Російська соціал-демократична робітнича партія

1.1 Російська соціал-демократична робітнича партія

Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП) була утворена в 1903 році. В рамках II з'їзду партії був затверджений статут, програма, формуються керівні органи партії. Кінцевою метою партії було досягнення соціалістичної революції, диктатури пролетаріату, скасування приватної власності. Ближчими до досягнення поставлених цілей були буржуазно-демократична революція, ліквідація самодержавства, встановлення республіки, введення громадянських свобод, створення восьмигодинних робочих днів. На тому ж з'їзді відбувся розкол молодої політичної соціалістичної робітничої організації затвердивши виникнення радикального крила так званих "більшовиків" керованих В. І. Леніним, і помірного крила - "меншовиків" очолюваного Ю. Мартовим, за підтримки "патріарха" російської соціальної демократії Георгія Плеханова. Основні розбіжності між цими двома політичними організаціями акцентували свою увагу як на питаннях стратегії і тактики політичної боротьби, так і на ролі партії в цій боротьбі. Мартов обирав тактику яка б основувалась на демократичних принципах, революціонери ж забеспечували бойову роль опозиції нового буржуазного уряду. Під тактичними цілями меншовики проникали в різні організації та установи, профспілки, кооперативи, комунальні установи та ради, для посягань на буржуазний уряд і підготовки соціальних умов для початку соціалістичної революції.

У Бессарабії соціал-демократична ідеологія пропагандована в колах бессарабської інтелігенції що була занепокоєна поширенням народницьких ідей, які тягнулись до марксизму, важко визначила соціальну базу за відсутності підприємств та робочої сили яка була у центральних губерніях Росії.

Умови для успіху соціалістичних ідей в Бессарабії визначаються соціальною структурою регіону, в якому число промислових робітників дуже незначний (близько 30 тисяч в 1907) порівняно з селянами, які складають більшість її населення. На відміну від великих центрів Російської імперії, де був присутній індустріальний робітничий клас в Бессарабії ставилось питання про незначну меншість яка могла б стати основою політичної партії не тільки робітників, а навіть соціалістів призначених як інструменти соціалістичних перетворень соціуму.

Відповідно до молдавської радянської історіографії соціал-демократична пропаганда мала більш сприятливий грунт для поширення ідей марксизму в молодіжних колах студентства. Одним з пропагандистів і керівників революційної діяльності в цих школах був семінарист Михайло Брашовяну [1, с.18]. У 1897 році серед учнів вечірніх шкіл створюється Робітничий соціал-демократичний Гурток.

У 1899 році в Кишиневі починається перший страйк в історії Бессарабії [18, с.240]. Страйк носив економічний характер і був організований російськими революціонерами, один з яких був І. Басовський. Пізніше він став кореспондентом журналу "Іскра". Бессараські соціал-демократи не мали керівного органу, тому в своїй роботі вони керувалися і виконували постанови ЦК РСДРП з Одеси, створенного в січні 1900 року. Основу групи представляло коло створене російськими революціонерами в 1896 році: М. Вельтманом (Павлович), І. Боградою, І. Басовським, А.Квятковським, В. Волгиним, Л. Гипшманом, Р. Дугановим, В.Броаске. Діяльність групи була у віданні Комітету [25, с.306-307].

Протягом 1902 року в Кишиневі створюються кілька гуртків соціал-демократів, злиття яких призвело до створення Комітету РСДРП. Його членами були: В. Броаске, В. Дудавський, Д. Рідел, Л. Немолякіна. Аграрний та поліетнічний характер бессарабського суспільства визначив поширення меншовиків в Комітет РСДРП.

Роль газети "Іскра" в організації і зміцненні партії та викритті політики царизму в цей період була далекою від дійсності. Відомо що в Кишиневі був опублікований один єдиний номер (№ 10) цієї газети, який в свою чергу був конфіскований поліцією. Архівні джерела в поліцейському управлінні, дозволяють нам сказати, що в середині травня 1903 року, соціал-демократи з Кишинева не мали стабільної організації або комітету. Для того щоб привести свої власні організації і комітети, групи соціал-демократичних Комітетів регіону орієнтовувались на резолюціях комітетів з Одеси і позичали їх положення. Соціал-демократи з Бессарабії та Одеси часто використовували взаємні зміни в складі своїх комітетів управління, переслідуючи кілька цілей. До того ж вони намагались ввести в оману і секретну поліцію Бессарабії та Одеси [8, с.127].

Озброєне повстання в грудні 1905 року в Москві отримало відголос і в Бессарабії. У цей період в повітах Бессарабії були зареєстровані нові заворушення. Організовуються страйки, мітинги в Кишиневі, Сороках, Оргеєві та Аккермані. Великого розголосу отримують протести студентів з Кишинева, які вимагали радикальних реформ в школі. В результаті наприкінці року школяри перестають ходити на уроки в Болграді, Ізмаїлі, Сороках. Достовірність цих фактів підтверджена Департаментом поліції та управлінням жандармерії Бессарабії [8, с. 3].

В 1905-1907 роках бессарабська соціал-демократія зареєструвала деякий прогрес в еволюції пропагандистськихи гуртків емісарів з центру – досягнувши приблизно 300 членів [3, с.5]. Революційна пропаганда та агітація була більш ефективною в середовищі населення Бессарабії яке було представлено індустріальними робітниками, ремісниками, залізничники. Незважаючи на широку мережу місцевих відділень партії соціал-демократам Бессарабії так і не вдалося стати "авангардом" істинного "бессарабського пролетаріату". Основною причиною низької популярності була ростворююча стихійна природа яка коливалась у їхній роботі. Тактика парламентської боротьби проявилась в категоричній відмові від участі у виборах. Для Бессарабії не було власне розділу Соціал-демократів на "більшовиків" і "меншовиків". А у взаємозв'язку з іншими партіями відбулися зміни: з відмови від будь-яких компромісів у співпраці з ними до спільних дій.