Поезія “Заповіт” як унікальна жанрова форма

2.2. Поезія “Заповіт” як унікальна жанрова форма

“Заповіт” (“Як умру то поховайте…”) – лірична поезія, написана 25 грудня 1845 року в Переяславлі, через 11 днів після послання “І мертвим, і живим…” Але ці дні теж були наповнені небувалим творчим піднесенням поета: 17 грудня – “Холодний яр”, 19 грудня – “Псалми Давидові”, 20 грудня – “Маленькій Мар’яні”, 21 грудня –“Минають дні, минають ночі…”, 22 грудня – “Три літа”. Щодня – новий поетичний шедевр. І як підсумок – вулканічний творчий вибух - “вічний вірш – довший за найдовше життя” [7,237] – “Заповіт”.

“Заповіт” за жанром – є різновидом жанру “пам’ятника”, відомого з античності (Горацій) і в пізніший поетичній традиції (В. Шекспір, Й Гете, Г. Державін, О. Пушкін та ін), але в творі присутній і адресат – нащадки, що дозволяє віднести цю поезію до жанру послання.

“Заповіт” як і інші твори соціально-публічного спрямування піддавався за радянських часів досить тонкої фальсифікації. Із Шевченка робили великого прихильника “союзу братніх народів” (“І мене в сім’ї великій, В сем’ї вільній, новій…”), робили автора войовничим атеїстом (“Я не знаю Бога”), і нав’язували масовій свідомості. З огляду на величезний авторитет Шевченкового слова в народі вони стали, за словами Л. Рудницького, одним з інструментів масового “кодування” суспільства на певні радянські ідеологеми [18,201].

Сьогодні ми мусимо “розкодуватись”, добратись до істини і побачити “Заповіт” як послання нащадкам, його їм заповіт - на тлі жанру “пам’ятника”, як поєднання зазначених жанрів з бунтівним закличним гімном.

Композиційно – це монолог ліричного героя-поета, звернений до народу. Поет, як зазначає В. Смілянська, поставив у творі екзистенційні проблеми сенсу власного буття й буття народу[34,63]. Твір перейнятий почуттям невіддільності від долі народу, від його майбутнього, впевненістю в його переможній силі, надією на вдячну пам’ять по собі.

Виклад іде у плані майбутнього. В розвитку поетичного переживання сюжетно відрізняються три частини, кожна з яких становить синтаксичний період з двох чотирирядкових катренів, пов’язаних інтонаційно.

Для поетики Шевченка характерна одна важлива особливість: він завжди тонко умів зрівноважити образно-зорове і суто декоративне начала. У його цілком медитативних творах завжди знайдеться місце зоровим та слуховим образам. І ми, як правило не задумуємось над тим, наскільки ці образи підвищують художню цінність твору, вибудовуючи у національній свідомості абсолютно довершені з мистецької точки зору “живописні” картини. І. Франко зробив спробу розгадати мистецьку чарівність початкових віршів "Заповіт“: “Поет веде нас натуральним шляхами асоціації ідеї від часті до цілості, сю цілість показує знов як часть більшої цілості і та к піднімає нас, наче по ступенях, щораз вище, щоб показати нашій уяві широкий кругозір. Отсе і є секрет сильного впливу, який роблять на нас початкові вірші Шевченкового “Заповіту””…. У першій частині поезії образ України витворено природним рухом зорових та слухових асоціацій від частини цілого: Уже слово “поховайте” будить в нашій уяві образ гробу; одним замахом поет показує нам сей гріб як частину більшої цілості – високої могили; знов один змах, і ся могила являється одною точкою в більшій цілості – безмежнім степу; ще один крок і перед нашим духовним оком – уся Україна, огріта великою любов’ю поета [38, 68-50].

Умовно кажучи, в першій строфі Шевченко тільки намітив загальний план зображуваної картини. В цьому начерку поки що чітко окреслена одна деталь – могила.. Але наступні рядки наповнюють картину конкретним смислом. Один майстерний мазок – і перед очима “лани широкополі”, образне бачення степової України. Ще один мазок – і з’являється Дніпро, його серединна частина, де високі кручі. Останній мазок, і погляд ніби опускається нижче за течією Дніпра, туди де ревуть пороги. Таким чином, постає не вся Україна, як писав І. Франко, а її центральна надніпрянська частина. Слуховий образ “ревучого” Дніпра натяк на один з наймогутніших порогів надзвичайно посилює відчуття грізної мощі ріки, що є уособленням України. Як підкреслює В. Смілянська, рух інтонаційної хвилі найвище підносить топос “на Вкраїні милій” і цим наголошує його смисловий центр; до нього тяжіють усі атрибути образу України[34,62]. Таким чином, смисл першої частини твору – у відчутті органічного злиття з рідним краєм.

У “Заповіті образ Дніпра остаточно оформився як символ України. В посланні “І мертвим, і живим…” відбулося очевидне зближення цих двох понять: “Нема на світі України, Немає другого Дніпра…”. Цьому образу в поезії приділено багато уваги. Він оживлений двома деталями: кручами і ревучими порогами. Образ придніпровських гір (круч) надалі стане одним із найулюбленіших образів поета.

Центральна частина твору – апокаліптичне видіння кривавої розправи на “ворогом”. Під ним, як то випливає з контексту всієї попередньої творчості Т. Шевченка, поет розумів визискувачів і гнобителів в усіх вимірах – національному, соціальному, політичному, щоби єдиним зусиллям раз і назавжди змити з рідної землі всю нечисть. Змінюється інтонація, прискорюється ритм. На вершину висхідної інтонаційної хвилі винесено образ “крові ворожої” – як смисловий і інтонаційний центр цієї частини.

Йдеться про майбутнє повстання. Поет не уточнює, що це за повстання, проти кого воно буде спрямоване. Проте на ці питання можна знайти відповіді, в інших творах письменника (“Гайдамаки”, “І мертвим, і живим...”, та ін.).

Поет говорить: якщо відбудеться звільнення народу і Дніпро понесе “у синє море Кров ворожу..”,

отоді я

І лани, і гори –

Все покину і полину

Молитися...а до того

Я не знаю Бога.

Вислів “а до того Я не знаю Бога” не раз викликав поглиблену увагу шевченкознавців. Його посилено коментували радянські літературознавці, які прагнули якомога переконливо довести, що ці слова говорять про безперечний атеїзм Шевченка. З хору прибічників такого тлумачення випадав голос М. Рильського, який твердив, що Бог “у дозрілого Шевченка” – не “верховна істота”, а символ “правди, справедливості, гармонії” [26,362]. Мабуть треба погодитися з думкою дослідників, які визнаючи релігійність Шевченка, все ж підкреслюють її своєрідність. В аналізованих рядках поет прямо заявляє, що визнає Бога (“...і полину до самого Бога”), але якщо довгождана вища справедливість не змінить долю України, то він залишає за собою право і надалі опанувати Йому[28, 47]. Це рішення вже в котрий раз показує нам Шевченка як людину досі небувалої, якоїсь вищої громадянськості.

В останній частині твору, бідова речень знову змінюється. Останні дві строфи – заклик до боротьби за волю, за побудову нового життя.

Поховайте та вставайте

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Як бачимо, речення стали уривчастими, поет вдається до перенесення. Фраза, розпочата в одному віршованому рядку, закінчується в наступному. Це робить поетичну мову більш напруженою, емоційною, сприяє виділенню окремих слів і словосполучень, які передають певні настрої. Тут кожний рядок є словесною формулою. Поет заповідає, наказує, формулює спонуку до дії. Чіткість змістової формули, її смислова експресія органічно зрощена і спонукально-наказовою інтонацією Присутнє нагромадження закликів (“поховайте”, “вставайте”, “порвіте”, “окропіте”), звернених до народу.

І ось остання частина. Напруження спадає, останні рядки читаються з зовсім іншою інтонацією, бо вони побудовані на таких устояних словосполуках: сім’я велика, сім’я вільна, сім’я нова. Для Шевченка ж сім’я була найбільшою інтимною мрією, вершиною народної етики. А тепер можна згадати й про себе і висловити надію на “тихе слово” вдячної пам’яті. Смислова енергія добірних, функціонуючих в усно-мовному середовищі фразеологічних висловів посилена могутньою авторською енергією поета. В цьому, думається і полягає один з найважливіших чинників високої художності Шевченкового “Заповіту”.