Нескорений Прометей

3. Нескорений Прометей

За поширення творів революційного змісту і участь в Кирило-Мефодіївському товаристві Т.Г. Шевченка за наказом царя Миколи І було заслано в далекий Оренбурзький край солдатом. Під вартою жандарма поет 8 червня 1847р. прибув до Оренбурга, де знаходився штаб Окремого Оренбурзького корпусу, а наступного дня його було зараховано на службу рядовим лінійного батальйону Орської фортеці й віддано під найсуворіший нагляд. У середині червня Т.Г. Шевченко в супроводі офіцера виїхав з Оренбурга в Орську фортецю, де й почалася його лиховісна солдатська служба.

Перший рік солдатської служби поета-засланця був надзвичайно тяжким: військова муштра фізично знесилювала його, а відірваність від передових людей Росії і України висушувала його душу. Він болісно переживав царську категоричну заборону писати твори й малювати.

«Если бы я был изверг, кровопийца, – писав Т.Г .Шевченко в щоденнику, – то и тогда для меня удачнее казни нельзя было бы придумать, как сослав меня в Отдельный Оренбургский корпус солдатом. Вот где причина моих невыразимых страданий. И ко всему этому мне еще запрещено рисовать. Отнято благороднейшую часть моего бедного существования. Трибунал под председательством самого сатаны не мог би произнести такого холодного, нечеловеческого приговора»[6].

Поет мужньо зустрів страждання, не скорився і не відступив від своїх революційно-демократичних переконань. Він писав:

О думи мої! о славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучуся... але не каюсь!..

Нехтуючи царську заборону, Т.Г. Шевченко і в Орській фортеці продовжував літературну діяльність: там було написано 20 ліричних віршів і поем, серед них «Іржавець», «Чернець», «Варнак» та інші. В них висловлювалися антикріпосницькі ідеї.

Т.Г. Шевченко як художник-живописець з травня 1848 по листопад 1849р. брав участь у відомій «Описовій експедиції Аральського моря», якою керував капітан-лейтенант О.І. Бутаков, призначений за рекомендацією російського мореплавця Ф.Ф. Беллінсгаузена. Бутаков був людиною передових поглядів. Майже півтора року поет перебував у колі освічених і гуманних людей, займався своєю улюбленою справою – малював краєвиди, портрети, писав вірші. Тут Т.Г. Шевченко написав понад 60 творів. Він глибоко цікавився побутом і звичаями місцевого казахського населення, часто їздив і стійбища і розмовляв з казахами, ставився до них подружньому і з великою симпатією.

На революційні події 1848–1849pp. у країнах Західної Європи, насамперед Франції, Т.Г. Шевченко відгукнувся революційними творами, в яких променіла ідея боротьби проти самодержавства, кріпосництва й безправ'я народу в Росії. Весь запал свого генія він гостро спрямував проти монархічної влади, царів та їх кочення.

У творі «Царі» (1848) він, як і декабристи, відверто вступив за знищення царів і насамперед у Росії. Викривши злочини й жорстокість царів і князів у різні епохи історії, поет виніс їм недвозначний вирок: «Бодай кати їх постинали, отих царів, катів людських!».

Антикріпосницьку боротьбу українського селянства проти поміщиків Т.Г. Шевченко прославив у поемах «Варнак» і «Марина», поезії «І виріс я на чужині...» та інших.

Заклик до боротьби за визволення трудящих з-під гніту самодержавства й поміщиків – головний мотив політичної поезії Т.Г.Шевченка в період революційних подій.

Діяч польського визвольного руху Максиміліан Ятовт (псевдонім Якуб Гордон), який зустрічався у 1850р, в м. Уральську з Т.Г. Шевченком, у спогадах «Солдат, або шість років в Оренбурзі й Уральську» (1865) назвав його «жертвою деспотизму».

У відвертих бесідах революціонери обмінювалися по. таємними думками. «Я розмовляв з ним довго про все.., – писав М. Ятовт. – Вільна Україна була метою його мрій, революція була його прагненням...» Від Ятовта поет одержав багато відомостей про революційні виступи трудящих країн Європи.

Царському урядові не вдалося ні зломити волю революціонера-демократа, ні ізолювати суспільство від його впливу. І на засланні в умовах нестерпної солдатської служби Т.Г. Шевченко не припиняв революційної боротьби, а його пристрасне поетичне слово кликало трудящих здобувати собі волю.

В Оренбурзі та Орську Т.Г. Шевченко зустрів немало освічених людей, які високо цінували його талант як поета і художника, клопоталися про полегшення його долі солдата-засланця. Це були вихідці з України – урядовці Оренбурзької прикордонної комісії брати Федір Матвійович і Михайло Матвійович Лазаревські. С.П. Левицький, лікар М.С. Александрійський, а також штабс-капітан К.І. Герн, капітан-лейтенант О.І. Бутаков, учений мандрівник колишній петрашевець С.І. Макшеєв, штурман К.Є. Поспелов, польські революціонери-засланці Т. Вернер, Б. Залєський та ін.

Найближчим друзям поет звіряв свої революційні думки читав ненадруковані поеми «Сон» і «Кавказ». Навколо Т.Г. Шевченка гуртувалися передові сили в далекому Оренбурзькому краї.

І на засланні не слабнув інтерес Т.Г. Шевченка до перших російських революціонерів-декабристів. Один з його близьких друзів М.М. Лазаревський у 1841–1846 pp. служив чиновником у Тобольську, звідки був переведений до Оренбурга. В Тобольську М.М. Лазаревский зустрівся і познайомився з колишнім членом Північного товариства В.І. Штейнгелем. Цілком вірогідно, що М.М. Лазаревський зустрічався й з іншими декабристами, які в ці роки відбували заслання в Тобольську, або ж знав про них від В.І. Штейнгеля: про членів Північного товариства – О.М. Муравйова (брата згадуваного вище Микити Муравйова), І.О. Анненкова, П.М. Свистунова; членів Південного товариства – О.П. Барятинського, братів М.С. і П.С. Бобрищевих-Пушкіних, А.В. Єнтальцева. Про зустрічі з В.І. Штейнгелем та інші знайомства з декабристами в Західному Сибіру М.М. Лазаревський розповідав Т.Г. Шевченку в Оренбурзі й Орську.

Коли вже після заслання Т.Г. Шевченко особисто зустрічався з І.О.Анненковим у Нижньому Новгороді В.І. Штейнгелем в Петербурзі, то він мав певні відомості про них від М.М. Лазаревського. Про ці зустрічі мова йтиме нижче.

В Оренбурзі Т.Г. Шевченко у 1849р. намалював парний портрет своїх друзів братів Ф.М. і М.М. Лазаревських. Нині цей портрет зберігається в Інституті російської літератури (Пушкінському домі) АН СРСР в Москві. Дружба з братами Лазаревськими відіграла визначну роль в житті поета.

Переїхавши до Петербурга (1850) і ставши радником Петербурзького губернського правління, М.М. Лазаревський листувався з поетом, допомагав йому матеріально, одночасно з Ф.П. Толстим клопотався про визволення поета з солдатчини і заслання.

На засланні Т.Г. Шевченко листувався з своїми друзями: В.М. Рєпніною, А.І. Лизогубом, Я.Г.Кухаренком, В.А. Жуковським, Ф.П. Толстим, Н.І. Толстою, М.М. Лазаревським, О.М. Плещеєвим та іншими особами. За цей час збереглося 73 листи Т.Г. Шевченка і 40 листів йому від друзів. А жандарми докладали усіх зусиль, щоб ізолювати поета від передових суспільно-політичних діячів Росії.

До В.М. Рєпніної Т.Г. Шевченко написав 8 листів, а отримав лише 3 листи-відповіді. Очевидно, не все листування збереглося. Поет ділився своїми невеселими думками й розповідав про підневільну солдатську службу, згадував про минуле. «Всі дні мого перебування колись у Яготині, – писав він В.М. Рєпніній 7 березня 1850р. з Оренбурга, – є і будуть для мене рядом прекрасних спогадів»[7].

Вірна своїм гуманним поглядам, В.М.Рєпніна в лютому 1848р. просила шефа жандармів О.Ф.Орлова дозволити Т.Г. Шевченку займатися малюванням. Але царський уряд не зважив на це прохання й малювати художникові не дозволив. Потрібна була неабияка мужність з боку княжни, щоб в період миколаївської реакції звертатися з подібним проханням до царських властей, для яких Т.Г. Шевченко вважався звичайним політичним злочинцем серед сотень і тисяч подібних, що перебували на засланні в Сибіру, на Кавказі, в Оренбурзькому краї, Олонецькій губернії та інших місцях.

І засланий в неволю поет-борець, скутий Прометей залишився небезпечним для самодержавно-кріпосницького ладу. Заборони писати твори й малювати виявилося замало, і деспоти вдавалися до нових витончених і варварських заходів, щоб припинити листування друзів з Т.Г. Шевченком.

Жандарми знали про прихильне й співчутливе ставлення В.М. Рєпніної до декабристів: через їх руки проходило все її листування з С.Г. і М.М. Волконськими а чверть століття. Тому листування княжни з заслали Т.Г. Шевченком викликало у них занепокоєння. У 1850р. шеф жандармів О.Ф. Орлов написав В.М. Рєпніній листа, де вимагав припинити будь-які зв'язки з Т.Г. Шевченком, щоб не накликати на себе біду, докоряв їй за клопотання про дозвіл йому займатися малюванням. Більше того, у доповіді царю від 23 червня 1850р. про наслідки розгляду знайдених у Т.Г. Шевченка паперів під час арешту в Оренбурзі спеціальний пункт стосувався В.М. Рєпніної: «Княжну Рєпніну, яка виявляє співчуття Шевченку, непристойне через його порочність і аморальність, попередити як про недоречність такого її співчуття, так і про те, що взагалі корисно було б їй менше втручатися у справи Малоросії і що в противному разі вона сама буде винуватницею, можливо, неприємних для неї наслідків»[8].

В.М. Рєпніна мусила скоритися, припинити листування з Т.Г. Шевченком, хоча після цієї заборони листи від поета-засланця все ще надходили їй. Про ці варварські дії жандармів і їх високого покровителя – Микола І поет тоді не знав.

Про тяжкі наслідки втручання жандармів у листування Т.Г. Шевченка з його друзями свідчить той факт, що протягом 1851–1855 pp. він майже зовсім не отримував листів і тяжко переживав таку ізоляцію від зовнішнього світу.

За порушення царського наказу про заборону писати твори й малювати військові власті Оренбурга у квітні 1850р. арештували Т.Г. Шевченка й після тривалого ув'язнення та слідства заслали у віддалений Гарнізон Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, що на східному березі Каспійського Моря.

17 жовтня 1850p. Т.Г. Шевченко в супроводі Варти прибув до Новопетровського укріплення, яке він в деннику назвав «безграничной тюрьмой» і «вертепом мерзостей». Тут йому довелося відбувати майже сім років тяжкого заслання: принизливої солдатської муштри образливого нагляду й дріб'язкової опіки, нестерпних злигоднів. За суворим наказом командира корпусу Шевченком повинні пильно стежити ротний командир, унтер-офіцер і єфрейтор. Про всі недозволені вчинки або непокору солдата-засланця ротний командир мав таємно доповідати в штаб корпусу.

У Новопетровському укріпленні Т.Г. Шевченко займався інтенсивною літературною діяльністю, хоч заборона писати твори не була з нього знята. Очевидно, в такій глушині, як Новопетровське укріплення, військове начальство було не дуже прискіпливим до засланців. Та й коменданти – спочатку А.П. Маєвський, а потім І.О. Усков – не вбачали в цьому серйозної крамоли. Як битам не було, а протягом 1851–1856 pp. Т.Г. Шевченко написав російською мовою не менше 20 повістей, з яких до нас дійшло лише 9 – «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Несчастный», «Капитанша», «Близнецы», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали». Вони були позначені антикріпосницькою ідейною спрямованістю, містили осуд самодержавно-поміщицької та чиновницької сваволі, нещадного визиску, панщини й повинностей, податкового тягаря, тяжкої солдатчини, темряви й безправності селянства. Як раніше в поетичних творах, Шевченко в своїх повістях залишився вірним революційно-демократичним ідеям.

У повісті «Музыкант» Т.Г. Шевченко виявив свою обізнаність з творчістю письменника-декабриста О.О. Бестужева-Марлінського. Зокрема, він згадав його повість «Фрегат «Надежда», де описано досить детально придворний бал-маскарад у Петергофі. Поет дав характеристику письменницької майстерності О.О. Бестужева-Марлінського: «Что за блестящий слог, что за гениальный слог!» Повертаючись знову до оцінки його письменницького таланту, Т.Г. Шевченко назвав його божественным писателем» і підкреслював своє наслідування його манери: «Даже и название даю моєму рассказу вроде незабвенного Марлинского», т.е. «Музыкант, і Две сиротки». Зрештою поет вказав на деяку помпезність стилю письменника-декабриста і закінчив словами: «Мир памяти его»[9].

Загалом позитивно оцінюючи талант О.О. Бестужева-Марлінського, Т.Г. Шевченко дещо іронічно ставився до його пишномовності й риторичності стилю. Один персонажів повісті «Музыкант», захоплюючись творами письменника, намагався наслідувати його стиль.

Декабрист Олександр Олександрович Бестужев-Марлінський (1797–1837) походив із збіднілої дворянської родини; його батько, відставний офіцер, був педагогом і письменником, мати – з простого люду. Він навчався в Гірничому корпусі, але не закінчив його і вступив юнкером лейб-гвардії в Драгунський полк (1816), служив в ескадроні, що квартирував поблизу Петергофа в с. Марлі. Назва останнього послужила йому за літературний псевдонім Марлінський. На військовій службі О.О. Бестужев-Марлінський за десять років добув чин штабс-капітана і служив ад'ютантом принца Олександра Віртемберзького. За це ж десятиліття він став популярним письменником (прозаїком і поетом), діяльно співробітничав у журналах «Сын отечества», «Соревнователь просвещения и благотворения», «Северный архив», «Невский зритель» та інших періодичних виданнях.

О.О. Бестужев-Марлінський був близько знайомий О.С. Пушкіним, К.Ф. Рилєєвим, О.С. Грибоєдовим та іншими відомими літераторами. У 1820р. він вступив до вільного товариства любителів російської словесності, що перебувало під впливом Союзу благоденства. До товариства увійшло чимало майбутніх діячів Північного і Південного товариств дворянських революціонерів (К.Ф.Рилєєв, В.К.Кюхельбекер, брати Михайло і Микола Бестужеви та інші). У 1823–1824 pp. К.Ф.Рилєєв і О.О.Бестужев-Марлінський видавали альманах «Полярная Звезда», який відображав погляди декабристів.

Вступивши до Північного товариства (1824), О.О. Бестужев-Марлінський відразу ж приєднався до радикальної течії, очолюваної КФ. Рилєєвим, підтримував ідею запровадження в Росії республіки і знищення династії Романових. Разом з К.Ф. Рилєєвим він публікував революційні вірші – заклики до боротьби за свободу. Свої радикальні думки він висловив також у публіцистичних працях – «Погляд на стару і нову словесність в Росії», «Погляд на російську словесність протягом 1824 і початку 1825 років», «Про романтизм» тощо. Згодом їх позитивно оцінював В.Г. Бєлінський. К.Ф. Рилєєва і О.О. Бестужева-Марлінського єднала велика дружба, заснована на спільності суспільно-політичних поглядів.

Напередодні повстання в таємних нарадах революціонерів у квартирі К.Ф.Рилєєва брав активну участь і О.О. Бестужев-Марлінський. Він погоджувався з загальним рішенням відмовитися від присяги новому Дарю, повести за собою полки, арештувати або й знищити царя і його родину, а Росію проголосити республікою на зборах народних депутатів. У повстанні 14 грудня 1825р. О.О. Бестужеву-Марлінському належала видатна роль: він разом з братом Михайлом і Д.О. Шепіним-Ростовським (офіцерами) підняв на боротьбу солдатів Московського піхотного полка, вивів їх на Сенатську площу та вишикував у бойове каре. На площі він вів себе відважно і мужньо, поранив штиком Петербургзького генерал-губернатора М.А. Милорадовича, який приїхав на площу умовляти повстанців розійтися. Коли не з'явився до повсталих військ диктатор князь С.П. Трубецькой, а керівництво повстанням взяв на себе Є.П. Смоленський, О.О. Бестужев-Марлінський, не вагаючись жодної миті, став його помічником.

Після невдачі повстання О.О. Бестужев-Марлінський, якого розшукували царські власті, сам з'явився у парадному мундирі 15 грудня в Зимовий палац і з незвичайною сміливістю та гідністю заявив урядовцям про свою участь у Північному товаристві й повстанні, продемонструвавши цим свою повну солідарність з арештованими товаришами й презирство до самодержавства. Під час слідства він написав твір під назвою «Про історичний хід вільнодумства в Росії», де дав глибоку характеристику кріпосної Росії, придавленої деспотизмом і зграєю здирників-поміщиків та чиновників, виклав найпотаємніші причини невдоволення існуючим ладом усіх станів тогочасного суспільства.

За вироком верховного кримінального суду О.О. Бестужева-Марлінського позбавлено чинів і дворянства і засуджено по першому розряду на 20 років каторги, що була скорочена до 15 років, після чого – довічне поселення в Сибіру. Однак цар наказав відправити письменника-декабриста прямо на поселення в далекий Якутськ. У 1829р. О.О. Бестужева-Марлінського повернуто з Сибіру й заслано рядовим солдатом в Кавказький корпус, де він дослужився до чину прапорщика і загинув у бою з горцями поблизу мису Адлер. Так скінчив життя цей талановитий1 письменник і революціонер.

У Новопегровському укріпленні Т.Г. Шевченко перебував у дружніх стосунках з колишнім учасником польського повстання 1830–1831 pp. капітаном М. Мостовським, засланим на службу в Окремий Оренбурзький корпус.

Цікавий запис про Мостовського знаходимо у щоденнику Шевченка від 16 червня 1857р.: «Я много от него слышал чрезвычайно интересных подробностей о революции 1830 года». Поет назвав польське повстання «революцією», вкладаючи в це слово широкий зміст і перш за все – спрямування руху проти самодержавства. Він захоплювався мужністю і самовідданістю учасників повстання. Шевченку, мабуть, стало відомо і про те, що польські повстанці билися під гаслом «За нашу і вашу свободу!», а в перші дні переможного повстання вони виявили свою безмежну прихильність до справи, за яку боролися декабристи. Урочиста процесія в пам'ять «мучеників свободи» – п'яти страчених декабристів – вилилася у яскраву демонстрацію солідарності революційних сил Росії і Польщі.

У лютому 1855р. вмер Микола І, і Т.Г. Шевченко сподівався на амністію та звільнення від солдатської служби. Він звертався до своїх давніх приятелів В.І. Григоровича та Ф.П.Толстого з проханням допомогти йому вирватися на волю. Колишній декабрист Ф.П. Толстой, як віце-президент Академії художеств, особливо активно клопотався про визволення Шевченка.

Коронаційний маніфест Олександра II від 26 серпня 1856р. обмежився лише амністією декабристів і петрашевців; для решти «злочинців» пільги й полегкості могли бути надані лише на підставі відомостей про їх «спосіб думок» і поведінку, надісланих начальством.

Пройшло немало часу, поки на клопотання друзів 1 травня 1857р. вийшов царський указ про звільнення Т.Г. Шевченка від солдатської служби, але з встановленням над ним поліцейського нагляду за місцем проживання й забороною мешкання в обох столицях – Петербурзі й Москві. Першим повідомив поета про волю

М.М. Лазаревський. Зворушений цією звісткою, поет 2 липня 1857р. записав у щоденнику: «Пошли, господи, всем людям такую дружбу и такого друга, как Лазаревский».

Особливу подяку за своє визволення з солдатської служби Т.Г. Шевченко складав родині декабриста Ф.П. Толстого. Він з нетерпінням чекав тієї хвилини, «в которую я сердечною слезою благодарности омочу руку моей благороднейшей заступницы графини Настасий Ивановны и ее великодушного супруга графа Федора Петровича. О мои незабвенные благодетели! Без вашего человеколюбивого заступничества, без вашего теплого родственного участия к моей печальной судьбе меня бы задушил всемогущий сатрап в этом безотрадном заточении. Благодарю вас, мои заступники, мои избавители. Вся радость, все счастие, вся моя светлая будущность суть ваше нетленное добро, мои единые, мои святые заступники!»[10]. Так писав поет в щоденнику 22 липня 1857р. на другий день після одержання звістки про волю.

Т.Г. Шевченко вів «Журнал» з 12 червня 1857 по 13 липня 1858p., де майже щоденно викладав свої найзаповітніші думки і мрії. Цей документ має неоціненне значення для розуміння революційних поглядів великого Кобзаря. Завдяки щоденникові нам відомо про зустрічі Т.Г. Шевченка з багатьма особами, в тому числі й з декабристами.

Оглядаючись на минулі роки солдатчини і заслання, Т.Г. Шевченко писав у щоденнику: «Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет тому назад ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо. По крайней мере, мне так кажется. И я от глубины души благодарю моего всемогущего создателя, что он не допустил ужасному опыту коснуться своими железными когтями моих убеждений, моих младенческих светлых верований»[11]. Він залишився незламним революціонером і мужнім борцем, а тяжкі випробування лише загартували його волю, зміцнили переконання в необхідності дальшої боротьби проти старого ладу. З сторінок щоденника видно, що поета, як і раніше, захоплювали визвольні повстання, народні рухи, революції.

Висновки

 

Інтерес до ідей і тактики декабристів, а також їх дальшої долі не покидав Т.Г. Шевченка протягом усього його складного і тяжкого життєвого шляху. Заслання і десятирічна солдатська служба не зломили революціонера. Він продовжував підносити й збагачувати революційні традиції декабристів у найтяжчих умовах неволі й найпильнішого нагляду царських властей.

Дослідження зв'язків Т.Г. Шевченка з декабристами виявило, що він особисто зустрічався з дев'ятьма декабристами (Ф.П.Толстим, О.В. Капністом, О.М. Муравйовим, І.О. Анненковим, О.Д. Улибишевим, С.Г. Волконським, А.А. Бистрицьким, В.І. Штейнгелем, Ф.М. Глінкою). Зустрічі й бесіди з декабристами імпонували поету-революціонеру. Декабристи передавали естафету боротьби в руки відданих справі революціонерів нового покоління. Це символізувало наступність І нездоланність революційного руху в Росії.

Крім дев'яти особистих зустрічей і знайомств, Т.Г. Шевченку було відомо про діяльність і долю ще щонайменше тридцяти декабристів. Портрети п'ятьох повішених революціонерів (П.І. Пестеля, К.Ф. Рилєєва, М.П. Бестужева-Рюміна, С.І. Муравйова-Апостола і П.Г. Каховського) він побачив на обкладинці зарубіжного видання «Полярной Звезды» О.I. Герцена і М.П. Огарьова. Про К.Ф. Рилєєва Т.Г. Шевченко знав чимало з розповідей М.А. Маркевича. Рилєєвським духм тираноборства проникнуті рядки поеми Т.Г. Шевченка «Тризна».

З багатьох вірогідних джерел відомо, що Т.Г. Шевченко знав про декабристів братів Муравйових, М.С. Луніна, О.О. Бестужева-Марлінського, В.П. Івашова, М.І. Тургенева, М.І. Лорера, М.І. Муравйова-Апостола, О.І. Якубовича, братів Олександра і Олексія Плещеєвих, братів О.Ф. і Ф.Ф. Вадковських, З.Г. Чернишова, П.О. Муханова, І.І. Пущина, І.Д. Якушкіна, С.І. Кривцова, братів Б.А. і М.А. Бодисків, В.Л. Лукашевича, братів М.С. Бобрищева-Пушкіна і П.С. Бобрищева-Пушкіна, П.М. Свистунова, А.В. Єнтальцева. Звичайно, не всі зустрічі, особисті знайомства поета з декабристами зафіксовані в письмових джерелах, чимало документів втрачено, інших дослідникам ще не вдалося відшукати й розшифрувати. Пошуки продовжуються. Однак і виявлені відомості свідчать про постійний інтерес Т.Г. Шевченка до дворянських революціонерів. Та й декабристи, які зустрічалися з поетом, проймалися повагою до українського Прометея.

Близько до серця Т.Г. Шевченко приймав не лише долю декабристів, а й їх батьків, дружин, наречених, дітей, братів і сестер, родичів. Глибоко зацікавили поета прославлені дружини декабристів І.О. Анненкова – Поліна Гебль та В.П. Івашова – Камілла Ледантю, обидві француженки, які за своїми нареченими поїхали в Сибір і розділили з ними весь тягар каторги та заслання. А з якою увагою й ніжністю ставився Т.Г. Шевченко до нареченої декабриста П.О. Муханова – Марії Олександрівни Дорохової та дочки декабриста І.І. Пущина – Ніни, що була її вихованкою! У цих взаєминах видно всеосяжну й безмірну людяність поета. Зворушливими були зустрічі Т.Г. Шевченка з сином декабриста Є.І. Якушкіним та його дружиною, які подарували поету-революціонеру красномовні сувеніри: портрети просвітителя XVIII ст. М.І. Новикова, декабриста С.Г.Волконського і революційного демократа О.І. Герцена.

Надзвичайно широку й вічно актуальну тему «Декабристи і Шевченко» важко вичерпати одним-двома історико-літературними дослідженнями. Вона знову й знову вабитиме дослідників і читачів своєю емоціональною наснаженістю, романтичністю, незвичайністю обставин і подій, прикладом безмежної самовідданості й солідарності революціонерів у тяжкі лихоліття самодержавства і кріпосництва.

Список використаної літератури

1.            Біографія Т.Г. Шевченка за спогадами сучасників. К., 1958. – с.22.

2.            Неділько В.Я. Тарас Шевченко: Життя і творчість. Книга для вчителя. – К.: Рад. шк., 1988.

3.            Нечволод Л., Пашкова Т. Посібник-порадник з української літератури. – К., 1996.

4.            Николаева П.А. Русские писатели: Библиографический словарь. – М.: Просвещение, 1990.

5.            Оліфіренко В.В. Вивчення літератури рідного краю в школі: Посібник для вчителів і студентів. – Донецьк: Український культурологічний центр, 1996.

6.            Оліфіренко В.В. Енциклопедія українознавства. – Донецьк: Сталкер, 1999.

7.            Оліфіренко В.В. Дума і пісня. Джерела літературного краєзнавства // Донбас–Спецвипуск, №5. – 1993.

8.            Пасічник Є.А. Методика викладання української літератури в середніх навчальних закладах: Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти. – К.: Ленвіт, 2000.

9.            Пилипенко К. Урок-конкурс за співомовками Степана Руданського. Джерела педагогічної майстерності. – К., 1996.

10.          Пінчук С. Улас Самчук: Життя і творчість // Слово і час. – 1995. – №2. – С.11.

11.          Пустова Ф.Д. Естетична природа слова в літературному творі: Посібник для вчителя. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2002.

12.          Спогади про Шевченка. К., 1958, с.66.

13.          Т.Г.Шевченка до Ф.П.Толстого від 26–31 липня 1857p.

14.          Т.Г.Шевченко в документах і матеріалах. К., 1950, с.67, 370

15.          Т.Г.Шевченко. Документи та матеріали до біографії (1814–1861). К, 1975, с.315.

16.          Шевченко Тарас. Повне зібрання творів в шести томах, т.1, с.296.

17.          Шевченко Тарас. Повне зібрання творів в шести томах, т. 3. К., 1963, с.216, 247, 265, 276, 469.

18.          Шевченко Тарас. Повне зібрання творів в шести томах, т. 5, с.22, 81.

19.          Шевченко Тарас. Повне зібрання творів в шести томах, т. 6. К.: 1963, с.17, 64.

[1] Біографія Т.Г.Шевченка за спогадами сучасників. К., 1958. – с.22.

[2] Шевченко Тарас. Повне зібрання творів в шести томах, т. 5, с.22.

[3] Шевченко Тарас. Повне зібрання творів в шести томах, т. 6, с.64.

[4] Т.Г.Шевченко. Документи та матеріали до біографії (1814–1861). К, 1975, с.315.

[5] Шевченко Тарас. Повне зібрання творів в шести томах, т. 3. К., 1963, с.216, 247, 265, 276, 469.

[6] Шевченко Тарас. Повне зібрання творів в шести томах, т. 5, с.22.

[7] Шевченко Тарас. Повне зібрання творів в шести томах, т. 6. К.: 1963, с.64.

[8] Т.Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії (1814–1861). К, 1975, с.315.

[9] Шевченко Тарас. Повне зібрання творів в шести томах, т. 3. К., 1963, с.216, 247, 265, 276, 469.

[10] Шевченко Тарас. Повне зібрання творів в шести томах, т. 5, с.81.

[11] Шевченко Тарас. Повне зібрання творів в шести томах, т. 5, с.25.