Англійські інформбюро

2.2 Англійські інформбюро

1640-е рр. в Англії відмічені появою перших зразків політичної періодики, що було пов'язане з протистоянням короля Карла I і парламенту. Під тиском парламенту Зоряна палата була скасована в липні 1641 р. Хоча формально цензуру в Англії ніхто не відміняв, преса отримала значну свободу в освітленні суспільно-політичних подій, а поляризація суспільства привела до появи періодичних видань різної політичної орієнтації.

У листопаді 1641 р. англійці вперше дістали можливість взнавати парламентські новини з тижневика Семюеля Пека "The Heads of Several Proceedings In This Present Parliament" ("Основні події, що відбуваються в нашому парламенті"). До появи газети Пека фрагменти мов, вимовних в Палаті общин, могли потрапляти лише в памфлети, що видаються в нелегальних друкарнях. Публікація парламентської хроніки викликала роздратування короля, але тижневик продовжував виходити. Більш того, в грудні того ж року у нього з'явився конкурент "The Diurnall, or The Heads of all the Proceedings in Parliament" ("Діурналій, або Основні події, що відбуваються в парламенті"), а на початок 1642 р. вже п'ять подібних тижневиків циркулювали по Лондону. Новини з парламенту були товаром, що купувався.

Одні з подібних видань прожили декілька місяців, деякі закінчилися на першому ж випуску.

Починаючи з 1642 р. і до скидання Стюартов ні у короля, ні в парламенту не було сил, аби приборкати пресу. Але це не означає, що видавці були захищені від можливих репресій, той же Семюель Пік, призвавши до примирення з королем, відразу ж опинився у в'язниці. Але репресії не зупиняли журналістів – кількість періодичних видань незмінно зростала. У 1644 р. їх число вимірювалося 17, а в 1649–24.(17)

Протистояння між роялістами і прибічниками парламенту знайшло своє віддзеркалення в пресі. Інтереси короля відстоювала очолювана Джоном Беркенхедом газета "Mercurius Aulicus" ("Палацовий Меркурій"), що виходила з 1642 по 1646 рр. і Джона Мільтона, що викликала обурення, який писав в "Ареопагитіке": "То хіба ми не читаємо не рідше за один раз в тиждень безконечний придворний наклеп на парламент і суспільство, віддруковану (про що свідчать ще сирі листи) і поширювану між нами, незважаючи ні на яку цензуру?".

Парламентську пресу очолив яскравий журналіст Марчмонт Нідхем, що редагував тижневик "Mercurius Britannicus" ("Британський Меркурій"), який окрім жорсткої антироялістської спрямованості відрізнявся і досконалішою подачею матеріалу. Нідхем розташовував матеріал не по датах, а за значимістю описуваної події, ввів рубрики. Після п'ятирічних нападок на короля Нідхем змінив політичну орієнтацію і з 1647 р. почав видавати монархічну для ультра газету "Mercurius Pragmaticus" ("Прагматичний Меркурій"), в якій піддав принизливій критиці Олівера Кромвеля, майбутнього диктатора Англії, і прибічників парламенту.

Нідхем зробив невірну ставку. Королівська влада лягла, а сам Карл I був обезголовлений 30 січня 1649 р. Пік, присутній при страті, повідомив про це в своєму новому тижневику "A Perfect Diurnall of Some Passages in Parliament" ("Досконалий диурналий про деякі події в парламенті"). Новина, що починалася фразою, – "Цього дня Король був обезголовлений напроти Банкетного залу в Уайт-холу", була поміщена лише на третій сторінці, тому що страта відбулася у вівторок, а газета виходила по суботах – отже спочатку йшли недільні новини, потім події понеділка, і лише на третій смузі – те, що сталося у вівторок.

Після страти короля і встановлення республіки в Англії почалося настання на свободу преси. Переслідування редакторів роялістського тижневика "Mercurius Elencticus" ("Милосердний Меркурій") Джорджа Уортона і Семюеля Шеппарда і прийняття у вересні 1649 р. "Акту про регулювання друку" наводять до зникнення монархістської преси.

Нідхем вважав за краще покинути "Mercurius Pragmaticus" і перейти в лави прибічників нового режиму, почавши видавати в 1650 р. тижневик "Mercurius Politicus", офіційний орган индепендентов, на сторінках якого він з тим же ентузіазмом захищав втручання Кромвеля в шотландські справи, за що Дж. Клівленд в роялістській пресі назвав Нідхема "ганьбою обох полови і трьох партій", тобто – роялістів, пресвитериан і индепендентов.

Наслідки обмеження свободи слова відчули на собі не лише монархісти, але і діячі опозиції, що не зуміли порозумітися з новою владою. Лідер левеллеров Джон Лільберн в памфлеті "Друга частина Нових ланцюгів Англії, або Сумне уявлення про ненадійне і небезпечне положення республіки" (1649) був вимушений констатувати, що військові, що прийшли до влади, "перш за все строгими заходами змусили замовкнути друк; далі вони обрушилися на нас наклепом і всякого роду помилковими доносами, які лише могла винайти їх злість проти нас <...> Правлячі офіцери говорять про свободу, але яка це свобода, якщо вони змусили замовкнути друк, який по праву є і вважається у всіх вільних народів найістотнішою ознакою свободи?".

До 1656 р., коли Кромвель відновив цензурні обмеження в повному об'ємі, в Англії видавалися лише дві офіційні газети – "Mercurius Politicus" і "Weekly Intelligencer of the Commonwealth" ("Щотижневий довідник Співдружності"), причому обоє редагував Нідхем. Цікаво відзначити, що перші зразки реклами в англійській періодиці можна виявити саме в газеті Нідхема. У вересневому номері "Mercurius Politicus" за 1658 р. можна було прочитати, що "особливий, такий, що рекомендується всіма лікарями китайський чай, званий китайцями "тшеа", іншими народами, – "тэй" або "тии" – можна отримати".

Реставрація погіршила положення англійської преси. Встановлений Карлом II "Акт про друк" (1662) носив ще жорсткіший характер, а необхідність його введення пояснювалася "загальною розбещеністю останнім часом, коли багато зловмисних осіб насмілювалися друкувати і поширювати книги єретичні і бунтівного вмісту". У країні знов виходили всього дві офіційні газети – "The Intelligencer" і "The News", лише їх редактором-видавцем віднині був переконаний монархіст Роджер Л'Естранж, що поєднував журналістську діяльність з обов'язками головного цензора Англії.

Ситуація трохи змінилася, як не дивно, завдяки Великій чумі 1665 р. Рятуючись від чуми, восени Карл II зі своїм двором переїхав до Оксфорда. Знаходячись далеко від Лондона, він і його оточення бажали отримувати новини, але боялися брати в руки газети Л'Естранжа. Виходячи з цих міркувань, університетському друкареві Леонарду Літчфелду було наказано видавати нову газету. 14 листопада 1665 р. вийшов перший номер "The Oxford Gazette" ("Оксфордська газета"), яка потім виходила протягом 11 тижнів щопонеділка і четвергам. Нововведенням стала двухколоночная верстка і незвична інформаційна насиченість – на двох сторінках "The Oxford Gazette" містилося більше інформації, чим в двох газетах Л'Естранжа.(21)