Поява перших журналів Європи

3. Поява перших журналів Європи

3.1 Становлення перших журналів Європи

Умови появи перших європейських журналів в першу чергу визначалися створенням в XVII ст інтелектуального середовища, що увійшло до історії під назвою "La Republique des Lettres" ("Республіка літераторів", або "Республіка учених"). Це поняття відобразило нову форму спілкування європейських інтелектуалів, орієнтованих на антисхоластичні методи пізнання. Це свого роду інтернаціональне "братерство літераторів", об'єднаних завданням пошуку істини в "невидимі коледжі", вільні від теологічних догм. Окрім особистих зустрічей, члени "La Republique des Lettres" потребували наукового листування, без якого важко собі уявити духовне життя Європи цього періоду.

Листування це було іншої властивості, ніж епістолярна спадщина античності, середньовіччя або Ренесансу. "Кожен, прагнучий до знання, повинен був орієнтуватися тепер не на Вчителя і його інтерпретаторів, тобто не на готове знання, а на самого себе і на інших як рівноцінних (у сенсі рівної їх участі у формуванні нового знання) осіб". Стали створюватися наукові суспільства, здібні до залучення і акумуляції засобів на видання (у тому числі і періодичні).

Слово "журнал" сходить до латинського "diurnalis" ("щоденний"), що нагадує "Acta diurna" Юлія Цезаря. Особливість перших європейських журналів – переважно наукова орієнтація. Наукове листування залучило в комунікацію велике число учасників. Інформаційно-пропагандистські можливості періодичного видання були несумірно вище.

Перший європейський журнал – "Journal des Savants" ("Журнал учених", 1665–1828) – був створений за ініціативою французького міністра фінансів Жана-батисту Кольбера, якого часто порівнюють з кардиналом Рішельє. Кольбер задумав періодичне видання, яке б освітлювало наукові, критичні і літературні проблеми, що стоять перед інтелектуальною елітою Європи.

"Journal des Savants" побачив світло в Парижі 5 січня 1665 р. На посаду редактора і видавця був запрошений радник парламенту Подіни де Салло. Журнал виходив спочатку один раз в тиждень, потім раз в дві неділі на 12 сторінках. Видання Салло було покликане заповнити пропуск в науковому спілкуванні, в обміні інформацією, в плідних дискусіях. Матеріали вдягалися у форму листів. Журнал був орієнтований на наукову полеміку, на "провокацію" суперечки. У виданні "Journal des Savants" Подіни Салло допомагали такі відомі діячі французької культури, як Марен Лерой де Гомбервілль і Жан Шаплен. Через рік видання журналу перейшло в руки абата Жана Галлуа, професора грецької мови, що залишалася на посту редактора до 1674 р.(14)

На початку XVIII століття слово "журнал" розумілося як "періодичне вигадування, яке, з'являючись регулярно через певний час, повідомляє про нових або знов перевиданих книгах, розкриває їх вміст і сповіщає відкриття в науці; коротше кажучи, вигадування, в якому хтось освітлює все, що щодня відбувається в "Республіці літераторів".

У 1665 р., із запізненням в декілька тижнів, в Англії з'явився журнал "Philosophical Transactions of the Royal Society" ("Філософські праці Королівського суспільства") під редакцією Генрі Олденберга. Цей журнал, офіційний орган Лондонського королівського суспільства, виходив щомісячно. Цікаво, що з десяти публікацій, що склали перший номер, три були узяті з "Journal des Savants".

У 1668 р. в Римі з'явився перший італійський журнал "Il Giornale de'Letterati" ("Журнал літераторів"). Журнал цей був задуманий його редактором Франчесько Надзарі за зразком французького "Journal des Savants", а надалі сам послужив зразком для італійських літературних журналів. Журнал, в якому збожеволіли роботи, мовознавчого, філософського характеру літературознавства, проіснував до 1679 р. У 1682 р. професор Отто Менке зробив в Лейпцігу видання латиноязычного журналу "Acta Eruditorium" ("Вчені записки"), який швидко придбав європейську популярність. У його виданні діяльну участь взяв Готфрід Вільгельм Лейбніц, що публікував на сторінках цього журналу багато свої роботи. Журнал "Acta Eruditorium" проіснував до 1731 р.

Цензурні переслідування, що існували в більшості країн Європи, змусили звернути увагу журналістів на можливість публікацій своїх видань в Голландії. Впливовий французький філософ-скептик Пьер Бейль, що емігрував за свої релігійні переконання до Голландії, став друкувати з 1684 р. періодичне філософсько-літературне видання "Nouvelles de la republique des lettres" ("Новини літературної республіки"). У передмові до першого номера Пьер Бейль писав, що "ми вільні від безрозсудної упередженості. Ми виступатимемо швидше в ролі доповідача, чим в ролі судді, і ми приведемо витримки з книг, направлених проти нас, настільки ж сумлінно, як і книг, промовців за нас". Видання Бейля мало широкий резонанс, затвердивши авторитет редактора в європейських інтелектуальних кругах. У Франції поширення "Nouvelles de la republique des lettres" було заборонене.

У журналі Бейля містилися рецензії на книги по питаннях філософії, богослів'я, історії і літератури, полемічні вигадування політичного і релігійного характеру. Але навіть в терпимій до інакомислення Голландії ряд публікацій Бейля привели до того, що незалежного редактора втратило місця професора історії і філософії в Роттердамськом університеті.

Нападки недоброзичливців і здоров'я, що похитнуло, змусили Бейля через три роки припинити своє видання. Бонаж де Боваль продовжив працю Бейля, перейменувавши журнал в "Histoire des ouvrages des savants" ("Історія праць учених", або "Літопис творінь учених"). У новому вигляді журнал проіснував до 1709 р.

У 1688 р. Жан Леклерк, емігрант і ідеологічний опонент Бейля, зробив в Амстердамі видання журналу "Bibliotheque universelle et historique" ("Загальна історична бібліотека"). Цей журнал проіснував п'ять років і прославився тим, що вже в перших номерах Леклерк опублікував обширні витягання із засадничої праці Джона Локка "Досвід про людський розум", викликавши бурхливу полеміку в багатьох країнах Європи.

Журнали літературно-критичного вмісту у Франції ведуть свій початок від періодичного видання "Mercure galant" ("Галантний Меркурій"), заснованого в 1672 р. Королівський "привілей" на видання цього журналу отримав популярний у той час драматург і полеміст Жан Донно де Візі, літературний противник Мольера. У перші роки "Mercure galant" виходив нерегулярний, проте з 1677 р. де Візі зробив це видання щомісячним. Особливим успіхом в публіки, що читає, користувався розділ світської хроніки.

Під рубрикою "Листа до Мадам" де Візі публікував останні новини королівського двору і паризького світла. Розрахунок де Візі був вірний. Розмови і плітки салонів і палацових кругів ставало відомим широкому кругу читачів, що цікавляться інформацією подібного роду.

Реакція сучасників на дане періодичне видання була неоднозначною. Для Жана де Лабрюйера "Mercure galant" "стоїть нижче за повну нікчемність; втім, подібні видань у нас немало. Той, хто ухитряється нажити перебування на безглуздій книзі, в такій же мірі собі на думці, в якій нерозумний той, хто її купує; проте, знаючи смак публіки, важко деколи не підсунути їй якої-небудь нісенітниці".

Варто відзначити, що в 1696 р. в "Mercure galant" з'явилася чудова казка Шарля Перро "Спляча красуня", яку той опублікував анонімно, не бажаючи пов'язувати своє ім'я з твором, написаним (згідно канонам класицизму) в "низькому жанрі".

Надалі королівський привілей на видання журналу "Mercure galant" перейшов в руки Шарля Дюфрені, що поєднував в собі багато талантів, – драматурга, поета, музиканта, художника, романіста, журналіста і комерсанта. Дюфрені увійшов до історії французької журналістики не лише як редактор одного з перших французьких журналів.

Він вперше застосував прийом показу французькій дійсності очима чужоземця, деякого жителя сіаму, що випадково попав до Парижа ("Серйозні і комічні розваги сіамця", 1699). Герою Дюфрені, абсолютно не знайомий з вдачами європейського життя, постійно потрапляє в комічні і безглузді ситуації, які у свою чергу звертають увагу читача на непривабливі сторони повсякденного життя.

Прийом, використаний Дюфрені, став вельми популярним в публіцистиці епохи Освіти. Шарль Монтеськье використовував його в "Персидських листах", Олівер Голдсміт – в "Громадянинові світу, або Листах китайського філософа, що проживає в Лондоні, своїм друзям на Сході" і так далі

  3.2 Англійська освітня журналістика

Журналу Стилю, що отримав назву "The Tatler" ("Базіка") і що мав підзаголовок "Базіка Ісаака Бікерстафа", судилося покласти початок не лише англійською, але і всій європейській повчальній журналістиці. Видання починалося зверненням Бікерстафа, що пропонував читачеві "повчальне читання", яке "добродійне і необхідне, що в той же час викликає на думку". Вдало знайдена маска і програма видання, що точно витримується, завоювали англійського читача. У 1710 р. видавничим проектом свого друга зацікавився Джозеф Аддісон. Він став присилати в журнал свої статті і есе. У журналі "The Tatler" Аддісон "знайшов своє покликання, і найчудовіший співбесідник в світі заговорив".

З приходом Аддісона якість журнальних публікацій зросла, а багато його есе до цих пір перевидаються і вважаються неперевершеними зразками англійської эссеистики. Структура "The Tatler" грунтувалася на одному есе, композиційним стержнем кожного номера, що був. Есе створювалося Стилем або Аддісоном від імені вибраної маски і присвячувалося різним подіям лондонського життя. Окрім есе, в номер ("The Tatler" виходив три рази в тиждень) включалися також дрібні оголошення і замітки.

Побоюючись, що маска Ісаака Бікерстафа може втратити свою привабливість, Аддісон і Стиль припинили видання "Базіки" на початку 1711 р., коли журнал знаходився на піке своєї популярності. У той же рік з'явився найвдаліший журнал в творчій спадщині Аддісона і Стилю – "The Spectator" ("Глядач"). Цього разу Аддісон і Стиль розробили цілу галерею масок, членів невеликого клубу, які збиралися, аби поміркувати на самі хитромудрі теми з області політики, літератури, філософії, театру, світському життю і так далі

Справжнім успіхом став образ "Глядача" – сера Роджера де Коверлі, доброчесного провінційного джентльмена, англійського дивака, з цікавістю що вдивлявся в навколишній світ: "Так і живу я на світі, швидше як Глядач, що споглядає людство, чим як один з його представників; таким чином, я став прозорливим державним діячем, військовим, торговцем і ремісником, ніколи не втручаючись в практичну сторону життя. Теоретично я прекрасно знаю роль мужа або батька і помічаю помилки в економіці, діловому житті і розвагах інших краще, ніж ті, хто всім цим зайнятий, – так сторонній спостерігач помічає плями, які незрідка вислизають від тих, хто замішаний в справі. Коротше кажучи, я у всіх сторонах свого життя залишався спостерігачем, і цю роль я маю намір продовжувати і тут".(18)

Наклад "The Spectator" виріс до 14000 экз., читачі в Європі і колоніях з нетерпінням чекали кожного нового випуску. Але Аддісон і Стиль виявилися вірними вибраній видавничій стратегії, і коли інтерес до "The Spectator" досяг максимальних меж, вони вважали за краще змінити літературні маски. "The Spectator" проіснував два роки – всього вийшло 555 номерів, в останньому номері було оголошено про несподіване одруження одного з персонажів і про раптову кончину іншого. Круг учасників клубу розпався, а замість "The Spectator" в 1713 р. з'явилася нова маска і новий журнал "The Guardian" ("Опікун"). "The Guardian" мав майже такий же успіх, як і "The Spectator", проте протримався близько року, після чого журналістський тандем Стіль-Аддісон розпався. У 1714 р. Аддісон поодинці продовжив випуск журналу "The Spectator", але довів його лише до 635-го номера.

Вплив "The Spectator" і інших аддисоновских журналів на розвиток англійської і європейської журнальної традиції був феноменальним. Лише у Англії кількість наслідувань обчислювалася десятками.

""Шептун" ("The Wisperer", 1709), "Буркотун" ("The Grumbler", 1715), "Буркотун, або Діоген, вигнаний з бочки" ("The Grouler, or Diogenes robb'd of His Tub", 1711), "Базіка" ("The Female Taller", 1709–1710), "Розважає" ("The Entertainer", 1717–1718), "Критик на 1718 рік" ("Critick for the Year MDCCXVIII", 1718), "Інформатор" ("The Intelligencer", 1728), що видавався Томасом Шеріданом, батьком знаменитого драматурга, за участю Свіфта; "Папуга" ("The Parrot", 1728), "Загальний глядач" ("The Universal Spectator", 1728–1746), Генрі Бейкером, що видавався, зятем Дефо, і безліч інших листків оспорювали один у одного увага публіки".

Більш того, журнали Аддісона і Стилю багато разів перевидавалися у вигляді окремих книг протягом XVIII ст і були перекладені на більшість європейських мов. Нову видавничу модель, відмінну від аддисоновской, зміг запропонувати лише в 1731 р. Едвард Кейв, який став випускати "Gentleman's Magazine" ("Журнал джентльмена"), більшою мірою відповідав сучасному розумінню журналу зі всілякою тематикою і рубрикацією.

В цілому, в Європі вісімнадцятого століття проти періодичних видань продовжували діяти цензурні обмеження. Якщо навіть в ліберальній Англії свободу преси доводилося відстоювати в досить складних умовах, то в інших європейських державах, зокрема у Франції і в Германії, положення справ було набагато гірше, оскільки журналісти в цих країнах піддавалися позасудовим переслідуванням.

3.3 Європейська періодика 19 століть

У Англії XIX ст спостерігався справжній розквіт періодичного друку: у 1810-і рр. лише в Лондоні видавалося більше 30 журналів, а в 1820-і рр. – вже близько 100. Едінбург стає другим інтелектуальним центром Англії, отримавши титул "шотландські Афіни".

У першій половині XIX століття серед великої кількості періодичних видань виділялися чотири найбільш впливових в області культури і суспільно-політичної думки журналу – "The Edinburgh Review" ("Едінбурзький огляд", 1802–1929), "The Quarterly Review" ("Щоквартальний огляд", 1809–1967), "Blackwood's Magazine" ("Блеквудовський журнал", 1817), "The London Magazine" ("Лондонський журнал", 1820–1826), а також газета, що стала синонімом якісної преси, – "The Times" ("Таймс").

Щоквартальний журнал "The Edinburgh Review" був заснований в столиці Шотландії в жовтні 1802 р. як орган партії вигов, і серед його засновників були Френсис Джеффрі, Сидні Сміт, Генрі Броугхем. Видавцем журналу виступив книговидавець Арчібальд Констебл, який одним з перших став платити високі гонорари авторам. Головним редактором цього видання протягом 27 років залишався Френсис Джеффрі, критик і есеїст, що поклав почало плеяді редакторів всевладдя в англійській журналістиці XIX ст

"The Edinburgh Review" став надзвичайно впливовим виданням, а багато його статей політичного і літературно-критичного характеру сприймалися як "істина в останній інстанції". Помірний консерватизм цього видання сподобався публіці, а його літературні думки робили вирішальний вплив і на письменників, і на читачів.

У перші роки видання журнал піддав критиці поэтов-лейкистов, зокрема Уїльяма Ворсворта і Роберта Сауті. Стаття Генрі Броугхема, опублікована в 1808 р. і висміююча юнацьку збірку віршів лорда Байрона, спричинила один з найгучніших скандалів в історії англійської літератури. Ображений Байрон відреагував на випад "The Edinburgh Review" віршованою сатирою "Англійські барды і шотландські оглядачі" (1809), відстоявши тим самим право літератора на відповідь критику.

Проте, високий рівень критичних статей "The Edinburgh Review" послужив зразком для багатьох європейських і американських літературно-критичних видань. Як редактор, Френсис Джеффрі зміг відкрити талант таких видатних есеїстів, як Томас Карлейль і Томас Маколей, які почали свою творчу дорогу в журналі "The Edinburgh Review". Маколей, що став згодом відомим англійським істориком, любив повторювати, що "дійсну історію країни можна знайти в її пресі".

Ежеквартальник "The Quarterly Review" був заснований в Лондоні в 1809 р. як видання консерваторів. За цим журналом стояла видавнича фірма Джона Мюррея, проголошеного "королем книговидавців". "Хрещеним батьком" видання став Вальтер Скотт, що остаточно посварився з "The Edinburgh Review", а першим редактором – публіцист і сатирик Уїльям Гиффорд (1809–1824), що свого часу прославився виданням тижневика "The Anti-Jacobin" ("Антиякобінець", 1797–1798).

Журнал швидко придбав вплив, порівнянний з впливом "The Edinburgh Review", і навіть скандал з рецензією розгрому на поему Джона Китса, що привів у результаті до смерті поета, став своєрідним аналогом "байроновскому". Той же Китс в одному з листів (1818) відзначав феномен дії впливових ежеквартальников на громадську думку: "Журнали розслабили читацькі розуми і приохотили їх до неробства – небагато тепер здатні мислити самостійно. Крім того, ці журнали стають все більш і більш могутніми, особливо "Куотерлі". Їх влада схожа з дією забобонів: чим більше і довше натовп піддається їх впливу, тим сильніше вони розростаються і укоріняються, відвойовуючи собі все більший простір.

"Blackwood's Magazine" був заснований в Едінбургу в 1817 р. і став органом так званих "молодших торі". Його ідейним натхненником виявився, як і у випадку з "The Quarterly Review", Вальтер Скотт, а "фінансовою основою" – видавнича фірма Уїльяма Блеквуда, чиє прізвище і виявилася в назві щомісячника. Першими редакторами видання були Джон Локхарт, майбутній зять Вальтера Скотта, і Джон Вільсон, автор драматичної поеми "Чумне місто", сюжетною основою, що послужила, для пушкінського "Бенкету під час чуми". Редакторський тандем Локхарт-Вільсон придбав популярність своїми сатиричними атаками на лібералів (поема "Халдейський рукопис"), а також на поетичну школу "Кокні", тобто на лондонських романтиків.

Після переходу Локхарта в 1825 р. до Лондона на посаду редактора "The Quarterly Review" Джон Вільсон тривалий час залишався на редакторському посту "Blackwood's Magazine", де під псевдонімом "Крістофер Норт" публікував серії есе, що увійшли до історії англійської літератури під назвою "Аброзіанськие ночі". З редакторською діяльністю Локхарта і Вільсона була пов'язана історія журналістської дуелі, коли в запалі полеміки, що зав'язалася між "Blackwood's Magazine" і "The London Magazine", Джон Скотт (редактор "The London Magazine") викликав в 1821 р. на поєдинок Джона Локхарта. На цій дуелі, де місце Локхарта зайняв його друг Джонатан Крісті, Джон Скотт був убитий.

Журнал "The London Magazine", заснований Джоном Скоттом в 1820 р., був чисто літературним виданням і, не дивлячись на короткий термін свого "життя", зробив значний вплив на розвиток англійського есе. У журналі розкрилися дарування таких блискучих есеїстів, як Чарльз Лем ("Нариси Елії"), Уїльям Хеззлітт ("Застільні бесіди"), Томас Де Куїнси ("Сповідь англійця, що вживає опіум").

На рубежі XVIII–XIX ст. у Англії газети не мали такого впливу на громадську думку, як журнали. Проте саме в цей час з'явилася газета, що вважається в даний час синонімом респектабельності британської преси. Її засновником став англійський друкар Джон Уолтер, який в 1785 р. почав видавати газету "Universal Daily Register" ("Універсальний щоденний журнал"). У 1788 р. видання Джона Уолтера було перейменоване в "The Times", і під цією назвою газета увійшла до історії світової преси.

Завданням Джона Уолтера було зробити "The Times" виданням, интересным всім кругам, що читають. У своїй першій редакційній статті він заявив про те, що "газета має бути хронікером часу, вірним літописцем всіх проявів людського розуму; вона не повинна зосереджуватися лише на одній події, але, подібно добре сервірованому столу, повинна мати в своєму арсеналі блюда на будь-який смак <...> і, уникаючи крайнощів, триматися золотої середини".

За часів Джона Уолтера заняття журналістикою не було прибутковою справою, єдина винагорода – придбання політичного впливу. Наклади британських газет були невеликими, і в 1795 р. наклад "The Times", що склав 4800 экз., вважався рекордним. Як і інші редактори того часу, Джон Уолтер не уникнув судового переслідування за публікації в газеті. Осенью 1789 р. за статтю, направлену проти герцога Йоркського, він був засуджений до сплати штрафу в 50 фунтів стерлінгів, до ганебного стовпа на одну годину і до року тюремного висновку. Хоча, навіть знаходячись в Ньюгейтськой в'язниці, Уолтер продовжував керувати "The Times". За цей час з'явилися ще дві публікації, що викликають за собою судову кару в додатковий рік в'язниці і штрафу в 200 фунтів стерлінгів. Вийти з в'язниці Джону Уолтеру удалося лише через рік і чотири місяці.

Справжнє значення "The Times" як загальнонаціональною, а потім впливової європейської газети виявилося лише в XIX ст У 1803 р. управління "The Times" перейшло до Джона Уолтеру II, який підсилив в "The Times" риси респектабельності і зробив це видання найінформованішим в країні. В період наполеонівських воєн Англія знаходилася не лише в економічній, але і в інформаційній блокаді – іноземні новини поступали з великим запізненням. Використавши ситуацію, "The Times" в 1807 р. послала свого кореспондента Генрі Робінсона освітлювати події в Європі. Репортажі кореспондента "The Times" з Німеччини і Іспанії продовжувалися до 1809 р., ставши своєрідним британським "вікном до Європи", а сама газета збільшила мережу своїх кореспондентів як усередині країни, так і за кордоном.

У 1817 р. Джон Уолтер II зайняв місце в парламенті, а на пост редактора призначив Томаса Барнса. Барнс звів газету в ранг незаперечних авторитетів в світі інформації, закріпивши за нею статус впливового видання. Зважена позиція "The Times", що не допускала явного радикалізму, і орієнтація на традиційні цінності середнього класу вигідно відрізняли її від популістських і радикальних видань того часу, не кажучи про бульварну пресу.

Публікації і позиція "The Times" зіграли важливу роль в таких, важливих політичних подіях, як перша парламентська реформа 1832 р., що дала право голосу дрібної і середньої буржуазії і частина "гнилих містечок", що знищила, на користь промислових центрів, ухвалення закону про емансипацію католиків, відміна хлібних законів в 1846 р.

Пік популярності "The Times" припав на події Кримської війни, в період редакторства Джона Ділейна. Освітлювати військові дії був відправлений знаменитий кореспондент "The Times" Уїльям Рассел, перший військовий кореспондент в історії британської преси. Репортажі Рассела з місця боїв надихали поетів, рядки його репортажів ставали крилатими виразами, а його викриття військових і політичних кругів привели до відставки уряду і до зміни військового керівництва.

В середині XIX століття "The Times" отримала прізвисько "Громовержець". Її щоденний наклад досяг 60000 экз., тоді як наклад найближчого конкурента ледве наближався до 6000. Точність і якість репортажів, своєчасність освітлення подій, високий рівень передовиць і аналітичних статей, обізнаність в хитросплетіннях європейської політики зробили "The Times" еталоном європейського періодичного видання. У багатьох європейських столицях власні кореспонденти "The Times" користувалися такою ж увагою, як і посли іноземних держав. Преса в особі "Таймс" ставала справжньою "четвертою владою". Для Абрама Лінкольна "The Times" цього періоду – "одна з найбільших сил в світі", навіть королева Вікторія в одному з листів нарікала на впливовість цієї газети.

Газета завжди була чуйна до технологічних і оформлювальних інновацій. 10 січня 1806 р. в "The Times" вперше з'явилася ілюстрація, присвячена похоронам адмірала Нельсона. "The Times" першою в Європі використовувала можливості парового друкарського верстата, винайденого в 1810 р. саксонським друкарем Фредеріком Кенігом. Новина Кеніга довгий час не знаходила промислового вживання, поки "The Times" не задіяла машину Кеніга у видавничому процесі в 1814 р. І це дозволило лондонській газеті перейти з випуску 300 екземплярів газети в годину на друкарському верстаті на випуск 1100 екземплярів газети в годину за допомогою нової системи.

3.4 Поява інформаційних агентств і перших рекламних кампаній

Важливою комунікаційною інновацією стала поява інформаційних агентств. Перше в світі інформаційне агентство з'явилося в 1835 р. в Парижі. Його засновником став Шарль Луї Гавас, що почав свою діяльність з "бюро перекладів Гаваса", в завдання якого входило оперативне забезпечення перекладів іноземної преси для потреб місцевої періодики. Надалі інформаційне агентство Гаваса отримувало новини із зарубіжних газет, а також від широкої мережі власних кореспондентів, продаючи отриману інформацію в паризькі газети, потім провінційні, а потім і зарубіжні видання. Для швидкого здобуття інформації в період, коли залізниці були ще украй повільним засобом повідомлення, а телеграф лише став входити в газетну і інформаційну практику, агентство Гаваса з успіхом застосовувало голубину пошту. Офіс Гаваса розташовувався на одній вулиці з головним паризьким поштамтом, що прискорювало можливість швидкої відправки пошти. У "Монографії про паризьку пресу" Бальзак згадує пана Гаваса, який "забезпечує всіх одними і тими ж новинами, зберігаючи право першої ночі за тими, хто платить більше".

У агентстві Гаваса отримали перші навики роботи майбутні засновники власних інформаційних агентств – Бернхард Вольф і Пітер Юліус Ройтер. Протягом 1848 р. три найвідоміших в Європі "інформаційника" працювали разом. В кінці 1848 р. Вольф відкрив власне агентство, отримавши посаду виконавчого директора берлінської газети "National Zeitung". Він підключив до редакції телеграф і став поміщати в газеті короткі повідомлення з Лондона і Франкфурту, отримані по новому засобу зв'язки. Ціна на послуги телеграфного зв'язку була високою, а тому Вольф уклав договір з видавцями інших газет і приватними особами про продаж ним біржових новин, отриманих з Парижа, Лондона, Штеттіна, Гамбурга і Франкфурту-на-Майне. Так виникло "Telegrafisches Korrespondenzbuero (Ст Wolff)" ("Телеграфне кореспондентське бюро (Б. Вольф)").

Спочатку передаваємі новини були лише біржовими, але незабаром стали доповнюватися і новинами політичними. Коли був налагоджений телеграфний зв'язок між німецькими містами і Віднем, то Вольф підсилив бюро новин службою внутрішньополітичній інформації.

У тому ж 1848 р., коли Бернхард Вольф приступив до створення свого інформаційного агентства, в "вільне плавання" в світі інформаційного бізнесу відправився і уродженець німецького міста Касселя Пітер Юліус Ройтер. На початку 1849 р. Ройтер, користуючись відсутністю в Парижі податку на друк, заснував газетний листок, що представляв збори всякого роду новин, – від світської хроніки до біржових зведень. Дружина Ройтера перекладала інформацію з французької мови на німецьку, і газета розсилалася підписчикам до Німеччини. Ідея була хороша, але у фінансовому відношенні програшна. Газета була закрита за борги, але ця обставина не бентежила Ройтера.

Він перебрався до Німеччини в місто Аахен, яке через своє географічне положення було найважливішим "комунікаційним перехрестям" між Бельгією, Нідерландами і Німеччиною. У цьому місті Ройтер відкрив свою першу інформаційну контору, використовуючи новини, що проходять по телеграфних лініях "Берлін-Аахен" і "Паріж-Аахен". Телеграфна лінія між Брюсселем і Аахеном ще не була прокладена, і ліквідовувати комунікаційну відстань довжиною в 90 кілометрів взялася контора Ройтера. Згодилися навики, придбані в бюро Гаваса, – Ройтер використовував голубину пошту, яка була набагато швидша за передачу інформації за допомогою залізниці. Незабаром на здобуття інформації від контори Ройтера підписалися крупні німецькі і бельгійські газети, і це була перша перемога нового інформаційного агентства.

Великі перспективи в розвитку інформаційного ринку Ройтер бачив в Англії, але домовитися з головним редактором газети "The Times", який бачив в німцеві єврейського походження агента іноземної розвідки, не удалося. До того ж "The Times" мала свою мережу кореспондентів практично по всій Європі, в США, Китаї, Індії і на Близькому Сході. Та все ж літом 1851 р. Пітер Юліус Ройтер переїхав до Англії, аби стати Джуліусом Рейтером і заснувати 4 жовтня того ж року компанію під назвою "Підводний телеграф".

Багато дослідників вважають цю дату датою заснування агентства Рейтер. До цього часу в Рейтера було досить засобів, а головне – у нього були багаточисельні зв'язки в головних європейських центрах. Офіс нової компанії Рейтера розташувався в одній з будівель Лондонської фондової біржі. Рейтер підписав з нею контракт на доступ інформації самої біржі і на постачання даних з європейських бірж. Агентство Рейтера, користуючись послугами телеграфного кабелю, прокладеного через протоку Па-де-кале, двічі в день забезпечувала біржовиків і торговців найсвіжішою інформацією про ціни і котирування. Навіть фінансова імперія Ротшильдов вважала за краще підписати контракт з Рейтером.

У 1853 р. Рейтер змінив назву своєї компанії на "The Continental Telegraph" ("Континентальний телеграф") і спробував вийти за межі чистий біржовій інформації. Довгий час йому не удавалося вийти на газетний ринок, багато в чому із-за протидії впливової "The Times". Але коли "The Continental Telegraph" випередила "The Times" в повідомленні про падіння Севастополя, то відбувся прорив в світ політичних новин. Англійські газети одна за одною стали укладати договори з агентством Рейтера. А в 1858 р. здалася і "The Times", яка з відміною гербового збору в 1855 р. втратила своє монопольне положення в англійській пресі і була вимушена публікувати телеграми не лише від власних кореспондентів, але і від агентства "The Continental Telegraph". На початок 1860-х рр. Джуліус Рейтер придбав такий величезний вплив, що Карл Маркс в листі до Фрідріха Енгельса від 12 квітня 1860 р. був вимушений задаватися питанням: "Як ти думаєш, хто стоїть за цим неписьменним євреєм Ройтером?" І так же, як і лондонська "The Times", приходив до думки про розвідувальну діяльність, але чомусь з боку Росії.

Так або інакше, три ведучих інформаційних агентства не могли не вступити в конкурентну боротьбу. У 1864 р. Рейтер відкрив філію в німецькому місті Ганновері і спробував витіснити Вольфа, який через посередників звернувся до Вільгельма I з проханням про допомогу. У результаті в травні 1865 р. Бернхард Вольф продав своє бюро за узгодженням з урядом континентальної телеграфної компанії, яка зберегла його назву "Wolf’ sches Telegrafenbuero (W.Т.В.)". Аби конкурентна боротьба не виходила за цивілізовані рамки, в 1870 р. всі три агентства підписали Картельний договір, розподіливши сфери впливу. Згідно з цією угодою Рейтер поширював свою інформацію у Великобританії і Східній Азії, Гавас – у франкомовних країнах, а Вольф – в Північній і Східній Європі, в Німецькій імперії і її колоніях. Технологічні новини у видавничому процесі, в інформаційних технологіях і введення в європейських країнах в широких масштабах початкової освіти стимулювали появу "масових", недорогих періодичних видань, розрахованих на смаки малоосвіченої, але великої читацької аудиторії.

Лідером французької "Penny press" був Еміль де Жірарден – один з найцікавіших журналістів і редакторів Франції XIX ст, що уловило тенденції розвитку сучасною йому журнальної політики. Він починав з випуску журналу мод "La Mode" (1829–1854). Журнал "La Mode" спочатку виходив як чисто великосвітський журнал. Незабаром Жірарден додав йому риси політичного видання, але зберіг розділ мод з картинками з життя вищого світу, враховуючи інтереси круга читачів, що склався. Найуспішніший видавничий проект Жірардена – підстава ним в 1836 р. нової політичної газети "La Presse" ("Преса"), підписна ціна якої (40 франків) була удвічі нижча за всі інші подібні видання. Жірарден вірно розрахував, що "газета робиться не редакторами, а підписчиками" – при великому числі підписчиків оголошення друкуватимуться саме в його газеті, а плата за них покриє низьку підписну ціну. У рік створення в газети Жірардена було 10000 підписчиків, а реклама приносила газеті до 200000 франків в рік. Нова газета Жірардена залучила читачів не лише низькою підписною ціною, але і блискучими журналістськими іменами (наприклад, Теофіля Готье, що вів розділ художньо-критичного фейлетону).

Жірардену удалося перетворити свою газету в незалежне видання, і публікації в "La Presse" незрідка викликали роздратування властей. У 1848 р. Жірарден був арештований по розпорядженню Ежена Кавеньяка, а видання "La Presse" було припинене. Випущений на свободу після 11 днів висновку Жірарден став на сторону принца Луї-Наполеона і помстився Кавеньяку, зробивши запеклу боротьбу проти його кандидатури на пост президента республіки. Проте, ставши членом законодавчих зборів, він став противником бонапартизму. Як депутат Жірарден постійно виступав в захист повної свободи друку.

З ім'ям Жірардена зв'язується і перша поява в європейській періодиці "прихованої реклами". Поява подібної реклами наголошується фахівцями ще в газетах XVIII століття, але подібні повідомлення приватних осіб було легко відрізнити від редакційного тексту, хоч би по місцю публікації в газеті і по спеціальних позначеннях-маркерах типа "N.В." або "P.S." Проте на початку XIX століття стали з'являтися такі повідомлення рекламного характеру, які важко було відрізнити від редакційного тексту. "Оскільки до редакційної частини публіка, що читає, відноситься з великою увагою і довірою, ніж до відділу оголошень, то такі оголошення для того, що рекламує мають велику цінність. Жірарден враховував це і брав за рядок повідомлень значно дорожче, ніж за рядок оголошень. Ці повідомлення бувають двоякого роду: у одних в кінці замітки, цікавої самій по собі, наводиться фраза або декілька фраз рекламного характеру, в інших немає навіть натяку на рекламу, хоча фактично вся замітка поміщена в цілях реклами".

Видавнича модель газети Жірардена виявилася вельми привабливою. У 1848 р. у Відні Август Цанг заснував австрійський аналог жирарденовской газети – "Die Presse".

"Масова" преса швидко освоїла і прийоми ілюстрованих видань, доповнивши сенсаційність відповідним відеорядом. Той же Жірарден на початку 1870-х практично скупив всі паризькі ілюстровані видання, аби створити першу у Франції щоденну ілюстровану газету з накладом, що наближався до мільйона екземплярів. Для порівняння – перша щоденна ілюстрована газета в Англії "Daily Graphic" з'явилася лише в 1890 р. У Германії перша по-справжньому ілюстрована газета з'явилася в 1843 р. зусиллями Іоганна Вебера в Лейпцігу. "Leipziger lllustrierte Zeitung" ("Лейпцігська ілюстрована газета") позиціювала видавцем-редактором як "газета загального інтересу", що виходила раз на тиждень. Вона швидко завоювала популярність, і до 1873 р. наклад газети досяг 18000 екземплярів.

Висновок

На при кінці роботи відзначу, що у першій половині XIX століття серед великої кількості періодичних видань виділялися чотири найбільш впливових в області культури і суспільно-політичної думки журналу – "The Edinburgh Review" ("Едінбурзький огляд", 1802–1929), "The Quarterly Review" ("Щоквартальний огляд", 1809–1967), "Blackwood's Magazine" ("Блеквудовський журнал", 1817), "The London Magazine" ("Лондонський журнал", 1820–1826), а також газета, що стала синонімом якісної преси, – "The Times" ("Таймс").

Щоквартальний журнал "The Edinburgh Review" був заснований в столиці Шотландії в жовтні 1802 р. як орган партії вигов, і серед його засновників були Френсис Джеффрі, Сидні Сміт, Генрі Броугхем. Видавцем журналу виступив книговидавець Арчібальд Констебл, який одним з перших став платити високі гонорари авторам. Головним редактором цього видання протягом 27 років залишався Френсис Джеффрі, критик і есеїст, що поклав почало плеяді редакторів всевладдя в англійській журналістиці XIX ст

"The Edinburgh Review" став надзвичайно впливовим виданням, а багато його статей політичного і літературно-критичного характеру сприймалися як "істина в останній інстанції". Помірний консерватизм цього видання сподобався публіці, а його літературні думки робили вирішальний вплив і на письменників, і на читачів.

У перші роки видання журнал піддав критиці поэтов-лейкистов, зокрема Уїльяма Ворсворта і Роберта Сауті. Стаття Генрі Броугхема, опублікована в 1808 р. і висміююча юнацьку збірку віршів лорда Байрона, спричинила один з найгучніших скандалів в історії англійської літератури. Ображений Байрон відреагував на випад "The Edinburgh Review" віршованою сатирою "Англійські барды і шотландські оглядачі" (1809), відстоявши тим самим право літератора на відповідь критику.

Проте, високий рівень критичних статей "The Edinburgh Review" послужив зразком для багатьох європейських і американських літературно-критичних видань. Як редактор, Френсис Джеффрі зміг відкрити талант таких видатних есеїстів, як Томас Карлейль і Томас Маколей, які почали свою творчу дорогу в журналі "The Edinburgh Review". Маколей, що став згодом відомим англійським істориком, любив повторювати, що "дійсну історію країни можна знайти в її пресі".

Ежеквартальник "The Quarterly Review" був заснований в Лондоні в 1809 р. як видання консерваторів. За цим журналом стояла видавнича фірма Джона Мюррея, проголошеного "королем книговидавців". "Хрещеним батьком" видання став Вальтер Скотт, що остаточно посварився з "The Edinburgh Review", а першим редактором – публіцист і сатирик Уїльям Гиффорд (1809–1824), що свого часу прославився виданням тижневика "The Anti-Jacobin" ("Антиякобінець", 1797–1798).

Журнал швидко придбав вплив, порівнянний з впливом "The Edinburgh Review", і навіть скандал з рецензією розгрому на поему Джона Китса, що привів у результаті до смерті поета, став своєрідним аналогом "байроновскому". Той же Китс в одному з листів (1818) відзначав феномен дії впливових ежеквартальников на громадську думку: "Журнали розслабили читацькі розуми і приохотили їх до неробства – небагато тепер здатні мислити самостійно. Крім того, ці журнали стають все більш і більш могутніми, особливо "Куотерлі". Їх влада схожа з дією забобонів: чим більше і довше натовп піддається їх впливу, тим сильніше вони розростаються і укоріняються, відвойовуючи собі все більший простір.

"Blackwood's Magazine" був заснований в Едінбургу в 1817 р. і став органом так званих "молодших торі". Його ідейним натхненником виявився, як і у випадку з "The Quarterly Review", Вальтер Скотт, а "фінансовою основою" – видавнича фірма Уїльяма Блеквуда, чиє прізвище і виявилася в назві щомісячника. Першими редакторами видання були Джон Локхарт, майбутній зять Вальтера Скотта, і Джон Вільсон, автор драматичної поеми "Чумне місто", сюжетною основою, що послужила, для пушкінського "Бенкету під час чуми". Редакторський тандем Локхарт-Вільсон придбав популярність своїми сатиричними атаками на лібералів (поема "Халдейський рукопис"), а також на поетичну школу "Кокні", тобто на лондонських романтиків.

Після переходу Локхарта в 1825 р. до Лондона на посаду редактора "The Quarterly Review" Джон Вільсон тривалий час залишався на редакторському посту "Blackwood's Magazine", де під псевдонімом "Крістофер Норт" публікував серії есе, що увійшли до історії англійської літератури під назвою "Аброзіанськие ночі". З редакторською діяльністю Локхарта і Вільсона була пов'язана історія журналістської дуелі, коли в запалі полеміки, що зав'язалася між "Blackwood's Magazine" і "The London Magazine", Джон Скотт (редактор "The London Magazine") викликав в 1821 р. на поєдинок Джона Локхарта. На цій дуелі, де місце Локхарта зайняв його друг Джонатан Крісті, Джон Скотт був убитий.

Журнал "The London Magazine", заснований Джоном Скоттом в 1820 р., був чисто літературним виданням і, не дивлячись на короткий термін свого "життя", зробив значний вплив на розвиток англійського есе. У журналі розкрилися дарування таких блискучих есеїстів, як Чарльз Лем ("Нариси Елії"), Уїльям Хеззлітт ("Застільні бесіди"), Томас Де Куїнси ("Сповідь англійця, що вживає опіум").

На рубежі XVIII–XIX ст. у Англії газети не мали такого впливу на громадську думку, як журнали. Проте саме в цей час з'явилася газета, що вважається в даний час синонімом респектабельності британської преси. Її засновником став англійський друкар Джон Уолтер, який в 1785 р. почав видавати газету "Universal Daily Register" ("Універсальний щоденний журнал"). У 1788 р. видання Джона Уолтера було перейменоване в "The Times", і під цією назвою газета увійшла до історії світової преси.

Завданням Джона Уолтера було зробити "The Times" виданням, интересным всім кругам, що читають. У своїй першій редакційній статті він заявив про те, що "газета має бути хронікером часу, вірним літописцем всіх проявів людського розуму; вона не повинна зосереджуватися лише на одній події, але, подібно добре сервірованому столу, повинна мати в своєму арсеналі блюда на будь-який смак <...> і, уникаючи крайнощів, триматися золотої середини".

За часів Джона Уолтера заняття журналістикою не було прибутковою справою, єдина винагорода – придбання політичного впливу. Наклади британських газет були невеликими, і в 1795 р. наклад "The Times", що склав 4800 экз., вважався рекордним. Як і інші редактори того часу, Джон Уолтер не уникнув судового переслідування за публікації в газеті. Осенью 1789 р. за статтю, направлену проти герцога Йоркського, він був засуджений до сплати штрафу в 50 фунтів стерлінгів, до ганебного стовпа на одну годину і до року тюремного висновку. Хоча, навіть знаходячись в Ньюгейтськой в'язниці, Уолтер продовжував керувати "The Times". За цей час з'явилися ще дві публікації, що викликають за собою судову кару в додатковий рік в'язниці і штрафу в 200 фунтів стерлінгів. Вийти з в'язниці Джону Уолтеру удалося лише через рік і чотири місяці.

Справжнє значення "The Times" як загальнонаціональною, а потім впливової європейської газети виявилося лише в XIX ст У 1803 р. управління "The Times" перейшло до Джона Уолтеру II, який підсилив в "The Times" риси респектабельності і зробив це видання найінформованішим в країні. В період наполеонівських воєн Англія знаходилася не лише в економічній, але і в інформаційній блокаді – іноземні новини поступали з великим запізненням. Використавши ситуацію, "The Times" в 1807 р. послала свого кореспондента Генрі Робінсона освітлювати події в Європі. Репортажі кореспондента "The Times" з Німеччини і Іспанії продовжувалися до 1809 р., ставши своєрідним британським "вікном до Європи", а сама газета збільшила мережу своїх кореспондентів як усередині країни, так і за кордоном.

У 1817 р. Джон Уолтер II зайняв місце в парламенті, а на пост редактора призначив Томаса Барнса. Барнс звів газету в ранг незаперечних авторитетів в світі інформації, закріпивши за нею статус впливового видання. Зважена позиція "The Times", що не допускала явного радикалізму, і орієнтація на традиційні цінності середнього класу вигідно відрізняли її від популістських і радикальних видань того часу, не кажучи про бульварну пресу.

Публікації і позиція "The Times" зіграли важливу роль в таких, важливих політичних подіях, як перша парламентська реформа 1832 р., що дала право голосу дрібної і середньої буржуазії і частина "гнилих містечок", що знищила, на користь промислових центрів, ухвалення закону про емансипацію католиків, відміна хлібних законів в 1846 р.

Пік популярності "The Times" припав на події Кримської війни, в період редакторства Джона Ділейна. Освітлювати військові дії був відправлений знаменитий кореспондент "The Times" Уїльям Рассел, перший військовий кореспондент в історії британської преси. Репортажі Рассела з місця боїв надихали поетів, рядки його репортажів ставали крилатими виразами, а його викриття військових і політичних кругів привели до відставки уряду і до зміни військового керівництва.

В середині XIX століття "The Times" отримала прізвисько "Громовержець". Її щоденний наклад досяг 60000 экз., тоді як наклад найближчого конкурента ледве наближався до 6000. Точність і якість репортажів, своєчасність освітлення подій, високий рівень передовиць і аналітичних статей, обізнаність в хитросплетіннях європейської політики зробили "The Times" еталоном європейського періодичного видання. У багатьох європейських столицях власні кореспонденти "The Times" користувалися такою ж увагою, як і посли іноземних держав. Преса в особі "Таймс" ставала справжньою "четвертою владою". Для Абрама Лінкольна "The Times" цього періоду – "одна з найбільших сил в світі", навіть королева Вікторія в одному з листів нарікала на впливовість цієї газети.

Газета завжди була чуйна до технологічних і оформлювальних інновацій. 10 січня 1806 р. в "The Times" вперше з'явилася ілюстрація, присвячена похоронам адмірала Нельсона. "The Times" першою в Європі використовувала можливості парового друкарського верстата, винайденого в 1810 р. саксонським друкарем Фредеріком Кенігом. Новина Кеніга довгий час не знаходила промислового вживання, поки "The Times" не задіяла машину Кеніга у видавничому процесі в 1814 р. І це дозволило лондонській газеті перейти з випуску 300 екземплярів газети в годину на друкарському верстаті на випуск 1100 екземплярів газети

На початку 19 століття, діяльність таких видавців і редакторів як Жірарден свідчила про настання нової ери в журналістиці – ери, в якій основний акцент робитиметься на смаки масового читача. Елементи масової культури починають активно виявлятися в другій половині XIX століття. Газети усе більш стають частиною бізнесу, а не політичної боротьби.

У цій пресі особливий акцент робився на опис сенсаційних злочинів. Ще в 1827 р. в "Blackwood's Magazine" було опубліковано виконане похмурого гумору есе Томаса Де Куїнси "О вбивстві як одному з витончених мистецтв". Де Куїнси запропонував новий погляд на тему, що формується в періодиці, він эстетизировал злочин, вивівши його за рамки бульварної хроніки в область семіотики зла і краси злочинного задуму і виконання. Ета маргінальна область культури – підхід до забороненого, можливість доторкнутися до страшної таємниці – знайшли особливий сенс у вікторіанську епоху. Жах, що ховається поруч, привносив в життя обивателя відчуття-переживання легкого невротичного стану. Найстрашніше, гранично эстетизированное, "знаковий" злочин 1880-х – серійні вбивства Джека-різника, що залишилися темною таємницею вікторіанського Лондона, – апофеоз матеріалізації самої ідеї і естетики злочину.

Політична і радикальна журналістика Європи – преса чартиста Англії, республіканський друк Франції, соціалістична періодика Німеччини, Франції і інших європейських країн по-своєму доповнювала строкату палітру ідеологічного медіа-ринку, але все таки повторювала типологічні інновації, що вже склалися, розроблені якісною і масовою журналістикою.

Найбільш помітним явищем в журналістиці кінця XIX століття можна рахувати настання ери "нового журнализма", пов'язаного з появою газети "The Daily Mail", заснованої в 1896 р. Альфредом Хармсвортом, а також традиції "малих журналів", що вийшли з поздневикторіанського естетизму "Yellow Book" або "The Savoy" з ілюстраціями Обрі Бердслі.

Список літератури

1.       Актуальні проблеми журналістики: Збірник наукових праць/ Ред. Бідзіля Ю.М.- Ужгород: МП"Ліра", 2001.- 492с.- 15.00

2.       Англия в памфлете. Английская публицистическая проза начала XVIII века (Аддисон, Стил, Дефо, Свифт). – М., 1987.

3.       Барыкин, Константин Константинович Пишу, печатаю, диктую...: Рассказы о журналистком инструментарии. История. Техника применения. Разбор практики, Советы.- 2-е изд.,перераб.- М.: Политиздат, 1979.- 125с.- 0.20

4.       Беглов С.И. Четвертая власть: британская модель. – М., 2002. С. 10-27.

5.       Вуароль.М. Гід газетяра. К., 2000.

6.       Здоровега.В. Вступ до журналістики. Львів, 1998.

7.       История культуры стран Западной Европы в эпоху Возрождения. – М., 2004. С. 114-158.

8.       Костюк, Віктор Володимирович Тематика семінарських занять та методичні вказівки до вивчення курсу Теорія і методика журналістської творчості.- Запоріжжя: ЗДУ, 2005.- 65с.- 4.26

9.       Михайлин, Игорь Леонидович Основы журналистики: Учеб. для студ. вузов.- Изд. 4-е,испр. и доп.- Харьков: ХИФО, 2004.- 350с.- (Авт. перевод с укр. яз.); (200 - ХНУ им. В.Н.Каразина).- 25.00

10.    Михайлин.І. Основи журналістики. К., 2002.

11.    Москаленко, Анатолій Захарович Теорія журналістики: Навчальний посібник.- К.: ЕксОб, 2002.- 335с.

12.    Москаленко.А. Вступ до журналістики. К., 1997.

13.    Московского университета. Серия Журналистика..- : , .-

14.    Новомбергский Н. Освобождение печати во Франции, Германии, Англии и России. – В кн.: История печати: Антология. – Т. 1. – М., 2001. С. 195-416.

15.    Пименова Э. Очерк истории развития английской журналистики. – В кн.: История печати: Антология. – Т. II. – М., 2001. С. 316-360.

16.    Попов Ю.В. Теофраст Ренодо – основатель французской журналистики. Вестн. МГУ, сер. "Журналистика", 1978, № 4.

17.    Привалова Е.А. История американской журналистики ХVII-ХVШ ст. – М., 2009.

18.    Прохоров.Е. Введение в журналистику. М., 1988.

19.    Саламон Л. Всеобщая история прессы (пер. с немецкого). – В кн.: История печати: Антология. – Т. 1. – М., 2001. С, 69-81.

20.    Трубицына И. В. Зарождение и развитие английских периодических изданий в XVII в. – М., 1999.

21.    Ученова В.В. У истоков публицистики. – М., 1989.

22.    Шедлинг Н. Очерки по истории мировой почты. – В кн.: История печати: Антология. – Т. III. – М., 2008. С. 33-182.