Виникнення і устрій ранньокласових міст-держав

1.2.         Виникнення і устрій ранньокласових міст-держав

До кінця III тисячоріччя до н.е. уже все Східне Середземномор'я покривається мережею ранньоклассових міст-держав; міста були укріплені стінами, у центрі їх — святилища і резиденції місцевих правителів, оточені глинобитними і цегельними будинками, зазвичай двоповерховими, з відкритою чи заґратованою галереєю на верхньому поверсі, де жили хазяєва. У нижньому, часто кам'яному, зберігалися запаси і тулилися раби. Міста були розташовані майже виключно по долинах; нагір'я були мало населені, а по окраїнах — у дамаському оазисі, Заіорданії й в інших областях на краю пустелі — люди жили в наметах і навесні, коли степи цвіли, відкочовували з чередами від засіяних оазисів в поля. Життя цих племен барвисто описано в давньоєгипетській «Повісті про Синухете», а пізніше — в оповіданнях Біблії про племінних патріархів.

Основним осередком суспільства пастухів-амореїв цього часу була родова громада, що складала частину племені, а іноді і племінного союзу. Влада глави патріархальної великої родини поширювалася крім його дружин і дітей також на родини синів, на чужинців, що приєдналися до роду чи усиновлених їм, на рабів і рабинь. Патріарх розпоряджався життям і смертю і всім майном цих осіб. Справами племінної общинної групи відала рада «старців» і вождь, якого вибирали на сходці всіх дорослих чоловіків-воїнів. Час від часу навколо того чи іншого проводиря складалися бойові дружини, що могли являтися ядром родо-племінного ополчення. Інколи суперечки між сусідами вирішувались єдиноборством силачів з тієї й іншої сторони.

Осіле землеробське населення, однак, переважало. Найбільше місто Північної Палестини — Хацор зайняв до цього часу площу в 50 га, дуже велику по тодішніх часах. Хацор вів торгівлю далеко — навіть з Марі на Євфраті. У Фінікії і приморській Сирії не тільки Бібл, але й Угарит і ряд інших селищ перетворилися хоча й у набагато менші, чим Хацор (приблизно раз у десять), але процвітаючі містечка. Причиною розквіту був ранній розвиток торгівлі у Фінікії, і насамперед з Єгиптом: фінікійці возили туди на кораблях будівельний ліс, і єгиптяни прагнули тримати в Біблі своїх царських чиновників. У той же час, як показують торгове листування з Каниша в Малій Азії і звістки про постійне проходження єгипетських царських людей через пастушачі райони, сухопутна торгівля через Сирію як з Єгиптом, так і з Месопотамією і Малою Азією теж мала велике значення. Найважливішою була, зазвичай, торгівля транзитна, але і сама Сирія торгувала лісом, в'ючними ослами і слоновой кістою (у Сирії тоді ще водилися слони). Відповідно до напрямків торгівлі, якщо на узбережжі відчувався єгипетський вплив (у Біблі знайдено багато єгипетських написів), то у внутрішніх частинах країни — також і аккадський: тут не тільки багато людей вміли говорити по-єгипетськи, але зустрічалися і такі, які могли писати клинописом.

Ще недавно вважалося, що в III тисячоріччі до н.е. внутрішня Сирія не досягла рівня класової цивілізації; ця точка зору змінилася після знахідок італійською експедицією на городище Телль-Мардих, під яким ховалося древнє місто Ебла. Розкопки ці викликали міжнародну сенсацію, тому що поширився слух про те, що знайдений центр невідомої раніше імперії і що тексти з Ебли нібито підтверджують деякі біблійні легенди. При ретельнішому вивченні матеріалу припущення ці не підтвердилися, а для науки виявилося важливим головним чином те, що тепер встановлено існування в Сирії вже в III тисячоріччі до н.е. цивілізації, не зв'язаної з річковою іригацією.

Тексти з Ебли писані шумерським письмом, але призначені ці тексти для читання за семітськими правилами, однак не по-аккадійськи, а на раніше невідомій семітській мові, що умовно названа «еблаїтською». Більшість текстів — господарські документи, хоча маються також шумеро-еблаїтські словники і невелике число релігійних текстів.

Эбла являла собою місто-державу, ймовірно найбільш сильне в межах земель по Євфрату, аж до долини р. Оронта: від Марі на середньому Євфраті до Катни в Південній Сирії; саме ці землі, можливо, відповідають ареалу поширення «еблаїтської» мови, але державні межі самої Ебли були значно менші. Навколо міст тут вже тоді жили аморейські скотарські племена.

Територія самої Ебли поділялася на центральну (назва не піддається прочитанню) і периферійну, шум, уру-бар, Обидві частини землі були підлеглі палацу (чи палацу-храму), але перша входила в палацеве господарство безпосередньо, а люди землі уру-бар були лише зобов'язані постачаннями палацу; багато хто з них були осілими скотарями. Чи існувала ще земля, зовсім палацу не підлегла, — з документів не видно. Положення осіб, що працювали на палац, напевне, походило на ілотське, але це ще підлягає уточненню.

Правитель Ебли носив титул малікум, дослівно «той, кому радять»; у більшості пізніших семітських мов, крім аккадського, цей термін означає «цар», у відрізках текстів, писаних по-шумерськи, він називається ен. При малікумі Ебли існувало два радники (в інших містах — більше) і ряд начальників, шаррум (по-шумерьски лугадь).

Палац Ебли виходив на невелику площу, обнесену лоджіями, під однією з них був постамент — можливо, для крісла правителя: тут приймали послів і купців з-за кордону і, ймовірно, постачальників данини з володінь самої Ебли. Сам палац мав ускладнене планування структури, що нанизується — до нього постійно пристроювалися нові приміщення, і зрештою він став «сповзати» з холма-цигаделі на площину (у межах міських стін).

Ебла була великим центром міжнародної торгівлі; у документах часто згадуються мандрівні торговці, лу-кар — «люди пристані (ринку)». В палаці були знайдені великі запаси неопрацьованого бадахшанского лазуриту (з Афганістану) і уламки алебастрових ємкостей з Єгипту, у тому числі з написами фараонів Хефрена і Піопи I.

Однак такі товари привозили іноземці, а не еблаїтські торговці і купці: перегляд документів показує тісні зв'язки Ебли тільки з містами Північної (сірійської) Месопотамії (Абарсаль, Марі), а також з областю за Тигром (Гасур) і з північним Шумером (Киш). Навіть Угарит, усього в декількох десятках кілометрів на захід від Ебли на узбережжя Середземного моря, згадується тільки в словниковому списку назв місцевостей, але не в ділових документах (цей список походить до того ж до нижньомесопотамської писемної традиції). Жодного разу не згадані ані Бібл, ані інші міста Палестини і Сирії, не говорячи вже про Єгипет, Малу Азію чи Іранське нагір'я. Єгипетські і подібні вироби попадали в Еблу, мабуть, через багатьох посередників.

З повідомлень царів династії Аккада (Саргона Древнього і Нарам-Суена) випливає, що вони робили походи проти Ебли і є всі підстави вважати, що Ебла була зруйнована в правління її останнього царя, Іббі-Зікіра, Нарам-Суеном аккадським, наприкінці XXIII ст. до н.е. Після цього Ебла знову відродилася на початку II тисячоріччя до н.е., але вже ніколи не мала колишнього значення. Населення її до цього часу злилося з навколишніми амореями.

На початку II тисячоріччя до н.е. у Північній Сирії видатну роль грає могутня держава Ямхад зі столицею в м. Халебі — аморейське за складом населення, аккадське по культурі. А в Південну Сирію (Катна) і навіть аж до фінікійського узбережжя проникає політичний вплив верхньомесопотамського царя Шамши-Адада I.

У містах-державах Сирії, про які ми маємо мало писемних даних (виключення складають недостатньо вивчені архіви XVIII ст. до н.е. з м. Алалаха до півночі від нижнього Оронта), соціальний пристрій був, очевидно, дуже подібним з устроєм хурритського суспільства Аррапхе. Це доводиться не тільки тим, що в Алалахі жило багато хурритів, але насамперед однаковим характером економіки і рівня її розвитку. Цікаво, що тут цар міста іноді дарував чи продавав своїм майновим агентам чи просто наближеним цілі громади; документи сформульовані саме як угоди чи дарування купівлі-продажу, хоча думають, що насправді мова йде лише про передачу права одержувати з цих селищ податки і повинності. Очевидно, існували як оборотні, так і необоротні угоди про відчуження землі, що іноді ховали вилучення майна за борги. Лихварство було сильно розвинуте. Давали в борг і окремі хазяї, і цілі сільські громади. Очевидно, відбувалося інтенсивне майнове розшарування суспільства з зубожінням рядових общинників; багато хто з них бігли і ставали хапіру (від припущення, що раніше висловлювалося, про те, що начебто в терміні хапіру варто бачити найдавнішу форму етнічної назви «єврей», більшість сучасних дослідників рішуче відмовилися, і воно підтримується лише деякими.), ховаючись у чагарниках Сирії.

Між кінцем XVIII і початком XVI ст. до н.е. відбулося просочування в дельту Піла збройних скотарських племінних груп — так званих гиксосів — з Палестини чи з Синаю. Бойові загони прибульців поступово захопили владу в північних номах Єгипту, і їхні вожді стали привласнювати собі фараонські титули. У Єгипті гиксоси втратили свою етнічну відособленість і злилися з місцевим населенням. Залишається неясним, якою мірою вони зберігали панування у місцях свїх первісних поселень. Але саме в цей час спостерігаються ознаки росту добробуту в містах і сільських місцевостях Палестини; однак багаті, великі і комфортабельні будинки знаті контрастують з жалюгідними хатинами бідноти: процес різкого майнового розшарування йшов і тут. Палестина не була в цей час політично єдиним цілим. На часті міжусобні війни вказують могутні укріплення міст і археологічні сліди їхнього різночасного руйнування ворогами. Можливо проте, що палестинські міста номинально визнавали верховну владу гиксоського царя в м. Аварисі; іншим гиксоським центром могла бути Газа в південній частині палестинського узбережжя.

Розділ 2. Посилення держави Митанні і Фараонский Єгипет

В другій половині XVII ст. до н.е. царство (чи царства) гиксосів у Єгипті починає хилитися до упадку. З початку XVI ст. у Східному Середземномор'ї з'являється відразу кілька нових важливих політичних факторів.

На півночі хурритськая держава Митанні поглинула дрібні аккадські, хурритські й аморейські царства, не виключаючи могутнього колись царства Ямхад за Євфратом, що тримав ключі від Сирії. Ідри-Мі, один з царів Алалаху цього часу, розповідає у своєму написі, як у місті його відбувся переворот, як він змушений був бігти на колісниці з одним вірним візником до гірських хапіру і провів там кілька років, перш ніж знову зміг запанувати містом, але вже, очевидно, на умовах визнання верховенства Парраттарни, царя Митанні.

Безпосередньо державна влада Митанні на захід від Євфрату навряд чи була колись, міцної, але поширення митаннійського впливу було значним, індоіранські і хурритські імена династів зустрічаються аж до кінця XV ст. до н.е. у самих різних містах обох цих країн, притому, що мовами населення Сирії і Палестини залишалися ханаанейські (на півдні) і аморейські (на півночі), західносемітські говори (лише відчасти також хурритські). Таке положення розуміється швидше за все тим, що династи були родичами митаннийських царів, тому що живої індоіранської мови за межами Іранського нагір'я в Передній Азії цього часу не існувало.

Посилення Митанні збіглося з часом, коли були зроблені два важливих винаходи, здатні збагатити Сирію і Фінікію. Біля XVIII-XVII ст. до н.е. хурріти Верхньої Месопотамії винайшли спосіб виготовлення дрібного посуду з непрозорого кольорового скла; ця техніка поширилася згодом також у Фінікії, Нижній Месопотамії і Єгипті, але протягом деякого часу хурріти і фінікійці були монополістами в міжнародній торгівлі скляними виробами. Не пізніше кінця XVI ст. до н.е. у Фінікії відкрили спосіб фарбування вовни в лілово-червоний і лілово-синій колір пурпуром — фарбою, що добувається з морського молюска. У зв'язку з цим великого господарського значення набуває ввіз дешевої нефарбованої вовни зі скотарських районів Сирії (імовірно, і з Криту, а пізніше з усієї Передньої Азії) у Фінікію й експорт звідти пурпурної вовни (сама фарба була нетранспортабельна). У маленьких містечках ханаанейської Фінікії стали накопичуватися великі запаси хліба і металевих виробів, що надходили в достатку в обмін на пурпурну вовну. Починається пожвавлена торгівля (а також і розбій) фінікійців у більш віддалених частинах Середземномор'я. Приблизно з 1400 р. до н.е. у Сирії і Палестині як наслідок торгівлі, що відбувалася, з'являється микенська і кіпрська кераміка; дуже імовірно, що фінікійці стали ввозити морем також іспанське олово, що здешевило виготовлення бронзи в Передній Азії (але це, можливо, відбувалося вже пізніше).

Підсилена роль купців сповільнила розвиток у Фінікії монархічного ладу месопотамського чи єгипетського типу: хоча майже в кожному містечку були царі, але в цілому керування в них носило олігархічний характер з відомими пережитками первісної демократії.

2.1 Єгипетське завоювання міст давнього Середземномор’я

Розквіт ханаанейських міст Палестини і Фінікії, аморейських і хурритських міст Сирії, якого можна було очікувати в цих умовах, не відбувся через єгипетське завоювання, яке незабаром почалося, після 1600 р. до н.е. Гиксоська влада в Єгипті була знищена, і фараони нової XVIII династії перейшли від окремих набігів до планомірного наступу на Палестину — Фінікію — Сирію. Фараон Яхмес I зайняв останній оплот гиксосів у Південній Палестині, в останній чверті XVI ст. фараон Тутмосис I зробив похід до самого Євфрату; після мирного правління жінки-фараона Хатшепсут з часу її спадкоємця Тутмосиса III починається тривале криваве і систематичне руйнування ханаанейських міст. Кожен єгипетський похід завершувався не включенням пройденої території до складу Єгипту, а лише грабежом сіл і міст (особливо палаців), викраденням худоби і людей. Адміністративні заходи фараонів були дуже примітивні. Було створено кілька єгипетських фортець, що контролювали основні дороги і перевали. Наявність гарнізонів спонукувало місцевих правителів протягом можливо більш тривалого часу замирювати завойовника дарунками і даниною; у виді гарантії до єгипетського двору забирали як заручників їхніх дітей: синів виховували в дусі відданості фараону, дочок віддавали в його гарем. Але фараони ніколи не намагалися поширити внутрішню адміністративну систему єгипетської держави на Палестину і Сирію в цілому. Невеликі загони, що вони тримали при дворах окремих царьків, мали значення скоріше спостережливе — стягування податків, наприклад, не входило в їхні задачі: і цінності, і робоча сила викачувались з Палестини, Фінікії і Сирії не регулярним обкладанням, а більш-менш постійними військовими походами, що супроводжувалися грабежом і погромами на вже скореній території. Списки видобутку, висічені на стінах єгипетських кам'яних храмів (хоча, імовірно, не цілком достовірні по цифрах, що приводяться в них,), перелічують кольорові тканини, ліс, колісниці, слоновую кістку і вироби з неї, золоті і срібні вироби в безлічі, великі кількості зерна, олії, десятки і сотні тисяч викрадених людей, сотні тисяч голів худоби. Царьки і їх знать, безсумнівно, намагалися надолужити загублене посиленою експлуатацією і поневолюванням своїх же громадян, що попадали в неоплатні борги. Значна частина населення міст і околишніх сіл, як видно, бігла з них, поповнюючи ряди хапіру. Втрати сиропалестинських держав від єгипетських навал до кінця XV ст. до н.е. склали вже, напевне, величезний відсоток населення (цікаво, що, незважаючи па приплив десятків тисяч полонених («сотні тисяч» у військових реляціях, ймовірно, варто вважати перебільшенням) і на багату здобич, населення Нільської долини, очевидно, не росло: очевидно, смертність серед експлуатованого населення була дуже велика).

Хоча фараонам вдалося відтіснити митаннійські сили за Євфрат, зломити Митанні вони не зуміли. Митаннійські царі підтримували постійний зв'язок із силами неорганізованого, але опору, що неприпиняється, фараонам у їх власному сирісько-палестинскому тилу. Наприклад, одного разу єгипетським воїнам вдалося схопити агентів митаннійського царя, які несли на шийних шнурках глиняні таблички з клинчастим текстом листів місцевим царькам. Головне ж полягало у тому, що, чим роскішнішою і богачшою була здобич фараона, тим більше завмирала торгівля по сирійсько-палестинському шляху, а без неї країна була недостатньо багата, щоб безупинно постачати Єгипет усіма видами цінностей. Зрештою фараон Тутмосис IV був змушений домовитися про мир і розділ сфер впливу з митаннійським царем Артадамою I. Північна Сирія з виходом до Середземного моря залишилася в зоні Митанні, а у своїй зоні єгипетські фараони зробили спробу налагодити викачування засобів без щорічних військових погромів.

2.2 «Амарнський період» в історії міст східного Середземномор’я

Кінець XV — початок XIV ст. до н.е. виділяються зазвичай в історії Палестини — Фінікії — Сирії в якості «Амарнського періоду» по тій формальній ознаці, що цей час досить докладно висвітлений дипломатичними клинописними документами, що збереглися частиною на городище Телль-Амарна в Єгипті (древня столиця фараона Аменхотепа IV— Ехнатона), частиною на городище Богазкей (древня столиця царів Хетської держави). Учасники дипломатичного листування користувалися клинописом і різними мовами: кассітські і митаннійські царі — аккадським (митаннійські — також і хурритським), хетські — аккадським і хетським, царьки Східного Середземномор'я — дивною, штучною напваккадською, напівханаанейською мовою.

У цей час фараон тримав своїх резидентів у трьох пунктах — на півдні Палестини, на півдні Сирії і на півночі Фінікії. В іншому порядок керування залишався колишнім. Цікаво, що будь-якого місцевого сиро-палестинського правителя могли іменувати трьома різними позначеннями: для фараона він був «людину такого-то міста», у дипломатичних документах — «градоначальник», а для власних підданих — «цар». Тільки правитель Хацора зважувався називати себе «царем» навіть у листах до фараона. Влада градоправителя, у будь-якому разі, завжди була обмежена радою старійшин, а в ряді випадків рада чи навіть «сини міста» (тобто народні збори) преспокійно правили містом і без царя і навіть безпосередньо зносилися з іншими правителями і з великими державами. З палестинських міст-держав важливішими інших були Газру (Гезер), Лахіш, Єрусалим, Мегіддо, Хацор, у Фінікії—Бібл; важливий торговий пункт Угарит на Середземноморському узбережжі Сирії належав скоріше до митаннійської зони впливу; у Південній Сирії особливе значення мало місто Кинза з ханаанейським прізвиськом «Священна» (Кудшу; більш відоме під умовною єгиптологічною назвою Кадеш). Кинза-Кадеш закривало доступ з півдня в долину р. Оронта.

2.3 Народний рух Хапіру

На самому початку XIV ст. до н.е. у горах між Фінікією і Сирією виникло нова, дуже цікава держава. Основне її населення складали хапіру; а тому що вони не мали визначеного єдиного племінного чи територіального походження, то і назву нова держава одержала дуже невизначену—Амурру; до кінця XV ст. це по-аккадськи означало просто «захід, місце перебування пастушачих племен» (які тому називалися «амореями», тобто «західними»; їхньою самоназвою, ймовірно, було «сутії»). Хапіру вже і раніш, де могли, утворювали власні самоврядні громади; частина з них йшла на військову службу до місцевих царів (переважно подалі від фараонского Єгипту), і усі вони були ворожі до царської влади взагалі, а до фараонської особливо.

Ціми-то хапіру вирішив скористатися як знаряддям честолюбний творець царства Амурру — Абди-Аширта. По повідомленню, отриманому фараоном Аменхотепом III, він вимовив перед своїми прихильниками таку промову: «Зберіться, і нападемо на Бібл. І якщо там не буде людини, яка звільнила би його з рук ворога, то виженемо градоначальників з їхніх областей, і тоді всі області приєднаються до хапіру; і нехай настане «справедливість» для всіх областей, і нехай будуть у безпеці (від поневолення) юнаки і дівчата навіки. А якщо фараон вийде проти нас, та всі області будуть йому ворожі — що ж він тоді зможе нам зробити?» Під терміном «справедливість» у древній Передній Азії розумілося насамперед звільнення від боргів і повернення заручників, а по можливості також і віднятих чи скуплених земель. Отже, підданим усіх дрібних держав пропонувалося перебити своїх «градоначальників» (царьків) і стати вільними хапіру, боргова кабала повинна була бути скасована, а військовій силі протипоставлена єдність повсталих. Не дивно, що фараонский уряд здавна переслідував, ловив і відправляв хапіру на рабську, каторжну працю, наприклад у каменоломні.

Абди-Аширта, а після нього його син Азиру у своїх листах фараону з обережності прикидалися його вірними слугами, але одночасно через своїх агентів систематично призивали населення убивати своїх «градоначальників», що і відбувалося то там то тут по усій Фінікії і Палестині; подекуди справа доходила до виступів окремих збройних груп рабів.

Тим часом у 60-х роках XIV ст. до н.е. хетський цар Суппилуліума I почав розгром союзника фараонів — царства Митанні. Амурру виявилося в позиції буфера між Хетською і Єгипетською державами, однак цар його Абди-Аширта зайняв прохеттську позицію. Із самого початку хетського нападу на Сирію усім стало ясно, що хетська влада легше єгипетської. Хетський цар визначав свої відносини з підлеглими письмовими договорами, скріпленими страшною клятвою іменами всіх богів, яким поклонялися договірні сторони, і в цілому дотримувався договорів. Данина, що стягували хети, і військові контингенти, яких вони вимагали, — усе це було набагато менш тяжко, чим той грабіж, що учиняли фараонскі війська і чиновники. Воістину дорогою ціною обійшлося Східному Середземномор'ю високомистецьке, розкішне оздоблення фараонских палаців і гробниць! Хети поки ще не звикли до подібної до розкоші, і їхня держава представляла такий же конгломерат союзних, хоча і нерівноправних, держав, як до неї держава Митанні. Азиру, другий з царів Амурру, на той час найбільшої держави Сирії, платив хетському царю 2,5 кг золота в рік, ціну біля сотні рабів, — це багато; але фараону він повинний був би заплатити набагато більше. Зрозуміло, що майже всі прошарки населення Східного Середземномор'я, за винятком фараонських прихильників зі знаті, віддавали перевагу пануванню хетів.

Аменхетеп IV, зайнятий своєю утопічною релігійною реформою не хотів чи не міг послати досить військ, щоб вдержати азіатські володіння Єгипту. Але Суппилуліума I їх поки не захоплював: потрібно було покінчити з Митанні. Азіатська імперія фараонів розвалювалася під ударами Азиру і дамаського володаря, що теж оточили себе загонами хапіру. У Фінікії на сторону хапіру перейшов цар Сидона — і чи не з тих пір значення Сидона перевершило значення Бібла на Середземному морі? Незважаючи на бездіяльність фараонської влади, більшість царьків, що занадто скомпрометували себе співробітництвом із загарбниками, зберігали вірність Єгипту, але земля горіла в них під ногами.

Слідами хапіру хетські війська почали наступ на південь. Біля середини XIV ст. вони просунулися до Північної Палестини. Про хапіру ми з тих пір більш майже не чуємо — очевидно, вони злилися з іншим ханаанейським населенням; можливо, їм вдалося трохи поліпшити свої умови існування чи навіть частково повернутися додому; але, звичайно, корінної зміни суспільного ладу не могло відбутися. Царство Амурру стало звичайною невеликою сірійською державою і проіснувало, зберігаючи вихід до Середземного моря, до кінця XII ст. до н.е.

Розділ 3. Хети і Фараонский Єгипет

Після падіння XVIII династії Єгипту фараони наступної, XIX династії — Сеті I і Рамзес II — повинні були починати завоювання Палестини, Фінікії і Сирії заново. Положення хетів у Сирії теж було далеко не простим, і хетським царям приходилося вести складну політичну гру. Після знищення Митанні переправам через Євфрат у Північну Сирію стала загрожувати новостворена Ассірійська держава, а сірійські держави засвоїли, що, хоча хетське панування м'якше єгипетського, воно жорсткіше митаннійського: усі договори з Хетською державою містили умову, що позбавляла підлеглу державу права на самостійну зовнішню і тим більше військову політику, а також і інші пункти, що сильно обмежували їхню самостійність. У результаті ряд сірійських царств відпав від хетів, і їх приходилося силою приводити до покірності; царство Амурру лавірувало між Хетською і Єгипетською державами.