Роль громадських організацій у поширенні освіти на Поділлі в кінці ХІХ-на початку ХХ ст.

Дипломна робота на тему:

Роль громадських організацій у поширені освіти на Поділлі в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. СТАН РОЗВИТКУ ОСВІТИ НА ПОДІЛЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1.1 Політичні передумови розвитку освіти на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття

1.2 Економічні передумови розвитку освіти на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття

РОЗДІЛ 2. РОЛЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ НА ПОШИРЕННЯ ОСВІТИ НА ПОДІЛЛІ НАПРИКІНЦІ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

2.1 Земства та їх вплив на поширення освіти на території Поділля наприкінці ХІХ початку ХХ століття

2.2 Громадсько-просвітницькі товариства та їх роль в поширенні освіти на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття

2.3 Молодіжні громадські організації та їх роль в поширенні освіти

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

У сучасних умовах розбудови української держави перед нашим суспільством постала актуальна проблема наукового вивчення і переосмислення історичного минулого українського народу. Об'єктивне висвітлення проблем становлення і розвитку просвітницьких товариств стало можливим тільки з проголошенням незалежності України. Нові політичні умови уможливили використання нових архівних матеріалів, документів. В них ґрунтовно висвітлюються проблеми становлення та розвитку просвітницьких товариств, форм і методів їх діяльності, підкреслюється їх роль в українському національно-культурному та освітньому русі.

Актуальність дослідження зумовлена науковою цінністю та практичною значущістю, діяльності громадських національно-культурних організацій, що діяли на території Поділля наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Вивчення й осмислення історичних традицій і досвіду їх діяльності, мають важливе значення для сучасності і дає можливість: по-перше, вивчити процес становлення і розвитку просвітницького руху на Поділлі у контексті українського національно-культурного відродження, де осередками освіти насамперед виступали міста; по-друге, виявити провідні тенденції і напрямки розвитку цього руху, осмислити творчий досвід визначних просвітителів краю, що зумовили позитивну трансформацію цілісних основ українознавчого світогляду; по-третє здійснити актуалізацію всього цінного з минулого для соціуму сьогодення. Вивчення просвітницького руху на Поділлі, як складового компоненту відродження духовності України, дає можливість краще зрозуміти її історію та культуру.

Мета дослідження полягає у розкриті значення громадських організацій у поширені освіти на Поділлі в другій половині XIX – початку XX ст.

Об'єктом дослідження є розвиток культурно-просвітницького руху на Поділлі в другій половині ХІХ –– на початку ХХ ст.

Предметом дослідження є роль громадських організацій у поширені освіти на Поділлі в зазначений період.

Завдання:

1)         розкрити економічні та політичні передумови розвитку освіти на території Поділля наприкінці ХІХ – початку ХХ століття;

2)         з’ясувати стан та розвиток освіти на Поділлі в другій половині XIX – першої третини XX ст.;

3)         охарактеризувати діяльність громадських організацій, та їх вплив на поширення освіти на Поділлі в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.;

4)         розкрити роль молодіжних організацій, що діяли на території Поділля, на поширення освіти.

РОЗДІЛ 1. СТАН РОЗВИТКУ ОСВІТИ НА ПОДІЛЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

 

1.1 Політичні передумови розвитку освіти на Поділлі в рамках загальноімперської системи освіти

Розглядаючи політичні передумови розвитку освіти на Поділлі в другій половині XIX - на початку XX ст., потрібно відштовхуватись від того, про яку освіту буде йти мова - національну систему освіти чи про освіту на Поділлі в руслі «великодержавницької» освітньої політики. І в тому, і в іншому випадку перш за все потрібно брати за основу законодавчу базу Міністерства народної освіти Російської імперії, як основоположне джерело реформ і перетворень в сфері розвитку освіти. Проте, якщо для системи російськомовної освіти це був позитивний вплив, то для української національної - переважно негативний, а то й руйнівний. Насамперед, під політичними передумовами слід розглядати ті умови для розвитку освітньої галузі, які були складені в результаті рішень керівних органів щодо даної сфери. В даному випадку, під ними ми можемо розуміти укази імператора, циркуляри міністрів освіти, постанови уряду чи інші правові акти, які мали на території Російської імперії юридичну силу і були обов'язковими для виконання. Особливо прогресивними були в той час реформи, в тому числі і в сфері освіти.

З середини XIX ст. в імперську економіку почали активно проникати елементи ринкових відносин. Кріпацтво з його натуральним характером та екстенсивними методами нарощування виробництва вже доживали останні свої дні, адже не могли забезпечити конкурентоздатність російських товарів на світовому ринку. Промисловці почали запозичувати досвід західних сусідів, які досягали кращих результатів у виробництві з використанням найманої і кваліфікованої праці. Відповідно, це дало поштовх політикам до усвідомлення необхідності реформ в економіці. А оскільки дана сфера напряму залежала від робочої сили і її якості, то почати реформування саме із неї було найдоцільніше.

Прямим результатом цього можна вважати і реформування в сфері освіти, адже побудова нової освітньої мережі була обумовлена потребами капіталістичного розвитку господарства.[4, с.104] Власне це і можна вважати однією із політичних передумов розвитку освіти у вищезгаданий період як по всій Російській імперії, так і в Подільській губернії зокрема.

Відміна кріпосного права в Російській імперії теж посприяла подальшому поштовху до розвитку народної освіти в її окраїнах, в тому числі і на Поділлі.[18, с.42-45]

Додатковою передумовою для такого розвитку, що безпосередньо пов'язана із політичною сферою, стали події польського повстання 1860-х років. Як реакція на ті події, на Правобережжі і на Поділлі зокрема почався наступ на народне шкільництво і систему української школи, щоб унеможливити повторення польського сценарію.

Загалом, на Правобережній Україні ще на початку XIX ст. склалася система державного управління за зразком Російської імперії. Коли було утворено Міністерство народної освіти, то під його егідою почала формуватись нова мережа навчальних закладів. До неї входили навчальні заклади чотирьох типів:

-парафіяльні училища, які призначалися для дітей найвищих станів;

-повітові училища для дітей дворян, купців, державних службовців, заможних ремісників;

-класичні повітові гімназії і неповні прогімназії - найпоширеніший тип середньої школи;

-ліцеї, університети - вищі навчальні заклади.

Найбільше відкривалось платних приватних пансіонів для дітей дворян.

На Поділлі існували всі згадані типи навчальних закладів, крім вищих. Вищу освіту подоляни здобували поза межами краю, в університетах Києва, Харкова, Одеси...[3, с.10]

Але в краї були всі необхідні передумови для успішного впровадження перетворень у сфері освіти, в тому числі і політичні. В другій половині XIX - на початку XX ст. тут були міста, в яких, з огляду на помітну урбанізацію, було просто необхідно засновувати нові навчальні заклади. Зокрема, повітова Вінниця Подільської губернії своїм статусом відповідала стратегії уряду: «відкривати навчальні заклади в містах, що являють собою центри релігійної, духовної і громадської діяльності».[27]

У зв'язку із соціально-економічними реформами існуюча система освіти зазнала значних змін, які вносилися і регулювалися відповідними урядовими постановами.

Отже, спочатку про початкову освіту і її правове регулювання в пореформений період.

Про те, які зрушення в сфері освіти спровокувала ліквідація кріпацтва свідчить, зокрема, той факт, що одночасно зі звільненням селянства, редакційними комісіями із селянських справ були подані в головний комітет попередні проекти про сільські школи, і вже 28 липня 1861 року було засновано особливий комітет для складання попереднього плану організації народних шкіл, а 18 січня 1862 року «за особливими обставинами західних губерній» Міністерство народної освіти Російської імперії спільно з Міністерством внутрішніх справ, не чекаючи кінцевого варіанту положення про народні училища, зайнялись влаштуванням тут народних училищ. Було відпущено близько 10 тис. крб. для обладнання шкільних приміщень.[50]

У пореформений період відбулися безумовно позитивні зміни і в галузі початкової освіти: існуючі типи початкових шкіл, які передбачались статутом 1828 року, а саме: повітові і сільські школи міністерства освіти, училища Міністерства державних маєтностей, церковно-парафіяльні і єпархіальні школи, зберігалися і оголошувалися загальнодоступними. Вони об'єднувалися однією назвою - початкові народні училища і повинні були працювати за єдиною програмою. Жінки отримували дозвіл на вчителювання в народних училищах.Отже, створювалась єдина система початкової освіти з курсом на поступове запровадження на місцях загального початкового навчання.[17, с.11-13]

У процесі реалізації урядового курсу, практика народних училищ дійшла і на Поділля. Так, 1 квітня 1908 року Вінницька дума прийняла рішення «відкривати кожного року по одній двокомплектній школі» (училище з двома учителями на 100 учнів). [29]

В квітні 1915 року Вінницький голова повідомляв подільського губернатора, що згідно плану в місті було відкрито 11 училищ, зокрема в районах: Дубовецькій Слободі, Липках (Замостя), Садках, Старому місті, Малих хуторах, при окружній лікарні, в «Мурах» та ін.. Ці школи переважно були однокласними і двокласними. В перших навчалися три роки, в других - чотири.

Починаючи з 70-х років XIX ст. , в містах, в тому числі і на Поділлі, відкривались початкові школи нового типу з шестирічним терміном навчання, які отримали назву міських вищих училищ. Їх поява була обумовлена потребами капіталістичного розвитку господарства. Вищі училища давали випускникам закінчену початкову освіту, необхідну для роботи в канцеляріях, на транспорті тощо.[4, с.103]

Щодо правового регулювання середньої освіти, то тут в результаті реформування намітились такі зрушення.

Міністерство народної освіти Російської імперії, реагуючи на об'єктивну вимогу часу, коли державі потрібні були освічені освітні кадри для промисловості, торгівлі та інших галузей капіталістичного господарства, 19 листопада 1864 року затвердило статут реальних гімназій.[11] Вони прирівнювались до класичних гімназій, але курси стародавніх мов - латини і грецької, були замінені на сучасні європейські мови: французьку, німецьку, англійську. Реальні гімназії відкривали шлях випускникам у вищі навчальні заклади, а в практичній діяльності давали можливість стати помічниками інженерів.[4, с.92]

У 1871 році російський уряд провів нову реформу середньої школи, спрямовану на повне відокремлення класичної освіти від реальної. Згідно цієї реформи класичні гімназії повинні були залишатися закладами освіти для привілейованих, а реальні гімназії перетворювались в реальні училища, які призначалися для «среднего сословия, которое еще не привыкло долго и много учиться».[28]

Навчальна програма реальних училищ будувалась на зовсім новій організаційній основі: надання учням загальної освіти і технічних знань з врахуванням практичних вимог регіону. Входячи з місцевих потреб, реальні училища могли мати від трьох до семи класів.

Наступним етапом на шляху реформування системи освіти стало відкриття жіночих навчальних закладів. І першим провісником нового часу стали саме закони про всестанову жіночу освіту відкритого типу.[46, с.9]

Питання про організацію жіночої середньої освіти на державному рівні вирішувалось в Міністерстві народної освіти. Вихідним пунктом перетворень у цьому відомстві щодо жіночих шкіл була доповідь міністра освіти С. Норова 5 березня 1856 р., в якій він детально виклав свої погляди на головні вади існуючої системи. Міністр підкреслив, що особи середнього стану в губернських і повітових містах не мають можливості дати своїм дочкам необхідну освіту. «Між тим від цього залежить як розвиток в масах народних справжніх уявлень про обов'язки кожного, а також і всіляке покращення сімейних нравів та суспільної свідомості взагалі, на що жінка має могутній і надзвичайний вплив». Тому заснування середніх жіночих навчальних закладів відкритого типу було б, на його думку, подією величезної ваги для країни.

Схвалююча резолюція Олександра II на цю доповідь поклала початок організації середньої жіночої освіти на державному рівні. У травні 1858 року він затвердив «Положення про жіночі училища відомства Міністерства народної освіти». Але на території України воно поширювалося на всі губернії, крім трьох - Київської, Подільської та Волинської. Попечителі шкільних округ і начальники губерній вказували на головну ваду цього документу - усунення від управління училищами представників тих станів і товариств, на кошти яких вони утримувалися, а також про надмірність повноважень навчальних закладів. Тому вже через два роки - 10 травня 1860 р. - було затверджено проект нового положення про жіночі училища Міністерства народної освіти, згідно з яким при кожному училищі засновувалися дві ради: попечительна і педагогічна. Основна ідея положень 1858 - 1860 років полягала в тому, щоб залишити за жіночими училищами характер приватних навчальних закладів. Зі свого боку, уряд взяв на себе ініціативу керівництва цією справою через начальників губерній та училищне керівництво Міністерства народної освіти з наданням цим закладам деяких прав нарівні з державними.

Досвід існування перших закладів нового типу протягом десятиріччя виявив необхідність внесення змін у навчальний процес. Тому в травні 1870 року було затверджено нове положення про жіночі гімназії і прогімназії Міністерства народної освіти, за яким жіночі училища перейменовувались на гімназії і прогімназії. Крім того, згідно з новим положенням, для проходження повного курсу в гімназії вводилося сім років навчання замість шести, як це було раніше.[75, с.68]

Загалом, цілий ряд жіночих навчальних закладів на території Російської імперії діяли за окремими статутами і положеннями.

Щодо жіночої середньої освіти в українських Правобережних губерніях, то 26 травня 1869 року було затверджено положення про жіночі гімназії і прогімназії в Київській, Подільській і Волинській губерніях. Дане положення розповсюджувалось і на білоруські Вітебську та Могилівську губернії. Уряд надавав вихованню жіноцтва в Західному краї особливого політичного значення і прагнув сприяти її розвитку двома способами:

1) організовувати державні училища;

2) надавати грошову допомогу особам російського походження, які утримували приватні пансіони.

Уряд взяв на своє утримання жіночі училища в цьому регіоні з тією метою, щоб не залучати коштів громадськості, яка, в свою чергу, буде вимагати своєї участі в управлінні закладами.

Ще одна відмінність - остаточне рішення про заснування нових жіночих гімназій у межах цього регіону приймалося виключно імператором.[75, с.69]

Згідно цього положення в м. Немирові була відкрита перша на Поділлі «для приходящих дівчат» прогімназія з чотирирічним терміном навчання. Дещо пізніше жіночі учбові заклади почали діяти в інших містах губернії.

В липні 1900 р. в складі підготовчого і чотирьох молодших класів у Вінниці відкрилась жіноча гімназія. Інші класи - п'ятий-сьомий, відкривали відповідно роком пізніше. Через десять років на кошти земства був відкритий восьмий (педагогічний) клас.[4, с.99]

Взагалі мережа середніх жіночих навчальних закладів на Поділлі створювалася дуже повільно, навіть порівняно з іншими регіонами України, адже уряд штучно стримував їх зростання. Так, на 1897 рік у Подільській губернії було всього 9 гімназій Міністерства народної освіти, в той час, як в Полтавській, Чернігівській їх відповідно було по 14 і 20.[19, с.187] Ці дані свідчать про те, що царський уряд розглядав систему освіти на Поділлі передусім як елемент політичного впливу на суспільство, як інструмент великодержавницької шовіністичної політики відносно населення окраїнних провінцій імперії, а не як засіб поширення освіченості серед широких народних мас.

У пореформений період в систему середніх навчальних закладів для дівчат, крім гімназій, входили єпархіальні жіночі училища (відав Синод), Марийські училища, згодом гімназії (відомство імператриці Марії Федорівни), інститут благородних дівчат та приватні пансіони, які давали незакінчену середню освіту.

Такого типу навчальні заклади діяли і на Поділлі. Зокрема, в м. Кам'янець-Подільський діяла в період 1867-1917 років Марійська гімназія.[71, с.99]

Для втілення в життя реформи загальної освіти, а також для обслуговування міських вищих училищ виникла нагальна потреба в педагогічних кадрах. Для їх підготовки створювались учительські інститути і учительські семінарії - середні навчальні заклади з трирічним курсом навчання. Інститути готували вчителів для міських вищих училищ, семінарії - для початкових училищ сільської місцевості. Навчання в семінаріях велося по скороченому варіанту програми учительських інститутів.

На той час на Поділлі не було навчального закладу такого типу, а питання про відкриття учительської семінарії у м. Вінниці вирішувалося протягом 29 років. Вперше клопотання було подане в 1878 році, а вдруге - 1907 р.[78, с.25] І лише у грудні 1907 року вчительська семінарія була відкрита у с. Потоки, а в червні 1909 року переведена до Вінниці. За період свого існування з її стін вийшло багато вчителів, які сприяли поширенню освіти серед подолян. Проте педагогічна семінарія не могла повною мірою задовольнити потребу регіону в педагогічних кадрах, а тому 1 липня 1912 року за рішенням Міністерства освіти у Вінниці був відкритий учительський інститут. Він був восьмим в Україні. У перший рік у ньому здобували освіту 25 юнаків та дівчат, а згодом їх було 71. Термін навчання становив три роки.[76, с.56]

Крім цих педагогічних закладів на Поділлі було відкрито ще два: учительську семінарію в Кам'янці-Подільському (1913 р.) і учительську семінарію в Ольгополі. Існуючим планам відкрити семінарії в інших містах не губернії не судилося бути реалізованими.[72, с.284]

Отже, прямим результатом державної політики в сфері освіти в другій половині XIX ст. було значне розширення мережі навчальних закладів як початкової освіти, так середньої, зокрема і в Подільській губернії. Зокрема, на передодні Першої світової війни лише у Вінниці існували такі навчальні заклади: реальне училище, чоловіча гімназія, три жіночі гімназії, комерційне училище, учительський інститут, учительська семінарія, церковно-учительська школа, залізничне училище, 12 початкових училищ.[16, с.56]

Перелічені вище заклади вже цілком відповідали потребам ринку праці, соціально-політичним та економічним особливостям регіону в умовах становлення капіталістичного господарства.

Проте зі зміною політичної влади в Україні в 1919 році змінились і передумови розвитку освіти. Система освіти, яка добре функціонувала за Російської імперії, тепер просто на просто була зруйнована більшовиками. Так, на весну 1919 року за розпорядженням Подільського губернського революційного комітету всі наявні тут навчальні заклади були ліквідовані, а в 1920 році почали відкривати радянські навчальні заклади - трудові семирічні школи.

Якщо говорити власне про політичні передумови розвитку освіти в той чи в інший період, не потрібно забувати, що не завжди ці передумови є сприятливими. Справа в тому, що освітня галузь, будучи в той же час і однією зі сфер політичної діяльності влади, загалом підкоряється політичній стратегії урядового курсу. Досить часто, особливо якщо мова йде про багатонаціональні держави та імперії, освітня система меншин мусить переходити на уніфіковану і систему для забезпечення централізованої політики і полегшення управління освітньою сферою. І цей процес є дуже болісним для національних меншин чи інших народів, адже вони позбавляються чи обмежуються в праві користуватись рідною мовою в навчальному процесі, а відповідно і відчувають тиск національного гноблення.

Така ситуація склалась і в Російській імперії відносно України, в тому числі і відносно Подільської губернії.

Розвиток капіталістичних відносин в Російській імперії у середині XIX ст. дав поштовх до корінних перетворень в усіх сферах життя суспільства, в тому числі і в національній культурі, науці, освіті. Відбувалися зміни у суспільній свідомості українського народу, зростали ряди революційно-демократичної інтелігенції, що сприяло боротьбі за відновлення державності і подолання відсталості в соціально-економічному, культурному і освітньому відношенні, та прискорювало прихід української весни національного і культурного відродження.[51, с.76-123] Проте царизм брутально придушував цей рух. Російська імперія, прагнучи зберегти свою територіальну цілісність, посилювала репресивну політику денаціоналізації та насильницької русифікації українського населення Наддніпрянщини.[25, с.178]

Самодержавна Росія, на територія якої проживало приблизно 85% українців, не мала своєї конституції. Законодавство ґрунтувалося на верховній волі імператора. Розцінюючи Україну як свою провінцію, царизм неодноразово робив спроби ліквідації української мови, культури і освіти. Царське самодержавство добре розуміло, що знищивши мову і культурні надбання народу, буде знищений і сам народ. Тому в другій половині XIX - на початку XX ст. царизмом було видано ряд заборонних указів, направлених на знищення української мови, культури, науки і освіти.[25, с. 179]

Почалися переслідування освітян. Першою жертвою стала національна школа: у 1862 році були заборонені українські недільні школи; в 1863 р. заборонено друкувати українські підручники та книжки для народу. Відомим документом - листом міністра внутрішніх справ П.Валуєва до міністра народної освіти О. Головіна від 18 липня 1863 року, що увійшов в історію під назвою Валуєвського циркуляру, рух за національну школу був припинений. В цьому листі говорилося, що «ніякої малоросійської мови (тобто української) не було, нема і бути не може», а друкування книжок малоросійською мовою як духовного змісту, так і начальних і для початкового читання народу треба призупинити.[26, с.45]

На відміну від П.Валуєва, освітянин О.Головін відповідав йому, що заборона чи дозвіл на видання книги полягає в сутності думки, а не в мові чи наріччі, та зазначав, що «намагання літераторів обробити граматично кожну мову або наріччя і для цього писати нею і друкувати вельми корисно з огляду на народну освіту і заслуговує повної поваги». Але його думку не було взято до уваги.[55, с.15]

Таким чином, ідея розвитку національної освіти досить глибоко проникла у свідомість інтелігенції та освітян того часу. Таке розуміння ґрунтувалося на реальних потребах самого суспільства. Але царська влада діяла всупереч інтересам народу, посилюючи русифікаторську політику в Україні, Валуєвський циркуляр набув чинності. Тенденція репресивних заходів набула стійкого характеру.

Подальшим кроком російської імперської влади в цьому напрямку став відомий Емський указ Олександра II про заборону друку і поширення книжок українською мовою, виданий 1876 року. Крім того, указ забороняв ввозити з-за кордону книжки, видані «на малоросійському наріччі», не допускав читання українською мовою і т.д.. В результаті реалізації цього указу постраждали всі ступені системи україномовної освіти. В університетах звільнялись викладачі. Також не обминули репресії і середню школу. Вчителів з українофільськими поглядами теж звільняли з роботи або переводили до Росії.[26, с.45]

Проте українське учительство не збиралося відмовлятися від своїх поглядів щодо розбудови національної школи. Репресивна політика царського уряду тільки посилювала напругу. Педагогічна громадськість активізувала свою діяльність. На нарадах, зборах, конференціях вчителі заслуховували доповіді, приймали резолюції, звернення. Влада вороже поставилася до активізації педагогічного руху за національну школу. Попечителям навчальних округів Міністерство народної освіти надсилало таємні циркуляри, де вимагалося подавати інформацію про неблагонадійних вчителів, схильних до українофільства. Звичайним явищем на той час у школах були несподівані перевірки, і при наявності відповідних доказів учителів звільняли з роботи.

Після Емського указу пішла ціла черга несприятливих для розвитку української національної освіти указів та постанов: 1881 р. - указ Олександра II про дозвіл друкувати окремі словники українською мовою, але російським правописом; 1888 р. - указ про заборону вживання української мови у всіх державних установах, в тому числі і в освітніх закладах; 1895 р. – заборона Головного управління у справах друку видавати і розповсюджувати книги для дітей українською мовою.[25, с.179]

Внаслідок вказаних вище репресивних заходів щодо української освіти українська молодь була позбавлена можливості знайомитися з кращими зразками прозових та поетичних творів українських авторів, не мала змоги прилучатися до культурних надбань свого народу. Щодо навчання народних мас, то більшість дітей шкільного віку залишалися поза навчальними закладами і неминуче прирікалася на неписьменність. У дев'яти українських губерніях з корінним населенням 23,5 млн. чоловік налічувалося 1320 початкових шкіл різних типів, у яких навчалося 67129 учнів. Тобто 1 учень приходився в середньому на 163 жителі. Ще гіршим показник був у Подільській губернії - 1 учень на 400 чоловік. Отже, 98% дітей шкільного віку не мали змоги здобути елементарної початкової освіти.[69, с.135]

Такий стан справ викликав хвилю обурення серед української інтелігенції. У періодичних виданнях почали з'являтися численні публікації на підтримку національної школи. Такі ж домагання ставили деякі земства, міські думи, науково-просвітні і технічні з'їзди, підкреслюючи, що українське суспільство потерпає через відсутність своєї школи і відповідної літератури. Нарешті сама Рада міністрів Російської імперії визнала наприкінці 1904 року, що низький рівень грамотності українського населення є результатом зборони видання популярної літератури рідною мовою. І поки в урядових колах обмірковувалося питання освітньої політики на Україні, на початку 1905 р. вибухнула революція, прискоривши розв'язання проблеми. У вересні того ж року Кабінет міністрів Російської імперії скасував заборону українського друкованого слова, визнавши її несвоєчасною.[26, с.46] З певними змінами такий стан справ зберігався до початку Першої світової війни. В питанні мови викладання з боку царату і надалі проводилась шовіністична політика, спрямована на заборону української мови. Всі педагогічні заклади на Україні, в тому числі і на Поділлі, мали готувати викладачів для початкових народних училищ виключно російською мовою.

Лише після жовтневої революції, у 1917 році Українська Центральна Рада почала здійснювати систематичну політику українізації школи. В березні 1917 року керівництво Центральної Ради добилось від Міністерства освіти і Тимчасового уряду Росії дозвіл на викладання українською мовою у початкових школах тих регіонів, де проживає українське населення. В цей же період були розроблені нові принципи освіти: обов'язковість, безкоштовність, наступність, які були схвалені Українським національним конгресом 6-8 квітня 1917 року. Було засновано курси перепідготовки вчителів. В нових школах вивчали курс «українознавства», створювались бібліотеки, лабораторії, започатковано випуск навчальних кінофільмів, вийшло біля 680 назв книг українською мовою, до осені 1917 року на Україні засновано було близько 2 тис. «Просвіт».

Українізація освіти на Поділлі мала значні успіхи. Заходи Центральної Ради підтримала Подільська єпархія на першому вільному єпархіальному з'їзді православного духовенства Поділля, що відбувся 18-23 квітня 1917 року.[30] При Вінницькому вчительському інституті було відкрито однорічні педагогічні курси української мови.

Таким чином, діяльністю Української Центральної Ради було закладено політичні передумови для розбудови української школи, за яку боролися передові демократичні верстви протягом усього XIX ст., становище школи починає покращуватись і зміцнюватись.[18, с.45]