Поразка під Берестечком та її наслідки

4. Поразка під Берестечком та її наслідки

Успіхи козацької зброї в Молдавії стимулювали анти шляхетські виступи українського селянства. На Брацлавщині й Київщині у вересні 1650 р. діяло до 15 тис. повстанців і щомісяця їхня кількість збільшувалася. Радикально настроєна старшина щодалі голосніше гомоніла про необхідність відновлення війни з Польщею. Під тиском цих обставин Хмельницький у листопаді направив листа польському сейму з вимогами виконувати умови Зборівської угоди, повернути православним захоплені в них церкви, скасувати унію, припинити підготовку до війни й покарати порушників миру. Окремо порушувалося питання про присягу чотирьох світських і духовних польських сенаторів на дотримання рішень Зборівської угоди, встановлення демаркаційної лінії та заборону шляхті мститися українцям за їхню участь у козацькому війську. Обидві сторони активно готувалися до війни. Польський король оголосив посполите рушення, зібрав Ь0-тисячну армію й поставив на чолі її магната Калиновського, котрий також повернувся з татарського полону і горів бажанням змити свого ганьбу козацькою кров'ю. Порушивши Зборівську угоду, Калиновський з драгунами вночі 9 лютого 1651 p. несподівано напав на сотню Шпаченка у Ворошилівці й усю її винищив. Пізно ввечері 10 січня поляки тихцем знищили козацьку стежу під Красним й увірвалися до міста, де перебував полковник Данило Не-чай. Жителі міста й козаки вчинили нападникам відчайдушний опір. Нечай дістав смертельну рану і 12 лютого помер. Третього дня Калиновський оволодів замком. Розвиваючи наступ, шляхетські війська захопили Мурафу, Шаргород й оточили Вінницю. З 28 лютого по 11 березня вінницькі козаки полковника Івана Богуна мужньо боронили місто, робили вилазки і громили нападників. Під час однієї з них Богун заманив польську кінноту на притрушені соломою ополонки й знищив багатьох вцілілих вершників. Послані Хмельницьким на допомогу оточеним Уманський і Полтавський полки на чолі з генеральним осавулом Дем'яном Многогрішним наголову розгромили передовий польський полк під Липівцем і змусили Калиновського відвести свої загони спочатку під Кам'янець-По-дільський, а потім під Сокаль.

У травні 1651 р. головні сили української армії зосередилися в Білій Церкві. 29 травня загальна козацька рада ухвалила рішення про генеральний наступ на Польщу. Причому козаки були сповнені рішучості або перемогти, або всім загинути. Хмельницький розіслав універсали до галицького селянства із закликом до повстання проти польської шляхти. В Підгаллі повстанців очолив Костка Наперський, а у Великій Польщі — П. Гижицький. Посланий Хмельницьким 4-тисячний полк Івана Шохова з дозволу російського уряду перейшов через російський кордон у Білорусію й розгорнув там активні дії проти литовської шляхти. За короткий час козаки взяли Рославль, Кричів, Дорогобуж і зв'язали сили армії Радзивілла, не давши їм змоги наступати на Україну. Північні українські землі захищали Київський полк Антона Ждановича і Чернігівський — Небаби.

На початку червня 1651 р. 150-тисячна польська й 100-тисячна українська армії зустрілися під Берестечком. Хмельницький розташував свої війська на західному березі р. Пляшівки серед боліт. Табір мав форму квадрата довжиною і шириною на 7 верст. За три версти від нього стали 50 тис. татар Іслам-Гірея. Битва почалась 18 червня з традиційних рицарських поєдинків і невеликих сутичок. 19 червня козацьке військо й татари пішли в рішучий наступ. Поляки втратили майже 7 тис. вояків. Значних втрат зазнали й козаки. Бої відновилися о 8 годині ранку 20 червня наступом поляків і шквальним гарматним обстрілом бойових порядків козацьких полків і татарського табору на невеликому узвишші. Чимало татар було вбито, в тому числі й з найближчого оточення хана. Іслам-Гірей залишив поле бою і почав відступати. Хмельницького, котрий разом зі своїми охоронцями кинувся їх затримати, Іс-лам-Гірей силою забрав з собою.

Зоставшись без Хмельницького, козаки обрали гетьманом кропивнянського полковника Філона Джеджалія, а згодом Гладкого й продовжували боротьбу. Спроби короля Яна Казимира дипломатичним шляхом змусити козаків капітулювати були марними. Гладкий, знаючи бойовий настрій козацтва, погоджувався на мир лише на умовах Зборівської угоди. Він так організував оборону табору, що всі спроби поляків взяти його штурмом закінчилися безрезультатно. 10 діб оточені мужньо оборонялися. За цей час поляки впритул наблизилися до козацького табору, артилерія обстрілювала його з боку Пляшівки майже безупинно. Рада старшини вирішила вивести військо з оточення й відступати разом із усім табором. Вихід з ворожого кільця очолив Богун. Під його командуванням козаки вночі 30 червня збудували з возів, повстин, наметів, різного посуду й шмаття три переправи через р. Пляшівку та ближні болота. Вранці кіннота почала виходити з оточення. Однак в обозі пішла чутка, що козаки залишають се-ляк напризволяще. Почалась паніка, люди кинулися до переправ і розтоптали їх. До того ще й вдарила польська артилерія, пішли в атаку драгуни. Частина козацьких полків організовано відійшла на схід. Але багато козаків і селян потрапили s оточення окремими загонами й мужньо оборонялися до останнього подиху. На полі бою і в околицях Берестечка загинуло 50 тис. козаків.

Тоді як козаки билися під Берестечком, перейшли в рішучий наступ литовські війська гетьмана Радзивілла. Вони розігнали повстанців на Гомельщині, відтіснили загін Шохова і 26 червня завдали поразки Чернігівському полку під Ріпками. Полковник Небаба мужньо бився в перших лавах, втратив руку, але продовжував оборонятись, аж доки не впав під шаблями двох литвинів. Не захотівши втягуватися в тривалу облогу добре укріпленого Чернігова, Радзивілл повів війська на Київ. Київський полковник Антон Жданович безуспішно намагався зупинити наступаючих між Вишгородом і Києвом, але під тиском київської аристократії не наважився обороняти місто й відвів полк униз по Дніпру. 25 липня литовське військо вступило до Києва й понад місяць утримувало його, аж доки обстановка в Україні не почала змінюватися.

Поразка під Берестечком і втрата Києва завдали серйозного удару Україні. Але ні серед старшини, ні серед рядових воїнів та мирного населення не відчувалося зневіри чи розгубленості. Гладкий, Джеджалій і Богун не тільки відводили козацькі полки на схід, а й громили авангардні частини польської армії. На початку серпня 2 тис. козаків і 500 татар завдали поразки передовим частинам поляків під Таборівкою, відкинули їх і оволоділи Паволоччю. Такий планомірний відступ армії дозволив старшині організувати оборону придніпровських міст і містечок, яка вимотувала сили противника й завдала йому відчутних втрат. Жителі невеличкого містечка Триліси під Фастовом вчинили опір усій польській армії. 600 козаків три доби відбивали штурм за штурмом. Увірвавшись до міста, вороги не залишили живими ні жінки, ні дитини, а захопленого в полон непритомного від ран сотника Богдана посадили на палю. Вночі жителі викрали труп сотника й поховали його за християнським обрядом.

Однак Хмельницькому й старшині не пощастило перешкодити з'єднанню польського та литовського військ під Васильковом і зупинити їхнє просування. Козацькі полки зосередилися під Білою Церквою, яка була добре укріплена й забезпечена всім необхідним для тривалої оборони. Перші напади польсько-литовського війська на початку вересня козаки відбили. Тим часом до Білої Церкви прибували нові й нові загони добровольців. Штурмуючи Білу Церкву, 70-тисячна польсько-литовська армія не зчулась, як сама опинилася в оточенні 100-тисячної української армії і татар. Припинилася доставка харчів і фуражу, почалися хвороби й епідемії, від яких померло чимало вояків, у тому числі й Вишневецький. Одночасно активізувалися повстанці на Волині та Поділлі. Вони визволили частину Брацлавщини, здобули сильну фортецю Бар, штурмували Кам'янець-Подільський, увійшли у Фастів та інші населені пункти. Польсько-литовське військо опинилося в катастрофічному становищі.

Однак Хмельницький і його найближче оточення несподівано для всіх 5 вересня почали переговори з польським командуванням про мир. Дізнавшись про це, селяни обурилися. Вони 6 вересня оточили білоцерківський замок, де велися переговори, й почали його штурмувати. Козацька старшина з великими труднощами відбила напад, але не змогла захистити польських комісарів, коли вони виїхали з Білої Церкви. Повстанці перебили челядь і захопили дипломатів, Хмельницький силою придушив повстання, визволив бранців і нещадно розправився з призвідцями заворушення. Після того відновив переговори з коронним гетьманом Миколою Потоцьким, котрий вже збирався відводити війська. 18 вересня був підписаний Білоцерківський договір. За його умовами козацький реєстр скорочувався до 20 тис, чол. Козаки могли жити лише в Київському воєводстві. Польсько-шляхетським військам заборонялось дислокуватися на його території. Не вписані до реєстру козаки мали повертатись у підданство шляхти, яка перший час обмежила свої панські апетити збиранням податків лише з млинів і корчмів. Гетьман підпорядкувався польському королю та позбавлявся права зносин з урядами зарубіжних країн. Виборність гетьмана була скасована. Оголошувалася амністія українській шляхті, поновлювалися права православної церкви. Однак договір не влаштовував жодну із сторін: кожна з них розуміла хиткість миру й плекала надію надалі розв'язувати конфлікти за допомогою зброї.