Економічні обґрунтування будови соціуму

1.9 Економічні обґрунтування будови соціуму

Ефективність означених пошуків безпосередньо пов'язана з урахуванням різноманітних сюжетних ліній загальноісторичної інтелектуальної традиції. Будь-яка з них не повинна залишитись поза увагою дослідника. Особливо це стосується загальних питань функціонування і розвитку соціуму. Крім розглянутих, до таких ліній належить економічна суспільна теорія, обґрунтована відомими англійськими теоретиками Адамом Смітом і Давідом Рікардо.

В історію інтелектуальної еволюції людства А.Сміт ввійшов працею «Дослідження про природу і причини багатства народів». Саме в ній англійський економіст зробив перший крок до обґрунтування трудової теорії вартості, розкриття внутрішньої структури буржуазної економічної системи. А.Сміт із захватом описує зростання продуктивності праці в мануфактурах внаслідок поділу праці, аналізує систему відносин виробництва, формулює їх у вигляді категорій і законів.

І все ж А.Сміту бракувало послідовності й чіткості, яких нагально вимагала доба розквіту буржуазних відносин. Суспільству був потрібний вчений, який би чітко і однозначно проголосив економічні принципи буржуазного панування, дав визначення вартості робочого часу. Таким вченим, що завершив справи своїх попередників став Д.Рікардо. В головній праці «Начала політичної економії та оподаткування» вчений дав визначення вартості робочого часу, звільнив політекономічну теорію від «феодальних плям», проник в саму суть буржуазного способу виробництва, забезпечив його всебічне економічне обґрунтування. Саме ці теорії започаткували економічний аналіз соціуму, чим вперше на теоретичний рівень піднесли матеріальну основу його життєдіяльності - систему матеріального виробництва, тому я вважаю, що вони досить глибоко обґрунтовують сучасний устрій суспільства.

1.10 Російсько-українська соціально–філософська традиція

Серед визначних історично-філософських вчень соціального профілю досить помітною і значущою є російсько-українська інтелектуальна традиція, представлена працями таких вчених-філософів, соціологів, культурологів та економістів XVIII - початку ХХст., як М.Ломоносов і О.Радищев, Г.Сковорода і Я.Козельський. П.Лодій і І.Котляревський, В.Бєлінський і О.Герцен, М.Чернишевський і М.Добролюбов, Т.Шевченко та І.Франко, М.Драгоманов і М.Грушевський, В.Соловйов і П.Флоренський, М.Бердяєв, інших відомих дослідників.

Характерно, що російсько-українська соціально-філософська думка відлунювала й містила весь суперечливий спектр загальносвітових соціальних пошуків і разом з тим формувала власну соціальну доктрину, що ґрунтувалась на осмисленні самобутності розвитку Росії як євразійської держави, з одного боку, і одвічного прагнення українців до незалежності - з другого. Оскільки українська національна ідея майже завжди переслідувалась і заборонялась, дослідження в її межах мали напівлегальний характер, вони впліталися в контекст офіційних доктрин і досліджень або йшли до читача позацензурним шляхом.

Ідею самобутності російського шляху розвитку підняв російський вчений-енциклопедист М.Ломоносов. В праці «Стародавня Російська історія» він спростовував твердження іноземних істориків про самобутній характер Росії, критикував норманську теорію походження держави. Просвітительські ідеї розвивали О.Радищев і декабристи. Ідеологію революційного демократизму розробляли і пропагували В.Бєлінський, О.Герцен, М.Чернишевський, М.Добролюбов. Революційні демократи обґрунтували революційний шлях знищення кріпосництва й самодержавства, ідеї соціалістичного перетворення суспільства. Хоч ці обґрунтування, як і соціалістичні теорії, багато в чому мали утопічний характер, вони сприяли розвитку свідомості народних мас, піднесенню визвольного руху і тим самим підготували ґрунт для сприйняття марксизму. Серед різноманітних напрямів і течій російської соціально-філософської традиції розрізняють: а) слов'янофільство й західництво; б) російський соціалізм і нігілізм; в) народництво та анархізм; г) російський марксизм; д) російський комунізм.

Соціально-філософська думка в Україні розвивалась в органічному взаємозв'язку з російською інтелектуальною традицією і водночас виходила за її межі, по-перше, внутрішньою орієнтацією на західноєвропейську культуру, по-друге, своєю суттєвою визначеністю в національно-визвольному, волелюбному плані. Коріння соціально-філософської україністики - в духовній культурі Київської Русі, світоглядних уявленнях давніх слов'ян, ідеології раннього християнства, надбаннях духовної культури Візантії та Болгарії, що використовувались та переосмислювались відповідно до потреб суспільного життя Давньої Русі.

Початок ХVІст. виявив значний вплив Львівської і Київської братських шкіл (К.Транквіліон-Ставровецький, К.Сакович, М.Смотрицький, Ф.Євлевич), що обстоювали гуманістичні вчення про людину, її місце і роль у світі тощо. Професори та вихованці Києво-Могилянської академії (Ф.Софонович, І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, М.Козачинський, Г.Кониський) розвивали ідеї природного права людини, суспільного договору, вбачали джерело суспільного добробуту в прогресі науки й освіти.

Г.Сковорода обґрунтовує свою соціальну концепцію, що поєднує реалістичні й містичні (релігійні) положення, глибокий і проникливий гуманізм з елементами утопізму і мрійництва. Г.Сковорода відомий насамперед своїми етичними поглядами, вченням, заснованим на критиці соціальної нерівності, багатства, морального розкладу пануючих верств тогочасного суспільства. Проблема людини - одна з центральних в філософії Г.Сковороди. Вчений розмірковує над природою людського щастя, шляхів його досягнення, моральних якостей особистості тощо. Досягнення щастя, на думку філософа, пов'язане з працею і моральним вдосконаленням. Працю - «сродный труд», тобто працю, що відповідає внутрішнім задаткам людини, він розглядає як найвищий зміст її буття. основу щастя.

Центром української соціальної і національно-визвольної ідеї стало Кирило-Мефодіївське товариство. Основна його ідея - створення сильної федерації слов'янських народів, ліквідація самодержавства, кріпацтва, релігійної дискримінації, національного гноблення. Вчені й діячі культури обстоювали необхідність формування умов для розвитку національної культури, освіти, мови. У програмі кирило-мефодіївців містяться такі слова: «І встане Україна з своєї могили, і знов озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її. І встане слов'янщина, і не залишиться ні царя, ні царевича, ні князя, ні графа... ні кріпака, ні холопа ні на Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії... І буде Україна незалежною Державою Народною у спілці слов'ян».

Подальший розвиток соціальної філософії України пов'язаний з іменами І.Франка, Л.Українки, М.Драгоманова, М.Грушевського. Вони зазнали певного впливу соціально-політичних ідей марксизму, поділяли ідеї соціального визволення трудящих від експлуатації. Ідейною домінантою їхньої соціальної філософії була ідея національної незалежності, української державності [1, с. 28 – 29]. Отже, в основі соціально – філософських поглядів більшості російських та українських мислителів лежать національно – визвольні ідеї, що заключаються у знищенні самодержавства, ліквідації кріпацтва, тому, мені здається, що вони не можуть об’єктивно відображати устрій тогочасного суспільства та мати вплив на сучасному етапі.

Розділ II. Організаційні основи соціальності

2.1 Інтерес як основа об’єднання людей у соціальні спільності

Зміст інтересу - первинної засади об'єднання людей у соціальні групи - визначається умовами їх життя, місцем в конкретно-історичній системі суспільних відносин. Як відбиття потреб людини інтереси є насамперед формою вияву певних економічних відносин. їх різноманітність зумовлює й різнобарвність інтересів. Розрізняють економічні, політичні й духовні (моральні, естетичні, релігійні) та інші інтереси. Суперечливі інтереси породжують соціальні конфлікти, тотожні - об'єднують людей у певні соціальні групи, спонукають до формування світосприйняття, лежать в основі єдиних соціально-практичних дій [3, с. 326].

Серед розмаїття інтересів особливе місце посідають матеріальні інтереси, насамперед інтереси власності. Інтереси власності опредметнюються у відносинах між людьми з приводу засобів виробництва, матеріального та духовного споживання. У первісному суспільстві об'єктами власності були примітивні засоби виробництва й предмети споживання. Пізніше виникла приватна власність, що породжувала економічну, політичну, соціальну й духовну нерівність у суспільстві, експлуатацію людини людиною. Історію розвитку цивілізації можна періодизувати за формами власності. У контексті даного викладу зазначимо лише те, що приватна власність узагальнила, усуспільнила й легалізувала індивідуальний внутрішній інтерес людини до індивідуальності, незалежності, окремості. Саме вона зумовила становлення й розвиток людини як індивіда, і це було визначним кроком на шляху розвитку людської цивілізації. Крім того, приватна власність зумовила формування матеріальної залежності людини від людини, що вилилось у різноманітні форми соціальної, політичної, духовної залежності. Історично найбільш відчутним фактом приватизації суспільного життя став поділ людей на класи.

Звичайно, об'єднання людей у соціальні групи відбувається на засадах не лише матеріальних інтересів. Деякі стійкі групи (наприклад, релігійні спільності) ґрунтуються на засадах духовності. Є групи, в основі яких лежать кровородинні зв'язки, взаємодопомога, відповідальність (рід, сім'я тощо). Людей єднають також спільні етнічні особливості (народ, нація), соціально-політичні інтереси (партія, держава), громадсько-моральні та культурні пристрасті (суспільні організації, братства, спілки тощо). Проте матеріальний інтерес - відносини власності - є, мабуть, найбільш характерною ознакою, що з'єднує чи розводить людей у різні соціальні спільності.

Разом з тим матеріальну домінанту суспільного життя не слід абсолютизувати. Інтереси людей - надзвичайно суперечливі. Вони тісно переплетені між собою. Людина має різні інтереси. Матеріальні інтереси органічно входять в духовні, моральні, соціально-політичні, і навпаки - включають їхні характерні особливості й вимоги. Саме в суспільстві існують різноманітні спільності людей. Між ними складаються певні стосунки. Одна і та ж сама людина водночас може належати до різних спільностей, переходити з однієї в іншу, репрезентувати в системі спілкування ту чи ту соціальну роль. Сітка стійких і упорядкованих зв'язків між соціальними групами, що ґрунтуються на розмаїтті спільних інтересів, цінностей, поведінки,, позначається терміном “соціальна структура суспільства” [1, с.178 – 179].