ПЛАН
Вступ
Розділ І. Розвиток символізму як літературного напряму
1.1. Зародження та розвиток символізму в ХІХ ст.
1.2. Специфіка російського символізму
Розділ ІІ. Числова символіка у поезії ХХ ст.
2.1. Образи і символи в поемі О.Блока «Дванадцять»
2.2. «Поема без героя» А.Ахматової: символи і їх інтерпретація
Висновки
Список використаних джерел
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Символізм (з грец. – знак, прикмета, ознака) – літературний напрям кінця ХІХ – початку ХХ століття, основною рисою якого є те, що конкретний художній образ перетворюється на символ. Символізм зародився у Франції і поширився в інших європейських країнах (Англія, Німеччина, Австрія, Бельгія, Норвегія, Росія).
Символізм як сформований літературний напрям починає свою історію з 1880 року, коли Стефан Малларме започатковує літературний салон (так звані «вівторки» Малларме), в якому беруть участь молоді поети Р. Ґіль, Г. Кан, А. де Реньє, П. Кіяр, Е. Мікаель, Ф. В’єле-Гріффен [3;459].
Із символізмом пов’язують свою творчість видатні письменники й за межами Франції. У 1880-ті роки розпочинають свою діяльність бельгійські символісти – поет Еміль Верхарн і драматург Моріс Метерлінк. На рубежі століть виступили видатні австрійські митці, пов’язані із символізмом – Гуґо фон Гофмансталь і Лайнер Марія Рільке. До символістів належав також польський поет Болеслав Лесьмян, з художніми принципами символізму співвідносять окремі твори німецького драматурга Герхарта Гаупмана, англійського письменника Оскара Уайльда, пізнього Генріка Ібсена. На рубежі двох століть розвивається таке складне й багатоманітне явище, як російський символізм (Д. Мережковський, З. Гіппіус, К. Бальмонт, Ф. Сологуб, В. Брюсов, О. Добролюбов, В. Іванов, О. Блок, А. Бєлий).
Символізм протиставив свої естетичні принципи та поетику реалізмові й натуралізмові, напрямам, які він рішуче заперечував. Натуралізм з його фактографією та соціальним і біологічним детермінізмом, має, на думку Ж.Мореаса, лише «цінність заперечення». За цим напрямом, вважали символісти, немає майбутнього: С.Малларме зазначав, що натуралізм загине, коли припиниться діяльність Е.Золя (і пророцтво це загалом збулося). Заперечували символісти й реалізм, який, за висловом В.Брюсова, «перетворив мистецтво на просте відображення життя». Інший російський символіст К.Бальмонт писав про реалізм і символізм як про дві художні манери світосприймання: «Реалісти охоплені… конкретним життям, за яким вони нічого не бачать, – символісти, відчужені від реальної дійсності, бачать у ній лише свою мрію…». Реалізм, за Бальмонтом, перебуває в рабстві в матерії, а символізм пішов у сферу ідеальності. Він покликаний зробити мистецтво вільним. Як вважав Брюсов, символізм являє собою останню стадію, після романтизму й реалізму, у боротьбі митців за свободу.
Символісти не зацікавлені у відтворенні реальної дійсності, конкретного та предметного світу, у простому зображенні фактів повсякдення, як це робили натуралісти. Саме у своїй відірваності від реальності митці-символісти і вбачали свою перевагу над представниками інших напрямків. Так, французький символіст Стюарт Мерріль вважав, що символічна поезія панує в літературі тому, що вона одухотворена ідеєю, яка підносить її над суєтою повсякденного життя. Втім, конкретні й буденні предмети та явища не завжди відкидаються символістами цілком. Крізь них символісти завжди бачать дещо незвичайне, містичне, непізнаванне. Єдиною метою літератури, за словами Стефана Малларме, є не називати предмет, а «натякнути» на нього. Саме таке мистецтво натяку, «абсолютне володіння цим таїнством», і створює символ.
Отже, символ народжується там, де неможливо зобразити предмет. Він покликаний виразити алегоричне й невимовлене шляхом відповідностей між двома світами – світом зовнішнім і світом мрій та ідеалів. Цей дуалізм реального та ідеального – основа символічного світосприйняття. Таємниця, або Ідея, криється в глибині матеріальних речей. І символічна поезія, як говорить Ж. Мореас у своєму маніфесті, прагне втілити цю ідею, надати їй почуттєво збагненної форми. Причому ця форма не є самоціллю, вона має служити вираженню Ідеї. Подібні думки висловлював інший французький символіст Жорж Ванор. Мистецтво, за його словами, полягає в тому, щоб «перетворити ідею у зрозумілий для людини символ і розвинути її за допомогою нескінченних гармонійних варіацій» [3;437].
Осягнути Ідею, за символістською концепцією, спроможне лише мистецтво. Пріоритет тут віддається музиці, а також – поезії, якщо вона використовує музичні засоби. В цьому відношенні символісти дотримуються теорії А.Шопенгауера, згідно з якою лише музика є мистецтвом трансцендентного й найближче стоїть до світу таємного. «Найперше – музика у слові», – цей рядок з верленівського «Поетичного мистецтва» стає девізом поетів-символістів. Музика безпосередньо говорить про потойбічне, вона краще за всі види мистецтва передає барви, відтінки та напівтони. «Поезія – це водночас Слово і Музика, – зазначає Стюарт Мерріль. – …Словом вона говорить і міркує, Музикою співає та мріє». Слова поета-символіста перетворюються, за висловом В.Іванова, на «відлуння інших звуків». Музика й символ мають бути нерозривно пов’язаними. «Музика ідеальн виражає символ, – писав А.Бєлий, – … із символу бризкає музика. Вона проминає свідомість… Символ пробуджує музику душі». Символісти надають основного значення саме музиці вірша, вони створюють усілякі асонанси й алітерації. В поезії символістів, таким чином, головне не зміст, не смислове значення, а інструментування на певних звуках. Артюр Рембо у своєму знаменитому сонеті «Голосні» прагне довести, що кожний окремо взятий звук відповідає певному кольору (А – чорному, Е – білому, І – червоному, Й – зеленому, О – блакитному), а їхнє сполучення створює як слухове, так і наочне й кольорове враження.
Символісти висунули ідею самоцінності мистецтва, його цілковитого суверенітету. Кожне мистецтво, яке, за словами Оскара Уайльда, «одночасно є поверхнею та символом», «нічого не виражає, окрім самого себе». Воно не повинно мати якихось соціальних зобов’язань і завдань. Мистецтво – вище за життя, і втручання життя в мистецтво буде лише згубним для останнього. Саме мистецтво, а не дійсність, є первісним. Той же Уайльд вважав, що не мистецтво наслідує життя, а навпаки. Автор «Портрета Доріана Грея» стверджував, що не російська дійсність, а Тургенєв створив нігілістів, так само, як і лондонські тумани винайшли художники-імпресіоністи.
Символізм, особливо в його російському варіанті, намагався поєднати символічне мистецтво із «символічним» життям. Він, як зазначає В.Ходасевич, не хотів бути лише літературною течією, а прагнув перетворитися на «життєво-творчий метод». Символізм в Росії являв собою цілу низку спроб «віднайти сполучення життя й творчості» всередині кожної особистості, свідчить В.Ходасевич, «боролися за перевагу «людина» та «письменник».
Об’єктом дослідження курсової роботи є символізм як літературний напрям.
Предметом дослідження курсової роботи є твори поетів-символістів ХХ століття.
Метою курсової роботи є дослідження специфіки числової символіки у творах поетів-символістів ХХ століття.
Мета роботи зумовлює виконання таких завдань:
- дослідити поняття символізму як літературного напряму;
- розглянути особливості розвитку символізму в країнах Європи і в Росії;
- визначити специфіку функціонування числової символіки у творах поетів-символістів ХХ століття на прикладах поеми «Дванадцять» О.Блока і «Поема без героя» А.Ахматової.
РОЗДІЛ І. РОЗВИТОК СИМВОЛІЗМУ
ЯК ЛІТЕРАТУРНОГО НАПРЯМУ
0 комментариев