Рік знаменується двома важливими подіями в житті поета: народженням сина Еріка і виходом нової збірки поезій «Від порога до порога»

1955 рік знаменується двома важливими подіями в житті поета: народженням сина Еріка і виходом нової збірки поезій «Від порога до порога».

Поетичне чуття і літературний смак у нього були бездоганні. З доброї волі і власного вибору Целан п’ятнадцять років віддав каторзі поетичного перекладу. Завдяки йому три російські поети – Олександр Блок, Сергій Єсенін, Осип Мандельштам – перекладені німецькою так, що зробити це краще навряд чи можливо. Данину Франції, що пригріла його, поет віддав також літературним даром – повністю переклав німецькою Поля Ва-лері й Артюра Рембо.

Людина замкнута й новаторська, Целан проте зазнав повною мірою літературної слави. Париж відкрив самотньому іноземцю двері у великий світ: у Німеччині йому було присуджено почесну нагороду Федерального об’єднання німецької промисловості (1957), літературну премію Вільного ганзейського міста Бремена (1958), вищу літературну нагороду Німецької академії мови та літератури – премію Георга Бюхнера (1960), реальна (Румунія) і потенційна (Ізраїль) історичні батьківщини, вшановуючи поета, розписали всі можливі і неможливі похвали, про творчість Целана писали численні статті й монографії.

У Париж, інтелектуальну і літературну столицю Європи, він переїхав винятково з творчою метою – у свідомості західних людей постійне проживання за кордоном не асоціювалося з поняттями «зрадництво» і «зрада Батьківщини». У Франції Целан жив на правах постійно проживаючого іноземця, на французьке громадянство (яке у наші дні одержати нелегко) не претендував. Швидко здобута популярність, письменницькі та перекладацькі гонорари забезпечували йому пристойний рівень матеріального благополуччя. Інакше кажучи, кар’єра молодої людини із забутого Богом куточка карпатської землі була майже запаморочлива: живи й радій!

Доля розпорядилася інакше. Потрясіння часів війни , апокаліптичний жах пережитого й повна людська самотність у світі не відпускали Целана й зрештою підкосили його. Таке відбувалося з багатьма євреями-інтелектуалами, які пережили Голокост, причому вже через багато років після війни. Тягар пережитого, начебто скинутий з пліч, не зникав – він повільно чавив і убивав випадкового втікача з зони смерті; це був свого роду «уповільнений геноцид», запізніла дія трупної епохи начебто людиновбивства. Із книги «Пауль Целан. Стихотворения. Проза. Письма.»: «С начала 1967 г. психическое состояние Целана резко ухудшилось. 25 января на вечере в парижском Гёте-институте он неожиданно встретил Клер Голль и на следующий день написал директору института: «Дом, который причисляет к своим гостям фрау Голль, не может рассчитывать на моё присутствие». 30.1.1967 г., запершись у себя в квартире в гостинной, которая служила ему и кабинетом, Целан предпринимает попытку самоубийства и, пытаясь поразить себя ножом в сердце, попадает в левое лёгкое. Жизель Целан-Лестранж спасает его в последний момент, взломав дверь. Целана доставляют в госпиталь Бусико, где ему делают операцию. 13.2.1967 Целан был переведён в психиатрическую клинику Св. Анны при Медицинском факультете, который руководил поффесор Жан Деле. В первое время врачи не разрешали жене его навещать».

Целан не страждав психічним розладом, «не списався» у вульгарному смислі цього слова. Він просто згорів, і не зміг уже знаходити більше сил для адекватного вираження того, що переповняло його випалене серце; піднявшись із дна на вершину, він волів не починати спуск… Пізнім весняним вечором 20 квітня 1970 року Целан кінчає життя самогубством, кинувшись з паризького мосту в Сену.

Із книги «Пуль Целан. Стихотворения. Проза. Письма.»:

«19 апреля Пауль Целан покончил с собой. В дневнике его сохранилась запись карандашом (подчёркнутая чернилами), помеченная 19 апреля: «Отбытие. Пауль – ». Тело было обнаружено только 1 мая, а опознано 4-го. 10 мая Жизель Целан-Лестранж писала Гизеле Дишнер:

«Мадам,

Не знаю, дошло ли до вас ужасное известие.

Я знаю, что Вы были близким другом Пауля, и потому решилась Вам написать. Пауль покончил с собой в ночь с воскресенья, 19 апреля, на понедельник, 20 апреля, бросившись в Сену.

Ничего больше сообщить не могу.

Он будет похоронен рядом с нашим первым ребёнком, которого мы потеряли, в ближайший вторник, на парижском кладбище Тье.

Искренне Ваша,

Жизель Целан».

Остання книга віршів Целана, що вийшла посмертно, називалася пророчно – «Неминучість світла» (1970).

Останні твори: збірки віршів: «Пісок з урн» (1948), «Мак і пам’ять» (1953), «Від порога до порога» (1955), «Неминучість світла» (1970).

4. Мак і пам'ять

Пауль Целан – останній великий поет 20 століття, творами якого, за словами Алена Бадью, закінчується «вік поетів».

Йому вдалося вижити у смертному вирі війни. Але події тих років наклали трагічний відбиток на всю його подальшу творчість. У воєнні роки Целан пише багато віршів, які були зібрані в збірку 1943 року й опубліковані лише після його смерті.

У 1952 році з’являється перша збірка поезій Целана, видана у Франції «Мак і пам’ять», присвячена пам’яті загиблих.

В ніч на 13 червня 1941 року радянська адміністрація організує висилку до Сибіру більше 4000 жителів Чернівців, в більшості – євреїв. 6 липня румунська армія знову займає Чернівці. Разом з нею в місто входять німецькі спецчастини СС і СД. Проводяться масові розстріли, в основному єврейського населення. В жовтні 1941 року євреїв зганяють в гетто; Пауля Анчеля мобілізують для виконання трудової повинності. Починаються депортації в румунські та німецькі концтабори.

В кінці червня 1942 року батьків Пауля Анчеля відправляють в один із таборів на території окупованій Румунією. В серпні Лео і Фредеріку Анчель пересилають на Україну в німецький концтабір. Осінню Пауль отримує лист від матері з повідомленням, що батько помер від тифу, а зимою дізнається від родича, який втік з неволі, про смерть матері, вбитої пострілом в потилицю.

Київ, 1 липня 1944 року. Із листа Пауля Целана: «Дорогий Еріх, я на два дні в Києві (у відрядженні) і радий випадку написати лист, який швидко до тебе дійде.

Твої батьки здорові, Еріх, я з ними розмовляв перед від’їздом. Це багато значить, Еріх, ти не уявляєш собі, як багато.

Моїх батьків розстріляли німці. В Краснополці на Бузі.

Еріх, ех Еріх…»

Целан вважав себе винним в смерті матері, так як в ніч арешту батьків він, не зумів вмовити їх, що в будинку залишатися не варто, врешті пішов один ночувати до друзів. Тому, мотив волосся виникає в багатьох віршах Целана, особливо часто – в збірнику «Мак і пам’ть» («Рука полна временем», «Ты во тьме», «Chanson для дамы в тени», «Целая Жизнь», «Фуга смерти», «Ожог»)

«… Дитя, ах платок,

чтоб закутаться мне, когда шлёмы блистают,

когда эта глыба розовая трещит, когда снежною пылью

рассыпается скелет

твоего отца, растоптан копытами

песнь о кедрах…

Платок, платочек вот только узкий, чтобы сберечь

теперь, когда ты учишься плакать, тесноту мира

рядом со мной, который никогда не зазеленеет, дитя мое,

для твоего ребёнка!»

Ці рядки взяті із поезії «Чёрные хлопья». Вважають, що вірш був написаний в середині 1944 року, коли Целан достовірно дізнався про загибель в концтаборі своїх батьків.

Про що ж свідчать окремі рядки:

… листок с украинских склонов: батьків Целана депортували в табір за Дністром, тобто на Україну.

… гетьман их с казаками: під час козацьких і гайдамацьких повстань 17-18 століття по Україні і Польщі прокотились хвилі погромів, багаточисленні єврейські общини були знищені при гетьмані Богдані Хмельницькому в середині 17 століття.

… растоптана копытами песнь о кедрах: кедри згадуються в Біблії. Кедр відноситься до древніх іудейських символів. Батько Целана був глибоко релігійною людиною і навіть мав намір переселитися в Палестину.

В збірник «Мак і пам’ять» ввійшли 56 віршів 1944 – 1952 рр., в тому числі багато поезій із збірки «Пісок із урн».

 «Мак і пам’ять» - складається із чотирьох циклів: «Пісок із урн» , «Фуга смерті», «Контрове світло», «Стеблини ночі».

Темі Голокосту присвячений і вірш Целана «Ты во тьме, осина, забелела…». Знову ж таки звучить біль серця за навіки втраченими батьками: «Мать ушла за тридевять земель. … Надо всеми тихо плачет мать».

«Фуга смерті» - найвідоміша поезія Пауля Целана. В зв’язку з його створенням Целан в 1960 році писав: « … коли я в травні 1945 року створював «Фугу смерті», я, як мені згадується, прочитав в «Известиях» відомості про львівське гетто». В концтаборі на вулиці Яновської у Львові (туди відправляли євреїв з гетто), що прославився садизмом табірної адміністрації, на площі під час страт грав оркестр, який складався із в’язнів – музикантів, він виконував «Танго смерті». Музику під такою назвою написав один із в’язнів на основі популярного танго «Мілонга».

Вперше вірш був опублікований в 1947 році на румунській мові під назвою «Танго смерті», його переклав румунський поет і перекладач Петре Соломон, друг Целана.

Коли готувалась до друку книга «Мак і пам’ять», Целан запропонував розглядати «Фугу смерті», як «самостійний вірш» і надрукував «окремим циклом».

Про образи вірша Целан пише у 1961 році в листі німецькому літератору Вальтеру Йенсу: « … а іншому грайте й співайте… Там ті, що взяли в полон нас, вимагали від нас слів пісень, а кати наші – веселощів…».

В листі В. Йенсу від 19 травня 1961 року Целан пише: «Видите ли, дорогой Вальтер Йенс, в «Фуге смерти» со змеями играет отнюдь не «Смерть» - со змеями играет «человек в доме», тот самый, что пишет «о золотые косы твои Маргарита».

В 1965 році з’являється вірш «Странный гул… / Гремит…». В той день – 6 травня 1965 р. в одній із німецьких газет з’явилось повідомлення про завершення слухання свідків на франкфуртському процесі проти військових злочинців із Освенціма. Один із свідків, ще на початку процесу, заявив, що коли у вікна бараку закинули відкриті балони з «циклоном Б», почувся гул людських голосів, що звучали ніби із-під землі.

Мир, этот мир,

что ни навоняй он, всё прав,

ну а я, а я –

 с тобой, с тобой, до –

 гола остриженная.

Переклад Марка Белорусця

Це один із останніх віршів Целана, написаний 8 лютого 1970 року. В листі від 16 лютого 1970 року він писав Ілані Шмуелі: «… всі останні дні я звинувачую себе в тому, що вислав тобі цей страшний вірш «Світ, цей світ»; але сьогодні я знаю, що міг на тебе покластися, що ти зрозумієш його у всій його больовій суті, у всій суті любові».

догола остриженная – ці рядки можна порівняти з текстом Жака Кейрола до документального фільму «Ніч і туман» французького режисера Алена Рене, де показаний один із концтаборів Третього рейху:

Первый взгляд на лагерь:

другая планета.

Под предлогом гигиены нагота выпадает ей человека уже лишённым достоинства.

Наголо остриженным…

Із «Текстів зі спадщини» (січень 1961 р.):

«Вечный ж ид

что-то против нас, что-то такое, что не желает принимать нас всерьёз: те самые решения выпадают – сваливаются нам на голову, обрушиваясь из внечеловеческих сфер; если бы я верил в какого-то бога, я бы сейчас сказал: он, верно, эмигрировал; опередив земнокарие наши взоры, тоскующие, он ждёт нас – на другой планете – в другом облике».

Про свої вірші в листі до Клауса Райхерта Целан писав: «« Эти стихи написаны для мёртвых»: мой славный Клаус Райхерт, видит Бог, нет! (И кто захотел бы сказать такое о своих стихах?) Они написаны для живых, но не для тех живых, что (хотят) остаться верными памяти об умерших…».

В січні 1965 року в німецькому журналі виходять статті Райнхарда Баумгарта «Описания бесчеловечного. Мировая война и фашизм в литературе» і Курта Оппенса «Цвести и писать в Ничейной стране», в яких Целан звинувачується в естетизації страшної реальності Третього рейху. Саме після цих звинувачень поет переживає тяжку депресію і потрапляє в психіатричну лікарню. В зв’язку з цим Целан пише у листі до Еріха Айнгорна: «Ты прав, когда говоришь: в Западной Германии мне не простили того, что я написал стихотворение о немецком лагере уничтожения – Фугу смерти. Чего мне стоило это стихотворение – и другие подобные, - в двух словах не расскажешь. Литературные премии, которые мне вручались, не должны сбивать меня с толку: они в конечном счете служат лишь оправданием для тех, кто, прикрываясь подобными алиби, другими, осовремененными средствами продолжают делать то, что начали ещё при Гитлере».

Ще один вірш Целана, присвячений темі Голокосту – «Tenebrae». Tenebrae: в перекладі з латині означає «темрява». В Євангелії від Матфея про розп’яття Ісуса сказано: «От шестого же часа тьма была по всей земле до часа девятого». А ще слово «tenebrae» - це назва католицької літургії в чистий четвер, страсну п’ятницю і страсну суботу (перед пасхою), під час якої читають «Плая Єремії» і гасять свічки. Темрявою смерті, темрявою могили віє і з рядків Пауля Целана:

Молись, Господь,

молись нам,

мы рядом.

Криво шли мы туда,

мы шли, чтоб склониться

над лоханью и мёртвым вулканом.

Фред Льонкер, автор статті про цей вірш в збірнику коментарів до книги «Решётка языка», вважає, що на виникнення цього образу, можливо, вплинув опис смерті в газовій камері із книги Геральда Райтлінгера «Окончательное решение. Попытка Гитлера уничтожить евреев Европы» (Берлін, 1956): «Потом они (жертвы) почувствовали газ и в дикой панике устремились к гигантской металлической двери с маленьким окошком, перед которой и образовали одну–единственную, синюшную, липкую, запачканную кровью пирамиду, даже в смерти оставаясь судорожно вцепившимися друг в друга». У вірші читаємо:

Уже ухвачены Господь,

друг в друга вцепившись, будто

тело любого из нас –

тело твоё, Господь.

Вірш «Стоял…» написаний 17 жовтня 1969 року в день повернення Целана із поїздки в Ізраїль (30 вересня – 17 жовтня 1969 року):

 …стоял

аромат светлых сосен

над датским кораблём – его мы

не забыли…

Ці рядки присвячені пам’ятнику у вигляді кам’яного судна на Кікар Данія, Датській площі, в Єрусалимі, поставленого в честь пам’яті про датських рибалок, які в 1943 році, в період німецької окупації, вивезли на своїх шхунах євреїв із Данії.

В Ізраїлі Целан зустрічається із своїми чернівецькими друзями: Давидом Зейдманом, Мануелем Зінгером і Іланою Шмуелі. 14 жовтня виступає в Тель–Авіві з короткою промовою перед єврейською спілкою письменників. 15 жовтня, після виступу в Єрусалимі, Целан, розчарований тим, що публіка – в більшості емігранти із Буковини – побачила в ньому не стільки поета, скільки ставшого знаменитим земляка, достроково перериває поїздку і повертається в Париж.

Вірші, написані і Ізраїлі і після повернення звідти, будуть включені в збірник «Подворье времени», виданий у 1976 році.

В одному із своїх листів, звернених до Ілани Шмуелі (12 квітня 1970 року), Пауль Целан писав: «Мои стихи, - ты знаешь, что они, - читай их, я это почувствую…» Поет був переконаний, що «счастлив я был бы только в том случае, если бы смог привести мир к чистоте, правде, незыблемости».

Целан будував деякі твори, спираючись на закони співзвуччя голосів у музичних творах. Зокрема, це «Фуга смерті», «Голоси…», «Стретта».

Це мова поета, який пережив жахіття табору, в якого в концтаборі загинули батьки, який взяв на себе пожиттєву місію говорити, зберігаючи пам’ять про загиблих. Це і є мова поета, створюючого вірші після Аушвіца.

За словами Тетяни Баскакової: «Вся его поезия – путь как бы к простоте, но на самом деле простоты в ней нет, потому что то, что он говорит, много–значимо. И, по-моему, целановский стих рождается из стремления сказать точно и кратко – о многом, сложно устроенном».

А сам Целан, відповідаючи на лист, написаний йому від імені учнів Старої гімназії в Бремені в липні 1958 р., після того, як в класі пройшло обговорення вірша Целана «Той синевы…» зазначав: «…Стихотворения имеют некий смысл – смысл, который определённо нельзя уловить посредством простого «прочтения»…Иными словами: делать, отталкиваясь от стихотворения, выводы относительно «настроения… возможно, побудившего» автора это стихотворения написать, - значит покинуть область конкретного и… от стихотворения удалиться… Катящаяся жемчужна, она находится во взаимосвязи со стихотворением…»

Марк Белорусець говорив: «В одной из своих статей переводчик и историк перевода Евгений Витковский написал, что Россия, русская литература, «задолжала» Целану. Русская литература обязана переводчику Блока, Есенина, Мандельштама, Хлебникова, «Бабьего яра» Евгения Евтушенко, переведшому, помимо этого, на румынский язык – ещё в юности – чеховских «Мужиков» и лермонтовского «Героя нашего времени». Она сохранит память о поэте, который своими стихами и прозаическими текстами беседовал с Мандельштамом и Цветаевой, в библиотеке которого было около было около пятисот русских книг».

В дев’яності роки Айгі публікує прозаїчний текст «В шорохи-и- шуршания... – возвращаясь к Паулю Целану», саме тому «повертаючись», що років за десять до того він написав вірші про Пауля Целана. Ось вони:

Последний овраг

(Пауль Целан)

М.Брода

Поднимаюсь;

так строят

в хождении

храм.

Веет братство, - мы в облаке этом:

я (с незнакомым мне словом

как будто оно не в уме) и полынь (беспокойною горечью

рядом толкающая

мне это слово),

о, снова полынь.

Глина, сестра.

И, из смыслов, единственно бывший ненужным и главным,

здесь (в этих комьях убитых)

как имя никчемное. Им

пачкаюсь я, подымаюсь

в очень простом – как огонь – озареньи,

чтобы отметиться метой последней

вместо – вершины; она

пустым (ибо все уже отдано)

лицом: будто место безболья

высится – по-над полынью.

(…И форма была

Не увидена …)

А облако:

стали слепее (безликостью полой),

дно – без движенья; свет

как от разверзтости – камня.

Все более вверх.

1983

Висновки

Сніг – то дрібне холодне молоко,

січневим дітям хочеться зігрітись

і голі кості гладить Голокост,

щоб жити – так же хочеться пожити.

Окремі круки криво креслять сніг,

лишаючи минущі візерунки,

вони злетять: всіх вистачить на всіх

дзьобами рвати плоть – манірно, лунко.

Зубами лячно шкіритись в мороз,

тут час, як біль, коли вже довмираєм

останнім сховком буде Голокост,

останнє свято стане світлим Раєм…

(Автор не відомий)

У кінці серпня і на початку вересня 1941 року в Малині та селах району нацисти страчували єврейське населення. З жахом згадують малин чани, як вулицями міста гнали на розстріл невеликі колони євреїв, а в кінці цієї страдницької процесії їхала вантажівка із єврейськими дітьми… Лише в болоті неподалік села Ксаверів окупанти розстріляли 50 євреїв – стариків, жінок.

У Чоповичах прозвучав наказ населенню єврейської національності взяти документи, цінні речі і зібратися на селищному майдані. Всіх вишикували в колону і повели на «стримівську» дорогу. За свідченням очевидців частина євреїв тягнули гармату. Їх супроводжували поліцаї. Більше їх ніхто не бачив…

Ходять чутки, що частину євреїв було розстріляно в Чоповичах там, де згодом збудували танцювальний майданчик. Це можна частково довести, так як під час будування на тому місці було знайдено кістки й документи людей. Отже, можна стверджувати, що в Чоповичах було знайдено місце розстрілу єврейського населення. Вражає одне, що зараз на місці захоронення танцює і розважається молодь. Більшість добре знає про страшну історію майданчика, але, на жаль, не звертає уваги. Автор роботи щиро співчуває загиблим душам і ще більше співчуває тим, хто не цікавиться своєю історією, історією свого народу…

Ніхто не забутий – ніщо не забуто…

Хай їх душі покояться з миром!

Список використаних джерел та літератури

1.         Гвідо Кнопп. Голокост. Неизвестные страницы истории.

2.         Левітас Ф.Л. Доля єврейського народу в курсі всесвітньої історії // Відродження. – 1995. - № 5 – 6. – с. 69 – 73.

3.         Марк Белорусець. Пауль Целан. Стихотворения. Проза. Письма. – М.: ООО «Ад Марнигем Пресс», 2008. – с. 736.

4.         Марченко Наталія. Тема Голокосту в світовому літературному контексті // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2008. - № 4. – с. 49 – 51.

5.         Рагінський М.Ю. Нюрнберг: перед судом истории.

6.         Типиченко С.В. Сповіді, обпалені війною: за щоденниками дітей Другої світової війни // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2005. - №10. – с. 57 – 61.