Соціально – філософські вчення Платона і Арістотеля

1.2 Соціально – філософські вчення Платона і Арістотеля

Оригінальне відлуння поглядів Конфуція, як і всіх перших філософських вчень країн Стародавнього Сходу, знаходимо в античному світі, що разом з тим дав людству цілу низку нових ідей, теоретичних моделей суспільно – державного будівництва, організації громадського життя, виховання людини. Так, у філософських працях Платона викладено модель ідеальної держави, яка, ґрунтуючись на природному поділі людей на касти ( рабів, ремісників, торговців, воїнів і правителів ), покликана охороняти міру щастя кожної суспільної групи. Основним принципом побудови такої держави Платон вважав справедливість. Держава має власну організацію і засоби її захисту від чужоземних загарбників; вона здійснює системне забезпечення кожного члена суспільства необхідними матеріальними благами, а також створює умови для розвитку духовної діяльності й творчості.

Ідеальна держава Платона (“Держава”, “Політик”, “Закони”) ґрунтується на розподілі праці. Кожен працівник (громадянин) має сумлінно виконувати притаманні йому функції: раби – працювати, воїни – охороняти державу, філософи – керувати суспільними процесами. Перехід громадян з однієї кісти до другої, наприклад, коли воїн береться керувати державою, а філософ – фізично працювати, Платон розцінює як розпад держави, її загибель. На думку Платона, фізична праця – доля тільки однієї частини суспільства: рабів і ремісників. Люди високого класу не повинні займатися цією роботою. Правителів потрібно вибирати тільки з філософів, які володіють найвищою доброчесністю – мудрістю. Єдність громадян у державі здійснюється на основі спільного надбання вищих класів, відсутності індивідуальної власності, неможливості її виникнення, а отже, і неможливості всякого роду образ, судових, майнових претензій. Злагода вищих класів, за Платоном, унеможливить суперечності і непокору нижчих класів.

Ці роздуми геніального мислителя давнини дають підстави для твердження, що теорія ідеальної держави Платона в загальних рисах нібито збігається з деякими рисами сучасного соціалізму і комунізму. Так, зокрема вважає німецький філософ Р. фон Пельман. Однак, як переконливо довів В. Асмус, подібна точка зору є хибною і штучною. Погляди Платона не мають нічого спільного з комуністичними ідеями і були зумовлені з корисливими інтересами верхівки рабовласницької знаті. Теза Платона про те, щоб власність у рамках однієї касти людей була спільною. Стосувалась лише вищих верств суспільства і мала на меті вилучити сварки, що існували серед землевласників, воїнів, правителів. Згуртувати ці верстви суспільства, знищити рабовласницьку демократію і тим самим зробити касту рабовласників-аристократів здатною до нової боротьби проти народу.

Не менш цікаві роздуми щодо будови суспільства містяться і в філософських творах геніального учня Платона, систематизатора всієї давньогрецької філософії, обдарованого мислителя – Арістотеля. У своїх творах “Нікомахова етика”, “Політика” та інші він розглядає широкий комплекс питань – від психології особистості до функціонування таких регулятивних механізмів. Як право, соціальні інститути, держава, мораль. За Арістотелем, блаженство в побуті здійснене тільки для вищих верств (класів) суспільства. Щодо рабів, то їх доля – фізична праця. Поділ суспільства на рабів і рабовласників для Арістотеля є чинником природним і незаперечним.

На відміну від Платона, ідеальна держава за Арістотелем може існувати не в минулому. А в майбутньому. Він не тікає від дійсності, як Платон, а намагається розібратися в її суперечностях, тенденціях, горизонтах розвитку. Це дає підставу вважати Арістотеля більшим реалістом у вирішенні соціальної проблематики, ніж Платона. За Арістотелем, все суспільне життя людей протікає в межах держави. Яка являє собою вид спілкування. Головними напрямками спілкування є : а) спілкування в рамках сім’ї; б) в контексті ведення суспільних справ; в) для обміну благами. Якщо хтось живе за межами держави, того зараховують до категорії людей із несформованою мораллю.

Вивчивши різноманітні типи держав – афінську демократію, спартанський устрій життя, македонську монархію та інші, - Арістотель дійшов висновку, що для побудови ідеальної держави революційні зміни, спрямовані на перетворення людської природи, непотрібні. Треба лише удосконалювати суспільний устрій згідно з природним поділом суспільства на класи із урахуванням внутрішньої природи людини. Серед пануючих класів треба забезпечити злагоду. Цього можна досягти шляхом усереднення власності. Найкращий державний устрій досягається там, де згладжено суперечності між дрібними і великими власниками. Де основну масу суспільства становить середній елемент.

Під середнім елементом Арістотель розуміє лише один з панівних класів – рабовласників. Термін “середній” в устах Арістотеля означає середній розмір майна по відношенню до багатих і бідніших верств рабовласників. Все це ще раз підкреслює рабовласницьку прихильність геніального мислителя давнини, його класову спрямованість. Але я вважаю, що незважаючи на утопічність прагнень Арістотеля щодо побудови ідеальної держави, його соціальні погляди входять до скарбниці загальнолюдських надбань як пошук розв’язання проблем шляхом згоди і усереднення.

Оригінальні думки мислителів давнини щодо побудови суспільства і форм спілкування людей в межах держави тривалий час домінували в філософських і суспільно – політичних вченнях мислителів більш далекого періоду. Згодом, у зв’язку з економічним, політичним і духовним піднесенням церкви, їх погляди переосмислюються в контексті релігійного світогляду, а з часом підмінюються безпосередніми теологічними вченнями. Йдеться про віки, духовною домінантою яких була релігія.

Маючи на увазі насамперед європейську цивілізацію, можна стверджувати, що найбільшого поширення релігійні погляди щодо побудови суспільства, сенсу буття людини в світі, якостей індивіда як релігійної істоти набули завдяки філософствуванням Августина, Еріугена і, звичайно ж, систематизатора теологічної традиції - Фоми Аквінського.

Августин Блаженний - яскравий представник релігійного погляду на суспільство. Він систематизував християнський світогляд, намагаючись представити його як цілісне вчення. Головна засада філософії Августина - твердження про те, що прагнення до щастя є основною засадою людського життя. Це прагнення, підкреслював філософ, реалізується в пізнанні Бога, у розумінні людиною повної залежності від нього.

На думку Августина, нерівність поміж людей - необхідне явище суспільного життя. І хоч злиденність є більш сприятливою умовою для спасіння, багатство все ж не є суттєвою перешкодою на шляху до цього. Людська історія, за Августином, визначається боротьбою двох божественно-людських інститутів - Божого і земного царства. Боже царство складають праведники, земне - себелюбці-грішники. Після приходу Христа Боже царство розширилось і зміцніло. Людей, що належать до нього, відзначає смиренність як перед Богом, так і перед церквою. У земній історії ці два царства переплетені між собою. Це унеможливлює досягнення рівності. Саме тому прагнення до рівності Августин розцінює як протиприродне і приречене.

Августин обгрунтував необхідність держави, яка, хоч і базується на насильстві (бо, на думку Августина, природа людини - гріховна), проте є «Божим витвором», щоправда, нижчим за церкву.

Своєї завершеності теологічна традиція суспільства і людини набула у творах систематизатора ортодоксальної схоластики, засновника томізму, італійського ченця-домініканця Фоми Аквінського. В трактаті «Про правління можновладців» Фома Аквінський розвиває думки Арістотеля про людину як політичну істоту, загальне благо як ціль держави, моральне як вираз середини між крайнощами пороків багатства і бідності. Разом з тим він наповнює ці тези релігійним змістом.

Тобто можна зробити висновок, що релігійні пояснення будови суспільства і характеру людської діяльності досить довго домінували в духовному житті людства. Невилучені вони з нього повністю й сьогодні. Разом з тим, незважаючи на заборони, гоніння, а то й прямі погрози, що нерідко втілювались у знищенні єретиків, йшов альтернативний релігійному пошук пояснень цих питань, земне обґрунтування сутності держави, моральних і правових регуляторів соціальних відносин. Але мені здається, що за сучасних умов теорії Августина та Аквінського втратили свою значимість.

Виникнення нових форм політичного життя суспільства, соціальних сил і способів організації господарської діяльності - йдеться про зародження й розвиток капіталістичних суспільних відносин - зламало духовну диктатуру церкви. Реформаторські рухи - лютеранський, цвінгліанський, а особливо кальвіністський - серйозно підривали традиційну ідеологію, стверджували нові підходи (хоч і в межах релігійності) щодо обґрунтування людського співжиття і людських стосунків у державі. Водночас значного поширення набуває нова культура, що дістала назву гуманізму. Гуманізм - це світське вільнодумство, що так чи інакше звільнилось від схоластично-богословського впливу і протиставляло світську науку, мистецтво, мораль церковним вченням. Гуманісти звертались до античності, що була значно ближчою «новому класу» - буржуазії - ніж церковно-схоластична вченість. Через це доба дістала назву - Відродження, або Ренесанс.

Культура Відродження була набагато глибшою за культуру, що базувалась на теологічних догмах. Її визначальний елемент - визнання прав і інтересів людини, що ігнорувались релігійною мораллю аскетизму. Людина проголошувалась вищою цінністю на Землі, її права мають земне походження, мета і сенс буття - в розвитку здібностей і реалізації їх на практиці. І хоч ці положення адресувались здебільшого можновладцям, не можна не визнати їх прогресивний, хоч і історично обмежений характер.