Уявлення про суспільство і державу і відношення до них в Апокаліпсисі

2.3 Уявлення про суспільство і державу і відношення до них в Апокаліпсисі

Яким не своєрідним і незалежним було б життя громади, воно об'єктивно не могло бути цілком вільним від взаємодії з тим середовищем, у якому воно з'явилося, а проповідь язичникам, що так енергійно повелася апостолами по усьому світі, привела Церкву в безпосереднє зіткнення з цим світом. Цей дотик ставив перед свідомістю церкви украй важке запитання про те, як оцінювати світ і як з ним вжитися. На цьому етапі чітке питання про співвідношення держави і церкви ще не поставлений. Основні принципи відносини до світу дані ще в Євангелії.

Найбільш древньою новозавітною книгою є Одкровення Іоанна Богослова (Апокаліпсис), точно датоване 68 р. н.е. Аналізуючи це джерело, можна помітити, що він істотно виділяється з загального потоку ранньохристиянської думки. Цікаво відзначити той факт, що християнство представлене в ньому (Апокаліпсисі) як вчення, що не цілком відокремилося від іудаїзму. У ньому відсутня етика всепрощення, лагідності і покірності, що згодом з'явилася в Євангеліях.

Цю книгу пронизує ненависть до Рима як джерелу зла. Ще не склалася в цей час християнська догматика, багато важливих елементів віровчення відсутні.

Необхідно відзначити, що деякі знаходять в Апокаліпсисі революційну програму дій. Подібні судження засновані на витримках з Євангелій подібного роду: “зрадить брат брата на смерть, і батько – сина ... повстане народ і царство на царство”, чи “не думайте, що я прийшов принести світло на землю; не світло прийшов я принести, але меч” (Матвія. 10, 34). Таке уявлення про Христа – штучне. Євангеліє – особливе джерело, емоційне і символічне, воно допускає розбіжності. Приведені слова не програма дій, а пророцтво лих. Їм протистоять ідеї осуду насильства (“хто взяв меч, від меча і загине”).

Ці положення більше відповідають духу християнства. Програма і суть християнства не в перетворенні світу, а в порятунку душі.

2.4 Уявлення про суспільство і державу і відношення до них у Євангеліях

Цікаво відзначити, що наступні книги Нового завіту істотно відрізняються від Одкровення. У Євангеліях уперше з'являється вчення про необхідність прощати владі, терпіти будь-які страждання в земному житті, сформовані основні принципи етики покірності, непротивлення злу насильством.

Відоме веління Апостола про покору владам, що існують, на тій підставі, що “немає влади не від бога”, може мало за собою неясне визнання позитивного значення римської держави в історії світу і християнства. Євангельські принципи відносини до світу зводилися до наступного: не прив'язуватися до емпіричного світу, не служити Мамоні і т.п. Гріх не життя в цьому світу, а надмірна прихильність до нього, поклоніння йому як абсолютному, забуття заради нього вічного.

Підводячи підсумок скажемо, що принципи, що містяться в Євангеліях, усе-таки були занадто загальними, у них не містилося прямих указівок на відношення до влади, державних установ, податків, суспільної діяльності і ін.

Християнська церква у своєму подальшому розвитку зробила висновки з цих загальних принципів. Висновки ці, різні в різні часи, наближалися поступово до компромісу між релігійною правдою і практичним життям у міру того, як у церкві убожіло релігійне життя і пам'ять про Вчителя і підсилювався вплив “світу”.

Необхідно відмітити, що в перше століття існування церкви відношення до держави виникало, крім євангельських норм, з того духу, яким було перейняте життя перших християн. Який інтерес і важливість могли представляти римське суспільство і держава для людей, що щохвилини очікували другого пришестя і настання щирого царства? Це – по-перше. По-друге, римська держава була державою язичною, усі його функції, суд, керування і т.д. супроводжувалося релігійними церемоніями; крім того воно підтримувало політеїзм, тобто з християнської точки зору – культ демонів; це робило для християнина неможливим участь у державному житті: що загального у світла з пітьмою? Для Церкви з її безумовними критеріями, з її остаточними оцінками усі форми громадського життя були виродливі, безбожні, випадкові, недосконалі. Тому вона не могла жити в них... З погляду християнина внутрішній світ людини, порятунок його душі зовсім не залежить від форм держави і всього іншого – відносного, тимчасового, минущого.

Необхідно підкреслити що, не маючи потреби брати участь у житті римського суспільства і держави, первісна церква не була налаштована активно проти нього. Вона не вважала гріхом коритися державній владі, визнавала її компетенцію, поки вона не торкалася християнської совісті, навіть молилася за імператорів і інших посадових осіб.

2.5 Відношення держави до Церкви

Якщо вище ми розглянули відношення церкви до держави, то зараз розглянемо, яке ж було, навпаки, відношення суспільства і держави до Церкви в перше століття її існування. Очевидно, що до середини 1 століття влади навчилися розрізняти християн від іудеїв. Це розходження вказує як на збільшення громади, так і на те, що влади стали підозріло відноситися до секти християн. На думку деяких учених переслідувалися християни (на першому етапі) не за ідеї, а за нібито зроблені ними підпали Рима. З цього погляду можна зробити висновок, що влади не усвідомлювали ще повною мірою всієї небезпеки християн для імперії. На думку інших, християнство розглядалося владою як опозиція до державної влади. Так чи інакше гоніння на християн мали місце протягом достатньо великого відрізка часу. Космополітизм раннього християнства, егалітаризм, неприйняття божественного імператора, звертання до приниженим і пригнобленим (соц. сутність, див. розділ “Демократія духу”), на думку правлячої верхівки являли визначену ідеологічну небезпеку, що і спричинило за собою політику заборон і гонінь. Античний розум, залишаючись самим собою не міг інакше реагувати на це нове вчення, яке явно йшло усупереч усьому тому, чим жила античність (наприклад, замість служби державі і суспільству – мрію про Небесне Царство).

Більш того в комуністичній “організації” громади вони бачили джерело анархізму, до якого почували ворожість і ненависть. Вони занадто нехтували цю пролетарську релігію. Тому пізніше, вже в 4 столітті, коли християнство стало пануючою релігією, послідовні язичники залишалися при тім же презирливому відношенні до християнства.

Визначений інтерес являють у цьому плані “Листи Плінія Молодшого” імператору Трояну. Автор листів, розслідуючи діяльність християн, відзначає, що ”не знайшов нічого, крім безмірного виродливого марновірства ”.