Війна на два фронти. Битва під Зборовом

3. Війна на два фронти. Битва під Зборовом

Польська шляхта не збиралася виконувати умови переяславського перемир'я і виводити свої війська за р. Горинь. Навпаки, князь Корецький і кам'янецький каштелян Станіслав Лянцкоронський захопили на Волині Межиріч і на Брацлавщині Бар. Подібні акції вчинили й інші польські магнати. По всій Речі Посполитій збиралося військо. На літо 1649 р. воно складалося з трьох армій. Одна під командуванням Адама Філрея, Лянцкоронського і Вишнєвецького зосереджувалася на межі Галичини й Волині у верхів'ях Південного Бугу, друга — короля Яна II Казимира складалася з посполитого рушення шляхти і йшла їй на допомогу, третя — литовського гетьмана Януша Радзивілла мала наступати на Україну з півночі. У травні передові загони польської армії перейшли в наступ і завдали поразки загонам Івана Донця і Таборенка під Любаром і Сульжином, Кривоносенка — під Красиловом, Старокостянтиновом і Острополем. Основні сили цієї армії зосередилися під Старокостянтиновом для дальшого наступу.

Влітку 1649 р. Україні довелося вести воєнні дії і в Білорусії. Війна на два фронти послабила ударну міць козацької армії, але одночасно й прикрила її північний фланг від загрози з боку литовської армії. У квітні Хмельницький направив на Прип'ятщину й Гомельщину Чернігівський полк Мартина Небаби і полк Іллі Голоти. Козаки не обмежилися пасивною обороною, а допомогли місцевому населенню у боротьбі проти литовської та польської шляхти. Українські полки зайняли північну Прип'ятщину, Гомельщину і прийняли на себе удар литовської армії. Війна велася з перемінним успіхом.

Тим часом Хмельницький зібрав майже 360 тис. добровольців, закликав на допомогу татар і на початку травня зосередив війська під Бердичевом. Щоб розпорошити ворожі сили, він наказав брацлавському полковнику Данилу Нечаю вдарити на Меджибіж. План цілком вдався. Лянцкоронський зі своїми драгунами поспішив на допомогу меджибозькому гарнізону, а гетьман з головними силами рушив на Старокостянтинів. Несподівана поява козаків і татар внесла сум'яття й паніку в дії польського командування. Та й рядова шляхта розгубилася, почала звинувачувати своїх регіментарів у бездарності й вимагати обрання нових полководців. Нарешті, магнатам вдалося навести та-кий-сякий порядок у війську й наказати відступати до Збаража. Відступ скоріше нагадував втечу. Відступаючих переслідувала кіннота Вінницького й Київського полків. її підтримували головні сили під командуванням самого Хмельницького й татарські чамбули. В ар'єргарді рухався Миргородський полк Матвія Гладкого. Нарешті, польське військо дісталося Збаража. У невеликому містечку всі розміститися не могли, і Вишневенький наказав будувати під самим замком укріплений табір.

30 червня наспіли передові загони козаків і татари й з маршу атакували табір. Знищивши до двох тисяч німецьких найманців і захопивши чимало військового спорядження, вони відійшли назад і отаборилися за чверть милі від поляків. Незабаром до них приєдналися й головні сили української армії. Повстанці зайняли всі навколишні села й хутори, так ізолювали Збараж від світу, що, як говорили учасники тих подій, і пташка не могла вільно пролетіти. Тим часом литовський гетьман Радзивілл після тривалих вагань за наказом короля вирішив ударити з півночі в тил українській армії, на Київ і Задніпров'я. Розпорошені сили повстанців на півдні Білорусії були неспроможні стримати литовську армію. 17 липня 7-тисячпий полк Іллі Голоти потрапив у оточення під містечком Загалля і майже увесь був винищений. Загинув і Голота.

Загроза прориву литовських військ гетьмана Януша Радзивілла на Київ і Лівобережжя була настільки небезпечною, що для її відвернення Хмельницький направив з табору одного з найкращих своїх полководців — Кричевського. У Чорнобилі до київських козаків пристали кілька сотень Чорнобильського полку, Овруцький полк, полк Григора Голоти, кілька тисяч шляхтичів, чимало добровольців. Військо Кричевського збільшилося до 30 тис. кіннотників. Переправившись через Прип'ять під Бабичами, козаки рушили на Річицю, а потім за ворожим військом під Лоєв, де Чернігівський полк Степана Пободайла прикривав переправи через Дніпро. О дев'ятій ранку 31 липня козаки у кінному строю атакували ворожий табір з боку Брагина, але зазнали великих втрат, не витримали натиску тяжкої гусарії та рейтар і мусили перейти до оборони в таборах. Під прикриттям ночі козаки залишили укріплення, забрали поранених і непомітно для противника відійшли. Тяжко поранений Кричевський вчинив за давнім козацьким звичаєм—«нехай твоя, гетьмане, голова буде за всі наші голови» — й попросив залишити його вмирати на ношах у чистім полі. Привезений у ворожий табір, він відмовився від повернення в католицьку віру й засмучений загибеллю 30-тисячного козацького війська помер в оточенні шанобливо схилених до нього недавніх противників— тих противників і самого Радзивілла, котрі за декілька років перейдуть на бік шведського короля й разом з козаками будуть воювати проти Речі Посполитої. Ціною власного життя козаки Кричевського виконали завдання гетьмана. Зазнавши великих втрат і вистрілявши увесь порох, Радзнвілл не наважився наступати далі і відійшов на північ. Це дозволило Хмельницькому заспокоїти козаків під Збаражем і довести справу до кінця.

Козацька піхота посилила штурм укріпленого табору, в якому козаки не шкодували ні сил, ні життя. Не одна козацька мати заплакала за своїм сином, що поклав голову під Збаражем. Серед них був і славний лицар Станіслав Мрозовицький (Морозенко), смерть якого відізвалася глибокою тугою серед людей.

Сильне поранення дістав вінницький полковник Іван Богун. Але козацькі лави дедалі щільніше оточували польський табір. 27 липня почався генеральний штурм. Козаки штовхали поперед себе «гуляйгороди» (рухомі вежі), дорвалися майже до польських укріплень, насипали вали заввишки у два списи, поставили на них «гуляйгороди» й почали з гармат та мушкетів впритул розстрілювати польських вояків. Облога наближалася до завершення.

Дізнавшись про підхід армії короля Яна Казимира, Хмельницький залишив під Збаражем генерального обозного з частиною військ, а сам з основними силами рушив назустріч полякам. Козаки потайки зайняли вигідні позиції на р. Стрипі, і коли 5 серпня польські війська розтягнулися довгою колоною вздовж річки й грузли в розкислій від рясних дощів низині, напали на них з тилу і флангів. Не битва це була, а справжня різанина, згадували пізніше II учасники. В сутичках було знищено 4 тис, жовнірів і драгунів, у тому числі й «цвіт польської шляхти». Нашвидкуруч збудований поляками табір мало зарадив справі.

Вранці 6 серпня козаки перейшли в рішучий наступ. Одні з них кинулися на штурм Зборова, а інші — на греблю й мости над Стрипою, аби відрізати оборонців міста від польського табору. Після кількох атак переправи вже були в руках козаків, а Миргородський полк оволодів Зборовом. Військовий табір короля Яна Казимира опинився в щільному оточенні. З міських валів по ньому вела вогонь козацька артилерія, а піхота відновила штурм. Польська шляхта була повністю деморалізована. Сам король мусив уходити обозом і виганяти вояків з-під возів на бій. Шляхта забула свою колишню славу й готувалася до найгіршого.

Порятунок прийшов несподівано, звідки його не чекали. Кримський хан Іслам-Гірей, не бажаючи остаточного розгрому Польщі й зміцнення на її руїнах України, вивів татар з бою і поставив перед Хмельницьким вимогу замиритися з польським королем. Переговори між воюючими сторонами завершилися 8 серпня підписанням Зборівського договору. За його умовами кількість реєстрового війська доводилася до 40 тис, визнавалася влада гетьмансько-старшинської адміністрації в Брацлавському, Київському та Чернігівському воєводствах. Польським військам було заборонено перебувати на їхній території. Не вписані в реєстр селяни мали повернутися в підданство до панів. Київському митрополитові було обіцяно місце в сенаті, а питання про унію переносилося на загальнопольський сейм. Підтверджувалися права козаків на власний суд, але за умови, що вони не втручатимуться в економічні привілеї польської шляхти. Цим шляхта не збиралась добровільно поступатися за будь-яких соціальних катаклізмів. Зборівська угода виявила бачення козацькою старшиною майбутнього устрою України, яке полягало у висуненні на чільне місце в суспільстві привілейованого стану козацтва. Саме воно діставало найбільші права й привілеї за рахунок ущемлення соціально-економічних і політичних здобутків селянства. Тим самим українське суспільство поділялося на два соціальні табори, далеко неоднозначні за своїм становищем.

Більшість українського суспільства розцінила Зборівську угоду як невиправдану поступку Речі Посполитій. Найбільше підстав для незадоволення мали мільйонні маси селянства, над якими нависла реальна загроза повернення в кріпацтво. 300 тис. озброєних селян-учасників походу, які не зазнали поразки, не збиралися відмовлятися від здобутої волі. Обстановка загострилася під час складання козацького реєстру й повернення польської шляхти в свої українські маєтності. Селяни не пускали шляхту в села, а на її спроби пробитися відповідали збройним опором. Десятки стихійно створених повстанських загонів діяли на Волині, Брацлавшині, Київщині, Полтавщині. В багатьох випадках їх підтримували як козаки, так і старшина, зокрема брацлавський полковник Нечай і миргородський полковник Гладкий. На Січі запорожці повстали проти Хмельницького, оголосили скинення його з гетьманства й обрання гетьманом якогось Худолія. Якщо із заворушенням «на волості» Хмельницький якось мирився, то для придушення повстання запорожців направив збройний загін, який у лютому 1650 р. захопив Худолія і стратив його.

У Польщі шляхта, в свою чергу, виявляла обурення поступками Україні. Під її тиском загальнопольський сейм, хоч і затвердив угоду, але відмовився надати їй силу закону і внести до конституції. Особливо активізувалась антиукраїнська діяльність польської шляхти після того, як, повернувшись з татарського полону на початку 1650 р., Микола Потоцький очолив те вельможне панство, котре виступало за продовження війни з Україною. Коронний гетьман зосередив на лінії Ямпіль—Вінниця—Коростишів значні військові сили й використовував їх для тиску на Хмельницького. Мир між Україною і Польщею був нетривким і кожної миті міг перерватися війною.

3.Дипломатичні та воєнні успіхи у 1650 р.

Завдяки різноманітній дипломатичній діяльності Хмельницького Польща в 1650 р. опиняється в політичній ізоляції. Наполегливі пропозиції гетьмана цареві про спільні воєнні дії проти Польщі дали свої результати. У березні 1650 р. російський уряд ультимативно зажадав від польського короля повернення Росії Смоленська, інших міст і виплати компенсації в розмірі 500 тис. золотих. Бурхливі дипломатичні переговори Хмельницького з Іслам-Гіреєм завершились обіцянкою хана надалі надійно допомагати козакам у війні з польською шляхтою. Дипломатичні зв'язки з Молдавією виявили групу молдавського боярства, яка не підтримувала орієнтацію господаря Василя Лупула на Польщу й прагнула до тісніших зв'язків з Україною. Оскільки Лупул проводив відверто пропольську політику, козацька старшина вирішила діяти силою.

У серпні 1650 р. Хмельницький з військом кількістю 70 тис. козаків і татарами зробив похід у Молдавію. Два козацьких полки залишилися на лівому березі Дністра для прикриття тилу від можливого нападу польських військ, а основні сили під командуванням Данила Нечая фактично без бою увійшли до столиці Молдавії — Ясси. Господарю нічого не залишилось як запропонувати українському гетьманові мир. Згідно підписаної у вересні угоди між Україною і Молдавією встановлювалися союзницькі відносини. Лупул зобов'язався не підтримувати Польщу, виплатити контрибуцію в сумі 500 тис. талярів, скріпити цей союз династичним шлюбом сина Хмельницького Тимоша зі своєю донькою Розандою. Скориставшись із цієї перемоги й спираючись на військо, Хмельницький примусив Потоць-кого відвести польські корогви під демаркаційної лінії і Тим самим послабив антиукраїнську діяльність польської шляхти в Україні. Турецький султан Мухамед спеціальним листом запевнив Хмельницького у тому, що татари більше не перейдуть на бік Речі Посполитої, а будуть вірними союзові з козаками.