Навигация
Гуманістичний характер філософії епохи Відродження, Реформації
19346
знаков
0
таблиц
0
изображений
2. Гуманістичний характер філософії епохи Відродження, Реформації
Гуманізм (від лат. Humanus – людський, людяний) виникає як світське вільнодумство епохи Відродження. Основною проблемою епохи Відродження є проблема відношення людини до людини та її діяльності. Людина Ренесансу це, насамперед, унікальна індивідуальність, котрій властиві гордість і самоствердження, усвідомлення власної сили і таланту, різнобічні знання. Саме епоха Відродження дала світові чимало видатних індивідуальностей, які вирізнялися енциклопедичними знаннями, цілеспрямованістю.
Яскравою рисою філософії Відродження був антропоцентризм. Людина традиційно була важливим об’єктом філософського аналізу й неодноразово в історії філософії ставала центральною ланкою в системі зв’язків універсаму. Гуманістична філософія Відродження цікавиться передусім земним призначенням людини.
Гуманізм як ідеологія Відродження відіграв головну роль в оновленні загальної культури епохи. Перш за все, він сформував нове ставлення до людської особистості, визнав індивідуальність однією з найцінніших людських якостей. Гуманістичній ідеології також притаманне нове розуміння природи. „Реабілітація” природи означала підхід до неї як до об’єкта наукового дослідження й початок розвитку нового природознавства на основі нової методології. Гуманістична культура змінила ставлення до наукової традиції, до способу отримання й трактування знань про світ, сам характер наукової інформації. Гуманістична педагогіка сприяла формуванню нового типу людської особистості – багатосторонньої, вільної, незалежної від догм і традицій, із розвиненим почуттям власної гідності у стосунках із сучасниками й попередниками в історії.
Значні зміни відбулися в ставленні людини до релігії. Ренесансно-гуманістичні ідеї викликали істотні деформаційні процеси у римсько-католицької церкві, призвели до її реформи, або так званої Реформації (від лат. Reformart – перетворювати, виправляти). Реформація стала міжнародним рухом, який досяг апогею в багатьох європейських країнах в XVI ст. У багатьох європейських країнах був здійснений перехід до протестантської віри (Англія, Швеція, Шотландія, Данія, Норвегія, Нідерланди, Фінляндія, Швейцарія, Чехія, Угорщина, частково Німеччина). Реформація демократизувала церкву, поставивши внутрішню особисту віру вище від зовнішніх проявів релігійності. У деяких країнах церква потрапила в залежність держави, що в свою чергу полегшило розвиток науки і світської культури.
Видатним представником реформаторського руху був Мартін Лютер (1483-1546). Він виступив проти церкви як єдиного посередника між Богом і людиною, піддав критиці офіційну католицьку доктрину.
Нове піднесення Реформації пов’язане з діяльність французького теолога Жана Кальвіна (1509-1564). Його вчення викладається у трактаті „Настанови у християнській вірі”. Кальвін стояв на тих самих позиціях, що і Лютер. Він визнавав, що долі людей визнаються Богом і ніякі „добрі справи” цього не можуть змінити. Водночас Кальвін не відкидає активної діяльності, внаслідок якої віруючий своїми успіхами в особистому житті може довести, що він „божий обранець”.
Отже, розвиток філософської думки в епоху Відродження засвідчує народження нового світогляду, основними рисами якого є натуралізм і раціоналізм. Основна ознака філософії Відродження – світська, земна спрямованість. Філософія Відродження створила основу і умови для переходу від середньовічних філософських традицій до філософії Нового часу. В цьому полягає її значення та етапний історичний характер.
3. Просвітництво і „барокова” філософія
Творчість культурних діячів Ренесансу позитивно вплинула на дальшій розвиток європейського раціонального мислення, зокрема філософії Просвітництва, яке закріпило та розвинуло гуманістичну традицію Відродження
Першим філософом Нового часу, засновником емпіризму, вважається Френсіс Бекон (1561-1626). Головними його працями є „Новий Орагон”, „Нова Атлантида” та „Історія Генріха VІІ”. На його думку, найважливіша мета науки – приносити користь людині, удосконалювати її життя. Тільки наукове знання збільшує владу людини над природою.
Принципи емпіризму після Ф.Бекона розвинув Т.Гоббс (1588-1679) у творах „Філософські елементи вчення про громадянина” і „Левіафан”. Людину Гоббс розглядав як частину природи. Вона є не просто природним тілом, а й істотою моральною, духовною. Однак учений заперечував існування душі людини як особливої субстанції. Її життя він також зводив до механічної форми руху, а діяльність розуму – до законів математики. Специфічність людини, на його думку, полягає у її здатності створювати штучні тіла, але за зразком природних.
Визначним філософом, математиком, фізиком, фізіологом XVІІ ст. Був Рене Декарт (1596-1650). Його філософські погляди викладені у працях „Початки філософії”, „Роздуми про першу філософію”, „Роздуми про метод”. Декарт визначив місце людині в своєї системі механічних та інших фізичних законів. Людина, за розумінням Декарта, складається з двох субстанцій: тілесного механізму і мислячої душі, які з’єднав між собою Бог, відрізнивши тим самим людину від тварини.
Послідовником і критиком вчення Декарта був Бенедикт Спіноза (1632-1677). В центі його уваги знаходиться питання свободи. Він розрізняє свободу Бога і людини. Бог вільний, бо все, що він робить, виходить зі своєї власної необхідності. У природі (до неї Спіноза відносить і людину) панує детермінізм, тобто необхідність. Однак людина – особливий модус, котрому окрім протяжності характерне мислення, тобто розум. Свобода людини полягає в єдності розуму і волі, тому реальна свобода визначається рівнем розумового пізнання.
Класичним філософом французького Просвітництва був Франсуа Марі Аруе Вольтер (1694-1778). Боротьба проти церкви, релігійної нетерпимості й фанатизму пронизує всю філософську діяльність Вольтера. Вольтер обґрунтував ідею рівності людей, і цю рівність розумів як рівність політичну, рівність перед законом і правом. Соціальну та майнову нерівність він розглядав як умову суспільної рівноваги і нормального розвитку суспільства.
Філософські погляди мислителів Просвітництва спричинили значний вплив на розвиток культури тієї епохи, сприявши зародженню та розвитку цілого ряду культурних течій і стилів, серед яких одним з найвідоміших був стиль бароко. Бароко – це своєрідне втілення ідей людської неповторності, краси її тіла і почуттів, які проповідували гуманісти і просвітники того часу, що прийшов на зміну Середньовіччя. У пошуках ідеалу людини, яка б відповідала новим реаліям епохи, відбувається активне звернення до таких понять, як духовна природа, довершеність, краса.
Бароко (від італ. Baroссо – букв. – дивний, причудливий) характеризується як драматичний, контрастний, психологічно-гострий стиль у мистецтві. Він відображає протиріччя, які мали місце у боротьбі нової культури з догматами церкви. Разом з тим йому притаманні величність, пишність, динамічність образів, поєднання реальності та ілюзії. Бароко – продукт свого часу, який прагнув відірватися від схоластичних ідей, але при цьому залишався достатньо вірним класичним уявленням про Бога, світ і людину.
Принципи „барочної” філософій в першу чергу відобразилися у літературі. Найбільш відомими є твори П.Кальдерона (Іспанія), Т.Тассо (Італія), А. д’Обіньє (Франція). Характерні приклади втілення такої філософії реалізуються і в інших сферах образотворчого мистецтва та діяльності людей – архітектурі, скульптурі, живопису, театрі, музиці.
Культура Нового часу як і Відродження відобразила ті суперечливі процеси, що відбувалися у суспільній думці тих часів при переході до нової парадигми пояснення людини як явища оточуючого світу.
Похожие работы
... спричиняли напружену душевну боротьбу, яка не завжди закінчувалася перемогою світла і добра. Вона повстала проти Бога, водночас постійно відчуваючи свою залежність від вищих сил [12, c. 82]. 2. Бароко у західноєвропейському та українському мистецтві 2.1 Основні риси та особливості барокового мистецтва В естетиці бароко посилюється інтересне тільки до досконалих проявів буття, а й до ...
... іншому напрямку: він був скоріше споглядальним, хоча Рим і став згодом одним з головних теоретичних центрів класицизму. Яскравим прикладом класичної спорудження в Італії є оперний театр «Ла Скеля» у Милане архітектора Пьермарини. Це було одне з перших у європейській архітектурі театральних будинків, розрахованих на величезне число глядачів. Незабаром цей будинок стало зразком для наслідування. ...
... для нового звання відшукувалися міцні раціональні основи. Пошук раціонально обгрунтовуваних і доказових істин філософії, порівнянних з істинами науки, — інша межа філософії Нового часу. 2. Основний філософський перебіг західноєвропейської філософії Нового часу Емпіризм і раціоналізм Бурхливий розвиток науки в XVII в. зробило однією з ключових філософських проблем питання про можливість пі ...
... de Don Alfonso el Sabio", яка містить більше чотирьох сотень пісенних зразків галісійським діалектом. Іспанські кантиги постають у ряд музично-поетичних творів свого часу, подаючи тип мистецтва, споріднений з новими формами, що розвивалися у різних країнах Західної Європи ХІІ – ХІІІ століть. Тексти цих пісень часто поетично образні, поєднують звеличення почуттів у хвалі Діві Марії – та простоту ...
0 комментариев