, які приїжджали із всіх кінців монархії, і вчені визначали духовне життя Відня. Це сприяло відкриттю нових інститутів, а Віденська школа медицини, яку представляли Біллрот, Земмелвайс і Фрейд, одержала світову славу. Популярність музики з Відня визначалася з однієї сторони серйозними здобутками (Брамс і Брукнер), з іншого боку - легкими вальсами й оперетою (Ланнер, Штраус, Зуппе).

Серед інтелігенції тон задавав художник Ганс Макарт (1840 - 1884), при цьому важливе значення мали не тільки його здобутку, але й створений ним стиль життя. Час пізнього історизму був названий за його ім’ям часом макартизму.

Населення Відня виросло з 430 тисяч в 1857 році до 820 тисяч в 1890 році. В 1901 році число жителів досягло 2 мільйонів. В 1873 році у Відні пройшла Всесвітня виставка. Але незабаром після її відкриття Відень потряс біржовий крах і багато спекулянтів залишилися ні з чим. Австрія втратила Ломбардію й Тоскану, а після битви під Кениггретцем із прусами в 1866 році ще й Венецію. За згодою 1867 року з Угорщиною, дві незалежних і рівноправних держави, Австрія й Угорщина, поєднувалися тільки на основі своєї підпорядкованості одній державі, а також загальної фінансової системи, зовнішньої й військової політики. Офіціальна назва цього комплексу "Австро-угорська монархія" дотепер являє собою глибоке культурно-історичне поняття. Старіючому кайзерові Францу Йозефу I довелося перенести кілька важких особистих ударів. В 1867 році був убитий його брат Максимілліан, кайзер Мексики. В 1889 році його син кронпринц Рудольф з улюбленою баронесою Марі Ветцера зробили подвійне самогубство. А в 1898 році в Женеві анархістом була вбита імператриця Єлизавета (Сісі). Спадкоємець престолу Франц Фердинанд і його дружина були застріляні 28 червня 1914 року в Сараєво. Цей замах призвів до початку Першої світової війни, а з нею й до розпаду Австро-угорської монархії. Кайзер Франц Йозеф помер під час війни 21 листопада 1916 року в палаці Шьонбрунн. [7, 301-305]

  1.5 Відень в період модерну

Історизм XIX століття виявився пройденим етапом. Модерн (у німецькій мові – югендштиль) одержав свою назву по заснованому в 1896 році в Мюнхені журналу "Югенд". Він став найважливішою течією у культурі на рубежі століть і залишив у Відні значний слід. Джерела модерну ставляться до здобутків англійських графіків XIX століття. Поряд з "квітковим" напрямком, що використовує плавну гру ліній, що нагадує форми рослинного світу, з'явився й більше строгий і абстрактний напрямок.

Відень став одним з найбільш значних центрів модерну. У знак свого відходу від традиційного стилю група в основному молодих художників, серед них Густав Клімт, Коломан Мозер, Карл Молл і Отто Вагнер, заснувала в 1897 році Віденський сецессіон. Журнал "Ver Sacrum" став важливим елементом нового мистецтва. Архітектор і співзасновник Йозеф Марія Ольбріх побудував в 1898 році виставочний зал групи Сецессіон, недалеко від Нашмаркта. Це геометрично строгий будинок, лише злегка прикрашений моментами модерну, став провісником нової філософії в архітектурі. Вінчає цей будинок видимий здалеку купол з позолоченого листя, прозваний жителями міста "золотий качан". Вони ставилися до цього нового стилю в мистецтві або скептично або просто не визнавали його. Він не відповідав їхньому смаку, який виховувався під впливом історизму. Сам кайзер Франц Йозеф порахував провокацією будівництво Адольфом Лоосом на площі Міхаєлерплатц прямо навпроти Хофбурга житлового й ділового будинку. Люди називали його "будинок без брів", таке враження створював фасад, повністю позбавлений прикрас. Для досягнення хоч якоїсь згоди зі смаками населення, до вікон були прироблені квіткові ящики. [11, 52]

Іншими помітними архітекторами модерну можна вважати Отто Вагнера і Йозефа Гоффмана. Вся система міського метро, всі станції, (сьогодні це лінії U6 і U4) створені за проектами Отто Вагнера. Приголомшуючими прикладами архітектури модерну є також будинок Ощадного поштового банку, церква Ам Штайнхоф, будинок з фасадом "майоліка" на вулиці Лінке Вінцайле, побудовані Отто Вагнером, а також санаторій у Пункерсдорфе (архітектор Йозеф Гоффман). Художники модерну прагнули втілити свої ідеї не тільки в архітектурі, але й змінювали загальну життєву концепцію, що включала обробку внутрішніх приміщень, меблювання й предмети побуту. Цій ідеї відповідало створення в 1903 році "Віденських майстерень", ініціаторами створення яких були Йозеф Гоффман і Коломан Мозер. Прикладами ремісничого мистецтва сьогодні можуть бути визнані посуд, келихи, столові прилади, а також меблі прикраси й текстиль, виготовлені в "Віденських майстернях".

Розділ 2. Віденська класична школа

Слова «музика» та «Австрія» серед меломанів вживають майже як синоніми. Сутність цього явища - у своєрідному підсумуванні геніальних музичних сил, які сформували у 1800 році поняття «Віденська класика».

Художній стиль класицизм (від лат. classicus - "зразковий") виник в XVII ст. у Франції. Ґрунтуючись на поданнях про закономірність, розумність світового пристрою, майстри цього стилю прагнули до ясних і строгих форм, гармонічним зразкам, втіленню високих моральних ідеалів. Вищими, неперевершеними зразками художньої творчості вони вважали твори античного мистецтва, тому розробляли античні сюжети й образи. Класицизм багато в чому протистояв бароко з його пристрасністю, мінливістю, суперечливістю, затверджуючи свої принципи в різних видах мистецтва, у тому числі й у музиці. В опері XVIII ст. класицизм представлений здобутками Кристофа Віллібальда Глюка, який створив нове трактування цього виду музично-драматичного мистецтва. Вершиною в розвитку музичного класицизму стала творчість Йозефа Гайдна, Вольфганга Амадея Моцарта й Людвіга ван Бетховена, які працювали переважно у Відні й утворили напрямок в музичній культурі другої половини XVIII - початку XIX сторіччя - віденську класичну школу. Класицизм у музиці багато в чому не схожий на класицизм у літературі, театрі або живописі. Тому що в музиці неможливо опиратися на античні традиції - вони майже невідомі. Крім того, зміст музичних творів часто пов'язаний зі світом почуттів людини, які не піддаються твердому контролю розуму. Однак композитори віденської школи створили дуже струнку й логічну систему правил побудови добутку. Завдяки такій системі самі складні почуття наділялися в ясну й досконалу форму. Страждання й радість ставали для композитора предметом міркування, а не переживання. І якщо в інших видах мистецтва закони класицизму вже на початку XIX ст. багатьом здавалися застарілими, то в музиці система жанрів, форм і правил гармонії, розроблена віденською школою, зберігає своє значення дотепер. [11, 89-91]

Майстрам «Віденської класики» вдалося створити щось неповторне, а саме - одухотворення музики до усвідомлено граничних меж. Тому фахівці історії мистецтв охоче порівнюють цю «золоту еру» Відня з Афінами часів Перікла. Композитори, які працювали десь між 1780 та 1828 рр. (рік смерті Шуберта) у Відні, знову піднесли музику на найвищий ступінь досконалості. Те, що Моцарт, Гайдн, Шуберт, Ланнер, Іоган Штраус, Брукнер, Малер були австрійцями, що Бетховен і Брамс душею й творами вросли у Відень, підтверджує, у якому винятковому розумінні Австрія може вважати себе батьківщиною музики, - сказав знаменитий диригент Бруно Вальтер (1876-1962) про майстрів класики та їх послідовників пізнього XIX століття. Висувалися різні гіпотези, чому саме Австрія була особливо схильна до таких музичних дарувань.

Велике європейське переселення народів та ідей - в період готики з Півночі на Південь, в часи ренесансу і бароко з Півдня на Північ, а також етнічне й культурне співіснування у багатонаціональній державі Габсбургів наприкінці середньовіччя та початку XX століття, ймовірно, створили особливу схильність австрійців до музики.

Деякі імператори династії Габсбургів також проявили себе вартими поваги композиторами. Особливо Леопольд І знайшов у музиці близький народові особистий тон. Він писав урочисту музику, балетні етюди й «Сеполкрі», сценічні музичні твори, які виконувалися біля Святого гробу. Імператор Карл VI, батько Марії Терезії, славився як скрипаль і капельмейстер оперних танців та забав, у яких не раз брала участь уся цісарська родина. Вчителем імператора був відомий капельмейстер Йоган Йозеф Фукс, автор славнозвісного підручника теорії музики «Градус ад Парнассум».